Умельцы і мудреці казахських степів

Умельцы і мудреці казахських степей

Александр Кадырбаев, Турсун Султанов История непередбачувана. Інколи гучне подія, будоражившее суспільство, може скоро забутися і може стати рядовим фактом минулого. Інколи, навпаки, начебто, саме ординарне подія, саме повсякденне явище в збігу обставин мати разючі наслідки у житті країни та долі її населення. Це становище добре ілюструє історія виникнення казахської національної державності - Казахського ханства.

Казахское ханство побудоване двома султанами — Гиреем і Джанибеком. У 864/1459−60 рр. Гирей-султан, Джанибек-султан та інших Чингизиды з цієї родини Джучи, батьками старшого сина Чингіз-хана, незадоволені владою хана Абу-л-Хайра (правив у Узбецькому улусі, державі, яка виникла в степах західного й центрального Казахстану внаслідок розпаду Золотої Орди, в 1428—1469 рр.), з підвладними їм пологами і племенами залишили Узбецький улус і прикочевали до меж округу Чу і Козы-Баши на південному сході Казахстана.

Кто міг тоді, в 864/1459−69 роках передбачити, що откочевка межі країни групи незадоволених верховна влада родів та племен на чолі з султанами виявиться доленосною. Тим більше що, історія склалася тож саме всі ці події стало початком нинішнього Казахстану. Та й виникнення самого топоніма Казакстан — одне із конкретних результатів тієї перекочевки.

Дело у цьому, що у ті часи для позначення тимчасового стану вільних людей, оторвавшихся з різних причин від міста своєї соціального середовища чи держави й примушених обставинами вести життя шукачів пригод, вживалося тюркське слово козак, відоме ще з першого половини XIII століття. Оскільки Гірей, Джанибек та його прихильники були людьми, минулими від своїх колег та скитавшимися по околиць держави кочових узбеків Східного Дешт-и Кипчака, до якого належали і які були з ними стані війни, їх прозвали узбеками-казаками, тобто. узбецькими козаками, чи навіть козаками. Ім'я за ними закрепилось.

Умер Абу-л-Хайр-хан. У Узбецькому улусі почалася боротьба за верховну влада. У цьому обстановці Гірей, Джанибек та його козацька вольниця повернулися на Узбецький улус й у 875/1470−71 рр. захопили верховну владу у країні. Так уперше було заснована династія власне казахських султанів. Ім'я козак спочатку передалося ханству, а потім стало назвою народності. З перших десятиліть ХV1 століття за країною закріпилося назва Казакстан («Країна козаків »).

С тих далеких пір і по нині корінні жителі цієї великої країни себе інакше й не називають як козаками. Під цим самим назвою вони були відомі у сусідніх народів. І на російських документах ХVI-ХVII ст. їх іменували козаками, які держава Козачій, чи Казатцкой Ордою. З XVIII століття, у російських джерелах, та був й у європейської літературі козаків (казахів) помилково почали називати киргизами, киргиз-казаками і киргиз-кайсаками, які держава — Киргиз-Кайсацкой Ордою. 1925;го було відновлено самоназва народу «козак ». Поширена нині слово казах є пізній (ХІХ століття) російський варіант тюркського козак і це введено в офіційне поводження з 1936 года.

Казахское ханство була типове кочевническое держава, у якому продовжували жити традиції монгольської імперії. Держава казахів розглядалося як власності всієї царствующей прізвища та розпадалося силою-силенною великих і трохи дрібних володінь. Управління перебував у руках Чингизидов — нащадків Чингіз-хана, для позначення яких вживався термін султан.

Султаны Чингизиды становили вище стан соціальної ієрархії - ак-суйек («біла кістку »). Тільки султана можна було проголосити ханом. Султани не відносили себе не до жодного з жузов, до жодного з тюрко-монгольских племен, не поділялися на коліна і становили замкнутий аристократичне стан. Султаном треба були лише народитися. Спорідненість по жіночій лінії з «золотим родом «султанів не делегувало зятю ніяких правий і привілеїв Чингизидов.

К ак-суйек ставилися також сайиды і ходжі, яких Чингизиды визнали «головним станом «ще XIV столітті. Сайидами називаються в мусульманському світі нащадки пророка Мухаммада (помер 632 р. н.е.) з його дочки Фатимы і четвертого халіфа Алі (правив у 656−616 рр.). Вони користувалися у мусульман як пошаною, а й багатьма привілеями. Зокрема, лише їм було запропоновано безкарно говорити всю правду мусульманським государям і навіть докоряти за неправедний спосіб життя. Сайиды вважалися головними представниками релігійних ідей мусульманства і підлягали страти. Звання сайид високо ценилось.

Ходжа (літер, «господар », «пан ») у Середній Азії, і Казахстані - почесне прозвання людей, які вважають нащадками найближчих сподвижників пророка Мухаммада, саме: чотирьох праведних халіфів — Абу Бакра, Омара, Османа і Алі (крім нащадків останнього від шлюбу з дочкою пророка Мухаммада Фатимой). Отже, на відміну сайидов, ходжі немає єдиної генеалогії. Ходжі стояли поза пологових громад, і навіть не зараховували себе не до казахам, ні з узбекам, ні з таджикам. Вони, як султани і сайиды, становили замкнутий стан, займали місце на вершині соціальної піраміди і користувалися привілейованим положением.

В протилежність «білої кістки «іншої народ називався кара-суйек («чорна кістку »).

В казахському суспільстві міцно зберігалося розподіл деякі пологи і племена. З початку ХVП століття — усе казахські пологи і племена об'єднувалися у трьох групи, іменовані самими казахами Улу жуз (Великий чи Старший жуз), Орту жуз (Середній чи Серединний жуз) і Киши жуз (Малий чи Молодший жуз). У дореволюційної історичної літературі замість жуз вживався те здавна велося що у російську мову термін орда.

Общественное становище кожного окремого представника кара-суйек, він був потомственим бием (родоначальникам) або пересічним кочівником, визначалося ступенем привілейованості його роду Мазуренків та племені. А наявність трьох жузов робила суспільство казахів глибоко ранжированным співтовариством: існувало старшинство як між пологами всередині кожної жуза, а й між самими жузами.

Согласно етнографічним спостереженням, порядок — старшості дотримувалися: щодо місця у бойовому порядку, при поділі військової видобутку, ніби беручи дім" і рассаживании на місця, під час відкриття торжества, при поданні якості запропонованого на погостинах і учтах страви. З XVIII століття, по смерті останнього общеказахского хана, кожен жуз був самостійне політичне освіти. Закінчилася історія Казахського ханства. Почалася історія Казахських ханств (жузов — орд). У ХІХ столітті Казахські жузы були приєднано до Російської империи.

Дни кочівників Великої Степи

Основным заняттям казахів було пастбищное скотарство. Худобу — головне багатство казахів, — доставляв їм продукт харчування, матеріал для одягу та житла, служив їм транспортом. Казахи розводили овець, коней і верблюдів. Велика рогата худобу обіймав їхньому господарстві незначне місце, бо пристосована до умовам цілорічного випасу і особливо до примноження корми взимку з-під снігу. Чільне місце щодо господарського значенням у казахів займали вівці. Степових овець відрізняє витривалість і актори гарні м’ясомолочні качества.

Надо говорити, що значила у житті кочівників кінь. Кочівник від коня невіддільне. Він піде пішки навіть у мале відстань. Кінь, за поняттям кочівника, підносить людину. Звідси встановилося правило, за яким той, хто хоче надати повагу під час зустрічі іншій юридичній особі, повинен зійти зі коня на грішну землю. Тільки рівний з однаковим можуть вітати одне одного, залишаючись на лошадях.

Кочевники як використовували кінь для їзди верхи і їздитиме на коні перевезення. Вона живила і вдягала. Без кінних змагань не минало один свято. На дозвіллі жителі степу милувалися табуном вільних коней з несущимся попереду долгогривым красавцем-жеребцом. Верблюди у господарстві казахів були незамінні при перекочівлях і перевезеннях вантажів. Їх, як та волів, використовували для перевезення домов-кибиток, поставлених на колеса. З іншого боку, з верблюдів знімали шерсть, а калорійний і смачний напій шубат цінувався які з кумысом.

Скот був частно-семейной власністю. Зате право общинного користування пасовищами належало всім вільним членам кочового суспільства. Правила перекочівель, вироблені багатостолітнім досвідом, грунтувалися обліку трав’яного покриву у цьому чи іншому районі у відповідність до сезонами року. Усю територію випасів ділилася чотирма типу сезонних пасовищ: зимові (кыстау), весняні (коктеу), літник (джайлау), і осінні (кузеу).

Места для зимівель найчастіше вибиралися біля річок. На берегах річок перебували густі зарості очерету і чагаря, служили на сурову зимову пору кормом для худоби і добре захищали його від сніжних заметілей і пурги.

Зимой казахи-кочевники розміщувалися максимально просторо, щоб близько кожної зимівлі була велика кормова Майдан випасу худоби. Зимові стійбища кочівників бували різного роду. Але зазвичай — це поставлені на невеликі поглиблення — ями і що є сніговими кучугурами юрти і кибитки, у яких безперервно розлучався вогонь. Для худоби заздалегідь будували загони, найчастіше з очерету, кий, баранячого помета.

В грудні кочівники займалися согумом — на рік йшов забій худоби для забезпечення себе продовольством на зиму.

Дни согума були днями зимових ігор й розваг, бенкетів і взаємних частувань. Але всі закінчується. Наступали січень і лютий — найважчі для господарства і самі тривожні для кочівників месяцы.

С настанням весни, яку кочівники завжди зустрічали із захопленням, казахи откочевывали на весняні пасовища. Тут, на відміну зимових стійбищ, юрти і кибитки розбивалися здебільшого на сопках і височинах. Весь світловий день кочівники проводили поза житлових приміщень, під музей просто неба. Тут охлялий за зиму худобу набирав вагу, приносив приплод.

В літні дні, коли трапиться спека таммуза (липнева спека) та палестинці час безлічі пожеж, казахський народ займає місця по околиць степу. На летовках жили більш згуртовано, ніж узимку. Життя на джайлау була привільним часом. Тут справлялися весілля, проводилися цікаві ігри, кінні стрибки, влаштовувалися змагання борців, співаків, музикантів і сказителей.

С настанням осені скотарі йшли на осінні пасовища, більшість яких випадків збігалися з весняними. Тут здійснювалася осіння стрижка овець. Відразу здійснювалася баранта, тобто. насильницький викрадення худоби за несплачений борг, калим, але з відома старійшин роду позивача. Восени ж проходили народні зборів з участю всіх дорослих чоловіків казахського суспільства, на яких вирішувалися важливі країни дела.

Кочевой побут був пов’язане з великими труднощами і він потребував величезних докладає зусиль до збереження та множення поголів'я худоби умовах цілорічного випасу. Тим щонайменше казахи-кочевники були впевнені, нібито їхнє життя краще життя городян і хліборобів, замкнених у тісному просторі будинків культури та кварталів. Це настрій чудово виражено у середньоазіатського автора Ібн Рузбихана, який писав 1509 року: «Нині казахи не знають про радісною життя, благоденстві і достатку узбеків. Суворий і грубий спосіб життя, що вони ведуть, вони уявляють собі основою спокою і дозвілля., не визнають нічого більш шляхетного і приємного » .

Жилище на арбе

В епоху ранню історію Казахського ханства відстані між зимовками і навіть місцями сезонної кочівлі обчислювалися сотнями кілометрів і становили шлях у кілька місяців. Настільки велика довжина шляху визначала і пояснюються деякі особливості побуту жителів Дешт-и Кипчака, яка полягала, зокрема у тому, тоді кочували не окремими аулами як і ХVШ-Х1Х ст., нав’ючивши усе майно і повстяний будинок на верблюдів і роблячи привали через кожні 25−30 км, але цілими улусами, тобто одночасно степом повільно рухалися десятки і сотні тисяч покупців, безліч тварин. Оскільки й народові було багато і тварин величезну кількість, доводилося рухатися широким фронтом, щоб що йдуть попереду не знищили всю траву й кущі, необхідних тих, які йшли ззаду. Проміжок між флангами «рушійної народу «становив приблизно двісті і більше километров.

Жилище та інші майно сім'я перевозила підводами, запрягавшихся волами, кіньми чи верблюдами. Основним помешканням степовиків у той епоху були легкі кибитки, так звані кутарме. Їх не розбирали, а повністю ставили на візки. Для позначення візки, критій вози кочівників Дешт-и Кипчака вживаються монгольське слово телеген перське — гардуне, але найчастіше — тюркське слово гарба (араба).

Арбы кочового населення Великої Степу були двох пологів: двоколка і віз на чотирьох великих колесах. Їх возили коня, воли і верблюди. Остов і колеса гарби зроблено зазвичай з берези. Їх виготовляли у квітні й травні, коли дерево легко гнеться. А сама на будівництво здійснювалася влітку. Міцні і міцні гарби мали по меншою мері двояке призначення: під час оборони кочівники утворювали зміцнення, оточивши свій табір поставленими до кількох гарбами. Остов домов-повозок будували наступним чином. Брали дерев’яний обруч діаметром півтора кроку чи більше і ним встановлювали кілька полуобручей, від перетинання у центрі, проміжки застеляли очеретяними циновками, які, залежно від статку, покривали або повстю, або сукном, або шовковими, шитим золотом, покривалами. Коли влаштовувався великий привал, кочівники Кипчака знімали ці будинки з візки, ставили на грішну землю й жило в них.

Эти «рухливі вдома «мали дверцят і ґратчасті віконечка. Віконечка обтягалися сукном чи зашторювалися войлочными фіранками. Величина, обстановка домов-повозок і кількість відбивали знатність і багатство господарів. «Дома-повозки », належали султанам і знаті, могло вмістити одночасно людина двадцять чи більше. Такий великий шатро зміцнювали на візку, в візок впрягали кілька верблюдів, волів чи коней. Дома-повозки простих казахів відрізнялися меншими розмірами, їх віз один, коли трохи верблюдів. Коли безліч візків, навантажених будинками, рухалася ступеня одночасно, то видали здавалося, що рухається великий місце зі своїми жителями.

По утвердженню очевидців, в Кипчакских степах «кожен спить і їсть лише у своїй гарбі під час їзди », їжу також варили під час самого їзди. Постійними мешканцями намету на колесах були переважно жінки, діти так і больные.

Дома-повозки, як основний вид житла і транспорту, зникли серед кочівників Дешт-и Кипчака з ХУII століття. Їх замінило пересування верхом. Кочівники Великої Степу перейшли до разборным юртам, що безпосередньо в землі і перевозилися в розібраному вигляді на верблюдах.

Так, з рубежу XV-XVII століть сталося велике зміна побуту казахів, а причини цього зміни слід шукати у процесах соціально-економічної истории.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.