Концептуальні засади класичного лібералізму як політичної доктрини

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ I ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ЛІБЕРАЛІЗМУ ЯК ТИПУ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

1.1 Ідейно — теоретичні передумови становлення класичного лібералізму

1.2 Основні підходи до розгляду сутності ліберального світогляду РОЗДІЛ II КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ КЛАСИЧНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ЯК ПОЛІТИЧНОЇ ДОКТРИНИ

2.1 Трактування ідеалу свободи у класичному лібералізмі

2.2 Рівність можливостей як базова цінність ліберальної доктрини ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП класичний лібералізм влада суспільство Актуальність теми. Актуальність розгляду проблематики класичного лібералізму зумовлена насамперед тим, що значення його базових ідей є важливим для сучасного політичного дискурсу. Таким чином, актуальність теми даного дослідження визначається кількома причинами: по-перше, необхідністю проведення теоретико — пізнавального аналізу національної ліберальної традиції як елементу політичної доктрини, що надає можливість усвідомити базові компоненти ліберальної ідеології; по-друге, дослідження теоретико — правових принципів лібералізму дає змогу опрацювати нові загальні методологічні основи, світогляд лібералів та загальний пріоритет рівності та свободи.

Мета дослідження. Виокремлення базових ідей класичного лібералізму, які сприяли розвитку ліберальних цінностей, проблематика політичних свобод, природних прав та рівності індивіда.

Завдання дослідження :

· виявити специфічні ознаки та передумови становлення класичного лібералізму;

· простежити ідеї розвитку ліберального світогляду;

· обґрунтувати базові ліберальні категорії та цінності, тобто визначити основні ліберальні принципи, які визначають відношення влади до суспільства та свобод і рівності людини;

· оцінити значення розвитку ліберальної ідеології та її вплив на інші суспільно — політичні течії.

Об'єктом дослідження виступає ліберальна ідеологія, політичні аспекти ліберального світогляду та ліберальні ідеї, що набули розвитку у політичному житті багатьох країн.

Предметом дослідження є загальні цінності ліберальної доктрини, що відображали свободу та не відчуженість прав людини.

Методологічні засади. Під час дослідження були використанні такі методи, як : — історичний метод;

— метод аналізу першоджерел;

— метод порівняння і співставлення поглядів різних мислителів;

Структура дослідження обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, кожний з яких містить по два підрозділи, відповідно в роботі наявні висновки та список використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи становить 38 сторінок, список використаних джерел 3 сторінки (32 найменування)

РОЗДІЛ I ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ЛІБЕРАЛІЗМУ ЯК ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

1.1 Ідейно-теоретичні передумови становлення класичного лібералізму

Історично першою політичною ідеологією стала ідеологія лібералізму. В основі ідеології лібералізму (лат. liberalis — вільний), що виникла в кінці ХVII і остаточно що оформилася до середини Х1Х століття лежить концепція про пріоритет особистих прав і свобод над всіма іншими (суспільством, державою). Лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави [ 10, С.196].

Історично виникнення класичного лібералізму пов’язане з появою нових для феодалізму соціальних спільностей власників. В XVIII — XIX ст. у період боротьби молодою буржуазії проти абсолютизму і формується класичний лібералізм в Європі, США та Росії, представниками якого виступали Джон Локк, Адам Сміт, Томас Джефферсон та ін. Класичний лібералізм оголошує всі форми спадкової влади і станових привілеїв, такими, що зазнали поразки і на передній край політичного життя висуває свободу та природні здібності окремої людини. Ліберальна політична філософія виступає за створення таких умов, які дали б змогу громадянам держави свободи реалізації своїх здібностей. Ідеологічні принципи класичного лібералізму заклали основи суспільно — політичного розвитку всієї західної цивілізації на наступні століття, сприяли докорінній модернізації всіх суспільних інститутів та відносин, які привели до переходу Заходу від традиційного (аграрного) до індустріального буржуазного суспільства. Свобода ще не вступає в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами, а розглядається як рівна, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості назустріч іншій особистості з огляду на загальну громадську справу.

Ідеологія раннього лібералізму (витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій 17 — 18 ст.) мала прогресивне значення, адже в ній сформульовано основні принципи суспільного ладу, який змінив феодалізм. Прихильники лібералізму вимагали від парламенту обмеження прав монарха, скасування привілеїв дворянства й духовенства, встановлення конституційного ладу й доступу представників третього стану (купці, підприємці) до управління державою. Це, на їхню думку, забезпечує основні політичні права громадян: право особи на приватну власність, демократію, зокрема свободу слова, друку, віросповідання, проведення зібрань тощо.

Вважається, що лібералізм — це не ідеологічна догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих, історичних, національних, культурних умов. Відносини між людиною і державою повинні мати договірний характер [ 10, С.197].

Лібералізм ґрунтується на положенні, що світ підпорядковано законам, які нам не підвладні, тому природним принципом поведінки людини має бути здоровий глузд, зважені дії. Ідеї класичного лібералізму розвивалися у часи переходу від феодалізму до капіталізму, а розквіту досягли під час ранньої індустріалізації в 19 ст. Тому іноді цей напрямок називають «лібералізм 19 ст.». Колискою класичного лібералізму була Велика Британія, де розвиток капіталізму та промислової революції були найбільш передовими. Ці ідеї завжди мали глибше коріння в англосаксонських країнах, особливо у Великій Британії та США, ніж в інших частинах світу. Тим не менше, класичний лібералізм — не просто форма лібералізму 19 ст., ідеї якої являють зараз тільки історичний інтерес .Його принципи по суті мали зростаючий вплив, починаючи з другої половини XIX ст. Класичні ліберальні ідеї набули різноманітних форм, але мають ряд спільних ознак. По — перше, класичні ліберали звертаються до егоїстичного індивідуалізму. Вони розглядають людей як самозакоханих істот, що мають чітко виражену здатність бути впевненими в собі.

Основними ідеями класичного лібералізму були :

· положення про жорстокий розподіл політичних ролей керівників і керованих змінилося тезою про консенсус всіх політичних сил як сутності політики;

· найважливішими аспектами політичної системи були визнані справедливість, зв’язаність держави з правом, орієнтація уряду на моральні цінності і принципи, участь мас в політичному процесі;

· положення про святенність і невідчужуваність природних прав і свобод особи (права на життя, свободу і приватну власність) про їх пріоритет над інтересами суспільства і держави;

· умовами самореалізації індивіда є зріле цивільне суспільство, правова рівність громадян, політичний плюралізм як принцип організації життя суспільства на початках різноманіття, правова держава з обмеженими можливостями втручання в сфери життя суспільства.

Також варто відзначити, що основні засади класичного лібералізму ґрунтувались на наступних цінностях:

1.Індивідуальна свобода, гідність людської особистості, терпимість, право відрізнятися від інших, мати своє обличчя. Усвідомлення відповідальності людини за свої дії перед собою і перед суспільством, права особи на самореалізацію. Класичний лібералізм передбачає гармонійне поєднання індивідуалізму і гуманізму, самоцінності людини й людської свободи та плюралізму думок і переконань.

2. Розуміння свободи в негативному сенсі, тобто свободи індивіда від зовнішнього примусу, від політичного й соціального контролю з боку держави. Тому лібералізм задекларував тезу про те, що всі форми спадкоємної влади і станові привілеї втратили свою силу. На перше місце лібералізм поставив природні здібності окремої людини як самостійної і розумної істоти суспільства.

3. Визнання приватної власності гарантом і мірилом свободи. Основна свобода — економічна, свобода підприємництва. Із економічної свободи лібералізм виводив політичні та громадські свободи. Утілення в життя цих принципів можливе лише за умов наявності вільного ринку і вільної конкуренції.

4. Сфера індивідуальної активності як реалізація природного права повинна бути захищена від неправомірного втручання держави і церкви в приватне життя людини. Держава не повинна безпосередньо втручатися в економічне і соціальне життя людини. Вона має підтримувати елементарний порядок і створювати необхідні умови для вільної економічної діяльності, захищати країну від зовнішньої небезпеки. Ліберальні ідеї передбачали обовґязок держави стояти на сторожі прав особи, у тому числі й турбуватися про бідні верстви населення, надавати допомогу тим членам суспільства, які не можуть забезпечити собі необхідні умови проживання.

5. Економічна та юридично-правова системи і державна концепція, які сформулював лібералізм з урахуванням природного, невідґємного права людини. Право перетворювалося на інструмент, який гарантував окремій людині свободу вибору морально-етичних цінностей, форм діяльності та створення умов для втілення в життя цього вибору. Законодавчо повинен бути закріплений принцип рівності всіх перед законом.

6. Особа не повинна ігнорувати прийняті в даному суспільстві норми і правила гри і зобовґязана нести відповідальність перед суспільством за свої дії. Тобто свобода розумілася не як можливість особи діяти, як їй заманеться. Аналіз загальної динаміки ліберальної ідеології кінця XIX — початку XX століття дав змогу констатувати феномен проникнення ліберальних ідей в різні інші ідеологічні напрямки і відповідну корекцію ліберальної політико — правової думки під впливом потужної демократичної і соціалістичної ідеології. По своїй суті знайомство з системою політико-правових принципів лібералізму в суспільно-політичній сфері робить доступним розуміння еволюційних зрушень в розвитку суспільства.

Центральне місце в класичному лібералізмі займає проблематика політичних та економічних свобод, природних прав індивіда, суспільного договору, політичного представництва тощо. Політична філософія класичного лібералізму, будучи заснованою на філософії стоїків та пізніх схоластів, була насамперед моральною доктриною. У класичному ліберальному дискурсі філософія Просвітництва призвела до осмислення людської діяльності не лише раціональної, але й як відповідальної. Класичний лібералізм виходить з того, що існують два типи суспільної еволюції: природна, що характеризує процеси, які відбуваються в громадянському суспільстві, та штучна, що насаджується зверху державою. Класичний лібералізм розвивався на конкретному соціально — економічному і національно — культурному ґрунті, він мав багато різних відтінків, національних особливостей. А об'єднує лібералів те, що вони виступали за парламентський устрій, вільне підприємництво, демократичні свободи, за зміну усталених, але застарілих цінностей і підходів, за вирішення важливих соціально — економічних проблем; за перегляд місця та ролі громадсько — політичних інститутів, які вже стали неефективними, за ревізію основних положень, доктрин і концепцій відповідно до ситуаційних змін у суспільстві.

Таким чином, можна стверджувати, що на сучасну пору класичний лібералізм існує одночасно в декількох формах, зокрема, як:

1. соціальнополітична теорія;

2. ідейно — політична доктрина та політична програма;

3. політична практика.

Ці формати відповідно структуризують три функціональних рівні ідеології лібералізму: перший рівень — теоретико — концептуальний, другий — програмно — політичний, третій — актуалізований (або ж праксіологічний).

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

· абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;

· автономія індивідуальної свободи;

· раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

· визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

· існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;

· договірний характер відносин між державою та індивідом;

· обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

· захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

· утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом порядком та анархією.

Загалом лібералізм являє собою методологію, яка (поряд із соціалізмом і консерватизмом) закладає фундаментальні принципи і напрями ідейно-політичного змісту суспільного розвитку: свободу і віру у можливість раціонального осягнення і перебудови світу. Як методологія класичний лібералізм більшою мірою, ніж інші, виявився здатним до серйозної і ґрунтовної еволюції, в різні часи поєднуючи в собі мало сумісні ідеї, концепції і доктрини, але при цьому зберігаючи ряд основних для нього положень, серед яких виділяються визнання можливостей: індивідуальної свободи («рівної свободи») переважно в усіх сферах суспільного життя (виняток — економіка); критичного ставлення кожного індивіда до громадського устрою; поваги з боку держави і її рівного відношення до будь-якого індивіда.

Лібералізм виходить поза межі національних кордонів та історичних періодів, здобуваючи прихильників серед людей різних мов, релігій і класів, та подаючи надію на краще майбутнє не тільки мешканцям західних країн, а й багатьом людям в усьому світі. Криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX-XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись.

Основні риси лібералізму, які можна вважати притаманними лібералізму взагалі: 1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і раціональних змін у суспільному житті; 2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю громадян; 3) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату; 4) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість [20, С. 252 ].

Лібералізм розвивався на конкретному соціально-економічному і національно-культурному ґрунті, він мав багато різних відтінків, національних особливостей. А обґєднувало всіх лібералів те, що вони виступали за парламентський устрій, вільне підприємництво, демократичні свободи, за зміну усталених, але застарілих цінностей і підходів, за вирішення важливих соціально-економічних проблем; за перегляд місця та ролі громадсько-політичних інститутів, які вже стали неефективними, за ревізію основних положень, доктрин і концепцій відповідно до ситуаційних змін у суспільств. Представники класичного лібералізму вірять, що заміна феодалізму ринковим або капіталістичним суспільством створила необхідні умови, в яких кожних індивід може процвітати відповідно до його достоїнств. Класичні ліберали відрізняються від сучасних тим, що вважають політичну діяльність неприродною і недоцільною. Природною для людини умовою є свобода. Засадами ліберальної ідеології, на основі яких постали її пізніші течії, а також виникли консервативні й радикальні ухили, є природна відсутність позитивного морального керівництва, пріоритет свободи над владою, які б її обмежували і надавали би більше прав громадянам, а не державі. Ідеї лібералізма репрезентують спадок Просвітництва, котре підрозуміває домінування розуму над традицією, розповсюдження гуманітаризму на обездолені соціальні групи, спрямування до загального покращення стану людства. В дійсності лібералізм конституює філософію, котра базується на принципі індивідуальної свободи, згідно з котрим кожній особистості має бути дана свобода вибору, незалежна як від суспільної думки, так і від закону.

1.2 Основні підходи до розгляду сутності ліберального світогляду Кожен етап у розвитку людського суспільства — Стародавній Світ, Античність, Середньовіччя, Новий час і т.д., кожна культура (глобальна чи локальна) характеризується певними уявленнями про те, що таке людина й довколишній світ, як вона повинна жити в ньому, до чого прагнути. Таке явище у свідомості людей і духовній культурі має назву — світогляд.

Ліберальний світогляд завдячує ідеям Відродження, Реформації, науковій революції Нового часу. Від початку в його формуванні взяли участь представники європейського й американського Просвітництва, представники німецької класичної філософії, англійської політекономії. Серед них можна назвати таких діячів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, В. Гумбольдт, Т. Джефферсон. Дж. Медісон, А. де Токвіль. Протягом усього XIX ст. ідеї лібералізму привертали все більшу увагу, що знайшло відображення в працях І.Бентама, Дж. С. Мілля, Т.Х.Гріна та інших. У ліберальному світогляді були легітимізовані ті цінності, які пізніше стали найважливішими складовими класичного лібералізму: «Метою всякого політичного об'єднання є збереження природних невід'ємних прав людини. Ці права суть воля, власність, безпека і опір гнобленню» [13, ст.320]. Пізніше ліберали досягти відчутних успіхів у Франції, Швейцарії, Голландії, Скандинавських країнах. Вони брали активну участь у русі за об'єднання Німеччини й Італії, у формуванні їхніх державних систем. Більше ніж де — інде, ідеї лібералізму набули розвитку у політичному життя Великої Британії і особливо Сполучених Штатів Америки. Ліберали розглядають природу людини в рамках раціоналістичної інтелектуальної традиції. Саме в розумінні міститься надійні загальні засади істини, що є фундаментом логічно стрункої картини світу, тоді як почуття для ліберальних мислителів — джерело гносеологічних та моральних помилок. Тому підпорядкування почуттів розуму, а поведінки — принципам вони вважають єдино виправданою стратегією людини. Будь — які потурання почуттям, етичну розслабленість, сподівання на природні начала в людині вони заперечують. Людина і людські дії є недосконалими, але її обов’язок — не потакати собі та не шукати власне алібі у недосконалості світу й людської природи. Людина рівно настільки є недосконалою, щоб зробити неспроможним будь — який фанатизм, будь — яке ідолопоклонство перед людськими діями чи окремими особами. З погляду лібералів будь — який принцип, соціальна ідея чи модель, якщо вони абсолютизуються, виключають свободу. Доля свободи пов’язана не з реалізацією якогось насамперед заданого принципу, а з правом хоча б частково ухилятись від нього, зберігаючи можливість обрати альтернативні варіанти, які дають змогу адаптуватися до змін і сприймати реальність в усій її складності. Основу світогляду формували погляди, що створювали узагальнену картину світу, визначали місце і роль людини в ньому, фіксували норми поведінки та цінностей життя, життєві орієнтири. Структуру світогляду можна розглядати в історичному аспекті як послідовний розвиток і зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами чи типами на різних етапах еволюції людського суспільства. У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що в ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а головним чином, осмислюється сукупність відношень «людина — світ».

Ліберальний світогляд поставив проблему індивідуальної автономії, тобто проблему здатності особистості приймати самостійні рішення, що стосуються її життя, та бути незалежною від соціально орієнтованих цілей і завдань. Сутність цієї проблеми полягала у питанні про межі влади суспільства над окремими індивідами. Згідно з ліберальними уявленнями справжньою засадою людської особистості може бути лише автономія (свобода волі), тоді як соціальний контроль над індивідуальною свободою має бути мінімальним. Автономна, свободна воля означає, що вона сама для себе закон. Вона є трансцендентальною моральною підвалиною гідності людини. Згідно з І.Кантом, бути особистістю означає бути насамперед вільним і керуватись у своїх вчинках ідеєю свободи. Єдина справді категорична вимога, що випливає зі знаменитого кантівського імперативу, зводиться до того, що кожен індивід має бачити і в іншому, і у власній персоні перш за все «мету саму по собі», а не засіб здійснення чиїхось партикулярних цілей. Обмеження вільної дії особистості та її волі суспільством може бути виправданим лише тоді, коли це необхідно для самозахисту суспільства, а в усіх інших випадках втручання суспільства у життя людини має розглядатись як насильство над особистістю. Ліберальна філософія виступає проти того, щоб індивід повністю поглинався загальною волею держави, але при цьому вона проти розчинення держави у світі атомізованих індивідуальних інтересів. Вона прагне встановити баланс між сферами суспільних і особистих інтересів. Допускаючи відмінності між інтересами особистості та суспільства, ліберали прагнуть знайти спільні цілі та зберегти індивідуальні засоби їх здійснення, а також визначити індивідуальні потреби та колективні засоби їх задоволення. Ліберальна соціальна етика характеризується готовністю сприйняти, в деяких випадках і прославляти моральне, культурне та політичне різноманіття.

Світоглядне осердя лібералізму складають такі людські відчуття та особливості їх ставлення до світу як: індивідуалізм, гуманізм, демократичність, примирливе, толерантне ставлення до інших думок, космополітизм, соціальний оптимізм і віра в людину. Політичний аспект ліберального світогляду полягає у визнанні самоцінності прав, свобод, гідності людини. Головна соціально-політична функція лібералізму полягає у обґрунтуванні можливості всебічного розвитку суспільства і людини, у запровадженні новацій у суспільне життя, це відкритість політичним змінам, закликах до соціально-політичних трансформацій. Лібералізм зумовлює певний радикалізм у політичній діяльності, протистояння традиціям та усталеному порядку, що і викликає критику лібералізму з боку консерватизму.

Сучасний лібералізм виступає з більш примиренних позицій по відношенню до регуляторної ролі держави, з обґрунтуванням так званої «позитивної» свободи як можливості вільного розвитку людини і суспільства та повної самореалізації творчої особистості.

Ідеї ліберального світогляду знайшли відображення у конституційних проектах М. Сперанського, найвидатнішими теоретиками поміщицько — буржуазного лібералізму виступали Борис Чичерін, Сергій Муромцев, Михайло Ковалевський та ін. Лібералізмом обґрунтовувались демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності й промислової конкуренції. Мова йшла про чіткий розподіл і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Світоглядні принципи лібералізму виявили несумісність з ідеями консерватизму, який підкреслював важливість надіндивідуальних цінностей «общинного» існування і первісність традиційних життєвих форм, що склалися «органічно». Приділялася значна увага вивченню утилітаризму (користь, вигода), ставлячи метою забезпечення вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економічне життя, демократизації всіх державно — правових інститутів. Ідея свободи складає ціннісну серцевину ліберального світогляду. Вона акцентує увагу на необхідності звільнити людину від різноманітних форм і проявів гноблення та надмірної регламентації як з боку інших осіб, так і надособових утворень — громад, організацій, суспільства, держави. Свобода в лібералізмі визначається шляхом заперечення. Зокрема, бути вільним у розумінні лібералізму — значить не сидіти в тюрмі, не зазнавати покарань за певні дії, не бути позбавленим виборчого права і т.ін.

Лібералізм є доктриною, спрямованою на поведінку і можливості людей у вільному суспільстві. Ліберали стверджують, що шлях до справедливих стосунків і єдиною можливою системою людської співпраці у суспільстві ґрунтується на розподілі праці і приватній власності на засоби виробництва. Ліберали не стверджують, що Бог чи Природа створили всіх людей вільними, оскільки їм невідомо про плани Бога і Природи. Вони лише стверджують, що соціальна система повинна бути заснована на свободі для всіх, хто працює. Свобода і праця, на думку лібералів, гарантує найвищу продуктивність праці, а отже, повинні бути застосовані в інтересах всього суспільства. Тільки вільна праця створює умови для розвитку людства. Праця — універсальна категорія. Працюють не тільки ті, хто безпосередньо виробляє продукти матеріального блага, а й організатори виробництва, представники духовного виробництва, всі, хто своєю енергією, інтелектом, талантом розвиває суспільство. Ліберали проти втравлювання різних соціальних верст за класовими, національними, чи расовими відмінностями. Тільки праця повинна виступати критерієм справедливої винагороди. Праця — це єдине, що є продуктивним у діяльності людства: вона створює багатство і у такий спосіб закладає матеріальні основи для внутрішнього процвітання людини. Виходячи з цього, кожна людина і громадянин повинні мати рівні можливості розвивати свої здібності для подальшої успішної реалізації своїх природних і соціальних можливостей.

Ще ліберали минулих століть, спираючись на популярні ідеї своєї доби, природного права та Просвітництва, вимагали від своїх урядів рівності для всіх у політичних та громадянських правах, оскільки вони вважали, що Бог створив всіх людей рівними, наділивши їх, по суті, однаковими здібностями, талантами й творчими можливостями, вдихнувши в них Свій дух. Людський дух є безперечно однаковим у багатих і бідних, білих і кольорових. Але таланти і здібності даються людині не тільки від народження, вони набуваються, розвиваються, удосконалюються в суспільному середовищі. Питання, яке перед собою ставлять ліберали: чи всяке суспільне середовище створює однакові можливості для всіх чи ні? Середовище, яке піклується тільки обраними не справедливе; воно не відповідає ні природі людини, ні її суті. Через недосконалі суспільні відносини і не рівні можливості, реально, у людському середовищі панує нерівність, в якому природна індивідуальність, унікальність, пов’язується з вихованням, досвідом, темпераментом, здібностями, додатково поглиблюють відмінність між людьми. Виходячи з подібних міркувань, ліберали не прагнуть штучно урівняти всіх, і таким чином порушити природний розвиток суспільства. Головна вимога цивілізованого суспільства полягає у рівності всіх громадян перед законом. Але суспільні закони справедливі лише тоді, коли вони дають рівні можливості добиватися успіху всім. Лібералізм ніколи не прагнув нічого більшого, ніж це, і не ставить зобі завдання на щось більше. «… Ідеал свободи — вибирати цілі, не претендуючи на їхню вічну вартість».

Лібералізм, поза людською волею ніколи, наприклад, не буде росіянина в Україні перетворювати на етнічного українця. Проте, росіянину, як громадянину держави України, надані такі ж права як і українцю, насильно не асимілюючи його з українцем проти його бажань, чи волі. Таким чином росіянин в Україні, має можливість заробляти стільки, скільки дозволяє його природна вдача. Іншу, нажаль картину спостерігаємо у Російській федерації, в якій державна політика свідомо спрямована на насильницьку асиміляцію, поступово перетворюючи національні меншини, що проживають на її території, в росіян.

Захист приватної власності на засоби виробництва лібералами, передбачає суворе обмеження функцій, відведених державі. Для лібералізму держава є абсолютною необхідністю завдання якої полягає у забезпеченні прав і свобод громадян, їхнього життя і здоров’я, приватної власності від насильницьких зазіхань. Уряд, який замість свого завдання, намагається створити загрозу особистій безпеці, життю і здоров’ю особи, її свободі і власності, який свідомо приховує наміри своєї діяльності від суспільства, суперечать суспільним інтересам буде вкрай поганим. У свою чергу вільна людина, має вільно сприймати те, що її громадяни чинять та живуть інакше, ніж вона вважає за належне. Лібералізм проголошує терпимість до усіх релігій та метафізичних вірувань, але не через байдужість до цих, різного виду світоглядів, а через переконання, що забезпечення миру у суспільстві є неперевершеною цінністю над усім і усіма. Меншість, яка хоче стати більшістю, має тільки один шлях до тріумфу: добиватися організаційної, інтелектуальної і авторитетної переваги над більшістю. Мета внутрішньої політики лібералізму співпадає з його зовнішніми цілями, що ґрунтується на мирі і співробітництві. Лібералізм прагне мирної співпраці між націями так само, як і у межах кожної нації. Відправним пунктом ліберальної думки, уся програма лібералізму, спрямована на те, щоб створювати умови для співпраці між різними народами, націями і людськими співтовариствами та подальшого їхнього їх зміцнення і розширення.

Світогляд лібералів асоціюється з такими звичними для сучасного суспільно-політичного лексикону поняттями, як:

· ідея самоцінності індивіда та його відповідальності за свої дії;

· ідея приватної власності як необхідної умови як індивідуальної так і загальносуспільної свободи;

· ідея правової держави, в якій панують принципи рівності всіх громадян перед законом, терпимості та захисту прав меншин;

· категоричне гарантування основних прав та свобод особистості (зокрема, свободи совісті, слова, зборів, асоціацій, партій тощо).

В якості типової ознаки прояву ліберального світогляду відмічено те, що певні політичні і соціальні конструкції, які розробляються в системі політико-правових вчень прихильників лібералізму, не вважаються ціллю соціальної практики, а є лише знаряддям для зняття обмежень прав і свобод людини.

Принципами ліберального світогляду було:

· забезпечення всебічного розвитку і продуктивної самореалізації людини, її гармонійної взаємодії з суспільством, державою і природою.

· свобода неможлива без громадянської відповідальності перед законом.

· інтереси суспільного блага вимагають достойної і повної винагороди за працю і реалізований талант кожного члена суспільства.

РОЗДІЛ II КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ КЛАСИЧНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ЯК ПОЛІТИЧНОЇ ДОКТРИНИ

2.1 Трактування ідеалу свободи у класичному лібералізмі

Основними ідеями і цінностями класичного лібералізму є визнання природності прав і свобод людини й громадянина, пріоритет особи над суспільством і державою, рівність усіх громадян перед законом, приватна власність як основа індивідуальної свободи, індивідуалізм, вільна конкуренція, народний суверенітет, запровадження загального виборчого права, парламентаризм, поділ влади, ідеологічний і політичний плюралізм, оптимізм, віра в можливості людського розуму, в прогрес.

Свобода є найбільшою індивідуальною цінністю. В лібералізмі одночасно представлені дві концепції свободи — негативна і позитивна. Поняття негативної свободи, властиве класичному лібералізму, передбачало, що особа повинна бути захищена від будь-якого зовнішнього тиску, обмежень, передусім з боку влади, держави (свобода слова, переконань, вірувань, зібрань, об'єднань тощо). Політична свобода в цьому розумінні є лише простором, у межах якого людина може діяти без завад із боку інших людей. Єдиним прийнятним обмеженням є права і свободи інших індивідів, які визначають межі особистої свободи кожного з них. Позитивна концепція свободи поширилась у XX ст. і передбачала створення в суспільстві умов для розвитку кожною особою своїх здібностей, реалізацію самої себе, своєї індивідуальності. Свобода особистості - це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її - у правах особистості.

Уявлення про свободу особистості неодноразово змінювалися, наповнювалися субстанціональним змістом. Свобода особистості як особливого роду цінність з її буттєво — екзистенціальним смислом пов’язана з якісним змістом особистості, вона розкриває волю індивіда до самореалізації, духовного виявлення світу, самодіяльності особи, яка прагне злитися, ототожнитися із творчими основами буття. Головне у свободі особистості - визнання за людиною її унікальності, неповторності, самоцінності. Саме тому в самореалізації особистості та в її самодіяльності - ключ до розв’язання всіх проблем людства.

Головною ідеєю лібералізму є визнання свободи людини як вершини системи цінностей. Дж. С. Мілль проголосив: «Людина сама краще за будь — яки уряд знає, що їй потрібно». Цей ідеал сприяв реалізації індивідуалізму в таких буржуазних цінностях і орієнтаціях, як успіх у конкурентній боротьбі за краще місце під сонцем, заповзятливість, працьовитість, що великою мірою визначило динамізм усієї капіталістичної системи. Бачачи в свободі основу людського суспільства, відстоюючи права і недоторканість громадянина, Б. Констан розділяв політичну і громадянську, чи особисту, свободу. Громадянська свобода (особиста) передбачала незалежність приватного життя індивіда від політичної лади, вона включала увесь комплекс особистих свобод: недоторканість особи, свобода совісті, свобода слова, зборів, свобода друку, вибір місця проживання. А. Токвіль аналізуючи демократію, вважав її філософським осердям співвідношення двох вартостей — свободи і рівності. Свобода сама собою благо, якого потрібно прагнути постійно. «Хто шукає в свободі, — писав він у праці „Старий порядок і революція“, — ще чогось, крім самої свободи, створений для рабства». Але свобода не виявляє одразу всіх своїх позитивних сторін, «…свобода звичайно народжується в бурях і важко зміцнюється серед громадських розбіжностей. ЇЇ позитивні аспекти можна пізнати тоді, коли вона досягне почесного віку» й тому немає нічого важчого, «аніж вчитися жити вільним».

Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Свобода розглядається:

· за масштабом: свобода для всіх;

· за мірою залежності: свобода від залежностей, притаманних середньовіччю, свобода від цехів (корпоративної (групової)) залежності, від зовнішнього політичного та соціального контролю держави;

· в політиці - це можливість якнайповніше користуватись невід'ємними правами людини;

· в економіці - це економічна свобода, свобода підприємництва. Економічна свобода є основою будь — яких свобод. Без економічної свободи неможливі політичні та громадські свободи;

· обмеження свободи тільки свободою інших людей (свобода мого кулака закінчується там, де починається кінчик носа іншої людини).

Важливішим у вік всевладдя суспільної думки стало уявлення про те, що індивідам у приватній сфері надається право робити й думати все, що їм заманеться. Завдяки лібералам ми отримали «свободу від» і «свободу для» — відкриття, що за глобальністю наслідків не поступаються новітнім, але які надто розтягнулися в часі, зазнавали періодів піднесень і занепадів. Власне обидві «свободи» стали основою для того, щоб ми називаємо європейською культурою і європейською цивілізацією.

" Свобода від" показала всю обмеженість традиційних табу, розкрила й досі розкриває зміст інтересів, що стоять за традиційними і модерними тотемами: чи то «божественне» право володарювання, чи то «справедливість» суспільства вільних і рівних.

" Свобода для" віддала нам самих себе, право розпоряджатися власним життям і показала, що цілі поза значущими для нас цінностями примушують нас нехтувати існуванням Іншого, в результаті чого ми неодмінно потрапляємо в замкнуту ієрархію «пануючий — підкорений», а тому реалізація нашої «свободи для» потребує в межах нашого уявлення про нашу «свободу від» визнання за іншим його «свободи від», рівноцінної за змістом нашій. Внаслідок цього ми не можемо більше говорити ні про свою, ні про чиюсь «свободу від» і тим більше «свободу для» [6, С. 358].

І. Бентам акцентує увагу не на свободі окремої людини, а на інтересах та безпеці особистості. Із точки зору індивіда він розглядає такі ключові проблеми лібералізму, як оптимальний політичний лад, межі втручання свободи, передумови свободи людської особистості тощо. Індивідуальна свобода у трактуванні Мілля означає абсолютну незалежність особи у сфері тих дій, які прямо стосуються лише її, вона означає можливість людини бути в межах цієї сфери паном над самим собою і діяти на власний розсуд.

Свобода кожного індивіда імпліцитно передбачає загрозу для нього з боку інших індивідів. Водночас кожен автономний індивід є потенційною загрозою для інших. Унаслідок цього виникає питання щодо механізму захисту свободи кожного конкретного індивіда. Лібералізм уважає, що таким оптимальним механізмом має бути ліберальна держава, яка володіє всіма засобами, враховуючи примус щодо обмеження егоїзму особи та суспільних груп. Лібералізм із самого початку тяжів до визнання ідеалів індивідуальної свободи в якості основної мети, від виконання якої залежить ефективність самореалізації як окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Водночас теоретики і практики лібералізму добре усвідомлювали, що свобода, зведена в ранг абсолюту, може вилитися в анархізм і відверто деструктивні явища. Тому лібералізм крило свободи доповнив другим крилом — індивідуальною відповідальністю і правовою рівністю всіх людей. Таким чином, право на індивідуальну свободу, на можливість відрізнятися від інших і бути собою, урівноважилося визнанням гідності кожної людини, поваги і терпимості до інших. Оскільки головною цінністю лібералізму є свобода, то не дивно, що ядро лібералізму становлять положення про автономію індивідуальної волі, невід'ємні права людини (на життя, свободу, власність), договірний характер відносин між індивідом та державою, обмеження сфери впливу держави, захист від надмірного втручання в особисте життя людини і свободу дій у межах закону. Свобода в ліберальному розумінні асоціюється з реалізацією певних невідчужуваних прав, які утворюють простір, де людина може діяти вільно, сама визнаючи напрямки своєї реалізації. Перелік таких фундаментальних прав обов’язково містить базисні людські права й свободи — право на життя, свободу вільно обирати заняття, свободу слова і совісті, свободу самовираження в усіх сферах соціального і приватного буття, свобод.

Ісайя Берлін з цього приводу влучно зазначав, що хоча свобода і не є головною потребою багатьох людей, однак вона всіма визнається надзвичайно значущою цінністю, а її відсутність вважається станом, який суперечить людській природі.

Визнання за свободою природного і невідчужуваного статусу лібералізм виводить з простої логіки: хронологічно людина та її свобода існували від самого початку існування людства, тобто значно раніше, ніж з’явилося суспільство, а тим більше держава. Тому ні суспільство, ні держава не мають права позбавляти людину її первісного права на свободу.

Один з блискучих теоретиків лібералізму Вільгельм фон Гумбольдт зазначав: «ідея свободи може бути реалізована лише в тісному тандемі, в поєднанні з ідеєю власності, оскільки фактично будь-яка вільна, творча діяльність заснована на впевненості чи хоча б на надії, що плоди, результати цієї діяльності не будуть відчужені чи експропрійовані"[26,С.109]. Іншими словами, кожен з нас робить щось тому і настільки, чому і наскільки може вільно, на власний розсуд розпоряджатися результатами своєї праці, своєї творчості, свого натхнення. Якщо ж право власності не гарантоване, то відсутні гарантії, що індивід зможе вільно розпоряджатися результатами своєї діяльності, а це фактично підтинає сам корінь свободи, вільної діяльності, як, зрештою, і будь-якої ефективної діяльності в цілому. Це означає, що зникає елементарна спонука, передумова ефективного розвитку суспільства в цілому.

Отже, мотивом свободи і творчої діяльності є невідчужуване право приватної власності. Відсутність же такого мотиву, як правило, означає відсутність свободи, вільної і творчої діяльності людини. Свободу можна порівняти з двигуном, приватну ж власність — з пальним: за відсутності пального (тобто приватної власності) двигун (себто свобода) обов’язково зупиняється, з чим ми і маємо справу у випадку політичних режимів, які заперечують чи не гарантують права приватної власності.

Пов’язавши свободу особистості з повагою до її основних прав, а також з інститутом приватної власності, ідеологія лібералізму поклала в основу своєї суспільно-політичної доктрини ідеали вільної конкуренції, ініціативи, ринку та підприємництва. Тандем принципів індивідуальної свободи та приватної власності - це не просто одна з оригінальних суспільно-політичних гіпотез, а суспільний закон, який довів свою безперечну дієвість протягом двох попередніх століть у країнах Заходу. Саме цей тандем виявився могутньою стимулюючою силою розвитку виробничих сил, значного піднесення рівня життя, утвердження політичної демократії.

Ідея свободи, як вважав В. фон Гумбольдт, розвивається тільки з ідеєю власності, і саме почуття власності породжує саму енергійну діяльність. По суті, виокремлення людської індивідуальності, осмислення відповідальності кожної окремої людини за свої дії, обґрунтування думок про рівність всіх людей і їх праві на самореалізацію і стало свого роду гносеологічною предпосилкою ліберального світогляду. Віддаючи пріоритет свободі перед іншими цінностями, Б. Констан, наприклад, писав: «Це право підкорятися тільки законам, не бути підданим ні дурному зверненню, ні арешту, ні смертній карі внаслідок сваволі одного або декількох індивідів. Це право кожного висловлювати свою думку, обирати собі справу і займатися нею; розпоряджатися своєю власністю…Нарешті, це право впливати на здійснення правління чи шляхом призначення всіх чи деяких чиновників, чи за допомогою представництва, запитів, які влада в тій чи іншій мірі повинна враховувати…»

Ліберальні свободи здійснюються не шляхом відокремлення держави від суспільства, а шляхом постанови надійних для публіки каналів повідомлень між ними, завдяки яким держава виступає самою могутньою і загальнодоступною організацією прав людини. Свобода — не те, що є як факт, а те, що відкривається як нова можливість існування людей, на яку направлена діяльна воля лібералів. В цьому сенсі бути лібералом — значить постійно розмикати горизонт буття і визнавати, що свобода здійсненна тільки як звільнення. Задачею лібералізму стала не декларація свободи «індивіда взагалі», а захист свободи особистостей, які досягли визначеного рівня розвитку і довели свій цивілізаційний статус. Якщо англійські ліберали в трактуванні свободи виходили із принципу утилітаризму, то їх французькі колеги розглядали свободу як самоцінне благо. Вони бачили в свободі не тільки умову досягнення матеріального успіху, але і джерело людського благородства і чесності. А де Токвіль, Ж. де Сталь та інші французькі ліберали хотіли максимально з'єднати мораль, релігію і політику. Совість лібералів бентежила не віра в те, що свобода, якої прагнуть люди. Різниться відповідно до їхніх соціальних чи економічних обставин, а те, що меншість, яка володіє нею, здобула свободу, експлуатуючи ту переважну більшість, що її не має, або, принаймні, не звертаючи на неї уваги. Вони вважають, обґрунтовано, що якщо особиста свобода — це кінцева мета людства, то ніхто не повинен відбирати її в інших.

«Для лібералів свобода:

* в політиці — відданість інтелектуальній свободі, свободі слова, зібрань і громадянським свободам взагалі;

* у сфері особистого життя — виступають за свободу релігійних переконань і практики, свободу способу життя, свободу сексуальної поведінки, шлюбних стосунків, порнографії, вживання наркотиків і всіх схожих, вільних від упереджень інтересів". Цитата скінчилась — а де посилання?

Чисто ліберальна ідеологія переносить все в особистість як в єдину реальність. Правда лібералізму — формальна правда. Вона нічого не говорить ні позитивного, ні негативного про зміст і сенс життя. Духовним джерелом свободи і права людини являється свобода і право релігійної совісті. І в цій точці формальна правда лібералізму співвідноситься з онтологічним ядром людського життя. Коли лібералізм бачить в свободі людини і не відчужених правах його високу ціль, він стверджує неповну, але безсумнівну істину. Воля до свободи породила ліберальну ідеологію. І якщо лібералами робляться ті, у кого елементарні життєві потреби задоволені і забезпечені і хто хоче вільно розкрити своє життя, то соціалістами стають ті, кому потрібно ще задоволення більш елементарних життєвих потреб. Свобода постає як фундамент гідності людини, принцип самовираження особистості й колективу, справедливість характеризується як реалізація вимоги рівної свободи для всіх, а солідарність — як взаємодія всіх людей заради досягнення свободи і справедливості. Найвища свобода людини полягає у прагненні до щастя і добробуту при єдиному застереженні, що це просування не завдає шкоди іншим. Сприйняття свободи як позитивного соціального принципу заставляло лібералів переглянути своє ставлення до ідеї соціальної справедливості.

2.1 Рівність можливостей як базова цінність ліберальної доктрини У політичній думці загалом використовуються два поняття рівності. Перше є основоположним: згідно з ним люди зображуються як рівні істоти. Друге є розподільчим: згідно з ним узаконюється більш рівний розподіл економічних благ, соціальних можливостей або політичної влади між людьми.

Класичний лібералізм свободу особистості і рівність можливостей вважає більш пріоритетними, ніж соціальна рівність. Ринок і вільна конкуренція розглядаються як умови реалізації рівних можливостей в економічній сфері. З точки зору прихильників ліберальної теорії, економіка повинна базуватися на постулаті рівності можливостей. Всі індивіди як власники і громадяни наділяються рівними правами в політико-правовій області. При цьому досить чітко прокламується фактична економічна нерівність як законний результат зусиль індивіда. Коли всі мають рівні можливості і права доступу до товарів, послуг і ресурсів, свобода торгівлі сприяє об'єднанню країн світу в єдине економічне співтовариство. Лібералізм виступає, таким чином, за рівність можливостей, а не за рівність результатів.

Але в другій половині XX ст. класична ліберальна ідеологія зазнала певних змін. Більш демократичний варіант лібералізму переглянув формулу класичного лібералізму «мінімум держави — максимум ринку» і не заперечує як необхідності державного регулювання економіки (регулювання монополій, ринку праці тощо), так і соціальних програм, покликаних пом’якшити крайнощі соціальної нерівності. Але лібералізм породив чимало проблем. По-перше, розширивши сферу індивідуальних прав, лібералізм неминуче зіткнувся з проблемою вирішення конфліктів між різноманітними і суперечливими вимогами прав особи. Особливо гостро ця проблема постає при реалізації ліберального принципу рівності можливостей. Ці конфлікти ведуть до соціальних чвар і викликають почуття незадоволеності у людей, що убачають в цьому прояв несправедливого до них ставлення. По-друге, економічне зростання, на який сподівалися ліберали як на засіб вирішення зазначених проблем (бо зростаюча економіка переді-ставлять більше можливостей людям), не тільки не виправдав надій, але і склав друге джерело сучасного кризового стану ліберальної політики. Як виявилося, економічне зростання може стати сильним дестабілізуючим фактором тенденції справедливості в суспільстві.

У твердженні, що «всі люди рівні», немовби констатується певний факт стосовно стану людини. Твердження Канта, що люди є рівними за своїм достоїнством в силу того, що вони є моральними діячами, здатними використовувати свій розум для формулювання моральних законів і дотримання їх, слугує підґрунтям для максими, згідно з якою людей слід розглядати як цілі в собі і в жодному разі не як усього лише засоби. Критики концепції рівності вказують на те, що з того факту, що всі люди є рівними, неможливо зробити той висновок, що всі люди заслуговують на рівне ставлення. Тож основоположне утвердження рівності людей не є фактичним у якомусь прямому значенні. Казати, що люди є рівними — з огляду на їх розумність, емоційність чи чесноти, — означає стверджувати, що спільні ознаки людей для політики є набагато важливішими, ніж очевидні розбіжності між ними.

Поняття рівності можливостей уперше отримало своє теоретичне обґрунтування в Платоновій «Державі», система освіти в якій будується на тому, щоб дати однаково обдарованим і здібним людям рівні шанси на здобуття нерівних позицій у суспільстві. Рівні можливості часто називають неегалітаристським ідеалом, оскільки це більшою мірою пов’язане з тим, хто саме одержує суспільні блага, яких не вистачає на всіх, а не з тим, наскільки рівномірно чи нерівномірно вони розподіляються. Але якщо багато які з помічених проявів нерівності людей зумовлюються швидше виховання, аніж природою, то тоді ідеал рівності можливостей має для суспільного розподілу гранично егалітаристське значення. Якщо талант і старанність вважаються змінною складовою навколишнього середовища, а не складовою індивідуальної людини, то тоді під поняттям рівності можливостей мається на увазі радикальне вирівнювання результатів, межі якого встановлюються тільки нашими практичними знаннями про генетичні механізми.

Доведена до логічної межі рівність можливостей підриває свободу людини, заважаючи людям вільно використовувати свої обумовлені середовищем ресурси, здібності, чесноти, щоб досягати неоднакових результатів. Більш ліберальна концепція рівності залишає людям свободу переслідувати свої власні цілі, навіть якщо це суперечить принципу граничного вирівнювання можливостей. Ліберальну рівність найлегше визначити як такий стан справ, за якого люди є однаково вільними займатися реалізацією обраних ними планів на життя [6,С.254]. Філософи, яких зазвичай називають лібералами, і досі не дійшли згоди в тому, що ж таке рівна свобода. Прибічники лібералізму ототожнюють рівну свободу з майже абсолютним правом на володіння власністю й укладення угод, не звертаючи увагу на розподіл ресурсів, благ, який витікає з таких прав. Ставлення лібералів до формули «свобода — рівність» можна сформулювати так: рівність бажана, але вона постійно загрожує втратою свободи" [26, С. 113 ].