Общая характеристика Хартії. 
Права і свободи окремих сословий

Общая характеристика Хартії. Права і свободи окремих сословий.

Серед усіх хартій XII-XIII ст. в Англії Хартія 1215 г., що називається Великої, є найбільш великий список як матеріальних, а й відмінних новизною політичних, вимог, пред’явлених королю. Її юридичним джерелом вважатимуться, передусім феодальний звичай, на дотриманні якого наполягають чимало статей Хартії, і навіть Хартію Генріха I, до котрої я, за деякими даними, зверталися і Іоанн, і барони на переговорах й під час всього конфлікту. Основним ж відправним документом для Хартії 1215 г. були звані Баронські статті - петиція баронів, яка датується може бути 10 червня 1215 г. і що є перелік «статей, про які барони просять і які король дає згоду». Остаточна редакція Хартії дозволяє судити, що Баронські статті зазнали значної редакційної обробці та деяким доповненням, хоча основний зміст залишилося неизменным.

Велика Хартія Вільностей є справжній мирний договір між воюючими сторонами, є справжня капітуляція. Якщо ми навіть знали обставин, у яких було видано Велика Хартія, то сам він не залишає у цьому ні сумніву як загалом, і у деяких своїх окремих статтях, котрі тлумачать про видачу королем узятих ним заручників, про розпуск їм найманих загонів тощо. п.

Хартія 1215 г. була великим політичним документом, состоявшим з 63 статей. Хартія містила численні поступки і привілеї головним чином інтересах класу феодалів. Баронам і лицарям вона забезпечувала спадкове володіння їх феодами сплату поміркованих васальних платежів «відповідно до обычаю».

Оригінальний текст Хартии1215г. викладено латинською мові, без на статті, і немає чіткої системи изложения.

Хартія є передусім списком вимог, висунутих опозицією під час конфлікту, й затверджених короною як вимушеної заходи. Ці вимоги дорівнювали у основному детальний звід феодальних прав, «вільностей», які були визнані раніше за окремими феодальними станами, але були зафіксовано чи конкретизовано, і якщо й були, то постійно порушувалися англійськими королями, попри численні підтвердження в хартіях. Усі становища Хартії можна умовно розділити тих статті, які висловлюють інтереси лише баронів, і, які виражають інтереси всіх вільних. Проте за основі докладного вивчення змісту статей їх може бути розбитий втричі основні групи (Хрестоматія пам’яток феодального держави й права країн Европы):

1) статті, відбивають матеріальні інтересів різних соціальних шарів (2−13, 15, 16, 26, 27, 29, 33, 35, 37, 41, 43, 44, 46, 47, 48, 60);

2) статті, що підтверджують раніше існуючий або знову створюваний порядок роботи судових і адміністративних органів, і навіть пресекающие зловживання королівського апарату у центрі й на місцях (17,18,19,20,21,22,23,24,25,28,31,32,34,36,38,39,40,42,45,54);

3) статті, які претендують встановлення нових політичних порядків, зокрема обмеження королівської влади, звані конституційні статті (12,14,61).

Будь-яка угруповання, звісно, умовна і має свої вади. У кожному разі виникають проблеми з визначенням точного місця низки статей. З іншого боку, за рамками даній класифікації залишається певна кількість статей, не які підпадають під вищезазначені критерії (1,49,50,51,52,52,55,56,57,58,59,62,63). Вони містять або найзагальніші, декларативні, або тимчасові становища, що стосуються процесуальних форм, гарантій, термінів поведінки розпоряджень Хартії у життя. Такі часові й допоміжні становища зазвичай супроводжують кожному «мирному договору».

Хартія відкривається і завершується статтями, провозглашающими свободу англійської церкві та дарування вільним людям королівства вказаних у Хартії правий і вільностей (ст. 1,63). Першочергове нагадування про церкви що природно: стосунки з церквою були хворим питанням для королівської влади, при цьому події 1213−1215гг. розвивалися і натомість конфлікту короля, римського тата і архієпископа Ленгтона. У ст. 1 міститься непряме вказівку на Хартію 1214 г., у якій Іоанн гарантував церкви «свободу виборів» церковних посадових осіб. Дуже важливим для аналізу Хартії в цих статтях вказівку мали на той коло осіб, якому подаровані перелічені в Хартії вільності. У ст. 1 говориться про «всіх вільних людях королівства», а ст. 63 — навіть про «людях королівства». Така широка формулювання обумовила згодом ту легкість, з яким цей типово феодальний документ був пристосована до потребам буржуазної епохи. Стосовно ж вчасно появи Хартії 1215 г. це формулювання приховує у собі двоякий смысл.

Насамперед, вона, як і англійське загальне право у той час, виходить із принципу «винятку вилланства». Фортечні вилучали із передбачених загальним правом привілеїв щодо вільних. Отже, терміни «вільна людина» і навіть «люди королівства» цілком природно для феодального права не допускали участі що перераховуються прав основну масу населення — кріпосне крестьянство.

Разом про те, термін «вільна людина», узятий сам собою, за умов Англії 13 В. мав справді широке зміст. Специфіка відносин фрі гольда підштовхувала професіоналів, як і англійське загальне право, на відміну континентального, було позбавлено станової определённости. Усередині вільних, чи це феодал, вільний селянин чи городянин, воно формально вони не робило відмінностей, надаючи усім етнічним групам вільних, знов-таки формально, однаковий правової статус. Щоправда, у Великій хартії щодо одного місці згадується виллан, а термін «вільна людина» найчастіше має різний зміст, але ці належить вже безпосередньо до специфіці окремих галузей Хартии.

Центральне місце у Хартії займають статті, які виражають інтереси баронів, котрі очолювали рух. Баронські льони з’являлися вільно наследуемыми володіннями. Король у відсутності права вимагати від яке вступало у спадок молодого барона більше встановленого здавна в феодальному договорі платежу — рельєфу й обіцяв не зловживати правом опёки над неповнолітніми васалами. Хартія відновлювала деякі сеньориальные права баронів, ущемлённые внаслідок розширення королівської юрисдикції. Так, заборонялося переносити по королівському наказу позови про власність з курії барона в королівську курію. Король обіцяв усунути всякий сваволю при оподаткуванні баронів грошовими повинностями. Тільки трьох випадках барони були зобов’язані давати королю помірну грошову допомогу: при викуп короля з полону, при присвяті в лицарі його батьками старшого сина, весілля старшої дочки від першого брака.

Разом про те деякі постанови Хартії захищали інтересів інших учасників руху. Так, підтверджувалися ті привілеї і свободи церкві та духівництва, зокрема свобода церковних выборов.

Що стосується лицарів в Хартії було передбачено обіцянку баронів не брати із своїх васалів будь-яких зборів і їх згоди, крім звичайних феодальних посібників, і навіть не примушувати їх до виконання повинностей більшому розмірі, чому він, що йде по обычаю.

Хартія підтверджувала древні вільності Лондона й інших містах, і навіть право купців, зокрема іноземних, вільно виїжджати з Англії й в'їжджати у неї, вести торгівлю без будь-яких стиснень. У Хартії було встановлено необхідне торгівлі єдність заходів і весов.

Вільним селянам обіцяли не обтяжувати непосильними поборами.

У першій групі статей основне останнє місце посідають матеріальні вимоги безпосередніх васалів корони, які у основному були найбільшими феодалами — баронами. Ці вимоги майже не змінювалась відтворюють відповідні становища Баронських статей, однак у значно більше деталізованої і систематизованої редакції. У цих статтях визначаються взаємні правничий та обов’язки короля як сеньйора та її безпосередніх васалів, пов’язані з поземельными відносинами. Вони проти зловживання Іоанна своїми правами сюзерена, проти порушень феодального звичаю. У пошуках джерел фінансові надходження Іоанн і запровадив нової практики збору рельєфів з коронних васалів: забезпеченням сплати рельєфу служила вся земля васала, підлягаючий конфіскації у разі невиконання угоди. Часто конфіскації піддавалися землі безпосередніх васалів короля, уклонявшихся від військової служби. Усе це розглядалося баронами як порушення феодального звичаю і попередніх хартій англійських королей.

Статті 2,3 регулюють відносини спадковості й сплату рельєфу, причому у Хартії вперше у історії Англії фіксується сума «справедливого рельєфу». Ст. 4,5,37,46 стосуються феодальної опіки, ст. 6 — одруження спадкоємців, ст. 7,8 охороняють права вдів великих феодалів. Ст. 9,10,11 і 26 регулюють питання сплати боргу королю, причому ст.10и11 відбивають факт широкої заборгованості феодалів лихварям євреям. Ст. 12 свідчить про три обов’язкових виду феодального допомоги, які васал, за звичаєм, зобов’язаний був виплачувати сеньйорові, й наполягає на поміркованості такого пособия.

Іншим наболілим питанням, отражавшим матеріальні інтереси баронів, був «лісової» питання, постійно що виникає протягом 12−13вв., і знайшов свій відбиток у попередніх хартіях. Постійне розширення численних королівських заповідників, управлявшихся спеціальної «лісової» адміністрацією, ущемляло власницькі права феодалів. Ст. 44,47,48 вирішують це питання користь феодальної верхівки і на шкоду королю.

Отже, більшість статей першої групи спрямоване на припинення зловживань короля щодо власницьких прав великих феодалів (земля, лісу), що випливають із феодального звичаю. Ці статті як кількісно вирізняються серед суто матеріальних вимог опозиції, вони різняться конкретністю, детальністю формулювань. Винятком є на раз лише невизначеність свідчення про суб'єктів правовідносини («якщо хтось», «ніхто», «інший» тощо. п.), що дозволяє маскувати під цими словами інтереси великого феодала.

Ведучи мову про невдоволенні великих феодалів зазначеними зловживаннями, і закріпленні їхніх інтересів переважно статей першої групи, необхідно підкреслити особливо таке. Фінансову політику корони, ущемляющая часом окремі інтереси феодалів, врешті-решт проводилася у сфері тієї самої класу феодалів загалом. З іншого боку, весь тягар її лягала зовсім на на великих феодалів. Тому вказані статті відбили лише внутрисословную боротьбу в питанні про розділі доходів рахунок експлуатації широкого загалу закрепощённого і вільного населения.

Статті, відбивають матеріальні вимоги інших учасників опозиції, у 1215 г., передусім лицарства, і навіть городян, представлені у Хартії вельми скупо і виражені на більш абстрактної формі. Матеріальні інтереси малих і середніх фригольдеров — під васалів корони і безпосередніх васалів баронства закріплені в ст. 15,16,27,29 і 60. У цьому ст. 60, має отсылочный характер, прямо свідчить про васалів баронства. Інші ж статті, крім ст. 15, за однаковою мірою адресувати його й баронам. На відміну від статей, які безпосередньо баронства, ці статті у остаточному тексті Хартії не отримали будь-якої деталізації, а деяких випадках придбали більш розпливчастий характер. Так, ст. 15 вказує, що не дозволено «нікому» брати посібник із своїх вільних людей, крім трьох передбачених феодальним звичаєм випадків, тоді, як ст. 6 Баронських статей прямо вказувала на барона. Ст. 29 підтверджує феодальний звичай, засуджуючи практику довільного стягування при Жанні про «сторожових грошей» замість гарнізонної служби навіть за злагоді лицаря її й нестиме без обліку поважних причин. Її як і можна було зрозуміти в такий спосіб, що вона не має у вигляді будь-якого воїна, Не тільки власне подвассала.

Інтереси городян, купців відбивають остання частина ст. 12, ст. 13,33,35 і 41. Обмежившись загальним підтвердженням древніх вільностей міст і портів (ст.13), констатацією єдності з усього королівству заходів і терезів (ст.35), і навіть визволенням водних артерій від перешкод пересування (ст. 33), що мало більш загально значення, барони як проігнорували окремих вимог союзників за коаліцією, а й завдали з їхньої інтересам суттєвого удару. Про це свідчать, зокрема, порівняння тексту Баронських статей і остаточного тексту Хартії. Так було в ст. 12 Хартії говориться про стягнення посібники з Лондона лише у зазначених випадках, і з коронних васалів, в певному порядку й у помірному розмірі. Проте ненависний городянам податок — талья, згаданий ст. 32 Баронських статей, остаточному тексті Хартії немає згадки. Адже саме проти податку, довільно зібраного Іоанном, виступали насамперед городяни Лондона. Цікава у плані і ст. 41. Захищаючи інтереси купців, вона, з контексту, бере під заступництво і купців іноземних. Заохочення королем і баронами торгових операцій іноземних купців і захист їх прав часто були приводом для конфліктів з городянами, незадоволеними іноземної конкуренцією. Отже, всупереч вимогам міського населення Лондона (його купецької верхівки), король і барони, відстоювали свободу торгівлі іноземців у меркантильних інтересах, закріпили це положення. На відміну від статей, що стосуються церкви, статті, що стосуються Лондона ані слова ви не згадали про колишньої хартії Іоанна, що гарантує Лондону право щорічних виборів мэра.

Отже, перша група статей відбила матеріальні вимоги опозиції, які зводилися переважно до вимог обмежити сваволю корони у сфері вассально-ленных і фиксальных відносин також поважати старовинні феодальні звичаї із цього питання. Цілком природно, що барони як лідери руху, і представники його за остаточних переговори з королем, були закріплені Хартії передусім свої матеріальні вимоги. Інші учасники опозиції, які виступили дуетом з баронами і котрі довірили баронам закріплення своїх вимог, попри собі силу й на вирішальній ролі цієї підтримки, отримали незрівнянно менше, а у що ж і понесли збитки сплачують у угоду великим феодальним власникам. У цьому треба врахувати, що лицарство не мало своєї програми, істотно відмінній від баронської, а баронство, домагаючись обмеження сваволі із боку короля, був зацікавлений у обмеження своїх фиксальных домагань щодо власних власників. Тому обмежилося кількома такими вельми абстрактними обіцянками на користь своїх васалів і, якщо пам’ятати лицарство, своїх класових союзників. Городяни узагалі належали до іншого класу, і стану, де він, де інтереси короля і баронів суперечили інтересам городян, останні були просто обмануты.

Саму значну, другу групу статей Хартії становлять статті, створені задля припинення зловживань королівського судебно-административного апарату. Це не дивно, тому що ці статті відбивають у основному одностайні і найбільш однозначні вимоги опозиції; як і стані великих земельних власників, і у масі дрібніших фригольдеров і городян. Ці статті також розташовані без особливої системи, а відсутність чіткого поділу судового і адміністративного апарату корони ще більше утрудняє їх систематизацію. І усе ж таки можна спробувати виділити якісь підгрупи статей, найбільш подібних всередині даної великої групи з спрямованості і содержанию.

Ряд статей, наприклад, підтверджує старовинні «справедливі» звичаї у сфері судочинства й ті порядки, що утвердилися у цій галузі зі врёмен реформ Генріха II, зайшовши у фонд загального права (18,19,20,22,32,38). Так, ст. 18,19 загалом підтверджують порядок розбору деяких спеціальних видів судових позовів у справах (ассиз) — про новий захопленні, про «смерть попередника та інших., встановлений Генріхом II. Вони розслідуються королівськими суддями з участю чотирьох лицарів від графства за місцем розташування власності. Спеціальне вказівку для цієї ассизы в Хартії відбило боротьбу серед великих феодалів за ренту, доходи, що методами «кулачного» права — у вигляді захоплення і увоза рухомого майна сусіда, посиленого обгородження общинних земель тощо. п. Ст. 20 закріплює принцип штрафования, знайшов відбиток ще хартії Генріха I, деталізуючи і розвиваючи його. Саме в статті Хартії 1215 г. єдиний раз згадується кріпак — виллан. Але це згадка навряд можна розглядати, як відхід принципу «винятку вилланства» як і закріплення права виллана, аналогічного правам перелічених поруч із категорій вільних. У відомому трактаті англійського юриста Генрі Брактона «Про закони і звичаї Англии"(XIIIв.) вказується, що виллан неспроможна мати ніякого майна, якої могла б бути власністю лорда: пан може забрати все, коли йому захочеться, зокрема й плуговую запряжку виллана. Звідси можна зрозуміти, що зобов’язання короля про нерозповсюдження штрафу на плуговую запряжку виллана в ст. 20 відбиває тільки прагнення феодалів захистити своїх вилланов від здирств центральної влади у інтересах самих феодалів. Без цього основного інвентарю виллан не міг би виконувати повинности.

Статті 18,19,20,38 крім іншого, офіційно закріплюють порядок розслідування громадянських і справ з допомогою присяжних як свідків, чи обвинувачів. Отже, цей інститут, введённый Генріхом II, міцно був закоріненим щодо англійської судовий процес, як і система судових наказів (ст.36). Разом про те изживший себе «суд божий» з ордалиями і судовим поєдинком ще остаточно незнищенним залишився з практики. Про це свідчать, щоправда побічно, зміст ст. 38 і 54. Остання стаття, здавалося б дуже дивна, мала на меті зменшити кількість поєдинків, що відбуваються за скаргою жінок Сінгапуру й часто мають несприятливий для обвинувачуваного результат: жінки — позивачки могли виставити замість себе поєдинок будь-якого лицаря, тоді, обвинувачуваним змушений був битися самостоятельно.

Кілька статей (17,24,36,39,40,45) встановлюють в декларативної, зазвичай, формі принципи і гарантії справедливого, безкорисливого, доступного правосуддя всім вільних. Нерідко намічені цими статтями заходи йдуть далі реформ Генріха II. Так, по ст. 17 суд Загальних позовів, перебуваючи завжди при королівської курії і перемещавшийся із нею під час воєнних походів, тепер має був постійно мати одному певному місці (нею став Вестмінстерський палац у Лондоні). Ст. 24, незважаючи на стислість, дуже багатозначний за змістом. Вказуючи на винятковість юрисдикції корони по підсудним їй справам, вона підтверджує вищу судову компетенцію корони, усуває королівських чиновників захищена від втручання в судовий розгляд. Ст36,40 обіцяють не перетворювати на подальшому кримінальна і правосуддя, правничий та справедливості в предмет торгівлі. Ст. 45 наполягає на призначенні посади лише кваліфікованих і сумлінних суддів і чиновников.

Стаття 39 — мабуть, найвідоміша стаття Хартії 1215 г., має особливе значення. Сформульована ще дуже декларативно, вони містять стилістичні обертів, що призводять до суперечкам щодо її змісту. Насамперед, ця стаття стосується лише вільним людей і, отже, за доби Хартії вона могла бути гарантією недоторканності будь-якої особистості, як і як стверджують деякі буржуазні історики. На думку Д. М. Петрушевского весь контекст ст. 39, де встановлюється обов’язковість станового суду перів для покарання «вільної людини», і навіть в тому сенсі, що король може «йти» на цієї людини, вказують саме у великого феодала — барона (Нариси з історії англійського держави і у середні віки). Мета ст. 39, на думку Є. У. Гутновой, в тому, щоб вилучити баронів з-під дії звичайних королівських судів, поставивши в особливо привілейоване положение.

Таке припущення має значні підстави. Навіть якщо його ми переводити «суд перів» як «суд рівних собі», побачимо, що вимога такого суду міститься у Хартії в ст. 21,52,56,57,59, т. е. лише там, де йдеться про інтереси найбільших феодалів. З контексту ст. 52 і 55 видається, що став саме 25 баронів, про які докладно в ст. 61, і дружина мають виступити на ролі «суду перів» на вирішення всіх спірних питань між королем і подданными.

Положення ст. 39 Хартії, як та інших «нематеріальних» її статей, можуть трактуватися й більш широкому значенні. Певне, ряд підстав до суперечкам щодо цієї статті дає недосконалість перекладу. Тим більше що, конструкція статті у точному перекладі виглядає так: «Жоден вільна людина нічого очікувати заарештований, чи заключён за грати, чи не містить володіння, чи поставлений поза законом, чи вигнаний, чи у будь-який спосіб знедолений, і так само ми підемо і пошлём нею, інакше як по законному вироку рівних його (його перів) чи за законом (праву) страны».

Така конструкція дозволяє: зробити такі заключения.

Насамперед, остання частина статті, починаючи з слів «інакше як», справді може ставитися як до слів про посилці сил, а й всім попереднім словами, але це отже, що це перелічені дії може бути скоєно «вироком суду рівних» чи «згідно із законом країни». Саме собою вимога «суду рівних» є право феодалів всіх рангів. Але навіть барони передбачили суд перів лише себе, про що свідчить зміст деяких інших статей Хартії, то як альтернатива у статті присутній «закон країни». Найімовірніше положення про «законі країни» належить не до баронам, а решти вільним людям, щодо ж баронів діє «суд перів». Але навіть у цьому, найбільш ймовірній разі, зміст статті дозволяє вивести її далеко за межі суто «баронської». Що й казати розуміється в ст. 39 під «законом країни»: феодальний звичай або всі норми громадянської непокори і кримінального права, судочинства? Це питання теж отримав єдиної трактування у літературі. На погляд, правильніше було б перевести словосполучення Law of the land як «право країни», що підтверджено використанням цього ж терміна у такому смисл ст. 23,42 і особливо 45. Є також підстави вважати, що у всіх цих статтях мається на увазі нічим іншим, як «загальне право», заснований на звичаї", але вже настав включившее до своєї розпорядження законодавство королів попередньої эпохи.

Характерно, що ст. 39, яку часто належать до відверто «баронским», «конституційним» статтям Хартії (12,14,61), на відміну них була виключено зі тексту при перевиданнях документа в XIII в.

Статті 21 і 34 також заслуговують особливої уваги. Вони про можливе різке протиріччі з усією масою судебно-правовых статей, що мають у основному загальне значення. Ст. 21 прямо вилучає графів і баронів з-під дії вкоріненою з часів Генріха II судової процедури з участю присяжних. Вст.34 мова знову йдеться про усякому «вільному людині», але, на відміну ст. 39, зміст цього терміна суперечок бракує. Володарями судової курії, яку тут говориться, були великі феодали. Стаття, в такий спосіб, обмежує втручання корони у справи феодальних курій з допомогою однієї з видів судових наказів, найбільш ненависного феодалам.

Нарешті, на другий групі статей Хартії можна особливо виокремити статті, пресекающие зловживання королівського адміністративного апарату (чиновників) на місцях (23,25,28,30,31). Вони дуже прості розуміння в основному підтверджують старі звичаї, забороняючи чиновникам брати майно без згоди власника і довільно примушувати вільних до певним видам работ.

Загалом і в цілому статті, що стосуються діяльності судебно-административного апарату корони, переважно, на місцях, були вигідні передусім дрібним та середнім фригольдерам, долю яких припадала переважна більшість зловживань. Вони повинні були вигідні і баронам, оскільки захищали зловживанням чиновників їх майнові та особисті права. Однак цих статтях таїлася і відомий небезпеку обману стратегічних, а чи не сьогохвилинних інтересів баронства. Судебно-административные статті Хартії, врешті-решт, сприяли зміцнення законності і вдосконаленню центрального і місцевого судебно-административого апарату, підвищенню його у масі вільних, отже сприяли підриву судових привілеїв і для політичного впливу феодальної верхівки. Усвідомлюючи неможливість, тоді як у що свідчить і бажаючи завдати значний удару судебно-административной системі у вигляді, у якому вона вже вкоренилася з часів Генріха II, барони спробували у що ж вилучити себе з-під її дії (ст. 21 й почасти 39). Понад те, щодо одного разі була спроба прямо обмежити втручання королівської юрисдикції у тому судові права (ст.34).

Остання група статей нечисленна, але саме він саме й надає Великої хартії особливий історичний колорит.

Ці статті іноді умовно називають «конституційними». Про неї кажуть, що вони спрямовані як проти зловживань короля та її апарату, але претендують встановлення нових політичних порядків, зокрема, на обмеження політичної влади короны.

До «конституційним» статтям Хартії найчастіше відносять ст. 12,14,39 і 61(Хрестомат. памятн.). Можливість віднесення до цій групі ст. 39, як вказувалося вище, дуже проблематична. Залишаються ст. 12,14 і 61.

Наявність у документі цих статей значно ускладнює оцінку Хартії. У літературі єдина думка з цього питання досягнуто наступного: 1) документ 1215 г. слід оцінювати без його пізніших модифікацій; 2) Хартія — документ суто феодальний, у якому було неможливо утримуватися становища, приписувані йому історикам різних напрямів. У іншому оцінки Хартії коливаються від документа «феодальної реакції» до «суперечливого документа"(Петрушевский Д. М. Велика хартія вільностей і конституційна боротьба щодо англійської суспільстві у 2-ї половині 13 В.1918г.).

Оскільки на вирішальній ролі переважають у всіх оцінках Хартії грає ставлення до обмеження королівської влади, закреплённому в «конституційних» статтях, для аргументованою оцінки Хартії треба було б на цілий ряд питань. По-перше, як і міра такого обмеження; по-друге, у сфері яких класів проведено таке обмеження, і він, відбиває такий обмеження потреби громадського прогресу. Інакше висловлюючись, треба відповідати питанням, наскільки Хартія як документ, отразивший конкретне співвідношення соціальних політичних сил є, який із політичного конфлікту, й у якого силою правового впливу, своїм впливом на політичні порядки країни могла об'єктивно сприяти історичному розвитку. У кожному разі, проте, оцінка Хартії матиме певною мірою абстрактно-теоретический характер, бо Хартія 1215 г. через нетривалості свого юридичного існування не встигла реально спричинити політичні порядки в стране.

Група «конституційних» статей. Ст. 12 обмежує фіскальні права корони щодо стягнення щитових від грошей і феодального допомоги, особливо рясно і довільно взимавшихся Іоанном. Вони мають тепер стягуватися лише «за загальним раді королівства». Відповідно до ст. 14 цей загальний рада складається з найбільших духовних і світських феодалів і включає не лише безпосередніх васалів короля. Порівняння ст. 12 зі ст. 32 Баронських статей дозволяє зробити висновок, що у остаточної редакції становища цієї статті значно змінили свій зміст і спрямованість. У ст. 32 Баронських статей пропонують ідею загального ради королівства, без вказівки складу, для збору «щитових грошей», феодального допомоги, і навіть тальи і допомоги з міст, мають «щодо цього вільності». Однак у остаточної редакції ст. 12 і 14 очевидна спроба баронів закріпити обмеження фіскальних прав корони у, суто баронських, вузько станових інтересах. Традиційно існуючий при королі рада феодальної знаті, у якого суто дорадчими функціями, нині за суті наділяється вирішальним голосом із фінансового питання. Тим часом «щитові гроші», які барони згадали, і талья, що вони опустили з остаточного тексту, незалежності до середини 13 В. становили основні джерела фінансові надходження у скарбницю. Через війну де вже що немає рух до станово-представницької монархії і юридична форма її майбутнього висловлювання, як і ст. 32 Баронських статей.

Вузько станові інтереси баронства виражаються у ст. 12 і 14 ще й оскільки сплата «щитових грошей» входило у обов’язки передусім безпосередніх васалів короля. Разом про те, навряд можна вважати, що ст. 12 створює змога відвертої баронської олігархії. Сам інститут «щитових грошей» не упразднён, до рук короля залишаються незахищеними і інші фінансові прерогативи, який може використовувати це без будь-якого звернення до ради — збір тальи, різних екстраординарних податків, яких широко вдавався Іоанн і про які, до речі, щось сказано. Можна було б вирізнити і те що, що барони мимоволі «подбали» щодо «щитових грошей» та про решту шарах населення, бо практиці їх сплату у 13 В. залучалося так і вільний, і навіть кріпосне селянство. Проте, ця «турбота», звісно аналогічна «турботі» про виллане в ст. 20.

Стаття 61, безумовно, зовні сама «олігархічна». Вона постає як гарантія світу і дотримання Хартії, і має суто політичного характеру. Тим більше що, у ній, як й у матеріальних статтях Хартії, позначилося суто васальне ставлення баронів до короля, прагнення поставити королівську владу у рамки феодального звичаю. Узаконивши можливість заколоту, де вони цілком виправдана бачили єдиний спосіб тиску короля, барони виходили з феодального звичаю, яка передбачала, що злісне порушення сеньйором своїх зобов’язань щодо васалів може звільнити останніх від клятви верности.

Положення, аналогічні ст. 61, містилися у багатьох правових пам’ятниках країн Європи періоду феодальної роздробленості, наприклад, за угорською «Золотий буллі» 1222 г. Однак, порівняно з ними Англія які вже зробила гігантський крок вперед у сфері державної централізації й зміцнення королівської влади. Спроба законодавчо закріпити за умов старий феодальний звичай, планування в «статті світу» справжньої війни з королем, навряд може вважатися прогресивної мерой.

У той самий час, історична ситуація у Англії ясно відбилася на позиції баронів в ст. 61. На відміну від «Золотий булли» барони не могли зафіксувати автоматичне декларація про повстання «знатних королівства» у разі порушення документа, а тим паче — декларація про повстання кожного їх у окремішності. У ст. 61 передбачені вже й спеціальний комітет як до представницького органу всіх баронів, і певна процедура виправлення порушення, головне — становище про участь у війні проти короля «громади всієї землі». Понад те, барони наполягають на обов’язковій участі «громади» у цьому русі (положення про загальної присязі). Отже, барони спробували надати можливої війни з королем видимість не баронського заколоту; а загального рух всіх вільних, широкої опозиції на чолі з баронами, що й був у конфлікті 1215 г. У ст. 61, отже, позначилося усвідомлення баронством історичної обречённости колишніх баронських заколотів як засобу, здатного без підтримки інших шарів вільного населення завдати удару королівської власти.

Також треба сказати, що оцінка Хартії, мабуть, може бути однозначної. У історичної перспективі вона зіграла прогресивну роль, і у сфері політичної ідеології - роль політичного маніфесту, свого роду феодальної декларації прав. В1215г. Хартія безпосередньо відбила розстановку соціально-політичних наснаги в реалізації умовах конфлікту, тимчасовий компроміс короля й дії лідерів руху — баронів. Проте зафіксовані у Хартії спроби великих феодалів обмежити здійснення королівської владою низки найбільш ненависних баронам прерогатив (ст. 12,21,34) і введення у тому чи іншого формі (але у рамках централізованого держави й за збереження потужного центрального апарату) контролю над здійсненням цих прерогатив (ст. 14,61) що неспроможні вважатися визначальними в оцінці Хартії. Навіть юридично, у вигляді, у якому вони відбито у цьому немає, спроби щодо справи щось змінювали вагітною королівської влади у Англії. Закон (Хартія) не обмежив істотно влада короля, а комітет 25 баронів міг перешкоджати здійсненню цій владі у випадку порушення цього закону та після дотримання певній процедури. Що ж до фактичної боку справи, то претензії баронів від початку суперечили до довгострокового співвідношенню наснаги в реалізації користь центральної влади, були утопічними, тому відразу ж відкинуті життям. Центр тяжкості, можна вважати, доводиться в Хартії усе ж таки на судебно-административные статті, які стимулювали прогресивні тенденції у розвитку англійської державності, були реальні, і тому виявилися жизнеспособными.