Голодомор в Україні 1932-33 годах

План.

1. Причини голодомору.

2. Голодгеноцид в Україні.

3. Дітижертви голодомору.

4. Звернення уваги світового суспільства на голод в Україні.

5. Наслідки голодомору.

". В Україні є окремі випадки й навіть окремі села голодуючих, однак це лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути. «.

З аркуша генерального секретаря ЦК КП (б) УС. Косіора Сталіну (25 апреля 1932 р.).

Героїчна й водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського народу.

Жахливою подією в історії людької цивілізації постає голод 1931;1933 років.

Голод був спричинени насильницькою суцільною колективізацією горезвіснии хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян Україні.

Творці голодомору, а це велика армія партійної і державної номенклатури, Яка був багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом.Існує думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві якої укра-їнські селяни не сприйняли, тієї що від дідапрадіда займалися хліборобством на власній землі. Дослідники доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто більше не бралася до уваги. Вочевидь однеголод в Україні виник над наслідок стихійного лиха, а був організований штучне. Основною причиною голоду стала розвестка, якої повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало брауквати все понад хліба. Селяни лагодили опір, почали ховати хліб на «чорний день». Уряд вишукував нові форми й методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації». Віхід було б знайдено. Майже усі керівники партійних установ дійшли думи, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми.

Мета масової колективізації це створення декількох десятків тисяч колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році валовий збір збіжжя у Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році- 18, в 1932 році- 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для Україні непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво звернулося до москви із проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але й це були урятувати сетуацію. як наслідок, уже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.

Голод 1932 1933 рр. для українців був тім ж, чим нацистський геноцид для євреї чи різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні, психологічні й демографічні наслідки якої дають знаті про собі й сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи й методи їхні досягнення.

Саме жахливе в голодоморі 1932;1933 рр. ті, що його можна було б уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний врожай зерна 1932 р. перевищує 1931». як відмічають Роберт Конквест й Богдан Кравченка, врожай 1932 р. всього лише на 12% був менше середніх показників 1926 й 1930 рр. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак держава систематично вилучала велику їхні частину для власних потреб. Незважаючи на прохання й попередження українських комуністів, Сталін підняв заподіяння по хлібозаготівлям в Україні на 44%. Його рішення й та жорстокість, із якою воно та виконувалося, прирекли мільйони людей до страти від по одній створеного голоду.

Молотів на політбюро ЦККП (б)У 30 жовтня 1932 р. інформував, що вол «язання України меншають на 70 млн. пудів й встановлюється остаточний хлібозаготовчий план в про «ємі 282 млн. пудів, до того числі по селянському сектору 261 млн. Іншими словами, перед селянами потрібно було б вилучити скільки ж, стільки уже було б заготовлено із червня по жовтень. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І дійсно, боротьби не було б. Партійні, радянські й господарські працівники, які майже в повному складі кинули на хлібозаготівлю, Бачили власними очима трагізм ситуації. Багато хто із них міг залишатися лише гвинтиками бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) про «єднаному пленумі ЦК й ЦКК ВКП (б) прямо звинуватив місцеві кадри в саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість із них… почали боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі й, чого доброго, візьмуть то й здадуть весь свій хліб на елеватори».

Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що приносяться на поталу його політиці, стала серія заходів, здійснених в 1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати збіжжя у особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон «про три колосся», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної власності». Будь-який дорослий й навіть дитина, спіймані хоч бі із жменею зерна біля державної комори чи колгоспного поля, могли бути страчені. При пом «якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави» каралися десятьма роками таборів. Щоб перешкодити відходу селян із колгоспів в пошуках продуктів, вводилася паспортна система. У листопаді Москва ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба державі.

(1 января 1933 р.).

Запропонувати ЦККП (б)У й РНК УРСР широко оповістити через сільраду колгоспи, колгоспників й трудящих одноосібників, що:

а) тих із них, котрі добровільно здають державі раніше розкрадений й прихований хліб, не будуть зазнавати репресій;

б) відносно колгоспників, колгоспів й одноосібників, що наполегливо продовжують вкривати розкрадення й прихований від обліку хліб, будуть застосовуватися найсуворіші заходь стягнення, передбачені постановою ЦВК й РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів й кооперації й зміцненні суспільної соціалістичної власності).

Секретар ЦК ВКП (б) І. Сталін.

Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах й на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів й конфісковували продовольство, яку селяни придбали за великі гроші чи обміняли на цінні речі в сусідніх із Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім «ям. Деякі села заносилися на «чорну дошку». У цих селах селяни позбавлялися права на виїзд, й якщо не було б запасів продовольства, населення вимирало. В частности, на Дніпропетровщині велике село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю, село Вербки Павлоградського району наполовину. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова зажени партійних активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги, залізали в колодязі. Навіть тім, хто уже пухнув від голоду, не дозволялося залишати собі зерна.. Марфа Іванівна Затуливітер із села Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: «…Ходила така комісія- «макогонщики», й всі у людей забирали-грабували. Навіть зерно із динь, кавунів й гарбузів у вузликах забирали. Це був страшна весна 1933;го. Люди паслися на траві, як худорба, їли листя із липи, й очерет потискали на ставках та варили «капусту», й так рятувалися. Алі кожний третій падавумирав із голоду».

Люди, що не виглядало голодними, підозрювалися в прихованні продуктів. Звертаючись доти години, один із партійних активістів так змальовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як керівника… Ми були обдурені, але й ми хотіли бути обдуреними. Ми так беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».

Розповсюджуючись протягом всього 1932 року, голод досяг піка на початку 1933;го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню селянську сім «ю в п «ять Чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного врожаю. Іншими словами, кожний член сім «ї отримував для виживання 1,7 кг збіжжя у місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин, пацюків, ялини кору й листя дерев, харчувалися покидьками кухонь начальства, що добро забезпечені. Малі місце численні випадки каннібалізму. як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки. Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто божеволів, втрачав людський вигляд». Незважаючи тих, що вимирали уже цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один із них, Віктор Кравченка, пізніше писавши: «На полі битви люди вмирають швидко, їхні підтримують товариші й почуття обов «язку. Тут я побачив людей, вмираючих в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії, що їхнього жертва виправдана. Вони потрапили до капкан й залишилися там вмирати від голоду, кожний у собі в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в далекій столиці за столами нарад й банкетів. Не було б навіть утіхи неминучості, щоб полегшити цей жах…

З 1 листопаду 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовская комісія додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого Державою із врожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. Таким чином. Молотів справився із виконанням хлібозаготовительного плану, хоч вивіз із республіки майже усі готівкові запаси. На початку 1933 р. практично ніде в Україні хлібних запасів не залишилося, а треба було б ще дожити до нового врожаю. Зимова хлібозаготівля фактично відривала останній шматок хліба у тихий, що голодують.

У архівах не виявлено документації надзвичайної хлібозаготівельної комісії. Бо її й не було б. Молотів, а іноді й Каганович, здійснювали інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а усі письмові постанови відносно «посилення» хлібозаготовок, котрі смердоті вважали потрібними прийняти, йшли под грифом республіканських органів за підписами генерального секретаря ЦК КП (б)УС. Косіора, голови Раднаркому УРСР У. Чубаря й інш. Навіть в протоколах засідань політбюро ЦККП (б)У, котрі продовжувалися годинами, зафіксована лише присутність цих сталінських емісарів.

У продиктованому Молотовим постанові Раднаркому УРСР «Про заходь по посиленню хлібозаготовок» від 20 листопаду 1932 р. був пункт про застосування «натуральних штрафів». Йшла мова про штрафування м «ясом тихий колгоспів, котрі «заборгували» по хлібозаготовкам, але й не малі хліба, щоб розрахуватися із державою.

Штрафи повинні були стягуватися не лише спільною худобою, але й й худобою колгоспників. Санкцію ними в кожному окремому випадку винен був давати облвиконком.

Керуючись цією нормою, власті почали відбирати перед селянами, що не мають хліба, усі інші продовольчі запаси.

У всіх місцевостях України, крім прикордонних, розповсюдилися подвірні обшуки із конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів продовольства сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушіння й т.п., заготовленого селянами до нового врожаю. Конфіскація застосовувалася як покарання за «куркульський саботаж» хлібозаготовок. Фактично ж ця дія був свідомо спрямовано повільне фізичне знищення селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній територї України (як й Північного Кавказу, де надзвичайну комісію очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб навчити тихий, хто виживе, «розуму-розуму» (вираження Косіора), тобто добросовісному праці на державу в суспільному господарстві колгоспів.

Ті, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відображене в документах офіційних установ. Причиною є ті, що Сталін доручивши відноситися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть в стенографічних звітах пленумів ЦККП (б)У й протоколах політбюро ЦК КП (би)У цого періоду слово «голод» не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських селян усі з'їстні запаси, а потім обкутати тихий, що голодують завісою мовчання, заборонити яку-небудь допомогу їм із боці міжнародної чи радянської громадськості.

Почалися масові спроби втечі людей за межі України. Лікар з Сум Шевченка Микола Анатолійович писавши: «…По залізниці відбувався рух голодного люду усі поїзди й товарні, й пасажирськібули забиті сірою, голодною масою. Те висохлі, як тріски, то набряклі, як мішки із просом, мільйони людей зрушили із місця. Вошей на людях було б скільки, що смердоті мов тирса вкривали підлогу. Сотні голодних людей присідали спочивати под насип залізниці там й зоставались, хто вмирав одразу, а хто ще довго лежавши без руху «.Щоб Український селянин не міг вирватися із влаштованого йому пекла у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями й між Україною, Росією й Білорусією виставили загороджувальні зажени внутрішніх військ.

Смертність від голоду почалася уже в перший місяцьдіяльність молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства й трупоїдства. «Голод того годину розлюттів. Так й косив людей, то й косив. Нас скотомогильник порятував: здохне Яка коняка в колгоспі із голоду, тато примітять, коли її відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно із конячого трупа й додому несуть. Мама потім днів зо два ті м’ясо у воді вимочувала, щоб воно та карболкою не тхнуло, а тоді уже варили й їли. Алі і конина не порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба й Мишко… Дякувати Богові на дворі уже на весну йшлося… Трава довкола наростала ми на споришеві і паслися… Бабку на толоці рвали та їли, какиш, свиріпу. А як зацвіла акація ми від неї відірватись не могли."-так пригадувала свідок того години Віннік Поліна Петрівна.

Незносніше всього був вигляд маленьких дітей, в які висохлі, як у скелета, кінцівки звисали по сторони, роздувшогося живота. Голод стер із їхнього лиць усі ознаки дитинства, перетворивши їхні в змучені страхітний видіння; лише в їхнього очах залишався відблиск далекого дитинства".

Авантюризм Сталінської політики «стрибка», що прирікала на напівголодне існування, але в голод хлібовиробні реґіони країни, злочинність зимових хлібозаготівель 1932;33 років у голодуючій місцевості найбільш яскраво розкриваються у документах, що стосуються дитячого харчування.

Уберезні 1931 року до Наркомату освіти УСРР надійшов лист від Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: «Діти залишаються зовсім без хліба…» 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було б терміново рятува-а-ти, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося, децентралізоване (зправом вільної закупівлі продуктів) — заборонялося, а місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

У1931 році діти в сім'ях ще якось перебивалися, а школахінтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на державному утрмманні, страждали від голоднечі найбільше, бо ці заклади цілком залежали від зовнішнього постачання. І вісь у березні 1931 року Наркомос довідується, що в 180 районах України, котрі не виконали плани хлібозаготівель, дитячі заклади знято із постачання. Заступник наркома освіти Полоцький у зв’язку із цим пише до ЦККНК РСІ та Наркомату постачання: «Цим районам заборонено із поточних хлібозаготівок постачати дитячі інтернатні установи. Учітелів й виділяти продукти для гарячих безплатних сніданків. Зцентралізованог фонду для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило катастрофічний стан із постачанням, особливо дитячих інтернатних установ, що не мають жадних запасів. Діти цих установ примушені тікати, чим збільшують безпритульність…».

Такі тривожні вісті протягом першої половини 1931 року надходили до Наркомосу звідусіль. Лавина таких листів заповнила центральні й місцеві органи, але й практичну допомогу могли податі переважно із центру розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви. Вже в березні 1931 року Наркоиат постачання УСРР давши термінове розпорядження про позачергове постачання дитячих закладів у тому числі і децентралізовано тобто шляхом закупівель продовольства на місцях, де ще були такі можливості. На червні того за спеціальою рознарядкою Наркомосу України для 42 000 дітей в інтернатних заставах було б відпущено 35 000 килограмів м’яса 5000 килограмів вершкового асла понад 105 000 штук яєць, інші продукти. Хоча норми споживання продуктів були мінімальними проте уже можна було б якось протриматися до нового врожаю, бо щомісяця виділялася певна кількість продовольства для дитячих закладів.

Масштаби трагедії, котра винищувала цілі покоління, змусили замислитись уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей. Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу притулків та ясельних будинків у містах. Шостого травня 1933 року ЦК КБ (б)У прийняв постанову «Про боротьбу із дитячою безпритульністю «. Знову з’явилася Всеукраїнська комісі дя роботи із безпритульними дітьми, але й порівняно із повоєнними роками їхні було б значно більше.Вона діяла при РНК УРСР, а у склад входили представники від ДПУ, Наркомздоров’я, Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а акож від Харківського облвиконкому. Останню очолював заступник начальника Харківського обласного управлінн ДПУ О.О. Бронєвой.

Навіть у голодні рокта Бронєвой залишався «шефом» комуни від ДПУ. Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах, влаштовувала харчування у школах, стримувала в'їзд безпритульних дітей до міст, притягала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Чутки про діяльність комісії дійшли сіл. Селяни сподвалися, що у містах приймуть їхніх дітей до ясел. З всіх районів України привозили дітей до Харкова й Києва. На вулицях з’явилися десятки тисяч безпритульних. В частности, 14 травня 1933 року у Щитовських й Салтовських бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років, яких масово підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках Харкова залишали переважно дітей до одного й понад років, котрі були безнадійно хворими й кволими. У доповідній записці міського відділення здоров’я повідомлялося про ті, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає понад третини. Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках перебувало 450 дітей, то, на 1 червнявже 900. Вони масово прибували до Харкова здичавіло тулилися великими юрбами под будинками просто неба. У архівах збереглося чимало матеріалів, що засвідчують страхітливі картини дитячої безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України, а і центром невимовного й нестерпного дитячого болю й відчаю. З 11 402 Чоловік, підібраних на вулицях Харкова за січень-травень, 8557 були діти. Комісією, якої очолював Бронєвой було б затримано лише на залізниці 1000 дітлахів.

Голодували діти по всій Україні. Станом на 25 березня у 66 районах Київськоїобласті голодувало 398 201 Чоловік, із них 178 544 дітей. А15 апреля від голоду страждали 493 644 чоловіка й зних 262 109 становили діти. Майже 20 000 дітей чекали смерти 1 серпня 1933 року. ЦККП (б)У організував планове переселення безпритульних дітей із міст до колгоспів, тобто дітей повертали батькам, умерших в від голоду. Розселяли дітй по колгоспах групамипо 5−20 чоловік.

Смертність дітей сягала за межі не повними підрахунками 50 й понад відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання й фізичного виснаження.

У 1932;1933 роках смертність дітей становила щонайменше половину померлих від голоду селян України. За неповними даними лише кількість учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей у дошкільних заставах упродовж трьох голодних рокта зменшилася на 1 мільйон 71 тисячу Чоловік. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічногоколективу сягала подекуди 96−98 рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть голодної норми, необхідно було б матір щодня: 300 грамів хліба, склянку молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів й 25 грамів м’яса. Такоі норми не малі навіть робітники у містах, а тім паче діти. Уряд дбав про новобудови п’ятирічки, зводив підвалини «світлого майбутнього», а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді колгоспів». У мові на Всесоюзному із «їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заспокійливо заявивши: «Принаймні, порівняно із тими труднощами, котрі переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Аналіз що стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про ті, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. складають біля 150 тис. Чоловік, а від голоду 1933 р. 3 3,5 млн. людей. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності под впливом голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.

Звичайно, Сталін й його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р. Мендель Хатаєвич, ще один із сталінських ставлеників в Україні, що очолював кампанію хлібозаготовок, гордо заявляв: «Між нашою владою й селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не так на життя, але в смерть. Цей рік ставши випробуванням нашої сили й їхні витримки. Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!».

Радянська статистика того години відома своєю невисокою достовірністю (відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що показали страхітливий рівень смертності, доручивши розстріляти ведучих організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції, показують, що число загиблих под годину голодомору в Україні склало від 3 до 6 млн. чоловік.

У тієї годину як в Україні, особливо в південно-східних її районах, й на Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика частина Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю обставину, було б ті, що відповідно до Першого п «ятирічного плану «Україні поставлено статі колосальною лабораторією нових форм соціально-економічної й виробниче-технічної реконструкції для усього Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній з статтею «Правди» за 7 января 1933 р., озаглавленої: «Україна вирішальний чинник хлібозаготовок». Відповідно й задачі, поставлені перед республікою, були непомірно великі. як показавши Всеволод Голубіїчий, Україна, що забезпечувала 27% загальносоюзних урожаїв зерна, винна був дати 38% загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченка затверджує, що українським колгоспникам доти ж платили вдвічі менше, ніж російським.

Українці, із їхні традицією приватного землеволодіння, лагодили опір колективізації более запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював на свій політику інтенсивніше й глибше, ніж де-небудь ще, із всіма витікаючими звідси страшними наслідками. як вказував Василь Гроссман, письменник й колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом стало ті, що найбільший гніт згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».

Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв «язок національного підйому й селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва. Сталін затверджував, що «селянське запитання в своїй основі є суттю національного запитання. По суті, національне запитання це селянське запитання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку: «колективізація на Україні має собі за спе-ціальну мітку: зруйнувати соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть мільйонів людей був для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його імперії.

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його із людської пам «яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні був однозначною: заперечувався сам собою факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору стали загальновідомими, це завдало б непоправного збитку того штибу «світоча світу й прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, то й за рубежем. Тому довгий годину режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що не припинявся в 1930;і рокта й відмову режиму прийняти будь-яку іноземну допомогу вводили в помилку західний світло, де насилу могли повірити, що при таких Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно організовані й обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як Бернард Шоу чи колишній премо «єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно, розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду удесятеро млн). «За глибину, про «єктивність, тверезу оцінку й виняткову ясність» його репортажів із СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською премією.

Хоч західні уряди знали про голод, їхні позиція в цьому питанні був схожою на, що був викладена в одному із документів британського міністерства іноземних справ:

«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що із «являється в пресі… Проте ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це може зачепити радянський уряд й ускладнити наші відносини із ним». Доти ж под годину Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тім понад в питанні про голод. як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала над бо смердоті були готові виправдати будь-кого дії Радий, а бо смердоті не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові поглянути правді в очі».

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Алі рідко який за своїми масштабами і садизмом може зрівнятися із тім, який було б скоєно в 1932;1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно б не знає. Єрізні здогади ще 1935 року кореспондент газета «Нью-Йорк Америкен» писавши, аби Скрипник, із яким він був знайомий сказавши йому, що кількість жертв голодомору в Україні і на Кубані перевищила 8 мільйонів.

Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані переписів 1926 й 1939 років як найбільш достовірні. Алі при цьому випускається із уваги тієї каламутний потік, що йшов до нас із Росії. Адже в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» і «надання допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору й його наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його національною ознакою, а чи не за територією. У матеріалах Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні 1932;1933 років так дані наводяться. З1926 по 1939 рокта кількість росіян у СРСР збільшилася майже на 22 мільйони, білорусівболее як на 0,5 мільйонів, а українців зменшилась на 3 мільйони, тобто було б 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона. Якщо врахувати, що в попередні более менш благополучні рокта кількість українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то «за 12 років, ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців.

Список використаної літератури.

1. В. Г Афанасьєва, Г. Л. Смірнова. Урок дає історія. — М.:Поліздат,.

1989 р.

2. Кульчинський С. В., Курнаков Ю. О., Коваль М. В. Історія України. ДО.

Освіта, 1995 р.

3. Орест Субтельний Україна Історія. ДО. Лебідь 1994 р.

4. «Освіта «№ 33- газета.

5. «Літературній Україні «від 14 грудня 1989 року.

6. «Комсомольська щоправда «від 3 лютого 1990 року.

7. Газета «Рада «.

8. «Сільські вісті «від 4 вересня 1991 долі.

9. Спецвипускпідручник «Освіта «.