Зарубіжний досвід соціально-педагогічної роботи з бездоглядними та безпритульними дітьми

Для успішності процесів становлення і розвитку соціальної роботи і соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення, осмислення і адаптація досвіду, нагромадженого зарубіжними країнами, особливо країнами Західної Європи, США, Великою Британією.

Перші теоретичні аспекти соціальної роботи були розроблені Мері Річмонд (США) в її книзі «Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих в благодійних організаціях» (1899). Більшість дослідників соціальної роботи сходяться на думці, що у цій книзі обґрунтовані основні методи соціальної роботи.

Згодом у своїй наступній роботі «Соціальні діагнози» (1917 р.) Мері Річмонд більш детально схарактеризувала свій метод соціальної роботи, який згодом отримав назву «індивідуальний метод соціальної роботи». Дана праця стала навчальним посібником для перших шкіл соціальної роботи, які виникли приблизно в цей час і займалися підготовкою професійних соціальних працівників [5, с. 18].

У США проводиться наступна робота з бездомними дітьми: функціонують притулки та гуртожитки, проводяться індивідуальні та групові консультації, бесіди з батьками, з метою повернення дитини в родину. Важливим елементом загальної стратегії турботи про безпритульних є забезпечення належного місця проживання, здатного замінити сім'ю. З цією метою в системі дитячих установ створена широка мережа притулків для дітей-сиріт і покинутих дітей, в яких вихователями є соціальні працівники. Ці установи функціонують на стаціонарній основі і виконують функції реабілітаційних центрів.

Кожен центр розрахований на 8−10 дітей. У США таких центрів налічується більше 200. При вирішенні проблем підлітка фахівці притулку прагнуть побачити в ньому не важковиховуваного, а повноправного партнера.

У країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по-різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, які не мають постійного житла. Так у Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: діти, які протягом більшої частини дня жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні «діти вулиці», які живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місця перебування.

У багатьох країнах Європи, в тому числі і у Німеччині, в структуру соціальної роботи введені організатори вільного часу. Ці спеціалісти іменуються аніматорами. Термін цікавий тим, що він відбиває специфіку роботи такого керівника (фр. «animer» значить надихнути, спонукати до якоїсь діяльності). Аніматор намагається створити умови для цікавої діяльності, спонукає людину нею займатися. Він сприймається як член групи, який бере участь у її житті, а не знаходиться поза або поруч із нею, відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення групи. Діяльність аніматора може бути різнобічною або мати визначену спеціальну спрямованість. Сучасний організатор вільного часу намагається завжди бути з дитиною, добре її знати і жити її інтересами. Часто, сам будучи особистістю, він створює і для інших умови стати такими. Це є важливо для дітей. Дитина уважно спостерігає за організатором і намагається наслідувати його. Будь-яка діяльність, що організовується, не є самоціллю. Це лише засоби для створення середовища, у якому кожна людина могла б успішно розвиватися. У такому випадку центр організації вільного часу сам по собі як заклад перетворюється в життєвий і привабливий осередок. Правильно організоване соціальне середовище дуже впливає на підвищення загального рівня розвитку особистості. Аніматор створює сприятливі умови для її вдосконалення і більш легкої інтеграції в суспільстві [5, с. 38].

У Німеччині декілька років діє єдина державна молодіжна програма, у рамках якої працюють служби соціального захисту дитинства і молоді. Одна з них — Консультаційна служба для підлітків і молоді створена в 1978 p. у Дюссельдорфі, Геттінгені і Мюнхені. Фінансується вона державою і муніципалітетом. Так, консультаційна служба Дюссельдорфа на 70% фінансується земельним урядом Північної Рейн-Вестфалії і на 15% муніципалітетом міста.

Приміщення служби містить кімнату відпочинку, кімнату бесід, молодіжний бар. Основні напрямки діяльності - психологічна допомога дітям і підліткам, батькам і вчителям у кризових ситуаціях, посередництво між роботодавцями і підлітками (наприклад, спільні походи з підлітками до адміністрації підприємства), всебічна допомога підліткам і молодим людям, що живуть поза сімґєю.

Ведеться робота із ресоціалізації - педагоги центру турбуються про підсудних, засуджених і звільнених, після звільнення супроводжують їх з увґязнення, встановлюють контакти з правоохоронними органами [5, с. 54].

Все більше уваги в Німеччині приділяється соціально-педагогічній діяльності в мікрорайоні, яка включає цілий комплекс соціально-педагогічних закладів. При цьому специфіка мікрорайону істотно визначає основний напрямок соціально-педагогічних зусиль (так, наприклад, у робочих кварталах акцент робиться на превентивну й освітню діяльність та консультаційно-терапевтичну в районах новобудов і т.д.). Старі квартали, де нерідко відсутні необхідні умови для нормального розвитку дітей і молоді, є потенційним осередком девіантної поведінки. Соціальний педагог робить ставку на роботу не з одиничним випадком, тобто клієнтом, що потребує його консультації, поради або допомоги, а цілими групами молоді, звичайно гомогенними з погляду соціально-економічних характеристик, яким потрібна дієва, радикальна допомога. Така допомога неминуче передбачає, окрім належної професійної підготовки соціального педагога і певні права, реальні можливості і, насамперед, власну чітку соціальну позицію. Аналіз соціальних причин безпритульності і педагогічної занедбаності є необхідною передумовою в цій роботі.

Багато аспектів соціально-педагогічної діяльності усе більше проникають і в загальноосвітні школи Німеччини. У ряді шкіл працюють штатні соціальні педагоги; вони є членами спеціальних рад із профорієнтації учнів, організації їхнього дозвілля, відпочинку, врегулювання конфліктів, налагодження контактів із батьками і т.д. Зростає кількість соціальних педагогів, зайнятих у системі так званої компенсаторної освіти і виховання, у школах із продовженим днем, інтернатах, дошкільних закладах. У Німеччині широко розповсюджені лікувально-профілактичні денні установи для дітей. Це напівстаціонарні організації, в яких діти перебувають з 8 до 17 годин. Дані установи відрізняються від притулків цільовими групами і спеціальним лікувально-профілактичним та терапевтичним обслуговуванням. Вони дозволяють не лише ліквідувати дефіцит у розвитку дитини і зменшити число порушень в його поведінці, але і зробити позитивний вплив на атмосферу в сім'ї за допомогою ради з батьками, сімейною терапією і, якщо необхідно, втручанням в кризу.

У Швеції дітей, які не контактують з батьками, проводять більше часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають «покинутими». Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної «шведської моделі» економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності. [10, с. 25].

У Великій Британії осіб вулиці залежно від віку називають: «юні втікачі»? діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; «молоді бездомні»? особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; «ті, що сплять на вулиці»? підлітки та молодь, які не мають постійного притулку і ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.

В Європейських країнах практично в кожній школі є шкільний соціальний працівник. Обов’язком соціального працівника є допомога батькам і дітям, вони з’ясовують причини невідвідування дітьми навчальних занять, так як часто відсутність на уроках може свідчити про те, що дитина має певні проблеми. Після з’ясування цих обставин соціальний працівник надає допомогу дитині і її батькам.

Охорона сім'ї та дитинства в країнах Західної Європи здійснюється на двох рівнях. Один з них? територіальний? належить органам місцевого самоврядування, інший? інтернатівський? обласній владі.

У соціальних працівників територіального рівня є наступні можливості: через школу, де вчиться дитина, він отримує інформацію про дитину і починає звертатися до всіх установ, до різних спеціалістів. Якщо ж у школі немає соціального працівника або ж він не є професіоналом, він звертається до місцевої влади [12, с. 18].

У багатьох західних країнах існують служби телефонів довіри для юних втікачів, які надають безкоштовні послуги. Фахівці служби проводять профілактичні консультації з підлітками, котрі збираються втекти з сім'ї, надають інформацію про розташовані в районі проживання підлітка установи з надання невідкладної соціальної допомоги, виступають посередниками при встановленні контактів між підлітками та родиною.

Для роботи з бездоглядними дітьми, які не відвідують школу і мають мінімальну соціальну підтримку, у країнах заходу існують центри соціальної допомоги молоді. Робота центрів спрямована на надання дітям можливості придбання позитивного досвіду, поліпшення їх уявлення про себе, та розвитку у них соціальних навичок. Під час реалізації програми денної допомоги навчання тимчасово відсувається на другий план, і акцент робиться на надання саме соціальної допомоги.

У зарубіжних країнах існують різні категорії соціальних працівників, які займаються проблемами реабілітації безпритульних дітей. Крім дільничних, що діють безпосередньо в громаді, ряд соціальних працівників функціонує в освітніх та лікувальних установах, молодіжних та підліткових центрах, проводячи індивідуальну та групову роботу. Соціальна робота за кордоном з даною категорією будується в тому напрямку, щоб захистити дітей від негативного впливу оточуючих. При наявності негативних факторів у сім'ї неповнолітнім надається тимчасове або постійне утримання в іншій родині або спеціальному дитячому будинку.

Отже, у зарубіжних країнах існує розгалужена система соціально-педагогічної роботи з бездоглядними і безпритульними дітьми; існують різні категорії соціальних працівників, які займаються даною проблемою.