Еквівалентність, часткова еквівалентність, безеквівалентність в перекладі (на матеріалі роману У. Ле Гуїн «Чарівник Земномор» я»)

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ, ЧАСТКОВА ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ, БЕЗЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ В ПЕРЕКЛАДІ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ У. ЛЕ ҐУЇН «ЧАРІВНИК ЗЕМНОМОР’Я»)

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. Перекладацька еквівалентність та її роль при відтворенні художніх текстів жанру фентезі

1.1 Специфіка художнього перекладу та його основні складові

1.2 Поняття еквівалентності у перекладі та її типи

1.3 Особливості відмежування поняття безеквівалентної лексики

РОЗДІЛ 2. Особливості відтворення різних типів перекладацької еквівалентності

2.1 Досягнення еквівалентності шляхом перекладацьких трансформацій

2.2 Способи подолання безеквівалентності при перекладі текстів жанру фентезі

2.3 Аналіз явищ еквівалентності, часткової еквівалентності та безеквівалентності в перекладі

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Переклад є одним з найдавніших видів людської діяльності, це складний і багатогранний процес. Зазвичай говорять про переклад «з однієї мови на іншу», але, насправді, в процесі перекладу відбувається не просто заміна однієї мови іншою. У перекладі стикаються різні культури і традиції, різні склади мислення, різні літератури, різні епохи і різні рівні розвитку.

Завдання будь-якого перекладу — це передати засобами іншої мови цілісно і точно зміст оригіналу, зберігши його стилістичні й експресивні особливості. Переклад має передавати не тільки те, що виражено оригіналом, але й те, як це виражено в ньому. Ця вимога відноситься як до всього перекладу певного тексту, так і до окремих його частин. Для визначення ступеня спільності змісту (смислової близькості) оригіналу та перекладу були введені поняття еквівалентності та адекватності.

Поняття еквівалентності розкриває найважливішу особливість перекладу, є одним з центральних понять сучасного перекладознавства і, зокрема, відграє значну роль у художньому перекладі.

Переклад художнього тексту, зокрема фентезі, створює перед перекладачем безліч проблем. Передача метафоричності і багатоплановості художнього тексту вимагає ретельного аналізу авторських мовних засобів і композиційної структури твору, точного підбору прийомів перекладу для передачі не лише змісту твору, але і своєрідності стилістичних особливостей оригіналу. Окремі складнощі для перекладача становить проблема відтворення реалій та власних назв, передача культурної та історичної специфіки твору.

У теорії перекладу питанню перекладацької еквівалентності, зокрема, при відтворенні текстів фентезі, свою увагу приділяли багато вітчизняних та іноземних перекладачів та мовознавців, наприклад Г. Егер [18], Р. Зорівчак [20], Дж. Катфорд [24], В. Комісаров [25−28], І. Корунець [30], А. Паршин [42], Я. Рецкер [45; 46], З. Сушко [52], А. Федоров [55], Ю. Чернякова [56], Ф. Альбрехт [59], Е. Честерман [60], А. Нойберт [63], П. Ньюмарк [64], Ю. Найда та ін.

Еквівалентності надається вирішальне значення в теоретичному описі перекладу та виявленні його сутності. Тим не менш, еквівалентність є одним з найбільш суперечливих понять перекладознавства, оскільки, незважаючи на багаторічні дослідження, серед науковців досі немає єдиної думки стосовно головних ознак та вимог еквівалентності, її типології, недостатньо розкритими залишаються явища безеквівалентності та часткової еквівалентності у перекладі. Саме це і зумовлює актуальність дослідження.

Мета роботи — розглянути явища еквівалентності, безеквівалентності та часткової еквівалентності при перекладі художніх текстів жанру фентезі.

Відповідно до мети визначаємо такі завдання:

· Розглянути специфіку художнього перекладу та його основні складові.

· Дослідити явище еквівалентності у перекладі та її типи.

· Визначити основні особливості відмежування поняття безеквівалентної лексики.

· Виявити шляхи подолання безеквівалентності при перекладі фентезі.

· Проаналізувати явища еквівалентності, безеквівалентності та часткової еквівалентності у перекладі на прикладі роману У. Ле Гуїн «Чарівник Земномор’я».

Об'єктом дослідження є поняття еквівалентності як основної категорії перекладознавства.

Предмет дослідження — шляхи досягнення еквівалентності при перекладі художніх текстів жанру фентезі.

Матеріалом дослідження слугував роман відомої американської письменниці У. Ле Гуїн «Чарівник Земномор’я» (A Wizard of Earthsea) та його україномовний переклад у виконанні А. Сагана.

Методи дослідження: метод порівняльного аналізу перекладів, структурно-семантичний та контекстуальний аналіз, тезаурусний метод.

Теоретична новизна дослідження полягає в узагальненні та систематизації існуючих уявлень стосовно явищ еквівалентності, безеквівалентності та часткової еквівалентності при перекладі художніх текстів жанру фентезі.

Практичне значення роботи — результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення даної теми. Результати роботи можна застосовувати при створенні навчальних посібників, написанні курсових і дипломних робіт; вони можуть бути корисні перекладачам-практикам.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження доповідалися на засіданнях кафедри перекладознавства та прикладної лінгвістики, Херсонського державного університету. Змістовні положення роботи ввійшли до наукової статті «Еквівалентність, часткова еквівалентність, безеквівалентність в перекладі», що була опублікована у збірнику «Магістерські студії» (Херсон, 2013).

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ ТА ЇЇ РОЛЬ ПРИ ВІДТВОРЕННІ ХУДОЖНІХ ТЕКСТІВ ЖАНРУ ФЕНТЕЗІ

1.1 Специфіка художнього перекладу та його основні складові

Аналіз наукової літератури з теми дослідження засвідчив, що для розуміння ролі та видів перекладацької еквівалентності при відтворенні художніх текстів, необхідно визначити основні особливості художнього перекладу.

Художній переклад відіграє величезну роль в розвитку мови і збагаченні національної культури. Як стверджує Н. Гордієнко, саме завдяки письмовим перекладам художньої літератури людство має можливість ознайомитися з культурними надбаннями інших народів, з’являється можливість взаємодії та взаємозбагачення літератур та культур. Звісно ж, що переклади прозових та поетичних творів стають невід'ємною частиною національної культури та літератури. Переклад є не тільки і не стільки передачею певної інформації знаками іншої мовної системи, а передачею і відтворенням специфічних історичних, соціально-культурних факторів, національного забарвлення першоджерела [17, с. 97].

Згідно з визначенням В. Комісарова, художнім перекладом називається переклад творів художньої літератури [28, с. 215].

Говорячи про художній переклад, у загальному вигляді можна сказати, що перед ним стоять ті ж завдання, що й перед іншими видами перекладу. Художній переклад, як і будь-який інший, покликаний відтворити засобами мови перекладу (МП) все те, що сказано на вихідній мові (ВМ). Особливості ж його і специфіка пов’язаних проблем визначаються, насамперед, специфікою самого художнього тексту, його вельми ґрунтовними відмінностями від інших типів текстів [28, с. 217].

На думку В. Сдобнікова, одна з основних відмінностей художнього тексту від будь-якого іншого полягає в тому, що в ньому дійсність (а точніше — її відображення) представлена?? у вигляді образу. Художній текст спирається на образне відображення світу та існуючих для комплексної передачі різних видів інформації - інтелектуальної, емоційної, естетичної, — а також володіє функцією емоційного впливу на читача. Такий вплив досягається за допомогою мовних засобів усіх рівнів. Така властивість художніх текстів дозволяє говорити про відмінності в меті створення текстів [48, с. 65].

В. Віноградов відзначає таку особливість художнього тексту, як передбачувана автором ступінь активності читача, його співучасть у створенні твору. На відміну від наукових текстів, де роль одержувача зводиться до сприйняття фактів, у художній літературі автор у низці випадків апелює до життєвого і читацького досвіду того, кому текст адресований, розраховує на появу у читача певних асоціацій, на певний ступінь «домислювання» тощо. Цьому сприяє вибір типу розповіді, присутність в тексті фігури оповідача, ступінь адресування тексту [10, c. 79].

Науковець додає, що художні тексти відрізняються від інших типів своєю структурною різноманітністю. Якщо в науковому тексті інформація подається лінійно, послідовно, то в художньому творі можуть чергуватися епізоди, що відносяться до різних сюжетних ліній, можуть зміщуватися і навіть змішуватися різні хронологічні та логічні плани, з’являтися ретроспективні епізоди. Автор може свідомо «приховувати» частину інформації до певного моменту, свідомо створювати деяку двозначність. Все це служить створенню в читача потрібного настрою, потрібного враження, допомагає автору підготувати читача до сприйняття подальших подій як чогось очікуваного або, навпаки, несподіваного тощо [10, c. 80].

Композиція художнього твору втілюється не в окремих його елементах, а в їх взаємодії. Вона представляє собою складну, пронизану багатосторонніми зв’язками єдність компонентів. Всі компоненти тексту — як суміжні, так і віддалені один від одного — завжди знаходяться у внутрішньому взаємозв'язку і взаємовідображенні [10, c. 83].

Зі сказаного випливає надзвичайно важливий висновок: в художньому тексті ціле не може бути механічно виведено з суми частин. Тому вважаємо за необхідне приєднатися до думки І. Алексєєвої, що «правильно перекласти кожен компонент ще не значить правильно перекласти текст в цілому» [1, c. 174]. Якщо логічна і хронологічна послідовність частин задані автором і не залежать від перекладача, то збереження закладених у тексті внутрішніх зв’язків між частинами вимагає ретельного аналізу і пошуку відповідних засобів МП.

Л. Бабенко вважає, що ще одна особливість художнього тексту полягає в тому, що, на відміну від наукових статей або технічних описів, він зазвичай характеризується високим ступенем національно-культурної та часової обумовленості. Художній текст завжди відображає особливості того народу, представником якого є автор, і того часу, в якому він живе. Крім того, письменник може свідомо вводити в свій текст національно-культурні реалії, що асоціюються з певним періодом у житті народу.

Серйозність цієї проблеми ускладнюється також і тим, що будь-який художній текст допускає безліч прочитань. На відміну, скажімо, від технічного опису, вимогою до якого є однозначність, художній текст може містити досить високу ступінь невизначеності, яка виникає за рахунок багатозначності слів і граматичних форм, шляхом використання символів, тощо. Прочитання художнього тексту у значній мірі залежить від національно-культурних стереотипів, а також від індивідуального складу читача, від його особистого сприйняття, від його читацького досвіду [3, c. 153].

В. Сдобніков додає, що прочитання художнього тексту може залежати від того, наскільки читач знайомий з концепцією автора. Хибно розтлумачена концепція змушує зовсім по-іншому сприймати прочитане. А якщо читач оригіналу водночас є перекладачем, то виникає замкнуте коло: невірно зрозумівши ідею твору, він вибирає варіанти перекладу відповідно до цієї ідеї, нав’язуючи тим самим своє прочитання читачеві перекладу.

Таким чином, на думку науковця, існує три групи причин, які викликають неоднозначність сприйняття художнього тексту: мовна невизначеність, намір автора і підготовленість читача [48, с. 29].

Г. Гачечиладзе визначає три мети перекладу художніх текстів. По-перше, познайомити читачів із творами письменника, яких вони не можуть самостійно сприймати через незнання мови оригіналу, розкрити творчу манеру, стиль тощо. По-друге, продемонструвати особливості культури іншого народу, її своєрідність. По-третє, просто ознайомити читача зі змістом книги.

Поставивши перед собою першу задачу, перекладач буде прагнути перекласти текст так, щоб читач перекладу отримав те ж саме художнє враження, що і читач оригіналу. Для цього йому доведеться «згладжувати» деякі національно-культурні відмінності, стежити за тим, щоб текст в перекладі сприймався так само природно, як і в оригіналі, щоб увагу читача перекладу не відволікали незнайомі реалії, яких при читанні не помічає читач оригіналу, оскільки вони йому добре знайомі. При цьому читач отримає досить повне уявлення про творчий метод письменника, але достовірного уявлення про ту культуру, представником якої є письменник, він при цьому, швидше за все, не матиме.

Намагаючись вирішити друге завдання, перекладач повинен максимально повно зберегти і пояснити читачеві всі реалії, всі особливості тієї культури, в рамках якої створено твір. Такий переклад буде достатньо інформативним у країнознавчого плані, але свідомо буде справляти на читача зовсім інше враження, ніж оригінал на свого читача. Більше того, це буде зовсім не те враження, на яке розраховував автор.

Найпростіше вирішується третє завдання. У цьому випадку перекладач не обтяжує себе пошуком функціональних аналогів тих чи інших виражальних засобів, нехтує національною специфікою, мало піклується про форму, зосередившись повністю на фабулі. Ймовірно, в певних ситуаціях такий переклад має право на існування. Однак він не може вважатися художнім. На жаль, останнім часом все частіше доводиться стикатися саме з цим варіантом, тобто з нехудожнім перекладом художніх текстів [15, с. 138].

Справа в тому, що кожне слово мови першоджерела відтворює предмет або явище дійсності певного соціуму, при цьому історія народу, його побут, культура, традиції неминуче відбиваються на лексичному складі будь-якої мови. Звісно ж, що розходження мовних систем на семантичному, синтаксичному, стилістичному рівнях, а також розходження культур, світогляду та національної специфіки надзвичайно ускладнює процес перекладу. Отже, на думку Н. Гордієнко, ми повинні визнати, що окремі пласти лексичного складу мови піддаються великому впливу культури та історії. А це створює додаткові складнощі перекладу, вимагаючи від перекладача виваженого рішення у виборі влучної мовної одиниці перекладу, яка відтворювала б не тільки понятійне значення, а й конотативне, експресивне та національно-культурне [17, с. 98].

Говорячи про цілі художнього перекладу і завдання перекладача, варто, мабуть, звернутися до проблеми, яку Н. Гарбовський сформулював таким чином: «Чи представляє собою художній переклад перехід від форми через зміст до форми або ж від змісту через форму до змісту? Іншими словами, що потрібно відтворити в художньому перекладі - форму або зміст? На відміну від процесу створення твору, перекладач змушений починати з форми, тому тільки через неї він може відтворити зміст» [14, c. 385].

Це питання є значно складнішим, ніж здається на перший погляд. Є. Бреус відзначає, що з одного боку, істотна роль художньої форми змушує поставитися до неї з більшою увагою, ніж при перекладі нехудожніх текстів. З іншого боку, як і в будь-якому іншому типі тексту, форма в художньому творі є лише засобом вираження змісту, в тому числі - засобом впливу на читача. Головним же при цьому залишається те, заради чого цей засіб використовується, тобто те, що прийнято називати змістом. Варто тільки пам’ятати, що в художньому тексті зміст є ширшим і складнішим, ніж у інших типах, вже тому, що його інформація виявляється багатоплановою — інтелектуальною, емоційною, естетичною. Таким чином, починаючи своє знайомство з художнім текстом-оригіналом з форми, перекладач через неї осягає зміст і відтворює в перекладі саме зміст, знаходячи для нього відповідну форму, а не підшукуючи ті чи інші відповідності форми оригіналу [7, c. 31].

Як і в будь-якому іншому виді перекладу, перекладач художнього тексту виступає в двох ролях: одержувача тексту-оригіналу та відправника тексту-перекладу. Однак специфіка художнього тексту призводить до того, що в кожному з цих амплуа перекладачеві доводиться виконувати безліч функцій і до нього висувається низка специфічних вимог.

Незважаючи на те, що перекладач сприймає текст на ВМ, він повинен читати його зовсім не так, як звичайний читач. На відміну від останнього, він повинен сприймати зрозумілий йому текст очима представника іншої культури, оцінюючи ступінь зрозумілості або незрозумілості, звичності або незвичності як змісту, так і форми. Перекладач весь час повинен знаходитися, за виразом В. Алімова, «по обидва боки кордону між двома культурами» [2, c. 17].

На цьому етапі багато в чому вирішується доля майбутнього перекладу, яка, на думку Л. Бархударова, залежить: а) від того, наскільки повно і вірно перекладач зрозуміє текст, тобто від рівня його компетенції як читача ВМ; б) від його здатності оцінити ступінь міжкультурних розбіжностей. Від звичайного читача перекладач відрізняється ще й тим, що його сприйняття тексту не може вважатися особистою справою. Якщо перекладач не побачив в тексті всіх закладених у ньому варіантів прочитання, якщо він невірно зрозумів авторську концепцію, то жоден одержувач перекладу не зможе знайти в тексті цих варіантів і не зможе зрозуміти авторську концепцію, оскільки перекладач їх просто не закладе в текст перекладу. Якщо перекладач, не знаючи якихось реалій (у тому числі - літературних творів), на знання яких розраховує автор, не помітить алюзії, що може виявитися надзвичайно важливою для сприйняття змісту, то цього змісту вже ніколи не зможе зрозуміти читач перекладу. Якщо перекладач виявиться недостатньо підготовленим до сприйняття незвичної форми, він не зможе відтворити її функції в перекладі, позбавивши тим самим читача потрібної інформації [4, с. 29].

Для того щоб уникнути цих неприємностей, перекладач художньої літератури повинен не просто знати ВМ, літературу, історію, культуру народу, але і бути знайомим з творчістю, системою поглядів і естетичних цінностей автора. Він також повинен знати, чи існує в країні мови перекладу аналогічний художній напрям, і якщо так, то як його принципи реалізуються на МП. Якщо ж такого напрямку немає, то необхідно з’ясувати, в яких стосунках вона перебуває з напрямками, які відомі носіям МП [4, c. 30].

А. Вітренко стверджує, що функції перекладача як відправника тексту на МП також надзвичайно складні. По відношенню до художнього перекладу правильніше було б говорити не про відправника, а про творця цього тексту, оскільки при перекладі як поетичних, так і прозових творів перекладач повинен володіти всією системою виражальних засобів, тобто володіти технікою художнього письма хоча б у рамках того літературного напряму, до якого належить текст, що перекладається, а також вміти знаходити відповідності між цими засобами у двох різних мовах [11, c. 43].

В. Сдобніков зазначає, що оскільки практично будь-який текст допускає можливість декількох варіантів перекладу (що обумовлено лексичною і синтаксичною синонимією практично у всіх мовах), перед перекладачем як творцем художнього тексту на МП стоять особливі завдання. Крім того, що обраний ним варіант повинен бути саме художнім, він ще й обов’язково повинен включати в себе можливість усіх тих тлумачень, які допускає текст оригіналу. На додачу до того, що перекладач повинен побачити ці тлумачення в оригіналі, він ще повинен обрати саме той варіант перекладу, який дозволить створити текст, який допускає таку ж безліч прочитань. Якщо цього не сталося, то перекладач створив текст, який відображає лише його особисте трактування. З такою ситуацією доводиться нерідко зустрічатися, читаючи літературну критику, написану на основі перекладних текстів. Читач, знайомий з оригіналом, деколи просто не може зрозуміти, про що говорить критик, оскільки критик змушений покладатися на те тлумачення, яке йому запропонував перекладач. І навпаки, людині, знайомій з твором в перекладі, найчастіше незрозумілі міркування критиків, які читали оригінал. У тексті перекладу просто не виявилося того, про що говорить критик. Це може статися через те, що перекладач не побачив закладеної в текст багатозначності, або результатом нездатності перекладача відтворити її на МП. Тільки в тому випадку, коли перекладач на обох етапах — прочитання тексту та його відтворення — виконує усі завдання, які стоять перед ним, можна говорити не просто про переклад художнього тексту, але й про художній переклад [48, с. 29].

М. Брандес та В. Провоторов стверджують, що при всій важливості збереження в перекладі національно-культурної та часової специфіки твору, головною залишається вимога передати індивідуальний стиль автора, авторську естетику, яка проявляється як у самому ідейно-художньому задумі, так і у виборі засобів для його втілення. Ця очевидна вимога є досить складною. Перш за все, вона вступає в конфлікт з вимогою адаптації тексту для іншокультурного читача, оскільки така адаптація неминуче веде до заміни тих чи інших виражальних засобів, прийнятими в літературній традиції МП. Але головна трудність полягає в тому, що переклад часто передбачає вибір з кількох варіантів передачі однієї думки, одного стилістичного прийому, використаного автором в оригіналі. І роблячи цей вибір, перекладач вільно чи мимоволі орієнтується на себе, на своє розуміння того, як у певному випадку краще висловити думку [6, c. 159].

В. Сдобніков відзначає, що при цьому виникає протиріччя: з одного боку, щоб здійснювати художній переклад, перекладач сам повинен володіти літературним талантом, повинен володіти всім набором виражальних засобів, тобто, по суті, бути письменником. З іншого боку, щоб бути письменником, треба мати своє естетичне бачення світу, свій стиль, свою манеру письма, які можуть не збігатися з авторськими. У цьому випадку процес перекладу ризикує перетворитися на своєрідне літературне редагування, при якому індивідуальність автора стирається, переклад стає автопортретом перекладача, а всі перекладені ним письменники починають «говорити» його голосом [47, с. 40].

Іноді кажуть, що перекладач повинен відмовитися від своєї творчої індивідуальності, повністю «розчинитися» в оригіналі, «перетворитися в прозоре, практично невидиме скло» [50, c. 42].

Ю. Солодуб відмічає, що при всій ефектності цього образу він насправді не відображає сутності художнього перекладу. Повне самоусунення перекладача неминуче призведе до того, що «„скло“ стає каламутним і викривляє вихідне зображення». Для того, щоб «скло дійсно стало прозорим», потрібен переклад не просто з мови на мову, а, як уже було показано, «з культури на культуру». Щоб читач перекладу побачив обличчя автора, перекладач повинен знайти не формальні, а функціональні відповідності кожному авторському прийому, а це вже вимагає від нього не самоусунення, а активної творчої позиції [50, c. 45].

П. Топер доводить, що здатність вжитися у світовідчуття письменника-представника іншої культури може з’явитися в перекладача у двох випадках. По-перше, коли він, володіючи всією різноманітністю виразних засобів МП, не є в повній мірі самостійним художником-творцем, тобто у перекладача немає власної творчої манери письма, існує висока ступінь адаптивності. По-друге, коли він перекладає письменника, близького йому за світосприйняттям і творчим методом. Переклад авторів, незрозумілих перекладачеві, призводить або до мимовільного прагнення підправити, підредагувати, або до підкреслення всіх тих особливостей авторського стилю, з якими перекладач не згоден. Пам’ятаючи про те, що це суперечить його власному стилю, перекладач звертає особливу увагу на невластиві йому особливості художнього письма в оригіналі, тим самим перебільшуючи їх у перекладі. Такий переклад отримав назву полемічного [53, c. 183−184].

Ще одна особливість художнього тексту в порівнянні з іншими різновидами текстів полягає в тому, що кожний художній твір має своєрідну і неповторну організацію мовних засобів, спрямованих на те, щоб справити бажаний вплив на читача. За А. Федоровим при перекладі художнього тексту широко застосовується метод адекватних замін, який полягає в тому, що для точного передавання думки перекладач повинен відірватися від літери оригіналу, від словникових та фразових відповідників і шукати вирішення завдання виходячи з цілого: змісту, ідейного напрямку та стилю першоджерела [55, с. 57]. В перекладах художньої літератури точність часто досягається не за рахунок прямого перекладу, а за рахунок відступу від оригіналу та відповідної заміни. Кожна мова — особлива і має засоби вираження, що притаманні тільки їй одній. Для того, щоб вірно передати думку, образ або фразу, в художньому перекладі іноді доводиться їх повністю змінити. Художній переклад — це мистецтво, яке не може керуватися стандартним вирішенням проблем перекладу. При перекладі художнього твору перекладач повинен мислити образами і мати здібності для опису образу, використовуючи все різномаїття мовних засобів і прийомів, які є в арсеналі МП [55, c. 61].

На думку Н. Гордієнко, саме відтворення індивідуальної своєрідності першоджерела можна назвати першочерговим завданням художнього перекладу. Слід звернути увагу на те, що пошуки при перекладі прямих образних відповідників оригіналу є марними та нездійсненними або ж призводять до формалістського вирішення питання, при цьому в жодному разі не можна стверджувати, що завдання перекладу є нездійсненними. Ці завдання роз’вязуються, як правило, набаго складнішим шляхом, а саме на основі передачі оригіналу як цілого, оскільки при перекладі художнього тексту завданням перекладача є не тільки найбільш повна та точна передача змісту текста першоджерела, а й збереження його стилістичних та експресивних особливостей [17, c. 101]. Саме це визначає поняття адекватності перекладу.

Автори концепції адекватного або повноцінного перекладу А. Федоров та Я. Рецкер визначили наступні якості адекватного перекладу: по-перше, вичерпна передача значеннєвого змісту тексту, по-друге, передача змісту рівноцінними засобами, тобто такими, що виконують функцію, аналогічну мовним засобам першоджерела [46; 55].

Як вважає Т. Казакова, безпосередньо пов’язане з оцінкою якості перекладу визначення одиниці перекладу як мінімальної мовної одиниці тексту оригіналу, оскільки спроба перекладача перекласти окремі елементи, що входять у більш велике ціле з єдиним значенням, порушує еквівалентність перекладу. Такі одиниці мають у МП відповідності, але їх частини, окремо взяті, «неперекладні», тобто у тексті перекладу їм ніяких відповідностей установити не можна, навіть якщо в ВМ ці частини мають своє власне, відносно самостійне значенням. Звідси випливає, що еквівалентним перекладом є переклад, здійснений на рівні одиниць перекладу оригіналу в зазначеному сенсі, тобто такий переклад, в якому за допомогою відповідностей передані саме ті і тільки ті одиниці ВМ різних рівнів, чиї значення повинні відтворюватися в перекладі як єдине ціле. Це передбачає вміння перекладача виділяти в тексті перекладу одиниці ВМ, які виступають в якості одиниць перекладу [21; 22].

На думку В. Сдобнікова, адекватність художнього перекладу припускає вичерпне, наскільки це можливо, розуміння авторської ідеї, вираженої в оригінальному творі, визначення художньо-естетичної спрямованості тексту твору, оцінку можливих реакцій на нього з боку одержувачів, які належать до тієї ж культури, що і автор [47, с. 136].

За Ю. Солодубом, крім глибокого розуміння ідейно-тематичної спрямованості оригіналу, перекладач повинен знайти достатньо адекватні словесні засоби для передачі образної системи перекладених ним творів і специфіки мови автора [50, с. 33].

За визначенням Т. Левицької, адекватний переклад — це відтворення як змісту, так і форми оригіналу засобами іншої мови. Адекватність, тобто рівноцінність оригіналу, невіддільна від точності і досягається шляхом граматичних, лексико-фразеологічних і стилістичних замін, які створюють рівноцінний ефект. Завдяки замінам перекладач фактично може передати всі елементи оригіналу. У вмілому використанні замін і полягає мистецтво перекладача. Іноді, однак, йому доводиться чимось жертвувати, опускати якісь деталі, трохи послаблювати або підсилювати висловлювання.

Звідси, на думку дослідниці, випливає, що поняття «адекватний переклад» включає в себе три компоненти:

· Правильна, точна й повна передача змісту оригіналу.

· Передача мовної форми оригіналу.

· Бездоганна правильність мови, на яку робиться переклад.

Усі три компоненти адекватного перекладу складають нерозривну єдність. Їх не можна відокремити один від одного — порушення одного з них неминуче веде до порушення інших.

Отже, ми приходимо до висновку, що переклад повинен повність відтворювати ідею першотвору, стильові своєрідності оригіналу, зберігати його красу, відтворювати побут епохи та країни, до якої належить оригінал. З метою створення адекватного перекладу перекладач змушений передати в перекладі всі наміри автора, тобто справити аналогічний ідейно-емоціональний вплив на читача, зберегти образність, колорит, ритм першотвору в перекладі. При цьому неминуче перекладачу доведеться вдатися до прагматичної адаптації вихідного тексту, враховуючи специфічні для ареали мови перекладу історичні, соціально-культурні та психологічні фактори, що найчастіше істотно впливають на сприйняття перекладу.

1.2 Поняття еквівалентності у перекладі та її типи еквівалентність художній текст перекладацький Міжмовна еквівалентність є одним з базових і складних питань теорії перекладу, адже саме ступінь еквівалентності двох різномовних текстів дозволяє нам судити про успішність перекладу. Велика кількість лінгвістів, як вітчизняних так і зарубіжних, вважали розкриття поняття перекладацької еквівалентності центральною проблемою теорії перекладу і тому приділяли йому значне місце в своїх працях. Серед теоретиків перекладу двадцятого століття існують різні точки зору щодо поняття еквівалентності.

Деякі дослідники, наприклад М. Брандес та В. Провоторов, надаючи визначення перекладу, фактично підмінюють еквівалентність тотожністю, стверджуючи, що переклад повинен повністю зберігати зміст оригіналу [6, c. 117].

Другий підхід у вирішенні проблеми перекладацької еквівалентності, представником якого можна вважати В. Комісарова, полягає в спробі знайти в змісті оригіналу певну інваріативну частину, збереження якої є необхідним і достатнім для досягнення еквівалентності перекладу. Іншими словами, якщо переклад може виконати одну й ту ж саму функцію або описує ту ж саму реальність, то він є еквівалентним [28, с. 74].

Третій підхід до визначення перекладацької еквівалентності можна назвати емпіричним. Згідно Л. Латишеву, сутність його полягає в тому, щоб не намагатися вирішувати, в чому повинна полягати спільність перекладу й оригіналу, а зіставити велике число реально виконаних перекладів з їх оригіналами й подивитися, на чому ґрунтується їх еквівалентність [35, c. 21].

В. Сдобніков визначає еквівалентність як максимально можливу лінгвістичну близькість текстів оригіналу і перекладу [48, с. 57].

А. Паршин вважає, що слід розрізняти потенційно досяжну еквівалентність, під якою розуміється максимальна спільність змісту двох різномовних текстів, що допускається відмінностями мов, на яких створені ці тексти, і перекладацьку еквівалентність — реальну змістову близькість текстів оригіналу і перекладу, що досягається перекладачем у процесі перекладу. Межею перекладацької еквівалентності є максимально можлива (лінгвістична) ступінь збереження змісту оригіналу при перекладі, але в кожному окремому перекладі значеннєва близькість до оригіналу в різному ступені і різними способами наближається до максимальної [42, с. 24].

Основними вимогами, яким повинен задовольняти художній еквівалентний переклад, на думку А. Вітренко, є такі:

· Точність. Перекладач зобов’язаний донести до читача повністю всі думки, висловлені автором. При цьому повинні бути збережені не тільки основні положення, але також нюанси і відтінки висловлювання. Піклуючись про повноту передачі висловлювання, перекладач, разом з тим, не повинен нічого додавати від себе, не повинен доповнювати і пояснювати автора. Це також спотворює тексту оригіналу.

· Стислість. Перекладач не повинен бути багатослівним, думки повинні бути одягнені в максимально стислу і лаконічну форму.

· Ясність. Лаконічність і стислість мови перекладу, однак, не повинні йти на шкоду ясності викладу думки, легкості її розуміння. Слід уникати складних і двозначних оборотів, що ускладнюють сприйняття. Думка повинна бути викладена простою і зрозумілою мовою.

· Літературність. Як уже зазначалося, переклад повинен повністю задовольняти загальноприйнятим нормам літературної мови. Кожна фраза повинна звучати жваво і природно, не зберігаючи жодних натяків на не властиві для МП синтаксичні конструкції першотвору. Зважаючи на значні розбіжності в синтаксичній структурі англійської та української мов, рідко виявляється можливим зберегти при перекладі форму вираження оригіналу.

Л. Бархударов уважає, що про повну відповідність можна говорити лише відносно, адже за словами дослідника при перекладі уникнути втрат неможливо, тобто має місце неповна передача значень, які містить текст оригіналу [4, с. 12]. Виходячи з цього, вчений робить закономірний висновок, що текст перекладу ніколи не може бути повним та абсолютним еквівалентом тексту оригіналу.

Схожої думки дотримується і В. Комісаров, за словами якого намагання досягти еквівалентності може призвести до значного відступу від оригіналу. Еквівалентність виступає в якості основи комунікативної рівноцінності, наявність якої і робить текст перекладом [26, с. 62].

В. Виноградов зазначає, що еквівалентність перекладу по відношенню до оригіналу завжди є відносним поняттям. І рівень відносності може бути вельми різним. Ступінь зближення з оригіналом залежить від багатьох чинників: від майстерності перекладача, особливостей мов та культур, що зіставляються, епохи створення оригіналу й перекладу, способу перекладу, характеру текстів, що перекладаються тощо [10, с. 20].

На думку Н. Гарбовського, еквівалентність перекладу залежить також від ситуації появи тексту оригінала та його відтворення в мові перекладу. Таке трактування еквівалентності відображає повноту й багаторівневість цього поняття, пов’язаного з семантичними, структурними, функціональними, комунікативними, прагматичними, жанровими та іншими характеристиками. Причому всі вказані в дефініції параметри повинні зберегтися в перекладі, але ступінь їх реалізації буде різною залежно від тексту, умов і способу перекладу [14, c. 163].

Необхідно зауважити, що, як стверджує В. Комісаров, адекватний переклад є за визначенням еквівалентним, хоча ступінь смислової спільності між оригіналом та перекладом може бути різною. Найбільш повна еквівалентність (на рівні мовних знаків) означає максимально можливу наближеність змісту різномовних текстів. Еквівалентний переклад не завжди буде вважатися адекватним, через те, що він буде лише задовольняти вимогу смислової наближеності до оригіналу [25, с. 120].

М. Шаттлворт і М. Коуї відзначають складність наукового визначення еквівалентності й намагаються уникати категоричних формулювань: «термін використовується багатьма авторами для опису природи й міри відносин, що існують між мовами оригіналу та перекладу або меншими одиницями мови» [72, с. 49]. Аналогічної точки зору дотримуються М. Бейкер і К. Мальмчер, відзначаючи, що хоча поняття еквівалентності й є центральним для теорії перекладу, воно водночас залишається одним із найбільш суперечливих. Таким чином, у поглядах цілої низки перекладознавців еквівалентність виступає «необхідною умовою перекладу, перешкодою здійснення процесу перекладу, або корисною категорією для опису перекладів» [75, с. 77].

С. Гелверсон вважає, що еквівалентність можна визначити як стосунки, що існують між двома або більше спільнотами, які можуть бути описані як стосунки подібності, схожості, рівності з погляду будь-якого набору можливих якостей [62, с. 207]. Ці дві (або більше) спільноти є культурою оригінала й культурою перекладу, між якими в процесі адаптації перекладу має бути досягнутий певний ступінь відповідності за допомогою перенесення змісту й знаків у культуру перекладу. При цьому деякі деталі оригіналу можуть бути втрачені, проте, спільний ефект перекладеного повідомлення має бути еквівалентним ефекту оригіналу внаслідок вибору знаків і їх значень.

Для опису еквівалентності в теорії перекладу використовуються різні терміни. П. Ньюмарк використовує термін динамічної еквівалентності й описує це явище як «принцип схожої або еквівалентної реакції й ефекту, або принцип функціональної еквівалентності». Еквівалентним у даному випадку може бути як когнітивний зміст, так і формальний аспект (форма). Елементи повідомлення в мові перекладу повинні і за формою, і за змістом відповідати елементам повідомлення оригіналу [64, с. 80].

За визначенням І. Гатта успішність перекладу визначається природністю використання мовних засобів і легкістю сприйняття перекладеного повідомлення. Поняття динаміки означає, що переклад природним чином використовує мовні структури, а також, що реципієнти в культурі перекладу не зазнають труднощів при його сприйнятті [62, с. 68].

О. Швейцер уважає, що якими б суперечливими не були вимоги, які ставляться до перекладу, не можна не визнати, що переклад є цілеспрямованою діяльністю, яка відповідає певним критеріям оцінювання. Однією з вимог, що зазвичай висуваються теорією і практикою перекладацької діяльності, є вимога еквівалентності текстів — початкового й кінцевого [57, с. 89].

Відповідно до думки науковця, головною в перекладі є комунікативна еквівалентність, що спирається на інваріантний комунікативний ефект вихідного тексту і тексту перекладу. Комунікативна еквівалентність пов’язана з функціональною, що передбачає збереження функціональних домінант вихідного тексту в перекладі. Якщо комунікативна еквівалентність поширюється на семантичний і прагматичний рівні і доповнюється функціональною, можна говорити про повну еквівалентність. Однак А. Швейцер зазначає, що повна еквівалентність є скоріше ідеалізованим конструктом і реально досяжна тільки у випадку простих текстів з вузьким діапазоном функціональних характеристик та у відносно нескладних комунікативних умовах. Набагато частіше зустрічається часткова еквівалентність, яка реалізується на одному з рівнів і частково чи повністю відсутня на інших [57, c. 96].

А. Бочарнікова визначає часткові еквіваленти як одиниці перекладу, що несуть у собі лише частину інформації лексеми вихідної мови або мають семантичне поле вживання, яке лише частково збігається з семантичним полем вихідної лексеми. Зазначимо, що іноді саме для таких випадків укладачі словників наводять декілька часткових перекладних еквівалентів, сума значень яких відповідає семантиці вихідного слова.

Спираючись на дослідження Я. Рецкера, поняття еквівалентності розповсюджувалося лише на стосунки між мікроодиницями тексту, а не на міжтекстові відносини. При цьому еквівалент розуміється як постійна рівнозначна відповідність, як правило, не залежна від контексту. На думку Я. Рецкера, коли слово багатозначне, як, наприклад, іменник pin, і навіть у техніці має велику кількість значень: «палець», «штифт», «шпилька», «шплінт», то жодне з них не можна вважати еквівалентним. Це — варіантні відповідності [45, с. 11- 12].

Насправді, для перекладача відмінність між «частковим еквівалентом» і «варіантною відповідністю» є неістотною. І в тому, і в іншому випадку він має справу з неоднозначною відповідністю: одному слову в вихідній мові відповідає декілька слів у мові перекладу. Що ж до повних еквівалентів, то вони зустрічаються, як відзначає Я. Рецкер, головним чином серед географічних назв, власних імен і термінів і, отже, є не настільки частим явищем [45, с. 13].

Більш того, «часткові еквіваленти» ніяк не підпадають під наведене вище їх визначення як рівнозначних відповідностей, не залежних від контексту, оскільки з’ясувати, як слід перекласти багатозначне слово, можна тільки з контексту (приклад: the shadow of the house — «тінь від будинку» і the shadows lengthened — «сутінки згустилися») [46, c. 92].

Отже, у визначенні еквівалентності Я. Рецкера чітко простежуються вихідні позиції «теорії закономірних відповідностей», побудованої в основному на співвідношенні окремих одиниць. Мова йде фактично про співвідношення мов, а не про співвідношення текстів.

Дослідник Ю. Найда висуває концепцію «динамічної еквівалентності», в якій робиться спроба здолати обмеженість чисто семантичного підходу до еквівалентності. Наявність семантичної подібності між двома текстами не розглядається більше як достатня умова еквівалентності. «Динамічна еквівалентність» визначається як «якість перекладу, при якому смисловий зміст оригіналу передається на мові-рецепторі таким чином, що реакція рецептора перекладу в основному подібна до реакції вихідних рецепторів» [65, с. 202]. При цьому під реакцією мається на увазі спільне сприйняття повідомлення, що включає розуміння його змісту та емоційних установок.

Таким чином, зазначає Л. Латишев, у визначення еквівалентності вводиться прагматичний вимір — установка на рецептора. Поняття «динамічна еквівалентність» протиставляється поняттю «формальна відповідність», тобто та якість перекладу, при якому ознаки форми вихідного тексту механічно відтворюються в мові-рецепторі, вносячи викривлення в зміст повідомлення, що спричиняє його неправильне сприйняття [36, с. 113].

Поняття динамічної еквівалентності у визначенні Ю. Найди враховує ще один істотний компонент перекладу — комунікативну ситуацію. Отже, на перший план виходить наявність у процесі перекладу двох комунікативних ситуацій і необхідність узгодженості вторинної комунікативної ситуації з первинною [65, с. 203].

На думку О. Зарівної, головне в будь-якому перекладі - це передача змістової інформації тексту. Всі інші її види й характеристики (функціональні, стилістичні (емоційні), стильові, соціолокальні і т.п.) не можуть бути передані без відтворення змістової інформації, тому що весь інший зміст компонентів повідомлення нашаровується на змістову інформацію. Еквівалентність виступає як основа комунікативної рівноцінності, наявність якої і робить текст перекладом.

А. Попович під стилістичною та змістовною еквівалентністю розуміє функціональну рівноцінність елементів першотвору та перекладу [44, с. 197]. Німецький теоретик перекладу А. Нойберт висуває ідею «комунікативної еквівалентності», яка характеризує текст перекладу як такий, у якому збережена комунікативна цінність. Незважаючи на різні підходи до розгляду цього поняття, деякі дослідники вважають, що «ідеал повної еквівалентності є химерою» [4; 29].

Слід зазначити, що вид еквівалентності уточнюється шляхом указівки на ті аспекти, в яких застосовується це нормативне поняття. Іншими словами, мова йде про ті конкретні властивості оригіналу, які мають бути збережені в процесі перекладу. Так, Л. Латишев розрізняє п’ять видів еквівалентності:

1) денотативну, що передбачає збереження наочного змісту тексту (в перекладацькій літературі вона іменується «змістовною інваріантністю» або «інваріантністю плану змісту»;

2) конотативну, що передбачає передачу конотацій тексту шляхом цілеспрямованого вибору синонімічних мовних засобів (у перекладацькій літературі вона зазвичай відноситься до стилістичної еквівалентності);

3) текстуально-нормативну, яка орієнтована на жанрові ознаки тексту, на мовні норми (в перекладацькій літературі вона називається інколи «стилістичною еквівалентністю»);

4) прагматичну, що передбачає певну установку на одержувача (в перекладацькій літературі вона також іменується «комунікативною еквівалентністю»);

5) формальну, орієнтовану на передачу художньо-естетичних, каламбурних, індивідуалізуючих і інших формальних ознак оригіналу [37, с. 80].

Л. Латишев відзначає, що еквівалентність є нормативним, а не дескриптивним поняттям. У переліку видів еквівалентності, що приводиться ним, знаходять своє віддзеркалення нормативні вимоги, які пред’являються до перекладу. Співвідношення між різними вимогами, що висуваються до перекладу, є змінною величиною. Проте вимога комунікативно-прагматичної еквівалентності за всіх умов залишається найголовнішою, оскільки саме вона передбачає передачу комунікативного ефекту вихідного тексту та має на увазі визначення того його аспекту або компоненту, який є провідним в умовах даного комунікативного акту [37, с. 80]. Іншими словами, саме ця еквівалентність і задає співвідношення між рештою видів еквівалентності - денотативною, конотативною, текстуально-нормативною і формальною.

Це положення цілком узгоджується з положенням про функціональний інваріант перекладу, що визначається функціональними домінантами тексту та їх конфігурацією, який охоплює як ті випадки, коли первинного значення набуває вимога денотативної еквівалентності, так і ті, коли комунікативна установка мовного акту висуває на перше місце інші функціональні характеристики тексту, що перекладається [37, с. 81].

В. Комісаров розрізняє наступні рівні (типи) еквівалентності, маючи на увазі різні ступені змістової спільності між перекладом і оригіналом:

1) цілей комунікації;

2) ідентифікації ситуації;

3) способу опису ситуацій;

4) значення синтаксичних структур;

5) словесних знаків [27, с. 92].

Якщо в Л. Латишева всі види еквівалентності розташовані в одній площині, то у В. Комісарова вони утворюють ієрархічну структуру. На думку автора, запропонована ним раніше ієрархічна модель еквівалентності була спрощеною. «Очевидно, що тут ми маємо справу з іншим типом ієрархії, компоненти якої не організовуються в багатоярусну систему, де одиниці кожного рівня включають одиниці рівня нижченаведеного» [36, с. 100].

А. Горбачевський зазначає, що найменшим ступенем смислової спільності характеризуються відносини між оригіналом і перекладом на рівні мети комунікації. Сюди відносяться такі випадки, як: Maybe there is some chemistry between us that does not mix — «Буває, що люди не сходяться характерами». That’s a pretty thing to say. — «Посоромився б!» [16, с. 59].

Другий тип еквівалентності (на рівні ідентифікації ситуації) відрізняється від першого тим, що тут зберігається додаткова частка змісту оригіналу, яка вказує, про що повідомляється в вихідному повідомленні. Іншими словами, в тексті відбивається та ж наочна ситуація, хоча й змінюється спосіб її опису: Не answered the telephone — «Він зняв трубку». You are not fit to be in a boat. — «Тебе не можна пускати в човен» [16, с. 60].

Третій тип еквівалентності (рівень «способу опису ситуації») характеризується збереженням у перекладі спільних понять, за допомогою яких описується ситуація («способу опису ситуації»): Scrubbing makes me bad-tempered — «Від миття підлоги в мене псується настрій». London saw a cold winter last year. — «Торік зима в Лондоні була холодною» [16, с. 60].

У четвертому типі еквівалентності (рівень синтаксичних значень) до вказаних вище рис спільності додається ще одна — інваріантність синтаксичних структур оригіналу й перекладу: I told him what I thought of him — «Я сказав йому свою думку про нього» [16, с. 61].

До п’ятого типу еквівалентності (на рівні словесних знаків) відносяться ті випадки, коли в перекладі зберігаються всі основні частини змісту оригіналу. Тобто досягається максимальний ступінь близькості змісту оригіналу й перекладу, що може існувати між текстами в різних мовах. Сюди відносяться такі випадки, як: I saw him at the theatre — «Я бачив його в театрі». The house was sold for 10 thousand dollars. — «Будинок був проданий за 10 тисяч доларів» [16, с. 61].

Перевагою концепції В. Комісарова в порівнянні з викладеною вище концепцією Л. Латишева є те, що тут в поняття еквівалентності вкладається достатньо конкретний зміст. Як обов’язкова умова еквівалентності постулюється «збереження домінантної функції вислову» [26, с. 71]. В. Комісаров відзначає провідну роль мети комунікації у встановленні еквівалентних стосунків між оригіналом і перекладом. Оскільки мета комунікації відноситься до категорії прагматичних чинників, це рівноцінно визнанню домінуючого положення прагматичної еквівалентності в ієрархії вимог, що пред’являються до перекладу [26, с. 135].

При перекладі художніх творів перекладач повинен докласти максимум зусиль для досягнення першого типу еквівалентності. Отже, перший тип еквівалентності має такі риси співвідношення з оригіналом, як відсутність відповідників лексичного складу та реальних прямих логічних зв’язків між повідомленнями в оригіналі та перекладі, неможливість зв’язати лексику та синтаксичну структуру оригіналу та перекладу відносинами лексичного перифразу та синтаксичної транформації, найменша адекватність змісту оригіналу та перекладу в порівнянні з іншими видами перекладу.

Виходячи з цих положень, можемо зробити висновок, що до перекладу першого типу звертаються в тому випадку, коли більш детальний переклад є неможливим або непотрібним, у випадку, коли треба передати лише мету комунікації. Дослідники, що визначають еквівалентність перекладу оригіналу, найбільш суттєвим вважають досягнення комунікативної рівнозначності різномовних текстів. Як відомо, для того, щоб повідомлення в достатньо повному обсязі було сприйнято адресатом, посереднику-перекладачу необхідно враховувати, з одного боку, особливості культури адресата інформації, з іншого — особливості вихідного тексту. Отже, перекладацькій праці повинен передувати глибокий історико-літературознавчий та стилістичний аналіз художнього тексту, що виявляє значущість кожного, навіть найменшого компоненту його структури.

Таким чином, під поняттям еквівалентності перекладу розуміють передачу в перекладі змісту оригіналу, який розглядається як сукупність інформації, що міститься в тексті, включаючи емотивні, стилістичні, образні, естетичні функції мовних одиниць. Отже, еквівалентність — поняття ширше, ніж «точність перекладу», під яким зазвичай розуміють лише збереження «предметно-логічного змісту» оригіналу. Іншими словами, норма еквівалентності означає вимогу максимальної орієнтованості на оригінал.

1.3 Особливості відмежування поняття безеквівалентної лексики У сучасній науці термін «безеквівалентна лексика» (далі БЛ) порівняно новий, і в його витлумаченні немає одностайності, а інколи й конкретності, що не сприяє визначенню БЛ як категорії лінгвістики та перекладознавства. Науковці намагаються відмежувати цей термін від інших, або, порівнюючи з іншими «національно маркованими» поняттями, дати визначення БЛ (М. Кочерган, Т. Космеда, А. Волошина та ін.). Розглядаючи проблему співвідношення слова і денотата, лінгвісти та перекладознавці намагаються також дати відповідь на питання про існування цього своєрідного етнокультурного шару лексики, але особливості функціонування національно маркованої лексики в тексті залишаються сьогодні ще недостатньо вивченими.