Языковая проблема України

Языковая проблема в Украине.

Едва майже головним напрямом політики російського керівництва у Україні є, так звана, мовна проблема. Суть цієї проблеми у тому, українське уряд обмежує у своїй території видання російськомовної літератури, поступово переводить весь освітній цикл — від дитсадків до ВНЗ — українською мовою, проводить дискримінаційну політику щодо російських і російськомовних засобів масової информации.

И прикладів сказаного можна навести в багатьох: від постанови Львівського міськради про заборону виконання громадських місцях пісень російською (у зв’язку з убивством у п’яній бійці композитора Білозіра) до масового закриття російських шкіл у Києві, Наддніпрянщині та Західній Украине.

Однако, як представляється, простий перелік кроків українського уряду щодо обмеження природних прав російськомовного населення — цим сьогодні займаються більшість російських україністів, — насправді, малопродуктивно: процес деруссификации України справді має місце, і цю обставину заперечують і держава сама його ініціатори (міністр Жулинський та інших.). Набагато важливіше зрозуміти причини происходящего.

А ці обставини, як здається, мають, з одного боку, політичний, з другого, — історичний характер.

Дело у цьому, що, виправдання державного розмежування України та, відразу після розвалу Радянського Союзу, київський істеблішмент став приваблювати до активної брати участь у політичного життя країни представників, так званої, галицької (націоналістичної) ідеології.

Галичина, як відомо, довгі роки довгі роки входили у складі западнославянских державних утворень. У цьому кожен із іноземних загарбників проводив на «підконтрольних територіях» політику «натуралізації» місцевого населения[1] [13]. У умовах єдиним способом збереження етнічну самоідентифікацію українського населення, природним чином, був рідна мова.

Советская влада, принесена на Галичину на багнетах Червоною Армією, докорінно змінила весь життєвий уклад населення Західної України. І тому «галицийцы» в усі часи сприймали акт возз'єднання західною та східною України ні як відродження втраченої цілісності українського народу, бо як чергову анексію території. І ось, після прийняття державної незалежності, «западенці» щиро не розуміють, чому нині, коли, нарешті, з’явилася змога реалізації «споконвічних сподівань» українського народу області мовної політики, вона зустрічає шалений відторгнення на Україні і Новоросиии. Галицийцы відзначають це як «руку Москви» і бореться з нею тими самими методами, що застосовувалися Польщею й Австро-Угорщиною кінці XIX — початку XX століть у відношенні вони самі.

Иначе сприймають мовну проблему жителі України Східної.

Дело у цьому, що етнічний склад населення цих територій формувався, переважно, в кінці ХІХ століття, під час «промислового буму», що з відкриттям покладів кам’яного на Донбасі і залізною руди в Кривому Розі. Українці на Україні спочатку були однією з етнічних компонентів великого інтернаціонального анклаву. Більше цього у в зв’язку зі бурхливим зростанням промисловості, у Україні, виробнича культура цього від своїх кроків складалася, як міська, тоді як економічним фундаментом життя населення Центральній, і України Східної було сільському господарстві. Тож не дивно тому, що, переїжджаючи працювати на металургійні підприємства Луганська чи шахти Донбасу, «природний українець» з Полтави чи, скажімо, Білій Церкві, досить швидко переймав загальноприйнятий у нових місцях російську мову, більш структуровану міської культури і ставав носієм іншого, відмінного від «власнеукраїнського», громадського сознания.

В Україні українська мова тривалий час була засобом спілкування у сільській «глибинці». І й тому він не виробив лінгвістичний і вербальний потенціал, необхідний адекватного обміну за доби науково-технічної революції. Саме тому насильницьке запровадження української мови в ужиток життя східного українця, сьогодні сприймає Слобожанщині і Донбасі, як насильство як над мовної, а й загальної культурою населения.

Аналогичная думка поширена Півдні України, Новоросії та Криму, де на кількох рівні суспільної свідомості ще живі традиції військової слави Чорноморського флоту і згадки процвітанні торгових міст російського Причорномор’я.

В Росії, рядовим обивателем, українська мова в усі часи розглядався, як діалект русского[2] [14], і тому тут у принципі не розуміють істоти політики деруссификации, проведеної українського уряду.

Между тим, зазначена політика має під собою — і суто економічний основу.

И ось одне із прикладів этому.

В Україні існує Закон про захист авторських прав, аналогічний російському. Проте, в свого часу, між Україною та Росією укладено угоди, котра поширює дію російського закону завезеними на територію України та навпаки. Відповідно до політикою деруссификации, проведеної адміністрацією Кучми, населення цієї держави неспроможне дивитися канали російського телевидения[3] [15]. Тим більше що, — і це визнати з жалем — якість продукції українських телекампаний, зараз, — значно менш високе, ніж російських. З іншого боку, український споживач, здебільшого, здавна звик одержувати інформацію (жити інтересами «великої країни») і дивитися розважальні передачі, випущені російською. І цією ситуацією користуються різні шахраї «від телебачення», «приватизирующие» продукцію російських ефірних каналов[4] [16] і продають її потім «вроздріб», по кабельним сетям[5] [17].

Аналогичные процеси відбуваються у українському видавництві, з тією різницею, що видавнича діяльність у Україні оподатковується, набагато більшими податками, ніж у Росії, і тому українським підприємцям, по суті, набагато вигідніше закуповувати готову літературу у Москві, ніж видавати її «на месте"[6] [18].

В силу сказаного, українські телевізійники та їх українські книговидавці сьогодні є одним із найбільш запеклих прихильників політики «деруссификации», урядовою Кучми.

Другой приклад — ситуація навколо російських засобів, що видаються Україні. За чинними українським законам, російські газет і журналів можуть випускатися України виключно відповідними появою спільних підприємств. Через війну, у зазначеній схемою України виходять такі видання, як «Комсомольська щоправда», «Праця», «Вісті», спільний російсько-український телевізійний канал «Інтер», ін. У цьому продукція російсько-українських (російськомовних) мас-медіа користується України підвищений попит. А самі українці поки що не навчилися «виготовляти» в належному рівні. І тому готові на будь-які жертви, у тому, щоб сформованій порядок речей зберігався, як і дольше.

Несколько інше стан справ у системи освіти України. Тут у багатьох десятках російських шкіл, вузів і дитячих садків відбувається насильницька українізація навчального процесса[7] [19]. Але це тільки одна «сторона медалі». Тим більше що, «зворотний» її сторона у тому, що впливовим, найбільш забезпеченим і - як наслідок — найпрестижніших стратом української спільноти сьогодні є бюрократія. Відповідно до існуючим українським законодавством, все діловодство у цій державі перекладається «державну мову». Це означає, що здобувач вакансії у системі державної управління із необхідністю повинен опанувати українською мовою. Усі батьки бажають своїм нащадкам гарантованого забезпеченого майбутнього. І тому, навіть усвідомлюючи культурологічну неповноцінність освіти, отриманого на українській мові, сьогодні з бажанням веде дітей у українські гімназії і українські ліцеї. І ця тенденція з часом нарастать.

И все-таки, всупереч сказаного, у нинішньому Україні немає об'єктивних передумов для політики «деруссификации». І, передусім, оскільки проводить її, українська політична еліта — наднаціональне соціальне освіту, і той, і Кравчук, у тому сенсі, — таку ж російські, як Єльцин — українець: усі вони це з однієї командно-адміністративної системи.

Что ж стосується, українському економічному еліти, то капітал, з визначення, немає національного забарвлення, отже «новий українець» на своїх Батьківщині справді може відчувати себе російським, у Москві - українцем, а Середню Азію чи «офшорних зонах» — знову російським чи, скажімо, просто «европеоидом».

Народу України, здебільшого, сьогодні ще байдуже у вигляді якої мови продавати свою робочої сили: проти нього стоїть інше завдання — проблема выживания.

Единственными верствами української спільноти щиро зацікавлені у політиці «деруссификации» країни у сьогодні є нечисленна і малопотужна українська інтелігенція, так різноманітних шахраї, паразитуючі на державному розмежування Росії й України.

В світлі сказаного, нагнітання пристрастей навколо проблематики російської України, здійснюване — й не так російським урядом, скільки — відомими російськими націоналістичними об'єднаннями, насправді, погіршує українські протиріччя, бо, замість корінного вирішення питання стимулює національну нетерпимість і підштовхує пророссийки налаштовані верстви українського народу на безперспективні і тому безплідні політичні акції [8] [20].

Вместо резюме

К жалю, доводиться визнати, що проблематика України у сучасної Росії цікавить не багатьох. І зрозуміло: з суто економічним погляду, українське напрям сьогодні малоперспективним. Росіяни, як і всі нормальні що жити у матеріальному достатку. Основні грошові потоки (за російську сировину й голови) нині спрямовані із Заходу сходові: з Вашингтона до Москви і, лише для того, — у Києві. Займатися Україною сьогодні невигідно. Займатися Україною отже — «плисти проти течії». З іншого боку, це — небезпечно (привіт західноукраїнським націоналістам, української й російської бюрократії і україноросійському компрадорскому капіталу!) Тому більшість російських політологів нині просто ігнорують українську проблематику, інші ж, хто ж вирішується висловлюватися «табуйовані» теми, воліє віщати эфемизмами, виду: «союз України та — справа віддаленій історичної перспективи», «потрібно „підняти“ економіку своєї країни і тоді інші до неї самі потягнуться», «ми „примусимо“ Україну спілки з Росією економічними заходами» і т.д., тощо.

Все це свідома ложь.

Россия життєво зацікавлена тісних союзницьких стосунки з Україною. Ще істотно, у тому зацікавлений українському народові. Тим більше що, час сьогодні грає проти зближення наших народів: з дня на день, з кожною годиною економічні, і з ними соціальні системи наших держав розходяться все далі і далі друг від друга. У цьому, для Росії збереження існуючого стану справ означає її перехід у коло держав «третього світу», то тут для українського народу вона передбачає майже неминучу загибель, як самодостатньою етнічної единицы[9] [21]. І, зрозуміло, що суто економічними заходами зазначений процес запобігти вдасться. Понад те, під оплески країн Заходу та його Центрально-Европейских сателлитов[10] [22], сьогодні, руками російської буржуазії, по суті, здійснюється фізичним знищенням російськомовної частини української народу. І це у вигляді ресурсів, створених спільним працею всіх народів колишнього СРСР, під гаслами «прагматичного, економічного підходу» до розвитку російсько-українських взаємин держави і за об'єктивного сприянні, з одного боку, проросійських громадських організацій Україні, з другого, — організацій Українських Націоналістів.

Для здобуття права змінити цю ситуацію, потрібно надзвичайне напруга сил, як українського народу, і народів Росії. І тому потрібна нова державна ідея, необхідно оновлення й української, і одній російській політичних лідеріва і економічних еліт. Як засвідчили все минулі вибори, всередині сьогоднішньої України сил зміни цій ситуації ми маємо. Їх потрібно було шукати зовні. І, передусім, — у Росії. Причому, неодмінно, це мають бути державні сили про те, щоб процес відродження єдиної державної організму знайшов у очах суспільства необхідної легітимності.

А стосовно, українського референдуму щодо незалежності - ну ж, як покійний Мераб Мамардашвілі; «І народ може помилятися!».

Проведем новий референдум. Коли переможемо…

Список литературы

Манекин Р. Мовна проблема в Украине.

[1] [13] Невипадково, реакцією на політику полонізації західноукраїнських в початку ХХ століття, стала масова різанина вихідцями з Польщі (т.зв. «зайдов») в Волыне й у Закарпатської Україні, організована націоналістичними організаціями в 1942;1943 роках.

[2] [14] Вкотре: різницю між росіянам і українською мовою, насправді, менше, цим між баварським і саксонським діалектами німецької мови. Це встановлений лінгвістикою факт.

[3] [15] Технічно це досягається досить легко: у тому, щоб телевізійний сигнал сягнув українського споживача, на території цієї країни повинен працювати відповідний підсилювач. Отож, по рішенню уряду України, зазначені підсилювачі відразу було просто відключено, і нині українське споживач може отримувати телевізійний сигнал з Останкіно лише крізь супутникові каналы.

[4] [16] Закупивши попередньо — зрозуміло — відповідне обладнання посилення сигнала.

[5] [17] Цей процес відбувається називають України «кАбелизацией населения».

[6] [18] Щоправда, у своїй, вони мають легальної можливості переправляти тиражі до України, оскільки, відповідно до законодавством України, література вважається — ідеологічним товаром і, навіть у тому випадку, коли українські цензурні органи видають дозволу до її поширенню України, підлягає просто несусветному оподаткуванню.

[7] [19] Деколи це призводить до самим комічним результатам. Так, скажімо, торік один донецький книговидавець подарував мені Таблицю Менделєєва, «перекладену» українською мовою, і аж ніяк недавно мої севастопольські колеги продемонстрували в ГосДуме глобус України, виготовлений Українським Комітетом картографії (прямо за Задорновим!).

[8] [20] У цьому контексті варто пригадати поведінка «батька Незалежності України» Кравчука у дні ДК ПП, що він, у розмові з (здається?) маршалом Шапошниковим хіба що для не виявив повну лояльність до «заходам, наведення порядку в стране».

[9] [21] Якось, в Українському Культурному Центрі, що у Арбаті в мене відбувся дуже показовий у сенсі розмову з однією з Українських Націоналістів. «Усі біди сучасної України — говорив мій співрозмовник — відбуваються від того, що у Сході країни занадто багато пенсіонерів. Економіка молодої держави просто більше не може їх прогодувати!» «Ну, так повременили б із виходом із Союзу — відповів йому що й частка українських пенсіонерів лягла на плечі від населення СРСР». «Нічого! — сказав націоналіст — Так навіть від: пройде десять-п'ятнадцять років і „схидняки“ самі вимруть. „Вивільнені“ території займуть „природні“ і ми буде Велика Україна „вид Сяну до Дону“!».

Что тут сказать?

Украинский націоналізм — це нацизм, прикрывающийся гаслами національну незалежність!

[10] [22] Сьогодні у найближче оточення України діють четверо основні міжнародні сили: англосакси, які спираються на світового лідера — Сполучені Штати, західноєвропейці, представлені новим європейським лідером — об'єднаної Німеччиною, країн Центральної та Південної Європи (найближчі сусіди України) і Росія, як безперечний лідер на пострадянському пространстве.

Исходя з геополітичної доктрини Мак-Киндера, основний геополітичної завданням англосаксів на пострадянському просторі в є відродження «залізної завіси» навколо Росії. І залишиться Україна у виконанні цього задуму виконує роль ключового звена.

С погляду історичних устремлінь германців, Україна є «життєвий простір», «освоєння» якого має сприяти прогресу німецької нации.

Западнославянские країни Центральної Європи зацікавлені у державної Незалежності України у тієї мері, у якій прагнуть нав’язати їй місію «європейської периферії», прикордонного держави щодо стику, висловлюючись в термінології Макса, «східного і західного способів производства».

И лише Росія жваво перейматиметься стійким розвитком і ускладненні соціальної структури українського народу, оскільки соціальний добробут України, сутнісно, (див. вище) є гарантом соціального здоров’я російської государственности.

Все інші країни світу (включно з представниками української діаспори у там) цікавляться соціально-політичними і економічними процесами, що відбуваються на пострадянському просторі в з тією ж часткою цікавості, з якою житель Океанії переглядає в газетах метеорологічну зведення по Кольському півострову.