Особливості соціальної роботи з сім"єю що виховує дитину-інваліда

Диплона робота

тема

Тема: Особливості соціальної роботи з сім'єю що виховує дитину-інваліда.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом

1.1. Загальні принципи системи соціального захисту в Україні

1.2. Соціально-політичні й правові аспекти соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом

1.3. Інституціалізація соціального захисту сім'ї з дитиною інвалідом

Розділ 2. Практичні аспекти соціальної роботи з дітьми з особливими потребами

2.1. Сутнісний аналіз поняття інвалідності та соціально-психологічні характеристики дітей-інвалідів

2.2. Характеристика сімей, що виховують дітей з особливими потребами

2.3. Технології соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами та їх батьками в сучасних умовах

2.4. Аналіз результатів соціологічного дослідження проблеми соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом у Хмельницькій області

Висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

У будь-якому суспільстві, незалежно від того, на якій стадії розвитку воно знаходиться, є люди, які потребують особливої уваги до себе. Це особи, що мають певні відхилення в фізичному, психічному та соціальному розвитку. Проблема ставлення до людей з обмеженою дієздатністю стає все більше актуальною у зв’язку з тим, що спостерігається стійка тенденція до збільшення таких осіб. В Україні, зокрема, зростання чисельності інвалідів відбувається внаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту побутового і виробничого травматизму, складної екологічної ситуації, котра загострюється змінами в соціально-економічній сфері, переходом до ринкових відносин господарювання тощо. Все це неминуче впливає на загальний життєвий стан і психологічне самопочуття людини.

Останнім часом підвищився рівень інвалідності серед дітей і молоді. Духовно-емоційне оточення, у якому перебуває сучасна молодь, у багатьох випадках несе загрозу її духовному і психічному здоров’ю. Адже рівень захворюваності в Україні - один з найвищих серед республік колишнього Радянського Союзу. Україна утримує першість за кількістю психічних розладів, злоякісних новоутворень, інших захворювань і т.п. Так, станом на 1 січня 2007 року в нашій державі мешкає 2,4 млн. інвалідів, з них 289 тис. інвалідів війни, майже 55 тис. інвалідів-чорнобильців, 265 тис. інвалідів з дитинства, 1,4 млн. інвалідів від загальних захворювань та найстрашніше — 146,5 тис. дітей — інвалідів. В Україні розумово відсталих осіб, які отримали статус інваліда та перебувають на обов’язковому обліку у психоневрологічних диспансерах, за даними Міністерства охорони здоров’я України, на 1 грудня 2006 року, перебувало понад 298 тисяч осіб [3, 27]. На жаль, у нас, як і в інших країнах, має місце тенденція до збільшення чисельності інвалідів щорічно майже на 250 тис. чол. [ 63, 11 ].

Організація соціального захисту сімей, які виховують дітей-інвалідів, потребує, насамперед, зміни ставлення українського суспільства до інваліда та проблеми інвалідності взагалі. Розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їхніх потреб іншими людьми, внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролю за їхньою поведінкою.

Протягом багатьох років державна підтримка дітей та молоді з особливими потребами обмежувалась лише матеріальним забезпеченням (пенсійні виплати), наданням медичних послуг (діагностика, лікування) та початкової освіти (у спеціалізованих навчальних закладах). Як правило, була притаманна ізоляція від навколишнього світу, оскільки більшість інвалідів мають обмеження в пересуванні.

На сьогодні ситуація фактично не змінилась. В умовах економічної нестабільності ця категорія населення виявилась однією з найбільш незахищених. Тому найголовнішим завданням у вирішенні проблеми соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом безумовно є подолання соціальної ізоляції такої дитини. Йдеться перш за все про максимальне сприяння входження цих дітей у суспільство, активне засвоєння ними суспільних норм, вимог і традицій, іншими словами — їхню соціалізацію, передумовами якої є навчання, праця, можливість заробітку тощо. Діти та молодь з особливими потребами потребують не лише медичної, професійної та соціально-побутової реабілітації і матеріальної підтримки, а й створення належних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистісних рис і задоволення потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Проблема соціального захисту особистості є багатоаспектною. Адже мова йде про соціальний захист як систему пріоритетів і механізмів реалізації законодавчо закріплених соціальних, політичних і економічних гарантій громадян, органів управління всіх рівнів, інших інститутів, а також систему соціальних служб, здатних забезпечити відповідний рівень соціальної захищеності, допомогти досягнути соціально прийнятний рівень життя населення, відповідно до конкретних умов суспільного розвитку. Соціальний захист передбачає захист дитинства, тобто спеціальні заходи щодо забезпечення прав неповнолітніх, передбачених законодавством і Конвенцією про права дитини, тому ця проблема досліджується соціологами, юристами, психологами, педагогами. Так, над юридичними аспектами соціального захисту особистості працюють учені В. Кузнецова, О. Роговцева, С. Костюк, В. Вільчинський та ін., над соціально-психологічними — В. Мустаєва, Р. Овчарова, В. Скуратівський, Ф. Шевченко, Т. Яценко та ін. Особливо актуалізується ця проблема в тому випадку, коли йдеться про соціальний захист особистості з певними вадами та відхиленнями у фізичному чи психічному розвитку, тобто людини, яка не є цілком дієздатною і потребує особливої допомоги. Саме в такому, психолого-педагогічному, аспекті соціального захисту особистості працюють О. Андрієнко, О. Безпалько, Р. Вайнола, Д. Вернер, Л. Вознюк, Л. Грачев та ін.

Однак, як свідчить аналіз різних науково-практичних джерел з соціальної роботи, соціологічний аспект проблеми соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом є недостатньо досліджений. Саме це й обумовило вибір теми нашої дипломної роботи.

Об'єктом дослідження є сім'ї з дитиною з особливими потребами.

Предметом виступають зміст та технології соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом.

Мета є теоретично дослідити та експериментально перевірити розкриття змісту та технологій соціального захисту сімей, які виховують дітей з особливими потребами.

У ході дипломного дослідження вирішувались наступні завдання:

1) на основі аналізу соціологічної, юридичної, соціально-педагогічної та психологічної літератури розкрити загальні принципи системи соціального захисту в Україні та його сутність і функції щодо сімей, які виховують дітей-інвалідів;

2) проаналізувати правову основу, державну політику та інституційну базу соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом;

3) здійснити аналіз різних технологій, форм і методів соціальної роботи з дітьми з функціональними обмеженнями та їх батьками;

4) охарактеризувати реальний стан проблеми соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом у Хмельницькій області.

Для розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження: узагальнення, систематизація, порівняння та методи емпіричного дослідження — спостереження, бесіда, анкетування, інтерв'ю та ін.

Практичне значення дослідження полягає у спробі охарактеризувати технології соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами та їх батьками в сучасних умовах.

База дослідження: Хмельницький національний університет, кафедра соціальної роботи і соціальної педагогіки.

Апробація дослідження: про результати дослідження доповідали на засіданні кафедри соціальної роботи і соціальної педагогіки та отримали позитивні відгуки.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури та додатків. Обсяг роботи складає 95 сторінок.

Розділ 1. Теоретичні аспекти соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом

1.1 Загальні принципи системи соціального захисту в Україні

Поняття соціального захисту завжди було притаманне будь-якому суспільному ладу і відрізнялось лише формами та дієвістю. Існували, та й існують надалі, проблеми соціальної безпеки — тобто захисту націй чи окремої людини від загроз, властивих соціальній структурі. Ці соціальні загрози практично не усуваються відповідними законодавчими актами, тому що в самих соціальних відносинах багато дечого ґрунтується на рівності особистих прав людини, моральному релятивізмі та розмаїтті світоглядних орієнтацій спільнот. У цьому контексті необхідно зауважити, що раніш існуючі форми соціального захисту, почали трансформуватись у сучасні форми у зв’язку з необхідністю створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків. Складний макроекономічний стан українського суспільства, спад економічного розвитку призводять до значного зростання соціальних негараздів, таких як безробіття, втрата реального доходу, бідність, зменшення витрат на фінансування заходів охорони здоров’я, освіти, інших галузей соціальної сфери, створення безпечних умов праці. Все це потребує подальшого розвитку системи соціального захисту особистості.

У соціологічному словнику соціальний захист визначається як комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров’я та добробуту населення в конкретних економічних умовах [ 58, 113 ]. Метою соціального захисту є:

— забезпечення рівня життя непрацездатних громадян не нижче від мінімуму, встановленого державою;

— запобігання соціальній напруженості в суспільстві, яка може бути зумовлена наявною майновою, расовою, культурною, релігійною та соціальною нерівностями [ 31, 29−34 ].

Існує захист людей, їхнього життя та здоров’я тощо у загрозливих ситуаціях будь-якого походження, не обов’язково лише тих, що випливають із функціонування соціального середовища. Це можуть бути різні природні, екологічні чи техногенні катастрофи, які проявляються у подальшому розвитку населення регіону чи людського суспільства в цілому. Є події пов’язані із природним станом самої людини — старість і невідворотна немічність, війни, військові конфлікти та тероризм (гуманітарні катастрофи). Ці поза соціальні загрози вимагають гуманітарного захисту людини. Але є інші види небезпек, які створюються лише в системі соціальних взаємодій — це соціальні небезпеки, вони роблять особисте, громадське та державне існування незахищеним. Ці небезпеки створюються лише одними людьми з метою (а може і без неї) нашкодити іншим.

На основі аналізу соціологічної літератури ми стверджуємо, що для прогресивного розвитку суспільства обов’язково потрібно вирішувати питання соціальної безпеки окремої людини.

Політика соціальної безпеки повинна бути спрямована на створення умов нормального функціонування систем соціального життєзабезпечення населення, вона повинна регулювати соціальні процеси в напрямку реалізації соціальних пріоритетів, збалансування соціальних пропорцій та недопущення соціальних деформацій, котрі можуть призвести до соціально-політичної нестабільності та утруднити соціально-економічний розвиток держави.

Система соціальної безпеки повинна бути надзвичайно дієвою, на основі обмежених економічних можливостей держави, вона (ця система) повинна бути здатною ефективно відрізняти небезпеки глобального значення від небезпек соціальних втрат локального масштабу, соціальні небезпеки тимчасового характеру від небезпек більш довготермінових, пов’язаних із негараздами перехідного економічного періоду. Отож, гарантування соціальної безпеки окремої людини та суспільства слід вважати завданням соціального захисту.

Перша із названих функцій У процесі дипломного дослідження нами з’ясовано, що за своїм призначенням система соціального захисту повинна виконувати дві основні функції:

1) пом’якшення наслідків бідності (реабілітаційна функція) через надання короткотермінової адресної допомоги бідним прошаркам населення;

2) запобігання бідності (превентивна функція), що досягається запровадженням умов для участі громадян у соціальному страхуванні під час свого активного періоду життя.

Має, як правило, характер пасивної підтримки тих членів суспільства, які з певних причин опинились в скрутному економічному становищі, і дозволяє їм уберегтися від зубожіння.

Друга із функцій є активним заходом захисту доходу окремої особи та членів її сім'ї на випадок втрати працездатності (за віком, хвороби, каліцтва) чи самої роботи [24, 63−67].

В умовах глибокого економічного спаду виконання системою соціального захисту зазначених функцій стало проблематичним. Необхідно робити нелегкий вибір між розподілом обмежених наявних ресурсів для короткотермінового пом’якшення бідності за рахунок стратегії запобігання бідності в довгостроковому періоді. Перед українськими політиками ця дилема на сьогодні стоїть дуже гостро. Необхідно пристосувати систему соціального захисту населення до досить змінних ситуацій та досягти розумної рівноваги між пом’якшенням та запобіганням бідності [48, 85−102].

Розгляд лише двох основних функцій соціального захисту не є цілком достатнім для цього поняття. Необхідно конкретизувати елементи цієї системи. Слід зауважити, що наразі немає цілісної теорії соціального захисту, що негативно позначається на проведенні практичної соціальної політики на всіх соціальних рівнях.

З аналізу соціологічної літератури ми констатуємо, що сама модель соціального захисту повинна бути:

— цілісною;

— структурованою;

— динамічною;

— багатовимірною (враховувати стратифікацію суспільства та диференціацію регіонів).

Теоретичні засади соціального захисту населення за своїми принципами повинні бути незалежно від рівня їх застосування — єдиними, і не можуть при цьому бути кількісно детермінованими, оскільки реальні потреби у соціальному захисті змінюються залежно економічного та регіонального розвитку. Так, економічне піднесення зменшує потреби в соціальному захисті певної частини населення та посилює її самореалізацію й економічну самодостатність. Необхідно враховувати і регіональні особливості різних територій нашої держави.

У соціологічній і соціально-педагогічній літературі наголошується на двох важливих складових соціального захисту:

1. Пенсійне забезпечення, допомога сім'ям з дітьми;

2. Житлові субсидії та допомога по безробіттю.

Однак, на нашу думку, цього недостатньо, а тому слід наголосити на таких складових, які випливають із необхідності створення достойних умов для дітонародження, подальшого життя, охорони здоров`я та виховання підростаючого покоління, що є випереджувальним заходом щодо формування трудового потенціалу суспільства, зокрема здорового демографічного покоління, що є особливо важливим зараз, на етапі, коли трансформаційні процеси в економіці збігаються з демографічними, що може призвести до системної кризи.

Саме тому, необхідно посилити соціальний захист бездомних, тих, що виховуються в дитячих закладах. Ці категорії дітей вимагають особливої уваги, тому що саме вони виховуються у державницькому дусі (і в мовному, і в культурному, і в історичному планах).

Як свідчить аналіз досліджуваної проблеми, об`єктом соціального захисту є здоров’я людини, що належить до найбільших здобутків та цінностей нації. Єдність душі і тіла визначає здоров’я людини, яке має декілька аспектів, що піддаються різним негативним впливами, зокрема соціально-економічним. З огляду на це система охорони здоров’я населення вимагає докорінного вдосконалення та створення такої системи соціального захисту, яка б випереджувала захворюваність і зменшувала смертність.

Важливу роль в оздоровленні населення відіграє освіта, оскільки освіта — це не тільки база освоєння інноваційних технологій та організацій, це насамперед основа підвищення загальної культури етносу, в тому числі у сфері збереження здоров’я та продовження життєвого циклу людини [33, 78]. Освітня компонента соціального захисту є надзвичайно важливою, її фінансування повинне ґрунтуватися на різних джерелах, не лише державних. Соціальний захист має враховувати та передбачати ці джерела з метою створення гідних умов для підвищення освітньою рівня суспільства, передусім молодої генерації, яка включатиметься у ринок праці конкурентоспроможною. Освіта надає людині ресурси розширення вибору способу її існування, є найефективнішою сферою капіталовкладень.

У ринковій (чи перехідній) економіці гостро постають питання організації зайнятості, створення умов для ефективної самозайнятості, самореалізації економічно активної частини населення. Необхідно долати маргінальну поведінку та настрої власного громадянства, зменшувати можливості його міграції з метою заробітків за межами своєї держави, які супроводжуються значними втратами трудового капіталу нації та позбавлені відповідного соціального захисту самих мігрантів.

Важливими параметрами провадження соціального захисту є гідна опіка споживача на ринку товарів і послуг та стимулювання якісного стану довкілля.

Значущість системи соціального захисту випливає із її соціальної суті, тобто з того, що стосується усіх аспектів побутування людини, її виробничої та іншої діяльності.

У науковій літературі з соціальної роботи систему соціального захисту розділено на три головні складові (див.рис.1.1.):

— соціальна допомога;

— соціальне страхування;

— соціальна справедливість.

Рис. 1.1. Складові системи соціального захисту Зупинимось більш детально на аналізі названих компонентів системи соціального захисту. Так, надання соціальної допомоги означає підвищення рівня споживання економічно слабких сімей шляхом зниження рівня споживання економічно сильніших сімей, з метою пом’якшення бідності перших. Бідніші родини є чистими бенефіціарами, а багатші - вкладниками (донорами) коштів.

Рис. 1.2. Складові системи соціальної допомоги Забезпечення соціального страхування означає захист громадян від подій, які є властивими суспільству в цілому, і не зовсім передбачувані для окремої особи зокрема. Це може бути як і тривалість людського життя, так і бідність, що настала (або ж інші причини — хвороба, каліцтво тощо). Страхові виплати тісно пов’язані із страховими внесками. Програми соціального страхування можуть допомагати бенефіціарам уникнути бідності при виникненні певної страхової події.

Рис. 1.3. Складові системи соціального страхування

Соціальна справедливість означає компенсацію (матеріальну або ж іншу особам при виникненні непередбачуваних подій (наприклад, природних та техногенних катастроф). У цих випадках пом’якшення бідності не обов’язково є кінцевою метою, зв’язок внески-виплати відсутні.

Рис. 1.4. Складові системи соціальної справедливості

Як свідчить аналіз соціологічної та соціально-педагогічної літератури система соціального захисту має завжди конкретний історичний характер, спирається не лише на певні обумовлені засади та цінності, але й на необхідні для цього ресурси, без яких перетворюється лише в популістські лозунги. Для системи соціального захисту в державах перехідної (або ж ринкової) економіки властиве поняття утилітаристської теорії щастя.

Рис. 1.5. Схема утилітаристської теорії щастя

Сутність цієї теорії полягає у створенні державою належних умов для своїх трудоактивних членів, що давало б можливість стимулювати відповідний рівень доходів, частина яких оподатковується і в режимі вертикального перерозподілу йде на забезпечення життєвих потреб найбільш уразливих, зокрема непрацездатних, верств населення.

Сучасні системи соціального захисту охоплюють весь життєвий цикл людини, передбачаючи відповідні заходи щодо підтримання її добробуту від народження до смерті. Поруч із соціальним страхуванням та соціальною допомогою, це — сімейна розширена політика, а саме: захист прав дитини; матеріальна підтримка малозабезпечених сімей з дітьми; рання імунізація; сприяння різним ступеням освіти, в тому числі і вищої; зміцнення духовних, соціальних, моральних та матеріальних підвалин сім'ї; вирішення суперечностей, що виникли між державою та сім'єю; соціальна робота у неблагополучних сім'ях та соціальне обслуговування дітей-інвалідів. Пріоритетним у цьому є формування умов для відтворення природно-історичного характеру функціонування сімейно-шлюбних відносин, котрі б були адекватні сучасним реаліям суспільного буття, відповідали б сучасній системі прогресивних цінностей та норм сімейної організації суспільства. Близькою до сімейної політики є і так звана гендерна політика, яка спрямована на усунення існуючої дискримінації за статевою ознакою, забезпечення реальної рівноправності чоловіків і жінок у суспільстві.

Соціальний захист неповносправних передбачає не лише їх матеріальне забезпечення та медичне обслуговування, доступ до робочих місць, закладів культури, освіти, дозвілля на рівні із здоровими людьми, але й створення у суспільстві таких умов, щоб кожен інвалід міг вільно сказати будь-якому повносправному його членові: «Дивись не мене, як на рівного» [ 42, 67 ].

Соціальне обслуговування людей похилого віку, зокрема одиноких непрацездатних громадян (пенсіонерів), в тому числі одиноких (бездітних) подружніх пар та інвалідів І-ІІ груп незалежно від віку, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування та не мають працездатних родичів, які зобов’язані згідно з чинним законодавством їх утримувати. соціальний дитина інвалід захист Не залишаються без компенсацій такі втрати доходу як тимчасові (хвороби) та довготривалі чи постійні періоди непрацездатності (каліцтво чи професійне захворювання) та випадки, пов’язані із втратою годувальника.

Надзвичайно важливою є активна складова соціальної політики, яка сприяє створенню умов ефективної зайнятості працездатного населення, відтворенню та всебічній реалізації трудового потенціалу народу, самореалізації кожної із особистостей. Саме забезпечення достойних умов життя у непрацездатному віці та смерті людини закладено в підвалинах системи соціального страхування.

У ході написання дипломної роботи ми також з’ясували, що українська модель соціального захисту містить багато рудиментів від попередньої системи планової економіки, зокрема таких, як наявність широких соціальних трансфертів (перенесення соціальних пільг, гарантій тощо). Але умови перехідної економіки зумовили до значних зміни у його побудові та функціонуванні (див. додаток А).

Аналіз реальних показників розвитку українського суспільства та світових критично допустимих показників свідчить про значне переважання негативу у перших (див. додаток Б). Очевидними є загрози позитивному розвитку нашого суспільства, його науковому, інтелектуальному та кваліфікаційному потенціалам. У цьому контексті збереження та відтворення трудових ресурсів і людського капіталу, їх ефективну та безболісну трансформацію відповідно до ринкових вимог необхідно визначити як найголовніші стратегічні завдання реформування економіки, найважливіші соціально-економічні пріоритети в системі національних інтересів. Необхідно запровадити галузевий та регіональний моніторинги вищезазначених потенціалів, ґрунтовні наукові дослідження соціальних процесів в Україні, які б адекватно відображали соціальне життя. Дієвість соціальної безпеки без реального усвідомлення сутності соціальних процесів, що відбуваються в нашій державі, буде незначною. Необхідно на законодавчому рівні утвердити соціальну безпеку як складову частину національної безпеки України.

1.2 Соціально-політичні й правові аспекти соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом

Ричард Тітмус в 1955 році у своєму есе «Соціальний розподіл соціального захисту» зазначає, що вплив політики соціального захисту неможливо зрозуміти у відриві від усього суспільства. Соціальна політика — це дії держави, спрямовані на вирішення проблем, що існують в суспільстві, та встановлення рівноваги між становищем різних соціальних груп [57,35].

Він підкреслює необхідність задоволення інтересів представників різних соціальних прошарків. Мета соціальної політики, на його думку, полягає у захисті населення від негативних соціальних явищ, сприянні встановленню соціальної справедливості у суспільстві. Соціальна політика держави спрямована на підтримання в суспільстві соціальної рівноваги.

Основне завдання соціальної політики є зростання добробуту громадян. Соціальна політика держави реалізується на державному, регіональному та локальному рівнях. До суб'єктів соціальної політики відносять:

— державу, її представників та виконавчі органи влади;

— партії та громадські організації;

— соціальні служби;

— соціальних працівників та соціальних педагогів.

Соціальна політика реалізується з урахуванням як особистих інтересів громадян, так і загалом інтересів суспільства. Держава визначає інтереси яких соціальних груп є пріоритетними.

У процесі дипломної роботи ми з’ясували, що соціальна політика приводиться в дію певними механізмами. Першим механізмом соціальної політики є створення нормативно-правової бази, яка забезпечує соціальний захист населення. Так, наприклад, важливим кроком у формуванні соціальної політики в Україні є прийняття Закону України «Про охорону дитинства», де вперше визначено поняття «дитина», а «діти-інваліди» розглядаються як група, що потребує першочергової допомоги.

Другий механізм соціальної політики забезпечується через перерозподіл матеріальних ресурсів, узгодження організаційних зусиль, спрямованих на забезпечення та підвищення відповідного рівня життя шляхом впровадження податків та їх розподілу, а також через розвиток благодійності, підприємництва та державного контролю.

Завдяки застосуванню певних пільг і податків держава має можливість стимулювати власників підприємств як приватної, так і державної форми власності робити свій внесок у розвиток соціальної сфери.

Система оподаткування забезпечує безкоштовну середню освіту, медичні послуги, допомогу в кризових ситуаціях. Наприклад, у країнах з розвинутою економікою і соціальним законодавством широко застосовується практика впровадження пільг для тих підприємств, що беруть на роботу людей з особливими потребами або надають благочинну допомогу громадським організаціям, які організовують соціальну допомогу цій групі клієнтів і їхнім родичам.

Завдяки даному механізму соціальної політики в Німеччині люди з особливими потребами отримали право на працевлаштування. Уряд зобов’язує кожне підприємство незалежно від форми власності створити кілька робочих місць (залежно від кількості працівників) для людей з особливими потребами, включаючи спеціальне обладнання. Якщо підприємство створює такі робочі місця, то відповідно знижуються і сума податків. Установи, що не забезпечують людей з особливими потребами робочими місцями, сплачують штраф.

Третій механізм соціальної політики пов’язаний з тим, що держава гарантує передбачення та подолання негативних наслідків стихійних лих, голоду через прийняття необхідних дій.

Завдяки механізмам соціальної політики формується певна модель соціальної політики [57,121].

За Р. Тітмусом існує три моделі соціальної політики.

Модель соціальної політики, яка існує в країні, прямо впливає на становище людей з особливими потребами. Так, наприклад, у Великій Британії, яка обрала інстутиційно-перерозподільчу модель або «модель загального добробуту», уряд створює умови для життєдіяльності та розвитку людей з особливими потребами, надаючи їм матеріальну допомогу, влаштовуючи спеціалізовані соціальні центри, підтримуючи громадські організації даної категорії людей. Люди з особливими потребами сприймаються як рівні члени суспільства і ресурси розподіляються таким чином, щоб допомогти їм повноцінно жити в суспільстві. Наприклад, з державних ресурсів виділяються кошти для забезпечення людей з особливими потребами житлом, харчуванням та соціальними послугами. В країні існує розгалужена система соціальних служб для людей з особливими потребами: центри по роботі з сім'єю, що виховує дитину з вадами розвитку; центри тимчасового перебування дитини з особливими потребами; невеличкі будинки для навчання та проживання молодих людей з особливими потребами тощо. Послуги соціальних служб для таких людей є безкоштовними. Медичне обслуговування також забезпечується за рахунок держави.

Країни, що створюють соціальну політику за моделлю індустріальних досягнень, пріоритетним напрямом внутрішньої політики визначають розвиток виробництва, вкладаючи в нього матеріальні й людські ресурси. На вирішення соціальних проблем коштів майже не залишається. Таку модель обрав Китай. Люди з особливими потребами у своїй більшості отримують соціальну допомогу не від державних соціальних служб, а від родичів, які традиційно вважають це своїм обов’язком.

Залишкова модель соціальної політики передбачає надання допомоги тим категоріям населення, які опинились у кризовій ситуації. В США діє залишкова модель соціальної політики. Однак, це не означає, що держава не займається організацією допомоги людям, з обмеженими можливостями. Вона підтримує діяльність громадських організацій, які беруть на себе відповідальність за організацію допомоги цій категорії населення. Соціальні служби тісно співпрацюють із загальноосвітніми навчальними закладами, де створюються умови для навчання дітей з особливими потребами. Як правило, в рамках залишкової моделі люди з особливими потребами отримують короткочасну допомогу.

Від обраної моделі соціальної політики залежить формування підходів щодо вирішення проблем людей з особливими потребами.

Соціальна робота з різними клієнтами, як правило, є складовим елементом державної соціальної політики. Саме ця робота є способом практичної реалізації соціальної політики, а соціальна політика держави — тим базисом, орієнтиром для організації конкретної соціальної роботи як виду професійної діяльності і для формування соціальної сфери в цілому. Саме реалізація змісту, форм і методів конкретного виду соціальної роботи визначається соціальною політикою держави.

Концепція державної соціальної політики складається з утвердження в її структурах і механізмах громадського світогляду стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми. У цьому контексті формування соціальної політики у вирішенні проблем нетипового дитинства прямопропорційно залежить від суспільної свідомості, котра формує визначені стереотипи сприйняття людини з психофізичними і/чи інтелектуальними порушеннями і визначає відповідні дії стосовно такої людини.

Сучасна наука розглядає кілька моделей ставлення суспільства до осіб з певними порушеннями (відхиленнями) в розвитку. Зупинимося на декількох моделях суспільного ставлення до інвалідності й інвалідів у взаємозв'язку зі стратегією соціальної політики.

Медична модель інвалідності. Згідно з цією моделлю людина з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку вважається хворою. Це означає, що така людина розглядається з погляду перспектив медичної допомоги і визначення способів можливого лікування. На нашу думку, ця модель є дещо некоректною, оскільки не заперечуючи важливість і необхідність цілеспрямованого медичного обслуговування дітей-інвалідів, потрібно констатувати, що природа обмеження їхньої життєдіяльності пов’язана насамперед з порушеннями їхньої взаємодії (взаємин) з навколишнім середовищем і труднощами в навчанні. У суспільстві, де панує погляд на неповносправну людину як на виключно хвору людину, вважається, що програми реабілітації повинні включати, головним чином, медичну діагностику, лікувальні заходи й організацію довгострокового догляду, спрямованого на задоволення фізичних потреб.

Хоча, як ми з’ясували у процесі написання дипломної роботи, медична модель має свої переваги. Саме цій моделі людство зобов’язане науковими відкриттями, спрямованими на розробку методів діагностики багатьох патологічних станів, що ведуть до важкої інвалідності, а також методів профілактики і медичної корекції, які дозволяють нівелювати дію первинного дефекту і сприяють зниженню ступеня інвалідності. Це відноситься насамперед до генетичних порушень, що діагностуються ще до народження дитини. Наприклад, рання діагностика фенілкетонурії і вчасно розпочате лікування дозволяють цілком запобігти відхиленню в розумовому розвитку дитини. Рання медична діагностика є одним з найактуальніших напрямів сучасної науки і спрямована на вироблення методів запобігання народження дітей з уродженими дефектами, попередження і профілактики дитячої інвалідності.

Однак медична модель інвалідності приводить до сегрегаційних форм надання соціальної допомоги. Конструювання соціальної політики держави винятково на основі медичної моделі інвалідності, що протягом усього радянського періоду панувала в нашому суспільстві, привело до виникнення дискримінаційного законодавства, яке передбачало утримання дітей з вираженими відхиленнями в розвитку в закритих установах інтернатного типу.

Модель «Сегрегація». Сегрегація — це відокремлення людей з особливими потребами від життя в суспільстві, створення для них закритих спеціалізованих установ. Наприклад, це створення системи закритих інтернатних закладів для людей з особливими потребами (поширена в країнах колишнього СРСР). Підхід сегрегації, як правило формується на основі залишкової моделі соціальної політики та моделі індустріальних досягнень. Люди з особливими потребами не вважаються значним соціальним ресурсом; для них забезпечується мінімальний рівень життя в умовах інтернату. Вони не мають права на вибір місця роботи, житла, харчування. В них обмежене коло спілкування. Суспільство сприймає людей з особливими потребами як групу, яка не здатна зробити свій внесок у розвиток добробуту держави [8, 17]. З точки зору цієї моделі людина з обмеженими можливостями розглядається як істота нижчого порядку, по соціальному статусі щось середнє між людиною і твариною. Природно, що умови життя такої істоти в суспільстві зводяться до сегрегаційних форм, що виявляється:

— в обмеженні простору;

— в обмеженні вибору (де жити, що їсти, чим займатися і т.д.);

— в обмеженні усамітнення — відсутності місця, де людина може побути на самоті (під час сну, гігієнічних процедур і т.д.);

— в обмеженні можливості виразити свою індивідуальність.

Модель «Дискримінація». У суспільній свідомості формувалася думка, що люди з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку становляють загрозу суспільству. Багато в чому цьому сприяє недостатній освітній і культурний рівень переважної маси людей, недоступність адекватної інформації. Відсутність популярних знань про структуру порушень розвитку і перспективи навчання і соціалізації людей з такими недоліками, незнання в області диференціації розумової відсталості і станів у загостреному періоді деяких психічних захворювань — усе це породжує думку, що люди з недоліками розумового розвитку, наприклад, можуть своїм неадекватною поведінкою завдати шкоди здоров’ю і майну оточуючих. Наслідком такого ставлення стало створення великих закритих інтернатів-ізоляторів, розташованих у місцях, віддалених від компактного проживання населення, з дотриманням всіх умов ізоляції (збройна охорона, висока огорожа, замки, ґрати і т.д.). Атмосфера таких установ цілком ідентична в’язниці. Тут не тільки є усі види обмежень волі, але і відсутні форми навчання, адекватні можливостям людей, що перебувають в цих умовах.

Модель «Захищеність». Ця модель є не настільки антигуманною стосовно осіб з обмеженими можливостями, як попередня, але робить не менш негативний вплив на розвиток людини. Ця модель розглядає людей з порушеннями розвитку, зокрема з розумовою недостатністю, як маленьких дітей, що залишаються такими протягом усього життя. Головним завданням соціальних програм при такому підході є захист людей з обмеженими можливостями від труднощів і проблем навколишнього світу, організація повноцінного догляду й атмосфери. Природно, що місця проживання цих людей ізолюються від основної частини суспільства. Ця модель також не припускає активної стимуляції розвитку і навчання і тим самим формує утриманську позицію в об'єкта допомоги, здійснюючи руйнівний вплив на становлення його особистості як члена людського співтовариства.

Модель «Економічна необхідність». Ця модель характерна для багатьох країн світу, що знаходяться у важких економічних умовах. Недостатність бюджетного фінансування для вирішення багатьох соціальних проблем змушує державу і суспільство розглядати соціальну підтримку людей з особливими потребами як обтяжливу необхідність. Ця модель може призвести до формуванням негативної суспільної думки про соціальну допомогу людям з обмеженими можливостями як про важкий обов’язок вкладати кошти в «бездонний колодязь» за рахунок вирішення більш важливих, життєво необхідних для суспільства проблем. У цьому випадку фінансування цієї сфери може бути мінімальним і не зменшувати, а, навпаки, збільшувати обмеження можливостей для цієї категорії населення країни.

Історична ретроспектива світового досвіду в галузі соціальної роботи по підтримці осіб з порушеннями в розвитку показує, що названі моделі суспільного сприйняття інвалідності були властиві соціальній політиці всіх країн світу в різні історичні періоди.

Формування соціальної толерантності, позитивного ставлення до інвалідності в цілому й дітей-інвалідів зокрема посприяли виникненню нової моделі «Інтеграція», що докорінно змінило стратегію соціальної політики західних держав стосовно цієї категорії населення. Модель «Інтеграція" — створення рівних можливостей для життєдіяльності та розвитку людей з особливими потребами у суспільстві. В основі цієї моделі лежить концепція нормалізації (Нірье, 1985). Згідно цієї концепції люди з обмеженими можливостями при відповідних умовах можуть засвоїти соціально значимі навички і стереотипи поведінки, що вважаються необхідними для нормального соціального функціонування нарівні з іншими членами суспільства, для того, щоб жити в суспільстві незалежним життям у відповідності зі своїми особливими потребами. Ця модель прийнята в якості основної при формуванні сучасної соціальної політики західних країн і є основою для практичної організації відповідних їй форм соціальної допомоги.

Основними концептуальними принципами цієї моделі є наступні:

— кожна людина здатна на розвиток і навчання у відповідності зі своїми можливостями при організації адекватних умов для цього;

— відповідальність за створення особливих умов розвитку і навчання для людини з обмеженим потенціалом можливостей беруть на себе в першу чергу держава і суспільство, створюючи соціальні інститути корекційно-компенсаторної спрямованості;

— необхідним є цілеспрямоване формування суспільного сприйняття людини з особливими потребами в плані відповідності її соціального статусу статусові звичайної людини (акцент на подібності з іншими людьми, а не на відмінностях з ними);

— слід забезпечити рівність у правах для осіб з відхиленнями в розвитку: право на виживання і життя в рідній сім'ї, розвиток, навчання і працю, вільний вибір місця проживання і форм громадського життя і т.д.

Сучасна стратегія соціальної політики й організації соціальної допомоги в переважній більшості країн світу будується на основі концепції нормалізації і впровадження моделі «Інтеграція». Програми соціальної діяльності розробляються з урахуванням еталонів організаційних форм соціального середовища, що є оптимальними для людини певного віку незалежно від рівня її розвитку, ступеня наявних порушень чи їх відсутності.

Соціальна політика сучасної української держави також прагне базуватися на основних принципах і підходах моделі «Інтеграція», хоча в силу наявних реальних об'єктивних і суб'єктивних причин існує в цьому плані ще дуже багато проблем. Так, насьогодні в Україні основу організаційних форм надання соціально-педагогічної допомоги особам з обмеженими можливостями складають спеціальні (корекційні) освітні установи (спеціалізовані дитячі сади і школи-інтернати), психоневрологічні будинки-інтернати для дітей з важким ступенем інвалідності, спеціалізовані професійно-технічні училища, будинки дитини. Практична діяльність усіх перерахованих установ (навіть спеціалізованих дитячих садів і шкіл, що відносяться до системи фахової освіти) заснована на тривалому перебуванні дітей (від декількох днів до повного навчального тижня) у відриві від сімей, в умовах інтернатної системи.

Однак в останні роки явно позначилися тенденції до поліпшення існуючого становища, обумовлені насамперед, позитивними змінами соціального ставлення до цієї проблеми, а також удосконаленням організаційних форм вже існуючих структур і створенням інноваційних форм установ, найбільш відповідному соціальному замовленню і сучасним умовам організації соціально-педагогічної діяльності. Поки що це тільки початок перехідного періоду. Але прогресивні тенденції явно позначилися в сучасній соціальній політиці України і з кожним роком одержують усе більший розвиток.

Реалізація всього комплексу заходів, що передбачаються моделлю «Інтеграція», вимагає як значного матеріально-ресурсного і кадрового забезпечення, так і зміни суспільної свідомості всього корпусу професіоналів, що займаються даними проблемами, починаючи з управлінської ланки всіх рівнів і закінчуючи численними загонами висококваліфікованих соціальних працівників. На нашу думку, соціальна політика щодо вирішення проблем людей з особливими потребами в Україні знаходиться у стадії формування. Так, зокрема вже розвивається соціальне законодавство, змінюється суспільна думка.

Пріоритетними напрямами соціально-правового захисту дітей і молоді з особливими потребами в Україні є:

1. Підтримка та забезпечення матеріально-технічної бази існуючих загальноосвітніх та спеціальних навчальних закладів для дітей з особливими потребами.

2. Розвиток альтернативних освітніх систем та нових типів навчальних закладів для дітей та молоді з особливими потребами.

3. Підвищення престижу освіти та розробка національних стандартів освіти і програм правового захисту дитинства.

4. Медична, соціально-правова підтримка сім'ї як природного середовища для дітей з особливим потребами.

5. Забезпечення охорони материнства та дитинства.

6. Створення гідних умов для духовного та фізичного розвитку дітей та молоді з особливими потребами.

7. Створення спеціалізованих соціальних служб з питань соціального захисту дитинства в Україні.

В Україні, як і в багатьох країнах світу, сьогодні розроблено нормативно-правову базу, що забезпечує виплату пенсій з причин інвалідності, пільгове оподаткування громадських підприємств інвалідів, пільгове забезпечення ліками, безкоштовний проїзд в транспорті, безкоштовне забезпечення їх спеціальним транспортом та іншими засобами пересування. Однак через проблеми при наповненні державного бюджету низка пільг, передбачених законодавчо, залишаються лише на папері.

Сім'ї, в яких виховуються діти-інваліди, на жаль часто не мають ні моральних, ні фізичних сил, щоб звернутись за соціально-правовою допомогою. А державні управління соціального захисту, а також місцеві органи не мають бажання не тільки допомогти, але і інформувати батьків про їх права і можливості. Тому соціальні працівники зобов’язані взяти на себе цю ініціативу для того, щоб в майбутньому батьки з легкістю апелювали своїми правами і зобов’язаннями держави, вимагаючи пільг і інших видів соціального обслуговування, що мають право мати згідно з чинним законодавством.

Зупинимось більш детельно на аналізі правових аспектів соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом. Право громадянина на соціальний захист є конституційним правом. У відповідності до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі часткової чи повної втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них умов, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Соціальний захист сімей з дітьми-інвалідами регулюється системою

законів України. Так, насамперед, слід зупинитись на Законі України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада 2000 року за № 2109-III (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № 1, ст.2), який відповідно до Конституції України (254к/96-вр) гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму [ 24 ]. А також Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 2−3, ст.36). Цей Закон відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності. У цьому законі даються визначення понять інваліда, інвалідності, визначаються групи інвалідності тощо. Так, наприклад, дитина-інвалід — особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту [ 25 ].

Наступний важливий для проблеми нашого дослідження Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 21, ст.252). Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами [ 25 ].

Міністерство охорони здоров’я України видало Наказ 07.04.2004 № 183, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 квітня 2004 р. за № 516/9115 «Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності», в якому чітко прописуються всі вимоги щодо визначення конкретної групи інвалідності та одержання статусу «дитина-інвалід» [24 ].

27 грудня 2005 року видано Указ президента України В. А. Ющенка за N1845/2005 «Про заходи щодо створення сприятливих умов для забезпечення соціальної, медичної та трудової реабілітації інвалідів», у якому визначено одним із пріоритетів діяльності органів виконавчої влади реалізацію державної політики у сфері реабілітації інвалідів, у тому числі й дітей-інвалідів і їх сімей [25 ].

Міністерство України у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС видало Наказ № 36 від 11.03.96, зареєстровано в Міністерстві юстиції України, м. Київ, 3 квітня 1996 р. за № 155/1180 «Про затвердження Положення про порядок виплати одноразової державної допомоги сім'ям, що виховують дітей, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, та дітей, у яких видалено щитовидну залозу» [ 25 ].

У зв’язку з проголошенням Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня Міжнародним днем інвалідів та з метою підвищення загальнодержавного значення цієї дати президентом України підписано Указ за N 566/93 від 27 листопада 1993 року «Про Міжнародний день інвалідів в Україні», в якому визначаються разові допомоги інвалідам, у тому числі й сім'ям, які виховують дитину-інваліда [ 25 ].

23 травня 2001 року Президентом України підписано Указ за № 335/2001 «Про Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів», в якому чільне місце займає аналіз проблеми реабілітації дітей-інвалідів [25 ].

Відповідно до ст. 76 Закону України «Про державний бюджет України на 2007 рік» мінімальна заробітна плата з січня — 400грн., липня — 420 грн., грудня — 450 грн. Відповідно з 1 січня 2007 року державна допомога інвалідам і дітям-інвалідам нараховується в розмірі:

1гр. 380+50%від 380 = 570грн.

Пгр. 80% від 380=304грн.

Ш гр. 60% від 380=228грн.

Надбавка одиноким інвалідам П і Ш гр. — 15% від 380=57грн.

Діти-інваліди до 6 років будуть отримувати 70% від 380 + 50% від 434= 483грн., а ті, хто постраждали від ЧАЕС 70% від 380+ 50% від (70% від 380)+ надбавка на догляд 50% від 434= 616 грн.

Діти-інваліди від 6 до 18 років — 70% від 380+50% від558=545грн., у свою чергу по ЧАЕС — 678 грн. [ 24 ].

1.3 Інституціалізація соціального захисту сім'ї з дитиною-інвалідом

Розглянемо форми та методи, які використовуються в соціальній роботі з сім'ями, що мають дітей з відхиленнями в розвитку. Існує декілька моделей, за якими проходить процес реабілітації неповносправних дітей. Як свідчить вітчизняний досвід, у процесі реабілітації дітей та їх сімей беруть участь служби, відділи ранньої реабілітації при пологових будинках; установи охорони здоров’я; Центри соціальних служб для молоді, Служби захисту дитини; Центри соціальної реабілітації та профілактичного оздоровлення дітей, молоді з функціональними обмеженнями; спеціальні дошкільні установи або групи в загальних установах, спеціальні школи, центри навчання життєвим навичкам, інтегровані класи; недержавні, благодійні організації користувачів соціальних послуг; денні центри перебування дитини, центри денної зайнятості; центри психологічного здоров’я з послугами психосоціальної реабілітації.