Кримінальні убивства. 
Світ повсякденних уявлень, культура ворожості шляхти Волині (на прикладі убивств та їх сприйняття в кінці XVI ст.)

Належність убивства до цієї групи передбачала існування злочинного наміру в оскарженого, а також відповідних обставин скоєння убивства — потаємно, зрадливо, без попередження жертви: «Одно есть межобойство, которое хто учинить умыслне, здрадою заступивши, не одповедивши, то такое криминаломъ зовуть». Зазвичай сталою складовою усіх звинувачень в убивстві чи завданні ран було наголошення на потаємності дій нападників, що мало поглибити вину звинуваченого через кваліфікацію його дій як кримінальних. Так, наприклад, Миколай Хрінницький скаржився на Гнівоша, Фарисана і Матвія Кошок-Жоравинських, які, не маючи з ним незгоди й «одповіді» (тобто публічно оголошеної помсти) Ширше про «одповідь» у Речі Посполитій див.: Pawinski A. «Odpowiedz» wedlug obyczaju rycerskiego w prawie polskiem // Ateneum. 1896. IV. S. 389−401; Baruch M. Z powodu artykulu Pawinskiego o «Odpowiedzi» // Ateneum. 1897. I. S. 553−556; Dqbkowski P. Jeszcze o odpowiedzi w prawie polskiem. Lwow, 1899; Lozinski W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej polowie XVII w. Krakow, 1957. T. I. S. 46−52; Зазуляк Ю. Погрози та вияви емоцій у шляхетських конфліктах у Руському воєводстві XV ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. К., 2008. Вип. 8. С. 239−254; Starczenko N. Zapowiedz zemsty na Wolyniu w 2 polowie — na pocz^tku XVI wieku // Barok. HistoriaLiteratura-Sztuka. Polrocznik XVIII/1 (35). Warszawa, 2011. S. 283−312., а лише конфліктуючи з його братом Прокопом, з гніву і «зо злого умыслу своего», «непристойне, неодповедне и зрадливе, обычаем розбою, с тылу» напали на нього і поранили в голову ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 297 зв.-298.

На приховуванні гніву та, відповідно, й злочинних намірів своїх кривдників наголошував також Костянтин Колпитовський, скаржачись на Федора і Власія Богдановичів Костюшковичів-Хоболтовських, які, влаштувавши засідку, напали на нього і поранили в руку пострілом з рушниці:

«Взявши перед себе злый, а незбожный умыслъ, пробачивши боязни Божое, звирхности его королевское милости, срокгости права посполитого и повинности своей шляхецкое, не маючи зо мною жадного заштья, васни, ани отповеди, але яко злымъ, а нецнотливымъ людемъ пристоит, закривши в потаемныхъ, а зрадецъких умыслохъ и серцахъ своих зрадливыхъ скрытый на мене гневъ, не даючы мне о жадной васни своей знати, ани давши мне отповеди, только умысльне, зле, а нецнотливе, зрадецки, наготовавшися сами и з слугами своими, которыхъ имена и прозвиска они сами лепшъ ведають и их знают, заседши на мене, чоловека спокоиного и безпечне идучого, в скрытом, а потаемъном местцу, то ист за плотомъ подле саду пана Михайла Летинского з броню таковою, которое его королевская милость черезъ констытуцыи соймовые под винами уживати заказати и заборонити рачил, то ест з ручьницами, з оного заплотя вне ведомости моей, зрадливе, обадва тые Костюшковицы, с прикладу вымеривши, с полгаков на мене самого стрелили» Там само. Ф. 28, оп. 1, спр. 19, арк. 818 зв.-820.

Такі звинувачення сприймалися шляхтою як ураза для честі і шкода добрій славі оскарженого. Звернімо увагу на заяву Яна Ясениницького про фальшиве звинувачення («обычаем криминалным, ку обелженю доброе славы и учтивости нашое шляхетское») Миколаєм Боговитином його самого і його рідних братів Андрія і Левка у нападі вночі на добровільній дорозі, пораненні скаржника, його слуг та приятеля Івана Красенського, який за кілька днів потому помер Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 61, арк. 95−95 зв.

У скаргах також наголошувалося на надмірній жорстокості нападників — «тиранськи», «окрутъне», «зле». Якщо тіла жертви не вдавалося знайти, оскарженого часто звинувачували у нехристиянському з ним поводженні — розчленуванні і затопленні останків. Позбавлення небіжчика поховання через кидання його у воду пов’язувалося з поганою смертю, було знаком безчестя Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти: «чоловік добрий» і «чоловік злий» // Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVIXVII ст. К., 2002. С. 134. Оголення жертви, до якого вдавалися кривдники у подібних випадках чи яке їм приписували, теж мало бути елементом зганьблення. Позбавлення тіла жертви цілісності ставило під сумнів його воскресіння у майбутньому, водночас не мусило б робити честь кривдникові, адже такі дії мали викликати аналогії з ганебним ремеслом ката, що здійснює четвертування Про інвективу «кат» і пов’язані з нею конотації див.: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи… С. 136−138. Втім, у рамках помсти навіть вчинки, що були недопустимі для поштивої особи, втрачали оціночні конотації; так, скажімо, слово «кат», що маркувало особу поза межами спільноти через заняття недобрим «ремеслом», могло уживатися на означення сили і могутності героя. Див.: Костырев В. Жестокость на войне в системе рыцарской этики позднего средневековья // Средние века. 2009. Вып. 70 (1−2). С. 207. Однак рицарський етос допускав застосування насильства у тих формах, які за нормальних обставин вважалися неприпустимими для поштивого шляхтича, якщо воно виявлялося «відповіддю на порушення певних правил і неписаних законів, властивих цій групі осіб». Ненависть у таких випадках набувала вигляду праведного гніву Костырев Владимир. Жестокость на войне в системе рыцарской этики позднего средневековья // Средние века. 2009. Вып. 70 (1−2). С. 206. Як стверджував гасконський шевальє Блез де Монлюк: «Проти свого ворога стріли можна робити з будь-якого дерева. Що ж особисто до мене, якби я міг закликати всіх духів пекла, щоб проломити голову моєму ворогові, який хоче проломити голову мені, я зробив би це з чистим серцем, хай простить мені Господь» Цит. за: Новоселов Василий. Последний довод чести. Дуэль во Франции в XVI — начале XVII столетия. СПб., 2005. С. 103.

Звернімо увагу на деталі розправи над кількома особами з роду Гулевичів, їхніми слугами і приятелями, зініційованої Маркіяном і Миколаєм Семашками з помічниками (про що далі): кінцівки і голови загиблих були посічені, а потому тіла притоплювалися у багні ближнього ставу: «…паствечися над ними, тиранъске до болота их никоторых волочили, и ногами тила ихъ в болото доптали» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 524.

Тож призвідців смерті часто оскаржували не лише в реальних злочинних діях, а і в тих, які б могли відбутися, тим самим вказуючи слухачам/читачам на відомі їм маркери. Жорстокість — це те, у чому звинувачували супротивника, відстоюючи свої інтереси, вона була дискурсивним елементом, що набував різних форм William I.M. Getting a Fix on Violence… P. 77. Так, Лев і Миколай Бережецькі, звинувачуючи Францишка Халецького у вбивстві їх брата Вавринця Бережецького, яке той вчинив за змовою зі своєю матір'ю Галшкою Францишківною з Фальчевських, дружиною вбитого, так описують дії нападника: «Голову поганским, а бесурменским обычаем утял, опаливши, псом выкинулъ, а тело у мих уложивши, у ставу почапецком под плав затопил» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк 58−62. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 54, арк. 287−289. На аналогічний спосіб Прокіп Хрінницький у своїй скарзі на Гнівоша, Фарисана і Матвія Кошок про вбивство слуги Стефана Бурського наголошував на «тиранському» поводженні з тілом небіжчика: «…над нымъ тирански ся паствили, мертвого в шътуки порозсекали и на розных местцах штуки, не ведати где, поховали» .

Розчленування тіла, на якому акцентували увагу скаржники, досить часто траплялося не лише у скаргах, а і серед погроз заподіяти шкоду чи/і вбити — одповідей Там само. Спр. 15, арк. 94., а також зустрічається, хоч і рідко, серед самих актів насильства. Такі слова і дії недвозначно вказували на помсту як спонукальний мотив кримінального вбивства, яка служила відплатою за кривди, що зачіпали честь і добру славу месника. У повсякденному житті помста була одним із маркерів шляхетського, лицарського способу життя. На рівні конфліктних комунікацій вона виступала регулятором боротьби за честь — нею погрожували супротивникам у найрізноманітніших ситуаціях, нею виправдовували заподіяння шкод аж до вбивства у майбутньому, а, замирюючись, обіцяли до неї не вдаватися, тобто вона цілком толерована спільнотою і широко представлена в лексиці скарг. Натомість помста була витіснена з офіційного судового слововжитку: під час судового процесу сторона обвинувачення наголошувала лише на існуванні в оскарженого «умислу», акцентувала увагу на необхідності вдаватися до права навіть за існування причин до ворожнечі, жодним чином не згадуючи про помсту. Обвинувачений на своє виправдання теж ніколи не послуговується набором аргументів із конфліктного повсякдення, принаймні, мені не зустрілося жодного випадку, де б підозрюваний у вбивстві мотивував свої дії необхідністю відплати. Найпоширенішою стратегією, коли довести непричетність до події напевно неможливо, є намагання подати свою версію того, що трапилося. Жертва при цьому постає як нападник, а її загибель — як результат оборонних дій супротивника або й необережності його ж помічників. Судова риторика перебуває в строгих рамках правових понять і норм.

Між тим у регістрі шляхетського повсякдення звертання супротивника до ґродського суду зі звинуваченням кримінального характеру трактується як ворожий акт у ланцюжку взаємообмінів, що тотожний застосуванню насильства: «якъ правне, такъ и помстою не поступовал и не мстился» Там само. Спр. 42, арк. 295 зв., 1592 р. Там само. Спр. 34, арк. 921 зв./832 зв. Помста і звертання до суду тісно перепліталися у ворожому повсякденні. Так, Іван Букоємський, погрожуючи Василеві БолбасуРостоцькому та його шваграм — Тихну Свищовському і Федору Хом’яку, зауважував: «Не толко, дей, я з вами правомъ в справе сестры своее чинити, але и збронъною рукою з вами всими о то чинити и доходити готовъ» .

Як засвідчує фрагмент одного з політичних листів часів безкоролів'я, пошуки святої справедливості скривдженим через удавання до права теж окреслювано через поняття пристойної помсти :

«Знали ми багато поштивих людей, братії нашої, які, терплячи образи, кривди і шкоди від своїх винуватців, а не маючи змоги пристойно (оскільки право стоїть) того помститися, […] вже не мають чим шукати святої справедливості і мусять жебрати» Pisma polityczne z czasow pierwszego bezkrolewia. Wyd. Czubek J. Krakow, 1906. S. 534−535: «Znalismy wiele poczciwych ludzi, braciej naszej, ktorzy cierpj^c despekty, krywdy i szkody od winowajcow swych, a nie mogqc siq przystojnie (gdyz prawo nie idzie) tego zemscic, […] juz nie maj^c o czem swiqtej sprawiedliwosci szukac, musz^ zebrac». .

Право і помста — два тісно зрощені шляхи отримання скривдженим «справедливості», на які виразно вказав той же Дем’ян Гулевич у своєму протесті, заявленому на ґроді і занесеному до актових книг, який був відповіддю на звинувачення його єпископом Мелетієм ХребтовичемБогуринським у розбої:

«…от нихъ змышълєный розбой, в чомъ нєпристойнє, фалшивє, лживє мєнє, чоловика от сєбє цнотълившого, ошкалєвали, которую нєвинность свою пєрєд вашей милостю оповєдаю и вшєлякимь правомъ, такъ писаным, яко и рыщрскимъ, мни пристойным, на нихъ самых и головах ихъ тую потвар оказати ся офєрую» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 407.

Під лицарським правом якраз і малися на увазі ті жести і дії, до яких вдавалися задля відплати супротивникові. Тож помста вважалася допустимою у шляхетській спільноті, якщо зачеплена була честь месника; її публічне оголошення започатковувало війну без правил, де не діяли звичні для шляхтича настанови, скажімо, на явність учинків.

Врешті, помста як наслідок гніву у християнській традиції мала амбівалентний характер, адже гнів міг бути несправедливим, якщо особою рухало бажання заподіяти зло ближньому, що вважалося смертельним гріхом, а також справедливим, породженим уболіванням за правду і бажанням відновити порушений порядок. Переступ сприймався як зазіхання на волю Всевишнього і суспільний лад, де Бог виступав суддею і месником за зло. Помста заради справедливості, викорінення неправди та покарання ворогів Божих була бажаною, а «праведний тішитися буде, бо помсту побачить» Ґізель І. Вибрані твори в 3 томах / Упор. Довга Л. К., 2012. Т. 1. Кн. 1: Мир з Богом чоловіку / Переклад Р. Кисельова. С. 251−253.

Тож месник вважав, що отримує Боже схвалення, тим самим перетворюючи війну за відновлення справедливості (як на те — приватної), на Божий суд. Це поєднання профанного і сакрального простежується в декларації відмови від помсти як способу порахунків з кривдником, що фіксується у скарзі Костянтина Колпитовського на своїх недругів Костюшковичів-Колпитовських. У відповідь на їхню скаргу про завдання ран братові Костянтин наголошує на своїй чесноті — не відповідати за зло помстою, покладаючиь при цьому на Бога:

«Я, а чєм был от них укривжоный, охромєньїй и барзо жалосный, алємь то на соби скромне зносєчи, завждым всєго статєчнє уходил и того стєрєгь, якобым им самъ помстою, кром самого пана Бога, нє был и ничого нєпристойного противъко нихъ з сєбє нє показал» ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 21, арк. 997.

А кн. Григорій Сангушко-Кошерський у листі до Яна Замойського пише, що зі своїм недругом він воліє вдаватися до права, адже було б йому «з ласки Божої зло, якби того міг помститися» АвАБ. А2, 237, к. 1.

Зазвичай шляхтич, обвинувачений в умисному вбивстві, вносив до ґродської канцелярії протестацію, заявляючи про свою репутацію доброго шляхтича («чоловека доброй славы, завжды спокойного, никому ни в чом не винного»), безпричинне ославлення («его поцтивост мажут и шкалюют») та готовність захищати свою честь правом і лицарським звичаєм. Мотивацією цієї процедури висувалася необхідність якнайскорішого очищення від закидів в очах своєї спільноти («не хотечи на собе носити» Звернімо увагу на мотивацію Семеном Русиновичем-Берестецьким своєї скарги на насильство з боку Станіслава Капусти, вписаної до гродськаих книг: «…для часу пришлого, абыхъ напрод Богу, а потомь всимь людемь учтивымъ быль правь» (ЦДІАУК. Ф. 25, спр. 34, арк. 835 зв.-836/924 зв.-925).), а підкладкою, поза сумнівом, було також зворотне ославлення супротивника, якому закидалася та ж таки погорда до права, Божиих заповідей та шляхетних звичаїв: «Препомневши боязни Божое и пристойности своее шляхетское, ани намней остерегаючися права посполитого, […] неправдиве и непобожне, яко людем хрестиянским и шляхетским не пристои, […] ославили»⁵². Суд був включений у загальну систему боротьби за честь, хоч на позір і функціонував як елемент королівського правосуддя, що «наглядає і карає».

Така схема реагування на звинувачення, схоже, використовувалася оскарженим незалежно від його вини, доведення якої, до того ж, було вкрай непростим. Встановлення винуватців у випадках, що трактувалися Гулевичем як кримінальне убивство, тобто таке, що скоювалося потаємно, відповідно — без свідків, натикалося на низку труднощів. Тож передовсім обвинувачення падало на тих, хто перебував з убитим у конфліктних взаєминах і, відповідно, міг бажати його смерті. Пошуки зловмисника, які мала провадити постраждала сторона власними силами, зводилися до опитування так званих свідків, які не стільки були очевидцями події, скільки чули про неї чи мали власне бачення її перебігу. Тож текст скарги далеко не завжди містив оповідь про реальні події, радше — конструювався з урахуванням обставин, що мали максимально очорнити супротивника та поглибити його вину.

Одним із прикладів може бути справа про вбивство кн. Івана Масальського. За початковою скаргою його дружини Олени Кощанки-Жоравицької від 28 грудня 1595 р., у смерті її чоловіка були винні слуги кн. Юрія Масальського, брата загиблого, які 26 грудня вночі у селі Вольничі, коли він повертався з торговицького ярмарку додому, застрелили його з півгаку, а потому на землі лежачого посікли шаблями⁵³. Однак вже наступного дня вона звинуватила самого кн. Юрія Масальського, який, за намовою дружини Ганни Коритенської, разом із своїми помічниками, серед яких були її брати, земські луцькі писаревичі Іван і Григорій Коритенські, увірвався в дім Івана у Вольничах, де своїми руками його вбив, тіло забрав із собою, а також пограбував дім⁵⁴. 30 грудня возний, що був запрошений скаржницею як офіційний свідок на місце події, засвідчив на ґроді оглядання у вольницькій церкві тіла небіжчика, а також зі слів княгині оповідав, що її чоловік був забитий у «зваді» зі слугами кн. Юрія. Також возний ходив на прохання княгині до Юрія Масальського, «припоручаючи» слуг, тобто віддаючи їх на «поруки» панові і зобов’язуючи його тим самим до відповідальності. Кн. Юрія не виявилося вдома, Див., протесткції Івана Обуха-Вощатинського та Матуша Заленського на Яна і Петра Липських, які звинуватили їх у наїзді на дім і вбивстві брата їх Станіслава (ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 16, арк. 315 зв.-316, 337 зв.-338). Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 48, арк. 719−719 зв. Там само. Арк. 719 зв .-721 зв. його ж урядник твердив, що вбивство трапилося за відсутності пана; слуги, причетні до події, повтікали; всі у маєтку жалкують про смерть кн. Івана Там само. Арк. 724−727. А наступного дня вже сам кн. Юрій визнав у суді, що його слуги зустрілися серед ночі з його братом і, як люди підпилі, вчинили «зваду», в якій загинув кн. Іван. Тож він послав у погоню за тими «здрайцами» своїх слуг, які, однак, ще не повернулися Там само. Арк. 728−729. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 49, арк. 172−173 зв., 175−177, 190−192 зв. та ін.

Суперечливі скарги вдови, що мінялися упродовж двох днів, засвідчують брак у неї достовірної інформації, втім, звинувачення у причетності до вбивства кн. Юрія Масальського, схоже, не були безпідставні. Принаймні події, що трапилися через три місяці, вказують на входження братів до конфліктуючих груп, з яких походили і їхні дружини. Тож 23 березня при вкрай суперечливих обставинах були вбиті кн. Юрій та його тесть Михайло Коритенський, чиї сини брали участь, за другою скаргою Іванової Масальської Ганни з Кошок-Жоравицьких, у нападі на її чоловіка. Поміж тих, хто фігурував у конфлікті на супротивному від Коритенського і Масальського боці, згадуються Януш, Ян і Фарисан Кошки-Жоравицькі .

Обов’язковим елементом досудового процесу було також освідчення убивства на уряді. Тіло зазвичай привозили до замку, де наданий стороні возний його оглядав і перед ґродськими урядниками визнавав його пошкодження, оповідав про обставини злочину зі слів зацікавлених сторін, а також чинив поволання над тілом убитого: на публічних місцях, у замку, посеред ринку і перед міською брамою оголошував імена винуватців, на яких вказали родичі небіжчика. Шкрутинія, що була введена у 1588 р. до судового процесу Волині як слідчий елемент у випадку тяжких кримінальних випадків, упорядкувала процедуру дізнання, однак теж зводилася до опитування на суді свідків, наданих кожною зі сторін, які рекрутувалися з осіб ближнього кола. Тож суд перетворювався на поєдинок супротивників, де словам обвинувача протистояли слова оскарженого. За цих умов єдиним способом остаточного доведення вважалася присяга. А оскільки принцип презумпції невинуватості не лише декларувався, а й активно впливав на суддівський декрет, то у переважній кількості випадків саме оскарженому надавалася можливість разом зі свідками (до шести осіб) довести свою непричетність до вбивства Див., наприклад: Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк. 40 зв .-41 зв. Текст присяги містив запевнення, що оскаржений особисто не брав участі у злочинних діях, а також не провокував жодним чином на них інших. Довести злочинний намір нападу — вбивство супротивника — на інший спосіб було загалом неможливо, особливо коли злочин здійснювався руками слуг чи приятелів зловмисника, а обвинувачений, заявляючи про непричетність до злочину та сумнівність скарги («сумъненъя и скритости серъдечное нихто не ведаетъ, одно Богъ самъ» Там само. Спр. 57, арк. 818 зв. Там само. Спр. 30, арк. 716 зв .-718 зв.), доводив через свідків свою відсутність на місці події.

Втім, навіть у випадку певності щодо особи вбивці, могли виникнути труднощі з доведенням у нього наміру убити. Показовим прикладом є справа про позбавлення життя Федором Богдановичем, служебником кн. Марка Сокольського, міщанина Якуба Кривця. За скаргою дружини небіжчика Ганни, Федір прийшов до них у дім, узяв півгак зі столу і вистрілив у її чоловіка. Однак обвинувачений твердив, що «то не з умислу учинил, бом, дей, до него жадное вазни перед тымъ не мил и о том полгаку, есми бы был набит, не ведал». Свідок події, Федір Шимон Шкляр у загальних рисах повторив скаргу вдови, однак теж зазначив відсутність поміж убивцею й убитим ворожості, що ставило під питання існування у злочинця умислу: «Того ж, дей, не видаю, если то з умыслу учинил, бо, дей, з собою жадного мовеня до звады не мели». Інший свідок, приятель Федора Богдановича Ян Голинський, подав ширшу картину того, що відбулося. Він розповів, що сидів у домі Якуба Кривця, а півгак, накрутивши, поклав на стіл. Туди ж прийшов і винуватець, який розпочав розмову з господарем. Коли ж зайшла мова про старшу дочку Якуба, недавно видану заміж за сокальського коваля, Федір Богданович розлютився, схопив півгак, крикнув: «И в том ми еси не права» і вистрілив у господаря дому. Наостанок Голинський підсумував, що не знає, чи мав Федір намір убити. Судді наказали вдові разом з трьома сусідами або челяддю присягнути, що той учинок скоєний «умислне», після чого винуватець мав поплатитися життям. Однак удова присягати відмовилася, адже не мала певності щодо намірів винуватця: «Я того на него мовит, абы то он умыслъне учинити мелъ, не могу, и присягати, деи, не хочу, бо того достаточне не видаю». Тоді суд наказав присягнути Федорові з трьома приятелями про відсутність наміру вбити і заплатити 60 головщизну вдові і дітям.