Соціальна направленість та відповідальність організації (на прикладі НВП «Талас»)

ДИПЛОМНА РОБОТА Соціальна направленість та відповідальність організації

(на прикладі НВП «Талас»)

ЗМІСТ соціальна відповідальність бізнес Вступ Розділ 1. Теоретичні засади соціальної направленості та соціальної відповідальності бізнесу

1.1 Соціальна діяльність організацій: суть, історія, напрями

1.2 Нормативно-правове забезпечення соціальної діяльності організацій

1.3 Проблеми використання соціальної інфраструктури суб'єктами господарювання Розділ 2. Рівень соціальної направленості та соціальної діяльності вітчизняних бізнес-структур

2.1 Загальна характеристика НВП «Талас»

2.2 Опис бізнесу і продукції, що випускається Розділ 3. Концептуальні підходи до підвищення рівня соціальної відповідальності бізнесових організацій

3.1 Впровадження новітньої системи забезпечення відповідальності бізнес-структур

3.2 Адаптація до умов України світового досвіду відповідальності бізнесу Розділ 4. Індивідуальне завдання щодо охорони праці та цивільної оборони

4.1 Соціальний захист потерпілих на підприємстві

4.2 Організація евакуаційних заходів у разі виникнення небезпечної ситуації

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ додатКИ

ВСТУП Актуальність проблеми. З проголошенням України вільною, незалежною державою в країні розпочався процес реформування усіх ланок суспільного життя. Такі зміни зачепили політичний, економічний та соціальний устрій держави. Однак практика ринкових перетворень відсунула на другий план питання соціальної політики. Не спостерігалося жодних розрахунків впливу економічних рішень на рівень життя населення. Інфляційні процеси, бюджетний дефіцит зруйнували нормативну основу системи соціального захисту. При цьому кардинально змінились пропорції між державою і приватними бізнес-структурами щодо володіння засобами виробництва. За таких умов лише підвищення рівня соціальної направленості та соціальної відповідальності бізнесу може стати запорукою пом’якшення протиріч між окремими верствами населення.

Відтак, дослідження проблеми соціальної спрямованості та соціальної відповідальності організацій має як теоретичне, так і безпосередньо практичне значення. Актуальність та особлива значущість вказаної проблеми, відсутність системних розробок щодо її вирішення обумовили вибір теми дипломної роботи, визначили її мету та завдання.

Мета та задача дослідження. Метою дипломної роботи є обґрунтування концептуальних підходів до підвищення рівня соціальної спрямованості та соціальної відповідальності організацій.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати такі завдання:

— дослідити діючий в Україні механізм взаємодії в ланцюгу «держава — бізнес — громадянин»;

— з'ясувати особливості соціальної діяльності вітчизняних підприємств;

— визначити основні напрями підвищення рівня соціальної спрямованості та соціальної відповідальності організацій.

Предмет дослідження. Теоретичні та практичні засади механізму управління процесом формування соціальної спрямованості та соціальної відповідальності організацій.

Об'єкт дослідження. Управління процесом формування соціальної спрямованості та соціальної відповідальності організацій.

Значний внесок у вирішення досліджуваної проблеми зробили такі учені, як-от: С. Белбелян, П. Белінський, С. Мельник, Т. Новікова, О. Рой, Р. Салмон, М. Свиткин, П. Шевчук та ін.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що основні положення дипломної роботи можуть бути використані власниками та керівниками підприємств усіх форм власності, оскільки пропоновані шляхи формування соціальної спрямованості та соціальної відповідальності організацій сприяє підвищенню рівня соціальної захищеності їх працівників і членів їх сімей.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади соціальної направленості та соціальної відповідальності бізнесу

1.1 Соціальна діяльність організацій: суть, історія, напрями

Існують дві різні точки зору на те, як слід поводитися організаціям у відношенні з їх суспільним середовищем, щоб вважатися соціально відповідальними. Згідно із однієї з них, організація соціально відповідальна, коли максимально збільшує прибуток, не порушуючи законів і норм державного регулювання. З цих позицій організація повинна переслідувати тільки економічні цілі. Згідно іншій точці зору, організація на додаток до відповідальності економічного характеру, зобов’язана враховувати людські і соціальні аспекти дії своєї ділової активності на працівників, споживачів і місцеві общини, в яких проходить її діяльність, а також надавати певний позитивний внесок до вирішення соціальних проблем у цілому.

Отже соціальною діяльністю організації можна вважати дії, що направлені не тільки на підвищення її економічних показників та виконання функції виробництва продукції та послуг, забезпечуючи одночасно роботу для громадян і винагороди для власників, а й на врахування соціальних аспектів своєї ділової активності, тобто вплив організації на робітників, на покупців, на навколишнє середовище і суспільство в цілому.

На початку XX століття деякі керівники бізнесу виражали упевненість в тому, що корпорації зобов’язані використовувати свої ресурси так, щоб суспільство опинялося у виграші. Е. Карнегі, що займався виробництвом сталі, вклав 350 млн. дол. в соціальні програми і побудував більше 2000 публічних бібліотек. Джон Д. Рокфеллер пожертвував 550 млн. дол. і заснував фонд Рокфеллера. Доктрина капіталістичної добродійності, згідно якої прибуткові організації повинні жертвувати частину своїх коштів благо суспільства, була розглянута Карнегі в роботі «Євангеліє процвітання».

Перші акції такого роду заклали основи підходу, який до цих пір є об'єктом суперечок. Ще одним прихильником даної концепції став Роберт Э. Вуд. У річному звіті за 1936 р. він згадав «ті широкі соціальні зобов’язання, які неможливо виразити математично, але можна вважати такими, що проте мають першорядне значення». Вуд мав на увазі сильний непрямий вплив суспільства на організацію, що функціонує в даному суспільстві. Він стверджував далі, що нелегко зміряти кількісно або інтерпретувати економічно витрати — вигоди для суспільства, що викликаються соціальною відповідальністю бізнесу. Серед керівників ділових підприємств Вуд одним з перших визнав «багатошаровість широкої публіки» (виділивши, наприклад, споживачів, місцеві общини, утримувачів акцій і працівників), обслуговуваною фірмою. Він був також захисником підходу до рішення соціальних проблем не стільки з державних, скільки з менеджерських позицій.

Погляди Вуда й інших його прихильників надалі не отримали особливої підтримки. Щоб зрозуміти, чому ці люди не зробили помітного впливу на позиції і практику бізнесу у той час, потрібно пригадати, що це був за період. Під час Великої Депресії 30-х рр. ХХ ст. головною турботою американських підприємств було елементарне виживання. Найважливішими і вирішальними для цього були економічні чинники. В цей час майже всі американці і не чекали від бізнесу нічого іншого, окрім прибутку і робочих місць.

Згідно думки професора Престона, концепції соціальної ролі бізнесу почали поступово змінюватися в 50-х рр. Частково це було обумовлено розвитком співпраці між бізнесом і урядом під час другої світової і такої, що прослідувала за нею в 50-ті рр. «холодною війною». У цей період був створений Комітет з економічного розвитку, до якого увійшли найбільш видатні представники ділового світу. Хоча мета комітету полягала в консультуванні уряду з економічних і комерційних питань, значення комітету виявилося більш істотним, оскільки таким шляхом розширювалася участь ділового світу у вирішенні проблем соціальної і державної політики.

Саме у 50-х рр. з’явилася перша ґрунтовна праця на тему соціальної відповідальності. У книзі «Соціальна відповідальність бізнесмена» Х. Р. Боуен розглянув, як концепція соціальної відповідальності може бути поширена на бізнес, а усвідомлення ширших соціальних цілей при ухваленні ділових рішень може приносити соціальні і економічні вигоди суспільству.

Дискусії про роль бізнесу в суспільстві ще більше поширилися завдяки подіям 60-х і 70-х рр. Відносно 60-х рр. Джекобі указує, що в громадській думці з’явилася опозиція світу бізнесу. У різних сферах суспільства виявився активний інтерес до таких питань, як цивільні права, війна у В'єтнамі, рівноправ'я жінок, забруднення середовища відходами промисловості і стан місця існування в цілому, а також консьюмеризм — рух споживачів. У 70-і і 80-і рр. па перший план вишли роззброєння, атомна енергетика, позбавлення від голоду країн третього світу, захист флори і фауни, торговельно-економічні відносини з ЮАР.

Отож, відповідальність — це синонім обов’язку що-небудь зробити або наслідок порушення обов’язку. У широкому сенсі соціальна відповідальність — це усвідомлення свого боргу перед суспільством, колективом, індивідом і ін. Соціальна відповідальність у вузькому сенсі - це зобов’язання організації приносити користь суспільству через використання прибутків.

Коли фірма була закритою системою, її головною соціальною відповідальністю було забезпечення прибутком власника. В даний час організація повинна забезпечити баланс інтересів різних соціальних груп:

— власників (акціонерів);

— клієнтів;

— ділових партнерів;

— персоналу;

— менеджерів;

— органів державного і муніципального управління;

— громадян, що проживають на даній території.

Ч. Бернард був 20 років президентом телефонної компанії. Він перший сформулював концепцію соціальної відповідальності корпорації, відповідно до якої діяльність окремих організаційних систем і ухвалені в них рішення мають соціальні наслідки, що далеко йдуть, які менеджмент повинен враховувати у сфері перспективних інтересів організації.

Соціальна відповідальність і корпоративна етика оцінюються сьогодні провідними фахівцями менеджменту як один з головних потенціалів компанії. Але так було не завжди. Довгі роки розвитку ринкової економіки фірма виступала інструментом прогресу, і в цьому сенсі їй визначалася соціальна роль: у розвитку науково-технічного прогресу, у використані нових технологій; у виробництві нових товарів і послуг; у створенні нових робочих місць і підвищенні вимог до якості робочої сили; у підвищенні купівельної спроможності; у забезпеченні дивідендами акціонерів, що створювало економічну основу накопичення капіталу і нових інвестицій; у формуванні прибуткової частини бюджету і т. п., що підтримувало розширення соціальної інфраструктури. Але практика ринкової конкуренції продемонструвала і «обернену сторону медалі»: нічим не обмежувана поведінка фірми у режимі вільного підприємництва породжує соціальну несправедливість, і кінець кінцем вона стала, за словами П. Друкера, «жертвою власного успіху», прояви якого вказані в табл. 1.1.

Такого роду тенденції привели до загострення соціально-економічної ситуації в країнах розвиненого капіталу, до нових криз перевиробництва, масового безробіття. Нападки на свободу підприємництва посилилися з усіх боків. У суспільстві назрівала ситуація, коли віра в провідну роль підприємництва опинилася підірвана і тому діяльність фірм необхідно було ставити під контроль. У зв’язку з цим були прийняті закони про охорону праці, про мінімальну заробітну платню, про дитячу працю, антитрестові закони про норми забруднення, безпеку і охорону середовища, закони в області санітарії і безпеки фармацевтичної продукції.

Таблиця 1.1 Зміни, що відбулися у зв’язку неконтрольованою діяльністю фірми

Слід віддати належне менеджерам фірм, що продемонстрували вельми конструктивну реакцію. По-перше: вони розгорнули просвітницьку і освітню кампанію про роль вільного підприємництва; по-друге, почали приймати програми соціальної відповідальності, в яких передбачалися форми контролю над їх діяльністю з боку суспільства; основні елементи трудової діяльності, орієнтовані на досягнення високої якості життя; етика управління в найширшому сенсі.

Таким чином, суспільству вдалося поставити фірму на службу новим, складнішим цілям. У зв’язку з цим фірма перетворюється із суто економічного інституту (основна соціальна відповідальність якого зводилася до отримання прибули) в соціально-економічний інститут, в якому прагнення до отримання прибутку доповнюють неекономічні цілі: 1) підтримка зайнятості; 2) задоволеність роботою; 3) участь в процесі ухвалення рішень; 4) підтримка добробуту місцевих общин; 5) відповідальність перед споживачем. Закріплення нових цінностей усередині фірми, на думку П. Друкера, може зменшити необхідність контролю з боку держави. Так на зміну «невидимій руці» Адама Сміта в програмах соціальної відповідальності приходить «невидима сила нового зростання». Соціальна відповідальність організацій перед суспільством по напрямах представлена у табл.1.2.

Таблиця 1.2 Соціальна відповідальність організацій перед суспільством

Останньою причиною посилення соціальної відповідальності менеджменту є виражена тенденція до знеособлення власності: від індивідуальних власників — до акціонерів, а від них — до пенсійних фондів. Останні скуповують контрольні пакети акцій компаній, виступаючи інвесторами, а часто спекулянтами цінних паперів. Як правило, їх цікавить тільки швидка вигода. У зв’язку з цим менеджмент організації просто зобов’язаний виконувати нову соціальну функцію і ефективність роботи менеджерів не може визначатися тільки прибутком. Положення, займане фірмою на ринку, новаторство, продуктивність, зростання і розвиток персоналу, якість продукції, фінансові результати — все це є мірилом ефективної діяльності менеджерів.

Відтак, соціальна відповідальність, на відміну від юридичної, має на меті певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми, що виникають в зовнішній й внутрішньому середовищу організації.

Люди, що сформувалися при соціалізмі, чекають від корпорацій і підприємств, щоб вони замість держави узяли на себе всі соціальні проблеми. А оскільки більшість підприємств це зробити не в змозі, в масовій свідомості сформувалося негативне відношення до бізнесу і його лідерів.

У свою чергу багато бізнесменів вважають, що їх соціальна відповідальність полягає тільки в тому, щоб організувати робочі місця, забезпечити своїм співробітникам гідну зарплату і платити податки. У масовій свідомості соціальна відповідальність зводиться до формули «ділитися треба» і сприймається в основному як добродійна діяльність.

Соціальні очікування відносно бізнесу з роками мінялися, а ці зміни, у свою чергу, внесли свій вклад до представлення суспільства про роль бізнесу. Тут важливо зробити відмінність між юридичною і соціальною відповідальністю. Під юридичною відповідальністю розуміється проходження конкретним законам і нормам державного регулювання, що визначають, що може, а чого не повинна робити організація. З кожного питання існують сотні і тисячі законів і нормативів — наприклад, скільки токсичних речовин може міститися в промислових стоках, як виключити дискримінацію при наймі на роботу; які мінімальні вимоги по безпеці продукції; якого типу товари можна продавати іншим країнам. Організація, що підкоряється всім цим законам і нормативам, поводиться юридично відповідальним чином, проте, вона не обов’язково також вважатиметься і соціально відповідальною.

Соціальна відповідальність відрізняється від юридичної і розглядається як добровільний відгук організації на соціальні проблеми своїх працівників, жителів міста, краю, країни, мира. Поняття соціальної відповідальності означає здатність організації або підприємства оцінити наслідки своєї діяльності для стійкого соціального розвитку суспільства. Цей відгук має місце по відношенню до того, що лежить поза визначуваними законом або регулюючими органами вимог або ж понад ці вимоги. Наприклад, організація, яка повинна мати в штаті 15% представників національних меншин, але фактично не забезпечує досягнення цього 15%-го рівня, згідно із законом відповідає за дане порушення. Але її зовсім не обов’язково розглядати як соціально відповідальну за положення справ в даному регіоні з практикою найму національних меншин. З іншого боку, проходження закону не означає, що організація більше не несе ніякої соціальної відповідальності. Іншу організацію, яка тримає в штаті більше 15% представників національних меншин, слід було б вважати соціально відповідальної з погляду рішення даної проблеми. Проте та ж сама організація може порушувати закон, займаючись брехливою рекламою, і в цій сфері діяльності поведінку організації не можна рахувати навіть юридично відповідальним.

Концерт, на якому в 1985 р. брали участь провідні рок-групи зі всього світу, жертвуючи свій час, щоб допомогти зібрати мільйони доларів для тих, хто голодує в Ефіопії, можна вважати прикладом соціально відповідальної поведінки, оскільки ніякий закон або регулювання не зобов’язували музикантів поступати таким чином. Іншим прикладом соціальної відповідальності, що ілюструє концепцію добровільної дії, є поведінка фірми «Монсанто», яка менш ніж через два місяці після витоку отруйних речовин в Бхопале на заводі, побудованому фірмою «Юніон Карбайд» в Індії, і загибелі майже 2000 жителів цього міста унаслідок катастрофи, зробила за свідченням «Бізнес Уїк» наступне: «Фірма „Монсанто“, четверта в хімічній промисловості, здивувала своїх критиків, сповістившись про добровільне розгортання програми „Право знати“, що полягає в розповсюдженні інформації про можливі небезпеки і запобіжні засоби, обов’язкові для людей, що живуть поблизу 53 її заводів».

Відзначимо, що суперечки щодо ролі бізнесу в суспільстві породили численні аргументи за і проти соціальній відповідальності.

Аргументи на користь соціальної відповідальності.

1. Сприятливі для бізнесу довгострокові перспективи (або стійкий розвиток). Соціальні дії підприємств, поліпшуючі життя місцевого співтовариства або що знімають необхідність державного регулювання, можуть бути у власних інтересах підприємств через вигоди, що забезпечуються участю в житті суспільства. У суспільстві благополучнішому із соціальної точки зору сприятливіші умови і для діяльності бізнесу. Крім того, навіть якщо короткострокові витрати у зв’язку з соціальною дією високі, в довгостроковій перспективі вони можуть стимулювати прибуток, оскільки у споживачів, постачальників і місцевого співтовариства формується привабливіший образ підприємства.

Стійкий розвиток припускає турботу про навколишнє середовище і суспільство. У 2007 році, в доповіді «Наше спільне майбутнє», норвезький прем'єр-міністр Гро Харлем Брунтланд дала точне визначення цьому поняттю, яке пізніше прийняв Усесвітній Радий підприємців із стійкого розвитку: «Забезпечити потреби нинішнього покоління, не позбавляючи прийдешні покоління можливості задовольняти свої потреби».

2. Зміна потреб і очікувань людства. Пов’язані з бізнесом соціальні очікування радикально змінилися з 60-х рр. Щоб звузити розрив між новими очікуваннями і реальним відгуком підприємств, їх залученість у вирішення соціальних проблем стає і очікуваною і необхідною.

3 Наявність ресурсів для надання допомоги в рішенні соціальних проблем. Оскільки бізнес має в своєму розпорядженні значні людські і фінансові ресурси, йому слід було б передавати їх частину на соціальні потреби.

4. Моральне зобов’язання поводитися соціально відповідально. Підприємство є членом суспільства, тому норми моралі також повинні управляти його поведінкою. Підприємство, подібно до індивідуальних членів суспільства, повинне діяти соціально відповідальним чином і сприяти зміцненню моральних основ суспільства. Більш того, оскільки закони не можуть охопити всі випадки життя, підприємства повинні виходити з відповідальної поведінки, щоб підтримувати суспільство, засноване на впорядкованості і законності.

Волати до моралі - переконувати компанії завжди і у всьому керуватися етичним законом і «поступати правильно" — основна завдання американської некомерційної асоціації Business for Social Responsibility. Вона вимагає від своїх членів «в прагненні до комерційного успіху на перше місце ставити моральні цінності, поважати людей і суспільство, зберігати природу». Корпоративна відповідальність густо замішана на етичному боргу. Є ситуації, коли моральні міркування легко зрозуміти і коли ними можна керуватися: зрозуміло, що треба триматися в рамках закону і чесно складати фінансові звіти. Але моральні норми за природою своєю абсолютні, а компаніям доводитися постійно йти на компроміси, примиряти протилежні інтереси. Скажімо, недавно Google вийшла на китайський ринок. В результаті виникла непереборна суперечність: американські користувачі категорично не визнають цензуру, а китайське законодавство вимагає її. Немає поки методів «морального розрахунку», які дозволили б зіставляти порівняльну вагу вимог соціуму. Коли фармацевтичній компанії потрібно розподілити свої доходи, щоб виявити завдання, які ставить перед ними суспільство, — продавати бідним ліки по низьких цінах, розробляти нові препарати і виплачувати гроші інвесторам, — моральні принципи не допомагають ухвалити рішення.

5. Право займатися тією або іншою діяльністю. Мається на увазі наступне: кожній компанії, щоб робити те, що вона робить, потрібно отримати дозвіл — формальне або неформальне — уряду, суспільства і численних груп інтересів. ця ідея прагматичнішого роду. Завдяки цьому компанії можуть виявляти проблеми, значущі для всіх залучених сторін, і ухвалювати відповідні рішення. Крім того, це сприяє діалогу бізнесу з властями, місцевим населенням і громадськими організаціями — цим, ймовірно, частково пояснюється її особлива популярність у компаній, діяльність яких залежить від дозволу властей: наприклад, в жорстко контрольованій добувній галузі. З тієї ж причини ідею ліцензування діяльності підтримують, зокрема, підприємства, яким важливо заручитися підтримкою місцевого населення, — скажімо, хімічні заводи, що представляють небезпеку для навколишнього середовища і здоров’я людей. Але, прагнучи догодити всім зацікавленим сторонам, компанії, по суті, віддають на відкуп стороннім питання соціальної спрямованості. З громадською думкою, безумовно, потрібно вважатися, але ті, хто стоїть по той бік барикад, ніколи повною мірою не зрозуміють, що може і чого не може виконати компанія, яке її конкурентне положення і витікаючи з цього компроміси. Крім того, бурхлива реакція активістів ще не означає, що проблема дійсно значуща — і для окремої компанії, і для всього світу. Брати участь у вирішенні суспільно значущих питань, лише щоб задобрити і наших, і ваших, небезпечно. Компанія ризикує загнати себе в уразливу оборонну позицію, в якій їй тільки і залишається, що відбиватися від нападок, і тоді всі її зусилля зведуться до нескінченних паліативним піар-акціям, непотрібним ні суспільству, ні їй самій.

6. Репутація. Багато компаній затверджують програми, пов’язані з корпоративною соціальною відповідальністю, розуміючи, що тим самим вони поліпшать свій імідж, укріплять бренд, моральний дух компанії і навіть сприяють підвищенню вартості її акцій. Вона обіцяє стратегічну перевагу, але рідко її дає. Турбота про репутацію припускає, перш за все, задоволення чужих інтересів. Скажімо, орієнтовані на споживача компанії прив’язують свої маркетингові акції до соціально значущих проблем. Корпорації хімічної і енергетичної галузей — а їм дістається більше всього ляпасів, оскільки їх підозрюють у всіх гріхах, — в соціально направлених ініціативах деколи бачать єдиний спосіб укріпити свої тили: вони сподіваються, що у разі чого бездоганна репутація послужить свого роду страховкою і пом’якшить суспільний гнів. Тим самим теж підміняють турботу про суспільне благо і ділову вигоду примітивним піаром.

Є компанії, відомі своїм радением про соціальне благо. Це, наприклад, Ben & Jerry’s, Newman’s Own, Patagonia і Body Shop. Але і тут вельми важко обчислити віддачу від їх «соціально відповідальній» діяльності, і ще складніше зрозуміти, яку вигоду отримали вони самі. Дослідження, присвячені дії суспільної репутації компанії на переваги споживачем або котирування її акції щонайменше непереконливі. Що ж до зміцнення тилів, то зв’язок між добрими справами і прихильним відношенням покупців настільки опосередкований, що оцінити її просто неможливо. А раз не можна прорахувати користь від цих благодіянні в кількісних показниках, то сумнівними представляються будь-які програми соціальної спрямованості: вони можуть урватися із зміною керівництва або із-за коливань циклів ділової активності.

Серед аргументів проти соціальної відповідальності слід виділити такі [29]:

1. Порушення принципу максимізації прибули. Спрямування частини ресурсів на соціальні потреби знижує вплив принципу максимізації прибули. Підприємство поводиться в найбільшій мірі соціально відповідально, зосереджуючись тільки на економічних інтересах і залишаючи соціальні проблеми державним установам і службам, добродійним інститутам і просвітницьким організаціям.

2. Витрати на соціальну залученість. Засоби, що направляються на соціальні потреби, є для підприємства витратами. Ці витрати переносяться на споживачів у вигляді підвищення цін. Крім того, фірми, що беруть участь в конкурентній боротьбі на міжнародних ринках з фірмами інших країн, які не несуть витрат на соціальні потреби, опиняються в несприятливому положенні в конкуренції. В результаті знижується їх збут на міжнародних ринках, що веде до погіршення платіжного балансу США в зовнішній торгівлі.

3. Недостатній рівень звітності широкій публіці. Оскільки керівників не вибирають, вони не є безпосередньо підзвітними широкій публіці. Ринкова система добре контролює економічні показники підприємств і погано — їх соціальну залученість. До тих пір, поки суспільство не розробить порядок прямої звітності йому підприємств, останні не братимуть участь в соціальних діях, за які вони не вважають себе відповідальним.

4. Недолік уміння вирішувати соціальні проблеми. Персонал будь-якого підприємства краще всього підготовлений до діяльності в сферах економіки, ринку і техніки. Він позбавлений досвіду, що дозволяє робити значущі внески у вирішення проблем соціального характеру. Вдосконаленню суспільства повинні сприяти фахівці, що працюють у відповідних державних установах і добродійних організаціях.

Отже, соціальна відповідальність — широке поняття, що охоплює і такі проблеми, як екологія, соціальна справедливість, рівноправ'я. Представляється, що організації зобов’язані проявляти відповідальність в трьох областях — фінанси, вплив їх діяльності на суспільство і навколишнє середовище, дію на екологію. Це відноситься не тільки до бізнесу, але і до урядових, суспільних і добровольчих організацій.

1.2 Нормативно-правове забезпечення соціальної діяльності організацій Нормативно-правове регулювання соціальної діяльності підприємства здійснюється на двох рівнях: державному та на рівні підприємства. На рівні держави ця діяльність забезпечується на підставі чинної нормативно-правової бази: законів, підзаконних актів, постанов та указів [4; 5; 7; 8; 9 та ін.]; на рівні підприємства — регламентується статутом, колективними і установчими договорами та ін.

У основному законі - Конституції України — наведені гарантії з боку держави, згідно з якими кожна людина має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки, і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ст.43). Ця ж стаття гарантує право «на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом» Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. У ст. 44 гарантує всім працюючим «право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів», а ст. 45 — що «кожен, хто працює, має право на відпочинок». Конституція у ст. 46 гарантує громадянам «право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності».

Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. Завдяки державним соціальним стандартам та гарантіям підприємство не може встановити оплату праці та рівень інших соціальних виплат нижче за зазначені законом, тому працівник почуває себе соціально захищеним. Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Закон України «Про підприємництво» у ст. 9 безпосередньо торкається регулювання відносин підприємства у особі його керівника та робітника, що стосується соціальних гарантій останнього. Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору в тому числі у випадках, передбачених законами України, — контракту підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Цей закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільно корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, встановлює єдність умов і норм пенсійного забезпечення робітників, членів колгоспів та інших категорій трудящих. Він гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв’язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки.

Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення. Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» спрямований на реалізацію конституційних гарантій права громадян на соціальний захист — забезпечення рівня життя не нижчого від прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім'ям. Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям — щомісячна допомога, яка надається малозабезпеченим сім'ям у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім'ї.

Варто відзначити, що заходи щодо соціального захисту працівників окремих організацій (як і населення країни у цілому) передбачають:

— забезпечення мінімального розміру заробітної плати; нормативно встановлену тривалість робочого часу, компенсацію за роботу у вихідні та святкові дні, щорічні оплачувані відпустки;

— відшкодування шкоди здоров’ю у зв’язку з виконанням трудових обов’язків;

— виплату допомоги з тимчасової непрацездатності, щомісячної допомоги матерям на період їх відпустки по догляду за дитиною, стипендій працівникам на час професійної підготовки або підвищення кваліфікації;

— відрахування в пенсійний фонд, на випадок безробіття, інші види соціального страхування.

Грошові виплати, як правило, проводяться з коштів організації, їх розміри орієнтовані на мінімальну зарплату.

У відповідності із своїм Статутом, підприємство здійснює організацію праці, заходи із забезпечення трудової і виробничої дисципліни, охорони праці, дотримання правил санітарії і техніки безпеки згідно з діючим законодавством. Підприємство самостійно визначає загальну кількість працівників, їх професійний і кваліфікаційний склад, необхідність залучення тимчасових працівників і сумісників. Трудові доходи працівників підприємства визначаються відповідно до особистого трудового внеску кожного до кінцевого результату роботи підприємства, визначеними їм на підставі діючого законодавства формами оплати праці, регулюються податками і не обмежуються максимальними обсягами [16; 54].

Підприємство гарантує своїм працівникам проведення заходів із соціального забезпечення відповідно до закону, створення сприятливих умов праці; прискорення розвитку матеріальної бази соціальної сфери (у тім числі житлового будівництва), створення умов для здорового побуту, відпочинку працівників і їх сімей, надання своїм працівникам додаткових соціальних пільг у межах зароблених коштів.

Основним нормативним документом, що регламентують взаємовідносини керівництва підприємства і його працівників, є колективний договір — правовий акт, укладається на основі чинного законодавства, прийнятних сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально — економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

— зміни в організації виробництва і праці;

— нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);

— забезпечення продуктивної зайнятості;

— встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

— участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства, установи, організації (якщо це передбачено статутом);

— режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

— умов і охорони праці;

— забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслу­говування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;

— гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких органі­зацій трудящих;

— умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Положення колективного договору поширюються на всіх праців­ників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації. Якщо власник або уповноважений ним орган (особа) порушив умови колективного договору, профспілки, що його уклали, мають право надсилати власнику або уповноваженому ним органу (особі) подання про усунення цих порушень, яке розглядається у тижневий строк. У разі відмови усунути порушення або недосягнення згоди у зазначений строк профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.

Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Таким чином, в Україні існує досить вагома нормативно-правова база для забезпечення соціальної діяльності підприємства.

1.3 Проблеми використання соціальної інфраструктури суб'єктами господарювання

Інфраструктура — сукупність галузей, підприємств і організацій, що входять в ці галузі, направленої діяльності, покликаних створювати умови для нормального функціонування виробництва і звернення товарів, а також життєдіяльності людей. Розрізняють виробничу і соціальну інфраструктуру. У інфраструктуру включають дороги, зв’язок, транспорт, складське господарство, зовнішнє енергопостачання, водопостачання, спортивні споруди, озеленення, підприємства по обслуговуванню населення. Іноді до інфраструктури відносять науку, освіту, охорону здоров’я. Абсолютно очевидно, що інфраструктура є саме обслуговуючою галуззю господарства, не направленою на отримання прибутку, але необхідній для нормальної життєдіяльності виробничій галузі економіки.

У інфраструктуру включаються саме галузі, підприємства і організації, а не будівлі або приміщення, в яких знаходяться такі підприємства і організації, оскільки самі по собі будівля або приміщення не можуть забезпечити функціонування галузей матеріального виробництва і життєдіяльність суспільства.

Соціальна інфраструктура — це сукупність об'єктів галузей сфери обслуговування (транспорт і зв’язок по обслуговуванню населення, освіта, охорона здоров’я), діяльність яких направлена на задоволення особистих потреб, забезпечення життєдіяльності і інтелектуального розвитку населення. Соціальна інфраструктура не є механізмом, обслуговуючим, допоміжним і додатковим для якоїсь основної структури. Адже об'єкт соціального обслуговування — населення — полягає з невиробничою сферою у відносинах, що не мають нічого загального з відносинами виробництва, економіки і інфраструктури, обслуговуючої виробництво. Схожість виробничої і соціальної інфраструктури, яка полягає в тому, що зміна вартості товару відбувається як надання послуг у виробничій сфері (транспортування вузлів з одного підприємства на інше), так і в соціальній сфері (ремонт взуття, одяг). Соціальна інфраструктура — група обслуговуючих галузей і видів діяльності, покликаних: задовольняти потреби людей; гарантувати необхідний рівень і якість життя; забезпечувати відтворення людських ресурсів і професійно підготовлених кадрів для всіх сфер національної економіки.

Соціальну інфраструктуру утворюють: житлове і комунальне господарство, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, роздрібна торгівля, громадське харчування, побутове обслуговування, система освіти, установи культури, наука і так далі. У перелік об'єктів соціальної інфраструктури включаються:

— житловий фонд і об'єкти комунального господарства (готелі, бані) з мережами енерго-, газоі теплопостачання, каналізації, водопроводу, телефонізації;

— медичні та лікувально-профілактичні установи (додаток, А і Б);

— об'єкти культури: дома культури, клуби, бібліотеки (додаток В і Г);

— об'єкти освіти: школи, дитячі дошкільні і позашкільні заклади, професійно-технічні училища.

— об'єкти торгівлі і громадського харчування (магазини, столові, кафе, ресторани, підсобні господарства для постачання свіжих продуктів);

— об'єкти побутового обслуговування (комбінати, майстерні, ательє, салони, пункти прокату);

— спортивні споруди (стадіони, басейни, спортмайданчики) і бази масового відпочинку, пристосовані для проведення фізкультурно-оздоровчих заходів;

— колективні господарства і садово-городні товариства.

Відзначимо, що медичні та лікувально-профілактичних установи відносять лікарні, поліклініки, амбулаторії, медпункти, аптеки, санаторії, профілакторії (динаміка чисельності санаторно-курортних та оздоровчих закладів показана у додатку А, а динаміка чисельності лікарняних закладів у додатку Б). З огляду на надані факти, можна сказати, що починаючи з 2000;2001 рр. кількість санаторіїв з лікуванням та профілакторіїв почала зменшуватися завдяки приватизації більшості таких закладів та неспроможності населення сплачувати ціну перебування там. А кількість баз відпочинку почала знижуватися тільки у 2006;2007 рр., що може пояснюватися нестабільністю економічної та політичної ситуації в країні. З наведених у додатку даних ми бачимо чітку тенденцію до зменшення кількості лікарняних закладів по Україні. Це пояснюється демографічною ситуацією в країні. За статистичними даними на 1 квітня 2008 р. в Україні, за оцінкою, чисельність наявного населення становила 46 287,1 тис. осіб. Упродовж січня-березня 2008 р. чисельність населення зменшилась на 85,5 тис. осіб, що становило 7,4 особи у розрахунку на 1000 населення.

Загальне скорочення населення відбулось виключно за рахунок природних процесів — 90,0 тис. осіб, яке частково компенсувалось міграційним приростом населення — 4,5 тис. осіб. Природний рух населення у I кварталі 2008 р. характеризувався як зростанням кількості народжених (на 4,9 тис. осіб), так і померлих (на 4,8 тис. осіб). У розрахунку на 1000 населення народжуваність збільшилась з 9,8 до 10,2 осіб, а рівень смертності - з 17,6 до 18,0 осіб. У січні-березні 2008 р. порівняно з відповідним періодом минулого року міграційний приріст населення зріс з 3,6 тис. до 4,5 тис. осіб. Число прибулих в Україну на постійне проживання зменшилось з 10,7 тис. до 9,6 тис. осіб, а кількість вибулих — з 7,1 тис. до 5,1 тис. осіб.

Характерно, що тільки за останні 5 років кількість закладів культури стала збільшуватися, що зумовлюється підвищенням цікавості населення до таких заходів. Це обумовлюється тим, що у людей з’являється впевненість у майбутньому. У кількості друкованих видань, випуску журналів спостерігається чітка тенденція до збільшення, що є дуже позитивним. Але тут не враховується кількість друкованих видань так званої «жовтої преси», що не привносить ніякого вкладу в культурний розвиток населення. Також можна відмітити, що кількість випущених в Україні книжок у порівнянні з іншими країнами є дуже малою. Наприклад, у порівнянні з Росією, Україна випускає книжок у 5 разів менше на душу населення.

Аналіз складових соціальної інфраструктури був би неповним без уточнення її функцій, серед яких слід виділити такі:

— виховання підростаючого покоління, отримання кваліфікації, перекваліфікації (освіта, освіта);

— збільшення тривалості періоду працездатності (охорона здоров’я);

— запобігання зниженню продуктивності праці в течії робочого дня (громадське харчування, пасажирський транспорт);

— забезпечення умов для відпочинку працівників, підвищення їх культурного рівня (житлове господарство, культура, мистецтво);

— створення умов для формування прогресивних тенденцій в демографічних процесах;

— відтворення робочої сили, що якісно відповідає потребам і рівню розвитку виробництва;

— ефективне використання трудових ресурсів;

— забезпечення оптимальних житлово-комунальних і побутових умов життя населення;

— поліпшення і збереження фізичного здоров’я населення;

— раціональне використання вільного часу людей.

Основною метою функціонування об'єктів соціальної інфраструктури є повне і всесторонньо розвиток людини шляхом задоволення його побутових, духовних і культурних потреб.

Розвиток галузей соціальної інфраструктури враховує основні завдання соціальної політики, направленої на поліпшення якості життя населення, підвищення рівня його добробуту і довголіття, формування і відтворення здорового, творчо активного покоління. Це перш за все вирішення житлової проблеми, ліквідація комунального заселення, задоволення потреб населення, що ростуть, в якісному житлі; підвищення рівня і якості розвитку соціальної інфраструктури, створення культурної сфери життєдіяльності людини; поліпшення екологічних умов життя і праці; підвищення професійного рівня працівників як бази збільшення продуктивності праці і зростання об'ємів товарів і послуг; створення гарантій соціальної захищеності всіх груп населення, зокрема молоді і пенсіонерів; задоволення потреб населення в товарах і послугах при підвищенні рівня платоспроможності населення.

Інфраструктура підприємства — це сукупність цехів, ділянок, господарств і служб підприємства, що мають підлеглий допоміжний характер і що забезпечують необхідні умови для діяльності підприємства в цілому.

Соціальна інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів підприємства, що забезпечують задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства і членів їх сімей.

Утримання всієї можливої (необхідної) сукупності об'єктів соціальної інфраструктури кожним підприємством потребує чималих коштів. За умов кризового стану і зв’язаної з цим обмеженості фінансових ресурсів багато які підприємства змушені передати створені раніше об'єкти соціальної інфраструктури в підпорядкування місцевих органів влади — районних, міських та обласних державних адміністрацій. Проте й нині існують і навіть створюються нові заклади освіти, охорони здоров’я та відпочинку галузевого підпорядкування.

Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства (віце-президент фірми) з кадрових і соціальних питань. Йому підпорядковано відділи: кадрів; технічного навчання; адміністративно-господарський; житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

Соціальна ефективність соціальної інфраструктури є безпосереднім відображенням корисного кінцевого соціального ефекту (задоволення потреб працівників в медичному обслуговуванні, відпочинку, поліпшенні побуту і т.д.), отриманого в результаті функціонування соціальної інфраструктури. Оцінка ефективності соціальної інфраструктури припускає встановлення критерію економічної ефективності, який повинен бути єдиним для всіх ланок економіки — від підприємства до народного господарства в цілому. Таким чином, загальним критерієм економічної ефективності соціальної інфраструктури фірми є стабільне фінансування і успішний розвиток фірми. Наприклад, на рівні підприємства, форма єдиного критерію ефективності його діяльності може бути максимізація прибутку.

Системі показників економічної ефективності соціальної інфраструктури повинна відповідати наступним принципам [17]:

1. Забезпечувати взаємозв'язок критерію системи конкретних показників ефективності соціальної інфраструктури.

2. Визначати рівень ефективності використання соціальної інфраструктури.

3. Забезпечувати вимірювання ефективності соціальної інфраструктури на різних рівнях управління.

4. Стимулювати мобілізацію резервів для підвищення ефективності функціонування соціальної інфраструктури.

З наведеного вище можна сказати, що на українських підприємствах спостерігається загальна негативна тенденція щодо використання соціальної інфраструктури, що зумовлено приватизацією більшості державних закладів, при яких існували досліджувані об'єкти. Це призвело до їх занедбання, а, отже, до незадоволення потреб суспільства у медичному обслуговувані, закладах відпочинку та ін.

РОЗДІЛ 2. Рівень соціальної діяльності вітчизняних бізнес-структур

2.1 Загальна характеристика НВП «Талас»

Приватне науково-виробниче підприємство «Талас» є самостійним статутним суб'єктом, що хазяює, має самостійний баланс, розрахунковий і інший рахунки в установах банків, печатка зі своїм найменуванням, штампи й інші реквізити. Реквізити підприємства приведені в табл. 2.1.