От вбивства Кірова до Великому Террору

стр.

1. Запровадження.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... .1−3.

2. «Від вбивства Кірова до Великому Террору».

а. Убивство С. М. Кірова і версію злочину.. .. .. .. .. .. 3−5.

б. Політичні наслідки вбивства.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 5−7.

в. «Кіровський потік»; Доля засланця кореспондента А. А. Кирилова.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... .7−12.

г. Політичні репресії 36−38гг.: «Великий Терор».. .. .. 12−20.

3. Укладання. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... 20−21.

4. Додатка. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. 23−35.

— 1 ;

Останнім часом проблема «Великого Терору» приваблює все більше увага громадськості до. До цього часу тривають суперечки щодо вбивства Сергія Мироновича Кірова і висновками, зробленими для цього репресіями, поразившими увесь світ своєї масовістю і жорстокістю. У цьому висловлюються найрізноманітніші судження: хтось вважає необхідним заборонити аналіз «Кіровського Потоку» і наступних по них численних сталінські репресії, т.к. нібито цю тему відриває нас від вирішення інших актуальних і важливих проблем. Інші, упевнених у необхідності глибшого вивчення цього відрізка часу, як однієї з основних у всієї історії Радянської періоду, пишуть численні статті і випускають в печатку нові і призначає нові версії вбивства. Немає сумніву, більшість сучасних негативних явищ йдуть своїм корінням до минулого. Тому, не вивчивши історію, ми зможемо запобігати помилки, які чигають на нас в будущем.

Гадаю, що цілком зрозуміла мій інтерес до цієї трагедії, і до її наслідків, затронувшим мільйони доль. Майже у сім'ї були рідні і близькі люди є і жорстоко репресовані і втративши кращі роки життя жінок у тюремних таборах, мільйони безвинно казнённых жорстокої системою сталінські репресії. Не оминула ця біда і наше сім'ю: у шкідницької діяльності, спрямованої на зрив колгоспного будівництва, тваринництва і торгівлі на селі Кадые, був приговорён розстріляти дідусь мого батька: Смирнов Федір Іванович. Людина, чесно боровся з басмачами в Громадянську війну, і присвятив своє життя у партійну діяльність. Уся життя було покалічена моєї прабабушке: Смирнової Ніні Миколаївні. Її намагалися засудити, як дружину шкідника і змовника в Кадые, але він бігла із сіл і було змушена провести кілька років у бігах. В Україні вдома зберігається лист про посмертної реабілітації Федора Івановича і йому членам його сім'ї їх чесних имён.

На той час хвилями репресій знищили талановиті люди нашої країни: лікарі й учені, вчителя й інженери, письменники і створить робочі. Як багато їм було запропоновано дати ми всі власного розуму, культури, які в них були талановитих учнів як і усе це могло поліпшити все наше подальше життя. Такого страшної минуле й такий жахливою вбивчою тиранії одного людини немає і не у жодного іншого народу мира.

— 2 ;

У цьому вся рефераті я спробую проаналізувати наслідки вбивства Сергія Мироновича Кірова, що втілилися жорсткішання сталінські репресії. Приклад репресованого і незаконне осуждённого репортер Кирилова А. А. хочу показати увесь жах, всю нелюдськість і несправедливість сталінського терору, під час якого країна втратила тисячі найрозумніших людей. Убивство одну людину рикошетом вдарило по долях мільйонів людей. Сотні тисяч втратили життів, мільйони — рідних і близких.

Оскільки смерть Кірова дала привід для перших арештів, і, отже, відкрила шлях до здійснення терору, вельми необхідного Сталіну підтримки країни у повному підпорядкуванні, те саме з глави про убивстві здався мені необхідним розпочати даний реферат. Поки що тут відбиті факти, пов’язані зі злочином, також декілька версій і пояснень цього убийства.

Далі йдеться про політичних наслідки вбивства Сергія Мироновича Кірова. У розділі «Політичні наслідки» будуть проаналізовані найважливіші судові укази випущені невдовзі після вбивства і котрі зіграли важливу роль подальший розвиток сталінські репресії, укази, яких залежала доля всіх осуждённых і доля їхнім родинам. Наступна частина під назвою «Кіровський Потік» присвячена найпершої хвилі арештів, які за країні тридцять п’ятого року і ознаменовавших собою початок терору й насилля що проіснували до п’ятдесят третього року. Я збираюся показати склад ув’язнених, категорії репресованих під час «Кіровського потоку». Але тут розказано про долю вищезгаданого засланця кореспондента Олексія Кирилова. Більшість роботи — «Великий Терор». Ця глава розповідає про масових арешти в тридцять сьомому і восьмому годах.

Хоча тема «Великого Терору» останнім часом і їх отримує все великої ваги і приковує все великі увага з боку істориків, усе ж таки вона залишається темою малодослідженої. Під час написання цієї роботи я використовував історичну літературу в цьому плані, щоденники сучасників і пояснюються деякі документи, які у фондах музею Політичною Історії Росії. Особливе місце у літературі присвяченій сталінським репресіям займає Солженіцин зі своїм твором «АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ», книга «Про Сталіна і сталинизме» Роя Медведєва, і твір Роберта Конквеста «Великий Терор». Життя в виправно-трудових таборах на той час, куди направляли політичних заключенных,.

— 3 — описується у книзі Євгенії Гінзбург «Крутий Маршрут», і навіть у багатьох нині опублікованих щоденникових записках і мемуарах репресованих у ті страшні годы.

«Від Убивства Кірова до Великому террору».

1.Убийство С. М. Кірова і версії преступления.

1 грудня 1934 року у 16 годин 30 хвилин, свого кабінету в Смольному, пострілом в потилицю було вбито Перший Секретар Ленінградського Обкому ВКП (б), Сергій Миронович Кіров. Це вбивство може бути злочином века[1]. Воно послужило каталізатором Сталінських репресій і багатьох інших бід яка зачепила нашій країні протягом двох наступних десятиліть. Величезне кількість громадян, і політичних діячів розстріляли, як співучасників у створенні злочину, хто ж був справжнім організатором чи замовником вбивства досі не з’ясовано і, напевно, розгадка цієї таємниці назавжди втрачені нам. Багато намагалися знайти відповідь на головоломку, та їх старання лише сприяли освіті все нові й нових здогадів та версій, які усе ще залишаються недоведеними і подтверждёнными. Треба сказати, що ці версії почали з’являтися відразу ж потрапляє після виконання злочини і не припиняють з’являтися по сьогодні. Багато фактів залишилися прихованими від істориків: убивця Миколаїв було схоплено на місці злочини минулого і розстріляний, буквально, наступного дня, а суд проходив за дверима, не публікувалися також і результати слідства. Дивно й те, зараз злочину поруч не було жодного з охоронців. Почувши постріл, у цей коридор збіглися багато партійні працівники та були вкрай здивовані в повній відсутності охорони. Там був навіть головного охоронця Сергія Мироновича, Борисова, який, відповідно до інструкцій, мав завжди бути із першим секретарем обкома.

Усе це наштовхувало на думку, що організатор вбивства — Сталін. У зв’язку з цим судженням були деякі що підтверджують докази. По-перше відразу після трагедії все компрометуючі свідки або були відразу розстріляні, як спільники у створенні злочину, або зникнуть у подальшому. По-друге між Сталін і Кіров останнім часом виникало дедалі більше розбіжностей. Кіров ставав дедалі більше популярним у партії та у народі, він було дуже переконливим оратором, сталінську політику колективізації та індустріалізації він проводив неухильно, але, так відтінку злобності, який відзначився Сталіну та його найближчим соратникам, Кіров був беспощаден,.

— 4 — але був лиходієм ні раболіпним виконавцем чужій волі. Такі люди, як і були перешкодою по дорозі «Великого Терору», вони регулярно збиралися послабити диктатуру і знайти метод погодитися з опозицією. Сталін дізнавшись про ці плани, побачив у них рішуче перешкода в розширенні власної влади й подальшому встановленню «Культу личности"[2].

Невдовзі після вбивства знищили інші члени політичного бюро, відкрито возражавшие Сталіну. Невдовзі був заарештований Авель Єнукідзе, якого змусили із самообвинениями і щось написати в «Правді» статтю, де зараз його оголошував, що вчинив багато політичних помилок. Відразу після Єнукідзе помер Куйбишев, а згодом виявилося, що вона проходила курс неправильного лікування за наказом Ягоди. Від серцевий напад помер Орджонікідзе, та з’ясувалося, що це були чергове «медичне убийство».

До цього часу незрозуміло, як змогло передбачити цю трагедію, адже указ прискореного віданні всіх судових справ без адвокатів, за дверима і розгляду апеляцій було видано буквально на той ж дня. Практично відразу після розстрілу Миколаєва знайшли і заарештовані перші групи змовників і организаторов.

Згодом цю версію отримала ходіння по закордонах, завдяки показанням багатьох котрі втекли до інших держав офіцерів, але вона не приймалася всерйоз до того часу, поки її підтвердив прозорими натяками у виступах Микита Хрущов. Особисто він був переконаний, що версія вірна, а й не зміг привезти обгрунтованих доказів у підтвердження своїх підозр, хоч і розпорядився провести спеціальне розслідування, але це, на жаль, закінчилося не начавшись[3].

Поруч із неофіційними версіями, з’являлися і версії урядові, щоправда усі вони були обгрунтовані в достатній мірі, були дуже суперечливі стосовно друг до друга і змінювалися з неуявної швидкістю, що робив їх у достатньому мері неправдоподібними. На перевірку цих версій майже залишилося надії, так як і всі інформацію про трагедії зберігалася найсуворішій таємниці, а суди й слідства проходили за дверима і опубликовывались, а пресу у безлічі пускали статті про розкриття чергової змови або про ще одному розстріляного «ворога народу». Що ж до вбивці Миколаєва, який розстріляли відразу після скоєння злочину, те з матеріалів на той час слід було, що вона за власним бажанням наміру, але всё.

— 5 — вважають, що, можливо, він виконував наказ самого Сталіна. Мені видається дуже справедливим судження Джузеппе Боффа у тому, що «Був чи Сталін замішаний у цьому справі або ні, але скористався убивством Кірова і створеної цим загальної атмосфери тривоги, щоб спрямувати у вигідна себе русло розвиток тієї прихованої від ока політичних змагань, яка розгорнулася межі 1933;1934гг. І з центральних постатей якої був Сергій Миронович Киров». 4].

2.Политические наслідки убийства.

Убивство Сергія Мироновича Кірова призвело до у себе безліч політичних наслідків, великою мірою вплинув подальше життя усього СРСР, а як і скалічило безліч доль і згубило величезне кількість життів. Ця біда стала каталізатором для приходу ще більшої біди — сталінського терору. Протягом кілька років хвилі репресій нещадно спустошували міста Київ і села нашої країни, знищували весь колір російської інтелігенції: талановиті лікарі, вчені України та інженери були у то страшне время.

Усе розпочалося, буквально, відразу після вбивства Кірова винесення вироку першим арештованим за обвинуваченням у організації та здійсненню цього терористичного акту. Почали виходити укази, які робили жорсткішими радянське законодавство, вносять зміни у судові закони, які стосуються політичним злочинів. Найпершим вийшла постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про підготовку чи здійсненню терористичних актів». Цю постанову встановлювало швидкоплинність ведення всіх справ за розгляду осіб, обвинённых підготовкою чи здійсненню терористичних актів. Постанова включало у собі кілька пунктів, головним завданням яких, наскільки можна прискорити перебіг всіх справ, що стосуються всіх «ворогами народу» і дати можливість виправдатися. Суть даного документа відбулася следующем:

o Слідство в цих справах закінчувалося вчасно трохи більше десяти дней.

o Обвинувальний висновок потрібно було вручати обвинувачуваному лише за одну добу до розгляду справ у суде.

o Справи слухали й без участі сторон.

— 6 — o Не допускати касаційного оскарження вироків, як і про подачу клопотань про помиловании.

o Вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно винесення приговоров. 5].

Невдовзі опісля опублікування постанови від 1 грудня 1934 року почалося подальше жорсткість законодавства. Було введено закони, що стосуються як самих «Изменников Батьківщини», а й їхні сімей та інших родственников.

30 березня 1935 року було видано закону про Покарання членів сімей зрадників Батьківщини (все найближча родина зрадників Батьківщини повинні бути вислані в віддалені райони країни, навіть якщо вони найменшого стосунку до здійсненого злочину не имели).

Для жорсткого покарання сімей зрадників Батьківщини, 7 квітня 1935 року було видано указу, що дозволяє залучати до кримінальної відповідальності дітей старше 12 років. Також ними могли поширюватися всі види кримінальної відповідальності, аж до казни.

Дуже багато указів було видано у справі про «колишніх людей»: колишніх куркулів, колишніх царських придворних тощо. Більшості їх було спіткає доля бути засланим в якісь віддалені куточки країни й доживати там в жахливою злиднях свої останні роки життя. У Ленінграді було сослано понад мільйон людина з «колишніх людей» і те, лише перші двох років репрессий[6].

Згодом репресії набували все більшого розмаху і українська вимагали обов’язкового освіти нових позасудових органів законодавства (трійки і двойки).

27 травня 1935 року за наказом НКВС СРСР НКВС республік, країв і областей Союзу Радянських Соціалістичних Республік я створили трійки НКВС — УНКВС, куди поширювалися повне право Особливої Наради. У склад трійок входили: начальник УНКВС, начальник відділу міліції та прокурор області. До повноважень трійки входило винесення, розгляд і був винесення вироку без відома суда.

30 червня 1937 року поруч із вже діючими позасудовими органами були створено республіканські, крайові і обласні трійки. Головне завдання цих трійок було розгляд справ за частини «колишніх людей»: колишніх куркулів, членів антирадянської партії, колишніх білогвардійців, жандармів і царської России.

— 7 ;

До складу трійки входили: секретар обкому ВКП (б), прокурор області й начальники управління НКВД.

Невдовзі після введення трійок, 4 серпня 1937 року було запроваджені двійки, у складі яких було прокурор СРСР і нарком внутрішніх справ країни. Двійки і трійки відповідали всім вимогам Сталіна ведення судових справ політичних злочинців, «ворогами народу» колишніх людей. Як було зазначено все слідства у справам закінчувалися протягом 10 днів, а багато просто не починалися, велике кількість вироків навіть призначалося не трійками і двійками, а й просто спадало від уряду та про ніяких клопотаннях про помилування, природно, неможливо було і речи.

У 1935 року тривала, початок 1933 року так звана «чистка партії». Найбільше членів партії, було виключено останніми роками «чистки». Усіх партійних працівників суворо карали по дріб'язковим, а часом і по вигаданим причин. Дуже суворе покарання чекало за «зв'язку з ворожими елементами» чи навіть за «недолік бдительности».

Репресії мали величезний розмах і з просто переставали вірити в можливість існування такої неміряного кількості «ворогами народу» і починали замислюватися з цього питанням. Аби виправдатися за сталінський терор ще 1928 року було висунуто теза: принаймні успіхів соціалістичного будівництва опір класового ворога посилюватиметься, а класова боротьба — обостряться[7].

3. «Кіровський потік» Як мовилося раніше, вбивство Сергія Мироновича Кірова призвело до у себе безліч жахливих і кривавих подій що відбилися на долях мільйонів громадян Радянського Союзу. Усе розпочалося з арештів небагатьох підозрюваних у скоєнні злочину, швидкоплинного суду й страти. Відразу після завершення справ перших заарештованих, і після їх розстрілу, почалися масові репресії створені задля знищення всіх підозрюваних у зраді батьківщині. «Кіровський потік» — це хвиля масових арештів, що прокотилися країною взимку і 1935 року. Найпершим арештам були піддаються багато особистості, що працювали оточенні З. М. Кірова й ті, хто якось був із ним. Гонінням піддавалися насамперед жителі Ленінграда й області. Саме час «Кіровського потоку» почалися розглядатися справи «колишніх людей». Чимало з цих нема за що не винних людей змушені були виїхати межі Ленінграда чи Москви у глухі села ;

— 8 — де-небудь околицями країни. За підрахунками, з Ленінграда було вислано кілька десятків тисяч чоловік більшість їх не змогло повернутися до свої рідні места[8]. Саме час «Кіровського потоку» були завдані перші удари з російської інтелігенції. Розпочаті цієї пори гоніння на інтелігенцію тривали ще майже п’ять і закінчилися лише у сорокових роках. Поруч із репресіями у народі почалася заміна командування військово-морських сил країни, тривала й дуже звана «чистка» партії. Саме «кіровський потік» став початком усе те жаху яке коїлося у країні у перебігу багатьох наступних років й остаточно кінця лише смертю Сталина.

Безглуздо говорити про жертви Сталіна та її жахливого терору, так і кількість цих жертв неможливо уявити й порахувати. Кількість людей, погублених жорстокої сталінської диктатурою усе ще залишається невідомим і, можливо, у відповідь це запитання безповоротно пішов у минуле, і залишивши у неведении.

У цьому главі я постараюся більш-менш докладно описати трагічну долю репортер Олексія Кирилова, який був незаконно засуджений і висланий із своєю сім'єю у невеликий містечко Казачинск, Красноярського краю. У час заслання Казачинске він вів щоденник, у якому описував щодня свого перебування у цьому містечку. Слід зазначити, що цей главу своєї роботи писати переважно використовуючи саме матеріали з щоденника Олексія Кирилова, що зберігається фондах музею Політичною Історії России[9].

Олексій Кирилов за фахом кореспондент, працював редактором відділу друку ленінградської газети «Зміна». Майже після вбивства Сергія Мироновича Кірова більшу частину працівників відділу, у якому працював Кирилов, віддали наказ про терміновому від'їзді з Ленінграда. Річ у тім, що ця друкована організація безпосередньо соприкасалась регулярно працюють з Першим Секретарем ленінградського Обкому, отже несла деяку відповідальність за смерть Кірова. Лист про виселення сім'ї репортер з Ленінграда прийшло, коли він знаходився у відрядженні в Красноярську. Звістка про вбивство Сергія Мироновича сильно вразило кореспондента, але ще більше його не потряс і збурунив те що, що і майже всі колеги підозрюються у причетності до цього злочину. З Красноярська він хотів вислати лист із виправданням свого друга Акулишкину, де зараз його писав: «Важкий удар, що обрушився на партію утричі важкий мені. У — перших я багато стикався регулярно працюють з Сергієм Мироновичем не можу без жаху думати скоріш про останніми подіями. У — других працював у ленінградської організації, несу щей.

— 9 — безпосередню відповідальність за смерть Сергія Мироновича. У — третіх мої ідейні коливання в останній момент 14 з'їзду партії, ставлять моїй ряди людей особливо відповідальних за дію мерзенної банди убивць". Але лист він і відправив, соромно стало… не захотілося виправдовуватися за межі не вчинені ним поступки[10]. Можливо, в наслідок рішення не посилати даний лист вдарило по подальшу долю кореспондента та її семьи.

Незабаром після приходу вести про вбивство Кірова і виселення Кирилова і його сім'ї, з Ленінграда, прийшла нова телеграма з наказом про негайному від'їзді репортер в Казачинск, без права на в'їзд до Ленінград, щоб побачитися із сім'єю. У телеграмі запевняли, що родом його дружина незабаром прибуде проживання в Казачинск.

У Казачинске репортер влаштували працювати, але не роботу у місцевому журналі чи газеті, а й просто змушували займатися суто механічно працею, типу переписування різного ґатунку паперів і розповсюдження документів. Обурений таким ставленням і недовірою Кирилов пише черговий лист із Казачинска, адресований О. Л. Стецкому, з жаданням заміні роботи з іншу, більш придатну для її професії та, природно, отримує повне співчуттів лист, у якому роз’яснюється неможливість здійснення його прохання. Другого березня репортер посилає лист свою дружину Людмилі, в які оповідає про життя жінок у містечку. У цей короткий час він починає ознайомитися з місцевими і висловлює голові Щукину кілька своїх пропозицій із приводу підготовці міста навесні, загалом, входить у довіру до городян. Живучи в Казачинске, Кирилов усе ж таки ні повністю відрізаний від навколишнього світу. Він мав дозволено виписувати деякі газети й він, користуючись цією можливістю, постійно міг впізнавати останні новини і завжди бути, у курсі подій. Коли настав листа від дружини з повідомленням: «П'яті добу їдемо», радості якого було краю. Але невдовзі після його чекало розчарування. Людмила, перебувають у Красноярську, окремо не змогла виїхати від туди: попри всі старання, зустрітися ще з чоловіком їй не вдалося. З цього історичного моменту почалося справжнє цькування всього сімейства кореспондента. Треба сказати, що витративши близько місяця намагання випросити у начальства короткостроковий відпустку, Кириллову усе ж вдалося побачитися зі своєю дружиною. Але скільки час і йому знадобилося, щоб у за кілька днів виїхати до сусіднього міста! У Людмили поки що складалися удачней, ніж в її чоловіка, але ці тривало недовго. Вранці 24 квітня він повинен виїхати до село Ерзовку на перевірку посіву, попередньо отримавши телеграму, що Людмила задоволена своєю низькооплачуваною роботою в.

— 10 — місцевої школі, і що зайнята нею під зав’язку. Раптом, несподівано, перед від'їздом, приходить послання з Красноярська: «Мене потворно звели на. Приїздом начальника, сподіваюся, все выяснится"[11].

Двадцятого травня, як у репортер, дещо жахливе. Ось запис з щоденника Кирилова: «Дружина купила парткабинета Політвідділу книжки до створення бібліотеки. Працювала вона з захопленням, палко, і йдеться просувалося, хоча книжок на книгарні був, і доводилося їх купувати в букініста чи комісійному магазині, де було куплено повне зібрання творів В.І. Леніна 1-го видання. При видачі однієї з томів Леніна помполиту щодо його підготовки до чергової политзанятию, якими доручили керувати Люське, з оповідання випала стара, пожовкла від часу листівка про профспілкової дискусії мови за підписом Троцкого.

Людмила звернулася по пораду до замначальнику Політвідділу Шекку: що робити з цим документом і? Шекк відповів: «Давай мені, я сховаю їх у стіл, під ключ».

Коли наступного дня Кирилова проводили чергове политзанятие з помполитами, де саме прорабатывалась тема «Профспілкові дискусії», Шекк видобув із столу листівку і показав її всім присутнім. Це й стало, очевидно, приводом для того, що у Оргбюро була подана від помполитов і Шекка заяву, що Кирилова «поширює троцькістські листовки».

За відсутності начальника Політвідділу Черкасова, що саме у ці дні був у відрядженні у Москві, сам Шекк поставив на партійному зборах политотдельцев напередодні 1 Травня питання про виключення Кириловій з партії «за поширення контрреволюційного троцкизма».

Про мене дуже зборах казали, що я кілька разів виключався із партії (це явна брехня!), що тепер у засланні й тому таку нісенітницю. А Люську охрестили «контрреволюціонеркою» і… винесли рішення про її виключення з партии…"[12].

Людмилі, котру звинуватили в «поширенні контрреволюційних листівок», поширювати що вона не думала (до речі, у 1-му виданні творів Леніна текст тій самій листівки надруковано наприкінці томи як докладання) щось залишалося, як терпіти цю наклеп і зробити свій партійного квитка. Для неї й дітей настали чорні часи. Діти политотдельцев кричали їм у вікно: «ви вбили Кірова!». Розбили віконне скло, кидаючи до нього каміння, стареньку мати репортер та її сина-школяра йдучи до школу теж закидали каменями. Не допомогло, і звернення за.

— 11 — допомоги у місцеве управління ГПУ, там її вислухали цілком розгублена і щось сказали.

Кирилов жив все життя зиму постійно хвилюючись за долю дружини і дітей. 1 січня 1936 року стався один зовсім несподіваний і що навернув життя репортер до іншого русло випадок, йому повернули його партквиток, але до дружини повертати категорично відмовилися. Невдовзі після повернення партквитка, Кирилова влаштували нові роботу — директора школы.

Усю весну 1936 року репортер працював у школі, і, одночасно, не переставав займатися колгоспним господарством. Щоденник репортер Олексія Кирилова обривається записом від 19 квітня 1936 року. На все літні місяці він прийшов Казачинским райкомом уповноваженим про посівну, та був і збиральної компанії, у село Різдвяний — найбільший колгоспний район області. Вже сама це сприйняли Олексієм, як знак зростаючого щодо нього довіри партійної організації Казачинска. Цим самим влітку Олексій однією з перших у районі пройшов обмін партійними документами, але «відмежуватися» від виключеної із партії дружини категорично відмовився. Торішнього серпня з ініціативи Кирилова було розпочато невеличкий геологічний похід по Енисею з єдиною метою розвідки корисних ископаемых.

Все йшло дуже добре, Кирилловы чекали повідомлення про можливість переїзду знову на Ленінград і навіть уявити не міг собі, який кошмар очікує їхнього в будущем.

Як і те раз пізнього вечора, Людмила підійшла до свого будиночку в Казачинске і побачила подъезжавшую до них віз із начальником Казачинского НКВС, Степаном Прокопьевичем Демидчиком і ще одним незнайомим людиною, який почав у будинку обшуку. Олексій був вдома. Були конфісковано і відвезено все книжки, що перебували на хаті, інші речі їх цікавили. Коли віз поїхала, Олексій сказав, що його виключили із партії, звинувативши в поширенні на селі Різдвяному троцькістської літератури, книжок, що його попросили виписати з Красноярської бібліотеки із єдиною метою освіти деяких селян («Піднята цілина» Шолохова, однотомник Пушкіна, «Енергія» Гладкова і «Капітального ремонту» Соболєва). Усіх вразила і приголомшила дика й невимірна нісенітниця цього обвинувачення, адже, по суті, із Олексієм сталося те саме, що з його дружиною у 1935 году.

На наступного дня, після обшуку, Людмила пішла працювати до школи, куди її Олексій влаштував, як вчительку, і засіла за перевірку творів, які довелося б повернути авторам без затримки. Зайнята роботою, вона зовсім звернула з події минулого дні й тому надала особливого значення проханні Олексія прогулятися із ним Тайгу. Він пішов туди самотужки. Саме час цієї самотньою прогулянки остаточно дозріло у Олексія рішення, спасти.

— 12 — сім'ю ціною загибелі. Прощальний лист було вже написано і лежало у нього на кармане.

На наступного дня Кирилова знову пішла працювати. У учительській її затримує завуч — дає прочитати наказ школою: «За непедагогическое ставлення до учнів (є любимчики), за жування бутерброда біля входу до клас, через те, що ні відзначила роль більшовиків в Пугачевском повстанні - вважати Людмилу Олександрівну Кириллову звільнена зі школи із шостої жовтня 1936 года"[13]. Завуч цей часто з’являвся у шкільництві в стадії сп’яніння, а сидячи якто, на уроці, коли йшло читання «Капітанської доньки» люб’язно зауважив після дзвінка: «Я після того вчитися прихожу».

Відразу після школи вона пішла у райзо до чоловіка, щоб повідомити ще одну сумну новина, сказати про її звільнення про те дикому наказі по школе.

За розмовою вирішили, що треба піти у Козачинське відділення НКВС до начальнику Степану Демидчику і від сім'ї попросити: коли гадають ворогами — нехай судять, і якщо немає - нехай нарешті припинитися цькування, якої їх піддають і кінця якої видать.

Ввечері Людмила пішла у управління НКВС, а Олексій узявши рушницю й собаку пішов у тайгу. Людмила не знала, що живим бачить чоловіка востаннє життя. Ввечері Кирилов застрелився березі Єнісей. Секретар райкому, який сформулював то жахливий обвинувачення у троцькізмі «доконавшее» репортер, дізнавшись звідси, звільнився і з Красноярського краю. У його музеї Політичною Росії досі зберігається передсмертна записка А.А. Кириллова[14].

Кореспондент Кирилов є лише з численних жертв «Кіровського потоку» і більшості у тому числі, подібно йому доводилося витримувати всі образи й невиправдані обвинувачення від палко коханої Радянської Власти.

4. «Великий террор».

«Великий терор» чи, як він ще називали «Єжовщина», був продовженням «Кіровського потоку», що проходив у в країні з 1934 року. «Кіровський потік» був лише першим кроком Сталіна задля встановлення своєї диктатури, тоді як у час «Великого терору» репресії придбали найбільший розмах. Насправді, «Єжовщина» була виконанням наказу Наркома внутрішніх справ № 445 минало із серпня 1937 року у 16 листопада 1938 року. Проте, по дат «Великого терору» існують серед істориків є певні розбіжності. Одні вважають, що все почалося червні 1936 року, інші впевнені, що «Великий терор» почався осенью.

— 13 — тридцять сьомого року. Упродовж цього терміну розстріляли понад сорок тисяч людина. Найбільше страждав Ленінград і, у якій під вищу міру покарання потрапило понад двадцять п’яти чоловік. У цей час постраждали усі верстви населення СРСР, і навіть військові, чиновників і інтелігенція. У 1936 року розпочалися перші «відкриті процеси», які представляли з себе грандіозні, добре сплановані спектаклі, не які під собою жодної основи. Всі ці процеси були брехливі, але так добре сплановані, що ніхто у народі не здогадувався у тому, що судять зовсім не від ворогами народу. Три найяскравіших процесу випали на Москві, та був почали проводитися численні дрібні процеси в краях і областях СССР.

19 серпня 1936 року у Москві Жовтневому Залі Будинку Спілок почався перший жахливий спектакль — так званий «відкритий процес» над лідерами опозиції. На лаві підсудних сиділи переважно колишні лідери «нової» опозиції - Г. Е. Зинов'єв, Л.Б. Каменєв, Г. Е. Євдокимов, І.Н. Смирнов, І.П. Бакаєв, З. Мрачковский, В. А. Тер Ваганян та інші, причому чимало їх вже вдруге два роки затрималися у цієї лаві. Загалом у групі обвинувачуваних було шістнадцять людина, в обвинувальному укладанні назвали «троцькістсько-зинов'євським терористичним центром».

«Судовий розгляд тривало до 24 серпня і вже в кінці обвинувачувані вже не «відмикалися». Зинов'єв говорив: «Мій ущербною більшовизм перетворився на антибольшевизм, а завдяки троцькізму я сягнув фашизму… Ми зайняли місце більшовиків, есерів, меншовиків і білогвардійців, які було неможливо відкрито виступати у нашої стране[15]».

Усі обвинувачувані «охоче» розповідали про роль у вбивстві Сергія Мироновича Кірова і планах вбивства таких великих політичних діячів, як Сталін, Молотов, Каганович, Чубарь, Эйхе. Каменєв розповідав, що вбивство Сталіна планувалося здійснити під час VII конгресу Комінтерну і це акт мав викликати збентеження у партії та призвести до могутньому рухові за повернення до тієї влади Троцького, Каменєва і Зинов'єва. Лише Н.І. Смирнов намагався відкинути більшу частину пред’явлених йому обвинувачень, а й в нього не вийшло, оскільки він був «був підловлений» показаннями інших подсудимых.

Хоча процес і вважався відкритим, у залі було присутнє лише кілька десятків заздалегідь відібраних «представників громадськості», а іншими «глядачами» були самі працівники НКВС. Були відкинуті багато елементарні норми судочинства. Ніяких вещественных.

— 14 — доказів прокурор СРСР А. Я. Вишинський не пред’являв, а колегія Верховним судом, очолювана В.В. Ульріхом, їх і вимагала. Все обвинувачення було побудовано на показаннях і визнаннях самих обвинувачуваних. У судовий розгляд теж брали участі адвокати, а пропозиції деяких зарубіжних адвокатів стати право на захист обвинувачуваних були відкинуті. Усі показання були одноманітні: перерахування різних злочинів чи планів злочинів, які готували «центр» та її «филиалы».

Р. Зинов'єв, Л. Каменєв та інші обвинувачувані тепер реабілітовані і тому доводити те, що процес був «дутим» не потрібно. Однак у 1936 року довіру партії і більшості народу до Сталіна, закінчувався НКВС і радянському суду було ще дуже велике, сумніви виникали у небагатьох мало хто вирішувалося висловити їх навіть колу найближчих друзей.

Цей «перший відкритий процес» виніс уже смертний вирок всім шістнадцяти обвинувачуваним і викликав чергову хвилю репресій. Передусім заарештовували колишніх членів «лівих» опозицій, все газети були повні статтями про «викритті» прихованих троцькістів, більшість із яких і було не збиралися приховувати своє прошлое.

Другий політичний процес — спектакль почався взимку 1937 року. На цього разу перед Військової колегією Верховним судом СРСР постали Г. Л. Пятаков, К. Б. Радек, Г. Я. Сокольников, Л. П. Серебряков, Я.А. Лівшиць, Н.І. Муралов, Я. Н. Дробнис, М. С. Богуславський та інші - всього сімнадцять людина. У багатьох підсудні були відомими діячами партії, активними учасниками революції" і громадянської війни. Майже у 1924;1928 роках належали до «об'єднаної» опозиції, але потім публічно оголосили про розірвання договору з Троцьким і було відновлено у Комуністичній партії. Перед арештом восени 1926 року ці фірми займали, зазвичай, важливі пости у господарському і партійному апаратах, органів пресі й ін. Тепер усі вони були звинувачені в приналежність до так званому «рівнобіжному центру», підготовкою терористичних актів, в шпигунстві, в виношуванні планів розчленовування СРСР і відновленні капитализма.

Процес «паралельного центру», на відміну першого «відкритого процесу», проходив вже із дотриманням деяких юридичних норм, якими знехтували попередньому судилище. Приміром, обвинувачуваним виділили захисників, які, втім, не намагалися захищати їхню відмінність від несправедливих і без необґрунтованих обвинувачень. Переконавшись в безвідмовності «слідчої» машини Сталін розв’язав запросити на процес велика кількість іноземних кореспондентів та деякі дипломатів. Але тепер ніяких документальних і речові докази предъявлено.

— 15 — був, бо як лише суддя А. Вишинський характеризував пред’явленні доказів, відкрите засідання припинялося й розпочиналося закрите. Єдиним доказом і тепер були показання обвиняемых.

Природно, виникало питання, спонукало обвинувачуваних, які, по даним слідства які вже втратили сором та сумління, перетворилися на убивць Тарантіно й диверсантів і могли очікувати поблажливість, «щиросердно» визнаватися в скоєні злочини. До того усе обвинувачувані робили обмовку, що й не катували чи тиску. Проте, щоб попередити поява жодних сумнівів, Вишинський кожному з цих «убивць, шкідників та диверсантів» запитав мотиви їх щиросердих зізнань. Але все-таки була очевидною фальшивий характер такого роду признаний.

Цей процес відбувається, що проходив у Будинку Спілок, закінчився 30 січня 1937 року. Тринадцять чоловік були засуджені розстріляти, а Радек, Сокольников і Мартов — до 10 років ув’язнення, Строилов — до 8 років. Присутні в залі чекісти й Росії представники громадськості зустріли цей вирок криками схвалення, як і натовп москвичів, присутніх біля Будинку Союзов[16].

Відразу по закінченні процесу Радека — П’ятакова було заплановано провести Пленум ВКП (б). На порядку денному цього пленуму перебували два головні запитання: 1. Про Бухарине і Рыкове. 2. Про підготовці партійних організацій до виборів у Верховна Рада СРСР. Пленум ЦК відкрився 25 лютого 1937 року й, власне, був продовженням процесу «паралельного центру». Здебільшого обговорювалося повідомлення про «злочинну діяльність» Бухаріна і Рикова і «шпионско-вредительской діяльності» якогось нового «контрреволюційного» центру. Існує переказ, що деякі члени ЦК захищали Бухаріна і Рикова і заперечували проти розпочатих масових репресій, і цього, звісно, був. Ніхто не засуджував політики Сталіна і НКВС, все звинувачували Бухаріна і Рикова, вимагали залучення їх до відповідальності, наводили приклади поганої роботи підприємств та шкільних установ через шкідництва колишніх оппозиционеров.

Другого березня 1938 року було відкрито останній із найбільших які проходили у Москві процесів — спектаклів, під назвою судовий процес у справі «антирадянського правотроцькистського блоку». Головою Військової колегії був все хоча б В.В. Ульріх, а державним обвинувачем — все хоча б А. Я. Вишинський. Вважалося, що це найбільш важливий процес, оскільки він «викривав» найбільш таємний і найбільш численний із усіх «антирадянських центрів». Крім Бухаріна, на скамье.

— 16 — підсудних сидів А.І. Риков, багато років очолював РНК СРСР. Також тут було недавні народні комісари СРСР: О. П. Розенгольц, М. А. Чернов, Г. Ф. Гринько, В.І. Іванов та РР. Ягода, який лише двох років тому Вінський був всесильної главою НКВС; найбільший радянський дипломат М. М. Крестинский, великий діяч російського і журналіста міжнародного робітничого руху Х. Г. Раковський, керівники Узбецької РСР А. Икрамов і Ф. Ходжаев, секретар Горького В. П. Крючков, визначні лікарі Д. Д. Плетньов, І.Н. Казаков і пояснюються деякі другие[17].

Усі звинувачення пред’явлені на попередніх процесах були цілком повторені (вбивство Кірова, підготовка вбивства Сталіна та інших.) і до них ще було додано звинувачення у убивстві Горького, Куйбишева і Менжинского, в замаху В.І. Леніна ще 1918 року, соціальній та прагненні віддати імперіалістам як Україну, Білорусь і Далекий Схід, а й Закавказзі зі Середньої Азией.

Також, як і попередніх судах, більшість із обвинувачуваних відразу ж потрапляє визнали себе винними, а опір надав лише одне Крестинский. Коли першою судовому засіданні Ульріх зачитав обвинувальний висновок і почав звертатися до кожного з підсудних з аналогічним запитанням: «Визнаєте ви себе винними?» Бухарин, Риков і Ягода відповіли: «Так, визнаю». Решта обвинувачувані відповіли точно як і. Коли черга дійшла до Крестинского, той несподівано відповів: «Не визнаю себе винним. Не троцькіст. Я ніколи ні учасником „правотроцькистського блоку“, про існування якої не знав. Не робив також жодного з тих злочинів, які ставляться в провину особисто мені, зокрема не визнаю себе винним у зв’язках із німецької разведкой».

Така репліка приголомшила всіх присутніх і закущений Ульріх повторив своє особисте питання, але потім знову набув той ж відповідь. Після цього було оголошено двадцатиминутный перерву. Що під час цього перерви? Невідомо, але, безсумнівно, було вирішено зміни ладу допиту підсудних. Першими почали допитувати Безсонова, роль якого й у організації процесу по «сценарному плану» була особливої. Саме Бессонов був за планом тим, хто пов’язав троцькістів і зинов'ївців з «правими». Це він працюючи в торгпредстві СРСР Берліні нібито організував зустрічі опозиціонерів й Троцького і Сєдов. Це Бессонов нібито передавав директиви Троцького «правотроцкистскому» блоку. До того ж Бессонов явно підтвердив свою готовність продовжувати витрачати час на цьому відведену йому роль.

— 17 ;

Після перерви засідання суду відновилося, почавшись із допиту Безсонова. Усі підсудні підтвердили його, але суддя Вишинський звернувся безпосередньо до Крестинскому, той відкинув все показання Безсонова. Крестинский була великим державною мовою і партійним діячем і по свого арешту працював заступником наркома закордонних справ. Хоча і співчував деяким акціям «лівої» опозиції, троцькістом він ні і брав участь у внутрішньопартійної боротьбі 20х років, позаяк у той час працював послом у Німеччині. На суді Крестинский відкидав всі закиди, заявив, що і з Бессоновым зв’язки з троцькістами чи ніхто І що Бессонов лжет.

Це судилище закінчилося 13 березня 1938 року. Близько 30 хвилин Ульріх читав вирок, котрий усе слухали стоячи. Більшість підсудних було засуджено до вищої міри кримінального покарання — розстрілу; Плетньов — 25 років ув’язнення, Раковський і Бессонов — на 20-те і 15 годам.

У ніч на 15 березня 1938 року Н.І. Бухаріна, якого Ленін називав улюбленцем партії, А.І. Рикова, колишнього Голову Раднаркому, та його товаришів з нещастю расстреляли.

Всі ці процеси викликали нові хвилі репресій, спрямовані проти колишніх учасників опозиції. Але це лише малесенької частиною всіх бід які звалилися опозиціонерів. Наприкінці 1937 року більшість «лівих» і «правих, яких на той час налічувалося 60 тис. Людина, вже лежить у укладанні, а чимало їх розстріляли. Але, попри це, протягом усього 1937 і 1938 року потік репресій неухильно продовжував зростати, приймаючи дедалі більше масовий й лиховісний характер.

Важкий удар нанесли насамперед із Центральному Комітету ВКП (б). На початку 1938 року у різного роду наклепницьким обвинуваченням було заарештовано понад дві третини членів ЦК ВКП (б)[18]. Усі вони невдовзі були фізично уничтожены.

Поруч із апаратом партії був розгромлено і апарат Комісії партійного контролю. Більшість членів КПК, обраних XVII з'їздом партії, було ув’язнено (І.М. Беккер, М.С. Березін, В. С. Богушевский, С. К. Брикке, Е. Б. Генкин, М. Л. Грановський, В. Я. Гроссман, Ф. И. Зайцев, М.М. Зимін, М. И. Кохиани, А.А. Левін, І.А. Лычев, Ж.И. Меєрзон та інших.). Майже ніхто їх не залишився у живых.

Важкі репресії піддали центральні радянські й господарські органи. Була заарештована більшість членів Президії ЦВК СРСР і ВЦВК. Також був розгромлено апарат Держплану СРСР. У цьому загинув досвідчений партійний и.

— 18 — господарський керівник В.І. Межлаук, довгі роки очолював Держплан СРСР. Були арештовано і загинули наркоми СРСР — окремих підприємств М. Л. Рухимович, легку промисловість И. Е. Любимов, лісової промисловості С. С. Лобов, внутрішньої торгівлі И. Я. Вейцер, охорони здоров’я Г. Н. Камінський та інші. Слід зазначити, що відбувався як арешт наркомів, а й справжній погром возглавлявшихся ними наркоматів, у яких заарештували майже усіх провідних работников.

У 1937;38 роках нанесли серйозний удару кадрам республіканських і обласних партійних і радянських органів. У РРФСР було розгромлено до 90% всіх обкомів партії і облвиконкомів, а як і більшість міських, окружних і районних партійних і радянських організацій. У окремих галузях іноді заарештовували відразу після кілька складів обкому партии.

Завдяки появі трійок і двійок масові репресії у народі набували все більший і більшого розмаху. Насамперед знищили більшість інтелігенції, має свої власні незалежні погляди й судження щодо та розвитку країни процесів. Усе це належала до наукової, науково-технічної, військової, художньої, партійної інтелігенції здатної зайняти самостійну позицію у партії та суспільство. Я вже говорив, цей порівняно невеличкий період були знищені багато найталановитіші люди нашої країни. Ті, хто справді протистояли сталінському режимові (М. Рютин, А. Смирнов, М. Эйсмонт та інші) знищувалися за принципом «хто на нас — той проти нас» за виражені ними погляди, самі, хто лише підозрювався у спроможності до інакомисленню, усе одно нещадно винищувалися з допомогою сфабрикованих справ. Але знищення це завжди був фізичним: часто це були в засудженні на багато років таборів й посилання, що призводило ізоляції людини від нашого суспільства та, надалі, до повного морального знищення. Іноді система обмежувалася «половинчастим вивченням» тієї чи іншої діяча, маючи мета зломити його волю і перетворити на слухняне знаряддя реалізації своїх ідеологічних замыслов[19]. Поруч із представниками інтелігенції, репресій зазнавали робітники і селяни, проти яких були сфабриковані доноси про їхнє політичної ворожості радянської влади. У ті такі роки доносительство заохочувалося. Проте смертоносний смерч репресій пройшов як країною, а й у її армії й флоту. Арешти переважно були спрямовані проти вищих командним кадрам, политсоставу і центральному апарату Наркомату оборони. За наявною інформацією із травня 1935 року у вересень 1938 року у армії зазнали репресіям понад тридцять шести тысяч.

— 19 — людина, але в флоті - понад три тисячі. Частина була, щоправда, лише звільнено з РСЧА. У результаті кривавої боротьби з «ворогами народу» змінилися майже всі командувачі округів і 90% відсотків сталося відновлення начальників штабів округів і заступників командувачів, на 80% обновився склад управління корпусів і дивізій, на 90% - командирів і начальників штабов[20]. До речі, як наслідок цієї чистки стало різке зниження інтелектуального потенціалу, як і армії, і на флоте.

Проводячи репресії країни, Сталін спирався насамперед на каральні і судебно-следственные органи. Проте найважливішої складовою частиною суспільства і передумовою цих масових репресій був фізичний знищення багатьох працівників НКВС, суду й прокуратуры.

Безжальна чистка каральних органів розпочалася вже в 1936 року. Про працівників цих органів важко сказати, як і справу чесних чекістів. Вони брали участь переважають у всіх репресивних кампаніях кінця 20х — початку 30х рр. Вони готували перший великий процес проти колишніх лідерів опозиції. Проте переродження і політичний розкладання в керівництві НКВС, суду і прокуратури, йшло негаразд швидко, як цього хотілося Сталіну. Припускаючи повернути лезо репресій проти основного ядра партії і держави, він прийняв рішення докорінно змінити й склад каральних органів. До до того ж всі знали «занадто багато», а тирани не люблять свідків своїх преступлений.

Численні хвилі арештів пройшли як серед правлячих кіл, але і торкнулися величезну кількість працівників середнього і нижчого ланки і всі верстви населения.

У 1936;1939 рр. із партії було виключено понад мільйон людина, а умовах часу це майже завжди пов’язували з арештом. До цього числу можна додати людей, виключених із партії під час чисток 1933; 1934гг. Чистки торкнулися більше мільйона чоловік, а чимало їх були арестованы[21]. Арештам зазнавали і безпартійні, найчастіше родичі заарештованих комуністів, їх друзі і сослуживцы.

Великі втрати поніс і непрацевлаштований працівник клас. На Электрозаводе у Москві, по свідоцтву Л. Портнова, було репресовано понад тисячу робітників і службовців. Дуже багато робітників заарештували на Кіровському заводі Ленінграді. Така ж побиття робочих кадрів проводилося на кожному підприємстві страны.

Важкий удар нанесли і багатостраждальної радянської селі. Селян заарештовували сотнями і з цілком маячних обвинуваченням. Багатьом із них було пред’явлено обвинувачення у троцькізмі. Е.С. Гінзбург писала в своих.

— 20 — спогадах про старої колгоспниці, якого було пред’явлено обвинувачення у троцькізмі. Не розуміючи сенсу цього терміну, стара доводила, що вона «трактористка» і у їх селі старих людей на трактор не садять. І таких трагедій у роки була одна тысяча.

У деяких сферах країни збожеволілі співробітники НКВС, користуючись указом від 7 квітня 1935 року, привертали до відповідальності за «контрреволюцію» і «терор» навіть дітей. Приміром, у місті ЛенинскеКузнецьку заарештували 60 дітей, звинувачених у створенні «контрреволюційної терористичної групи». Дітей що вісім місяців тримали у міській в’язниці, а згодом «реабилитировали"[22].

Суворим репресій зазнавали священики і сповідуючи різні релігії. У 1937 року новою силою відновилися розпочаті 30х роках, цькування церква. З 96 діючих храмів Ленінграда до кінця 30х років є лише семь.

У 1936;1938 рр. Сталін перекрив все «рекорди» політичного терору, відомі історії. Відомо, що у 1936 року було засуджено розстріляти 1116 людина. У 1937 року винесли 350 680 смертних вироків. Дані про розстрілах за 1938 рік невідомі, але навряд можна сильно помилитися, коли казати про 200−300 тисячах расстрелянных[23]. Це був не струмочки, а річки крові совєтського люду. Жоден з тиранів і деспотів минулого не піддавав переслідувань і знищив б такого великого числа своїх соотечественников.

Заключение

.

Відтак завершено моя робота. Довгий період я жив у тому кошмарному світі. За підсумками аналізу літератури та деяких джерел по сталінського періоду можна дійти невтішного висновку про безпосередній зв’язок вбивства С.М. Кірова і терору минулого країною в !935−1939 рр. Засланець кореспондент А. Кирилов є дуже яскравим прикладом людини, який піддався сталінським репресіям, а ті року схожа доля чекала десятки тисяч людей.

Дуже важко уявити весь розмах сталінського терору, все неймовірне ньому жертв. Можна сміливо сказати, мільйони людей загинули рукою одного єдиного людини. Скільки років калічилося свідомість людей величезної країни. На підтримку культу особи Сталіна кинули всі сили засобів. Народ обманювали історики, вчені - увесь перебіг історичних подій подавався однобічно, але засуджувати ми їх не маємо права. Думаючи і знаючи одне, змушені були — 21 — писати і говорити зовсім інше. Їх це було питання життя і смерть. Люди переживали часи «чисток» в 1936, 37 і 38гг., приймаючи численні скарги й здебільшого несправедливі арешти «ворогами народу» за правду і все усвідомлювали, як несправедливі сталінські репрессии.

Сталінізм завжди намагався позбавити народи нашої країни — свого незвичайного історичного минулого. Знищувалися прекрасні пам’ятники старовини, унікальні споруди, вибухали храми і Церкви, а інших церквах влаштовувалися склади, гаражі, в’язниці. Силоміць народу нав’язувались погляди затятих атеїстів. Багато міст втратили своє своєрідність, сталося повальне перейменування вулиць, площ, міст. Все це відсікали які у минуле коріння, позбавляли країну історії, отже індивідуальності. Адже без минулого немає справжнього, отже може бути і будущего.

Тож не дивно, що у періоду сталінізму написано безліч творів. Чимало їх ми у роки було заборонено та чи випускалися за кордоном, або з’явилися торік у друку зовсім недавно.

На погляд період сталінські репресії - це з найстрашніших сторінок нашої історії держави та крий Боже, щоб таке коли-небудь повторилося. ———————————- [1] Конквест Р. «Великий Терор»; видавництво «Ракстниекс», Рига, 1991 р. Стор. 109 [2] Конквест Р. «Великий Терор»; видавництво «Ракстниекс», Рига, 1991 р. Стор. 69 [3] Боффа Д. «Історія Радянського Союзу»; видавництво «Міжнародні відносини», Москва, 1991 р. Стор. 450; Кирилина А. «Рикошет»; видавництво «Знання Росії», Санкт-Петербург, 1993 р. Стор. 97 [4] Джузеппе Боффа «Історія Радянського Союзу» [5] «Ленінградський Мартиролог 1937 — 1938гг.»; Санкт-Петербург, 1995 р. Стор. 13 [6] Саме там. [7] Медведєв Р. «Про Сталіна і Сталинизме»; видавництво «Прогрес», Москва, 1990 р. Стор. 351 [8] «Про Сергія Кірова»; видавництво політичної літератури, Москва, 1985 р. Стор. 237 [9] Державний музей Політичною Історії Росії (ХМ БЕНКЕТ), ФVI №Вс51 044/1,2 [10] Журнал «Наш Сучасник» 11−88; А. А. Кирилов «Щоденники засланця редактора». Стор. 115 [11] Саме там. Стор. 119 [12] Саме там. Стор. 120 [13] Журнал «Наш Сучасник» 11−88; А. А. Кирилов, «Щоденники засланця редактора». Стор. 121 [14] ХМ БЕНКЕТ, ФVI, №Вс51 044/10 [15] Медведєв Р. «Про Сталіна і Сталинизме»; видавництво «Прогрес», Москва, 1990 р. Стор. 310 [16] Медведєв Р. «Про Сталіна і сталинизме»; видавництво «Прогрес», Москва, 1991 р. Стор. 323 [17] Саме там. Стор. 330 [18] «Історія Комсомольця та сталінізм»; видавництво політичної літератури, Москва, 1991 р. Стор. 97 [19] Саме там. Стор. 98 [20] Саме там. Стор. 104 [21] Медведєв Р. «Про Сталіна і сталинизме»; видавництво «Прогрес», Москва, 1990 р. Стор. 353 [22] Конквест Р. «Великий Терор»; видавництво «Ракстниекс», Рига, 1991 р. Стор. 127 [23] Саме там. Стор. 130.