Правові аспекти вирощування та реалізації зерна в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОЇ ТА ДИСТАНЦІЙНОЇ ОСВІТИ Кафедра трудового, земельного та екологічного права Дипломна робота

«Правові аспекти вирощування та реалізації зерна в Україні»

Виконавець:студентка 5-го курсу (з/в, 5 років), ЮП-01−02

Ільченко Ірина Валентинівна Науковий керівник старший викладач Левенець Ю.О.

Дніпропетровськ 2006р.

Зміст

Вступ Розділ 1. Історія вирощування зернових культур в Україні

1.1 Зернові хліба на Русі

1.2 Зернові культури в 16−18ст.ст

1.3 Вирощування зернових культур в 19ст

1.4 Вирощування зернових культур у 20 ст

1.5 Проблеми вирощування та збуту зерна в Незалежній Україні (1991;2000рр.)

Розділ 2. Особливості вирощування та стандартизації зернових культур

2.1 Характеристика зернових культур

2.2 Динаміка вирощування зернових культур в Україні

2.3. Стандартизація показників якості зернових культур

2.4. Оцінка екологічної обстановки в сільському господарстві

2.5. Правове регулювання охорони ґрунтів у сільському господарстві

Розділ 3. Ринок зерна в Україні

3.1 Закон України «Про зерно та ринок зерна»

3.2Державна політика України на ринку зерна

3.3 Реалізація зернових культур. Принципи маркетингової діяльності на підприємствах АПК

3.4 Державна політика на ринку зерна України. Проблеми інтеграції в міжнародні сільськогосподарські й торговельні організації

Висновки Список використаних джерел

Вступ

На протязі багатьох століть Україна славилась великими обсягами виробництва сільськогосподарської продукції. Вона має надзвичайно сприятливі агрокліматичні умови для вирощування зернових культур. Саме з нашою державою у більшості людей асоціюються слова — «хлібниця і житниця». Ще за часів Київської Русі ці землі давали високі врожаї, що забезпечувало першість та світову славу країни. Найбільший серед інших країн світу ґрунтово-кліматичний потенціал з давніх-давен робив Україну привабливим місцем для загарбників. Нелегкий історичний шлях пройшов український народ, щоб здобути незалежність. Проте не менш складний шлях нам доведеться ще пройти, щоб здобути світову визнаність нашої країни як сильної аграрно-промислової та правової європейської держави.

На початку 20 століття Україна, була одним з найбільших експортерів зерна у світі. Після Другої світової війни українське зерно відігравало важливу роль у задоволенні попиту на нього у всьому Радянському Союзі. При цьому часто припускалось, що можливості виробництва зерна були набагато вищими, аніж дозволяло реалізовувати централізоване планування. А тому багато спостерігачів очікували, що після здобуття Незалежності Україна швидко приєднається до країн ЄС.

Та всупереч цим сподіванням після проголошення Незалежності, з переходом до ринкової економіки, виробництво зерна різко впало. Його середньорічні показники скоротились з 47,4 млн. т (1986;1990 рр.) до 36,4 млн. т (1991;1996 рр.) 25 млн. т (2003;2004 рр.) і 39 млн. т в 2005 р. Така кількість вирощеного зерна не може задовольнити основних потреб країни. А тому останнім часом Україна з провідного експортера перетворилась на імпортера пшениці. За таких умов наша держава не може стати членом Європейського Співтовариства. Загалом, неспроможність використовувати потенціал сільського господарства у повній мірі коштує нам багато мільярдів доларів щороку.

Для з’ясування основних шляхів виходу України з економічної кризи необхідно простежити особливості та динаміку вирощування зерна, виявити фактори та прогалини в державній аграрній політиці, які унеможливлюють ефективний розвиток сільськогосподарського ринку та не в повній мірі сприяють виходу держави на світовий рівень аграрного виробництва. Перш за все слід звернути увагу на нормативно-правові акти та особливо — на механізм реалізації законодавства, механізм співпраці держави та приватних фермерських господарств. Оскільки така співпраця та взаємна допомога є кроком на зустріч процвітанню сільського господарства.

Дипломна робота за темою «Правові аспекти вирощування та реалізації зерна в Україні» вивчає актуальні проблеми сучасного стану виробництва зерна та його попиту на ринку. Дослідження, здійснені в рамках цієї роботи, обґрунтовують досягнення та недоліки в галузі аграрного права (щодо виробництва зернових культур) та в правовій системі загалом.

Метою досліджень є формулювання основних шляхів виходу країни з економічної та аграрної кризи шляхом удосконалення державної політики на ринку зерна.

Щоб досягти мети роботи необхідно вирішити ряд завдань:

1. Розглянути етапи історичного процесу розвитку зернового господарства в Україні;

2. З’ясувати особливості технічного, агрономічного та екологічного процесу вирощування зернових культур;

3. Встановити правові та внутрішні (маркетингові) аспекти регулювання процесу вирощування та реалізації зернової продукції;

4. Розглянути проблеми інтеграції України в світове сільське господарство, встановити основні причини занепаду аграрного сектору та шляхи виходу з кризи на ринку зерна.

Дослідження, проведені в межах роботи, здійсненні за допомогою наступних методів:

— історичний (вивчення основних етапів розвитку зернового господарства у хронологічній послідовності з метою виявлення певних закономірностей процесів вирощування та їх впливу на економічний потенціал держави, позитивних та негативних факторів впливу на сільське господарство.);

— аксіоматичний (використання найбільш поширених наукових думок з приводу підвищення рівня виробництва зерна в Україні, аналіз даних теорій та виведення власних висновків з цих питань.)

— емпіричний (здійснення на основі розглянутого наукового та правового матеріалу власних тверджень та доводів з приводу завдань роботи).

— порівняльний та статистичний (вивчення статистичних даних щодо динаміки вирощування зерна в Україні, порівняння умов вирощування та визначення перспективи розвитку зернового господарства.)

У даній роботі дістало подальший розвиток вивчення та поширення теорій вдосконалення нормативно-правової бази в аграрному секторі та досягнення Україною європейського рівня виробництва сільськогосподарської продукції, зокрема зернових культур. Доведена залежність взаємозв'язку та співробітництва держави і сільськогосподарського виробника від рівня виробництва. Виходячи з цього робота має певне наукове значення у сфері теоретичних і практичних проблем аграрного права, оскільки містить конкретні рекомендації щодо покращення рівня виробництва зерна та удосконалення державної політики на ринку зерна.

Основна частина дипломної роботи складається з трьох розділів, котрі відповідно поділяються на підрозділи. В першому — розглянуто історичні аспекти зернового господарства. Для написання даного матеріалу використано наукову працю Кочина Г. Е. «Сельское хазяйство на Руси (11−16 вв.)» та підручник з аграрної історії України під ред. Панченко П. П., де поетапно охарактеризовано розвиток сільського господарства нашої країни. Працюючи з літературою, було звернено увагу на те, що проблема зернового господарства в історії є однією з найголовніших. Це пояснюється тим, що Україна з давніх часів була аграрною країною, де вирощування зернових культур було обумовлено природно-кліматичними умовами. Історичний процес розвитку нашого народу тісно переплітається з розвитком сільського господарства. Саме на це наголошується у вищенаведеній літературі. Занепад аграрного сектору пов’язується на певних етапах з недосконалою політикою імперій, котрі володіли українськими землями. Це вірно, адже історія доводить нам, що Україна має великий аграрний потенціал, земля — це наше головне багатство. А тому саме аграрний сектор економіки має бути в державній політиці на першому місці.

Методом історичного аналізу в цьому розділі простежено закономірності процесів вирощування зерна та їх впливу на економічний потенціал держави; розглянуто позитивні та негативні фактори, які обумовлюють розвиток сільського господарства. Наприкінці зроблено певні висновки з приводу цих питань. На нашу думку, погляд у минуле дав можливість зробити обґрунтовану оцінку сьогоднішнього становища на ринку зерна.

В другому розділі розглянуто особливості вирощування та державної стандартизації зернових культур. Даній тематиці присвячено досить багато літератури. Обираючи необхідні джерела, приділено увагу науковому матеріалу з агрономії. Досить цікаві відомості про особливості вирощування зерна в Україні містяться в працях Божегова Р. А. «Продуктивність сортів пшениці при різних строках сівби, Врокоча Ф. «Значення окремих чинників у виробництв зерна» Роніса Н.Б. «Світове виробництво зерна твердої пшениці», Жемели Г. П. «Добрива, урожай і якість зерна». Спираючись на ці наукові роботи, висвітлено коротку характеристику технологічного процесу виробництва злаків. Щодо вирощування, звичайно, у різних авторів існують свої думки. Проте всі вони погоджуються з необхідністю ефективної механізації, забезпечення добривами та сприяння держави сільськогосподарським виробникам на всіх етапах виробництва цієї продукції. На нашу думку, неприпустимо, маючи найбільший ґрунтово-кліматичний потенціал серед всіх країн Європи, купувати зерно за кордоном, зводячи нанівець власне аграрне виробництво.

Також в роботі приділено увагу розгляду питання якості та стандартизації зернових культур, оскільки не менш важливим аспектом виробництва є реалізація на ринок якісної, такої, що відповідає державним стандартам продукції. Досить цікавими є праці Балацького О. Ф. «Еколого-економічні проблеми сільського господарства» та Животкова Л. О. «Ресурсозберігаюча і екологічно чиста технологія вирощування пшениці». В них обґрунтовується необхідність та безперечна ефективність екологічного господарства. Це безумовно правильно. Хочемо додати, що в нашій країні перш за все стоїть питання отримання «кількості» врожаю, а не його «екологічній якості». А тому в цьому розділі наведено причини неможливості на сьогоднішній день повністю дотримуватись технологій екологічного виробництва.

Слід зазначити, що державою встановлені певні стандарти щодо якості зерна, які обумовлюють його попит і ціну на ринку. Вони передбачені такими нормативно-правовими актами: ГОСТ 27 186 86 та ДСТУ 3768−98 та іншими.

Вивчаючи питання стандартизації ми намагалась коротко охарактеризувати вимоги до якості врожаю та зробити окремі висновки з приводу реального становища відповідності зерна встановленим нормам на ринку.

За допомогою порівняльного та статистичного методів дослідили динаміку вирощування зерна в Україні, в результаті чого отримали достовірні дані щодо скорочення його виробництва в Україні останнім часом. А тому, надалі в роботі, ми намагаємось знайти причини такого занепаду та виробити певні теоретичні положення щодо виходу України з кризи.

У третьому розділі дається правова оцінка сьогоднішньої ситуації на ринку зерна. Ретельно вивчено сучасне законодавство з метою визначення основних пріоритетів державної політики в цій сфері. Досить важливими у цьому питанні є такі нормативно-правові акти: Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» та Закон України «Про зерно та ринок зерна в Україні».

Цікавим, на нашу думку, є питання про майбутні перспективи інтеграції України в міжнародні сільськогосподарські організації та виведення країни на світові ринки. Ми погоджуємось з працею Статівки А., яка в своїй науковій статті «Сільське господарство та його інтеграція в міжнародні сільськогосподарські й торгівельні організації: проблемні питання» визначила причини зниження рівня виробництва в сільському господарстві та запропонувала свої перспективи розвитку цього сектору економіки.

Опрацювавши наукові матеріали Осики С. Г. та П’ятницького В.Т. «Світова організація торгівлі», зроблено спроби сформулювати певні теоретичні пропозиції щодо виходу України на світовий рівень виробництва та продажу зернової продукції. Адже сьогодні є актуальними питаннями приєднання держави до СОТ та ЄС. А це неможливо, поки агропромисловий сектор не розвивається.

Отже, структура дипломної роботи побудована відповідно до мети та завдань, розроблених згідно тематики. Робота спрямована на досягнення теоретичних результатів у вигляді висновків та пропозицій, які окремо визначається в кінці кожного розділу та узагальнені в розділі «Висновки» .

Список використаних джерел приведено в кінці.

Розділ 1. Історія вирощування Зернових культур в Україні

1.1 Зернові хліба на Русі

Основна продукція землеробства на Русі - зернові хліба.

За своїм значення та кількістю серед всіх зернових переважало жито. Його називають завжди першим в списку злакових в усіх джерелах. Фактично жито було єдиним озимим зерновим хлібом. Жито більш стійке до морозів ніж інші зернові культури. Влітку жито вистигає раніше ніж ярові зернові хліба. Цінне жито було і завдяки довгій соломці, що ставала матеріалом для дахів та гарною підстилкою для худоби, що потім утворює гарне добриво — перегній.

Жито в 13−15 ст.ст. вирощувалося і було основним хлібом в усіх Північно-Східних та Північно-Західних князівствах Русі. Про це ясно говорять пам’ятки того часу. Лише для крайніх Північних районів основною зерновою культурою був ячмінь. Із ячменю виготовлялася крупа та хороший солод, з якого робили пиво. 27;218]

Пшениця — основний зерновий хліб центра та південних регіонів Русі. Більш широко по районам і в більшій кількості, ніж пшениця та ячмінь, висівався овес. він незрівнянно менш вимогливий до ґрунту, ніж пшениця. З вівсу шляхом спеціальної обробки виготовляли високопоживне толокно та вівсяну крупу. Ці продукти були досить зручними в походах. Також овес в Давній Русі вважався кращим зерновим фуражем. В цьому значенні він був не стільки потрібен для селянського господарства, скільки для феодального, для війська, для тих, хто обслуговував транспорт.

Давня Русь знала також і ярове жито. Ярове жито в писемних пам’ятках 14−15 ст. ст. згадується під назвою «яриця». «Ярицю» слід відрізняти від «ярі», під якою розумілися всі ярові хліба загалом. 27;220]

Серед зернових хлібів зустрічалися також «овида». Про неї також говорять писемні пам’ятки. Так у описі Ільїнського монастиря говориться про помел овиді. Про овиду, що зберігається в житницях. 27;221]

У літописах серед продовольчих товарів згадується і пшоно. Про пшоно (просо) говорять і археологічні знахідки. Просо вказується поряд з горохом, гречкою. Просо, гречка та горох висівалися в ярових полях.

Також варто відзначити велике значення гречки серед інших культур. На посіви великої кількості гречки вказують Новгородські літописці. Гречка тут згадується в Нікольському погості, в південних погостах Шелонської п’ятини і в усьому Холмському погості. 27;223] Гречка дає кращу крупу, відрізняється швидким ростом, її вегетаційний період досить короткий, і тому вона може рости і в північних районах. До того ж гречка не вимоглива до ґрунту. Очевидно, ці якості і забезпечили її надійне включення в число найпоширеніших зернових культур.

До зернових культур належать також льон та конопля — прядильні рослини, що забезпечували населення матеріалом для одягу. Тому не дивно, що ці культури були поширеними в усіх землеробських районах.

Наведений перелік зернових культур, що вирощувалися на Русі, дає підстави говорити про уважний відбір зернових хлібів для розведення на полях. Вибране саме те, що краще всього відповідало потребам сільського населення і разом з тим відповідало місцевим особливостям ґрунту та кліматичним умовам, надійно забезпечувало урожай.

Основними джерелами при вирішенні питання про час посіву та збору зернових культур є літописи. В літописах такі свідчення трапляються рідко, вони говорять про час посіву та час збору хліба лише в зв’язку з розповідями про незвичайні метеорологічні явища. З них ми дізнаємося, що ранні заморозки ставали причиною загибелі урожаю. Наприклад, ранні морози були причиною загибелі зернових в Новгороді в 1127, 1161, 1215, 1230, 1251, 1420, 1436, 1435 р. р. літописи також дають свідчення і про покриття незібраного врожаю снігом. Таких випадків багато. 27;224]

Поряд з ранніми заморозками або впаданням снігу влітку та восени після посіву хліба, літописи вказують і на згубність для врожаю довготривалих дощів. Так, в Псковському літопису згадується про надзвичайно дощову осінь в 1468 році. Дощі почалися в липні, і тривали безперервно до жовтня. По полям багато незібраного хліба погнило, а озимі через дощ не могли зібрати. 27;225]

Розповідають літописи і про засуху. В 1336 році відмічена засуха, сильна спека, загибель урожаю, хлібна дорожнеча та великий голод. Теж було і в 1374 році. 27;226]

Немало лиха приносило і таке стихійне лихо, як гризуни. Так у 1410 році гризуни винищили майже весь врожай зернових.

Отже, очевидно, що в період Київської Русі землеробство залишалося безсильним проти різких кліматичних змін, не могло справлятись з шкідниками, добрива та урожайність були досить відносними, недостатніми. Навіть частковий неврожай або напад гризунів могли призвести до катастрофи на ринку зерна, і врешті - до голоду. Ц властивості сільського господарства, котрі були в рівній мірі характерні як для Русі так і для інших країн того часу.

За літописами визначаються і строки дозрівання зернових та час збору врожаю. Жито достигало в кінці липня, і десь з 20 липня починали його збирати. Ярові хліба достигали на 10−15 днів пізніше. Хліб жали серпами. Зжатий хліб зв’язувався в снопи і складався на полях. Зерновий хліб для наступної переробки в муку, крупну, толокно, солод надходив у млини або оброблявся вдома — його могли молоти на ручних жорнах, в ступах. 27;227]

Перед помелом хліб просушували в овині. Овин відомий ще з глибокої давнини. Він був однаково розповсюджений на Півночі, в центральних областях, Півночі Русі. Більш простий вигляд овину — яма, в яку накладались дрова. Дим, що йшов з ями сушив розвішані снопи пшениці. Снопи просушувались в овині, щоб досягти повного помелу зерна. Висушені снопи розкладались рядами по рівній поверхні обмелювались цепами.

1.2 Зернові культури в 16−18ст.ст.

Люблінська унія остаточна вирішила долю українського села. Феодальна залежність селян від польських магнатів була важким тягарем для людей. Україна в 16−18 ст.ст. перебувала під владою Польщі, котра нещадно використовувала сільськогосподарський та людський потенціали нашої країни. Даний період також характеризується численними соціальними протиріччями і боротьбою українського народу за власну незалежність. Всі ці особливості політичного становища держави не могли не позначитися на прогресивності розвитку сільського господарства.

Як і в період Київської Русі на Україні в основному вирощувались зернові культури: пшениця, жито, гречка, овес, кукурудза, просо тощо. Сільське господарство розвивалось екстенсивними методами. Польська шляхта для отримання більшого зиску з землі часто нехтувала правилами сівозміни, відпочинку землі тощо. Окрім того, експлуатація людей призводила до неефективності виробничої діяльності, отримання неякісної продукції.

Вирощуванням зерна займались і козаки. В час, вільний від війни, козаки господарювали в зимівниках. В українських степах при доброму догляді зернові культури давали досить непогані врожаї. Тим паче, що в козацьких господарствах земля добре оброблювалась та доглядалась. Тут в основному вирощували жито, пшеницю та овес. Овес був незамінною кормовою культурою для коней. Із жита та пшениці робили борошно для випікання хліба.

Під час Національно-визвольної війни та в період Руїни вирощування зернових культур як і все сільське господарство України занепало. Мобілізація українського селянства у військо Богдана Хмельницького позбавила країну людських ресурсів. В 1650—1652 рр. через військові дії було втрачено до 50% врожаю злаків[28;10]

В 1657—1659 рр. розпочалась громадянська війна, в часи якої українське населення також не могло зібрати вирощений врожай зернових.

Руїна призвела до різкого скорочення посівів хлібів через значні втрати людських ресурсів, випалені поля, відсутність тяглової сили та інвентарю.

Під час правління Петра І та Катерини ІІ особлива увага в державній політиці приділялась розподілу українських земель між російським дворянством та козацькою старшиною, зовнішній політиці. Українські землі розглядались як сировинна база, яку нещадно експлуатували. Дворянство та українська шляхта, наділені чисельними привілеями, зокрема звільненням від сплати державних податків, намагались отримати з належних їм земель найбільше вигоди. А це призводило до нераціонального землекористування, а значить і до скорочення врожайності. Як правило застосовувались застарілі методи господарювання, застарілий інвентар. До того ж селяни не мали ніякої зацікавленості в результатах своєї праці. Напівголодне життя українського народу призводило до постійних соціальних вибухів.

Отже, в 16−18 ст.ст. вирощування зернових культур хоча і було переважаючим, проте постійно гальмувалось політичними та економічними передумовами цього періоду.

1.3 Вирощування зернових культур в 19ст.

В період перебування України у складі двох іноземних держав — Австро-Угорської та Російської імперій — розвиток сільського господарства гальмувався економіко-політичними заходами вказаних держав. Зокрема, погляди обох імперій щодо України були однаковими: Україна розглядалась як сировинна база. Тож уряди обох держав не поспішали застосовувати в Україні інтенсивні методи господарювання, тим паче запроваджувати капіталістичні ринкові відносини. Всі галузі сільського господарства розвивалися екстенсивним шляхом: на початку 19 століття застосовувалася праця кріпаків, техніка була занадто застарілою, досягнення науки в аграрній сфері не застосовувались. Тож в цей період в Україні не було належних умов для розвитку і рослинництва, а саме вирощування зернових культур. Вирощене зерно ледь забезпечувало потреби внутрішнього ринку країни. Відсутність належного захисту від хвороб, шкідників, призводили до голоду серед селян, в яких вилучали весь вирощений урожай, щоб забезпечити прибутки поміщицьких господарств.

У галузі сільського господарства Західної України пріоритетне місце посідало зернове господарство. Серед зернових культур найбільші площі займав овес — 46, 4%, за ним кукурудза — 28,5%, суміш пшениці з житом — 15,8%, пшениця — 6,7%, інші культури — 2,6%. У деяких місцевостях головне місце відводилося посівам кукурудзи, які становили серед зернових культур 71%. 28;60] Проте на Закарпатті, як і в усіх регіонах України майже всі землі належали поміщикам. Використання праці кріпаків було малоефективним та не давало належної якості вирощеної продукції. Для збільшення своїх прибутків дідичі змушували працювати більше, вимагали сплати більших податків, що нерідко призводило до соціальних виступів в селі. А це не могло не відбитися на рівні врожайності даних регіонів.

Після скасування кріпосництва в Західній Україні в 1848 році сільське господарство повільно та поступово переходило до капіталістичних відносин.

До кінця 60-х рр. в Галичині, Буковині та на Закарпатті чітко сформувався стан заможних селян та ряд поміщицьких господарств, які перейшли на капіталістичні методи господарювання і почали розвиватися інтенсивним шляхом. В цей час різко збільшуються посіви зернових. Урожай експортується закордон.

В першій половині 19 ст. Наддніпрянській Україні відбувався пришвидшений процес розкладу феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний порівняно з феодалізмом капіталістичний лад. Проте цей процес стримувався наявністю кріпацтва, оскільки прикріплення селянина до землі стримувало приплив робочої сили на промислові підприємства. Це призводило до звуження ринку. Водночас праця кріпака була невигідною для нього, низькопродуктивною. Наявність примітивної техніки, відсутність зацікавленості в її вдосконаленні для підвищення агрокультурного рівня негативно відбивалась на подальшому розвитку сільського господарства. Внутрішній ринок зерна потерпав від недостатності. Лише після аграрної реформи 1861 року налагоджується процеси інтенсифікації вирощування зерна. У 60−90-х р.р. у поміщицьких господарствах значно розширюються площі зернових культур. У Степовій Україні та Лівобережжі запроваджується трипілля та переліг. Саме в цих районах значне місце займали зернові культури. Майже половина всіх зернових, що надходили на український ринок, вирощувались в економіях. Прогресивним явищем в поміщицьких господарствах було застосування органічних та мінеральних добрив. Це значною мірою позначилося на підвищенні врожайності зернових.

Рівень розвитку землеробства визначав також і співвідношення озимих і ярових культур. Озимина — важливий чинник підвищення рівня культури господарювання. У поміщицьких господарствах Правобережжя площа озимини переважала яровий клин. У Степовій Україні озимини майже не було. На Лівобережжі площа ярових перевищувала площу озимини на 40%. Це було одним з головних показників врожайності. 28;78]

Протягом пореформеного періоду як у поміщицьких, так і в селянських господарствах землеробство було зерновим. Площа посівів зернових культур на селянських наділах помітно збільшилась. Причини зернового характеру селянського господарства, очевидно, слід вбачати у помітному зростанні сільського населення, у збільшенні потреби в хлібі сього суспільства, а також у зростанні попиту на зерно на імперському та закордонному ринках.

Отже, в аграрному секторі України головне місце належало зерновому господарству. Під зерновими тут було зайнято 90% посівної площі.

Посівні площі зернових постійно збільшувались. Якщо у 1864−1866 р.р. посіви зернових становили близько 12 млн. десятин щорічно, то у 1892−1900 р.р. — понад 17 млн. десятин, що дорівнювало відповідно близько 30% загальної площі хлібів у Європейській Росії. Збільшувався валовий збір зерна. Якщо у 1864−1866 р. р в Україні він становив у середньому 398 млн. Пудів, то у 1892−1900 р.р. — понад 740 млн. пудів. Середня врожайність зернових 1 1883−1887 р. р досягла 33 пудів з десятини, у 1898−1902 р.р. — 47 пудів. 28;94]

Найефективніше зернове господарство розвивалося у південних губерніях — Херсонській, Таврійській, Катеринославській. Збільшувалося виробництво зерна в середніх показниках на душу населення. З 60-х р.р. воно зросло на Правобережжі - на 30%, на Лівобережжі - лише на 10%[28;101]. Україна, особливо її південна частина, займалися виробництвом товарного зерна, зокрема пшениці та ячменю, що постачались на внутрішній та зовнішній ринки. Вона становила велику частку зернового експорту всієї імперії. Зерно в основному вивозилося в Україні за кордон через чорноморсько-азовські та балтійські порти та сухопутні митниці. Наприкінці 19 ст. щорічне вивезення хліба з України через азовсько-чорноморські порти дорівнювало 70% загальноімперського експорту.

Таким чином, завдяки суспільному поділу праці, спеціалізації в галузі землеробства сільське господарство України стало важливим компонентом господарювання на селі в Російській імперії, збільшило постачання аграрної продукції як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.

1.4 Вирощування зернових культур у 20 ст.

На початку 20 ст. сільське господарство України продовжувало розвиватись капіталістичним шляхом за умов збереження залишків феодалізму, передусім великого поміщицького землеволодіння.

Криза 1900;1903 рр. довела неефективність феодалізму та неможливість Російської імперії контролювати процеси виробництва та збуту. В період кризи вирощування зерна значно скоротилося, що вплинуло перш за все на дрібні селянські господарства, які розорювались. Після революції 1905;1907 рр. вирощування зернових культур в Україні швидко зросло. Причиною цього була Столипінська аграрна реформа, найголовніша умова якої - це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному секторі був общинний лад, який сковував ініціативу, підприємливість та економічну свободу селян. Для кредитування селян було створено Селянський поземельний банк.

Таким чином до1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських та відрубних господарств. Уряд надавав їм допомогу на пільгових умовах. Документальні джерела свідчать, що Столипінська реформа призвела до стрімкого розвитку селянського господарства на капіталістичних засадах.

Урожай основних зернових культур з 1906 до 1913 року зріс з 2 млрд. пудів до 4 млрд. пудів. В 1913 р. виробництво зернових культур перевищило на 28% таке саме виробництво в США, Аргентині, Канаді разом узятих. Різко зріс експорт зерна. 28;123]

Перша світова війна згубно вплинула на стан сільського господарства Російської імперії, а особливо України — прифронтової і фронтової території. Широкі мобілізації в армію з перших днів різко зменшили кількість населення на селі. Мобілізація в армію призвела до занепаду сільського господарства. Валовий збір зерна в 1915р. порівняно з 1913 р. знизився на 20%, а в1916 — на 30%. [28;125]

Недостатня забезпеченість трудовими ресурсами, тягловою силою, сільськогосподарськими машинами, мінеральними добривами, зменшення внесення органічних добрив призвело до скорочення посівних площ. Найбільше незасіяних земель було в степовому районі. Внаслідок цього валовий збір зернових знизився.

В період воєнного комунізму розпочалася боротьба проти заможних селян. У травні 1918р. було встановлено продовольчу диктатуру, введено повну централізацію заготівель і розподілу продуктів харчування, державну монополію на хліб. Так, Декрет про монополію на харчові продукти від 9 травня 1918 р. надав повноваження Наркоматові продовольства реквізувати в селян усе зерно понад визначений останнім прожитковий мінімум. Йшлося про куркульське зерно, а відтак Декрет закликав решту селян, які не мали власного майна, об'єднатися для нещадної боротьби з «куркулями».

Після війни потреби у хлібі зростали, особливо в Росії, де добова норма хлібного пайка у 1918 році становила 50 г. з цією метою було організовано урядом комбіди, в обов’язки яких входило надання допомоги місцевим продовольчим органам з вилучення хлібних надлишків., машин, інвентарю у заможних селян і цим самим допомагати державі виконувати ленінські настанови. Політика воєнного комунізму призвела до громадянської війни. А це звичайно не могло не позначитись на сільському господарстві. Посівні площі було скорочено, адже селяни не були зацікавлені вирощувати надлишок продукції для продажу.

Відповідно до Циркулярного листа Наркомзему Української СРР про організацію комун від 18 березня 1919 р. та «Положення ВЦВК про соціалістичне землеробство і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 26 травня 1919 р. був узятий курс на форсоване насадження колективних господарств та радгоспів в українському селі. 28;129] Таким чином, був порушений принцип зрівняльного поділу землі, гарантований селянам Декретом про землю та «Основним законом про соціалізацію землі». 3 ініціативи посланців більшовицької партії в українському селі шаленими темпами створювалися різні форми колективних господарств, а також радгоспи, прo це свідчать статистичні дані. Весною 1918 р. в Україні налічувалось 45 сільськогосподарських артілей і тсозів, кілька десятків тимчасових буряківницьких артілей, в 1919 p.—497, а в 1920 р. їх було вже 707. 28;135]

Хоч виробництво сільськогосподарської продукції в Україні знижувалось, хлібозаготівля значно зросла. Якщо в 1919 р. хлібозаготівля становила 10,5 млн. пудів, то в 1920 р. — 71,5 млн. пудів зерна. 28;139] Таке зростання ні в якому разі не слід розглядати як результат роботи колективних та радянських господарств, що, як правило, виникали серед найбідніших верств населення і високою продуктивністю праці не характеризувалися .

Продрозкладка та продподаток у 1920;1921рр. призвели до збільшення вилучень зерна у селян, що призводило до наростання соціального невдоволення. Нестача інвентарю та сільськогосподарських машин. Постійне вилучення державою зерна призводило до постійного скорочення посівів зернових низький врожай 1921 року через посуху та неефективну державну політику призвів до голоду.

Станом на 15 січня 1922 р. Україна зібрала продподатку 58 110 тис. пудів зерна, в той час як по всій Росії, включаючи Сибір, Туркестан, Північний Кавказ, Крим та інші регіони, зібрано по продподатку 98 323 тис. пудів зерна. 28;140] Даючи оцінку зусиллям вищих органів України, треба пам’ятати, що із 12 українських губерній п’ять були повністю неврожайними, в решті — урожай нижче середнього або середній, але в жодній губернії не було урожаю вище середнього.

Через неможливість виконати надто завищені хлібозаготівельні плани уряд змушений був переглянути первісні завдання. Спочатку, в червні 1921 р., план хлібозаготівель в Україні становив 137 млн пудів. Восени його було знижено до 95 млн, а на початку 1922 р. — до 81,5 млн пудів зерна. Проте й останній — найнижчий не був виконаний. Всього було зібрано 74,9 млн пудів зерна. 28;145]

Таким чином, нереальність виконання хлібозаготівельних планів в Україні призвела до збереження розкладкового методу заготівлі зерна. Незважаючи на проголошений у березні 1921 р. перехід від продрозкладки до продподатку, формування державного хлібного фонду практично відбувалося примусовим шляхом. Зважаючи на сказане вище, нова економічна політика в чистому вигляді в Україні 1921 р. фактично не була ще запроваджена.

Наприкінці 1927 р. у СРСР виникла хлібозаготівельна криза. Радянська історіографія до кінця 80-х років стверджувала, що головною причиною виникнення хлібозаготівельної кризи було небажання селян під впливом куркулів давати хліб місту. Так, дослідники писали, що куркулі організували саботаж збору зерна в 1927—1928 pp. Притримуючи великі запаси хліба, вони відмовилися продавати його державі за ціну, встановлену радянським урядом. Проте справа була зовсім в іншому. Насправді ж хлібозаготівельна криза у 1927—1928 pp. (сільськогосподарський рік починався 1 жовтня) виникла у зв’язку з ринковими коливаннями цін на фоні зростання виробництва і товарного обороту сільськогосподарської продукції. Зернові труднощі кінця 1927 р. виникли через неправильне ціноутворення. З одного боку, йшло підвищення цін на сільськогосподарську техніку, промислові товари, а також незначною мірою на технічні культури, з другого — зниження державних закупівельних цін на зерно.

Радянська система планування спиралася на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй можливість забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, а також продавати його за кордон, одержуючи прибутки І вкладаючи їх у розвиток індустріалізації. Проте селяни вважали запропоновані державою ціни, які, до речі, становили 1/8 ринкових, надто низькими й відмовлялися продавати зерно.

Протягом січня—листопада 1930 р. шляхом реквізицій в Україні було заготовлено 400 млн пудів зерна. За такий же період 1931 р. державні заготівлі становили 380 млн пудів. Врожай 1932 р. в Україні лише на 12% був менший середнього показника 1926—1930 pp. [28;150] Статистика стверджувала, що це давало змогу повністю забезпечити населення хлібом та іншими продуктами харчування.

Тим більше, Україна вважалася складовою частиною СРСР, що здавалося б, зобов’язувало союзний уряд проявляти турботу про «меншу сестру». Проте уваги в цьому напрямі з боку московського керівництва не приділялося, незважаючи на те, що в 1930 р. у СРСР було зібрано 835 млн ц зерна, з них експортовано 48,4 млн ц. У 1931 р. збір зерна становив трохи менше — 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезли більше зерна — 51,8 млн ц. У 1932 р. валовий збір зернових культур становив 699 млн ц, експортовано 18 млн ц, і частина зібраного врожаю залишилася зимувати в копах на полях. У цілому врожаї 1931 і 1932 pp. були лише ненабагато нижчі середніх минулорічних, що давало можливість уникнути голоду. 28;156]

Проте держава систематично конфісковувала більшу частину зерна для власних потреб. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали протягом року та ще й перейшли на наступний рік. Через ці зимові заготівлі в селян не залишилося будь-яких продуктів харчування. Крім того, план заготівлі зерна в Україні 1932 р. був підвищений Й. Сталіним на 44%. Це призвело до спалаху справжнього голоду на селі.

Під час хлібозаготівель взимку 1931;32 pp. з колгоспів вилучали навіть насіннєвий фонд та фонд, що призначався на оплату праці колгоспників. У зв’язку з цим чимало членів артілей змушені були шукати будь-які заробітки за межами України, йти в місто і працювати за договором, більше докладати зусиль у підсобному господарстві, а не на колгоспних роботах.

Основний принцип хлібозаготівель полягав у тому, що певну кількість зерна необхідно було здати державі за будь-яких обставин і лише після того, як державні поставки будуть виконані, можна брати до уваги потреби селян. Та плани хлібозаготівель стали настільки великі, що їх неможливо було виконати, не кажучи вже про розв’язання запитів селянства. Так, з червня до жовтня 1932 р. селянський сектор України дав лише 132 млн пудів зерна [28;156], що було наслідком неповного використання потенціальних можливостей посівних площ через нестачу посівного матеріалу, який реквізували у 1931 р., та незацікавленості колгоспників у праці в громадському господарстві. Звичайно, такий показник не влаштовував Й. Сталіна, і він направив до Харкова надзвичайну хлібозаготівельну комісію під керівництвом В. Молотова. Наприкінці жовтня 1932 р. голова комісії заявив, що Україні встановлюється скорочений хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн пудів, у тому числі селянському сектору — 261 млн пудів. Отже, з селян вимагалося витиснути, починаючи з листопада, ще 129 млн пудів, тобто майже стільки, скільки було заготовлено з червня по жовтень того ж року [28;160]. Розмови про відсутність хліба до уваги не бралися.

У результаті активної діяльності комісія В. Молотова додатково «заготовила» в селянському секторі 87 млн пудів зерна (у колгоспах — 73,2 млн, серед одноосібників — 13,8 млн пудів), у радгоспах — 17,6 млн, всього — 104,6 млн пудів. Загальна кількість зерна, вилученого державою з урожаю 1932 p., становила 260,7 млн пудів [28;165]. Таким чином, В. Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз із України майже всі наявні запаси. Конфісковувалися навіть жалюгідні рештки зерна в соломі й полові після обмолоту. Заготівлі знову позбавили голодних людей останнього шматка хліба.

В період Другої світової війни сільське господарство в основному було перекладено на плечі жінок та дітей. Звичайно, вирощування зерна призупинилося. В районах бойових дій урожай зерна навіть не було зібране.

Після вигнання окупантів з території України у 1943році в Україні почалася відбудова. Проте не вистачало посівного матеріалу, техніки, робочої сили. Важкою працею мирного населення Радянська армія була забезпечена продовольством. Під час війни Україна втратила багато цінних сортів пшениці, оскільки були зруйновані дослідницькі лабораторії.

На пленумі ЦК КПРС у вересні 1953 p. M. Хрущов вперше піддав різкій критиці заяву В. Маленкова про «розв'язання зернової проблеми», за якою нібито у 1952 р. було зібрано 130 млн. т зерна. Останній наголошував, що цю проблему розв’язано остаточно. Проте після смерті Й. Сталіна (березень 1953 р.) виявилося, що названу цифру одержали, використовуючи облудний метод так званого «біологічного врожаю», а фактичний урожай дорівнював лише 92 млн. т. 28;179]

М. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення та поголів'я худоби в абсолютних цифрах були меншими, ніж за царських часів. Ціною величезних зусиль і капіталовкладень лише у 1965 р. було досягнуто рівня виробництва зерна 1913 р.

У вересні 1953 p. M. Хрущов вказав на причини відставання сільського господарства, що зводилися до низького рівня його фінансового і матеріально-технічного забезпечення, скрутного соціального становища селянства. Відтоді почалося здійснення низки заходів економічного стимулювання роботи сільськогосподарських підприємств: збільшено капіталовкладення; підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, що здавалася державі; надано деякі права колгоспам у плануванні виробництва; підвищено оплату праці колгоспників; знижено податки з присадибних селянських господарств; розширено культурно-побутове будівництво на селі. Колгоспи дістали право вносити зміни у свої статути з урахуванням місцевих умов.

З метою збільшення виробництва сільськогосподарської продукції восени 1953 р. з ініціативи М. Хрущова було прийнято рішення про освоєння цілинних та перелогових земель Казахстану й Сибіру.

Завдяки спільним зусиллям цілинників — Україна дала їх найбільше — було освоєно 42 млн. га цілинних і перелогових земель. Ці заходи почали давати віддачу. В цілому за п’ять років після 1953 р. порівняно з попереднім п’ятиріччям приріст виробництва сільськогосподарської продукції країни становив 34% .

Важливе місце у сільському господарстві займала електрифікація, за допомогою якої підвищувалася технічна і енергетична оснащеність галузі. У село надходила електроенергія з централізованих джерел, але досить мало. У більшості господарств використовувалася електроенергія місцевих електростанцій. На кінець 1955 р. було електрифіковано всього 25% колгоспів. Село ж, зокрема оселі колгоспників, зовсім не було електрифіковане. [28;185]

Думка спеціалістів зводилася до того, що розв’язання зернової проблеми — одна з найголовніших умов зміцнення кормової бази і подолання відсталості у галузі тваринництва. Тому особлива увага зосереджувалася на зерновій проблемі.

Комплекс заходів, вжитих у вересні 1953 p., спричинив пожвавлення в основних галузях виробництва, зокрема в землеробстві та тваринництві. Піднесення виробництва в аграрному секторі тривало п’ять років (1954 — 1958). Валовий збір зерна в Україні зріс за цей період майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництво м’яса зросло більш як удвічі, молока — втричі. У 1958 р. Україна дала державі 552 млн пудів зерна, на 102 млн пудів більше, ніж передбачалось планом. Урожайність зернових за період 1950 — 1961 pp. зросла з 10,2 до 19,9 ц з га. Отже, тенденція до збільшення виробництва сільськогосподарської продукції намітилася, хоч, безумовно, результати господарювання були недостатніми. [28;195]

На території України в другій половині 60-х років функціонувало 9244 колгоспи і 1605 радгоспів. Вони виробляли 20% зерна від загальносоюзних обсягів. Завдяки електрифікації, покращення фінансування та зміцнення матеріально-технічної бази рівень виробництва в аграрному секторі значно зріс.

У результаті збільшення капітальних вкладень у сільське господарство України зріс рівень енергоозброєності праці. Питома вага збирання зернових комбайнами підвищилась з 90,9% у 1965 р. до 98,8% у 1970 р. у колгоспах і до 99,5% у радгоспах. Збирання кукурудзи на зерно — з 80% до 86,6% у колгоспах і до 96,4% у радгоспах, збирання цукрових буряків з 66% до 80,2% у колгоспах і 81,9% у радгоспах. Однак допускалися великі втрати вирощеного врожаю при збиранні. [28;207]

Широко застосовувалася електрична енергія для приведення в рух зерноочисних машин, сушильних агрегатів, молотарок, транспортних засобів, навантажувачів тощо. Застосування електроенергії на очистці зерна скорочувало затрати живої праці в 1,6 рази.

Хлібороби України доклали чимало зусиль до піднесення культури землеробства і підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь, раціонального використання землі, досягнення високих і сталих урожаїв на кожному гектарі. Досконаліше застосовуються сівозміни і використання високосортного районованого насіння, підвищується якість обробітку ґрунту і проведення меліоративних робіт, вноситься більше добрив, застосовуються гербіциди і скорочуються строки польових робіт тощо. У результаті цього покращувалася культура землеробства в господарствах України, підвищувалася врожайність зернових культур і рентабельність господарювання.

Підвищенню врожайності сільськогосподарських культур і зростанню продуктивності праці сприяло ширше застосування мінеральних добрив та використання хімічних засобів захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів. Так, у 1966 р. врожайність озимої пшениці становила в середньому 24,8 ц з га і валовий збір зерна — 18,8 млн. т проти 21,3 ц з га і 15,6 млн. т у 1965 р. [28;210]

У зв’язку з запровадженням результатів наукових розробок у сільськогосподарське виробництво підвищилася роль галузевих науково-дослідних інститутів, дослідних станцій, вчених. Ними було виведено ряд нових, високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур. Серед них найбільш перспективні сорти озимої пшениці Безоста-1, Миронівська-808, Миронівська ювілейна, Одеська-51, Поліська-70 та ін. Це сприяло тому, що урожайність пшениці зростала. [28;213]

Освоєння цілинних та перелогових земель у Казахстані в 50-х роках створило нову базу виробництва товарного зерна. Це викликало суттєві зміни структури посівних площ в Україні, де було значно збільшено посіви цукрових буряків, льону, кукурудзи, Інших технічних та кормових культур. Проте у зв’язку з низькою ефективністю використання нових земель згодом перед Україною було поставлено завдання дальшого збільшення виробництва зерна. У 1980 р. порівняно з 1940 р. його було вироблено в 1,4 раза більше.

Співвідношення між виробництвом зернових та інших сільськогосподарських культур в Україні, визначене державними плановими завданнями, змінювалося і відповідно вносилися корективи у структуру посівних площ. Якщо в 1970 р. в Україні площі під зерновими становили 15 518 тис. га, то у 1986 р. — 16 214 тис. га. Хоч ця площа становила 13,9% від загальносоюзної під зерновими, завдяки високій урожайності було зібрано 20,5% загального обсягу валового збору зерна в СРСР. 28;224]

Певні коливання спостерігалися в обсягах посівів кукурудзи, яку в Україні вирощують і на зерно, і на зелений корм. Якщо в 1960 р. — період активного насадження згори — площі кукурудзи займали 2,1%,, у 1965 р. — 11%, то на початку 80-х років — 14%. Друга половина 80-х років характеризувалася деяким збільшенням уваги до цієї культури — у 1985 р. площа під кукурудзою становила 16,0%. 28;226]

У першій половині 80-х років рівень виробництва зерна в Україні продовжував знижуватися. До того ж спостерігалося не тільки уповільнення темпів його зростання, але й абсолютне скорочення його обсягів. Так, у 1981 — 1985 pp. виробництво зерна (в середньорічному обчисленні) зменшилося порівняно з 1976—1980 pp. більше як на 3,6 млн. т. 28;229]

Діаметрально протилежне явище спостерігалося в зерновому господарстві у другій половині 80-х років. Протягом 1986—1990 pp. середньорічний валовий збір зерна в Україні зріс на 23,2%. У 1989 р. в середньому зібрано 34,8 ц зернових з 1 га, а валове виробництво зерна, включаючи всі без винятку категорії господарств, перевищило загалом 53 млн. т. 28;230] Це означало, що в Україні вирощено більш як тонну зерна на кожного її жителя, що, до речі, відповідає світовому рівню.

Проте надлишків зерна в Україні не було. Навіть більше, продовжував відчуватися його дефіцит. Суть у тому, що після виконання державного замовлення, яке становило 17,5 млн. т, а це близько 34% від загального валового збору, забезпечення всіх інших потреб, фермам залишалася така кількість власного зерна-фуражу, що задовольняла їх потреби лише на 65%. Середня врожайність ранніх зернових виявилася вищою, ніж у 1989 p., І досягла 37 ц з 1 га, тобто знову-таки в середньому більш як тонна на кожного мешканця. До того ж в окремих господарствах вона досягала 45 — 65 ц з 1 га. 28;235] Такої високої врожайності зернових два роки підряд республіка ще не мала.

Врожайність зернових культур у Союзі була значно нижчою, ніж у країнах, які знаходяться не в кращих природно-кліматичних умовах. Так, у 1988 р. вона становила в середньому 18 ц з 1 га, тоді як в Угорщині врожайність зернових складала 50 ц, а в Голландії — понад 60 ц з 1 га. [28;240]

Цікаво, що СРСР виробляв у середньому на людину зерна стільки, скільки й Сполучені Штати Америки, а в Україні — навіть більше. Та не вміли раціонально розпорядитися вирощеним врожаєм. І як наслідок, доводилося імпортувати зерно, причому далеко не за пільговими цінами — по 150—160 доларів за тонну. Протягом 1971 — 1988 pp. за куплені за кордоном 487 млн. т зерна сплачено чималу суму — 70 млрд. доларів. [28;245] Щороку в середньому закуповувалося 40 млн. т зерна. Таку саму кількість становлять і втрати власного врожаю через безгосподарність.

У 1989 р. за кордоном було закуплено 38 млн. т зерна на суму 3,2 млрд. крб. На відміну від попередніх років вперше частка пшениці в загальному імпорті становила лише 37% — ввезено 14 млн. т пшениці на 1,4 млрд. крб. В основному ввозилося кормове зерно — кукурудза, ячмінь, овес і сорго. Крім зерна, для кормових потреб було ввезено 4,8 млн. т соєвого шроту і бобів сої на загальну суму 0,8 млрд. крб. [28;248]

Закупки зерна здійснювалися, як правило, влітку, що нерідко спричиняло втрати. Адже продукція завозилася у порти, коли в розпалі були жнива і з поля вивозили власний урожай. Та штрафи за простої суден у портах змушували забувати про нього. Врожай залишався в полі, а вивозили насамперед чуже зерно.

1.5 Проблеми вирощування та збуту зерна в Незалежній Україні(1991;2000рр.)

вирощування зерновий культура аграрний Відомо, що найскладнішою сферою економіки України, яка потребує кардинальної перебудови, є сільське господарство. Дефіцитність продовольства і низька його якість, нічим не виправдані великі розміри втрат уже виробленої сільськогосподарської продукції, демографічний дисбаланс з одночасним обезлюдненням сільської місцевості, поєднання аграрної кризи з економічною — ось основні проблеми, що характеризують аграрний сектор 1991—2000 pp.

Незважаючи на потенційні природно-кліматичні умови України, її чорноземні ґрунти, що дають змогу у повному обсязі забезпечувати внутрішні потреби в продовольстві, а також нарощувати експортний потенціал, кризові явища в сільському господарстві впродовж 90-х років мали місце. Причини складного стану аграрного сектору накопичувались десятиріччями. Вони були викликані примусовою колективізацією, яка знищила приватну власність на засоби виробництва, підприємництво, а найтрагічніше — відбулися депортації значної частини найбільш працьовитих і заповзятливих селян.

Поглибленню кризових явищ у сільськогосподарському виробництві сприяв також нееквівалентний обмін між містом і селом, що унеможливив розв’язання соціальних проблем, призвів до деградації села І масового відпливу з нього робочої сили, особливо молоді. Згубно позначилася на розвитку галузі командно-адміністративна система управління, що відучила людей самостійно мислити, проявляти ініціативу. Все це спричинило відчуження селянина від землі, державної власності, що по суті перетворилася на «нічию», позбавило його матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, породило пасивність, байдужість.