Дадаїзм

Дадаизм

И. Маца.

Дадаизм — що склалося у роки війни художнє й літературний напрям, має за мету руйнація буржуазної культури та дискредитирование міщанських моралі. На місце отрицаемого Д. ставить анархічну ініціативу індивідуума, нічим не пов’язаного у повсякденному житті й у мистецтві. ["Дадаист є найбільш вільним людиною на земній кулі". «Хто живе для сьогодні — вічно живе» (Р. Гюльзенбек). «Я проти будь-якої системи. Найбільш прийнятна система — не мати ніякої системи» (Т. Цара)]. Анархічний бунт дадаїстів проти «всього» представляє собою жодну з крайніх форм образного висловлювання обурення та соціальній безпорадності дрібнобуржуазній інтелігенції та богеми перед імперіалістичної війни" та її соціальних наслідків. Про це говорять як виникнення, і програму і практика Д.

Как школа Д. оформився в 1916, в. нейтральній Швейцарії. Перші діячі Д. — Трістан Цара (поет, румунів), Ріхард Гюльзенбек (поет, німець), Гуго Балл (організатор дадаїстів), Р. Арп (художник, німець), М. Янко (художник, румунів). «Усі вони полетіли поза межі своєї батьківщини війною, і всі вони у однаковою мері були просякнуті скаженою ненавистю урядів своїх країн час», — каже Гюльзенбек. Д. виник як мистецтво кабаре («Cabaret Voltaire»), потім в лит-ру («Publications du Cabaret Voltaire» — «Публікації кабаре Вольтер», 1916, Huelsenbeck R., Die phantastischen Geleite, 1916, Tzara T., La premiè, re aventure cé, leste de Mr. Antipirine — «Перше небесне пригода пана Антипирина», 1916, журнал «Dada») й у изоискусство (першу виставку дадаїстів в 1917). Біженці в нейтральній Швейцарії спочатку просто веселилися, потім показували злі й дуже цинічні гримаси всього суспільства, якому були зобов’язані війною, оторвавшей їхнього капіталу від батьківщини. Вони робили те ж саме, що робилося на їх вітчизняних кафе-шантанах і кабаре, лише виступу їхнього позбавили патріотичної сентиментальності, були гострими, дадаисты доводили остаточно, до крайніх висновків, футуризм і експресіонізм, прибічниками к-рых вони за були. Вже Швейцарії намітилися два різних напрями усередині її самої Д.: 1. «Абсолютний дада» — група Цара і потім французьких і голландських дадаїстів, ідеалом к-рых була «статична» і «симультанистическая» поезія і «абсолютне мистецтво», 2. «Політичний дада» — група Гюльзенбека, та був німецьких дадаїстів, для к-рых Д. — «це найбільш релятивистическое, антибуржуазно-антикапиталистическое, активистское світогляд політично мислячих людей, для к-рых є лише незначною деталлю світової картини і к-рые повинні постійно повставати проти мистецтва, воно в буржуазному суспільстві залишається товарної цінністю» (Гюльзенбек).

Первая група після закінчення війни переселилася до Франції, де до неї тимчасово приєдналися худий. Пикабиа, поети Сандрар, Кокто, А. Бретон, Л. Арагон та інших. Група розклалася приблизно 1923—1924, коли частина «абсолютних дадаїстів» перейшла до «сверхреалистам» (див.). Гюльзенбек повернувся до Німеччини в 1917, що й утворилася група «політичних дадаїстів» [з поетів до неї ввійшли: Р. Гаусман, І. Баадер, У. Меринґ, та якщо з художників — Р. Гросс і Гартфильд (Герцфельд)]. Але свій роботу вона розгорнула тільки після закінчення війни, коли частина групи (Гросс і Гартфильд), особливо загостривши свою антибуржуазну позицію, відкрито висловилася за пролетарську революцію (видавництво дадаїстів «Malik-Verlag» стало друкувати і не-дадаистические роботи революційних письменників, потім повністю перейшло на службу революції: Гросс і Гартфильд, відмовившись від Д., прийняли думку революційного пролетаріату). «Політичність» інших дадаїстів полягала у тому, що вони, на словах визнаючи боротьбу пролетаріату, насправді знущалися над ідеями революції, як і як вони знущалися над ідеалами буржуазії і міщанства. Ці «принципові» дадаисты повернулися, як та його французькі однодумці, до тієї ж гедоністичної лит-ре, к-рую вони у свого часу заперечували. «Абсолютний Д.» в Німеччини представляв художник-поэт До. Швиттерс, «винахідник» «мерзизма» і «послідовної поезії». Хоча у 1920—1922, під час розквіту Д., дадаїстів було багато переважають у всіх країни, але поза Франції та Німеччини дадаисты зуміли організувати школу лише у Голландії (група «Мекано», Бонсет, Бломфильд, Цитроэн та інших.). У Італії до Д. примикали великі художники, головним чином футуристи, як, наприклад Кіріко, Прамколини та інших.

Д. прагне абсолютному визволенню словесного матеріалу від будь-яких релігійних, філософських, етичних тощо. п. асоціацій, до того що, щоб словом можна було б користуватися як самостійної «річчю», як звуковим комплексом. Звідси, з одного боку, та форма «симультанистической поезії» Цара (poè, me simultané,), яка розрахована на багатоголосу декламацію й у до-рій словесний матеріал повинен заміняти оркестрові інструменти, і з з іншого боку — форма так зв. «негритянської» і «маорийской» поезії, де вірш складається з комбінацій вже існують і відразу придуманих слів. Остання форма давала можливість здійснити й вимога щодо знищенні в поезії асоціативних образів. «Слова, — каже Гюльзенбек, — мають бути сферичними образами, замкнутими у собі, маленькими світами, мають свою власне життя, свої власні закони». Там, де провести це основне вимога неможливо було (особливо у прозі) і поет мав користуватися словником рідного з., дадаисты продовжували традиції футуристів — «епатували буржуа». Епатування мало кілька прийомів, найбільш характерні з к-рых: 1. Поет звертається до читача або до публіці не як, бо як не стесняющееся у висловлюваннях приватна особа, напр.: «Перш ніж зійти до вас, як поламати ваші гнилі кістки… як зіпсувати ваш смак до красі, цукру, перцю, філософії і метафизически-математически-лирическому винегрету… потрібно ухвалити антисептичну ванну», — звертається до публіки французький дадаист Рибмон-Дессэнь й ними закінчує: «Adieu, mon ami!» (До побачення, мій друже). Цим прийомом знищується всяка поетичність, сентиментальність, патетичність, т. е. усе те, що дадаист ненавидів в поезії. 2. Дадаист висуває якесь становище, а тепер ж, у тій фразі, заперечує як і становище, і заперечення його. «Треба досить дадаистом, щоб за відношення до свого власного Д. зуміти зайняти дадаистическую позицію» (Гюльзенбек). «Я пишу маніфест і щось хочу, все-таки скажу щось, хоча я принципово проти будь-яких маніфестів й виступав проти будь-якої принциповості» (Цара). 3. Третій прийом повідомляє алогічного кінця симультанизм футуристів і французьких урбаністів: поет як пов’язує фрази, к-рые повідомляють про факти і явищах, совершившихся одночасно у різних місцях і різних обставин, але складових зрештою єдиний образ, дадаист заради несподіванки поєднує і нічого спільного між собою які мають фрази, намагаючись бути, у межах кожної з них «оригінальним» і фантастичним. 4. Четвертий прийом — з погляду змісту найхарактерніший для Д. — це цинічність. У своїй «боротьбі» проти міщанської псевдонравственности і лжестыдливости дадаисты користуються образами і формулами, які своєю насиченістю, близька до патологичности, далеко перевершують еротизм будь-якого гедоніста мистецтво. Щоправда, чуттєвість в дадаистической лит-ре не вишукана, вона не має зухвалі і нахабні форми, проте еротична вишуканість не повністю знищується, лише отримує інше, відвертіше вираз. Дадаистическая поезія користується вільним віршем, якому властива широка ритмічність футуристів чи нервозна роздробленість експресіоністів. Дадаисты, особливо німецькі, нерідко користувалися друкарським акцентуванням вірша, застосовуючи щодо одного й тому самому вірші різні типи шрифтів і заверстывая текст у різних, геометричних і «мальовничих» формах. Звідси виникнув в дадаистической поезії так зв. «поэма-картина», де набір створює певний візія.

Список литературы

Манифест Т. Цара у журналі «Dada», Zü, rich, 1918, № 3,.

Манифесты дадаїстів і довідки історію дадаїзму в рб. «Dada-Almanach», hrsg. von R. Huelsenbeck, E. Reiss-V., 1920, в «Anthologie Dada», Zü, rich, Ed. Luxe, 1919,.

Huelsenbeck R., Dada siegt!, Malik-V., 1920,.

Фриче У. М., Західно-європейська література XX в, Гіз, М. — Л., 1926.