Диктатура Цезаря

Диктатура Цезаря

Курсовая робота студента I курсу історичного факультету 111 групи Новикова И.Е.

Саратовский державний університет імені Н. Г. Чернышевского Кафедра історії древнього мира Саратов 2004.

Введение

«Гай Юлій Цезар належить до тим рідкісним обранцям історії, чий спосіб не тьмяніє від часу, чия слава переживає століття. Видатний полководець, щонайменше видатний державний діяч, різнобічний геній — такий начебто ніким не оспорюваний вирок низки поколінь. У обрамленні таких епітетів, в блиску таких оцінок Цезар увійшов в историю"[1] - так С. Л. Утченко починає мою книжку «Юлій Цезар».

Объектом вивчення даної роботи є оцінка ролі Цезаря та політики й у становлення нової політичного устрою у Римській імперії - монархії.

Актуальность цієї теми обумовлюється неординарністю особистості Цезаря, тим, що став саме його правомірно буде назвати ключовою фігурою історія Риму.

Велике зацікавлення і значення з метою оцінки особистості Цезаря представляє його біографія, написана Плутархом. Плутарх — грек з Херонеи, що у середині I в. Він обіймав значне становище при Траяна і Адріане і він надзвичайно освіченим і плідним письменником. Його «Паралельні біографії» — життєписи видатних грецьких і римських діячів, сполучені попарно. До нас дійшло 50 біографій — 46 парних і 4 окремих. Плутарх й не так історик, скільки філософ — мораліст. Вона сама каже, що ні пише історію, а біографії, звідки читачі повинні черпати приклади того, чому треба наслідувати і чого слід уникати. Тому розкриття істини стоїть для Плутарха другою плані. Він дуже багато уваги приділяє різним інтимним і містичним подробиць, в вона найчастіше є лише чутками і вигадками, часто наводить розмови, яких чути не мог. 2].

«Громадянські війни» становлять особливий відділ його великих складнощів «Римська історія». Батьківщина Аппиана — єгипетська Олександрія. Він народився, саме пізніше, при Траяна (98 — 117), а помер не раніше 70-х рр. ІІ. У Олександрії Аппиан обіймав посади у цьогорічному міському управлінні. Мабуть, при Адріане (117 — 138) йому було даровано права римського громадянства, причому він був зарахований у всадническое стан. Аппиан переселився до Рима, де була адвокатом. Під час спільного правління Марка Аврелія і Луция Віра (161 — 169) Аппиан був призначений прокурора серпня, цю службу при імператорському дворі справила великий вплив з його історичне світогляд. Аппиан налаштований скоріш монархічно, ніж демократично: він називає вбивство Юлія Цезаря блюзнірським злочином, прославляє осіб, мстивших для неї, вважає демократію під назвою «пригожої», але з суті «завжди бесполезной». 3] Аппиан не приховує власного захоплення перед величчю Римської держави, зобов’язаним, на його думку, планомірної мудрості, доблесті, витриманості, твердості, завдяки чому Рим зумів досягти всесвітнього панування, що змушує ставитися до цього джерелу обережно, окільки така її захоплення Римом може мимоволі призвести до перебільшенням і неточності розповіді. Але саме таке кохання до Римському державі послужила для Аппиана стимулом скласти римську історію з її початку до його часу. Оскільки написана Аппианом грецькою, то, очевидно, що вона призначалася в першу чергу грекам, точніше — для в східній частині держави. Цим пояснюється і те, що у своїй історії Аппиан називає римські божества грецькими іменами, цифрові дані наводить по грецькому счёту. Свою «Римську історію» Аппиан становив вже у похилих роках, то, можливо, близько 160 р., і, очевидно, я не встиг довести її остаточно. У основу розповіді Аппиан поклав територіальний чи етнічний принцип, але у межах кожного з творів дотримується хронологічної основи. Проте від етнічного принципу довелося відмовитися при викладі громадянських війн. «Громадянські війни» — єдиний пам’ятник античної історіографії у складі дійшли до нашій якому дано чіткий виклад подій, починаючи з епохи Гракхов і до передпокоями до останнього битві між Антонієм і Октавианом при Акциуме. Переказ в «Цивільних війнах» суворо фактичне і відступів і екскурсів в творі обмаль — порівняння Олександра Македонського і Цезаря,[4] і тільки зрідка міркування і припущення Аппиана.

Путь Юлія Цезаря від вождя демократичної партії до обожествлённого монарха цікавить, оскільки його «правління» є з останніх етапів Римської республіки. Історію Юлія Цезаря у зв’язку з падінням республіки вивчали і викладали ще давнини. Античні автори імператорської епохи залишили багато фактичного матеріалу, аналізуючи його поверхово, що не можна сказати про сучасних историках.

Монография Н.А. Машкіна присвячена вже наступної епосі Августа, але обумовлює деякі питання часу Юлія Цезаря, дослідник докладно стає в тлумаченні терміна «цезаризм"[5] у відповідь про зміні значення терміна «імператор» при Цезаре. 6] Н.А. Машкін приділяє багато уваги питання характері влади Цезаря і дає огляд існуючих точок зору. С. Л. Утченко не погоджується з Н. А. Машкиным, стверджуючи, що у терміні «імператор» часу Цезаря немає монархічного сенсу, що свідчить про іншому розумінні характеру влади диктатора. 7] Мабуть, як наслідок у монографії С. Л. Утченко більше фактичного матеріалу, ніж глибокого аналізу. Монографія Г. Б. Єгорова дуже цікавою, оскільки дослідник не захоплюється критикою вже існуючих точок зору, як вищезгаданих історика, подає фактичний матеріал стисло, не заглиблюючись у деталі, цим, викладаючи саму суть. Його висновки також позбавлені довгих великих формулювань, зрозумілі й лаконічні, що робить її книжку більш легкої для сприйняття. Те саме стосується і «Історії Риму» С.І. Ковальова, який приділяє уваги причинно-наслідковим зв’язкам і коротко викладає фактичний матеріал, причиною чого можуть бути те, що його монографія присвячена не конкретної епосі, а всієї історії Рима.

Цель даної роботи — простежити, як Цезар досяг піка влади у в Давньому Римі і спромігся змінити його державний лад.

Задачами курсової роботи є: розглянути, як і коли Цезар сосредотачивал в руках політичну влада, як йому вдалося досягти одноосібної влади, визначити характер його влади, простежити зміни соціальної опори Цезаря.

Глава I. Перший тріумвірат і галльські війни Цезаря.

Во другої половини 60-х рр. в Римі, де Італії розгорнулася гостра внутрішньополітична боротьба та криза римської демократії. У умовах знову загострився аграрний питання. Дрібні землевласники втрачали свої ділянки, що у своє чергу вело до підвищення числа безземельних. Маючи невдоволення сільського плебсу, народний трибун Сервиллий Рулл розробив радикальний законопроект, що передбачав наділення землею малоземельних громадян, дуже невигідне великим землевласникам, вершників, не які прагнули втрачати контроль над провінційними доходами, і городянам, оскільки міської плебс вже порвав зв’язки Польщі з сільській життям, звикнувши до яка дармовим хлібним раздачам, столичного життя, і хотів повертатися до тяжёлому земельному праці.

Обстановка у Римі ще більше ускладнилася. На 65 р. доводиться спроба Катилины зробити переворот. У змові брало участь багато представників римської «золотий молоді», для якої підприємство обіцяло легкі можливість позбутися боргів, що, безсумнівно, була вірним гаслом для виборів, що у 60-х рр. у Римі і велика кількість дрібних землевласників, ветерани, в свій час посаджені землі Суллой, виявилися серед боржників. Багато боржників був і серед горожан[8]. Але підтримка Катилины разношёрстной масою боржників була неміцній, їй немає довіряли, оскільки вбачали у Катилине не захисника інтересів мас, а людини, яке навідує свої власні мети. Більше міцну підтримку йому надали розорилися ветерани Суллы, що мріяли влаштувати другі проскрипції за прикладом Суллы. Пізніше суспільстві ходили затяті чутки про, що з спиною змовників стояли Красс і Цезар. Передбачалося в умовний день (мабуть, 1 січня 65 р.) вбити консулів, вибрати з їхньої місце своїх прибічників бандерівців і знищити відомих сенаторів. Після цього Красса мали призначити диктатором, а Цезаря — начальником кінноти, і, влаштувавши справи державні на власний розсуд, вони повернуть консульство Автронию і Сулле. Проте дві спроби привести змова в виконання не вдалися, як стверджує С.І. Ковалёв, «з технічних обстоятельствам"[9], і план змови отложили.

Катилина знову виставив свою кандидатуру в консули на 63 р., його підтримали демократи. Гроші на виборчу кампанію дали Красс і Цезар. Розгорнулася напружена боротьба. Оптимати і вершники об'єдналися проти Катилины, і він проиграл.

Катилина, відповідно до Аппиану, з на той час відійшов від державних справ, оскільки, на його думку, де вони ведуть швидко й вірно до единодержавию, але сповнені чвар і интриг. 10] Невдачі їх зломили, і 62 р. Катилина втретє виставив свою кандидатуру в консули. Основним пунктом його виборчої програми було касація боргів, що дало йому велика кількість прибічників. Поруч із відкритої агітації йшла таємна підготовка до повстання. Агенти Катилины вербували прибічників бандерівців і заготовляли зброю. Важко визначити роль Ціцерона й Красса в цьому «другому змові Катилины». Можливо, що вони відійшли від руху, злякавшись масового характеру цього руху. Консульські вибори відбулися пізнім влітку 63 р. і відбувалися у військової обстановці. Катилина і тоді раз зазнав поразки. Тоді змовники вирішили звернутися до відкритого перевороту. Повстання не було призначене наприкінці жовтня, що ж Цицерону донесла Фульвия, коханка змовника Квінта Курия. 11] Тож і ми ця спроба перевороту виявилася неудачной.

Борьба навколо законопроекту Сервилия Рулла і змова Катилины відбили швидкий занепад римської демократії середини I в:[12] корумпований сенат віддавна втратив свій старий слово-так; значення республіканських магістратур також було підірвано вже мали місце прикладом довічної диктатури; комиции після фактичної заміни народного ополчення корпоративної армією спромоглися глибокого кризиса[13]. У ньому були здорові соціальні сили: дрібні земельні власники, міські ремісники, раби. Але це верстви населення заявили себе цілком неорганізованими. Згубне впливом геть рух справила його верхівка, де переважали декласовані елементи. Їх рух мало лише те сенс, що могло б врятувати їхнього капіталу від боргів, і збагатити. До 60-му рр. сталося розмежування інтересів сільського господарства і міського плебсу, свідченням що може служити легка перемога сенату над законопроектом Сервилия Рулла. Сільський плебс домагався землі, городяни не поділяли їх вимог, тоді як сільські жителі розумів вимог міського населення. Проте народне зібрання у Римі, яке приймало закони, зокрема і аграрні, полягала переважно з городян, отже, все слабше відбивало інтереси сільського населення. У цьому сенсі сільські плебеї дедалі більше ухиляються від участі у народному зборах і посилено шукають захисників своїх інтересів серед переможних воєначальників. Сільські жителі ішли у армію для здобуття права після призначений термін служби отримати земельні ділянки від своєї полководця, що ні могло б не призвести до занепаду народних зборів, що у свою чергу зумовлювало зростанню політичної ролі армії й її командирів. Все це призвела до того, що Римська армія стала великої соціальної силою.

Подавление руху сильно зміцнило позиції оптиматів. Цезар і Красс, незалежно від своїх дійсного участі у змові, були дуже скомпрометовані і кілька днів відійшли від активного життя. Цезар на 61 р. отримав намісництво в Дальньої Испании[14]. Влітку 60 р. він повернувся. У Іспанії він вів вдалі воєнних дій, підпорядкував непокірливі ще Риму племена лузитанов і каллаиков і провів комплекс заходів внутрішнього управління: врегулював відносини з кредиторами і боржниками, домігся через сенат скасування податей, раніше накладених на місцеве населення. Він знову виступив у ролі патрона як розписування окремих осіб, і деяких общин[15]. Його блискуча військова діяльність у провінції давала їй усе підстави отримати триумф. 16] Але, з з іншого боку, він хотів балотуватися у консули на 59 р. І тому і було необхідно особисто виставити своєї кандидатури, але до тріумфу Цезар у відсутності права переступати риску города[17]. Він мав мало шансів, і обстановка підказувала необхідність об'єднання всіх демократичних сил. Цезар з Помпеєм і помирив його з Крассом. Союз була вигідна всім трьом. Так, влітку 60 р. утворився перший триумвират[18]. Для скріплення союзу у початку 59 р. Цезар видав заміж за Помпея свою дочка Юлию[19]. Тріумвірат, передусім, був особистим угодою Цезаря і Помпея; Красс, в сутності, потрібен був ним тільки як буфера. Вони обидва прагнули до одноосібної влади: Цезар твердо і послідовно, Помпей нерішуче. З цієї погляду вони були ворогами, але ще потребували один одного. З іншого боку, у вигляді тріумвірату виступила відома консолідація ворожих оптиматам сил: за Цезаря і Помпея стояла демократія, Красса підтримувало всадничество. На задньому плані виступала професійна армія. Загальною платформою угоди була формула: республіки на повинен відбуватися нічого, що було б завгодно кожному з трёх. 20] Найближчою ж самою метою було обрання Цезаря консулом, у цій іпостасі і мав провести заходи, потрібні Помпею і Крассу. Цезар переміг на выборах.

Ему вдалося досягти багато чого у його консульства, але з складання депутатських повноважень Цезарю загрожувала втрата впливу. Намісництво в Галії цілком відповідала його таємним планам, так як саме там міг створити собі плацдарм для майбутньої рішучої боротьби влади. Ця провінція представляла головний об'єкт прагнень римських купців, публиканов і військових авантюристів. Вільна від римлян Галію розпадалася на безліч самостійних племен, ворогуючі друг з другом. 21] Але за рішенням сенату, що відбувся ще 60-му р., як консульських провінцій на 58 р. було оголошено Siluae Collesque. До Siluae ставилася крайня частина Бруттия, Colles — район близько Брундизия. Бідні италийские райони було неможливо ні дати багатства, ні створити військової слави. Але Цезар в питанні про провінції, як та інших важливих питаннях, скористався традицією партії популяров[22]. Питання провінції Цезаря поставили на народному зборах, де була запропонований і затверджений закон Публія Ватиния, яким Цезар отримував у управління Цизальпинскую Галію і Иллирик терміном п’ять років. Йому надавалися три легіону, він отримував право призначати на власний розсуд подвійна кількість легатів, виводити колонії граждан[23]. Невдовзі сенат приєднав Транзальпинскую Галію до провінціях Цезаря. 24] Підставою для екстраординарних повноважень з’явилися досить складні стосунки, сформовані в Галії і які загрожували влади римлян, можливо, це були приводом. Заздалегідь певний термін, надзвичайно широкі повноваження, значні військові сили, надані одному промагистрату, — все це було незвичним. Як вважає генеральний Н.А. Машкін, закон Ватиния заклав підвалини військової монархії в Риме[25] .

Когда Цезар в 58 р. прибув Нарбонскую Галлию[26], на власне Галії був дуже тривожне становище — біля, що прилягає до провінції Цезаря, віддавна виборювали влада эдуи, секваны і арверны. Эдуи вважали своїми союзниками римлян. Секваны і арверны — германців. На прохання секванов вождь німецького племені свевов Ариовист з великим загоном перейшов Рейн і після довгої боротьби переміг эдуев (близько 60 р.), за кошти секваны мали поступитися Ариовисту частину власних земель.

В зв’язки й з вторгненням германців почали обертатися гельветы. У пошуках вільної землі розв’язали оселитися в гирло Гарумны, навіщо їм необхідно подолати через Нарбонскую Галію, чому категорично заперечив Цезар. Щоб завадити гельветам, він посів позицію на північної границе. 27] Гельветы намагалися прорвати укреплённую лінію, але ці виявилося безрезультатним, і вони рушили через область секванов і эдуев. 28] Хоч здвиг у цьому напрямі не торкався ні реальних, ні престижних інтересів римлян і давав їм права втручатися у внутрішні справи галлів, Цезар, мотивуючи свої дії тим, що гельветы занадто войовничі і дуже ворожі, тому можуть становити серйозну загрозу Провінції, вважав необхідним відкрито протиставитися них. Він перейшов кордону Нарбонской Галії й у червні 58 р. нанёс гельветам тяжке поражение[29], після чого уціліла частина племені мусила все «знову заселити ту землю, що вони покинули"[30] .

Следующей завданням було знищення впливу германців. Цезар хотів уявити боротьбу з Ариовистом як спільна справа всієї Галлії. Для цього він влітку 58 р. в Бибракте під римським впливом був скликаний з'їзд представників галльських племен, який до Цезарю з проханням захистити їхню відмінність від германців. Оскільки Ариовист відмовився виконати римські вимоги, Цезар оголосив йому війну. У вересні 58 р. у верхній Ельзасі, неподалік Рейну, Ариовисту було завдано нищівна поражение[31], але «Ариовист з деякими людьми встиг усе ж таки переправитися через Рейн"[32] .

Таким чином, за літню кампанію 58 р. Цезар успішно закінчив дві війни — проти гельветов та «проти Ариовиста, і римляни вперше досягли Рейну, що з того часу довго залишалися кордоном їх володінь в Галії. Щоб краще утримати лінію Рейну, Цезар залишив з його Лівому березі низка дрібних німецьких племен, які при цьому мали захищати Галію від своїх співвітчизників правому березі. Цезар перший почав політику використання варварів проти варварів ж, яку пізніше стали проводити римські імператори.

Успешная воєнна кампанія дала йому контроль над південної та центральної Галлією. Але хто племена Галії не не були схильні без боротьби підкоритися Риму. Першим плем’ям, з яким довелося зіштовхнутися Цезарю, стали реми — найближчі сусіди белгов. Вони висловили повну покірність Риму, не беручи війну з ним[33]. У 57 р. Цезар з 8 легіонами виступив проти белгов[34]. Він переказав свої війська через Аксону і розбив табір; тоді белги спустошили навколишні поля і отаборилися у Криворівні менш як за двох миль від цього. Фронтального бою так важко відбувалося. Коли завязалось кінне бій, белги спробували перейти Аксону убрід отже зайти римлянам в тил і відрізати їхню відмінність від області ремов і зажадав від підвезення продовольства. Але це спроба була успішно отражена.

После цього объединённое ополчення белгов фактично розпалася. Вони вирішили відступити, ніж успішно користувався Цезар, нападаючи на ар'єргард противника. Принаймні того як Цезар, просуваючись з військом, вступав завезеними на територію тієї чи іншої племені белгов, вони фактично це без будь-якого опору виявляли покірність. І так було з громадами суессионов, белловаков, амбианов. Потім, направившись на північний схід, Цезар вступив у область нервиев. Ці племена, об'єднавшись з декотрими сусідніми громадами, зайняли позиції за рікою Сабис, де очікували поява Цезаря. Саме тут влітку 57 р. розігралася найбільш трагічна битва. Цезар вимушений був особисто прийняти найактивнішу у бою; він з’являвся переважають у всіх найбільш угрожаемых місцях, підбадьорюючи солдатів та командирів. Нервии було розбито. Великий загін адуатуков, спешивший допоможе нервиям, дізнавшись про результаті бою, повернув з півдорозі додому. Невдовзі Цезар підкорив та його. Приблизно водночас Публій Красс, спрямований з легіоном проти приморських громад сповістив Цезаря про тому, всі ці племена і громади визнали панування римського народа. 35] Отже, здавалося — а Цезар був цього впевнений, — що все Галію в результаті кампаній 58 і 57 рр. замирена.

Но вже взимку 56 — 57 рр. в Бретані і Нормандії спалахнуло повстання, яке швидко поширилося все узбережжі від р. Лигера до Рейну. Повсталі очікували допомогу кельтів Британії, і від зарейнських германців. Цезар послав легата Тита Лабиена з кіннотою до Рейну. Три легіону були направлені на Нормандію. Сам Цезар із головними силами вторгся до області венетов. Але сухопутних сил було досить, оскільки прибережні племена мали сильним флотом. Римляни побудували кілька судів, приєднавши до них суду союзних громад. Цей збірний флот під керівництвом Децима Брута здобув перемогу. Знищення флоту германців призвело до швидкого придушення руху, оскільки повсталі втратили підвезення підкріплень та продовольства з моря. 36] Тепер вся Галію була підкорена і оголошено римської провинцией.

В ході кампанії 55−54 рр. Цезар розгромив перейшли через Рейн германцев[37], потім зробив перехід через Рейн і двоє походу Британию. 38] Ці обидва підприємства, як і раніше, що вони у значною мірою носили характер демонстрації, військового набігу і призвели яких територіальним придбань, тим щонайменше мали велике політичне і військове значение[39] .

Подводя підсумок, треба сказати: як і раніше що Цезаря на ранніх етапах змови Катилины змусило першого відійти на кілька днів від політичних справ, усе ж таки зіграло позитивну роль становленні його політичної влади, що у відомої ступеня зблизило його з Помпеєм і Крассом. Вивищення Цезаря було досить стрімким. Консульство висунуло Цезаря до політиків першого рангу, і вирішив закріпити це положення, отримавши Галльські провінції. Тож з 58 по 56 р. Цезар завоёвывал Галію. У результаті цих війн всю територію між Альпами, Рейном і Піренеями була прилучена до Риму. До того ці перемоги дали Цезарю головне — любов римського народу. Як пише Плутарх, «коли звістка про перемогу прийшла б у Рим, любов народу до Цезарю оточила після його перемоги особливо яскравим блеском"[40] .

Глава II. Громадянська війна 49 — 45 рр. е. і захоплення Цезарем одноосібної власти.

В квітні 56 р. тріумвіри зустрілись у р. Луці, у північній Етрурії. Про величезному вплив, яким користувалися тріумвіри, свідчить те, разом із ними Луку приїхало більш 200 сенаторів, 120 лікторів супроводжували посадових осіб. Зустріч в Луці відбулася з ініціативи Цезаря. Спочатку відбулася зустріч і переговори Цезаря з Крассом в Равенні, Помпей ж прибув Луку, зробивши невеличкий «крюк"[41]. У Римі вважали, що він направляють у Сардинію, щоб простежити за закупівлями зерна, оскільки незадовго перед цим дістав листа від сенату широкі повноваження у постачання Риму продовольствием[42] .

Видимо, нова угода було викликано посиленням опозиції як сенаторської, і плебейській. Угодою 56 р. тріумвіри пов’язувалися тісніше, ніж раніше. Було прийнято низку дуже важливих рішень. Тріумвіри домовилися продовжити повноваження Цезаря, термін яких минав наприкінці 54 р., ще п’ять років. Після цього Цезар отримав консульство на 48 рік. Помпей і Красс мають стати консулами в 55 р., після чого дістати 5 років управління провінціями: Помпей — обидві Іспанії, Красс — Сирию[43]. Вони висувалися в консули, аби запобігти обрання ставленика олігархічної сенатської угруповання (угруповання Катона). Цезар ж нинішнього разі уникав небезпеки втратити впливу у державі і як міг завершити завоювання в Галлии[44] .

Отже, угода була вигідно всім тріумвірів. Питання про громадянської війни не стояв, і всі спірні питання здавалися решёнными. Але слід, проте, забувати, що згоди на Луці мало приватного характеру, тому довелося б знайти кошти на здійснення задуманих планів.

Одним з головних коштів на сенат і комиции був підкуп, пряме насильство, а десь було можливо, й особисте вплив триумвиров[45]. Лукские рішення було проведено через народне збори, попри опору опонентів. Помпей і Красс відбули консульство в 55 р. До Іспанії Помпей не поїхав, а залишився у Римі, керуючи провінціями через своїх легатів. Красс ще наприкінці 55 р. вирушив у Схід, де невдовзі почав війну з парфянами, хоча ті перешкоджали цього найменшого повода[46]. Найімовірніше, Красс було змиритися з лаврами Помпея і Цезаря, а схід міг надати йому незліченну видобуток нафти й військову славу.

И в 54, й у 53 рр., особливо у час передвиборних кампаній, у Римі відбувалися вуличні зіткнення. Кожному кандидату погрожував процес. Сенаторської опозиції вдалося привернути увагу до відповідальності Ватиния і Габиния. Це був політичні процеси, спрямовані побічно проти триумвиров[47]. Аппиан каже, що Помпей свідомо допускав заворушення у Римі, щоб усвідомлено була також призначення диктатора (диктаторські повноваження сподівався отримати він сам)[48]. Мабуть, Помпей жадав диктатурі, але сумнівно очевидно: він свідомо допускав заворушення.

В вересні померла Юлія. У знак уваги до чоловіка і батьку її поховали на Марсовому поле[49]. Разом з Юлією порвалася особиста династична зв’язок між Помпеєм і Цезарем. У наступного року була дуже складна політична обстановка. Багато державні справи не дозволялися. Знову постало питання диктатуру; але сенаторская опозиція на чолі з Катоном рішуче проти цього заходу. Друзям Помпея довелося говорити, у його виправдання, що не просить диктатури не хоче її. Це викликало схвалення у Катона, і питання диктатурі зняли. У травні 53 р. римські війська, наступали на Парфію, зазнали під Каррами поразка, а початку червня було вбито Красс. Якщо з смертю Юлії порвалася особиста зв’язок між Помпеєм і Цезарем, то загибель Красса призвела до остаточного розпаду коаліції 60 і 56 годов. 50] Та ще б? льшие ускладнення, ніж ці сімейні цінності та особисті, викликали об'єктивні умови: у Римі ширилася і посилювалася опозиція, а Галлії починалося рух, яке ставило під сумнів все успіхи Цезаря. Спільне панування над державою вимагало політичної солидарности. 51].

В очах сенату обидва — і Цезар, і Помпей — були потенційними диктаторами. Для сенату «найменше зло» представляв Помпей. Цезар був за, отже, небезпечніше. Помпей ж із його вічної нерішучістю і коливаннями міг розігрувати приблизно довго роль «першого громадянина». Так було в 52−51 рр. утворився союз між Помпеєм і сенатом. Зблизившись із оптиматами, Помпей почав створювати блок проти Цезаря. Для цього він Помпей провів закону про провінційному намісництві, за яким провінції давали не відразу після магістратури, лише п’ять років після неё[52] .

Уже в 51 р. почалися суперечки тому, коли закінчуються повноваження Цезаря. Формально вони спливали 1 березня 49 р., а на посаду консула, обіцяного йому лукским угодою, міг вступити лише 1 січня 48 р. Однак між цими датами стоїть десятимісячний проміжок, протягом якого Цезар, як приватна особа, легко міг стати привлечён в суд гидкою стороною (приводів при цьому галльські війни давали більш, аніж досить). Відповідно до старих правил, наступником Цезаря в Галії можна було призначити лише когось з посадових осіб 49 р., тобто. цей наступник змінював його 1 січня 48 року. Отже, Цезар до прибуття іншої особи зберігав консульську влада 10 місяців, продовжуючи в такий спосіб залишатися посадовим лицом[53]. Але відповідно до Закону Помпея, Цезаря можна вже було змінити 1 березня 49 г.

К цьому складного юридичному питання приєднався інший щонайменше складний: чи Цезар особисто з’явитися в Рим, аби виставити своєї кандидатури в консули на 48 рік? У сенаті йшли нескінченних суперечок між прибічниками й противниками Цезаря. Його представником в переговори з сенатом був народний трибун 50 р. Гай Скрибоний Курион. Останній запропонував компроміс: Цезар і Помпей повинні скласти повноваження одночасно. Сенат погодилося з цим пропозицією і вотував відповідне постанову, але Помпей категорично відмовився. Цезар, що наприкінці 50 р. був у Равенні, надіслав дипломатичне лист у сенат, у якому висловлював згоду на подальші уступки. 54] Лист оголошено на засіданні сенату 1 січня 49 р. Спочатку більшість сенаторів було примирливо, але Помпей і його прихильники погрозами змусили сенат ухвалити, щоб у найближчим часом Цезар передав свої провінції призначеним наступникам і розпустив війська; у разі він оголошувався ворогом по батькові. Интерцессия прибічників Цезаря, народних трибунів 49 р. Марка Антонія і Квінта Кассия, ще більше загострила ситуацію і призвела до з того що 7 січня сенат оголосив республіку в опасности[55] .

Помпею доручили набирати військ у Італії. Антоній і Кассий бігли до Цезарю в Равенну[56]. Коли Цезар дізнався від нього у тому, що відбулося Римі, разом з тринадцятьма легіонами і допоміжними військами перейшов Рубікон — кордон його провінцій і Італії. Стрімко рухаючись на Рим, він одна одною міста Умбрии і Етрурії. У Києві виступ Цезаря дізналися 14 января[57], оскільки уряд був готове, Помпей і обоє консула бігли із Риму, не встигнувши вивезти скарбницю (эрарий), а лише запечатавши її. Їх було більшість сената[58]. Помпей біг на Балканський півострів, маючи намір звідти вирушити на Італію. Цезар наслідував його: не хотів переносити війну в Грецию[59], бо коли голосував би він залишив Італію, вона почала б беззахисною проти іспанських військ, тому, передусім, треба було зайняти Испанию.

Цезарь кілька днів затримався у Римі, переважно, у тому, щоб роздрукувати эрарий. Він вів себе з побеждёнными надзвичайно м’яко: бранці відпустили без будь-яких умов, солдати Цезаря поводилися в зайняті міста бездоганно, взагалі очікуваних опозицією жахів цього не сталося. Дії Цезаря, в такий спосіб, відрізнялися від поведінки Марія, Суллы та тіла помпеянцев. З початку Цезар проголосив своїм гаслом політику милосердя (clementia), яка сприяла залученню суспільної думки з його бік. Ділова життя місті швидко відновлювалася, повернулася частина сенаторів, і було офіційної санкції на переворот Цезар доки отримав, але, у разі, урядових установ почали функціонувати. Тимчасовий управління столицею він передав претору Марку Емілію Лепиду,[60] а контроль над Італією був доручено Марку Антонію. У Сицилію прийшов Курион, а Сардинію — Кв. Валерій Орка, які легко зайняли острова. Головні сили Цезаря рушили у Испанию[61] .

Вся кампанія на Піренейському півострові, починаючи з прибуття Цезаря, тривала 40 днів (липень — серпень 49 р.). Війська Помпея частиною були розбещені, частиною залишалися хто в Іспанії на службі Цезаря[62] .

Цезарь повернулося на Рим у листопаді 49 р. Ще до прибуття Лепид провів закону про його призначення диктатором. Ця перша диктатура була традиційної, і її метою було проведення виборів. Важко сказати, що що це вибори консула чи вибір між республікою і монархією, скоріш, між диктатурою Помпея і диктатурою Цезаря. Консулами на 48 рік було обрані Цезар та її прибічник Сервилий Ватия. Вибори Цезаря консулом на 48 рік мали у певному сенсі символічного характеру: ними він хотів підкреслити законність своєї місцевої влади (з урахуванням лукского соглашения)[63] .

Был устранён боргової криза, проведена роздача хліба і низки скасовані закони Суллы про обмеження прав дітей проскрибированных. Почали повертатися вигнанці, вислані під час консульства Помпея[64] .

В 48 р. головним театром військових дій стала Греція. 9 серпня 48 р. при Фарсале відбувся генеральний бій, армія Цезаря вщент розбила вдвічі перевершували її військо Помпея. Битва стала переломним пунктом войны[65]. Після неї Помпей утік у Єгипет, розраховуючи на гостинність єгипетського царя, за наказом якого він було вбито, коли висаджувався на берег[66]. Смерть Помпея означала кінця війни. Цезарю стояла ще небезпечна Олександрійська війна з прихильниками Помпея у Африці в 46 р. в Іспанії в 45 р. Тільки після битви при Мунде (17 березня 45 р.) противники його були побеждены.

Борьба з супротивником була ускладнена повстаннями Італії і провінціях, заворушеннями у військах, невдоволенням у Києві. Війна вабила у себе загострення соціальної боротьби, занепад господарському житті та руйнацію населення. Соціально-політичний криза призвела до загострення соціальної боротьби, і поставив перед пануючими класами питання військової диктатуре[67] .

Глава III. Характер влади Цезаря.

Проблема влади Цезаря стала предметом дискусії, і перерахувати ті погляду, що відбивають діапазон цих оцінок. Т. Моммзен, наприклад, висунув ідею демократичної монархії, інші дослідники бачать у своєї діяльності прагнення встановити Римі монархію елліністичного типу і навіть східний варіант монархії, треті - специфічно римський варіант абсолютної монархии. 68] С. Л. Утченко говорив, що Цезар значною мірою діяв на кшталт традиції, та її монархія мала суто римські коріння, і Цезар й не так вів за собою суспільство, скільки йшов над політичним ситуацией. 69] Швидше, стоїть можу погодитися з С. Л. Утченко, влада Цезаря мала суто римські корені і було побудовано на комбінації римських магістратур, почесних функцій і концепції влади, а ідеї про елліністичної чи східної монархіях навряд чи вважатимуться правомірними.

С з іншого боку, влада Цезаря, хоч і виходила з римської магістратській влади, усе ж таки мала низку інших чорт: фіксація пожизненности, кумуляция різних магістратур ніби одна особа, додаткові почесні права, елементи культа[70]. Отже, диктатура Цезаря носила суто римський характер, випливала з попереднього розвитку елементів авторитарної влади, і, розвинувши цієї тенденції, створила якісний перелом убік монархії, але монархії специфічно римської, зберігає елемент дуализма.

Диктатура була основою влади Цезаря, однак зовсім єдиною його владою. Уперше Цезар був провозглашён диктатором ще листопаді 49 р. Але тоді ця диктатура носила тимчасовий, старий республіканський характер. Вона була потрібна Цезарю для проведення консульських виборів у 48 р., оскільки обидва консула 49 р. були відсутні. Вдруге він отримав диктатуру на невизначений термін наприкінці 48 р., після битви при Форсале. Відтоді його диктатура фактично стала непрерывной. 71] Сенат надав Цезарю декларація про 5 років займати це й посаду консула, в такий спосіб, з 48 по 44 рік Цезар був консулом, хоча від запропонованого йому довічного консульства і отказался[72]. У останні роки консульство для Цезаря було показником й не так влади, скільки статусу. У 48 р. Цезар також має довічну трибунскую влада (tribunicia protestas)[73], а із нею і трибунскую недоторканність (sacrosanctitas), і навіть повноваження цензора і praefec tura morum. Ці повноваження давали додаткові можливості контролювати все найважливіші магістратські коллегии[74]. У 46 р., після битви при Тапсе, диктатура було зроблено річний магистратурой, і Цезар отримав її вперед на 10 років, а 45 р. — довічно (dictator perpetuus)[75] .

Диктатор отримав величезне кількість почесних правий і титулів. У тому числі був титул imperator. Спочатку титул imperator був республіканським і давався військом полководцеві, одержавшему перемогу. Те, як він взяв Цезар, символізувало і сталий командування військами, і непереможність Цезаря[76]. Для Цезаря титул imperator почав її особистим ім'ям — його преноменом: imperator Caius Julius Caesar. Але це були як ім'ям: і саме Цезар, і сучасники, і потомство стали піде у термін «імператор» поняття носія вищої, зокрема, військової влади. Як імператор, Цезар став носієм «империя"[77]. З цією значенням термін перейшов до наступникам і послугував підвалинами освіти поняття Імперії сенсі військової монархии.

Кроме того, Цезар отримав дуже почесну республіканський титул батько батьківщини (pater patriae). Після Мунды він отримав особливе позолочене крісло, право сидіти між двома консулами, на вшанування диктатора влаштовувалися молебню, призначалися гри, приносилися жертви. Після Іспанській війни у Цезаря з’явилася почётная стража з сенаторів і вершників. Клятва його ім'ям отримала юридичної чинності; на святах Цезар був у тріумфальне облачении. 78].

Наконец, чималу роль грала і релігійна влада Цезаря і що створювалися навколо неї елементи культу. Великим понтифіком (pontifex maximus) він його з 63 р., а ставши правителем Риму, Цезар реально стає головою релігії. У його честь будувалися храми, його зображення ставиться серед зображень богів. Крім того, родовід пов’язує диктатора з Венерою, Енеєм, Ромулом і Марсом[79]. Вже у самому початку своєї політичної діяльності Цезар говорив, що рід Юлиев перегукується з самої богині Венері. Цезар використовував распространённую у те час легенду у тому, що засновником могутності в Лапиуме був син богині Еней, прибулий з палаючій Трої. Син ж Енея — Юл вважався родоначальником роду Юлиев. Венера було одним із найпопулярніших у Римі богинь. Образ її поєднувався з різними эллинистическими божествами. Цезар побудував і з великим торжеством посвятив у 46 р. храм Венері Праматері, якої відплачувалися особливі почести. 80] Отже, божественне походження роду, його благочестя, жрецьке своє гідність — ось риси, які Цезар прагне підкреслити поруч із зазначенням за свої військову заслугу. Але суто зовні були ознаки і що характеризують монархізм Цезаря. Після тріумфів він з’являється у пурпурній одязі, яку, по традиції, носили римські царі. Статуя Цезаря була надрукована у храмі Квирина (ім'я Ромула після обожнювання) на Палатине. Його статуя стояла поруч із статуями семи легендарних римських царів; її домом було зроблено звід, як над храмом[81]. Отже, ще за життя Юлій Цезар вважався обожествлённым. Аппиан розповідає, що, як у 44 р. Цезарю було надано довічна диктатура і присуджено інші почесті, сенат на чолі з консулом Марком Антонієм дійшов нього, що його поздоровити, Цезар прийняв їх сидя. 82] Це було у римській традиції. 15 лютого в час святкування Луперкалий Марк Антоній всенародно запропонував Цезарю корону, оповиту лавровим вінком, але диктатор відмовився від неї, що викликало бурхливі оплески присутствовавших. 83] Це, безсумнівно, свідчить про антимонархістських устремліннях римського плебсу, але проголошення її царем було найближчим будущим.

Монархические початку влади, юридичне і релігійне підставу яких в Цезаря відігравало великій ролі, були соціально обумовлені й не були вираженням будь-яких честолюбних устремлінь. Цезар рухався до єдиновладдю не оскільки любив монархію як таку, бо як зрозумів інтереси тих груп рабовласників, куди опирался.

Цезарь, як і кожен видатний політичний діяч Риму, мав якесь політичне середовище, якусь «особисту партію». Його прибічники, котрі входили у цю партію, об'єднувалися зв’язками самого різноманітного штибу: родинними, клієнтськими, дружніми, службовими, кар'єрними і такі суто политическими. 84] Саме вони обіймали магістратури, особливо посади консулів. Але опора такого роду можна було необхідною і достатньої, поки ішлося про політичних інтригах і боротьби межах сенату і навіть грі на протиріччях між сенатом і комициями. Проте, коли постало питання про управління, та ще й фактично одноособовому, величезної державою, слід було подумати про ширшим базі. Певне, саме у цьому аспекті і треба розглядати політику Цезаря стосовно армії, його колонизационную і цивільно-правову політику й політику милосердя. Фактична влада Цезаря виходила з його армії, на кількох десятках тисяч його ветеранів, одержували земельні наділи в провінціях й у Італії, на підтримці всадничества, на симпатіях міського плебсу. Будь-яка організована опозиція її було зломлено, що теж було одній з передумов диктатури. Що ж до юридичного обгрунтування влади Цезаря, то він тут йшов стопами Суллы і з погляду «правових» основ диктатури (ідея верховенства народу), і у сенсі конкретного її оформления. 85] Серед соціальних груп, у сфері яких діяв Цезар, може бути різні групи рабовласницького суспільства, але вони пов’язувалися єдністю интересов. 86] Цезар висунувся, передусім, як вождь популяров. Закони, проведені їм у 59 р., були, на своєї формулюванні демократичними. Офіційно він почав громадянську війну на захист демократичних засадах. Але докладніше розглянути проблему соціальної опори Цезаря логічніше у наступному главі, оскільки спробою розраховувати на підтримку окремих прошарків нашого суспільства та треба пояснювати його реформы.

Подводя підсумок, слід вкотре зазначити те, що диктатура Цезаря носила суто римський характер, вона виросла з попереднього розвитку елементів авторитарної влади. Це своє чергу викликало якісний перелом убік римської монархії (її специфічна форма), зберігає елемент дуалізму. Диктатура була основою влади Цезаря, але зовсім не від єдиною його владою, бо це обіймав досить республіканських посад. Отже, монархічна сутнісно влада Цезаря юридично виникла з зосередження у його особі вищих республіканських магистратур.

Глава IV. Внутрішня політика та зовнішньополітичні плани диктатора.

Изучение внутрішньої і до зовнішньої політики Цезаря є надзвичайно важливим, бо тільки так можна простежити, яким соціальні сили він намагався обпертися і знаходив у яких поддержку.

Прежде всього, у його внутрішньополітичної і реформаторської діяльності вражає надзвичайна інтенсивність і розмах діяльності відразу після битви при Тапсе (6 квітня 46 р.). Після тріумфу Цезар розпочав реалізацію однією з найважливіших завдань — до наділенню ветеранів землею, причому коли вставав питання неотчуждаемости ділянок, керувався, певне, своїм-таки аграрним законом 59 г[87]. Першим аграрним законом Цезаря передбачався розділ державних земель, а також купівля землі рахунок від податей з провінцій та військовою видобутку Помпея, але тільки осіб, згодних продавати її за ціною, встановленої при складанні цензовых списків. Земельні наділи, які можуть отримати по цим законом, не міг відчужувати протягом 20 років. Другим аграрним законом, прийнятим пізніше, «під розділ підпадали тепер землі, вилучення яких спеціально застерігалося першим законом. При наділення землею перевагу віддавалася батькам сімейств, мали трьох і більше детей"[88] .

Цезарь заснував багато колоній своїх ветеранів в провінціях. Було засновано колонії дома Карфагена і Коринфа, же вони з’явились хто в Іспанії, південної Галії, Македонії і навіть у південному узбережжі Понта. 89] Колонізація провінцій забезпечувалася як недоліком вільної землі на Італії, і прагненням Цезаря до романізації провінцій. Саме Цезар почав політику надання римського громадянства цілим провінціях. У 49 р. права громадянства отримали жителі Транспаданской Галлії і іспанського р. Гадеса[90]. Розвиток нової провінційної політики почалася саме з Цезаря.

В області податкової політики також було внесено істотні зміни: у багатьох провінціях збір прямих податків був віднято у публиканов і передано громадам під наглядом агентів Цезаря. Откупная система залишилася, переважно, для збору митних мит, орендної плати з державних земель тощо. Багато громади взагалі звільнялися з податків, в цілому або частково. Провінційних намісників Цезар позбавив військової влади, залишивши їм утримання тільки суд громадянську адміністрацію під своїм контролем. На чолі провінційних військ стояли легати Цезаря в званні претора. 91].

Законом Цезаря про провінціях управління консульськими провінціями обмежувалося дворічним терміном, а преторскими — одногодичными. 92].

Далёкий від цього, щоб проводити касацію боргів, Цезар, тим щонайменше, в 47 р. вжив заходів до врегулювання боргового питання. Правила, що стосуються оцінки майна за цінами, які існували до громадянську війну, було відновлено, крім того, було визначено, що відсотки, внесені позикодавцю, зараховували враховувати боргу, в такий спосіб кредитори втрачали майже четверту частину відданих під зростання, що, безсумнівно, було відчутно для римських лихварів. Також Цезар встановив, що жителі, які платили на рік 2 тис. сестерціїв, а містах Італії - менш 500 сестерціїв за квартиру, звільнялися від боргів по квартирній платі протягом року. До цього слід додати щедрі роздачі і видовища. Більше десяти модиев хліба і низки десяти фунтів олії, одержуваних регулярно бідними громадянами, Цезар розподілив між плебеями по 300 сестерціїв, додавши ще сотню за зволікання у часі роздач. Видовища, свої народу, відрізнялися розмаїттям та пышностью. 93] Ці заходи, звісно, було неможливо дозволити ні боргової, ні квартирні негаразди, але де вони підтримували у масах ілюзію, що Цезар є захисником римської бідноти. Згодом до таких заходів часто вдавалися римські імператори. Плебс зберігав ще політичний вплив, але з міг вже підтримати, яка міг би забезпечити політичну влада їх вождю. Та заодно Цезар проводить, причому дуже енергійно, обмеження контингенту осіб, одержують хліб, знизивши його з 320 тисяч так 150 тисяч человек. 94].

В ролі верховного жерця Цезар видав едикт про розпуск відновлених Клодием релігійних колегій (за винятком найдавніших), оскільки ті колегії здавна були средоточением плебсу і осередками демократичної агитации"[95]. Цезарю належать спроби впорядкувати й убыстрить судочинство, і навіть відновити твёрдый лад у сенсі дотримання термінів під час відправлення магістратур. Був проведений закон, яким суди знову мали перебувати лише з сенаторів і всадников. 96] Тому демократичні кола мали всі підстави бути незадоволеними Цезарем-диктатором. Не менше невдоволення виявлялася вершники. Провінційна політика Цезаря, особливо обмеження откупной системи, завдала чутливий шкоди з їхньої інтересам. До цього додався економічну кризу 40-х років, ділова життя слабла, у чому звинувачували Цезаря[97]. Отже, в 40-х рр. намітилося певне звуження тій же соціальній бази, на яку спирався Цезар.

В ролі носія цензорських повноважень Цезар на присутніх справив поповнення сенату. Причому у склад сенату були прийнято як проскрибированные при Сулле, а й ті, хто був не містить звання цензорами чи засуджений в свій час за обвинуваченням у підкупі. Кількість сенаторів було доведено до 900 человек. 98] Не можна сказати у своїй, що Цезар ставив метою підняти авторитет сенату, навпаки, скоріш, прагнув всіляко послабити його, звівши до ролі державного ради, тобто. дорадчого органу при собі. Зі збільшенням кількості сенаторів була пов’язана і збільшення кількості посадових осіб. Кількість квесторов з 20 довели до 40, эдилов — із чотирьох до 6, преторів — з 8 до 16. 99] Тим паче, що саме стосовно квесторам, эдилам і преторам Цезар отримав право «рекомендувати» народу, тобто. просто призначати половину магістратів. Також однієї з цілей збільшення кількості магістратур може бути прагнення диктатора в стислі терміни задовольнити масу своїх прибічників, а для верхівки потрібні лише магістратури — й місця у сенате.

Видимо, до середини 44 р. диктатор планував грандіозний похід проти парфян і гетов. На Балканах була зібрано величезна армія. Похід переслідував кількох проблем. Велика війна повинна була завершити об'єднання держави. Парфія була єдиною державою, яка протистоїть Риму, і, мабуть, Цезар мріяв про світової державі підкорення ойкумены. 100] У тому 44 р. він повинен виїхати з Риму та розпочати кампанію. У зв’язку з цим відвідинами суспільстві посилено ходили чутки у тому, що у Сивиллиных книгах є пророцтво у тому, що перемогти парфян може лише царь,[101] чого неможливо могло схвалювати римське суспільству й так республіканські сили. Мабуть, поштовхом до змови також послужило призначення Цезаря постійним диктатором, остаточно що зруйнував ілюзії щодо реставрації республіки. 15 березня 44 р. не було призначене засідання сенату. Снували чутки, що Цезарю дадуть титул царя. Перелякана дурними знаменованиями, Цезар коливався: йти то сенат чи немає, проте змовники надіслали Децима Брута, яке зуміло його умовити. Коли диктатор увійшов в курію, його оточили змовники. Каска нанёс перший удар, і змовники накинулися нею з мечами, захованими в тогах. На тілі Цезаря виявили 23 рани, але одна була смертельна. 102].

В висновок треба сказати, що у внутрішній політиці Цезар переважно переслідував три мети: посилення своєї особистої партії, загальну стабілізацію і розв’язання проблеми по трансформації Риму в імперію. Серед реформ Цезаря особливо важливу і прогресивне значення мали його заходи, спрямовані до упорядкування провінційного управління. Саме цій галузі, більш ніж якийсь інший, Цезар заклав фундамент майбутньої імперії. Диктатура Цезаря позначала перелом у боротьбі нових тенденцій територіальної монархії й консервативної, полисно-республиканской. Цезар послідовно проводив цю лінію, після чого збереження старої республіки стало неможливим. Мабуть, дії Цезаря було неможливо бути іншими, і це визначило її долю.

Заключение

Нет сумнівів, що Цезар — одне з головних постатей історії Стародавнього Риму, бо це зумів перейти від демократії до монархії як лише на рівні своєї особистості, але держави.

Цезарь поступово збирав політичну владу у себе. У 60е рр. участь Цезаря на ранніх етапах змови Катилины взагалі змусило його відійти на кілька днів від політичних справ. Проте, своєю чергою, це у певної міри зблизило його з Помпеєм і Крассом, з ким Цезар в $ 60 р. «створили» перший тріумвірат, коли він не грав першої ролі, у неї віддано Помпею, хоч і той, і той прагнули до одноосібної влади. Тому очевидно, що й коаліція була довгої. Вивищення Цезаря було досить стрімким. Консульство зробило Цезаря однією з перших політиків республіки, але міг втратити владу після закінчення терміну магістратури. Тож було необхідно закріпити становище, отримавши Галльські провінції. Тож з 58 по 56 р. Цезар вів війни у Галлії, результатом яких стали приєднання території між Альпами, Рейном і Піренеями до Риму. До того ці перемоги дали Цезарю головне — любов римського народу. Але термін намісництва закінчувався, а відповідно до лукскому угоді тріумвірів, Цезар висував своєї кандидатури в консули через 10 місяців. Оскільки і Помпей, і Цезар прагнули до одноосібної влади, але хто першим представляв менш небезпечні для сенаторів, тому вони пішли шляхом блок з Помпеєм. Розпалювання внутрішньополітичної обстановки переріс у громадянську війну, у якій Цезар здобув перемогу, що створило йому найсильнішим політиком Риму. Громадянська війна призвела до загострення соціальної боротьби, і поставила перед пануючими класами питання про військову диктатуру, а найімовірнішою постаттю при цьому був Цезар. Диктатура Цезаря носила суто римський характер, вона виросла з попереднього розвитку елементів авторитарної влади. Отже, правомірно говорити, що монархічна сутнісно влада Цезаря юридично виникла з зосередження в його особі вищих республіканських магістратур. Ставши диктатором, Цезар у внутрішньої політики, переважно, переслідував три мети: посилення своєї особистої партії, загальну стабілізацію і розв’язання проблеми по трансформації Риму до імперії.

Таким чином, видно, як Цезар поступово досяг одноосібної влади й заклав фундамент майбутньої імперії.

Список литературы

Аппиан. Громадянські війни/ Пер. Під ред. С. А. Жебелева і О.О. Крюгера// Аппиан. Римські війни. СПб., 1994.

Плутарх. Цезар. / Пер. С.П. Маркіша // Плутарх. Порівняльні життєпису. М., 1963. Т.2.

Егоров Г. Б. Рим якийсь на межі епох. Проблеми його й формування принципату. Л., 1985.

Ковалёв С.І. Історія Риму. Л., 1986.

Машкин Н. А. Принципат Августа. М.; Л., 1949.

Утченко С.Л. Юлій Цезар. М., 1976.

[1] Утченко С. Л. Юлій Цезар. М., 1976. З. 3.

[2] Плутарх. Цезар. LXII / Пер. С.П. Маркіша // Плутарх. Порівняльні життєпису. М., 1963. Т.2.

[3] Аппиан. Громадянські війни IV. 133/ Пер. Під ред. С. А. Жебелева і О.О. Крюгера// Аппиан. Римські війни. СПб., 1994.

[4] Саме там. II. 149 — 154.

[5] Машкін Н. А. Принципат Августа. М.; Л, 1949. З. 74 — 81.

[6] Саме там. З. 65.

[7] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 281.

[8] Ковалёв С.І. Історія Риму. Л., 1986. З. 417.

[9] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 417.

[10] Аппиан. II. 2.

[11] Саме там. 3.

[12] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 20.

[13] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 74.

[14] Плутарх. XI.

[15] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 90.

[16] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 424.

[17] Аппиан. II. 8.

[18] Єгоров Г. Б. Рим якийсь на межі епох. Проблеми його й формування принципату. Л., 1985. З. 63.

[19] Ковалёв С.І. Указ. тв. С. 424.

[20] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 63.

[21] Ковалёв С.І. Указ. тв. С. 428.

[22] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 26.

[23] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 64.

[24] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 27.

[25] Саме там.

[26] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 120.

[27] Ковалёв С.І. Указ. тв. С. 429.

[28] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 122.

[29] Ковалёв С.І. Указ. тв. С. 429.

[30] Плутарх. XVIII.

[31] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 128.

[32] Плутарх. XIX.

[33] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 129.

[34] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 430.

[35] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 130−132.

[36] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 430.

[37] Плутарх. XXII.

[38] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 64.

[39] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 141.

[40] Плутарх. XXI.

[41] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 137 — 138.

[42] Аппиан. II. 18.

[43] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 432.

[44] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 138.

[45] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 38.

[46] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 431.

[47] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 40.

[48] Аппиан. II. 20.

[49] Плутарх. XXIII.

[50] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 432.

[51] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 41.

[52] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 65.

[53] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 437.

[54] Плутарх. XXXI.

[55] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 438.

[56] Плутарх. XXXI.

[57] Машкін Н.А. указ. тв. З. 48.

[58] Плутарх. XXXIV.

[59] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 439.

[60] Саме там. З. 440.

[61] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 67.

[62] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 440.

[63] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 50.

[64] Плутарх. XXXVII.

[65] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 67.

[66] Аппиан. II. 84.

[67] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 58.

[68] Цит по: Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 70.

[69] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 38 — 39.

[70] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 71.

[71] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 68.

[72] Аппиан. II. 106.

[73] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 279.

[74] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 69.

[75] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 447.

[76] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 65.

[77] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 447.

[78] Аппиан. II. 106.

[79] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 70.

[80] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 71.

[81] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 73.

[82] Аппиан. II. 107.

[83] Плутарх. LXI.

[84] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 304.

[85] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 446.

[86] Машкін. Н. А. Указ. тв. З. 82.

[87] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 282.

[88] Саме там. З. 98.

[89] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 93.

[90] Аппиан. II. 48.

[91] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 449.

[92] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 72.

[93] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 86.

[94] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 283.

[95] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 88.

[96] Єгоров Г. Б. Указ. тв. З. 72.

[97] Ковалёв С.І. Указ. тв. З. 450.

[98] Утченко С. Л. Указ. тв. З. 284.

[99] Машкін Н. А. Указ. тв. З. 100.

[100] Егороа Г. Б. Указ. тв. З. 73.

[101] Ковалёв З. І. Указ. тв. З. 451.

[102] Плутарх. LXVI.