Адам Сміт

Економічне вчення А. Сміта.

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях й в працях його послідовника Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого розвитку.

Народився А. Сміт у шотландському місті Керколді в родині митного чиновника. Навчався в університетах Глазго й Оксфорда, де вивчав філософію, літературу, історію, фізику, математику. 1751 р. був обраний професором університету в Глазго й згодом очолив там кафедру моральної філософії. 1764 р. Сміт залишає університет й стає вихователем англійського герцога Баклю, із яким подорожує протягом трьох років. Перебуваючи у Франції, Сміт знайомиться із енциклопедистами й фізіократами. Повернувшись до Англії, він оселяється в рідному місті Керколді, де працює над книжкою «Дослідження про природу й заподій багатства народів», її було б опубліковано 1776 р. й вон здобула Смітові світову славу. Його стали називати «шотландським мудрецем», творцем нової науки — політичної економії. Останні рокта свого життя Сміт був митним комісаром Шотландії.

Наслідуючи філософів-просвітителів, котрі за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставити собі за наукове заподіяння ЇЇ комплексного дослідження. У своїх працях він розглядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. У «Багатстві народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює ЇЇ від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, то й описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм й еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів, й вважає, що вивчення і пізнання їхнього можливе лише в процесі еволюції.

Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, котрі наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походження життєвих благ, схильність до обміну послугами чи результатами своєї роботи, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.

Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати зазаради них «своїм дозвіллям, свободою, спокоєм"1. Схильність до обміну, «схильність міняти, вимінювати, обмінювати один предмет на інший"2 — одна із вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює людей через поділ роботи концентрують свою діяльність на якійсь певній її формі, що підвищує ЇЇ продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він подчеркивает, що за умів «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто економічне життя людей підпорядковується про «єктивним закономірностям. У трактуванні «природного порядку» Сміт виходить із двох принципів: про «єктивної закономірності природи — дії про «єктивних законів природи — «невидимої руки» й «природної свободи» людини.

Дія про «єктивних законів спрямована для людини. Проте благотворність дії про «єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, Яка проявляється в можливостях кожної людини (за умів дотримання нею «законів справедливості») вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини збігатиметься із дією природних сил, «невидимої руки», тобто з законами природи.

У концепціях наступників А. Сміта — Рікардо, Сен-Сімона і особливо К. Маркса — саме ця теза відсутня. Але вони залишилась лише про «єктивна закономірність, що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює І на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил, невтручання держави в економічне життя. Алі разом із тім Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми відсотка і мінімуму заробітної плати.

Поділ роботи й гроші. Свій твір А. Сміт починає із розгляду поділу роботи. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, котрі вважали, що багатство породжується обміном, й фізіократів, котрі зв «язували Його з сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — працю. Вступ до свого твору він починає так: «Щорічна праця шкірного народу становить первісний фонд, який доставляє йому усі життєво необхідні предмети й зручності, що споживаються ним протягом року й складаються завжди чи із безпосередніх продуктів цієї роботи, чи із того, що одержується в обмін на ці продукти в інших народів"1. Алі кількість цих продуктів, продовжує Сміт, залежить від кількості роботи, що функціонує у виробництві, й від майстерності робітника, рівень якої є результатом поділу роботи. Вирішальним чинником зростання багатства і «загального добробуту» Сміт вважає поділ роботи, який Веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних зайняти й мистецтв» .

Зростання продуктивності роботи внаслідок її поділу зумовлюється: 1) збільшенням вправності робітника; 2) збереженням години, який витрачається в процесі переходу від одного виду роботи до іншого; 3) винаходом й застосуванням механізмів, котрі полегшують працю й дають змогу одному робітникові виконувати працю кількох.

Надаючи величезного значення поділу роботи, Сміт, проте, не розумів його причин. Поділ роботи в нього породжується схильністю до обміну. «…Схильність до обміну і був тім, що породило поділ праці"3. Направду було б навпаки: саме поділ роботи є передумовою обміну.

Не можна погодитись з зауваженнями критиків А. Сміта, що він, нібито, плутає поділ роботи в мануфактурі й суспільстві. Справді, Сміт починає аналіз із поетапного поділу роботи в мануфактурі із виробництва голок й через фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний поділ роботи. Ос-кільки, за Смітом, саме можливість обміну Веде до поділу роботи, то міра останнього, пише він, завжди мусить обмежуватись розмірами ринку. Саме розвиток ринку, розвиток шляхів сполучення сприяють бо «промисли будь-якого роду починають природно розподілятися і удосконалюватися» .

Поділ роботи і обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у СмІта є гроші. Виникнення грошей СмІт правильно розглядає як про «єктивний процес, а чи не як результат домовленості виробників. У своїй роботи Сміт подає надзвичайно цікавий матеріал щодо історії виникнення грошей. Він досить детально простежив цей процес й показавши, що гроші — це товар, який відокремився від маси інших товарів в результаті розвитку обміну. Гроші, як й інші товари, мають вартість, їхнього Сміт розглядає як засіб, що полегшує обмін.

Визнаючи усі функції грошей, Сміт, проте, головною, визначальною називає функцію грошей як засобу обігу. Гроші він назвавши «великим колесом обігу» й підкреслив, що смердоті відрізняються від товарів, котрі обертаються із їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, котрі золото й срібло вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід суспільства — це товари, а чи не гроші.

Сміт вважає за доцільне заміну золота й срібла паперовими грошима для здешевлення обігу. Найбільш придатні для цієї ролі банкноти. Загальна сума паперових грошей не може перевищувати кількості золотих й срібних грошей, котрі смердоті замінюють. Регулювання кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки.

Теорія вартості. Передовсім нагадаємо, що Сміт, як й інші економісти тієї доби, користується терміном «цінність», а чи не «вартість». Цінність у нього має два значення: корисність й можливість придбання інших предметів. Перше він називає «цінністю у споживанні», одному — «цінністю в обміні». Це фактичне визнання споживної і мінової вартості. На парадоксі води і діамантів Сміт пояснює різницю між споживною І міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, й навпаки. «Немає нічого кориснішого за воду, але й за неї навряд чи щось купиш й навряд чи одержиш щось в обмін. А діамант майже не має жадної ціності у споживанні, але й часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших благ» .

Для із «ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів, Сміт ставити три заподіяння: 1) визначити справжнє мірило мінової ціності, тобто визначити справжню ціну всіх товарів; 2) показати, із які частин вона складається; 3) із «ясувати, через котрі обставини відбувається відхилення ринкової ціни від природної. Мінову, чи природну, цінність товару Сміт, як й Петті, визначає через працю. «Праця, — писавши він, — є справжнє мірило мінової ціності всіх товарів"1. Алі на відміну від Петті, який вважав, що праця створює вартість лише в галузі видобутку золота й срібла, й фізіократів, які зв «язували цей процес з сільським господарством, Сміт утверждает, що праця є основою ціності у сфері виробництва. Він говорити про рівноцінність всіх видів роботи. Сміт розрізняє кваліфіковану і просту працю й зазначає, що кваліфікована праця в одиницю години створює понад ціності, ніж праця проста, некваліфікована.

У творах Сміта дивовижно переплетені два подивися на цінність— суб «єктивний й про «єктивний. Суб «єктивний полягає в тім, що, на його думку, робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від свободи і відпочинку. Водночас він оцінює працю про «єктивно як основу багатства. Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає головну увагу на мінову вартість, тобто на кількісний бік вартості.

Отже, у трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він заявляє, що трудова теорія справедлива лише для «раннього, примітивного» суспільства. Колі ще працю не було б поділено, вона могла бути мірилом для обміну.

З розвитком поділу роботи ситуація змінюється. По-перше, обмін стає необхідним, бо дає змогу одержувати найрізноманітніші товари. Поодному, як зазначає Сміт, багатство особини — це її можливість одержувати продукти чужої роботи в обмін на свій продукт. За цих умів мінова цінність товару для товаровиробника якщо визначатись кількістю чужої роботи, якої він може одержати в обмін на одиницю свого товару.

Товаровиробник, обмінюючи свій товар на якийсь інший, одержує, із власного погляду, понад роботи, ніж віддає. Ті саме відбувається й із супротивною стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує понад роботи, відносно своїх можливостей щодо виробництва одержуваного товару, ніж віддає. Тут ми знову маємо справу із поняттям суб «єктивної ціності, проте Сміт виводить його не із принципу корисності (австрійська школа), а із принципу праці.

Отже, перше із поставлених питань Сміт розв «язує цілком однозначно. Основу ціності товару становить праця, уречевлена в товарах, котрі одержують із допомогою обміну на даний товар.

як ж вирішує він запитання про окремі складові ціни товару? На перший погляд, нелогічною є сама постановка такого запитання. Які можуть бути складові ціни, якщо вон визначається працею?

Річ у тім, що Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у первісному суспільстві й за умів простого товарного виробництва, коли виробники обмінювалися працею, уречевленою в товарах, й обміном за умів капіталізму, коли відбувається обмін живої та уречевленої роботи. Робітники стають продавцями товару «робоча сила», а капіталісти — його покупцями. Щоправда, Сміт вважав, що робітники продають свою працю, що, то й інші товари, має «справжню і номінальну ціну"1 (номінальна і реальна заробітна плата). За цих умів, пише Сміт, порушується закон еквівалентного обміну. Робітник віддає понад живої роботи, ніж одержує уречевленої. Цінність, якої робітник додає до матеріалів, складається із двох частин: заробітної плати й прибутку капіталіста, Третьою складовою ціності, за Смітом, є рента. Отже, як пише Сміт, «три першооснови будь-якого прибутку, як й будь-якої мінової ціності, — це заробітна плата, прибуток й рента"2. Відтак цінність Сміт визначає доходами.

Визначення ціності як суми доходів свідчить про ті, що Сміт, проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва, котра у ХІХ ст. стала панівною.

Щодо третього заподіяння, то воно та зводиться до із «ясування причин відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна у Сміта — це, по суті, грошове вираження ціності. Природна ціна включає повну величину ренти, роботи й прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.

Сміт детально аналізує фактори, котрі впливають на відхилення ринкової ціни від природної. За умів природного стану (вільної конкуренції «) ринок працює як своєрідний регулятор природного тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги. Попит й пропозиція стають чинниками встановлення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Воно, пише Сміт, призводить часто до результатів, протилежних тім, на котрі сподівались, й стримує зростання продуктивності роботи. Щоправда, якась група чи клас можуть матір вигоду від такого втручання, проте воно та завжди зашкоджуватиме стратегічному завданню — економічному зростанню. Отже, Сміт постійно звертається до принципу природної свободи, до дії «невидимої руки».

Класи й доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є видами доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають трьом чинникам виробництва: роботи, капіталу і землі. Власники шкірного з цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників, підприємців й землевласників. Це основні класи суспільства, їхні доходи є первинними. Усі інші групи й прошарки отримують вторинні доходи внаслідок перерозподілу.

Заробітна плата — це продукт роботи, природна винагорода за неї. Колі виробник працює власними засобами виробництва й на своїй землі, він одержує повний продукт роботи. За умів капіталізму найманий робітник отримує лише частину ціності, якої праця додає до матеріалу, що обробляється, іншу частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже, Сміт бачив не принципову, а лише кількісну різницю між доходом простого товаровиробника й найманого робітника.

Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю засобів існування робітника й його сім «ї. Нормальний рівень заробітної плати підтримується стихійним ринковим механізмом й залежить від попиту й пропозиції на ринку роботи. Зниження заробітної плати до фізичного мінімуму загрожує робітникам вимиранням, а її значне підвищення, на думку А. Сміта, Веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції робочої сили на ринку, посилення конкуренції. Відтак заробітна плата зрештою знову почне знижуватися.

Провідну роль у визначенні заробітної плати відіграють капіталісти, котрі можуть, пише Сміт, змовитись й очікувати сприятливих умів найму робочої сили, чого не можуть робітники. Сміт був прихильником високої заробітної плати й вважав, що вон сприятиме зростанню продуктивності праці.

Прибуток у Сміта теж має трудове походження. Він писавши, що «цінність, якої робітники додають до матеріалів, зводиться… до двох частин, одна із які оплачує їхню винагороду, а друга — прибуток їхнього наймача все авансований ним фонд матеріалів й заробітної плати"1. Тобто прибуток — це різниця між наново створеною вартістю й заробітною платою, результат неоплаченої роботи. Сміт заперечує тім, хто називає прибуток оплатою роботи із нагляду і управління. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату роботи, він має інші джерела і визначається величиною капіталу, що використовується у виробництві.

Праця із нагляду і управління на двох підприємствах, пояснює Сміт, може бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, бо він залежить від величини авансованого капіталу. Доти ж функцію управління можна доручити «якомусь головному службовцю» І винагорода за працю у такому разі набере форми звичайної заробітної плати.

З прибутку Сміт виводить й відсоток як похідний прибуток. Величина відсотка й його рух визначаються нормою прибутку, Яка із розвитком промисловості і торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми прибутку, а отже й відсотка, Сміт розглядає як прояв економічного здоровий «я нації, котре забезпечується природним порядком. Протидіє такому порядку будь-яка монополія. Тому Сміт є непримиренним противником різних монополій й привілеїв.

Земельна рента у Сміта — це плату користування землею, її причиною він називає приватну власність на грішну землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в якої включається й відсоток на вкладений капітал. Рента, подчеркивает він, не зв «язана із витратами капіталу, оскільки їхнього, як правило, здійснює орендар. Коли ж до землевласника, то він користується вигодами капіталовкладень, бо за відновлення орендного договору вимагає підвищення плати.

Виходячи із позицій трудової теорії вартості, Сміт ренту (також й прибуток) розглядає як відрахування від роботи робітника. Інше трактування походження ренти зв «язане у Сміта із його теорією витрат виробництва. Рента в цьому разі є природною винагородою за користування землею, подібно до того, як прибуток є природною винагородою за капітал, а заробітна плата — природною ціною роботи. Рента поряд із прибутком й заробітною платою формує цінність. А це означає, що земля, як І праця, є джерелом цінності.

Проте рента відрізняється від інших ціноутворюючих факторів — прибутку і заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жертвою (як праця і капітал) із боці власника землі. Відрізняється рента від прибутку і заробітної плати й як складова ціни. Останні конституюють ціну, а рента є її функцією. «…Рента, — писавши Сміт, — входити у склад ціни продукту інакше, ніж заробітна плата й прибуток. Висока чи низька заробітна плата й прибуток на капітал є причиною високої чи низької ціни; більший чи менший розмір ренти є результатом останньої"1.

Є у Сміта і елементи фізіократичного трактування земельної ренти як результату дії сил природи, що їхні землевласник надає у користування фермеру. Праця в сільському господарстві, писавши він, продуктивніша, бо тут поряд із людиною працює природа.

Сміт бачив різницю в родючості і місцезнаходженні земельні ділянок й її вплив на величину ренти. Розглядав він також залежність ренти від капіталовкладень. Проте у Сміта ще немає розуміння зрозуміти диференційної і абсолютної ренти. Водночас він визначає монопольну ренту (хоч й не вживає цого терміна), що виникає тоді, «коли кількість землі, котра може бути пристосована под якусь особливу культуру, занадто незначна для задоволення реального попиту» «. Оплачує її споживач.

Учення про продуктивну і непродуктивну працю. Сміт, на відміну від попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної і непродуктивної роботи. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно від того, до чого ЇЇ прикладають. Проте Сміт зберігає ієрархію галузей стосовно їхнього продуктивності. На перший план він ставити сільське господарство, потім промисловість й торгівлю. Алі не це головне в його вченні про продуктивну і непродуктивну працю.

Сміт визначає продуктивну і непродуктивну працю не лише залежно від того, де вона застосовується, а і від того, що виготовляється із її допомогою. У нього є два підходи до визначення продуктивної та непродуктивної роботи. перший підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця ціності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає ціності матеріалам, котрі він обробляє. Водночас праця слуги не додає ціності ані до чого. На купівлю продуктивної роботи витрачається капітал, а непродуктивної — дохід.

Інший підхід до визначення продуктивної й непродуктивної роботи зв «язується із її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця — праця робітника, Яка закріплюється й реалізується в якомусь предметі чи товарі, що придатний на продажів. А праця слуги не закріплюється й не реалізується в товарах. Його послуги зникають в останній момент їхні надання. Згідно із таким визначенням продуктивної роботи вся сфера нематеріального виробництва оголошувалась непродуктивною. До цієї сфери Сміт відносить діяльність держави, ЇЇ чиновників, церкву, армію, флот тощо.

Такий підхід Сміта до визначення продуктивної й непродуктивної роботи був підданий критиці багатьма його сучасниками, котрі ширше трактували продуктивну працю. Економісти класичної школи навпаки — сприйняли такий підхід. З певними застереженнями сприйняв його й Маркс1.

Сміт надавав великої ваги поняттям продуктивної та непродуктивної роботи, оскільки він зі збільшенням кількості продуктивної роботи зв «язував зростання національного багатства країни.

Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносити прибуток, чи за допомогою якого працею створюються нові блага. Запаси певної особини, писавши він, поділяються на дві частини. «Та частина, від якої вон чекає одержання прибутку, називається її капіталом. Друга частина — це та, котра йде на безпосереднє її споживання"2.

Капітал він поділяє на основний й оборотний. До основного капіталу належати машини і різні знаряддя роботи, промислові і торговельні приміщення, склади, приміщення на фермах, «поліпшення землі» (розчищення, осушення, удобрення), «людський капітал» — капіталізована цінність «придбаних й корисних здібностей всіх жителів, чи членів суспільства». Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає із того, що капітал у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до роботи також «виготовлені» за допомогою використання матеріальних ресурсів.

Трудові навички і здібності робітників включав до основного капіталу ще Петті. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом, робив висновок, що робітник, крім «звичайної заробітної плати» за «звичайну працю», має одержати і відшкодування витрат на навчання й прибуток ними. До. Маркс, як побачимо далі, теж дотримується думи, що кваліфікованіша робоча сила має вищу вартість.

Оборотний капітал у Сміта складається із грошей, запасів продовольства, сировини й напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на складах й в магазинах.

Поняття основного і обігового капіталу Сміт застосовує до будь-якого капіталу, незалежно від сфери його використання. Різницю між ними він бачить у тім, що перший дає прибуток, не вступаючи в обіг й не змінюючи власника, а другий — лише в процесі обігу І зміни власника. Основний капітал формується І поповнюється за рахунок обігового. Співвідношення між основним й оборотним капіталом, подчеркивает Сміт, неоднакове в різних галузях виробництва.

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея роботи Сміта. Він має на меті не лише дослідити природу й заподій багатства взагалі, а і із «ясувати процес зростання саме національного багатства. «Зростання… прибутку і капіталу означає зростання національного багатства"1. Отже, економічне зростання Сміт зв «язує не лише зі зростанням прибутку, а і із нагромадженням капіталу.

Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений .для утримування продуктивних робітників. Збільшення кількості останніх Веде до зростання ціності, що додається до оброблюваних продуктів.

Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише за рахунок зростання кількості продуктивних робітників й підвищення продуктивності їхньої роботи. Зростання продуктивності роботи СмІт зв «язує з застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових капіталів. Вартість засобів виробництва він включає як четверту складову в ціну шкірного окремо взятого товару окремого капіталіста. Коли ж до всієї товарної маси всього класу капіталістів, то її мінову цінність включаються лише три складові: заробітна плата, прибуток й рента. Відтак цінність річного продукту суспільства складатиметься лише із доходів. Такий підхід Сміта до визначення мінової ціності сукупного суспільного продукту в марксистській літературі здобувши назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тім, що він виключає перенесену вартість з вартості сукупного продукту. Проте він виходить з того, що матеріальні витрати (перенесена вартість) — це не що інше, як чиїсь доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва. Такий підхід спрощував аналіз теорії вартості. «Догму Сміта», по суті, вирішувала ту саму складну теоретичну проблему стосовно визначення вартості, що і марксистське вчення про двоїстий характер роботи (конкретна праця переносити вартість уречевленої роботи, абстрактна — створює нову). Маркс, аналізуючи «догму Сміта», показавши, що вона має сенс чи за повного абстрагування від чинника години, чи в процесі аналізу формування вартості продукту за досить тривалий період. Для короткого проміжку години формула Сміта не має сенсу бо таке продукту завжди є частка, котра не розпадається на доходи цого року, а відшкодовує вартість засобів виробництва, котрі були на початку року.

Зауваження цілком слушне, проте ця частка є відносно невеликою порівняно із всім річним обсягом матеріальних витрат й її можна не брати до уваги. Відтак практичну цінність «догми Сміта» важко переоцінити, її широко використовують на Заході в багатьох видах економічного аналізу. Крім того, аналізуючи «догму Сміта», слід ураховувати, що він чітко розрізняє валовий й чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни. Чистий дохід — це нова цінність, Яка лишається после відшкодування основного і обігового капіталу.

Отже, річний продукт роботи і землі країни поділяється на фонд відшкодування капіталу й фонд доходів власників капіталу і землі. Праця продуктивних робітників оплачується із фонду відшкодування. Джерелом зростання капіталу стають прибутки. Сміт підрахував, що фонд відшкодування капіталу в багатих країнах є більшим й абсолютно, й стосовно частки валового продукту. Це означає, робить висновок Сміт, що більша частина валового продукту йде на утримання продуктивної роботи, що, у свою чергу, Веде до зростання багатства.

У підсумку зазначимо, що заслуга Сміта полягає над тім, що він започаткував систематизований виклад політичної економії. Сміт підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умів, коли усім забезпечено однакові можливості. Колі власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає несприятливого для суспільства характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді, коли його якщо включено у відповідні правові та Інституціональні рамки. Англійський історик економічної думи М. Блауг писавши: «…Сміту немає рівних ані у XVIII, ані навіть у XIX ст. за глибиною І точністю проникнення в суть економічного процесу, економічної мудрості…».

Література:

1. Сміт А. Дослідження про природу і причинах багатства народів. — Кн. I-— З. 148.-III. — М.1993.