Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Заснування та розвиток міста Арциз у ХІХ столітті

ДипломнаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Дати заселення німецькими і польськими колоністами нашого краю: Париж 1816, Альт Арціг 1816, Ней Арциз 1824, Брієниі 1816, Фріденсталь 1833, Гофнунгсталь 1842. У представленому вашій увазі дуже цікавому архівні документи, яким є витяг з записки «Про борги бессарабських німецьких колоністів» від 2 грудня 1830 г., чиновника Міністерства внутрішніх справ з особливих доручень надвірного радника… Читати ще >

Заснування та розвиток міста Арциз у ХІХ столітті (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Міністерство освіти і науки України Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К. Д Ушинського

Історико-філологічний факультет Петрова Дар’я Миколаївна Заснування та розвиток міста Арциз у ХІХ столітті

Дипломна робота Науковий керівник Шарова Тетяна Петрівна кандидат історичних наук, доцент Одеса-2010

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНИЙ СКЛАД, ВІРУВАННЯ ТА НАСЕЛЕННЯ БЕСА РАБІЇ ТА БУДЖАКА ДО ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ

1.1Населення краю у ХVII-XVIII столітті

РОЗДІЛ ІІ.ЗАСНУВАННЯ МІСТА АРЦИЗ РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК МІСТА В ХІХ СТОЛІТТІ

РОЗДІЛ ІV.КУЛЬТУРНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯУ МІСТІ В ХІХ СТОЛІ - ТТІ

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ДОДАТКИ ВСТУП Актуальність: історичне краєзнавство — невід'ємний елемент історичного пізнання. Воно дає змогу крізь призму історії рідного краю побачити історичні події, відкрити нові обрії історичного бачення, виховати у молодого покоління любов до рідного краю. Не можна пізнати історію свого народу, не можна опанувати історію своєї держави, якщо не знаєш історію свого рідного міста чи села, звідки пішов твій родовід. Історія краю складається з історії міст і сел., кожне має своє міцне коріння минулого.

Стан дослідження проблеми. Джерела що стосуються історії заселення та розвитку Бессарабії та Буджаку: Валахия, Молдавия, Крым, Тамань и Азов в турецком описании 1740 г. (1152 г.) Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. [2;135−137] В ньому йде мова про опис українських земель, що знаходились на той час під владою Туреччини, і тієї частини України яку прийнято називати Буджаком. Наступна праця це Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин, Жана де-Люка, монаха Доминиканского ордена (1625) в якій описується життя ногайських татар що проживали на території Буджака, їх історію, звичаї обряди[5;1−15].

Джерел з історії Арцизу не так вже й багато. Серед них наступні: «Записка надвірного совітника барона Франка от 2 декабря 1830р. В записці наводяться дані з історії заселення колоністами Акерманського уїзду Бессарабської області і створення колоній у тому числі і Арцизької [3;21−26].

Другий документ «Исторический обзор колонизации казённых земель в Росси иностранцами"[4]. Третій документ це «Ведомость о колоніях иностранных поселенцев 1870 год 5 декабря «у яких говориться про хід заселення території Бесарабії іноземними колоністами, про їх переселення, привілеї які їм надавались, про кількість скоту, населення і про етнічний склад колоній. [1;50−100]

Ще одна робота присвячена цій проблемі це праця А. В Шабашова. «Племена монгольского происхождения в составе Буджакской орды» в якій описують історія буджака в період ХІІІ-ХІV століття, та також розповідається про корінне населення цього краю-татар, їх появу та подальший розвиток на цій території в даний період[26;372].

Наукова література з цієї теми дуже різноманітна. Тема заснування та розвитку міста Арциз у ХІХ столітті цікавила багатьох. В радянський період були видані наступні праці присвячені нащій проблемі. Перша — «История гордов и сел СССР» [14;323], в якій йдеться про заснування міста, походження назви та географічне розташування, там описуються всі міста і села та вже колишнього СРСР, історія нашого міста там викладена у вигляді хронології. Матеріал який там викладений дуже загальний і не розкриває повною мірою історію Арциза. Друга це Кабузан В. М «Заселення Новоросії «[15;115−120]., В якій йде мова про причини заселення Бессарабії колоністами. В цій роботі трохи детальніше розглядається історія заселення Бесарабії, але про історію Арциза мова йде в дуже загальних рисах, тільки в ті моменти де розповідається про переселення колоністів та заснування колоній.

У наш час проблемою заселення та розвитку Півдня України займався А. Д. Бачинський видатний одеський історик, краєзнавець присвятив нашій проблемі цікаву статтю «Адміністративно-політичне управління Буджацьким степом та пониззям Дунаю (XVIII — початок XIX ст.)"в якій подаються цікаві данні про заселення пониззя Дунаю у ХVII-XVIII століття, також там йде мова про структуру населення (його етнічний склад)[8;17]. Більш детально і ґрунтовно до історії нашого міста підійшли у наш час. Тільки за період 1991;2010 років з’явилось дуже багато праць присвячених цій проблемі. Серед сучасної літератури слід виділити праці місцевих авторів, а саме працю мешканки міста Арциз Шварцман Є.В, яка за фахом не є ні істориком, ні краєзнавцем, але вона є щирим патріотом свого рідного міста,і все своє свідоме життя вона присвятила збору матеріалу та випуску книги про Арциз, а саме це праця під її редакцією» Арциз город мой родной", яка містить цікавий матеріал. Історико-культурні нариси написані жителями нашого міста: журналістами, істориками, педагогами, керівниками міста. В книзі багато архівних документів [29;110−200].

Існують також праці колишніх німецьких колоністів з Арцизу. Так колишній мешканець нашого міста, прямий нащадок перших колоністів, перший вчитель в першій місцевій школі у Глінці (нині школа № 3, там же) Альберт Циберт, який переїхав до Німеччини видав там книгу «Брієни» (таку гарну назву носила відома місцевим жителям Глінка в часи німецьких колоністів, а назва ця пішла від імені французького міста Брієн де Шато), присвятивши її своїй дружині, яка була родом з Брієн, яку переклала на українську мову і публіку вала у місцевій газеті, мешканка нашого міста, вчитель німецької мови Стоянова А. С, якій сам пан Цибарт подарував цю книгу[24;12−45]. Незабаром з’явилась книга-альбом «Брієни-Бесарабія», присвячена 175 річному ювілею Брієн.Вийшла вона під редакцією вихідців з цієї землі Е. Вольц, Е. Фогель та Герберта Остера[11;215]. Вони були у числі перших учнів школи в Брієнах. В книжці йде мова про культурну і суспільне життя в Брієнах у ХІХ столітті.

Крім монографій та наукових збірок щодо історії Арциза, існує низка статей, надрукованих у періодичних виданнях. Слід зазначити, що більшість з них були написані місцевими журналістами та простими мешканцями Арциза. Серед цих статей слід виділити наступні: стаття політолога В. Ф Коваля. Який вніс значний вклад в історію міста випустивши цілу низку статей присвячених Арцизу, але най помітнішими серед них є наступні: Коваль В. Ф. «И все-таки без немцев не обошлось», Коваль В. Ф. «Город мой давний товариш» в яких йде мова про переселення німецьких і польських колоністів, причину їх іміграції на ці землі, а також про заснування колоній, та про етимологію назв[16,15]. Статті Стоянової А.С. «Наше історичне єднання — наша доля», «Спогади берегтипобудовані мости укріплювати» ," Існують ще три Арциза" [24;23]. В цих статтях які були опубліковані в нашій місцевій газеті «Дело» йдеться про Арциз в ХІХ столітті, його розвиток, соціально-культурні зв’язки між колоніями. А у статті «Існують ще три Арциза» розповідається, що крім нашого Арцизу в Одеській області є ще три. Один у Франції під назвою Арсі Сюр Об на честь якого було названо наше місто, у Німеччині, яке було засновано вихідцями з Арцизу, та у Росії. Також є ще місто побратим на сході нашої країни під назвою Харциз.

Метою дипломної роботи є :

— дослідити походження міста Арциз, його становлення та розвиток у ХІХ столітті.

— Науковими зав данями є :

— прослідкувати як йшло заселення території Бессарабії та Буджака;

— з'ясувати походження назви «Арциз»;

— дослідити соціальний і етнічний склад населення міста;

охарактеризувати соціально — економічний, політичний і культурний розвитку міста Арциз у ХІХ столітті.

Об'єктом роботи є: соціально-економічні та політичні процеси, що відбувались у Бессарабії в ХІХ столітті.

Предметом роботи є: місто Арциз, як економічний та культурний центр Буджакського краю .

Практичне та навчальне методичне значення дослідження. Ця робота може використовуватись у школі при вивченні історії рідного краю, та у ВНЗ на історичних факультетах при вивченні історичного краєзнавства.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНИЙ СКЛАД, ВІРУВАННЯ ТА НАСЕЛЕННЯ БЕСАРАБІЇ ТА БУДЖАКА ДО ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ Територія Бессарабії в античності була прикордонної між, з одного боку, дако-фракійськими племенами, з іншого, кочівниками українських степів — скіфами, сарматами потім. У VI столітті до н. е. тут виникла грецька колонія Тіра (у нинішнього міста Білгород-Дністровський). У 106 році римський імператор Траян розпочав похід в південну частину сучасної Бессарабії - землю,, підкорив які тут жили гетів і включив до складу новоствореної провінції Дакія, збудувавши Троянів вал, який частково зберігся. У III столітті сюди прийшли готи частиною прийняли християнство, в кінці V ст. — Авари, потім — болгари (тюркські кочівники). В кінці I тис. — славйяньські племена улічей і тиверців, серед їхніх міст був Бєлгород. [2;34] .Деякі вчені вважають нинішніх молдаван (румун) сумішшю цих колоністів з даками, інші думають, що вони — нащадки римських колоністів Мізіі (нинішньої Болгарії і Сербії), які прийшли сюди набагато пізніше. Територія, з іншого боку, постійно зазнавала набігів з боку степу: близько 900 року її розоряли угорці, потім печеніги, половці, монголи і, нарешті, ногайці, що переселились в Буджак. [5;124] У Буджак взагалі панували кочівники.

В кінці XIII століття були засновані перші колонії генуезців на низинах Дністра, і знову пожвавилася торгівля. У середині XIV століття Бессарабія увійшла до складу Молдавського князівства, тоді ж територія, спустошена татарськими навалами, заселяється молдаванами, які й становлять основну частину населення країни до наших днів (у Росії, бессарабські румуни здавна відомі під ім'ям молдаван, так як аж до середини XIX століття не було спільної назви для молдаван, волохів і трансільванцев). В 1475 році турецьке військо завойовує Кафу, інші міста Південного узбережжя, включаючи Мангуп — столицю Феодоро. Створюється турецька провінція — Кафський санджак, до якого приєднуються завойовані пізніше міста Північного Причорномор’я (Копа, Кілія та інші). — У 1503 році, Туреччина приєднує південну Бессарабію (Буджак), де будуються фортеці Акерман, Бендери, Ізмаїл; на півночі Бессарабії в Хотинської фортеці також сидів турецький паша, який керував округом — «Хотинська райя». Проте, територія Бессарабії в цілому, продовжувала входити до складу Молдавського князівства. Через Бессарабію пролягала сухопутна дорога з Росії до Туреччини. З 1711 під 1812 роки Бессарабія п’ять разів окупувала російськими військами (див. Російсько-турецькі війни), поки нарешті не була приєднана до Росії за Бухарестським договором 1812 року.

У 1812 році після чергової військової перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою цей край перейшов під скіпетр російських самодержців.

За приєднання Бессарабії до Росії уряд турбувався устроєм знову приєднаної області за зразком внутрішніх губерній, наскільки те дозволяли місцеві умови, і 29 квітня. 1818 було видано статут освіти Бессарабської області, і тоді ж засновані були присутні місця по всіх частинах управління[8;20]. Найважливішою особливістю пристрою Б. області було установа бессарабського Верховної ради, встановлення вищого порівняно із звичайними губернськими місцями і в багатьох місцях заміняючого головне управління. Головою в цій Раді, який мав адміністративно-судовий характер був повноважний намісник Б. області, звання якого було потім сполучено з званням новоросійського генерал-губернатора, що проживав в Одесі. Головним особою губернського управління був цивільний губернатор; частина урядова і казенна зосереджувалася в обласному уряді. Статут 1818 був замінений «Установою для управління Б. області» 29 лютого 1828 р., за яким управління області більш підходить під загальне губернське управління, ніж колишнє, головне губернське начальство підлегле тим же центральним органам, як і у внутрішніх губерніях, одна тільки обласна рада, яку замінила колишня Верховна рада, становить особливість цієї області[8;20]. У 1854 р. на Б. область було пошириться загальна установа губернських управлінь, а в 1873 р. область перейменована в губернію.

Бессарабія використовувалася як плацдарм для вторгнень в Молдавію і далі на Балкани. У 1853, без оголошення війни, російська армія вступила до Молдови, що призвело до початку Кримської війни. У 1856 південна частина регіону, прилягала до Дунаю і нижньому плині Прута, увійшла до складу Молдавського князівства, що об'єдналися в 1859 з Волоським князівством в складі держави Румунія. По Берлінському трактату1878, південна Бессарабія без дельти повернена Росії.

За переписом 1897 року в Бессарабській губернії було 1 933 436 жителів (991 257 чоловіків і 942 179 жінок), з них у містах 304 182 (у губернському місті Кишиневі - 108 796). Відповідно до перепису 1897 «47,6% жителів Бессарабії були молдаванами, 19,6 — українцями, 11,8 — євреями, 8 — росіянами, 5,3 — болгарами, 3,1 — німцями, 2,9 — гагаузів «. [10;300] Чисельність молдаван знизилася з 1859 року 7,3%. [10;234] Міста і більшість сіл були багатонаціональними. Молдавани, болгари, гагаузи, німці жили, в основному, в селах. 37,2% городян становили євреї, 24,4 — росіяни, 15,8 — українці, 14,2 — молдавани. [10;300] На думку деяких вчених, чисельність росіян в Бессарабії була завищена і становила менше ніж 8,1% (155, 7 тис.), так як до росіян були зараховані і частина українців і білорусів. За розрахунками В. Зеленчука, кількість росіян дорівнювала 123,1 тис. осіб. [10;125] І. В. Тютюн наводить цифру в 100 тис. чоловік[10;300]. Перепис 1897 року також свідчить, що росіяни грали помітну роль .

Нову сторінку в історії Придунав’я відкривають українські козаки, які вели боротьбу з турками і татарами. Після розгрому Запорізької Січі козаки активно освоювали землі Придунав’я. З 1746 року з’являється поселення липованських, яке пізніше було перейменовано в посад Вилкове.

Буджак входив до складу Османської імперії до 1812 року. У Російській імперії назва Буджак використовувалося для опису південній степовій частині Бессарабської губернії, у свою чергу входила до більш великого історико-етнографічного регіону Новоросії.

Буджак здавна відомий своїм строкатим етномовним складом населення в цілому. Жоден з народів не складає в Буджак більшості, при цьому частка українців у ньому (40%) майже вдвічі нижче ніж по країні в цілому (78%) і в півтора рази нижче ніж в Одеській області зокрема (60%)[12]. Висока частка болгар, молдаван, гагаузів; частка етнічних росіян відповідає загальноукраїнській.

Назва регіону походить з турецької мови Буджак (кут) — так називалася степова територія, що лежала між турецькими фортецями Ізмаїл, Бендери та Акерман (нині Білгород-Дністровський). Альтернативне найменування регіону — Акерманщина походить від турецької кальки слов’янського назви найбільшого міста регіону — Білгород — Дністровський, тобто біла фортеця), який наприкінці середньовічного періоду займала Османська імперія. У XV-XVIII століттях регіон займала буджацька орда (Акерманськая/ Білгородська орда), представники якої - кочові тюрки — ерюкі прийняли іслам і були лояльні Кримському ханству і турецькому султанові і постійно конфліктували з запорізькими козаками. У результаті змішування кількох кочових тюркомовних племен між гирлами Дністра і Дунаю до початку 18 століття склався і місцевий тюркський етнос — буджацькі татари. [10;125]

Релігійне життя буджакського краю характеризувалось проникненням ісламу. Перші згадки про прийняття ісламу населенням Північного Причорномор’я стосуються печенігів. Печеніги — тюркомовні кочівники, прабатьківщиною яких були землі сучасного Північно-Західного Казахстану. Після поразки, завданої йому Огузам, кипчаками і хазарами в кінці X ст., велика їх маса просувається на захід і, вигнавши з степів Східної Європи угорців, стає повновладними господарями цих земель майже на півтора століття. У цей час печеніги заселяють і Буджак.

Із золотоординського часу збереглися матеріальні свідоцтва присутності мусульманського населення на території Буджака. Так, багаторічні розкопки середньовічного Акермана показують, що у той час він був значним містом, тісно зв’язаний своєю культурою і, ймовірно, населенням з центральною частиною Золотої Орди.

Відомий дослідник географії Золотої Орди В. Л. Егоров пише: «Впродовж першої половини XIV ст. Акерман був крупним морським портом Золотої Орди. Одночасно з цим містом був значний ремісничий центр, виробництво якого було розраховане не лише на задоволення внутрішніх потреб». [11; 31; 35] Житла, які були досліджені на городищі, «підкреслюють тісний зв’язок міста з центральними районами Золотої Орди. Особливо добре це виявляється в окремих межах Особливо добре це виявляється в окремих межах побутового пристрою жител.» [11; 79].

Судячи по знахідках золотоординських монет, місто було залишене монголами в 60-х роках XIV ст, але наголошується, що життя міста не урвалося миттєво в результаті військового нападу, а завмирало повільно. Можливо, Акерман був покинутий монголами пізніше за інші населені пункти Буджака під пінним для поста натиском з півночі Молдавського князівства [11; 79−80]. Як би то не було, не викликає сумнівів, що в першій половині XIV ст. в Акермані було мусульманське населення, швидше за все, тут знаходилися і культові мусульманські споруди, хоча прямих свідоцтв цього доки не відомо. Непрямі дані, які можуть підтвердити це припущення, дають розкопки іншого золотоординського міста, хоча і не на території .Буджака, але в його кордонів, в сучасній Молдові - Старого Орхея, в якому у той час існувала мечеть (збереглися залишки мінарета і міхраба), її площа складала 3000 кв.м. [11;141−142].

Інше крупне золотоординський місто Буджака, де, ймовірно, мало місце мусульманське життя, це — Килія, відомий за письмовими і картографічними джерелами того часу як значне портове місто. Але археологічні розкопки міста не проводилися і особливості його внутрішньому життю залишаються невідомими [11; 80].

Біля сучасного села Маяки при переправі через Дністер були виявлені залишки мечеті і декількох кам’яних будов, які приписуються цьому ж часу [11, 159−160]. Проте археологічні розкопки тут не проводилися і, можливо, ці споруди залишилися тут не із золотоординського, а з пізнішого — турецько-ногайського часу. У золотоординський період іслам вже міцно укоріняється серед широких мас населення. Цей факт підтверджується змінами похоронного обряду в порівнянні з попереднім часом. Хоча в нім продовжують зберігатися деякі давньотюркські язичницькі елементи, проте, інші особливості вказують на вплив ісламу. Кочівники Буджака, як і в попередній період, продовжували ховати небіжчиків в курганах попередніх епох, поховані, як і раніше, були орієнтовані головою на захід, але, при цьому, їх особи частенько стали розвертати на південь, або ховали головою на південний захід і особою на південь. Такий поворот обличчя небіжчика може бути пояснений прагненням орієнтувати його на киблу. У цей період перестають класти в могилу частини жертовної тварини, і скорочується кількість могил, в яких виявлений супровідний інвентар. У ряді могил біля грудей, навпроти стоп, за потилицею, біля стегна були виявлені камені

Таким чином, можна зробити висновок про те, що чисельні пам’ятки підтверджують, що саме печеніги започаткували проникнення ісламу до Буджаку. Проте, в широкі маси степовиків в цей час іслам, по всій видимості, ще не проник. Більш сприятливі умови для поширення ісламу до Буджаку склалися після того, як ця територія увійшла до складу монгольської держави Джучідов-Чингізидів. Сталося це, на думку більшості фахівців, після західного походу монголів 1236—1242 ст. [27, 32−33].

Третій етап історії ісламу в регіоні визначається його захватом християнською Молдавією, що панувала тут біля століття, — з кінця XIV до кінця XV вв. Невідомо, чи пішло все мусульманське населення з Буджака або якась його частина продовжувала тут кочувати, визнавши нового сюзерена, але, в усякому разі, на розвиток ісламу не могло не вплинути входження Пруто-дністровського межиріччя в християнське князівство. Четвертий етап історії ісламу Буджака умовно можна пов’язати з початком закріплення тут Туреччині і переселенням нею на ці території кочівників-ногайців.

На наступному, четвертому етапі історії ісламу в Буджаке мусульманське життя в регіоні завмирає. Всі мусульмани — ногайці і турки або бігли з краю, захопленого Росією, або були насильницький виселені звідси. Буджак заселяється християнськими народами, що проявляли лояльність до Росії, — Молдавією, українцями, росіянами, європейськими (німці) і задунайськими (болгари, гагаузи, албанці) колоністами.

У 1484 р., Туреччину, при активному сприянні кримського хана Менглі-Гирея, захоплює Килію і Аккерман, і заселяє смугу землі між цими двома фортецями ногайцями, виведеними сюди зі сходу. Незабаром тут формується Білгородська (Аккерманськая) Орда, що пізніше отримала назву Буджакськой Орди. Період з кінця XV ст (після 1484 р.) до приєднання (де-факто) до Росії в 1807 р. можна охарактеризувати як етап розквіту ісламу в Буджаке, час найбільш сприятливого його розвитку тут. «У літні місяці в Ізмаїле масовий збіг народу. Тут зустрічаються люди всіх націй.» [6, 114] При цьому ні про один конфлікт на релігійному ґрунті в Буджаке нічого не відомо. У сільській місцевості на околицях регіону також, як відомо за різними джерелами, мирно жили під турецькою владою Молдавія (Пріпрутье, Поднестровье), росіяни-старообрядці (пониззя Дунаю), українці. Це отразілось, зокрема, у відсутності фактів переходу в іслам представників немусульманських народів в краю: «вони не переслідують нікого із-за його релігії і зовсім не прагнуть навертати інших до своєї віри» [17, 48]. В Буджаке сформувалися дві моделі ісламу — міська турецька і сільська ногайська. Це пов’язано з відмінностями в господарській діяльності, що визначають особливості побуту (городяни, кочівники і напівкочівники-скотарі ногайці), відмінності в походженні і народно-побутових традиціях турок і ногайців, відмінності їх історичних доль і історичного досвіду. Кочове господарство, що визначило багато сторін повсякденної культури ногайців, мабуть, було головним чинником, що зумовив погане дотримання кочівниками харчових заборон ісламу.

Хоча спочатку монголи сповідали язичництво, вже хан Берке (1257−1266) ще до вступу на престол приймає іслам. Згідно повідомленням Джузджані («Табакат і-Насрі»), Берке з юних років навчався Корану під керівництвом одного імама в Ходженті, а іслам ханафітського толку прийняв від суфійського шейха Сейфи ад-Діна Бахарзі, який жив у Бухарі.

Остаточно іслам затверджується у населення Золотої Орди при хані Узбека після 1312−1313 рр. Прямі матеріальні свідчення про іслам в Буджак в цей період надають нам археологічні джерела.

Таким чином, три століття: XI-XIII готували історичний грунт для перемоги мусульманства в Буджаке, цей час можна визначити як перший період в історії ісламу у даному регіоні. Другий етап в історії ісламу Буджака — період, коли іслам був пануючою і офіційною релігією в Буджаке, як одній з провінцій Золотої Орди. Цей період починається в 1312—1313 рр., а закінчується між 1360-мі рр. і кінець XIV ст Після поразки татарських князів Качибея, Бакира, Кутлубуха і Дмітра у 1362 р. в битві на Синіх Водах від Великого князівства Литовського, територія Північного причорномор’я входить до складу останнього. Буджак, відрізаний від основної території Золотої Орди, поступово покидаєтся тюркським населенням і переходить під юрисдикцію Молдавського князівства .

Таким чином, можна зробити висновок, що хоча всі мусульманські народи Буджака (ногайці, турки, кримські татари, тюрки) відносилися до ісламу суннітського напряму, в їх релігійності були істотні відмінності. У регіоні поширюється дві форми існування ісламу — міська-турецька, більшою мірою відповідна класичному, ортодоксальному мусульманству і кочово-ногайська, така, що трансформувала правила ісламу відповідно до особливостей побуту кочівників .

У Б. більше половини землі становлять селянські наділи і в цьому відношенні Б. різко відрізняється від сусідніх з нею південно-західних і новоросійських губерній і схожий з північними і середніми чорноземними — Курської, Орловської, Тульської, Рязанської. Із землі, що складається в особистій власності, більше половини належить дворянам. У Б. багато землі належить закордонним православним монастирям і іншим духовним установам. Це дари і заповіти побожних молдавських господарів і бояр, особливо від XIV по XVIII ст. 10;56].

У Буджацькому краї інтенсивно розвивається виноробство і садівництво, овочеводство та розводиться тютюн (особливо турецьких сортів). Поширене розведення тютюну було у с. Задунаївка, овочеводство у с. Островному (стара назва Бабате), виноробство Арциз, Виноградівка (Бургуджі). Крім горбистої середньої частині Б. виноробство і садівництво особливо розвинене ще в долині Дністра і на берегах Дністровського лиману, особливо нижче м. Атаки, проти Могильова. У внутрішні губернії і обидві столиці вивозяться яблука, груші, сушені сливи (чорнослив) і абрикоси; нижчий сорт чорносливу, т. н. молдавський, йде звідси на всю Європейську Росію. В останні роки в середніх повітах поширюються сушені фрукти (американського зразку) та сушені плоди, які за якістю не поступаються закордонним. 29;123]

Хліборобство і розведення кукурудзи було поширене на всій території Б., за винятком Акерманського повіт у., — частина врожаю кукурудзи відправляється за межі губернії та за кордон, але більша частина йде на продовольство населення у вигляді мамалиги, грубо розмеленому борошна, вареної на воді з салом або на молоці. Кукурудза в багатьох господарствах з давніх часів чергується з пшеницею, без пари і добрива. У долині Прута рішуче переважає кукурудза. Пшениця складає головний предмет вивозу з губернії, у північних та середніх повітах сіється більш озимої, а в південних — ярої; крім того, вивозиться ще ячмінь і льняне сім'я. Для польових робіт використовується рогата худоба,. сірої української породи,. Вівчарство має велике значення для місцевого населення, є тонкорунні вівці, але їх мало, а переважає місцева цигайська порода з довгою, грубою шерстю. З молока цієї вівці готується сир — бринза, який споживається на місці[19;123].

1.1 Населення краю у ХVII-XVIII столітті

Українці, найперші за часом переселення, якщо не споконвічні поселенці Б., називаються ще малоросами по близькості говірки їх з малоруським наріччям, також галіціанамі і галицькими малоросами, так як багато хто з них переселилися до Б. з Галичини під час утисків унії. Назва райлян або Райян дається їм з тієї причини, що місцевість, яку займає ними, — весь Хотинський повіт і прилеглі частини. Сорокськог і Ясського повіту — складали «райю», християнську провінцію турецьких володінь, підпорядковану Хотинському паші. Але в Б. є й малороси — вихідці з Малоросії, переселення яких почалося в XVII ст. і посилилося в наступному столітті особливо з часів запровадження кріпосного права і знищення Запорізької січі; вони живуть в Бендерському, Оргіївському, менше в Акерманському та Ізмаїльському повітах[9;123].

Молдавани та росіяни складають масу селян губернії. Росіянии, за вийнятком військових і чиновників, по більшій частині розкольники і сектанти, предки яких бігли з Росії власне до Польщі, а звідти під ім'ям «липован» розсіялися по Молдові, Австрії, Буковині та Туреччині. Поява їх у краї відноситься до середини століття XVIII століття. Деякі розкольницькі громади оселилися в північних повітах Б., де живуть і донині окремими невеликими осередками, а також у містах Хотині, Бельцах і Сороках. Переходи розкольників тривали безперервно і в наступні часи, коли головним їх притулком зробився м. Ізмаїл і найближчі до нього. Але було кілька переселень в за розпорядженням уряду з губерній Калузької, Тульської, Рязанської та ін Великороси, по стані міщани, займаються рибною ловлею, орендою садів і т. д.

Німецькі колоністи стали селитися з 1814 р. в Акерманської у., [13;56−76], де їм належить більше половини землі. Болгари численною німців, їх колонії розташовані в уу. Бендерської і Ізмаїльському. Німці та болгари — колоністи займаються землеробством, садівництвом і виноробством і завдяки великі наділи, довгого користування правами і привілеями та турботливості колишнього колоніального управління досягли великого добробуту.

Цигани, які з’явилися в румунських князівствах з XV століття, більш численною, ніж в якій би то не було частині Росії. За Кеппену, їх вважається тут 18 788 душ обох статей, усі вони православного сповідання. Найбільш населене (83 сімейства) з циганських поселень є вотчина Міклеушіни, розташована в 35 верстах від Кишинева, що належала монастирю св. Кипріана[12;59−67].

Населення Б. губернії не тільки відрізняється своєї національної різношерстість, але і розпадається на кілька окремих класів, які розрізняються за своїми назвами, а почасти і з прав, що є спадщиною державного пристрою колишнього князівства Молдавії. Класи ці суть: боярінаші, мазилі, рупташі, рупта де Камара і рупта де Вістерії (див. ці слова); сільське населення розпадається на нерівномірність і резешей (див. ці слова); див. ще Бірнікі, Скутельник, Бреслакі. — Бессарабська губ. має всього 662 училища з 41 715 учнями, у тому числі в Кишиневі два класичні гімназії, реальне училище, фельдшерська школа, духовна семінарія і училище, жіноча гімназія та єпархіальне училище, в м. Болграді - гімназія, у мм. Акермані та Ізмаїлі 4 класні чоловічі та жіночі прогімназії, в м. Камрате реальне училище, в м. Байрамге вчительська семінарія[12;78−90]. Сільських шкіл відомства міністерства народної освіти 470, церковно-парафіяльних православних 76, всього більше в Сорокський у. — 22, на всі сільські училища витрачається щорічно до 300 тис. руб. [12;78−90].

Б. не належить до розряду промислових губерній. З заводів і фабрик, обкладених акцизом: винокурних 29, викурили 47 мільйонів градусів спіриту; бурякоцукровий завод на кроці 1, виробництво 133 тисячі пуд. цукрового піску; тютюнових фабрик 9, виробництво 17 300 пуд.; місць раздробітельной продажу пітей 4100, в містах всього більше в Кишиневі - 458, з повітів в Ізмаїльському 629. [15;78−90] З інших згадаємо про 93 цегельних і черепичних, 5 салотопних, 31 свічковий, 12 сироварнях, 30 рибних (у тому числі 26 в Ізмаїльському повіті), 11 миловарних, 30 шкіряних, 160 маслоробних, 3 чавуноливарних, 4 суконних фабрики, всього фабрик і заводів 801 з 3392 робітниками і оборотом у 1 080 640 рублів[15;78−90]. Торгових закладів 4529 з оборотом у 13 984 800 рублів. За зовнішній торгівлі привезено товарів на 2 693 034 р., Монети на 350 897 р. і паперових грошей на 1 510 740 р., вівезено товарів на 9 667 290 р., монети на 36 268 р. і паперових грошей на 116 082 р[15;78−90]. Південна і середня частина Б. має достатню кількість залізних доріг, а саме тут проходять гілки Південно-Західних ж. д. від Бендер через Кишинів до Унгень, на кордоні Румунії, і від Бендер до Рені, на Дунаї, в північній частині будуються ж. д. від Могилева-на-Дністрі до Новосельцев на австрійському кордоні і від цієї лінії до Кишиневу. Після закінчення цих ліній Б. матиме досить часту мережу ж. д. Колісні дороги погані, шосе мало, проїзд зручний лише в суху погоду, пізньої осені взимку і ранньою весною нерідко такий бруд, що всякий рух зупиняється.

Отже, регіон Бесарабії та Буджаку був заселений з давніх давен імав певні традиції співіснування різних за походженням та віросповіданням народів, які залишили багату спадщину господарювання на багатій, родючій бесарабській землі. До початку ХІХ століття основне населення було представлено українцями, болгарами, росіянами, молдаванами, німцями і поляками.

РОЗДІЛ ІІ.ЗАСНУВАННЯ МІСТА АРЦИЗ

Арциз був заснований в 1816 роц і. [28;10]. Місто лежало приблизно в середині Акерманського округу. Від окружного міста — 75 км, від гу бернського Кишинева — 120 км, від сусідньої громади Бріени -1 км [27;56] .

Арциз був названий на честь перемоги російських військ над французькими під французьким містом Арсі на річці Аубе, а в німецькому звучанні Arsi став називатися Арциз. Засновниками його були німці з Вюртемберга.

Це було саме велике зосередження німецьких колоністів у Південній Бессарабії (210 сімей). Вони складали основну масу населення, серед якого: чоловічої статі - 386 душ, жіночої статі - 335 душ. [28;10]Сімейств — 117. Прусаків — 97 прізвищ, 446 душ. Саксонців — 1 прізвище, 4 душі. Крім німців в місті мешкали французи ] - 1 прізвище, 5 душ поляків — 55 прізвищ, 249 душ. [28;10]. У 1824 році 41 сім'я переселилася в колонію № 13 Новий Арциз, теперішні Вишняки. [28;10] У 1827 році було вже 139 сімей. [28;10] Зростав прошарок росіян, українців, молдаван. Це були переважно бідняки, які працюють за наймом, які тулилися в мазанках по вул. Мерешеть (сьогодні вул. Ім. Котовського). У 1859 році налічувалося в Арциз уже157 дворів (1521 житель). [28;10] Там, де Чага вливала свої води в Когильник і на правляться на північ, у 1816 році першим поселенцям виділені були наділи. [27;56] На сході їх сусідами стали російська громада Павлівка і німецька колонія Гнаденталь, на півночі - Новий Арциз, на півдні - Бріени, на заході - Теплиця, на північно-заході - Фріденсталь. Межі поселень були договірними. Поселення чітко розташовувалося по північному березі Чаги і тривало 2 км зі сходу на захід. У період повеней якщо 'і не було прямої загрози затоплення дворів, то городи затоплювалися часто. З XVIII століття в буджацьких степах кочували кілька ногайських орд. Місцеве населення: утікачі, українські та російські холопи будували житла — времянки, які було не шкода залишити при набігах татар і турків. На деякий час буджацькі степи були територією молдавської держави. Але висадка турків — османів у 1475 році змінила ситуацію: південь України, Молдова, Валахія (Румунія) стали підконтрольні Туреччині. Крім втікачів холопів (селян-кріпаків) у чорноморські степи бігли липовани-християни, які тікали від переслідувань православної російської церкви, а також запорозькі козаки, які втекли при руйнуванні Запорізької січі, спочатку російським царем Петром I в 1708 році, а потім російською імператрицею Катериною відразу після повстання Омеляна Пугачова, в 1775 році. [27;56]

При руйнуванні Запорізької Січі Петром I, велика частина козаків втекла на Дунай і створила Усть-Дунайське козацтво. Можливість масового заселення буджацьких степів слов’янами виникла лише наприкінці XVIII століття під час воєн Російської імперії з Туреччиною за південь Малоросії (України). Згідно з Кучук-Кайнарджінійским мирним договором, Росія поступилася Буджаком Туреччині, але закріпила за собою землі між Дніпром і південним Бугом. У 1762 році на російський престол вступила імператриця Катерина II. Вступивши на престол, вона видала указ про заселення околиці великої російської імперії.

У 1763 році вона видає маніфест, який дарував пільги переселенцям-колоністам. Тільки після цього почалося заселення чорноморських степів різними переселенцями., околиці великої російської імперії. [27;56]

Велику участь у долі перших задунайських переселенців брав російський полководець М. Кутузов. Але істинним засновником і «батьком рідним для перших поселенців-колоністів став Іван Микитович Інзов, який обіймав посаду голови комітету іноземних поселенців півдня Росії. Іван Микитович був дуже шанований болгарськими поселенцями.

У 1825 році Одеським градоначальником став граф Воронцов, який дуже багато зробив для розвитку міста Одеса, а також для розвитку всього нашого краю.

В документі, отриманому з центрального російського архіву в Санкт — Петербурзі під назвою «Історичний обзор колонізації казенних земель в Росії іноземцями» говоряться про загальний хід, умови і результати колонізації. Переселення іноземців в Ролссію тривало в періоди царювання царя Олексія Михайловича, імператора Петра I і імператриць: Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни.

Систематичне поселення на нашій батьківщині іноземці в великій кількості почалися в царюванні імператриці Катерини II. Зі вступом на престол, Імператриця видала 4 грудня 1762 року Маніфест, яким закликала з чужих країв різних станів людей, приїжджати і селитися в Росії, оголосивши, що мета її при запрошенні іноземців у нас, полягає в множенні мешканців її просторої Імперії. [27;56] Але цей заклик не мав суттєвих наслідків, і томудля залучення іноземців до поселення в Росії, Катерина II видала маніфест 22 липня1763року. за яким дарувала колоністам права та переваги на таких підставах:

1. Селитися «де хто забажає у всіх губерніях», записуючись в міські цехи і купецтво, або колоніями на «порожніх» казенних землях, вигідних для хліборобства і для закладу фабрик і заводів.

2. Вільне сповідання віри по їх за постанови та обрядів.

3. Свобода побудови церков і дзвіниць і зміст потрібного числа пасторів та інших церковнослужителів.

4. Свобода для всяких податків і повинностей, як … 1Кновенних, так і надзвичайних для оселення цілими сім'ями.. [26;32]

Маніфест 1763 давав право заселення околиць Росії, але можливість заселення колоністами земель Буджака стало можливим після перемоги російських військ над Туреччиною у війні 1791 року. Останнім акордом у цій війні стало взяття фортеці Ізмаїл при безпосередній участі легендарних особистостей російської історії: Суворова, Кутузова, Григорія Потьомкіна, Де Рібаса і українських отаманів, які командував запорізькими козаками — Ченегі і Головатого. У результаті цієї війни відповідно Ясського договору 1791 Буджак став російським. Це дало можливість початку заселення земель нашого краю різними переселенцями. [26;32]

Місто не відразу отримало назву «Арциз». Арциз спочатку називався Йоханесфорт. Його назва увійшла в німецьку і світову історію. У Берліні та Мюнхені є арцизькі вулиці, як спогад про перемогу союзників з Наполеоном 25 лютого 1814. Цю назву наша громада отримала в1819 році. Що до Арциза, то цю назва — спогад о досить цікавому епізоді військової історії, який прийнято типізувати, як перемогу союзних військ над наполеонівськими при невеликому французькому місті Арсі-сюр-Об, а саме Арсі на річці Об, притоці Сєни, в Шампані. Буклет, виданий до 175-юбілею Арциза в 1991 році, стверджує, що ця Вікторія була одержана під керівництвом Суворова… в 1814 році. [27;90]

Почувши таке, бідолашй генералісімусс, мабуть, перевернувся би в труні. Та, справа не тільки в згаданому казусі. При близькому розгляді виявляється, що ніякої перемоги не було зовсім. Просто, 20березня 1814 року, маючи в своєму розспорядженні не більш ніж 20 тисяч солдат, Наполеон несподівано атакцвав союзничеську армію втричі більшої числьності[12;90]. Ліве крило французів під командуванням маршала Нея зайняло одну з ближніх до Арсі деревень[12;90] .

В ніч на 21 березня союзники, під проводом князя Шварценберга, отримали 30-тисячне підкріпленння, тоді як до французьких лав влився лише 10-тисячнй загін. Ввіду наявної чисельеної переваги супротивника французи успішно відійшли, без якихнибудь серйозних втрат. Ось і уся баталія[12;90].

Але так чи інакше, а в віддаленому від Шампані Буджакє «навіки поселився» одноіменний населенний пункт — Арсис, Альт-Арсис, Арциз чи Арси-на-Чаге, маленькій пересихаючій річці. Саме в цьому місці, «по ліву її сторону, в подошві гори», і було виділено десь біля п’яти тисяч десятин землі німецьким переселенцям.

Існує ще одна версія походження назви нашого міста,і тут без французького сліду не обійшлося. Ця версія була озвучена в роботі під назвою «Історія міст і сел. СРСР», де говориться що Арциз отримав свою назву від розквартированих тут російських полків, які брали участь у Вітчизняній війні 1812 року, в честь французького містечка Арсі-сюр-Об, так як і там вони квартирувались і їм так ця місцина запала, що вони так назвали і територію на якій зараз знаходиться Арциз.

Новий арцизький кордон, про величину якої вже згадувалося, мала форму замкнутого прямокутника, близько 10 км довжини і 6 — ширини, який був розділений центральним пунктом на дві рівні частини. Західна частина належала верхній частині села, східна — нижній його частині, вони були самостійними громадами, що було вигідно в економічному відношенні, політично ж було складніше. Завжди боялися, щоб обопільно яким-небудь чином не образити один одного. Кожна частина мала свої особливі назви полів, одне з них часто повторювалося і перекладався як «'вила». Але це слово нічого не мало спільного з знаряддям сільського господарства. Цей вираз вживався в значені «кинути жереб». Потім нові шваби замінили це слово на більше їм зрозуміле-«Габель». Найпоширеніша назва поля — «шматок», і воно позначало порядок наділення ділянок землі за рахунку: перший, другий, третій і т.д. або що знаходяться поблизу споруд — «гребля», «колодязь» і т.д. Позначені порядковими номерами ділянки в нижній частині були і першими в їх освоєнні. Вони розташовувалися на кордоні з сусідами, так як звідси починалося культивування, і це було знаком для сусідських громад, що тут проходить межа їх володінь.

У верхній частині це було старе фріденстальское поле, яке було зорано першим. Деякі поля позначалися як «холерні». І це означало, що вони вперше були зорані в холерні роки -1831, 1848, 1853 і1855, і чим ближче вони знаходилися до кордону, тим раніше оралися [9;56].

Рідше зв’язувалися назви полів з виростаючими культурами, наприклад, «старий ліс"або «воронячий ліс». Перші поселенці самі заклали перший ліс. Пізніше, коли вони переконалися, що це поле придатне для вирощування винограду, ліс викорчували на південному березі Чаги між Арцизом і Брієнами. Але у цього поля так і залишилася назва «ліс"', «воронящий ліс, «що навпроти старого кладовища, свою назву змінив, тому що тут були визначені будівельні ділянки. Назву «цілинні шматки» не важко зрозуміти, вони йшли останніми під плуг. Один-єдиний пагорб або висота ставали назвою довколишнього поля. Виникли назву «великого пагорба'» (за Чагой), в долині. Нерідко поле називалося по імені особистості, з якою наші предки стикалися при поселенні. Приміром, орендар Коростів, який обробляв більшу частину Арцизької та новоарцизьсюкої землі і ще8 років після поселення тримав в оренді, залишив дуже погану пам’ять про себе, тому ні одне поле не було названо його ім'ям. Придбані ж землі у Арцизький, новоарцізскіх і фріденстальскіх землевласників в 1898 році мали до самого кінця назву «болгарські степу"[13;45].

Цікава історія походження деяких місцевих назв Чігоек — це наступна назва, яка пов’язана з ім'ям людини. Він був власником великої отари овець, а також мав доходи ще й від оренди землі в Жалаірской долині на фріденстальскому кордоні. Одна з порід овець підлозі отримала назву від його імені - чігоерська.

Отже, Арциз який був заснований в 1816 році був заснований німецькими переселенцями, вихідцями Вюртембергу. До заселення території на якій зараз знаходиться нинішнє місто Арциз доклали немало сил такі видатні діячі як: М. Кутузов, Г. Потьомкін, Дерібас, І.М. Інзов. Систематичне поселення на цій території почалось після підписання Бухарестського миру. Одразу після цього Олександр І закликав заселювати ці території. Після цього сюди хлинули потоки переселенців з різних куточків світу, з Німеччини, Франції, Болгарії, Польші. Територія нашого міста в основному була заселена німецькими і болгарськими переселенцями, які жили окремими громадами, незалежно одни від одних. В верхній частині міста жили німецькі колоністи, в нижній частині - болгарські колоністи, а в центрі - усі інші. «Батьком рідним» для перших поселенців став Іван Микитович Інзов, який був призначений губернатором південної Бессарабії.

РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК МІСТА В ХІХ СТОЛІТТІ

Дати заселення німецькими і польськими колоністами нашого краю: Париж 1816, Альт Арціг 1816, Ней Арциз 1824, Брієниі 1816, Фріденсталь 1833, Гофнунгсталь 1842. У представленому вашій увазі дуже цікавому архівні документи, яким є витяг з записки «Про борги бессарабських німецьких колоністів» від 2 грудня 1830 г., чиновника Міністерства внутрішніх справ з особливих доручень надвірного радника барона Франка. Є багато документів з історії заселення Бессарабії німецькими колоністами: повідомлення про указ царя Олександра I, виданого у липні 1813 г., про заселення Бессарабської області німцями з Варшавського князівства. Крім того, у записці приводиться характеристика виділених для їх розселення земель[3;26]. Повідомляється про створення в жовтні 1816 г. Бессарабської контори іноземних поселенців і найважливіше для нас: повідомлення про те, що указом від 16 листопада 1817р. Олександр I власноручно найменував 12 ділянок (колоній) на згадку про російські перемоги в війне1812 року, де 9-ау дільниця — Бріенська колонія, 10-а — Арсісская (Арциз), 11-аФершенпемгаузенська (Садове), 12-аПаризька (Веселий Кут). Із записки «Про борги бессарабських німецьких колоністів» від 2 грудня 1830 чиновника особливих доручень надвірного Радника барона Франка.; Блаженний пам’яті Государ Імператор Олександр Павлович у липні місяці 1813 після розгляду отриманих донесень про бажання з польських колоністів князівства Варшавського переселитися в наші межі на своєму утриманні, лише б тільки на місці дано було їм від скарбниці належне допомоги найвище повеліти зволив: … зо всіх таких колоністів селити в Бессарабській області … [3;26]

На підставі цих привілеїв виходили колоністи з Варшавського Герцогства по 7 червня 1815-го, тобто: за день до оголошення генерал-ад'ютантом Волконським височайшого повеління, щоб переселення колоністів з царства Польського у Бессарабію припинити [3;26]. Для поселення цих колоністів відмежувати в 1814 році землі Акерманського повіту в самому центрі Бессарабії у Буджаку, відстанню від верхнього Троянова валу в 34 верстах по обидва боки річки Когильник на 15-ти дільницях зручною 113 478 десятин 178 сажнів, всього 115 548 десятин 1943 сажнів, але в 1817 році цю саму кількість землі по з'єднанню1860 прізвищ в 1541 сімейство, яке складалося з 4288 чоловік чоловічої статі та 399.6 — жіночої статі душ, і населення 12-ти колоній, розділене тільки на 14 ділянок. [3;26]

Колонії - вічнa незабутня для колоністів пам’ять про знамениті Російські перемоги, під час яких зроблено і заснування цих поселень, 16-го жовтня 1817-го діяльністю державної адміністрації, суду, поліції, юридичної, громадської і станової служби, де вони становили понад 60%[27;35].

Государем Імператором власноруч найменувати: 1-у — Бородінськоюй, 2-у — Тарутинською, третю — Малоярославецькоюу, 4-у — Краснінскою, 5-у — Клястіцкою, 6-у — Березинською, 7 — у — Кульмською, 8-у — Лейбцітскою. 9-у — Бріенскою, 10у — Арсісскою, 11-у-Фершампенгаузенскою і 12-у — Паризький.

Виходить поселення колоністів розпочалось з 1814 — го і тривало до другої половини 1816-го [3;26]. Інженер-Генерал-Майор Гартінг за допомогою особливих доглядачів, а з сього часу до кінця 1818-го продовжував поселення, а повноважний намісник Бессарабської області Генерал — Лейтенант Бахметьєв за поданням якого заснована в листопаді 1816 — го Бессарабська Контора іноземних поселенців, закінчуватв водвореніе цих колоністів. [3;26]

У матеріалах I департаменту Міністерства державного майна царської Росії до плану 1818 докладено «Статистичне опис варшавських колоній (тобто переселенців з Варшавського князівства) в Бессарабії. Дві витримки з цього документа, ксерокопії яких отримано з Російського державного архіву в м. Санкт-Петербурзі (РГІА) У Першій перераховані німецьким колоністам Указом 1813 г. пільги, можна їх порівняти з пільгами Маніфесту 1763. Катерини II-Термін пільг став значно менше; з 30 років-до10 років. Крім того, пункти в указі конкретні, все розписано чітко і досить виразно, аж до роду занять. Та й кількість пунктів зросла з чотирьох до семи. До речі, в Указі Олександра I від 29грудня 1819 про пільги болгарським поселенцям цих пунктів вже 14 [28;100]

І ще, сьогодні ми вважаємо, що Бессарабія входить до складу Росії з 1812 року, коли був підписаний Бухарестський мирний договір. Але в цьому документі відлік йде з 1806 року, коли, ймовірно, в результаті бойових дій турків вигнали з цих територій. Ніякого дотримання дипломатичного етикету в автора цього документа! [28;100]

Другий — витяг з «Статистичного опису», Вньому все про Арциз на початок 1818 року. [28;100] Тут йому всього півтора року від роду. Зовсім ще дитя, наш сьогоднішній 194 — річне місто. Ось звідки «, пішла земля наша»!

Статистичний опис варшавським колоній, поселеним в Бессарабії, власне так званої, або Буджак. Водвореніе і привілеї колоністів .Варшавські колонії на Буджак, складаються на 13 селищ, нині заселених і першого незаселеного, отримують це назву від переселенців Варшавських, які за останнім приєднання Бессарабської області до Російській Державі, прийшли, починаючи з 1814 — го і по 1818 рік з колишнього Князівства Варшавського в цей край (де до1806 — го року знаходилися турецько-татарські володіння) й осілися на проживання на підставі наступних Височайше дарованих колоністам привілеїв:

1. Уряд Російське приймає переселенців Князівства Варшавського під особливе своє заступництво, надаючи їм право користуватися всіма вигодами, перевагами і заступництвом законів природним російсько-підданим запропонованим.

2, Вимагаємо від поселенців цих, щоб вони переважно занімалісь поліпшенням хліборобства, розведенням садів: фруктових, виноградних я особливо шовкових дерев, хто вообщв Віто того, що властиво доброму покровітельствуему У посібник ж до обзаведення їх надаються їм сліду-міни переваги: 1. Свобода від усіх податей і земських повинностей з часу прибуття до Росії надалі на десять років, крім платежі деякого числа грошей на користь Бессарабського відкупника.

3. Видається не імущим домами від скарбниці в позику позичково на десять років у двісті сімдесят рублів; іншим же, судячи по майну, скільки потрібно буде для першого обзаведення.

4. Призначається кожного повного сімейства у вічне і спадкове володіння 60 десятин землі.

5. Понад те всім взагалі кормова видача грошей потребують харчуванні, з дня прибуття до Росії по п’яти копійок на душу на добу по вірну жнива або врожай хліба.

6. Звільняються нові поселенці як і потомство їх один раз назавжди від рекрутського набору: так само як і від постою військових команд: включаючи не звичайні випадки під час неминучого переходу військ через ці селища і то на найкоротший час як то: для ночівлі і розмаху.

7. Колоністам надається право будувати церкви на підставі їх Релігій, мати своїх священиків і взагалі повна свобода віри.

8. Після закінчення десяти пільгових років від прибуття до Росії, призначаються інші десять років для повернення грошей, хто — скільки від скарбниці позичково отримав[15;56].

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою