Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

ЗМІСТ

Вступ Розділ І. Причини та передумови революції в Австрійській імперії

І.1 Соціальні та національні проблеми імперії Габсбургів

І.2 Передумови та завдання революції

Розділ ІІ. Значення та події «Весни народів» в Австрійської імперії

ІІ.1 Буржуазна революція 1848 р. — «Весна народів» — і реформи в Австрійській імперії

ІІ.2 Революція 1848р. в Галичині. Українці в імперському парламенті

Розділ ІІІ. Поразка революції і Жовтневе повстання у Відні

ІІІ.1 Жовтневе повстання у Відні та Октройована конституція

ІІІ.2 Результати та історичне значення революцій 1848−1849 p.p.

ІІІ.3 Поразка революційного руху та формування неоабсолютизму

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність даного дослідження полягає у висвітленні причин, передумов, та наслідків революції 1848−1849 рр. в Австрійській імперії у світлі цивілізаційного підходу сучасної історичної науки.

Об'єктом дослідження виступає багатонаціональна Австрійська імперія у контексті еволюції внутрішньополітичних процесів під час «Весни народів» 1848−1849 рр.

Предметом курсової роботи є особливості і закономірності розвитку революційних процесів 1848—1849 рр. в Австрійській імперії.

Хронологічні рамки нашого дослідження охоплюють період з 1848−1849 рр. Нижня межа — 1848 р., початок революції в Австрійській імперії, верхня межа — 1849 р. — придушення революції та встановлення не абсолютизму.

Територіальні межі — територія Австрійської імперії станом на середину ХІХ ст.

Мета даної роботи — об'єктивне висвітлення проблеми революційних подій в Австрійській імперії, загострення національного питання, процеси формування конституційної монархії. Особливу увагу в роботі приділено тим питанням, які ще не досить повно висвітлені в історіографії.

Для реалізації мети нам потрібно вирішити наступні завдання:

Ш Проаналізувати наявні джерела для розкриття подій революції у Австрійській імперії;

Ш Дослідити ступінь наукової розробки теми в історіографії;

Ш Висвітлити причини та передумови революції в Австрійській імперії;

Ш З’ясувати еволюцію пробудження національного руху в Австрійській імперії;

Ш Висвітлити проблему лібералізму під час революції;

Ш Проаналізувати проблему не абсолютизму як форму поразки революції.

При дослідженні даної теми опрацювала певну кількість матеріалів для всебічного висвітлення поставлених питань.

Під час роботи над темою я підходила до розв’язання завдань конкретно історично, керуючись принципами об'єктивізму та історизму. В процесі дослідження теми використовувались методи порівняльного аналізу, узагальнення та синтезу матеріалів і проблемно-хронологічний підхід у викладі матеріалу.

Огляд джерел та літератури. Основною джерельною базою мого дослідження є законодавчі акти, постанови, проекти, декрети, відозви та листівки, декларації, меморандуми доби «Весни народів» 1848−1849 рр. в Австрійській імперії. Вони опубліковані в хрестоматіях з Нової історії, та Історії південних та західних слов’ян, під редакцією радянських істориків А. А. Губера і А.В. Єфімова [1], та В. Г. Карасьова. Революційні події в Австрійській імперії 1848−1849 рр. в українській історіографії вивчали І. Брик [15], І.П. Крип’якевич [16], а на даний час цією тематикою займається Л. Зашкільняк. Серед радянської історіографії слід виділити праці таких вчених Ф.А. Потьомкіна і А.І. Молотова [25], Е. Прістера [24], І.І. Лещеловська і В.І. Фрейдзон [19], Т.М. Ісламов і А.С. Мильніков [22], І.І. Удальцов. У сучасній російській історіографії даною проблематикою займаються Є. Нідерхаузер та І. Орлик. Серед світової історіографії слід виділити праці англійського дослідника А.ДЖ.П. Тейлора [26], австрійського вченого Е. Цьольнера [28], чеського історика Ф. Дворніка.

Таким чином, даній проблемі присвячена належна увага, та вона ще недостатньо вивчена в історичній науці.

Практичне значення. Матеріали роботи можуть бути використані в розробці нових курсів з історії Австрії, історії слов’янських народів, та історії України. Матеріали роботи будуть важливим та суттєвим доповненням при підготовці лекційних курсів, навчально-методичних посібників і рекомендацій у системі освіти.

Структура курсової роботи побудована за хронологічним принципом. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ І. Причини та передумови революції в Австрійській імперії

І.1 Соціальні та національні проблеми імперії Габсбургів

Австрійська, або Габсбурзька, імперія була багатонаціональною, «клаптиковою» державою з територією понад 500 тис. кв. км (друга після Російської імперії в Європі). З більш як 37 млн. її населення слов’яни становили 18 млн., австрійські німці - 7 млн., мадяри (угорці) — 5 млн., решта — румуни та італійці. У своєму розвитку вона значно відставала від передових європейських країн. Існували кріпосне право (особливо в Угорщині та в більшості слов’янських областей), свавілля землевласників. В імперії налічувалося 240 видів податків і повинностей. Характерним для. країни була нерівномірність економічного розвитку окремих її частин: центральні провінції мали досить розвинену промисловість (наприклад, Чеські землі), а східні (Східна Галичина, Закарпаття) — залишалися їхніми аграрно-сировинними придатками.

За формою правління Австрійська держава була абсолютною монархією з необмеженою владою імператора, який водночас був і королем Угорщини. Протягом майже 40 років за імператора Франца І та Фердинанда І імперією управляв всесильний міністр, князь Меттерніх (з 1809 р. він був міністром закордонних справ і фактично керівником уряду, в 1821—1848 pp. — канцлером), виразник консервативних поглядів.

Усю країну було обплутано поліцейським стеженням, придушувалася будь-яка вільна думка. Меттерніх створив систему, в якій влада Габсбургів трималася завдяки розпалюванню національної ворожнечі між народами імперії. Сам імператор Франц так характеризував її: «Мої народи чужі один одному: тим краще.

Вони не хворіють одночасно на ті самі хвороби… Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину, кожен стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять один одного. З їхньої неприхильності народжується порядок, з їхньої ворожнечі - загальний мир" .

І.2 Передумови та завдання революції

Зі смерті Франца розпочалося передреволюційне міжцарів'я, дивний період очікування, який неминуче мав закінчитися «потопом». Новий імператор Фердинанд був недорікуватим епілептичним рахітиком, й виявив характер чи не в єдиному своєму змістовному вислові: «Я імператор і хочу локшини». Меттерніх розумів потворність імперії без імператора, але підтримував небажання Франца змінити свого наступника. Передусім, не було гідної альтернативи: Франц Карл, молодший брат, хоча й не був душевно хворим, але так само не мав якостей правителя; до того ж Меттерніх підкреслював, що зміна спадкоємця захитає принципи спадкової монархії. Справжні ж мотиви Меттерніха були практичнішими, суто дипломатичного штибу: із неспроможним керувати імператором Меттерніх міг стати справжнім правителем Габсбурзької монархії й врешті реалізувати свою програму консервативних реформ. Але йому бракувало самовпевненості Рішельє або Бісмарка, тож, навіть тепер, сподіваючись убезпечити себе, мусив ховатися за спиною ерцгерцога Лева, найвпливовішого з братів Франца. Здібними членами Габсбурзької родини були ерцгерцог Карл, талановитий військовий організатор, і ерцгерцог Йоганн, переконаний ліберал; але обидва вони виступали за реформи й критикували Меттерніха, тому залишалися осторонь влади [26, с. 47].

Дипломатія Меттерніха виявилась неспроможною в конструктиві. Нічого не змінилося, чи, радше, все змінилося на гірше. Повноваження імперської влади отримала статус конференція Лева, Меттерніха Коловрата, яка визначала справи, що їх мали розглядати міністри. Вона знову виконувала роботу міністрів, як це робив і Франц, але із ще більшою тяганиною. Коловрат і Меттерніх ненавиділи один одного, а Лев ненавидів будь-яку активність. Таким чином, більшість завжди була проти будь-яких рішень і повністю їх гальмувала, почуттями. Богемський сейм, що складався виключно з великих землевласників, грався в чеський патріотизм. У 1840 р., він проголосив своє право «вивчати «і відхиляти пропозиції, що до нього надходили; в 1846 р., вимагав відновлення прав, що існували до битви біля Білої Гори та «Виправленого Статуту «1627 р. Тобто, нащадки чужинців, що потрапили до Богемії з волі Габсбургів, тепер вимагали для себе права тих чехів, місце яких вони посіли, так само, як англіканські власники ірландських земель у XVIII ст. виступили захисниками ірландської незалежності. Ці богемські аристократи абсолютно не розумілися на чеському націоналізмі. Заздрячи привілеям своїх угорських родичів, вони сподівалися, що завдяки дешевим історичним претензіям позбудуться імперських чиновників і імперських збирачів податків[25, с. 119].

Національних інтелектуалів до дії також спонукав угорський приклад. Не маючи інших союзників, вони співпрацювали з великою аристократією в сеймах. Найвпливовіший із чеських будителів, Палацький виріс в Угорщині й гадав, що богемська, як і угорська, знать може набрати національного характеру; до того ж в Угорщині Палацький навчився шанувати титули і не вірити у власні сили. Імперський уряд також, хоча й відкидав «конституційні» вимоги сеймів, був готовий розіграти богемську карту проти Угорщини, аби висміяти останню. Уряд і раніше розглядав слов’ян як імовірних спільників радше проти Угорщини, ніж проти німців. Ця лінія габсбурзької політики тяглася з часів правління Леопольда II, який, погрожуючи сербським повстанням, примусив Угорщину до компромісу, а в 1791 р., прослухавши лекцію першого чеського просвітителя Добровського про слов’янську єдність, заснував чеську кафедру в Празькому університеті. Тепер, у 1840-і рр., богемську знать, з її німецькими прізвищами й космополітичним вихованням, заохочували писати праці на уславлення чеської культури й навіть захищати вимоги словаків в Угорщині [23, с. 22].

Визначною передреволюційною подією була перемога непримиренного мадярського націоналізму в Угорщині, тобто перемога Кошута над Сечені. Сечені пропагував національні почуття, сподіваючись переконати знать відмовитися від права не сплачувати податки. Символом його політики став міст через Дунай у Будапешті, побудований на перші зібрані з маєтків знаті кошти. Безперечно, Сечені хотів, аби Угорщина стала модерною національною державою, але сподівався досягти цього в результаті природного розвитку й без ворогування з імперським урядом. Він не надто симпатизував неосвіченому дрібному дворянству, що сиділо по своїх маєтках; його ідеалом були віги, альянс великої аристократії. Заздрячи привілеям своїх угорських родичів, вони сподівалися, що завдяки дешевим історичним претензіям позбудуться імперських чиновників і імперських збирачів податків. Національних інтелектуалів до дії також спонукав угорський приклад. Не маючи інших союзників, вони співпрацювали з великою аристократією в сеймах. Сечені підтримував «березневу» угорську програму Меттерніха — програму адміністративних та економічних реформ на користь міст. Головуючі на провінційних зібраннях знаті мали стати державними посадовцями, міста — здобути рівне з сільськими регіонами представництво в сеймах; угорські податкові пільги підлягали скасуванню й Угорщина приєднувалась до загальноавстрійської залізничної системи [22, с. 410].

Ці реформи знищили б дрібну шляхту, але вони потребували потужної підтримки з боку буржуазії. Реалії ж суперечили сподіванням. Загальна кількість дворян із родинами становила 600 тисяч осіб, міське ж населення, чималеньку частку якого складали і пихаті селюки, нараховувало лише 575 тисяч. Програма Сечені та Меттерніха була розумною, але нездійсненною. Попри все, програма Сечені передбачала поступальний розвиток, на відміну від планів Кошута, рятівника дрібного дворянства. Лайош Кошут активно займався політикою лише 10 років, проте вплинув на долю Центральної Європи більше за будь-яку іншу людину. Дрібний дворянин за походженням, він не успадкував землі і працював журналістом. Його можна вважати «неофітом» мадярської справи, адже за походженням Кошут був словаком (його мати навіть не знала мадярської мови). Слов’янські коріння додали йому самовпевненості чужинця, позбавленого вагань і почуття реальності. Слов’янин без землі, Кошут волів, аби його сприймали як угорського пана, й постійно наголошував, що саме мадярський націоналізм, а не володіння землею, становить справжню проблему. Вивчаючи західноєвропейський досвід, саме він запозичив термін «джентрі» на позначення проігнорованого дрібного дворянства — і себе самого [24, с. 338].

Коли Сечені досліджував доктрину вігів. Кошут студіював націоналізм, й привернув на свій бік дрібну шляхту, переконуючи її, що саме вона, а не міста, є осердям мадярської нації. Відсталий сільський поміщик, що ненавидів усе іноземне й жив в уявленому світі середньовічного права, з втіхою довідався, що саме він зберіг Угорщину, а його най заскорузліші упередження гідні палкого схвалення. Завжди незадоволена провідною роллю великої аристократії дрібна шляхта тепер мала змогу повести її за собою. Непересічний хист письменника і оратора Кошут підпорядкував одній меті - пробудженню національних почуттів. Свідомий своїх здібностей, він не визнавав ані сили історичної традиції, ані обставин матеріального світу, трактуючи кожну поступку як свідчення слабкості й перевершуючи своїх опонентів радикальністю вимог. Його писання поширилися по всій Угорщині в 1840-і рр., а в 1847 р., його, попри відсутність земельних володінь, обрали до сейму. Це справді засвідчило перетворення малярства з класу на націю. Кошут став народним героєм Угорщини, а згодом усієї радикальної Європи, хоча не мав нічого спільного з серйозним свідомим радикалізмом своїх сучасників. Він був радше першим диктатором, що прямував до влади, використовуючи ідеалізм заради роздмухування національних пристрастей [28, с. 347].

Угорщина є мадярською національною державою — ця проста теза принесла успіх Кошутові. Кошут застосовував цю зброю навіть в економічній сфері й заперечував критику Меттерніхом угорських податкових кордонів посиланнями на захист «національної економіки». Доктрину, створену Лістом для німецької буржуазії, Кошут використав, аби завоювати прихильність і привернути на свій бік німців, що мешкали в Угорщині. Проте не німці становили головну угорську проблему, адже вони мешкали в містах й не мали жодного коріння на селі, за винятком саксонців у Трансильванії. Але на значних теренах Угорщини мадярського населення не було взагалі, окрім поміщиків, що мешкали далеко від своїх маєтків, а, отже, мадяри являли собою меншину в державі, яку проголосили своєю. Це визначило сутність угорської політики протягом наступних десятиліть: мадяри декларували нібито ліберальну політику, але могли впроваджувати її в життя лише неліберальними методами [21, с. 33].

Зберегти свої національні позиції вони могли лише шляхом запровадження штучної монополії на все публічне життя й протистояння спробам культурного пробудження інших національностей Угорщини. Початково ця політика не мала певної мети, вона логічно випливала з неминучої відмови від латини. Кошут перетворив її на зброю національного панування. У 1840 р., мадярську було проголошено єдиною офіційною мовою. Сейм 1844 р., засвідчив повну перемогу Кошута: він повністю скасував латину й визначив мадярську єдиною мовою законодавства, врядування й, найістотніше, публічної освіти. Мовний закон 1844 р., давав подвійну вигоду дрібному дворянству. Він захищав його від втручання імперських посадовців, що розмовляли німецькою, й ставив перепону інтелектуальним впливам із селянських народів. Угорщина не могла залишатися назавжди економічно ізольованою від світу, а зі знищенням цієї ізоляції занепад дрібного дворянства був неминучим. Кошут дав цьому прошаркові новий сенс існування: монополію на державну службу [27, с. 95].

Доктрина Кошута не обмежувалася «малою Угорщиною»: національна Угорщина проголосила себе спадкоємицею св. Стефана, подібно до того, як французькі революціонери були спадкоємцями св. Людовіка, й претендувала на всі «землі Корони св. Стефана». Ця вимога загрожувала автономії Трансильванії і Хорватії. Легшою жертвою була Трансильванія. В її сеймі з відчутними феодальними пережитками рівне представництво мали мадяри, секлери (етнічна гілка мадярів) і саксонські німці. Румуни, які становили більшість населення, права голосу не мали. Лише саксонці намагалися зберегти незалежне становище, але навіть вони підпали під вплив демагогічної кампанії Кошута: класова пиха зашкодила їм зважити на безправну румунську більшість. До 1848 р., в Трансильванії панувало мадярське шаленство [18, с. 244] .

Ситуація в Хорватії була складнішою. Там існував сейм, не менш давній, ніж угорський, із власними розважаннями про феодальне право й притлумленою традицією хорватської корони. Навіть мовний закон 1844 р., визнавав хорватську винятковість і дозволяв депутатам із Хорватії в угорському сеймі виступати латиною протягом ще шести років, після чого вони мусили перейти на угорську. Хорватська аристократія завжди разом з угорською виступала проти габсбурзьких зазіхань й була заскочена зненацька новою мадярською політикою. Але вона відстоювала не хорватську мову, а латину, не розуміючи національних гасел і нічого не знаючи про «іллірійське» відродження, що одне могло убезпечити Хорватію. Хорватські аристократи, що опиралися мадярським вимогам, уперше побачили Гая, лідера ілліризму, в 1833 р., у Братиславі, де засідав угорський сейм: і перші, і другий байдуже ставились до існування одне одного в Загребі. Проте хорватську мову в хорватському сеймі було чути до кінця 1830-х рр., й у 1847 р., своїм останнім латиномовним рішенням цей орган проголосив «хорватсько-слов'янську» національною мовою. Таким чином Угорщина Кошута і національна Хорватія перейшли до відкритого протистояння [19, с. 34].

Імперський уряд безпорадно спостерігав за успіхами Кошута. Меттерніх, із притаманним йому гострим чуттям, і раніше бачив загрозу Кошутової політики й випробував проти неї зброю, яку тільки знав раціоналістичний політик XVIII ст. — переконування, ув’язнення і хабарі. Всі заходи відзначалися нерішучістю й, як і решта речей в імперії, не принесли бажаних результатів. Імперський уряд проголосив прагнення захищати культурні права національностей Угорщини, але, зіткнувшись із Непокірливим сеймом 1844 р., втратив опертя й мовчазно погодився з мадярським мовним законом, задовольнившись нерадою згодою угорців визнати німецьку мовою спілкування з імперськими посадовцями. Це була єдина поступка імперії, тій імперії, що проіснувала триста років і визволила Угорщину від турків. Звісно, Меттерніх знав, що становий лібералізм, навіть в Угорщині, був рухом землевласників, а габсбурзькі політики не забули про зброю Йосифа II — заклик до селянства. Бони вагалися з її застосуванням тому, що самі були землевласниками і консерватистами. До дій їх спонукали заворушення у Галичині. У1846 р., польські патріоти-землевласники й інтелектуали розпочали національне повстання, трохи передчасну прелюдію революцій 1848 р [16, с. 248].

Австрійська влада, панічно налякана початком революції, яку так довго прогнозували, й невтішним станом регулярної армії, закликала селян повстати проти своїх панів. Результатом стала Жакерія. Поляки, заскочені таким викриттям вузько класової природи свого націоналізму, пізніше твердили, що селяни були «рутенцями», русинами. Насправді ж, і національне, і селянське повстання відбулися в суто польських районах, а селяни були поляками за етнічним походженням, але не мали національної самосвідомості. Галицьке повстання, що струснуло аграрну структуру Австрійської монархії, придушили косами і ціпками. Під час повстання імперська влада була змушена пообіцяти скасування панщини, відробіткової ренти, після повстання їй не забракло нахабства вкотре відкласти ухвалення цього рішення. Таким чином, окрім аристократичної фронди сеймів і національного фанатизму Кошута, вирували народні маси, але будь-хто міг здобути їхню підтримку, вдаючи з себе визволителя від панщини. Сцена для вистави 1848 р., була підготована [26, с. 49].

На міжнародному рівні також уже окреслилися обриси майбутнього. Посправжньому Меттерніх покладався лише на підтримку Росії: як і в багатьох політиків минулого і прийдешнього, його скептицизм зупинявся на російському кордоні. Австро-російська угода 1833 р., неминуче спровокувала нову кризу на Півдні і Сході Європи між 1839 і 1841 рр. Ця криза справді влаштовувала Меттерніха, допоки загрозливим чинником була Франція, а не Росія, й епіцентр зливи містився на Райні і Леванті. Це підтверджувало його доктрину про те, що криза на Балканах започаткує революції в Європі, й, безперечно, якби не йшлося про наявну революційну загрозу з Франції, цар Микола не провадив би такої непогрішно консервативної політики, відверто співпрацюючи з Австрією і Англією задля збереження цілісності Османської імперії. Так само послаблення Туреччини не минулося даремно для Микола, тим часом як пам’ять про слабкість Росії в 1829 Ршвидко танула. Протягом 1840-х рр. Росія все відвертіше ухилялася від політики «status guo» на Балканах, повертаючись до схем поділу, що спричинили розрив з Австрією в 1829 р. Меттерніх мусив шукати нових союзників. Він не міг розраховувати на підтримку Пруссії, байдужої до балканських проблем, Англія ж трималася осторонь через суміш ліберальних сентиментів й обґрунтованих сумнівів у силі Австрії. Залишалася Франція, й Меттерніх протягом останніх років почав сподіватися на союз із консервативними силами Франції, аби втримати «status guo» спочатку в Італії, а згодом на Балканах. Безуспішну франко-австрійську співпрацю, що виявилася такою руйнівною для Австрії під час Кримської війни, витворив Меттерніх. Але цей альянс не міг функціонувати без міцного консервативного уряду у Франції, такий уряд пізніше створив Наполеон III, але в 1847 р., це значно перевищувало можливості Гізо [20, с. 181].

Тож сумніви в стабільності Франції знову спонукали Меттерніха до залежності, хоча й цілком безперспективної, від Росії. Протягом тридцяти років Росія обіцяла допомогу проти «революції». У 1847 р., загроза революції не викликала сумніву й Меттерніх більше не потребував перебільшувати її. Повстання в Галичині стало лише першою краплиною польської зливи, Ломбардія перебувала в стані відкритого повстання, а тамтешні австрійські солдати переховувалися від неї в казармах. Угорщина під проводом Кошута вийшла з-під контролю Відня, й навіть у самій австрійській столиці ліберальні гуртки збиралися просто на очах поліції. Революційна загроза була загальною, тому Росія не виступила проти неї. Два царі, Олександр і Микола, сприйняли доктрину Австрії як європейської необхідності, але розуміли її як союзника, а не сусіда, що потребує лише захисту [23, с. 30].

В разі російського вторгнення для придушення революції, Росія перетворилася б на об'єкт ненависті всіх чотирьох «панівних націй»: поляків, мадярів, німців та італійців, до того ж, це загрожувало появою нового Наполеона. Для Росії участь у врятуванні Меттерніха дорівнювала повторенню 1812 р. Натомість, Росія відмовилася від союзу, зберігши статус великої держави та, як і в 1939 р., самоусунулась з європейських справ, купуючи час ціною ідеологічних принципів. Така оборудка виявилася для Росії вигідною. Але вона означала крах Меттерніха. Він, який ніколи не діяв самотужки, залишився тепер сам на сам із революцією, без зовнішніх союзників або внутрішньої підтримки. Його суперники при дворі й навіть члени імператорської родини поклали всю провину на нього й щиро вірили, ніби з його відходом справи налагодяться самі собою. Але стара Австрія впала разом із Меттерніхом, а замість неї постала австрійська проблема й навіть сторічний європейський конфлікт не повернув Центральній Європі тієї стабільності, яка була зруйнована 13 березня 1848 р [26, с. 56].

Таким чином, передумови революції в Австрійській імперії визрівали в наслідок загострення розвитку внутрішньополітичних проблем та протиріч зумовлених багатонаціональним складом населення Австрійської імперії.

Розділ ІІ. Значення та події «Весни народів» в Австрійській імперії

ІІ.1 Буржуазна революція 1848 р. — «Весна народів» — і реформи в Австрійській імперії

У 1848 р. хвиля революційного руху охопила всю західну половину європейського материка. В Австрійській імперії рух цей відгукнувся більш голосно, ніж будь-де: повстала Угорщина, повстали слов’янські народи Австрії, які були підготовлені попереднім культурницьким і громадським рухом. Спочатку це були чехи і словаки, які створили федеративний сейм у Празі. Боротьба поневолених народів Центральної і Східної Європи за свободу і дала назву революції — «Весна народів».

Віденський уряд швидко пішов назустріч вимогам народів імперії. По відношенню до Галичини ця швидкість була тим більшою, що Австрія розраховувала знайти в русинах під час революції противагу більш революційно налаштованим полякам. Цісарські милості посипалися на українців як з рогу достатку. Зразу ж знищено було кріпосне право в тих його залишках ще від реформ Йосифа II. Народові Галичини була октройована конституція. Тобто русини отримали одразу повноту не тільки громадянських, але й політичних прав. Був знову відкритий Львівський університет, і на кафедрах богослов’я, української словесності і української історії знову почалося викладання українською мовою.

13 квітня була створена поляками Центральна Рада Народова як орган самоврядування для координації всіх революційних дій у м. Львові.

15 травня 1848 р. була скасована панщина у Галичині, на п’ять місяців раніше, ніж у самій Австрії.

Це було зроблено місцевими польськими властями під враженням так званої «мазурської різні». Перед цим польські револю­ціонери, які були з поміщиків, дворян, інтелігенції, закликали до революційної боротьби, розраховуючи на селян-українців. Але піднялися селяни-поляки проти самих панів-революціонерів і влаштували їм оту саму «мазурську різню».

А у Львові серед місцевої шляхти піднялася «хвиля великого страху» у зв’язку з чутками про цю різню. Тому таким швидким було й скасування кріпосного права.

Для протиставлення Центральній Раді Народовій на початку травня була створена українцями Головна Руська Рада на чолі з Григорієм Єфимовичем. У травні ж ГРР передала петицію губернатору графу Францу Стадіону з вимогою розподілу Західної і Східної Галичини і об'єднання останньої з Закарпаттям і Буковиною, як окремої Української провінції.

У цьому ж 1848 р. у Львові вийшла друком перша взагалі українська газета «Зоря Галицька», а також була створена культурно-просвітницька організація «Галицько-Руська матиця».

ГРР через «Зорю Галицьку» пропагувала свою програму політичної діяльності, яка потім надовго стала програмою передової частини галицької інтелігенції. Йшлося, перш за все, за «добро і щастя народу» в демократичному значенні цього слова. Особливо підкреслювалося, що під добром і щастям мається на увазі захист прав віри і релігійного обряду. Далі йде «роз­виток і піднесення народності у всіх і! частинах», тобто вдосконалення мови, введення її в школах, видання друком газет і книг українською мовою. І, врешті, охорона конституційної свободи і спроба шукати шляхів покращення життя лише в межах конституції.

Поляки у Віденському сеймі виступали з твердженням, що в Галичині немає українців, русинів, а є тільки селяни і священники — «поп да хлоп».

Австрійці теж вважали, що русини являються «тірольцями сходу». Від них не відставав-і Ф. Енгельс, який писав, що русини є частиною польського народу, які вперше взнали про те, що вони русини, з вуст губернатора графа Франца Стадіона.

Взагалі ж, як Маркс, так і Енгельс вважали, що всі слов’яни, крім поляків, зіграли в революції 1848 р. ганебну роль. Енгельс додавав з цього приводу, що через це слов’яни втратили свою життєздатність та історичну перспективу.

(Цікаво, що бабця К. Маркса — Єва Лемберг — жила у Львові в кінці XVIII ст. Потім вона виїхала в Німеччину, де й одружилася з майбутнім дідом Маркса), 1—2 листопада 1848 р. почався артилерійський обстріл Львова австрійськими військами, від якого згорів університет разом з бібліотекою. Кульмінацією революції було вбивство австрійськими солдатами кравецького підмайстра поляка Навроцького. З нього почалося повстання в місті. Невдовзі воно було придушено, але реформи в Австрії завершились у 1848 р. скасуванням панщини, прийняттям конституції і скликанням парламенту.

Селянський рух на Буковині на чолі з Лук’яном Кобилицею. На відміну від інтелігенції Західної України, яка аж занадто лояльно віднеслась до цісарського уряду Австрійської імперії під час революції 1848 року, селянство досить бурхливо реагувало на ці події. Ще до революції селяни піднімались на відчайдушну боротьбу за своє визволення. Особливого розмаху в 30−50-х роках XIX ст. набрала боротьба селян Буковини під проводом Лук’яна Кобилиці. Виходець із сім'ї селянина-кріпака, Л. Кобилиця вже змолоду мужньо захищав інтереси селян. Вони в 1839 р. обрали його від рідного села Путили (Русько-Кимполунзького округу) своїм делегатом для вручення скарги урядові.

Зневірившись у спробах переконати цісарський уряд вирішити хоч одну справу на користь селян, Л. Кобилиця в 1843 р. зібрав навколо себе селян із 16 сіл і розпочав рішучу боротьбу за землю і волю.

Селяни відмовились ходити на панщину, вигнали із своїх сіл поміщиків та адміністрацію, утворили органи місцевого самоврядування та прибрали до своїх рук землю, пасовиська і ліси. Лише великому загонові війська вдалося в 1844 р. придушити повстання і покарати різками і киями 220 його учасників. Л. Кобилицю і кількох його соратників на довгий час ув’яз­нили.

Революція 1848 р. сколихнула селян знову, і Л. Кобилиця, який тільки-но вийшов з в’язниці, стає на чолі повстанців. Обраний селянами до австрійського парламенту, він рішуче виступає проти абсолютизму і кріпосництва. Вирвана революцією у цісарського уряду ліквідація кріпацтва не задовольнила селян, бо їм не вистачало землі, лісу і пасовиськ. Отримавши від держави волю, селяни були позбавлені тією ж державою своїх сервітутних прав — прав на користування общинними землями і пасовиськами. Це викликало нову хвилю повстань у 1848−1849 pp., які очолював Л. Кобилиця.

Зібравши в листопаді 1848 р. багатотисячні збори, Л. Кобилиця переконав селян, що рейхстаг не покращить їх долю, тому треба самим боротися за свої права. Зібравши кінний загін, Л. Кобилиця виступив у визвольний похід по всій Буковині. Діючи буцімто від імені цісаря, Л. Кобилиця в кожному селі і містечку організував вибори місцевої влади, роздавав людям землі, ліси і пасовиська, а також майно поміщиків. Австрійська влада оголосила нагороду за голову Л. Кобилиці. Але зрадників не знайшлося, і повстання продовжувалося ще півтора року. На придушення повстання були кинуті війська. За одними даними, Л. Кобилиця, заарештований властями, помер у засланні в 1851 p., а за іншими, — він був страчений, а рух селян на Буковині поступово припинився.

ІІ.2 Революція 1848р. в Галичині. Українці в імперському парламенті

Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів. Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних і соціально-економічних реформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням національного суверенітету, завдали нищівного удару консервативній багатонаціональній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну незалежність постало як основне політичне питання, німецькі та італійські піддані Габсбургів піднялися за возз'єднання зі своїми братами поза межами імперії. Одночасно розпочали війну за національну незалежність мадяри, а поляки знову виступили за відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимоги стали висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія опинилася на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, відставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого імператора Фердинанда провести політичну лібералізацію і суспільні реформи, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації та надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність інших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою підтримкою цих вимог, 13 квітня у Львові було створено Польську Раду Народову. Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету. На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окрему націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони утворили власний представницький орган — Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а також свою газету. На щастя для Габсбургів, в особі щойно призначеного губернатора провінції Франца Стадіона вони знайшли надзвичайно розумного й винахідливого захисника австрійських інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там, йому вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями, зіштовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у провінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей. Інше пов’язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців, котрі до недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко чи римо — католиками, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з різними національними прагненнями.

Під час роботи Слов’янського конгресу в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати новоствореного імперського парламенту. Для українців, і особливо селянства, вони були справою новою й малозрозумілою. На відміну від них поляки, набагато досвідченіші у політичній грі. мали на виборах виразні переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалося відвернути від голосування багатьох українських селян. А ті, хто все-таки голосував, підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними, а не рекомендованих Головною Руською Радою священиків та представників міської інтелігенції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць українці здобули тільки 25. Із них 15 дісталося селянам, вісім — священикам і два — представникам інтелігенції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. спочатку у Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох питаннях: компенсації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміністративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку форм компенсації. У своїй пристрасній промові, першій, будь-коли виголошеній українцем у парламенті, простий селянин Іван Капущак засудив багатовікове гноблення селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам’ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про виплату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів. Розчаровані селянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій, інші представники української делегації, зі свого боку, вважали адміністративний поділ Галичини на окремі українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». На підтримку своєї пропозиції вони подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до 200 тис. Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати більшість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати ситуацію під контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів новий імператор, 18-річний Франц Йосиф, парламент розпустили.

імперія революція реформи австрійська

Розділ ІІІ. Поразка революції і Жовтневе повстання у Відні

ІІІ.1 Жовтневе повстання у Відні та Октройована конституція

У вересні 1848 року в Австрії революція пішла на спад, тоді як в Угорщині під впливом загрози з боку армії Єлачича почався новий підйом. У Будапешті було сформовано Комітет оборони на чолі з Лайошем Кошутом, який став центральним органом революції. Угорській армії вдалось розбити хорватів та австрійські загони. Перемоги угорців викликали активізацію революційного руху у Відні. 3 жовтня було опубліковано маніфест імператора про розпуск угорських Державних зборів, скасування всіх його рішень й призначення Єлачича намісником Угорщини. На придушення угорської революції було вирішено відрядити частину віденського гарнізону, що викликало вибух обурення у Відні. 6 жовтня студенти віденських навчальних закладів розібрали залізничні рейки, що ведуть до столиці, не давши можливості організувати відправку солдат до Угорщини. На відновлення порядку було відряджено урядові війська, які було розбито робітниками віденських передмість. Австрійський воєнний міністр Теодор фон Латур був повішений. Переможні загони робітників і студентів направились до центру міста, де розгорнулись сутички з національною гвардією та урядовими військами. Повстанці захопили цейхгауз з великою кількістю зброї. Імператор та його прибічники втекли із столиці до Оломоуцу. Рейхстаг Австрії, у якому лишились тільки радикальні депутати, прийняв рішення про створення Комітету громадської безпеки для протистояння реакції та встановлення порядку в місті, який звернувся до імператора із закликом скасувати призначення Єлачича намісником Угорщини й дарувати амністію.

Первинно Жовтневе повстання у Відні було стихійним, центральне керівництво було відсутнє. 12 жовтня на чолі національної гвардії встав Венцель Мессенхаузер, який створив генеральний штаб революції за участі Юзефа Бема та лідерів Академічного легіону. За ініціативою Бема було організовано загони національної гвардії, у складі яких були робітники та студенти. Тим часом комендант Відня, граф Ауерсперг звернувся за допомогою до Єлачича. Це викликало нове повстання й вигнання урядових військ і Ауерсперга зі столиці. Однак війська Єлачича вже підійшли до Відня і 13−14 жовтня спробували увірватись до міста, але були відбиті. Віденські революціонери звернулись до Угорщини з проханням про допомогу. Після деякого вагання Кошут погодився надати допомогу Відню й направив одну з угорських армій до австрійської столиці. До Відня також прибули загони добровольців з Брно, Зальцбургу, Лінцу та Грацу. 19 жовтня угорські війська розбили армію Єлачича й вступили на територію Австрії. Однак до цього часу Відень вже було взято в облогу 70-тисячною армією фельдмаршала Віндішгреца. 22 жовтня рейхстаг Австрії залишив столицю, а наступного дня Віндішгрец висунув ультиматум про безумовну капітуляцію і розпочав артилерійський обстріл міста. 26 жовтня урядові війська увірвались до Відня в районі Дунайського каналу, але були відбиті загонами Академічного легіону. 28 жовтня було захоплено Леопольдштадт, а бої перенесені на вулиці столиці. 30 жовтня відбулась битва між імперськими та угорськими військами на підступах до Відню, під Швехатом, у якій угорців було цілком розбито і вони відступили. Це означало крах сподівань захисників Відня. Наступного дня імперські війська вступили до столиці.

Після поразки Жовтневого повстання у Відні встановилась диктатура Віндішгреца: почались масові арешти, розстріли революціонерів, членів Академічного легіону та мобільної гвардії відправлено солдатами на італійський фронт. 21 листопада було сформовано кабінет на чолі з князем Феліксом Шварценбергом, до складу якого увійшли консерватори і представники крупної аристократії. На 7 березня 1849 року було призначено розгляд проекту конституції, розробленого рейхстагом, однак 4 березня імператор Франц-Йосиф I підписав так звану «Октройовану конституцію». Вона відновила владу імператора, Державну раду, що призначається імператором, ліквідувала автономію провінцій та відокремила від Угорщини Трансільванію, Воєводину, Хорватію, Славонію та Рієку. 7 березня 1849 року під тиском військ рейхстаг було розпущено. Революція в Австрії завершилась.

ІІІ.2 Результати та історичне значення революцій 1848−1849 pp.

Революційна хвиля 1848−1849 pp. охопила більшість країн Європи. У ній поєдналися боротьба проти старого порядку, за демократизацію політичного життя і національні рухи. Завдяки реформам, проведеним під тиском революцій, у європейських країнах було ліквідовано залишки кріпосництва. Склалися сприятливі умови для розгортання промислової революції та завершення формування націй. У Німеччині та Італії виникли передумови для утворення національних держав. Владу багатьох монархів більшою чи меншою мірою обмежили конституції та парламенти.

Революції 1848−1849 pp. закінчилися поразкою, але вони сприяли подальшому розвиткові європейської цивілізації. Боротьба за здобуття громадянських прав і запровадження конституцій стали кроком до формування у країнах Європи громадянського суспільства і правової держави. Революційні події винищили національну самосвідомість народів Європи, які збагнули, що природа наділила їх невід'ємними правами. Людина почала розуміти свою роль суб'єкта політичного життя і боротися за те, щоб форма державного устрою відповідала її вимогам. Одначе для втілення цих ідей у життя слід було подолати тернистий шлях.

Після поразки Жовтневого повстання в Австрії було створено новий уряд — з представників феодально-монархічних кругів і крупної буржуазії на чолі з князем Ф. Шварценбергом. Імператор Франц Іосиф (що вступив на престол в грудні 1848 після зречення Фердинанда I) проголосив в березні 1849 введення реакційної конституції; рейхстаг, що засідав з 22 липня, розганяв.

Революція в Австрії потерпіла поразка. Головною його причиною була зрада буржуазії, що перейшла на сторону контрреволюції. Проте повне повернення до дореволюційних порядків було вже неможливе; звільнення селян від феодальних повинностей, хоча і за викуп, сприяло капіталістичному розвитку країни.

ІІІ.3 Поразка революційного руху та формування неоабсолютизму

Установчі Збори, що зібралися в липні 1848 р., у Відні, були в історії Австрійської імперії єдиним повним райхстагом або імперським парламентом. Вони засвідчили досягнення компромісу: ліберали визнали імперію та династію, династія визнала лібералізм. Цей компроміс ґрунтувався не на переконаннях, а на слабкості та побоюваннях. Чехи боялися німецького націоналізму, помірковані німці боялися розвалу імперії внаслідок діяльності німецьких радикалів або слов’янських амбіцій, ліберали з середовища буржуазії побоювались непевних соціальних домагань «пролетаріату». Династія, зі свого боку, потребувала підтримки у протистоянні з Угорщиною та відкритій війні з Італією.

Засідання Установчих Зборів дозволило династії повернутися до віденської політики. Ерцгерцог Йоганн прибув до Відня, аби відкрити Збори, а після того, як у серпні його обрали регентом Німеччини, імператор із родиною повернулися до Відня. Був сформований значно рішучіший, хоча й надалі ліберальний, уряд. Обличчя цього уряду уособлював міністр закордонних справ Вессенберг, вихованець школи Меттерніха й помічник останнього на Віденському конгресі 1814 р., який був людиною ліберальних поглядів і завжди відстоював «західну» орієнтацію австрійської зовнішньої політики, волів спиратися на Англію замість Росії й позбувся посади в 1834 р., за надто тісну співпрацю з Лондоном у бельгійському питанні [24, с. 367].

Вессенберг розраховував здобути підтримку Англії ліберальним урегулюванням італійських справ, до того ж, позбувшися домовленостей із Росією, Габсбурги могли дотримуватися ліберальної політики також в Угорщині та Галичині. Впливовою фігурою в новому уряді був Олександр Бах, найздібніший із віденських радикалів у передреволюційні часи. Радикалізм Баха випливав із його роздратування неефективністю «до березневої «політики, він прагнув об'єднаної Габсбурзької монархії, заснованої на сучасних принципах управління. Німець і радикал Бах був австрійським патріотом, а не німецьким націоналістом. Захоплюючись уніфікацією та силовою політикою, він нагадував якобінських диктаторів, які створили сучасну Францію, але, усвідомивши брак підтримки з боку буржуазії, цей австрійський якобінець мусив шукати опертя своєї політики в Ґабсбургах. До того ж, армія Габсбургів не наслідувала прикладу французького війська. Замість того, щоб розбігтися, армія Радецького в Італії 25 липня завдала поразки італійцям біля Кустози й до початку серпня відвоювала всю Ломбардію. Проте австрійський уряд стримувала обіцянка проведення конференції з італійських справ за участю Англії та Франції, тож перспектива самоврядування Ломбардо-Венеції також залишалася складовою ліберального епізоду [19, с. 40].

Установчі Збори репрезентували лише частину імперії. В Ломбардії досі діяв військовий стан, Венеція залишалася республікою (що було поступкою «сестрі - республіканській Франції»), Угорщина отримала широкі повноваження за Березневими законами. Як і будь-де в Європі, загальне виборче право прирекло радикалів на перебування в меншості. Відень і німецькі міста проголосували за радикалів, але їх підтримували лише представники вищих суспільних верств. Сільські німецькі округи не довіряли інтелігентам із міст й обирали селян. Чеські селяни довіряли своїй інтелігенції, а русини — уніатським священикам, тож найзгуртованіші селянські регіони віддали перевагу неселянським делегатам. У Верхній Австрії з 16 депутатів 13 були селянами, а в Богемії й Моравії з 138 депутатів селян було лише 16. Один із небагатьох німців, що коливалися між містом і селом, студент-радикал, але син селянина Ганс Кудліх порушив аграрне питання, яке домінувало на засіданнях Установчих Зборів, доки 7 вересня вони не затвердили Акт про звільнення селян [15, с. 215].

Ця ухвала, найбільше досягнення революції 1848 р., логічно завершила роботу, що її розпочав Йосиф II. Вона позбавила поміщиків, без компенсації, спадкових прав у судочинстві та управлінні, скасувала панщину, частково коштом держави, частково коштом наймача, й надала селянам, які орендували «панські» землі, гарантії безпеки їхньої власності. Закон 7 вересня визначив природу монархії Габсбургів до кінця ЇЇ існування. Із ліквідацією панщини поміщики втратили зацікавленість в утриманні значної кількості селян на землі, бідніші селяни продавали свої землі заможнішим і переїздили до міст. Робочу силу поставили на службу капіталізмові, що розвивався; водночас, селяни, які мігрували до міст, поглинули тамтешнє німецьке населення й надали містам національного забарвлення навколишніх сіл [15, с. 217].

Фінансові питання також спричинили розрив з Угорщиною. Кошут домігся в повному обсязі виконання своєї програми в Березневих законах: із рештою імперію Угорщину пов’язувала лише персональна унія. Це знищення єдності імперії приголомшило кожного австрійця й, до того ж, перекладало на Австрію, що залишилася єдиною, весь тягар національних проблем. Помірковані мядяри, як, наприклад, Деак, визнавали, що Угорщина зацікавлена в збереженні єдності з рештою земель Габсбургів, і були схильні до компромісу в питанні фінансів, але шовіністичне красномовство.

Кошута подолало такі думки й примусило їхніх прихильників відійти від суспільних справ. Здавалося, що Кошут опинився в ізоляції яку суперечці з центральним урядом, так і з лібералами в Угорщині. Придворні кола, згуртовані навколо ерцгерцогині Софії, заохочували початок боротьби з ним, й 4 вересня, не повідомивши австрійських міністрів, вони поновили Єллачіча на посаді намісника Хорватії. 11 вересня Єллачіч перетнув р. Драву й розпочав вторгнення до Угорщини. Цьому союзові династії та хорватів Кошут намагався протиставити союз угорців і німців й звернувся до Віденського парламенту за посередництвом між Угорщиною й династією. Як і всі радикали того часу, Кошут не розумів сутності Австрії і гадав, ніби Установчі Збори у Відні являли собою німецький парламент із націоналістичним світоглядом [6, с. 65].

Питання про те, чи прийняти угорську делегацію, обговорювалося на Зборах з 17 до 19 вересня, це було перше в історії відкрите обговорення «австрійського питання». Радикальні німці, які хотіли, щоб спадкові землі стали невід'ємною частиною національної Німеччини, прийняли програму персональної унії, яку запропонував Кошут, схвалили її й польські верхи, що прагнули подібної незалежності в Галичині. Поміркованіші ж німці хотіли і жити в Німеччині, і зберегти єдність імперії, завдяки якій бути австрійцем виглядало привабливіше, ніж бути баварцем або саксонцем, тобто, вони хотіли мати всі переваги німців в Австрії й, водночас, усі переваги австрійців у Німеччині. Вони погодилися з Бахом, що визнання конституційних привілеїв Угорщини можна стерпіти лише за умови, що решта імперії перебуватиме під централізованим абсолютистським правлінням. Своєю чергою, Угорщина мусила погодитись на імперський парламент та інші спільні фінансові, військові й зовнішньополітичні інститути [14, с. 164].

Категорично не підтримали цю централізаційну програму чехи, які розраховували на федералістичний устрій й створення парламенту в Празі, який мав би рівні права з аналогічним угорським органом влади. Але чехи не могли підтримати Кошута, оскільки це передбачало визнання ними мадярської національної держави й зраду своїх слов’янських братів — словаків, сербів і хорватів. Хоча їм дуже не подобалося централістичне управління з Відня, ще більше вони боялися німецького націоналізму Франкфурта, тож виступали за сильну імперію, сподіваючись, що відвернуть від себе її силу. Більшість проти Угорщини підсилили словаки, які також прагнули уникнути панування німецького націоналізму, й русини, що опиралися польському пануванню в Галичині. Австрославізм й великоавстрійськість об'єдналися проти вимог панівних націй.