Управління підприємницькою діяльністю (бізнесом)

Кабінет Міністрів України

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра менеджменту ім. проф. Й. С. Завадського

КУРСОВА РОБОТА

з основ менеджменту

Управління підприємницькою діяльністю (бізнесом)

Виконала: студентка факультету

аграрного менеджменту

3 курсу 6 групи, «МЗЕД»

Сапсай О. В.

Керівник: Нікуліна О. В.

Київ — 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади здійснення підприємницької діяльності та бізнесу в Україні

1.1 Поняття і сутність підприємництва та бізнесу

1.1.1 Зміст підприємницької діяльності

1.1.2 Сутність бізнесу

1.2 Організаційно-правові форми провадження господарської діяльності та класифікація суб'єктів підприємництва

1.2.1 Організаційно-правові форми господарювання

1.2.2 Класифікація суб'єктів підприємництва

1.3 Правові засади розвитку підприємництва в Україні

Розділ 2. Умови ефективного управління бізнесом та підприємницькою діяльністю

2.1 Система показників фінансово-економічної діяльності як маяка управління

2.2 Бізнес-план підприємства як основа управління

2.3 Використання спрощеної системи оподаткування

Розділ 3. Аналіз управління підприємством в умовах ВАТ «Чорнобаївський завод продтоварів»

3.1 Характеристика підприємства

3.2 Аналіз економічної діяльності підприємства

3.3 Рекомендації з вдосконалення системи управління в ВАТ «Чорнобаївський завод продтоварів»

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Серед багатьох чинників соціально-економічного прогресу важливу роль відіграють підприємництво та суб'єкти, що його здійснюють — підприємці. З’ясуванню сутності підприємництва, основних рис підприємця світова економічна наука приділяє увагу протягом майже трьох століть. Проте поняття «підприємництво» (як і всі інші економічні категорії) постійно поповнюється елементами нового змісту, що зумовлює необхідність його системного вивчення.

Поняття «підприємництво» не слід ототожнювати з поняттям «бізнес», яке є більш ємким і передбачає будь-який вид діяльності (навіть афери), що приносить дохід або особисту користь.

Також необхідно і важливо відрізняти підприємництво від менеджменту, а підприємця від менеджера (керівника). Підприємець — це самостійний агент ринку, котрий діє на свій страх і ризик, під особисту відповідальність за результати бізнесової діяльності. Менеджер — найманий працівник, який організовує реалізацію завдань, поставлених підприємцем. Він, фактично, не несе майнової відповідальності за свої дії. Проте менеджер, якщо візьме підприємство в оренду, стає підприємцем. Підприємець зазвичай є власником капіталу, а також тією чи іншою мірою менеджером.

Щодо суспільної функції підприємця, то вона зводиться до вивчення потреб суспільства та їх задоволення. У ринковій економіці саме підприємець першим повинен розгадати, які товари та послуги завтра знадобляться покупцям.

Тема управління підприємницькою діяльністю (бізнесом) є досить актуальною. У зв’язку з переходом України до ринкової економіки значно зростає роль бізнесової і підприємницької діяльності, яка сприяє розвитку ринкового механізму господарювання, передбачає вільний вибір видів і організаційних форм господарювання або іншої діяльності, використання продукції і прибутків, вибір ринку продукції, джерел фінансування тощо.

Метою даної курсової роботи є дослідити економічний зміст підприємництва та бізнесу та проаналізувати умови ефективного управління.

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі використовувалися такі завдання:

— визначити поняття і сутність підприємництва та бізнесу;

— проаналізувати показники фінансово-економічної діяльності;

— з'ясувати роль спрощеної системи оподаткування;

— аналіз управління підприємницькою діяльності у ВАТ «Чорнобаївський завод продтоварів»

Об'єктом дослідження є відкрите акціонерне товариство «Чорнобаївський завод продтоварів».

Предметом дослідження є управління підприємницькою діяльністю, бізнес.

Розділ 1. Теоретичні засади здійснення підприємницької діяльності та бізнесу в Україні

підприємництво бізнес управління оподаткування

1.1 Поняття і сутність підприємництва та бізнесу

1.1.1 Зміст підприємницької діяльності

Підприємництво є одним із різновидів творчої, пошукової, ризикової соціальної діяльності і в більшості країн світу з ринковою економікою вважається одним із найпрестижніших. Адже саме цей вид діяльності у відповідних умовах найкращим чином виявляє людську суть, допомагає прояву працівника як особистості.

Отож, поняття підприємницької діяльності (підприємництва) згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України звучить так:

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. [2]

Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи — підприємця або юридичної особи — підприємства (організації).

Для чіткого розмежування підприємництва та інших видів діяльності необхідно усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності такі, як:

1. Підприємництво є самостійною діяльністю.

2. Підприємництво є ініціативною діяльністю.

3. Підприємництво є систематичною діяльністю.

4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик.

5. Підприємництво є господарською діяльністю.

6. Підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями).

7. В наслідок підприємницької діяльності досягаються економічні й соціальні результати.

8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку.

Крім того, підприємництво — це комплекс особливих функцій, що виконуються в економіці, спрямований на забезпечення розвитку та вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб'єктів, створення інноваційного поля діяльності.

Сучасна економічна література виокремлює три головні функції сфери підприємницької діяльності:

· ресурсну (передбачає, що підприємництво націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва);

· організаційну (зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами);

· творчу (полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненні техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком). [12]

Важливо усвідомити, що підприємництво завжди має здійснюватися за такими принципами:

— вільний вибір видів діяльності;

— залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

— самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

— вільний найм працівників;

— залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

— вільне розпорядження прибутками, що залишаються після внесення платежів, установлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. [2]

Одержання прибутку — дуже важлива мета для підприємця. Однак це не самоціль. Для нього головне — використання прибутку для більшого його зростання шляхом розширення, модернізації, структурної перебудови виробництва. В умовах підприємництва змінюється співвідношення між матеріальною зацікавленістю і мотивацією трудової діяльності. Для підприємця остання висувається на перший план.

Одна з найхарактерніших рис цивілізованого підприємництва полягає в тому, що кожний підприємець, реалізуючи власні цілі, водночас здійснює господарську діяльність в інтересах суспільства. Адже, щоб отримувати більший прибуток і бути конкурентоспроможним, необхідно постійно дбати про науково-технічний прогрес, якість товару як виробничого призначення, так і особистого споживання, а також його здешевлення. Тому розвиток підприємництва неодмінно пов’язується з постачанням на ринок якісних і дешевих товарів.

Актуальною рисою підприємництва є прозорість його виробничо-комерційної діяльності відповідно до чинного законодавства та принципів добросовісної конкуренції. Одна з хвороб вітчизняного підприємництва, яка спотворює його суть, а отже, і суть економічних та політичних перетворень, -формування потужного тіньового підприємництва, яке контролює близько 50% суспільного капіталу, продукції і ринку. [12]

1.1.2 Сутність бізнесу

Поняття «бізнес» спочатку виникло в англомовних країнах і нині широко використовується по суті в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою. Бізнес представляє собою більш ширше поняття у порівнянні із підприємництвом.

Бізнес — це вид економічної діяльності, яка вимагає залучення власних коштів, прийняття відповідальності і господарського ризику. Під бізнесом розуміється діяльність, що здійснюється приватними особами або організаціями, коли вилучають (добувають продукцію в сирому вигляді), виробляють або купують більше, ніж це потрібно для власного споживання, і обмінюють та продають лишки.

Бізнес характеризується сукупністю понять, які визначають види і форми трудової діяльності у різноманітних сферах. За характером цієї діяльності можна виділити:

— виробничий;

— інтелектуальний;

— інноваційний;

— фінансовий;

— підприємницький;

— комерційний;

— банківський бізнес.

Отже, бізнес — це сукупність різноманітних за змістом видів трудової діяльності з метою одержання прибутку, який найбільшою мірою підвладний дії економічних законів збалансування попиту та пропозиції, будь-яких змін кон’юнктури ринку.

У літературі виділяють чимало видів бізнесу:

o технологічний (сфера нових технологій);

o інформаційний (інформаційне обслуговування);

o венчурний (розробка ризикованої теми дослідження);

o дрібний бізнес (діяльність невеликих фірм);

o ризиковий бізнес (підприємницька діяльність пов’язана із високим ступенем ризику).

Бізнес виконує три основні функції: забезпечує суспільство товарами і послугами, шукає прибуток і конкурує з іншими підприємцями.

Суб'єкт у бізнесі називається бізнесменом.

Бізнесмен — це ділок, комерсант, підприємець, що є основним суб'єктом ринкової економіки, метою діяльності якого є одержання прибутку за рахунок вкладання власного капіталу, реалізації і використання можливостей у виробничій, комерційній, фінансовій чи посередницькій діяльності. Дуже часто бізнесмен є великим власником, людиною, якій ніхто не підпорядковується, вона не займає ніякої постійної посади в організації, але є власником її акцій і може бути членом правління компанії.

У процесі здійснення бізнесу має місце тісна взаємодія між трьома

економічними суб'єктами: споживачем, виробником (організацією) та урядом і суспільними інститутами. На мікроекономічному рівні взаємодія між суб'єктами бізнесової діяльності відбувається шляхом вибору на підставі прийняття тих чи інших рішень, а будь-яка економічна ситуація, що виникає, може сприйматися як результат поведінки взаємодіючих суб'єктів.

Першим економічним суб'єктом виступає споживач. Ним може бути індивід або будь-яка група людей, що володіє певним доходом та шляхом вибору реалізує визначену мету — задоволення власних потреб. Слід додати, що будь-яка бізнес-діяльність у кінцевому результаті розрахована саме на споживача.

Другим економічним суб'єктом бізнесу виступає товаровиробник, який шляхом створення певного товару (послуги), його постачання та надання певних послуг забезпечує пропонування товару та послуг на ринку. Товаровиробник може виступати як індивідуальний, так і груповий та здійснювати процес виробництва у будь-якій організаційній формі, що надає можливість оптимізувати способи вирішення задач для досягнення поставлених цілей.

Третім економічним суб'єктом у бізнесі виступають уряд та суспільні інститути, які беруть активну участь в економічному житті країни, здійснюють організацію та реалізацію соціальних цілей, а також контролюючий та регулюючий вплив на поведінку господарюючих суб'єктів з метою уникнення негативних явищ, які притаманні як для перехідного періоду, так і для ринкової економіки в цілому. 4]

1.2 Організаційно-правові форми провадження господарської діяльності та класифікація суб'єктів підприємництва

1.2.1 Організаційно-правові форми господарювання

Підприємництво передбачає функціонування різних форм господарювання. Згідно Господарського кодексу України підприємства залежно від форми власності класифікують на:

o приватне,

o колективне,

o комунальне,

o державне,

o підприємство, засноване на змішаній формі власності.

Приватними є підприємства, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили. Сюди відносять також індивідуальні та сімейні підприємства, які базуються на приватній власності і на особистій праці членів сім'ї.

Колективне підприємство ґрунтується на власності його трудового колективу. У колективному підприємстві всі його члени беруть особисту участь в його діяльності.

Комунальне — це підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади. Це специфічний вид державних підприємств, майно яких належить адміністративно-територіальним одиницям.

Державними є підприємства, засновані на державній власності. До державних підприємств належать також казенні підприємства, які не підлягають приватизації.

Відповідно до правового статусу і форми господарювання виділяють такі підприємства:

1. Одноосібні.

2. Кооперативні.

3. Орендні.

4. Господарські товариства.

Одноосібне підприємство — це таке підприємство, власником якого є одна особа чи сім'я, що самостійно веде справу у своїх інтересах, одержує весь дохід і повністю несе ризик від бізнесу. Власник має матеріальні ресурси та обладнання, необхідні для виробничої діяльності, або купує їх, а також особисто контролює діяльність підприємства.

Кооперативні підприємства — це добровільне об'єднання громадян для спільного ведення господарської або іншої діяльності, засноване на особистій участі і використанні власного або орендованого майна. В економіці України існують два основних типи кооперативів: виробничі і споживчі.

Орендні підприємства — це підприємства, які створюються і функціонують переважно на основі оренди державного майна. Оренда полягає в тимчасовому (на договірних засадах) володінні і користуванні майном, що необхідне для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхні структурні підрозділи, а також окремі одиниці майна.

Господарські товариства є об'єднаннями підприємців. Вони створюються юридичними особами та громадянами шляхом об'єднання їхнього майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Залежно від характеру інтеграції капіталу та міри відповідальності за зобов’язаннями господарські товариства поділяються на:

— акціонерні;

— з обмеженою відповідальністю;

— з додатковою відповідальністю;

— повні;

— командитні. [11, c. 28−29]

У Законі України «Про господарські товариства» зазначається, що акціонерним товариством (АТ) називається товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Відповідно до цього ж закону акціонерні товариства поділяються на два види:

1. Відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах.

2. Закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

Відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства» акціонерні товариства поділяються на два типи:

1. Приватне акціонерне товариство (може здійснювати тільки приватне розміщення акцій).

2. Публічне акціонерне товариство (може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій).

У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства — з приватного на публічне. Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням. [5]

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники цього товариства несуть відповідальність за свою господарську діяльність у межах їх внесків (у вигляді майна, грошей, продуктів інтелектуальної власності та ін.).

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного капіталу, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Повним визнається товариство (ПТ), всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитне товариство (КТ) — це товариство, яке поряд із членами з повною відповідальністю, включає учасників, відповідальність яких обмежується їхнім внеском у майно товариства.

Таким чином, сучасне ринкове господарство демонструє різнобарв'я видів і організаційних форм підприємництва. Кожна з форм організації підприємницької діяльності має не тільки відповідні фінансові переваги і соціальну привабливість, а й недоліки. Вибір конкретної форми, виду господарської діяльності, її масштабів залежить від конкретних підприємців, які є ключовими фігурами ринкової економіки. [3, c.106]

1.2.2 Класифікація суб'єктів підприємництва

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

— громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

— юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України «Про власність»;

— об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції. [8]

Приватне підприємство (ПП) згадується тільки в Господарському кодексі. Так, приватним є підприємство, що діє:

— на основі приватної власності одного або декількох громадян та його (їх) праці або з використанням найманої праці;

— на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи. [2]

Отже, засновниками ПП можуть бути або тільки фізичні особи (обмежень щодо кількості немає, але якщо кількість більше 10 осіб, то це вже має бути акціонерне товариство), або тільки одна юридична особа. Коли ПП буде створюватись декількома фізичними особами, то воно вважатиметься корпоративним підприємством. Це значить, що статутний капітал буде розділений на частки (частка кожного засновника визначається у статуті). Проте від цього ПП не стає господарським товариством. Для деяких господарських товариств (АТ, ТОВ, ТДВ) законодавством передбачений мінімальний розмір статутного капіталу.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 млн. гривень.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму 100 млн. гривень.

Усі інші підприємства визнаються середніми. [2]

Законодавчо визначена потенціальна можливість створення малих підприємств в Україні у вигляді індивідуального, сімейного, приватного та іноземного підприємств.

Мале підприємництво — це самостійна, систематична діяльність малих підприємств та громадян-підприємців на власний ризик з метою реалізації економічного інтересу — отримання прибутку (підприємницького доходу). При визначенні поняття «мале підприємництво» слід враховувати не стільки кількісні показники, скільки якісну характеристику, зокрема єдність права власності та безпосереднього управління підприємством, повну відповідальність за результати господарювання тощо. [3]

До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства з чисельністю працюючих:

§ у промисловості та будівництві - до 200 осіб;

§ в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб;

§ у науці та науковому обслуговуванні - до 100 осіб;

§ у галузях невиробничої сфери — до 25 осіб;

§ у роздрібній торгівлі - до 15 осіб.

Підприємства, що здійснюють кілька видів господарської діяльності належать до малих за критеріями того виду, який становить найбільшу частку в обсязі продукції (робіт, послуг).

Малі підприємства створюються:

— громадянами, членами сім'ї та іншими особами, які спільно ведуть господарство;

— державними, орендними, колективними, спільними підприємствами, громадськими організаціями та їхніми підприємствами, кооперативами, акціонерними, господарськими асоціаціями, іншими підприємствами та організаціями, що є юридичними особами;

— державними органами, уповноваженими управляти державним майном.

При організації малих підприємств на основі змішаних форм власності вид підприємництва визначають з переважної частки майна власників, які створили це підприємство.

За характером діяльності у малому бізнесі можна виділити декілька видів підприємств. До першого виду належать індивідуальні (засновані на особистій власності окремої особи та виключно на її праці) та сімейні (засновані на власній праці членів однієї сім'ї, які проживають разом) підприємства. Майно такого підприємства формується з майна громадянина (сім'ї), одержаних доходів та інших законних джерел.

Інший вид — кооперативи або колективні підприємства, чисельність працюючих у яких не перевищує установлених обмежень. Майно кооперативу формується за рахунок вкладів учасників, одержаних доходів та інших законних джерел і належить його учасникам на правах пайової часткової власності.

Крім названих вище, можуть створюватися й інші малі підприємства. Законодавством передбачається можливість утворення на території України іноземних (унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб), а також спільних підприємств (підприємство, засноване на базі об'єднання майна українських та іноземних учасників). [1, c.57]

Види об'єднань підприємств

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Підприємства можуть об'єднуватися в:

1. Асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників.

2. Корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

3. Консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети.

4. Концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств.

5. Інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Об'єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них поширюється дія Закону України «Про підприємства в Україні». [9]

1.3 Правові засади розвитку підприємництва в Україні

Перехід до ринкових відносин потребує побудови нової правової основи господарської діяльності. Це — один із найважливіших способів підвищення ефективності суспільного виробництва і добробуту народу України. Правову основу підприємництва складає сукупність законодавчих і нормативних актів, які регулюють організаційно-правові засади здійснення підприємницької діяльності в Україні.

Зокрема, з-поміж основних законодавчих актів слід вирізнити Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року, Конституцію України від 28 червня 1996 року, Закони України: «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про власність» від 7 лютого 1991 р., «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р., «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 10 квітня 1992 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р., «Про банкрутство» від 14 травня 1992 р. та ін.

Основні засади господарювання в Україні визначаються Господарським кодексом, який регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання. Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Виходячи з цього в Господарському кодексі України подається таке коротке визначення: підприємництво — це господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, а суб'єкти підприємництва називаються підприємцями. Повне визначення: підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Він складається з преамбули, 9 розділів та 41 глави (418 статей). 2]

Конституція України закріплює підприємництво як найважливіше право людини і громадянина. Згідно з нею кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, а держава забезпечує захист конкуренції у цій сфері (ст.42), виключно законами визначає гарантії та правові основи підприємництва (п. 8 ст.92). Вона складається з преамбули та 15 розділів (161 статті). [10]

Закон України «Про підприємництво» визначає правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки.

У ст. 1 цього закону зазначено, що підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. У наступних статтях зазначається, що вона я вільною, не повинна суперечити чинному законодавству (ст. 3), у разі необхідності ліцензується (ст. 4), та визначаються суб'єкти (ст. 2) і встановлюється відповідальність (ст. 10). Він складається з преамбули та 3 розділів (17 статей). [8]

Закон «Про підприємства в Україні» регламентує діяльність різних видів підприємств. Цей закон визначає: види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими господарюючими суб'єктами та державою. Він складається з преамбули та 8 розділів (39 статей). [9]

Закон України «Про господарські товариства» визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов’язки їх учасників та засновників.

Згідно з цим Законом господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами визнаються підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Він складається з преамбули та 2 розділів (в другому розділі 5 глав), (83 статей). [7]

Закон України «Про власність» має на меті забезпечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів республіки для підвищення рівня життя її народу.

Згідно з цим Законом право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з

іншими. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Він складається з преамбули та 8 розділів (57 статей). 6]

Розділ 2. Умови ефективного управління бізнесом та підприємницькою діяльністю

2.1 Система показників фінансово-економічної діяльності як маяка управління

Фінансово-економічний стан підприємства характеризується ступенем його прибутковості та оборотності капіталу, фінансової стійкості й динаміки структури джерел фінансування, здатності розраховуватися за борговими зобов’язаннями.

Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками — прибутком і рентабельністю. Прибуток виражає абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу його доповнюють показником рентабельности.

Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати) використовують у розрахунках.

Передусім виокремлюють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції. Рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.

Рентабельність активів (Р_а) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства та обчислюється за формулою

(1)

де П_{з (ч)} — загальний (чистий) прибуток підприємства за рік; К_а — середня сума активів за річним балансом.

Обчислюючи цей показник виходять як із загального (до оподаткування), так і з чистого (після оподаткування). Єдиного методичного підходу тут не існує. Тому треба обов’язково зазначити, який саме прибуток узято.

Показник рентабельності сукупних активів може бути дезагрегований, якщо підприємство здійснює різні види діяльності (за умов диверсифікації). У цьому разі поряд із рентабельністю всіх активів визначається їхня рентабельність за окремими видами діяльності (наприклад, рентабельність виробництва, сервісного обслуговування, комерційної діяльності тощо).

Рентабельність власного капіталу (Р_вк) відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

(2)

де П_ч — чистий прибуток підприємства; К_в — власний капітал підприємства.

Величина власного капіталу береться за даними балансу підприємства. Вона дорівнює сумі активів за мінусом усіх боргових зобов’язань.

Рентабельність акціонерного капіталу (Р_ак) свідчить про верхню межу дивідендів на акції та обчислюється так:

(3)

де К_ст — статутний капітал (номінальна вартість проданих акцій).

Цей показник можна обчислювати також як рентабельність акціонерного капіталу від звичайних акцій. Тоді з прибутку П_ч віднімають фіксовані дивіденди на привілейовані акції, а зі статутного капіталу — їхню номінальну вартість.

Рентабельність продукції (Р_п) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Вона визначається за формулою

(4)

де П_рп — прибуток від реалізації продукції за певний період;

С_рп — повна собівартість реалізованої продукції.

Рентабельність продукції можна обчислювати також як відношення прибутку до обсягу реалізованої продукції. Саме в такому вигляді цей показник використовується в зарубіжній практиці.

У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюється також рентабельність окремих її різновидів.

Рентабельність одного виробу (Р_і) розраховується формулою:

(5)

де Ц_і, С_і — відповідно ціна й повна собівартість і-го виробу.

Ділова активність підприємства є досить широким поняттям і включає практично всі аспекти його роботи. Специфічними показниками тут служать оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської заборгованості.

Оборотність активів (п_а) — це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік), тобто

(6)

де — виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період; К_а— середня величина активів за той самий період.

За цих умов середня тривалість одного обороту (t_а) становитиме

(7)

де Д_к — кількість календарних днів у періоді.

Оборотність товарно-матеріальних запасів (п_тмз) виражається кількістю оборотів за певний період:

(8)

де С_р — повна собівартість реалізованої продукції за певний період; М_з — середня величина запасів у грошовому виразі.

Активність підприємства у сфері розрахунків з партнерами характеризується середніми термінами оплати дебіторської і кредиторської заборгованості.

Середній термін оплати дебіторської заборгованості покупцями продукції підприємства (t_одз) обчислюється за формулою

(9)

де З_д — дебіторська заборгованість (заборгованість) покупців; Д_к — кількість календарних днів у періоді, за який обчислюється показник (рік — 360, квартал — 90); V_пр — обсяг продажу продукції за розрахунковий період.

За період t_одз платіжні вимоги підприємства до покупців перетворюються на гроші. Зрозуміло, що скорочення цього періоду є економічно вигідним, а провадження (проти встановленого терміну або проти минулого року) — небажаним і потребує з’ясування причин.

Середній термін оплати кредиторської заборгованості постачальникам (t_окз) визначається співвідношенням:

(10)

де З_к — величина кредиторської заборгованості постачальникам; Мобсяг закупівлі сировини і матеріалів за розрахунковий період у грошовому вимірі.

Скорочення t_окз за інших однакових умов не визначається позитивним для підприємства, оскільки потребує додаткових коштів. Натомість збільшення періоду оплати заборгованості може бути наслідком різних причин: погіршання для підприємства умов розрахунків, браку коштів, затягування оплати з метою використання кредиторської заборгованості як джерела фінансування тощо.

Фінансова стійкість підприємства характеризується співвідношенням власного й залученого капіталу. Для цього використовуються різні показники, які заведено називати коефіцієнтами. З-поміж них найбільш поширеними є коефіцієнти автономії та забезпечення боргів.

Коефіцієнт автономії (k_а) обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:

(11)

де К_в — власний капітал підприємства; К_б — підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).

Якщо, то зростає ризик несплати боргів, а відтак і занепокоєння кредиторів. Збільшення значення коефіцієнта автономії зумовлює підвищення фінансової незалежності та зменшення ризику порушення фінансової стійкості підприємства.

Коефіцієнт забезпечення боргів (k_зб) є модифікацією першого показника і визначається як співвідношення власного та залученого капіталу, тобто

(12)

де К_з — боргові зобов’язання підприємства (залучений капітал).

Нормальною вважають ситуацію, коли .

Платоспроможність підприємства, тобто його здатність вчасно розраховуватися з боргами, визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності. Вони показують, наскільки короткострокові зобов’язання покриваються ліквідними активами. А оскільки поточні активи мають різну ліквідність, то й обчислюється кілька коефіцієнтів ліквідності - загальної, термінової та абсолютної.

Коефіцієнт загальної ліквідності (k_лз) — це відношення оборотних активів (розділи ІІ і ІІІ активу балансу) до короткострокових пасивів (розділ ІІІ пасиву):

(13)

де К_оа — оборотні активи підприємства; К_зк — короткострокова заборгованість підприємства.

Якщо, то платоспроможність підприємства вважається низькою. За надто високого його значення (), може виникнути сумнів в ефективності використання оборотних активів. На оптимальну величину k_лз помітно впливає частка товарно-матеріальних запасів у оборотних активах. Для підприємств з невеликими товарно-матеріальними запасами та оперативно оплачуваними дебіторськими зобов’язаннями є прийнятним нижчий рівень співвідношення оборотних активів і короткострокової заборгованості () і, навпаки, на підприємствах, в оборотних активах яких велика частка належить товарно-матеріальним запасам, це співвідношення треба підтримувати на більш високому рівні.

Коефіцієнт термінової ліквідності (k_лт) обчислюється як відношення оборотних активів високої (термінової) ліквідності до короткострокових пасивів, тобто

(14)

де К_тл — оборотні активи високої (термінової) ліквідності, до яких відносять оборотні активи за мінусом товарно-матеріальних запасів (запасів і витрат).

Коли, то платоспроможність підприємства невисока.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності () — це відношення абсолютно ліквідних активів до короткострокових пасивів:

(15)

де К_ал — абсолютно ліквідні активи підприємства, до яких належать гроші та короткострокові фінансові вкладення (ліквідні цінні папери).

Нормальною можна вважати ситуацію, коли .

Рівень ліквідності підприємства залежить від його прибутковості, але однозначний зв’язок між цими показниками простежується тільки в перспективному періоді. У перспективі висока прибутковість є передумовою належної ліквідності. Підприємство з непоганою прибутковістю може мати низьку ліквідність унаслідок великих виплат власникам, ненадійності дебіторів тощо. Отже, забезпечення задовільної ліквідності потребує певних управлінських зусиль та оптимізації фінансово-економічних рішень. 14]

2.2 Бізнес-план підприємства як основа управління

Бізнес-план підприємства — це комплексний плановий документ, який містить систему заходів і дій, узгоджених з метою та ресурсами і спрямованих на одержання максимального прибутку внаслідок реалізації підприємницького проекту.

Бізнес-план підприємства розробляється з метою планування господарської діяльності підприємства на певний період відповідно до потреб ринку і наявності необхідних ресурсів.

Бізнес-план як програма діяльності підприємства на перспективу виконує зовнішню і внутрішню функції. Основна зовнішня мета полягає в тому, щоб переконати заінтересованих партнерів в ефективності реалізації підприємницького проекту. Внутрішня функція бізнес-плану — створити ефективну систему управління підприємницькою діяльністю для досягнення поставлених цілей.

Планування діяльності підприємства за допомогою бізнес-плану дає змогу вирішити такі головні завдання:

— визначити ефективні напрямки діяльності, сформулювати цілі підприємства, стратегію і тактику їх досягнення;

— визначити джерела фінансування заходів для реалізації обраної стратегії розвитку підприємства;

— обґрунтувати маркетингові заходи підприємства з вивчення кон’юнктури ринку та стимулювання працівників для успішної реалізації стратегічного плану;

— розрахувати очікувані фінансові результати та передбачити ризики діяльності підприємства.

Залежно від масштабів підприємницької діяльності та ступеню деталізації стратегічних рішень зміст і структура бізнес-плану може бути різною. Типова структура бізнес-плану підприємства, як правило, включає такі розділи:

1. Резюме. Інформація про підприємство. Короткий огляд бізнес-проекту, опис можливостей і стратегій, повідомлення про наміри.

2. Галузь, підприємство та його продукція. Поточна ситуація і тенденції розвитку галузі. Основні види та характер діяльності підприємства. Опис продукту і його технологічних особливостей. Конкурентоспроможність продукції на споживчому ринку. Визначення продукції, призначеної для реалізації на зовнішньому ринку.

3. Дослідження ринку. Характеристика регіонального ринку продукту. Сегментація ринку продукції, що випускає підприємство. Цільовий ринок бізнесу. Виявлення конкурентів на ринку. Перелік організацій, з якими співпрацюватиме підприємство. Оцінка впливу зовнішніх чинників на збут продукції.

4. План виробництва продукції. Обсяг виробництва і реалізації продукції. Характеристика виробничих цехів і процесу виробництва продукції. Розрахунок потреби у виробничих ресурсах і чисельності працівників. Можливості використання виробничої потужності підприємства та виконання програми контролю якості.

5. План маркетингу. Стратегія маркетингу. Очікувані обсяги продажу і частка ринку, яку займатиме продукція підприємства. Перелік покупців продукції при певних якісних і цінових характеристиках.

6. Організаційний план. Форма організації бізнесу. Власники і менеджери підприємства. Організація управління. Керівний склад підприємства, його обов’язки, оплата праці та умови преміювання. Критерії відбору кадрів, оцінки результатів їхньої роботи та форми заохочення.

7. Оцінка ризиків. Типи можливих ризиків. Спроби реагування на загрози для бізнесу.

8. Фінансовий план. План грошових надходжень і витрат. Зведений баланс активів і пасивів. Графік досягнення беззбитковості. Баланс прибутку та його розподіл.

9. Додатки. Повне резюме менеджменту компанії. Копія фінансового звіту компанії. Рекомендаційний лист від кредиторів, у яких компанія раніше отримувала кредити. Копія договору пов’язаного з реалізацією проекту. Копія ліцензії, авторських свідоцтв і т.д. [11, c. 58 — 60]

Бізнес-план — це своєрідний рекламний документ, на підставі якого можна зробити висновки не лише про бізнес, а й про його власників. Тому важливим є як зміст, так і зовнішній вигляд бізнес-плану.

Бізнес-план, як і будь-який інший документ, підлягає певним вимогам щодо стилю написання:

1) бізнес-план має бути стислим, простим, але адекватно розкривати сутність підприємницького проекту. Для більшості невеликих проектів (для реалізації яких потрібно 80 — 100 тис. грн.), як свідчить практика, обсяги бізнес-планів обмежуються 20 — 25 сторінками. В інших випадках має бути підготовлений докладніший бізнес-план. При цьому в бізнес-плані рекомендується уникати жаргонних виразів, суто технічного опису продукції, операцій, процесів. Слід використовувати загальновідомі терміни; інформацію треба викладати в діловому стилі, але якомога доступніше;

2) бізнес-план має бути функціональним, тобто містити лише корисну інформацію, яка цікавить або може цікавити читача. За необхідності додаткова, пояснювальна, первинна інформація може бути винесена в додатки (обсяг додатків не обмежується);

3) бізнес-план має ґрунтуватися на реалістичних припущеннях. Прогнози та передбачення (як найбільш «вразлива» частина бізнес-планування) мають бути обґрунтовані й підкріплені посиланнями на тенденції та пропорції розвитку галузі, на проведені дослідження ринку, на досвід діяльності конкурентів тощо. Довіра до бізнес-плану може бути серйозно підірвана, якщо заплановані в ньому відхилення від середньогалузевих показників не мають достатніх підстав;

4) бізнес-плану протипоказаний зайвий оптимізм. Будь-яке припущення в бізнесі дає «на виході» кілька результатів — від найгіршого до найліпшого. У процесі бізнес-планування треба орієнтуватися на найгірший результат, створюючи в такий спосіб певний запас «міцності» бізнесу;

5) бізнес-план має бути легким для сприйняття, чітким та логічним; таким, щоб у ньому можна було швидко знайти потрібну інформацію. Отже, у структурі бізнес-плану треба виділяти розділи та параграфи;

6) бізнес-план має забезпечувати охорону конфіденційної інформації про фірму та її діяльність. Для цього можна жорстко контролювати сферу його розповсюдження або скласти окремий додаток, який міститиме всю конфіденційну інформацію і буде доступний тільки тим, кому треба таку інформацію знати.

Існують також певні правила технічного оформлення бізнес-плану. Вони передбачають:

— наявність титульного аркуша;

— наявність сторінки змісту;

— розміщення резюме на початку бізнес-плану;

— розміщення в кінці бізнес-плану додатків;

— наявність приміток та посилань на джерела використаної інформації.

Форма титульного аркуша. На титульному аркуші зазначаються:

— повна назва фірми;

— адреса фірми;

— телефон фірми;

— прізвища (назви), титули, адреси, телефони власників (засновників) фірми;

— відомості щодо характеру та сфери бізнесу фірми;

— відомості про загальні фінансові потреби;

— вказівка на конфіденційність бізнес-плану;

— місяць та рік складання бізнес-плану;

— прізвища авторів бізнес-плану.

На титульному аркуші не повинно бути зайвих подробиць.

Оформлення змісту. Бізнес-план треба поділити на розділи та параграфи. Тому за титульним аркушем наводиться зміст, який містить перелік розділів, параграфів, таблиць та іншого ілюстративного матеріалу, додатків.

Отож, вдало розробивши бізнес-план, можна отримати надійний інструмент у змаганні з конкурентами і в розширенні своєї особистої справи. [1, c. 81−83]

2.3 Використання спрощеної системи оподаткування

За умов ринкової економіки важлива роль належить малому бізнесу. Його підтримка, у тому числі через систему оподаткування, є одним із способів подолання економічної кризи в економіці. На перших етапах становлення системи оподаткування в Україні малому підприємництву надавались певні пільги. Особливо це стосувалося оподаткування прибутку малих підприємств. Згодом податкові пільги для малого підприємництва практично було ліквідовано, що негативно вплинуло на його розвиток.

З метою реалізації державної політики щодо розвитку й підтримки малого підприємництва, підвищення його ролі в розвитку національної економіки було запропоновано внести зміни до Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 року N 727 (727/98).

Указ встановлює, що використовувати режим оподаткування за цією системою можуть:

— фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, а кількість осіб, які перебувають у трудових відносинах з такою особою, включаючи членів її сім'ї, за рік не перевищує 10 осіб і величина виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) не перевищує 500 тис. гривень.

— юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб, а величина виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. гривень;

Виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на поточний рахунок або в касу за здійснення операцій з продажу.

Суб'єкти підприємницької діяльності - юридичні особи, які перейшли на спрощену систему оподаткування за єдиним податком, не мають права застосовувати інший спосіб розрахунків за відвантажену продукцію, крім готівкового та безготівкового розрахунків коштами.

Суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи, мають право вибирати спосіб оподаткування доходів, одержуючи свідоцтво про сплату єдиного податку.

Ставка єдиного податку для суб'єктів малого підприємництва — фізичних осіб встановлюється місцевими радами за місцем їх державної реєстрації залежно від виду діяльності і не може становити менше 20 гривень та більше 200 гривень на місяць. У разі коли фізична особа — суб'єкт малого підприємництва здійснює кілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, нею придбавається одне свідоцтво і сплачується єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки.

У разі коли платник єдиного податку здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або за участю у підприємницькій діяльності членів його сім'ї, ставка єдиного податку збільшується на 50 відсотків за кожну особу.

Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа, яка сплачує єдиний податок, звільняється від обов’язку нарахування, відрахування та перерахування до державних цільових фондів зборів, пов’язаних з виплатою заробітної плати працівникам, які перебувають з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім'ї.

Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа сплачує єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України.

Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку у таких розмірах: