Литовське католицьке рух

Литовское католицьке движение

Л. Алексеева Как відомо, Литва разом із Естонією і Латвією виявилася відданій Радянському Союзі по таємному договору між СРСР і гітлерівської Німеччиною у серпні 1939 р., так званому Пакту Молотова — Ріббентропа. На відміну від Естонії та Латвії, литовський президент Смєтона підписав формального зречення влади й не передало її новий уряд, підтримуваного Радянський Союз, які окупували Прибалтійські республіки до червні 1940 р. (дипломатична служба колишнього литовського уряду перебуває у Римі, де має власних офіційних представників ув державах, не визнали анексії Прибалтики Радянським Союзом, й у Ватикане).

С перших днів встановлення на новий режим почалося придушення можливого сопротивления.

В 1940 р., у ніч із 11 на 12 липня, на виборах до сейму, заарештували 1,5 тисячі литовських інтелігентів. Перша депортація відбулася у червні 1941 р. Вона поширилася на 36 тисяч найбільш політично активних громадян (переважно інтелігентів). За років німецької окупації втрати литовської нації склали близько 270 тис. людина. Ці втрати торкнулися всіх прошарків населения.

В 1944 р. з наближенням радянських військ вирушили у еміграцію близько 60 тис. людина, у тому числі - колір литовської інтелігенції (близько 3 тис. фахівців різних професій, 2 тис. студентів університетів і 3300 школярів старших классов).

Вскоре після відновлення радянського режиму (в 1944 р.) Литва почалася партизанська війна проти радянізації країни. Ця війна тривало більше десятиліття; останні партизанські лави були знищені в 1956 р. Загинуло близько 50 тис. людина — фінансовий боєць і і цього розстрілів за в партизанської війні. 50 тис. вирушили у табору на 25-летние терміни. Інакше самиздатскому джерелу загальні втрати з 1945 по 1950 рр. склали 270 тис. людина — стільки ж, як у роки німецької окупації. Знекровленими опинилися всі верстви населення, все вікові группы.

Вооруженное опір був пригнічений до середини 1950;х років. Окупація стала заданим умовою існування Литви. Селяни змушені були прийняти колгоспи. Інтелігенція пішла на державної служби. Церква не могла продовжувати активну проповедническую діяльність. Побут советизировался, мислення людей пристосувалося до <новой життя>, вона визначає і плани особистих доль, і національні устремління. Зміни, які сталися століття по тому, як відкрите один збройний опір нації був пригнічений, особливо помітні при порівнянні людських типів литовца-лагерника з 25-річним терміном і основної маси нинішніх його співвітчизників. Чимало учасників національно-визвольної боротьби будь-коли жили волі за радянської влади. Юними взяли вони зброю у руки при вторгненні радянських військ, щоб і просиділи по таборах до старості. З цих людей зберегли колишні ставлення до життя, традиції, пісні, звички, і коли вони повертаються там, то виглядають дуже инородно, як перенесені машиною часу з й далекого минулого. Буковський зазначає збережений У цих табірників ставлення до праці, якого ми маємо волі. Навіть у таборі вони працювали старанно, завзято, з любов’ю справі. Дуже від нинішніх, і їх представлення про взаємини між литовської нацією, й радянським режимом.

Колоссальные втрати нації паралізували її опір по меншою мірою на півтора десятка років, на початок 1970;х років. Цей період анабіозу незалежної життя багатьом литовців був періодом напружених роздумів — переоцінки цінностей, пошуків нових шляхів, оскільки колишні показали свою непридатність у умовах. Нинішнє національне опір Литва, у всій її різноманітті, не є продовженням партизанської традиції, це нова боротьба іншим людям в нових условиях.

Кроме … анонімних редакцій самиздатских журналів, Литва виникли відкриті громадські асоціації - Католицький комітет захисту прав віруючих, і Литовська Гельсінкська група, проте обидві є не національними, а правозахисними объединениями.

Католический комітет захисту прав віруючих — рупор найбільш організованою і найбільш масової незалежної суспільної сили Литва — католицького руху. Базою цього руху є сільські місцевості та свої маленькі міста, хоча у останнє час при загальному посиленні впливу католицизму вона стала помітним і великих центрах.

Ведущую роль цьому рухові грає литовська церква — священики й активні верующие.

Католическая церква стала піддаватися переслідувань із моменту набуття Радянської армії до Литви. Вже 2 липня 1942 р. були порвані дипломатичних відносин з Ватиканом і анульований конкордpат. Після цього було заборонені все католицькі організації, націоналізовані католицькі школи, заборонена католицька пресу КПРС і видання книжок. Монастирі були розграбовані. З чотирьох католицьких семінарій збереглася лише однієї - Каунаська, а й в неї забрали приміщення. Чисельність вихованців у ній зменшилося трьома сотнями до 150 до 1946 р., а пізніше — до 25. До 1979 р. в семінарії було 75 слухачів. У 1946;1947 рр. були заарештовані всі єпископи, окрім однієї. Вільнюський єпископ М. Рейнис загинув в Володимирській в’язниці на 1953 р. В.

1947 р. розстріляли тельшяйский єпископ Борисявичюс. У 40-ві - 50-ті роки близько 600 литовських католицьких священиків (більш як третина загального їхньої кількості) пережили в’язниці. Багато церкви було закрито. За свідченням католицьких священиків, <долгие роки католицька церкву у у Радянському Союзі була хіба що полумертвой>.

Силы служителів церкви йшли те що, аби вберегти його від повного разрушения.

Не маючи змоги відкрито виконувати всі свої функції, католицька церкву у Литві розділила своєї діяльності на відкриту і таємну (<катакомбную>). Це дозволило б, хоч й у службових масштабах, продовжити існування монастирів, готувати юнаків до священства, забезпечувати прийняття святих таїнств тими віруючими, кому по займаній посаді небезпечно відвідувати церква (викладачі, відповідальні державні службовці, члени партії), і - найголовніше — готувати дітей до причастя і миропомазанию. Цей останній пункт — найбільш чутливий в конфлікті влади й церкви. Церква приділяє навчання дітей катехізису дуже великий увагу, вбачаючи у цьому основу свого збереження як виразниці духовного життя нації. Власті, розуміючи обгрунтованість такий погляду на релігійне виховання, теж зосередили свою увагу перешкодах цієї боці діяльності церкви.

С ослабленням репресій катакомбна діяльність католицькій Церкві Литва і навчання дітей приймали дедалі більше широкі масштаби. У 1970 р. влади спробували припинити цієї діяльності звичним способом — відновивши репресії проти священиків, <уличенных> у навчанні дітей катехізису. У 1970 р. це викликало небувалу колись реакцію. У вересні 1970 р. священик Антанас Шешкявичюс був приречений судом до 1 року табору суворого режиму за викладання катехізису школярам молодшого й середнього віку на прохання їхнього батьків (хоч останнє обставина робило його абсолютно законної). Вирок викликав петицію протесту на ЦК КП Литви та до КПРС понад сто священиків різних епархий.

Летом 1971 р. з приводу заявили протест не священики, а парафіяни. 18 липня віруючі Пренайского приходу звернулися із скаргою в Контрольну комісію цк кпрс у зв’язку з тим, що й священику Ю. Здебскису місцева влада завадили перевіряти знання дітей, які готуються до першому причастя. Через за кілька днів Здебскис був заарештований. Протест проти арешту, спрямований до прокуратури, підписали 450 віруючих. Інший протест — до КП Літ. і генерального прокурора Литви — підписали ще 350 людина. У листопаді 1971 р. відбувся суд. Неподалік будинку суду зійшлося близько 600 співчуваючих обвинувачуваному. Міліція розігнала натовп, побивши собравшихся.

Здебскис було до 1 року табору загального режима.

Одновременно з Ю. Здебскисом засудили сільський вікарій П. Бубнис, теж навчання дітей катехізису. Він також має 1 рік таборів загального режиму. У грудні 1971 р. 1344 католика Расейнянского приходу, у якому перебував костьол, де батько служив Бубнис, звернулися на Президія Верховної ради СРСР з проханням про його освобождении.

В січні 1972 р. 17 054 католика Литви послали меморандум Брежнєву. У меморандумі перераховувалися факти обмеження прав віруючих, і висувалось вимога забезпечити віруючим свободу совісті, гарантовану радянської конституцією. Автори меморандуму відзначали перешкоди, скоєні збору підписів під нею і заявляли, що й скарга не знайде розуміння, вони звернуться в міжнародні інстанції - до тата Римському й у ООН. Це було зроблено на лютому 1972 г.

Меморандум Брежнєву тривалий час була рекордним за кількістю підписів під нею. Попередні петиції було підписано майже селянами, заступавшимися за <своего> священика. Меморандум був вселитовским — під нею стоять підписи, зібрані у всій республіці, — селян, і городян, але перші заступники та у цьому разі превалюють. Відповіді не надійшли ні від тата, ні від Брежнєва, ні з ООН. Можливо, тому довгий час не робилися нові спроби що така. Але на початку 1979 р. до того ж Брежнєву була нова петиція з вимогою повернути віруючим собор в Клайпеді, побудований коштом віруючих, і забраний в них же в 1961 р. Ця петиція також було вселитовской. Під нею зібрано 148 149 підписів — увосьмеро більше, ніж під меморандумом 1972 г.

Нельзя, посилаючись на можливість ці цифри, наполягати, що у такий пропорції зросли сили католицького руху на Литві. Та все ж <прирост> це досить знаменний, тим паче, що він підтверджується активізацією основної маси литовських священиків у боротьбі права церкви. Так, під петицією про повернення із заслання єпископа Ю. Степонавичюса 1970 року. зважилися поставити свої підписи 61 зі ста священиків Вільнюської єпархії. У 1975 р. ті ж самі петицію підписали 65 священиків цієї єпархії. [27] У 1978 р. 552 з 708 литовських священиків (тобто. 78%) підтримали значно більше <криминальный>, ніж петиції на захист опальних братів, документ № 5 Католицького комітету, — з вимогою скасувати Положення про релігійні об'єднання, прийняте Президія Верховної Ради Літ. РСР у липні 1976 р., як непридатне до католицькій Церкві. Священики заявили, що вони можуть і його дотримуватися, бо вона суперечить канонам римської католицькій Церкві (йдеться про кілька пом’якшеному варіанті <Положения>, яким практично без опору живе російська Православна Церква з 1968 г.).

С березня 1972 р. стала виходити <Хроника Литовської католицькій Церкві> - інформаційне видання, яке реєструє порушення прав віруючих, і повідомляє протести проти цих порушень. Значна частка власності матеріалів Хроніки ЛКЦ — про віруючих школярів, яких домагаються зречення ще віри і яких переслідують до винятки з школи разі неотречения. Вони виділено у спеціальний розділ Хроніки ЛКЦ <В радянської школе>.

<Хроника ЛКЦ> поміщає обігу євро і промови священиків на захист прав віруючих, і навіть петиції й протести віруючих щодо стиснень свободи совісті в Литве.

<Хроника ЛКЦ> поширена доволі. Починаючи з 1973 р. влади періодично проводять обшуки, аби виявити видавців <Хроники> (її редакція анонімна) і конфіскувати її тиражі. У цьому вилучалися як пишучі машинки, а й розмножувальні апарати <Эра>, ротаторы, сотні кілограмів друкованого шрифту, саморобні друкарських верстатів, запаси папери, і готова продукція — релігійна література в сотнях і навіть тисячах примірників… Владі жодного разу вдалося знайти редакцію Хроніки ЛКЦ, але було кілька судів до її розмноження і распространение…

В листопаді 1978 р. організували спеціальний правозахисний орган католицького руху — Католицький комітет захисту прав віруючих. На відміну від <Хроники ЛКЦ>, Комітет оголосила імена цьогорічних своїх членів. Його заснували 5 священиків. У листопаді 1980 р. у комітет було прийнято ще тільки троє священиків, а 22 грудня 1980 р. — викладач Вільнюського університету геолог Вітаутас Скуодис, засуджений цього дня за авторство книжки <Духовный геноцид Литва> і співробітництво у самиздатских журналах <Перспективы> і .

Католический комітет випускає документи та звернення, у яких повідомляється про конкретних випадки порушень прав віруючих, і роз’яснюється незаконність переслідувань з погляду радянської Конституції і міжнародних пактів, схвалених Радянським Союзом. Комітет ініціював відмови священиків від виконання нав’язуваного владою нового Положення релігійні об'єднання — через її неканонічності і неконституційність. Більшість католицьких священиків відкрито підтримало це заява Католицького комітету, і таким чином нове Становище мало чи діє у Литві. У листопаді 1980 р. Католицький комітет звернувся безпосередньо до Мадридської конференції країн, котрі підписали Гельсінкські угоди, з описом становища католиків Литва і зазначив обмеження свободи віросповідання і верующих.

Католическое спрямування Литві, на відміну національного, /було/ добре організовано. Його природними лідерами є вищі ієрархи литовської католицькій Церкві єпископи Ю. Степонавичюс і У. Сладкявичюс.

Они обидва були вислані без суду зі своїх єпархій північ Литви на маленькі містечка (Степонавичюс — в 1961 р., Сладкявичус — в 1959 р.), і глядачі знаходилися в становищі засланців — через те, що змели який завжди не погоджуватися з головою Ради з справам релігій і культів Літ. РСР. Проте багато хто литовські священики продовжували вважати опальних єпископів своїми духовними керівниками і постійно подалися до ним за порадами і благословениями, а, по святам до місць їх посилання відбувалися масові паломництва віруючих. Ватикан не зняв із висланих єпископів їх звань і призначив з їхньої посади інших священиків. Більше того — тато Іван-Павло II справив однієї з литовських священнослужителів в кардинали, не оприлюднивши його від імені. Є підстави вважати, йдеться про Ю. Степонавичюсе. У 1982 р. У. Сладкявичюсу дозволили залишити заслання, а 1983 р. він було включено в делегацію католицьких священиків і СРСР, які відвідали Ватикан.

Священники є кістяком католицького руху, а центрами почали парафіяльні церкви (до 1980 р. Литва було 628 діючих церков, їх обслуговували 708 священиків). Бо у Литві збереглося компактне у національному відношенні населення більшість литовців — віруючі, то литовське католицьке рух має масову, міцну й мобільну базу…

Массовая підтримка церкви змушує владу піти певні поступки. У 1977 р. представник Ради у справах релігій Макарцев попередив партійних працівників Литви, що з священиками взагалі треба поводитися <повежливее>. Він зазначив, що державна політика стосовно церкви пом’якшується. У деяких церквах було дозволено у свята телефонувати на сполох. Рідше стали переслідування за організацію релігійний маніфестацій. Збільшився щорічний прийом на духовну семінарію і т.д.

В наступні роки політика стосовно литовської католицькій Церкві коливалася від <послаблений> до більшої жорстокість і назад, але становище католицькій Церкві Литва набагато краще, ніж в інших церков у Союзе.

Показателем цього було, зокрема, повернення віруючим собору Клайпеді, причому витрати з перебудови (після конфіскації у віруючих собор було перетворено на філармонію) держава взяла на себя.

Литовское католицьке рух має чітко виражену національного забарвлення, проте погляд на російських дисидентів як у на друзів і союзників литовських католиків був властивий католицькому руху від початку будівництва і завдяки впливу цього руху досить стала вельми поширеною Литва, що відчувається у значної частини самиздата.

С моменту виникнення <Хроники Литовської католицькій Церкві> її видавці мали контакти із московськими правозахисниками, помогавшими у розповсюдженні Хроніки ЛКЦ і передачі їх випусків на Запад.

В 1975 р. у Вільнюсі вже відбувся суд над однією з провідних правозахисників — Сергієм Ковальовим. Серед пред’явлених йому обвинувачень було зберігання кількох випусків Хроніки ЛКЦ і її змісту під час упорядкування виданої у Москві самвидавом <Хроники поточних подій>. Власті використали це обставина, щоб перенести суд з Москви до Вільнюс, подалі від західних кореспондентів. Гадаю, це були прорахунком. Суд у Вільнюсі вже над російським, обвинувачуваним у допомозі литовським католикам, привернув увагу зовсім не від цікавляться <политикой> литовців, зробив у Литві величезне враження і дуже розширив симпатії до московським правозахисникам. У Вільнюс приїхали до надії відвідати суд свого приятеля А. Д. Сахаров та її однодумці. На суд їх пустили, і вони стояли в будинку суду. Туди ж кинулися литовці, сповіщені суд зарубіжними радіостанціями, що вістять на Литву. Власті всіляко перешкоджали появи в суду співчуваючих обвинувачуваному, та все ж близько 50 литовців, переважно активні учасники католицького руху, провели ті дні разом із які приїхали з господарів Москви. Вони запросили москвичів на нічліг до себе додому. Росіяни і литовці своєрідно відзначили вручення А. Д. Сахарова Нобелівської премії світу — і тоді день вони разом із лауреатом мерзли в будинку суду. Там зав’язалися особисті зв’язки, дуже укрепившие ділові контакти між обома рухами і які сприяли спільним виступам надалі (загальні документи Московської і Литовської гельсінкських груп, Християнського і Католицького комітетів захисту прав віруючих, обмін привітаннями між <Хроникой поточних подій> і <Хроникой ЛКЦ> в річниці цих видань, постійний обмін матеріалами — див. відповідні розділи глави <Правозащитное движение>).

Католическое рух, що вийшло друком на поверхню на початку 1970;х років, в жодному разі є воспреемником визвольного руху 40-х — 1950;х років. Ці руху різняться і за формою й. У 40-х — 50-х роках метою руху була незалежність Литви, і цього домагалися із зброєю до рук. Католицьке рух домагається свободи вероисповедания…

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.