Історія світової банківської системи

Введення

Банки складають невід'ємну рису сучасного грошового господарства, їх діяльність тісно пов’язана з потребами відтворення. Знаходячись в центрі економічного життя, обслуговуючи інтереси виробників, банки опосередкують зв’язки між промисловістю і торгівлею, сільським господарством і населенням. Банки — це атрибут не окремо взятого економічного регіону або який-небудь однієї країни, сфера їх діяльності не має не географічних, ні національних кордонів це планетарне явище, що володіє колосальною фінансовою потужністю, значним грошовим капіталом. У всьому світі маючи величезну владу, банки в Україні, проте, лише тепер починають грати велику роль. І в цьому є актуальність даної теми.

Над даною темою працювали багато учених. Наприклад, робота Віри Сміт «Походження центральних банків» до сих пір залишається одній з кращих, написаною нею під керівництвом Фрідріха А. Хайека в Університеті Лондонської школи економіки.

Мета роботи — вивчити історію виникнення банківської системи.

Завдання — розкрити походження банківської системи.

Предмет дослідження — історія виникнення і походження банківської системи.

Об'єкт дослідження — банківська система.

Можна сказати, що в нашому суспільстві ще немає завершеного розуміння того місця, яке повинні займати банки в економічній системі управління економікою. Вся наша теорія банків — це фактичний переказ того, які в країні існують банки, які операції вони при цьому виконують. Суспільству потрібні ґрунтовні, глибші уявлення про суть банку, необхідна його концепція, з’ясування його суспільного призначення. Все це непрості питання, їх коріння закладене в історії розвитку банківської справи.

Питання про те, що таке банк, не в’яляться таким простим, як це здається на перший погляд.

Діяльність банківських установ така багатообразна, що їх дійсне єство виявляється невизначеним. У сучасному суспільстві банки займаються найрізноманітнішими видами операцій. Вони не лише організовують грошовий обіг і кредитні стосунки; через них здійснюється фінансування народного господарства, страхові операції, купівля-продаж коштовних паперів, а в деяких випадках посередницькі операції і управління майном. Кредитні установи виступають як консультанти, беруть участь в обговоренні народногосподарських програм, ведуть статистику, мають свої підсобні підприємства.

1. Історія розвитку банківської справи

Термін «банк» походить від італійського слова «банко», яке означало лавку, лаву або конторку, за якого міняйла надавали свої послуги.

З прадавніх часів потреби суспільного життя заставляли людей займатися посередницькою діяльністю, яка виражалася у взаємних платежах, пов’язаних із зверненням монет, різних по вазі і вмісту дорогоцінних металів.

У багатьох джерелах, що дійшли до наших часів, можна зустріти дані про вавилонських банкірів, що приймали процентні вклади і що видавали позики під письмові зобов’язання і під заставу різних цінностей. Історики відзначали, що в VIII ст. до н.е. Вавилонський банк приймав вклади, платив по ним відсотки, видавав позики і навіть випускав банківські квитки. Виділялася діяльність банкірського будинку Ігибі, який став свого роду Ротшильдом древнього Вавилона. Операції банкірів Ігибі були вельми всілякі. Цей банкірський будинок виробляв на комісійних початках покупки, продажі і платежі за рахунок клієнтів; приймав грошові вклади; надавав кредит клієнтам, за що отримував замість відсотків право на плоди урожаю з полів боржника; видавав позики під розписку і під заставу. Банкірський будинок Ігибі також виступав як поручитель по операціях. Вавилонський предок сучасних банкірів не цурався брати участь в товариських торгівельних підприємствах як фінансуючий вкладник. [1, 19]

Нарешті, є вказівка ще на одну функцію, що виконувалася банкірами Ігибі, — роль порадника і довіреної особи при складанні різного роду актів і операцій. Крім того, у Вавилоні зародилися лихварство і міняльна справа.

Разом з приватними банкірами крупні грошові операції проводили храми. В основному вони займалися зберіганням запасних фондів і скарбів, а також давали містам довгострокові позики під невеликі по тому часу відсотки. Збереглися відомості про міську позику, яка була видана Делосським храмом на п’ять років з розрахунку 10% річних.

За часів античності, коли переважало натуральне господарство, найбільш характерними були натуральні позики (наприклад, в Греції позики під оренду землі).

У давньому Єгипті банківська справа знаходилася у веденні держави. За достовірними даними, староєгипетські банки окрім фіскальної функції здійснювали наступні операції: покупку, продаж і розмін монет; видачу позик; іпотечні і ломбардні операції; облік зобов’язань до настання терміну; прийом вкладів. У папірусах міститься інформація про діяльність єгипетських банкірів як радники по управлінню клієнтськими маєтками і перекладам. [1, 25]

До античного Риму банківська справа була «завезена» з Греції. Як і в Афінах, римські банкіри також мали свої заклади на форумі.

У Англії, що стала в XVII ст. самою передовою індустріальною країною, першими банкірами були, як правило, золотих справ майстра. Незабаром після того, як в торгівельних операціях почали використовувати золото, стало очевидним, що як покупцям, так і торговцям незручно і небезпечно кожного разу при висновку операцій перевозити, зважувати і перевіряти на чистоту золото. Тому укорінялося правило: віддавати золото на зберігання золотих справ майстрам, які мали підвали або спеціальні комори і могли за плату надати їх. Отримавши золотий вклад, золотих справ майстер видавав вкладникові квитанцію. Незабаром товари стали обмінюватися на квитанції золотих справ майстрів. Квитанції, таким чином, перетворилися на ранню форму паперових грошей.

Паперові гроші (квитанції), що знаходилися в обігу, повністю забезпечувалися золотом. Бачивши готовність людей приймати квитанції як паперові гроші, золотих справ майстра почали усвідомлювати, що золото, що зберігається ними, зажадається рідко, внаслідок чого кількість щонеділі і золота, що щомісячно вкладається, стало перевищувати кількість того, що вилучається. Потім якомусь кмітливому золотих справ майстрові прийшла в голову ідея, суть якої полягала в тому, що випуск паперових грошей може перевищувати кількість наявного золота. Цей золотих справ майстер і став направляти надлишкові паперові гроші в звернення, даючи під відсоток позики торговцям, виробникам і споживачам. Так зародилася банківська система часткових резервів. Якщо, наприклад, золотих справ майстер давав в позику суму, рівну кількості золота, що знаходиться на зберіганні, то загальна вартість грошей удвічі перевищувала вартість золота, і резерви складали 50% вартостей випущених паперових грошей.

Світова банківська система формувалася в ході еволюційного процесу, що тривав протягом декількох століть. Перші банки виникли на рубежі XVI-XVII ст.: так, купецькі гільдії ряду міст (Венеції, Генуї, Мілану, Амстердама і ін.) створили так звані жиробанки для здійснення безготівкових розрахунків між своїми клієнтами. Перший акціонерний Англійський банк був заснований в 1694 р. і отримав від уряду право випуску банкнот.

На ранніх стадіях розвитку капіталізму було відсутнє чітке розмежування між центральними (емісійними) і комерційними банками. Комерційні банки широко практикували випуск банкнот як одне з джерел мобілізації капіталу. У міру розвитку кредитної системи відбувався процес централізації банкнотної емісії в небагатьох крупних комерційних банках, внаслідок чого монопольне право випуску банкнот закріплювалося за одним банком. Спочатку такий банк називався емісійним або національним, а надалі - центральним банком (ЦБ), що відповідало його положенню в кредитній системі.

Перші ЦБ виникли 300 років тому (Шведський Ріксбанк в 1668 р.), але повсюдне поширення і сучасне значення вони придбали лише в останні десятиліття XX ст.

Історично існували дві дороги утворення центральних банків. Одні з них стали центральними в результаті тривалої історичної еволюції. Це мало місце головним чином в країнах, де капіталістичні стосунки склалися порівняно рано (в середині XIX — початку XX ст.). Так, Банк Англії став емісійним центром в 1844 р., Банк Франції - в 1848 р., Банк Іспанії - в 1874 р. [1, 31]

У епоху державно-монополістичного капіталізму отримав великий розвиток процес націоналізації центральних банків, що раніше мали статус акціонерних. Націоналізацію акціонерних банків прискорили економічна криза 1929;1933 рр. і Друга світова війна, що підсилили тенденції державно-монополістичного розвитку економіки. У 1938 р. був утворений державний Банк Канади, в 1942 р. — Банк Японії, в 1946 р. — Банк Англії і Банк Франції.

Інші банки (федеральні банки США, утворені в 1913 р., центральні банки багатьох латиноамериканських держав) з самого початку бувальщини засновані як емісійні центри.

Після Другої світової війни були створені державні емісійні інститути у ФРН — Бундесбанк (1957 р.) і Австрії - Резервний банк Австрії (1960 р.).

У сучасних умовах в більшості країн центральні банки, по суті, є державними навіть в тих випадках, коли формально не належать державі. Наприклад, державі належить лише частина капіталу Швейцарського національного банку, 55% капіталу Банку Японії, 50% капіталу національного банку Бельгії.

Сьогодні центральний банк — ключовий елемент фінансово-кредитної системи будь-якої розвиненої держави. Він виступає провідником офіційної грошово-кредитної політики. У свою чергу, грошово-кредитна політика разом з бюджетною складає основу всього державного регулювання економіки.

У 1920 р. міжнародна фінансова конференція в Брюсселі відзначала, що «в країнах, де не існує центрального емісійного банку, його слід створити». Там же підкреслювалося: «Банки і особливо емісійні банки потрібно звільнити від політичного тиску, вони повинні управлятися на принципах розумних фінансів». Таким чином, питання незалежності ЦБ не надумане. Ця незалежність гарантує ефективність його діяльності.

Історично ЦБ зазвичай формувалися як акціонерні компанії, наділені особливими повноваженнями. Термін «центральний банк» мав на увазі найкрупніший банк, що знаходиться в самому центрі банківської системи. Потім ЦБ поступово монополізували деякі специфічні функції, а на певному етапі влади націоналізували ЦБ (акціонерний статус при цьому міг зберігатися, як, наприклад, в Банку Італії або Національного банку Австрії).

В більшості випадків капітал ЦБ повністю належить державі, але акціонерами можуть бути комерційні банки і інші фінансові інститути. ЦБ в порівнянні з комерційними банками сталі скромними по масштабах капіталів, операцій і балансів, їх функції і методи дії на банківську систему модифікувалися. В той же час їх єство в принципі не змінилося і полягає в посередництві між державою і останньою економікою, в регулюванні кредитних потоків.

Частіше всього ЦБ підзвітний парламенту (або спеціальній парламентській комісії). Керівник ЦБ не входить в уряд, і його призначення не збігається по термінах з формуванням нового кабінету.

Призначення може вироблятися монархом, президентом, парламентом, але уряд, що спирається на парламентську більшість, має право провести свою кандидатуру (яку часто пропонує офіційно). Вище керівництво ЦБ може бути не обмежене в терміні перебування на посаді (Данія, Фінляндія, Норвегія) або призначатися на тривалий термін, наприклад на 7 років — в Ірландії, Австралії, Канаді, Нідерландах, 8 років — у ФРН.

Істотна міра незалежності ЦБ обумовлена його завданнями, які в будь-якій країні зазвичай визначаються як підтримка грошово-кредитної і валютної стабільності в цілях забезпечення антиінфляційного економічного зростання. Уряд заклопотаний, перш за все, короткостроковими і середньостроковими цілями, наближенням чергових виборів (що часом перечить довготривалим інтересам всієї держави). Відносно незалежний ЦБ в такій ситуації повинен виступати своєрідною противагою.

З іншого боку, незалежність ЦБ має об'єктивні межі, оскільки його принципові протиріччя з урядом можуть негативно позначитися на ефективності економічної політики, яку воно проводить. Тому просліджується тенденція до посилення впливу уряду в особі. Наприклад, у Великобританії незалежність Банку Англії почала поступово зменшуватися з моменту його націоналізації в 1946 р., а з приходом в 1979 р. до влади консерваторів цей процес прискорився. У багатьох країнах вищі повноваження уряду і міністерства фінансів по відношенню до ЦБ закріплені законодавчо.

В той же час ЦБ мають офіційне право на вислів власної думки, володіють рядом переваг, а право прямих наказів з боку міністерства фінансів застосовується украй рідко. Які б функції не покладалися на ЦБ, він завжди є органом регулювання, що поєднує риси банку і державного відомства.

Принципове значення має чітке розмежування державних фінансів і банківської системи, тобто обмеження можливості уряду користуватися засобами ЦБ. У багатьох державах пряме кредитування уряду практично не здійснюється (США, Канада, Японія, Великобританія, Швеція, Швейцарія) або законодавчо обмежується (ФРН, Франція, Нідерланди).

Відносно висока питома вага державних коштовних паперів в балансі ЦБ не означає первинну участь ЦБ в державному боргу, оскільки облігації купуються і продаються в основному в ході проведення грошово-кредитної політики. Наприклад, у Великобританії з 1981 р. упор зроблений на використання в операціях Банку Англії комерційних векселів, і вони стали основою забезпечення банкнотної емісії.

Значення ЦБ як емісійної монополії і розрахункового центру істотно знизилося у зв’язку з модифікацією грошового звернення і впровадженням електронних розрахункових систем. Банківський нагляд незрідка покладений на спеціальні органи, а не на ЦБ. Ключове завдання ЦБ тепер лежить в області грошово-кредитної політики.

Законодавчо емісійна монополія за ЦБ як представником держави закріплена в Західній Європі і США лише відносно банкнот і в деяких випадках монет.

Тут готівкове звернення займає украй скромне місце навіть в розрахунках населення — зазвичай менше 5−10%. Планерування готівкового звернення відсутнє зважаючи на його безглуздя: гроші автоматично «продаються» банками через відділення ЦБ у міру пред’явлення попиту і не можуть використовуватися для покриття дефіциту державного бюджету. Тому монополія на банкнотну емісію не має на увазі її суворого контролю або ув’язки з макроекономічними показниками.

Емісія банкнот в принципі відрізняється від випуску боргових зобов’язань держави лише тим, що банкноти — прості векселі до запитання — можуть використовуватися як законний платіжний засіб і по ним не треба платити відсоток. Оскільки сучасні гроші мають кредитний характер, банківські рахунки, по суті, майже не відрізняються від банкнот і є основним компонентом грошової маси в обігу. [2, 125]

ЦБ розвинених країн часто займаються не лише виробництвом, але і дизайном, захистом банкнот від підробки, іншими технічними питаннями.

У державах Західної Європи і США на банкнотах не пишуть, що вони забезпечуються золотом, дорогоцінними металами і іншими активами ЦБ (але це відбито в публікованих балансах ЦБ). Як забезпечення виступає актив ЦБ, основними статтями якого зазвичай є золотовалютні резерви, портфель державних і інших коштовних паперів, кредити банкам під заставу коштовних паперів. У розвинених країнах питання забезпечення банкнотної емісії вирішується по-різному, але він завжди має юридичну основу: незрідка законодавчо визначений характер забезпечення і, отже, встановлені непрямі межі випуску паперових грошей.

Про незначну роль функції ЦБ як емісійного центру незрідка свідчить відсутність спеціального підрозділу в головній конторі ЦБ (наприклад, Банк Англії). Дана функція усе більш розглядається як технічна і стосується, в основному, відділень банку, що безпосередньо займаються касовою роботою, а також друкарні, що друкує банкноти. Монополія потрібна, перш за все, для виключення зловживань і сприяння проведенню єдиної грошово-кредитної політики. [3, 257]

Безготівкова емісія складає особливу проблему. ЦБ не має в своєму розпорядженні ні формальної, ні фактичної монополії на таку емісію, і вона не рівнозначна засобам на рахівницях комерційних банків в ЦБ. Банки тримають в ЦБ головним чином обов’язкові резерви (чого від них вимагають власті в порядку грошово-кредитного регулювання) і у меншій мірі - засоби для клірингових розрахунків. Безготівкова емісія не здійснюється виключно ЦБ. Комерційні та інші банки можуть створювати грошову масу тими ж методами, що і ЦБ. Різниця лише в тому, що комерційні банки роблять це для розвитку своїх операцій, а ЦБ — при браку коштів регулювання ліквідності банківської системи. Аналіз балансів ЦБ показує, що об'єм їх безготівкової емісії незначний в порівнянні з діяльністю інших банків.

Принциповою особливістю системи грошового звернення в капіталістичних країнах є практично повна відсутність розділення готівкового і безготівкового звороту; безготівкові і готівкові гроші мають рівну купівельну спроможність; переливши з однієї форми в іншу обумовлений реальними потребами економічних агентів. Таким чином, регулюється сукупна грошова маса, а не її складові. Єдність грошового звернення, взаємодія грошового ринку з ринком товарів і виробництвом робить процентні ставки регулювальником ділової активності, дає в руки держави ефективний інструмент.

Грошово-кредитна політика, основним провідником якої, як правило, є ЦБ, повинна головним чином впливати на валютний курс, процентні ставки і на загальний об'єм ліквідності банківської системи і, отже, економіки. Досягнення цих завдань переслідує мету: стабілізувати економічне зростання, утримувати безробіття і інфляцію на низькому рівні. Згідно статуту будь-якої ЦБ зазвичай відповідає за стабільність грошового звернення і курсу національної валюти і в цих цілях координує свою політику з іншими державними органами. Найчастіше грошово-кредитна політика є одним з елементів всієї економічної політики і прямо формується на основі пріоритетів уряду.

Взаємини ЦБ і уряди в проведенні грошово-кредитної політики, як правило, чітко визначені. Уряд обмежений в своїх діях і зазвичай не втручається в повсякденну роботу банку, погоджуючи з ним лише загальну макроекономічну політику Розрізняють «вузьку» і «широку» грошово-кредитну політику. Під вузькою політикою мають на увазі досягнення оптимального валютного курсу за допомогою інвестицій на валютному ринку, облікової політики і інших інструментів, що впливають на короткострокові процентні ставки. Широка політика переслідує своєю метою боротьбу з інфляцією через дію на грошову масу в обігу. За допомогою прямих і непрямих методів кредитного контролю регулюються ліквідність банківської системи і довгострокові процентні ставки.

Грошово-кредитна політика має чітко зв’язати з бюджетом і податковою політикою і відповідно з фінансуванням держбюджету.

2. Світові банківські системи на сучасному етапі

В даний час слід виділити двох основних типів організації кредитово-банківських систем в розвинених країнах:

кредитово-банківська система з центральним банком;

кредитово-банківська система з федеральним резервом.

До 1999 р. в розвинених капіталістичних державах, до яких можна віднести Японію, Німеччину, Великобританію, Францію, Італію, Швейцарію, Нідерланди і Бельгію, з деякими варіаціями діяла банківська система з незалежним центральним банком. Система федерального резерву використовувалася лише в Сполучених Штатах Америки.

Проте новітня економічна історія показала, що за ситуації, коли країна прагне до того, аби її валюта була резервною і розрахунковою у світовому масштабі, система федерального резерву є більш конкурентоздатною, оперативною і стійкою.

До 1999 р. основними державами-конкурентами, що претендують на обслуговування міжнародних економічних зв’язків в своїх банківських системах, були Японія, США і Німеччина. Валюти цих країн, безумовно, були резервними впродовж 20 останніх років. Проте, така ситуація не владнувала інші розвинені європейські держави, на долю яких разом з Німеччиною доводилося близько 25% об'єму світового експорту (тоді як доля США складала приблизно 12%, а Японії - лише 9,5%). При цьому близько 50% міжнародних валютних резервів, включаючи СДР і права на кредит МВФ, були в доларах США, 13% - в німецьких марках, а 7% - в японських ієнах і 7% - в ЕКЮ («сурогатна» валюта, вживана для обслуговування міжнародних боргів). Не слід забувати і про те, що країни — члени Європейського валютного союзу (ЕВС), володіють переважною частиною світових резервів монетарного золота. Доля Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів і Бельгії в світовому запасі золота складає в сукупності приблизно 34,5%, включаючи резерви Європейського валютного інституту (нині ЕЦБ) — 42,5%. Для порівняння: США припадає на частку близько 24% світових запасів монетарного золота, а Японії - близько 2%. [1, 64]

Сукупний об'єм ринку державних коштовних паперів в Європі перевищує об'єм аналогічного ринку в США майже на 5%, причому статус держав ЕВС як крупного сукупного міжнародного нетто-кредитора забезпечує європейському державному боргу максимальний рейтинг.

Капіталізація європейського ринку державних і корпоративних облігацій складає 70% капіталізацій американського ринку, а ринку акцій — 60%.

Біржовий зворот ф’ючерсів і опціонів в Європі складає близько 60% звороту даних фінансових інструментів в США.

Статус долара США як світової резервної валюти впродовж півсотні років після підписання Бреттон-Вудського угоди давав США чималі переваги: по-перше, можливість фінансувати бюджетний дефіцит емісійними засобами, маючи постійний попит на національну валюту за кордоном; по-друге, можливість фінансувати національною валютою 160_мільярдний дефіцит поточних операцій, протиставляючи еластичність процентних ставок волатильности валютних курсів.

Все вищезазначене створювало загрозливу ситуацію для фінансової незалежності і стабільності економічних систем групи розвинених європейських країн і безперервно підштовхувало Західну Європу до фінансової і економічної інтеграції. Через ту обставину, що в розвинених країнах Європи склалася і функціонувала система розрізнених державних центральних банків, кожен з яких емітував власну національну валюту, європейській банківській системі було дуже складно конкурувати з Федеральною резервною системою США. Виняток становила система Бундесбанка ФРН, яка впродовж 20−25 останніх років тримала безперечне лідерство серед європейських банківських систем. Важливу роль в цьому грав той факт, що німецька марка була міжнародною резервною валютою першої категорії. Наявність в Європі ряду банківських систем, різних по законодавчому пристрою і методам регулювання валютних курсів, створювало проблематичну ситуацію з підтримкою стабільності курсів національних європейських валют.

Прологом до об'єднання континенту став Римський договір 1957 р., який не декларував в явній формі прагнення до єдиної європейської валюти, але ставив основною задачею стабільність валютних курсів як основний пріоритет європейської інтеграції. У 1962 р., не дивлячись на дію в цей час Бреттон-Вудськой системи золотовалютного стандарту, в рамках якої встановлювалися фіксовані співвідношення між валютами, Європейська комісія проголосила перехід до єдиної європейської валюти як одну із стратегічних цілей Співтовариства. У 1969 р. після ревальвації німецької марки канцлер В. Брандт «оживив» цю ідею: вона була формалізована в плані Вернера по переходу до єдиної європейської валюти в 1970 р. Але в 1971 р. крах Бреттон-Вудськой системи, демонетизація золота і початок «вільного плавання» валют перекреслили вищеназваний план.

Європейські країни створили в 1972 р. механізм спільного регулювання «плаваючих» курсів. Він обмежував відхилення валютних курсів від центральних значень межами в 1,125% і був відомий як «курсова змія» із-за високої частоти коливань крос-курсів європейських валют до долара США. Проте функціонування цього механізму протікало складно: Великобританія дотримувалася цих правил всього шість тижнів, Франція і Італія двічі відступали від системи правил, передбачених механізмом спільного регулювання «плаваючих» курсів. Стало очевидним, що в світовій грошовій системі сталися безповоротні зміни і повернення до фіксованих співвідношень валют неможливий. Тоді європейські держави створили Європейську валютну систему (ЕВС). 7 липня 1978 р. в Бремені було поміщено угоду про створення ЕВС. Меморандум про створення ЕВС був підписаний президентом Єврокомісії Р. Дженкинсом в 1978 р. До березня 1979 р. країни ЕВС (окрім Великобританії, що приєдналася пізніше) увійшли до системи, що передбачає формування валютних курсів, з механізмом, що обмежує їх відхилення межами в 0,25% в обоє сторони від фіксованих центральних значень. Для найменш стабільних валют межі були встановлені в 6%. Як і у випадку з попереднім невдалим досвідом, даний механізм себе не виправдав. Французький франк і італійська ліра двічі піддавалися девальвації, а з приходом до влади лівоцентристського уряду Ф. Міттерана в 1982;1983 рр. встало питання про вихід Франції з ЕВС. Але цього не сталося.

У грудні 1991 р. президент Єврокомісії Ж. Делор виступив з детальною програмою поетапного переходу до єдиної євровалюти. Його доповідь стала основою для прийняття формальної угоди держав — учасників ЕВС, яке було підписано в Маастріхте на початку 1992 р. Але в тому ж році був проведений «невдалий» референдум в Данії, що створило грунт для сумнівів в спроможності планів європейської валютної інтеграції. Внаслідок цього Великобританія і Італія вийшли з вищезазначеної угоди. Цей крок привів до різних результатів в обох державах. Італія, яка була країною з малоефективною економічною системою, активізувала свою фінансову дисципліну, і в травні 1998 р. її офіційно включили в число держав — членів моновалютного простору. У Великобританії ж — навпроти — вихід з угоди сприяв розвитку «євроскептицизму». У результаті лейбористський кабінет сформулював неможливість приєднання країни до євросистеми до чергових парламентських виборів в 2002 р.

2 травня 1998 р. в Брюсселі глави одинадцяти західноєвропейських держав — Австрії, Бельгії, Німеччини, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурга, Нідерландів, Португалії, Фінляндії і Франції - підписали меморандум про вступ до колективної грошової системи. 1 січня 1999 р. національні грошові одиниці і ЕКЮ в безготівковому звороті були конвертовані в колективну валюту — євро. У готівковому звороті банкноти і монети євро замінили існуючі національні готівкові знаки в 2002 р. [1, 69]

Переваги, які дає об'єднання грошових систем в Європі, зумовлюють значні позитивні наслідки на економічних і фінансових ринках Європи. У Європі практично усунений чинник риски зміни валютних курсів (виняток становлять економічно розвинена Швейцарія і Великобританія), що знижує витрати, пов’язані з веденням зовнішньоекономічних операцій, прискорює обмін товарами, економічними ресурсами і міжнародними інвестиціями. Економіка Європи стала менш витратною і більш конкурентоздатною, оскільки євро в середньому стабільніша валюта, ніж національні грошові одиниці кожній з країн — членів Європейського валютного союзу окремо. А значить, вигоди отримують і зовнішні контрагенти. Зросла конкуренція між європейським і американським ринками капіталу. Збільшився інтерес до портфельних і спекулятивних інвестицій в різні види європейських активів. Підвищилася фінансова дисципліна і зросла економічна стабільність в європейських державах з історично менш розвиненою економікою.

Все вищеописане перетворило європейську валютну систему, що складається з національних банківських систем, очолюваних центральними банками, і об'єднану за схемою федерального резерву під контролем Європейського банку, в серйозного конкурента для Федеральної резервної системи США.

Проте перехід до єдиної європейської валюти привів до великих змін на валютних і грошових ринках Європи. Відпала необхідність в конверсії між європейськими валютами. Таким чином, звузилася область діяльності, пов’язана з обслуговуванням грошового обігу усередині європейських валютних ринків і із спекуляціями і арбітражем. Залишилися в основному конверсійні і арбітражні операції між євро, швейцарським франком і фунтом Великобританії. Також зникли багаточисельні інструменти грошового ринку і ринку деривативів, виражених в національних валютах країн — членів ЕВС.

По наявних оцінках, ці трансформації привели до скорочення загального об'єму фінансових операцій в Європі в середньому на 35−40%. Внутрішньоєвропейський валютний ринок обслуговує на даному етапі в основному клієнтські доручення. Міжбанківський дилинг орієнтований на міжнародні операції. Позбувся внутрішнього заробітку і ринок депозитарних операцій, оскільки короткострокові процентні ставки в межах ЕВС практично однакові. Для депозитарних операцій зберігся лише зовнішній ринок. Проблеми втрати ринків і прибутку в Європі європейські фінансові інститути вирішили за рахунок експансії на зовнішні ринки і ринки нових фінансових продуктів.

Зараз європейські банки активно інтегруються у валютні ринки, ринки капіталу і ринки банківських послуг інших країн і регіонів. Перш за все, до цих ринків можна віднести ринок Східної і Центральної Європи. Але не можна виключати і проникнення найбільших європейських комерційних банків на ринок Азіатсько-тихоокеанського регіону. У аспекті фінансових ринків, що розвиваються, до яких традиційно відноситься і ринок Росії, всі ці наслідки можна віднести до позитивних результатів міжнародної інтеграції фінансових ринків.

Тим часом в Європі з’являється додаткова стимул-реакція до укрупнення банківського сектора і до підвищення його стабільності і якості надання фінансових послуг з мінімальних цін.

На початок 1999 р. Європейський союз був вже одним з основних зовнішньоекономічних партнерів російських підприємств. Проте близько 80% зовнішньоторговельних контрактів нашої країни полягало в доларах США. І приблизно лише 10% операцій вітчизняних комерційних банків з іноземними валютами доводилося на валюти європейських країн. З введенням євро ситуація змінилася. Оскільки імпортерами російських енергоресурсів більшою мірою є держави — члени ЕВС, сталася істотна трансформація валюти розрахунків.

Розглянемо банківські системи низки країн, економіка яких знаходиться в різних стадіях розвитку.

2.1 Банківська система Канади

По рівню розвитку економіки Канада входить до числа 7 ведучих промислово розвинених країн світу. Важливе місце в економічному потенціалі країни займає сектор фінансових послуг, який за результатами обстеження, розглянутого Усесвітнім економічним форумом в 1998 р., займав 6_е місце серед 53 держав по рівню конкурентоспроможності і 1_е місце в світі по показнику стабільності.

Фінансовий сектор Канади вельми диверсифікований. У число його основних учасників включаються: місцеві і іноземні банки, кредитні установи і кооперативні каси, страхові компанії, страхові агенти і брокери, трастові компанії, взаємні фонди, дилери по коштовних паперах, пенсійні менеджери і консультанти по інвестиціях, спеціалізовані фінансові компанії.

По оцінках Асоціації канадських банків (АКБ), Канада має в своєму розпорядженні одну з найефективніших і надійніших банківських систем в світі. Вона включає 54 кредитових установи із загальним об'ємом активів 1,3 трлн. дол., 8211 банківських філій. У банківському секторі зайнято 221 000 чоловік.

Перша кредитна установа була відкрита в Канаді в 1817 р. Проте формування банківської системи відноситься до 1933 р., коли Комісія Макміллана провела першу перевірку діяльності сектора фінансових послуг, який у той час складався з 10 банків. Слід зазначити, що з тих пір банківська система Канади не зазнала особливих змін в кількісному відношенні, оскільки і сьогодні в країні зареєстровано 11 канадських банків. В той же час в результаті значного зростання банківського капіталу, появи нових продуктів і різноманітності пропонованих послуг в цій системі сталися істотні зрушення. До середини XX ст. банківський бізнес був обмежений залученням грошових вкладів населення і наданням позик корпоративним клієнтам. Проте поступово сфера банківських послуг розширювалася, відкриваючи дорогу новим напрямам діяльності.

Закон про банківську діяльність 1967 р. вирішив іпотечне кредитування і видачу позик на придбання товарів широкого вжитку. Диверсифікація пропонованих послуг отримала подальший розвиток в 1987 і 1992 рр., коли до фінансового законодавства Канади були внесені доповнення, що дозволяють банкам займатися операціями з коштовними паперами і трастовою діяльністю. Проте, не дивлячись на розширення можливостей для ведення операційної діяльності, основою банківського бізнесу залишається залучення вкладів і надання кредитів.

Відповідно до закону про банківську діяльність на території Канади розрізняють двох типів банків: банки категорії I (Schedule I banks) і банки категорії II (Schedule II banks).

У категорію I включені лише місцеві банки, акціонерами яких є широке коло осіб; при цьому в одних руках не може знаходитися більше 10% акцій банку. За станом на червень 1999 р. в цю категорію входили 8 банків: Bank of Montreal, The Bank of Nova Scotia, Canadian Imperial Bank of Commerce, Canadian Western Bank, Laurentian Bank of Canada, National Bank of Canada, Royal Bank of Canada, The Toronto-Dominion Bank.

У категорію II включені всі іноземні банки і ті місцеві кредитні установи, акціонерами яких є обмежене коло осіб; при цьому один акціонер може володіти більш ніж 10% акцій. За станом на червень 1999 р. в цю категорію входили 3 місцевих і 43 дочірніх іноземних банка, таких, що отримали канадську банківську ліцензію. На схемі 1.1. представлена банківська система Канади.

Рисунок 1. Банківська система Канади

Банківська система Канади вважається однією з самих конкурентоздатних в світі. Згідно даним Усесвітнього економічного форуму, серед процентних ставок фінансових установ Канади (своєрідний індикатор конкурентоспроможності) — найнижчий серед промислово розвинених країн світу. Цей показник складає для Канади менше 2%, тоді як для США, наступних безпосередньо за Канадою, він знаходиться на рівні близько 4%.

За оцінкою МВФ, канадська банківська система є найбільш концентрованою в порівнянні з аналогічними системами промислово розвинених держав світу: активи 5 найбільших банків Канади складають 86% загального об'єму активів банківської індустрії країни. За даними Департаменту фінансів Канади, 6 найбільших банків Канади припадає на частку понад 70% всіх депозитів і приблизно 90% всіх банківських активів, тоді як активи 5 останніх канадських банків складають всього 2% загального об'єму активів.

Регулювання банківської діяльності є прерогативою федерального уряду і визначається Законом про банківську діяльність, який оновлюється раз в п’ять років. В той же час, з врахуванням диверсифікованого характеру банківських послуг, окремі напрями банківської діяльності (такі як трастові послуги, дилинг коштовних паперів і деякі інші), здійснювані через дочірні структури, підлягають регулюванню на рівні провінцій.

У Канаді питаннями регулювання і нагляду за всіма фінансовими установами займається Служба керівника фінансовими установами (OSFI), яка має статус федерального агентства. Одне із завдань OSFI полягає в тому, аби захистити вкладників від непередбачених втрат в разі ускладнення фінансового положення кредитної установи. З цією метою, зокрема, створена Канадська корпорація страхування вкладів (CDICJ). CDICJ страхує вклади клієнтів кредитних установ, які є членами Корпорації. Страховані засоби включають ощадні і чекові рахунки, термінові вклади, перевідні векселі і дорожні чеки, а також тревел-чеки, видані установами, що входять в CDICJ. Корпорація покриває вклади в розмірі до 60 000 дол. на одне обличчя в одному банку. Фонди CDICJ утворюються за рахунок страхових внесків, що поступають від членів Корпорації. У 1997 р. банки перерахували Корпорації у вигляді внесків грошові кошти на суму 435 млн. дол. У квітні 1999 р. CDICJ ввела нову систему виплати страхових внесків, засновану на оцінці різних рисок. Згідно новій системі розмір внеску диференціюється по чотирьох рівнях залежно від рисок, встановлених Корпорацією страхування вкладів.

Стійкість банківської індустрії Канади особливо виявилася під час міжнародної фінансової кризи на початку 1980_х рр. і в період обвалу ринку нерухомості в Канаді на початку 1990_х рр., які канадська система пережила без особливих проблем.

У 1996 р. до банківського законодавства Канади були внесені деякі зміни, направлені на подальше зміцнення надійності і стійкості фінансових установ. Вказані зміни передбачають, зокрема, створення механізму для контролю системних рисок в крупних клірингових і розрахункових системах, а також втручання в справи проблемних банків на ранній стадії виникнення проблем. При цьому під системним ризиком розуміється «ефект доміно», при якому неспроможність одного фінансового інституту або платіжної системи може привести до неспроможності інших інститутів і систем в результаті зв’язку, що існує між ними.

Уряд Канади приймає активні заходи по захисту інтересів клієнтів у фінансовому секторі. В рамках цих заходів створюється Агентство фінансових споживачів, яке повинне займатися питаннями інформування споживачів про їх права в секторі фінансових послуг і стежити за виконання федеральних законів по захисту прав споживачів. Крім того, створюється незалежний орган — Служба уповноваженого по фінансових питаннях (CFSO) для розгляду скарг приватних осіб і підприємств малого бізнесу відносно неправомірних дій фінансових установ.

На думку уряду, канадські банки повинні увійти до складу CFSO, інші ж фінансові установи можуть взяти участь в її роботі на добровільних засадах.

У 1996 р. за рішенням канадського уряду був створений спеціальний орган — Робоча група по питаннях розвитку сектора фінансових послуг Канади. В рамках запропонованих Робочою групою структурних перетворень банківсько-фінансового сектора планується замінити існуючу класифікацію банків (категорії I і II) на триступінчату систему, засновану на розмірі акціонерного капіталу. Нова структура банківського сектора повинна набрати наступного вигляду:

крупні банки з акціонерним капіталом понад 5 млрд. дол., акціонерами яких можуть бути особи, що володіють не більше 20% голосуючих акцій будь-якого класу або не більше 30% не голосуючих акцій будь-якого класу;

середні банки з акціонерним капіталом від 1 до 5 млрд. дол. і обмеженим числом акціонерів (у руках одного акціонера може знаходитися 35% і більш голосуючих акцій);

малі банки з акціонерним капіталом менше 1 млрд. дол. (які-небудь обмеження на володіння акціями малих банків відсутні).

З метою стимулювання процесу створення нових кредитних установ Робоча група запропонувала внести зміни в систему реєстрації фінансових підприємств і в порядок надання банківській ліцензії. Передбачається також встановити для нових фінансових підприємств 10-річні податкові «канікули», що дають право на звільнення від сплати федерального податку на капітал протягом вказаного періоду часу.

Хотілося б привести наступний факт, підтверджуючий високий міжнародний авторитет банківської системи Канади: Американський секретаріат по банківських технологіях, до складу якого входять 125 найбільших банків США, використовує банківську систему Канади як модель при розробці проекту модернізації американської банківської інфраструктури.

2.2 Банківська система Великобританії

Банківська статистика Великобританії ділить всі фінансові інститути на дві групи: власне банківський сектор і небанківські фінансові установи (див. таблиці. 2).

Таблиця 2. Фінансові інститути Великобританії

Розглянемо банківську систему Великобританії.

У сучасних економічних умовах, в рамках яких розвиваються багато держав в світі, дискусія про роль і функції центральних банків, що почалася практично з моменту їх виникнення, отримала додатковий імпульс. Ефективність фінансової політики, яку здійснює центральний банк, багато банківських фахівців пов’язують з його повноваженнями і мірою незалежності від урядових органів.

Зупинимося детальніше на серці британської банківської системи — Банці Англії (див. мал. 3).

Рисунок 2. Банківська система Великобританії

Багаточисельні функції, які виконує Банк Англії, можна розділити на дві групи:

1 група — прямі професійні обов’язки, витікаючи з банківського статусу (депозитно-позикові, розрахункові і емісійні операції);

2 група — контрольні функції, за допомогою яких держава втручається в роботу грошово-кредитної системи, намагаючись впливати на хід економічних процесів.

Існує безліч функцій, але всі вони орієнтовані на досягнення трьох головних цілей. У їх числі:

підтримка вартості національної валюти, головним чином за допомогою операцій на ринку, погоджених з урядом, іншими словами, реалізація грошової політики;

забезпечення стабільності фінансової системи як через прямий контроль над банками і учасниками фінансових ринків Ситі, так і шляхом забезпечення стійкої і ефективної системи платежів;

забезпечення і підвищення ефективності і конкурентоспроможності фінансової системи усередині країни і зміцнення позицій Лондонського Ситі як ведучий міжнародного фінансового центру.

Як будь-який інший банк, Банк Англії надає своїм клієнтам ряд послуг. Проте клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити три найбільш важливі групи клієнтів:

Комерційні клірингові банки. Всі клірингові банки мають рахунку в Банці Англії. У операціях клірингу використовуються рахунки клірингових банків в Банці Англії. Ці банки зобов’язані зберігати певну суму на рахунку, і не мають права перевищувати її. (Всі банки, що здійснюють діяльність у Великобританії, містять 0,35% сум всіх своїх депозитів на рахунку (депозиті) в Банці Англії.) Ця норма резервів і забезпечує головне джерело доходу Банку Англії.

Центральні банки інших країн мають рахунки і тримають золото в Банці Англії і можуть вести справи в Лондоні через Банк Англії.

Уряд Великобританії тримає рахунку в Банці Англії;

Таким чином, платежі, податки до бюджету і платежі з бюджету на соціальні потреби проводяться через рахунки Банку Англії.

Банк Англії володіє формальною незалежністю від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінансів.

Виконуючи свою роль на внутрішніх грошових ринках, Банк Англії впливає на процентні ставки в короткостроковому аспекті. Будучи банком уряду і банком банків, Банк Англії здатний досить точний передбачити характер потоків платежів з рахунків уряду на рахунки комерційних банків і навпаки, і діяти залежно від обставин. Коли потік платежів з рахунків банків на рахунки уряду перевищує зворотний потік, виникає ситуація, при якій банківські запаси ліквідних активів знижуються і починає відчуватися брак коштів на грошовому ринку. Інакше накопичується надлишок ліквідності. Ще частіша ситуація — поява дефіциту, який усувається Банком Англії, що встановлює таку процентну ставку, при якій засоби забезпечуються на кожен день.

Аби не працювати з кожним банком індивідуально, Банк Англії використовує облікові будинки як посередника. Це спеціалізовані ділери, які мають запаси торгівельних векселів і куди головні банки поміщають зайву готівку. Облікові будинки користуються послугами Банку Англії, який може забезпечити готівкові засоби, купивши коштовні папери облікових будинків або надавши їм позики. Ставки, по яких виробляються ці операції, впливають на процентні ставки для економіки в цілому. Коли Банк Англії змінює цю ставку, комерційні банки, як правило, відразу ж міняють свою базисну ставку, по якій визначається ставка по депозитах і ставка позикового відсотка.

Короткочасні процентні ставки і валютна інтервенція сталі принциповими інструментами монетарної політики у Великобританії. У минулому використовувалися і інші інструменти. Одним з найважливіших інструментів сучасної монетарної політики вважається резервна політика, заснована на зміні вимог центрального банку до обов’язкових резервів комерційних банків і інших кредитних інститутів. Всі основні знаряддя грошово-кредитного контролю направлені в першу чергу на регулювання величини залишків на резервних рахівницях кредитних установ в центральному банку або умов поповнення цих рахунків. Як було згадано раніше, комерційні банки Великобританії містять 0,35% стерлінгових депозитів на депозитах в Банці Англії.

З 6 травня 1997 р. Банк володіє оперативним правом регулювання процентних ставок. Мета даного регулювання — забезпечення цінової стабільності (відповідно до цільового показника інфляції, визначуваного уряду в бюджетному посланні) і підтримка урядової економічної політики, включаючи завдання по забезпеченню економічного зростання і зайнятості. Банк публікує щоквартальний звіт про інфляцію. Завдання забезпечення цінової стабільності в даний час вважається досягнутим, якщо індекс роздрібних цін дорівнює приблизно 2,5%.

Рішення по процентних ставках приймаються банківським Комітетом з грошової політики (Monetary Policy Committee — МРС). Комітет збирається щомісячно. До складу Комітету входять 4 постійних члена і 4 експерти, що призначаються канцлером Казначейства (він же міністр фінансів). Голосування здійснюється за принципом «одна людина — один голос». У зборах Комітету можуть брати участь представники Казначейства. Вони не мають права голосу. Рішення про процентні ставки, прийняті Комітетом, підлягають негайній публікації. Також підлягають публікації і протоколи засідань Комітету.

В даний час банківський нагляд і нагляд за операторами грошового ринку включається в сферу відповідальності Банку Англії. Проте планується передача цих функцій спеціальному органу — Financial Services Authority.

Законодавчо відповідальність Банку Англії за банківський нагляд була визначена в 1979 р., але і до цього Банк здійснював неформальний нагляд за рядом кредитних організацій, що оперують на лондонському ринку. Права, надані банківським актом 1979 р., були додатково розширені актом 1987 р., який спільно з директивами ЄС визначає банківський нагляд в даний час.

Першочергова мета банківського нагляду — захист вкладів клієнтів банків, що оперують на англійському ринку. Згідно вищезазначеному банківському акту 1987 р. ніхто не має права приймати депозити від населення без попереднього дозволу Банку Англії (хоча діяльність деяких організацій, зокрема, що займаються фінансуванням будівництва (Building Societies), і філій банків інших країн — членів ЄС контролюється іншими регулюючими структурами). Після здобуття дозволу кредитна організація продовжує залишатися під постійним наглядом Банку Англії.

В даний час функціонують більше 500 банків, що мають дозвіл на прийом депозитів. Банк Англії здійснює нагляд практично за кожним з них. Діє спеціальна схема захисту депозитів. Зазвичай вона покриває 90% вкладу (включаючи накопичені відсотки). При цьому банк, що бере участь в схемі, обмежує виплати одному вкладникові до 18 тис. фунтів стерлінгів.

Банкротства банків Берінгс і Банк офкредит энд коммерс интернешнл виявили слабкі місця в системі банківського нагляду, за що лейбористи піддали Банк Англії гострій критиці і запропонували позбавити Банк контрольних функцій і передати їх банківському Комітету. Але Британська банківська асоціація виступила проти прийняття такої міри, оскільки завдання забезпечення стабільності фінансової системи і здійснення Банком банківського нагляду тісно зв’язані. Наглядові органи в даний час систематично враховують ризики, з якими стикаються банки. Одночасно Банк Англії здійснює постійний внутрішній контроль над якістю виконання наглядових функцій.

2.3 Федеральна резервна система США

Банківська система США сформувалася під впливом Закону про Федеральну резервну систему, який багато разів уточнювався, і Закону про дерегулювання депозитних установ і монетарний контроль (DIDMCA), прийнятого в 1980 р. Стержнем грошової і банківської системи Сполучених Штатів Америки є Порада керівників Федеральної резервної системи (див. рис 4).

Сім членів Поради керівників ФРС (далі Поради) призначаються президентом США зі схвалення Конгресу. Для них встановлюються тривалі терміни повноважень — 14 років, за умови, що кожні два роки замінюється один член Поради. Це робиться для того, щоб дати можливість Пораді діяти послідовно, мати компетентних членів, бути незалежним і користуватися автономією. Призначення, а не обрання складу Поради дозволяє відокремити кредитно-грошову політику від політики правлячої партії.

Рисунок 3. Порада керівників Федеральною резервною системою

Порада керівників ФРС відповідає за загальне керівництво і контроль над роботою грошової і банківської систем країни. Визнано, що голова Поради — найвпливовіший керівник центрального банку в світі. Ефективність заходів Поради, які повинні відповідати суспільним інтересам і сприяти загальному економічному добробуту, досягається за допомогою певної техніки управління грошовою пропозицією.

У формуванні основ банківської політики Пораді керівників допомагають два важливі органи. Перший — Комітет відкритого ринку — складається з 7 членів Поради і 5 президентів федеральних резервних банків; він визначає політику Федеральної резервної системи в області закупівель і продажу державних облігацій на відкритому ринку. Ці операції є найбільш дієвим способом, що дозволяє керівним кредитно-грошовим установам впливати на пропозицію грошей. Друга — Федеральна консультативна порада — складається з 12 видних керівників комерційних банків, що обираються щорік поодинці від кожного з 12 федеральних резервних банків. Періодично Федеральна консультативна порада проводить зустрічі з Порадою керівників ФРС і висловлює свої міркування про банківську політику. Проте Федеральна консультативна порада — чисто консультативний орган, він не володіє повноваженнями у формуванні банківської політики.