Мова засобів масової інформації в аспекті культури мовлення

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Управління освіти і науки Донецької облдержадміністрації

Донецьке територіальне відділення МАН України Донецький профільний ліцей № 135

Відділення «Мистецтвознавства та філології»

Секція «Українська мова»

Базова дисципліна «Українська мова та література»

Мова засобів масової інформації в аспекті культури мовлення Широка Марія Євгенівна, учениця 11-А класу Донецького профільного ліцею № 135

Науковий керівник: Касьяненко Наталя Євгенівна, доцент кафедри загального мовознавства та історії мови Донецького національного університету Керівник: Бєляєва Катерина Сергіївна, учитель української мови та літератури Донецького профільного ліцею № 135

Донецьк 2012

Зміст Вступ Розділ І. Загальна характеристика мови сучасних ЗМІ

1.1 Масова інформація та її мова

1.2 Українська та російська мови в радіоефірі

Розділ ІІ. Культура мовлення в теоретичному аспекті

2.1 Правильність та норма мовлення

2.2 Точність мовлення

2.3 Логічність мовлення

2.4 Чистота мовлення

2.5 Виразність мовлення

2.6 Достатність і ясність мовлення

2.7 Доречність мовлення

2.8 Поняття мовленнєвої помилки Розділ ІІІ. Типи мовленнєвих помилок у мові сучасних телета радіопередач

3.1 Орфоепічні помилки

3.2 Лексичні помилки

3.3 Морфологічні помилки

3.4 Синтаксичні помилки Висновки Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлюється недостатньою культурою мовлення працівників сучасних засобів масової інформації. Один з елементів громадського життя, який активно реагує на суспільні процеси і віддзеркалює їх, — це засоби масової інформації. Телебачення, радіомовлення, преса та Інтернет є наймогутнішими інституціями суспільства, які тотально впливають на формування культури мовлення населення, вироблення смаку та сприяють укріпленню української мови як державної.

Мета роботи — висвітлити мовні особливості сучасних засобів масової інформації (радіо, телебачення, преси) в аспекті культури мовлення.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

? вивчити науково-дослідну літературу з проблеми, зробити її огляд;

— зібрати фактичний матеріал та зробити його аналіз;

— визначити лінгвістичну сутність таких понять, як «культура мовлення», «мовна норма» та «мовленнєва помилка»;

— систематизувати негативний мовний матеріал, створити конструктивну класифікацію мовленнєвих помилок;

? визначити частотність, різнотипність помилок;

— зясувати лінгвістичні та окремі позалінгвістичні причини появи помилок;

— охарактеризувати провідні тенденції у мовленні працівників мас-медіа.

Обєктом дослідження є мовні одиниці, що засвідчують порушення норм сучасної української мови в мовленні працівників провідних українських радіота телеканалів, а також приватних каналів Донецька: 12-го каналу, ТРК «Україна», ТРК «Донбас», «Європа+», радіо «Точка», «МFM», радіо «Люкс», «Мега-радіо», «Авто-радіо», а також продукції загальнонаціональних каналів: телеканалу «Інтер», «1+1», «ICTV», «Нового» каналу, «М1», «СТБ», ТРК «Ера», «УТ-1»; радіостанцій: «Хіт FM», «Наше радіо», «Європа+», «Мелодія», «Русское радио. Україна «.

Предмет дослідження становлять орфоепічні (акцентуаційні та фонетичні), лексичні, морфологічні та синтаксичні помилки, зафіксовані в мовленні працівників мас-медіа.

Методологія дослідження базується на найважливіших положеннях загального мовознавства про взаємозв'язок мови, мислення і реалій навколишньої дійсності, про діалектичний підхід до мови як до цілісної та взаємопов'язаної системи, що перебуває в постійному розвитку та русі, усвідомлення мови як суспільного явища.

Основними методами дослідження є: описовий, з прийомами безпосереднього спостереження, слухового аналізу, моделювання, а також зіставний метод (зіставлення систем української та російської мов).

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх багатоаспектного використання у практиці редагування медіа-матеріалів, під час укладання довідників і порадників для працівників ЗМІ та при підготовці посібників з культури мовлення.

Структура роботи. Відповідно до завдань робота складається зі вступу, трьох розділів, списку використаних джерел та додатків.

Важливим науковим доробком дослідження проблеми культури мовлення сучасних засобів масової інформації є праці українських та російських мовознавців (Див. Ажнюк Б., Волощак М., Мацько Л., Лизанчук В., Нікітіна Н., Пономарів О., Сербенська О., Стишов О., Тараненко О.). Серед теоретичних мікростудій глибоким аналітизмом і фаховим знанням відзначаються праці Бабич Н., Бацевича Ф., Єрмоленко С., Головіна Б., Пилинського М., Русанівського В. та ін.

Перший розділ — «Загальна характеристика мови сучасних ЗМІ» — складається з двох підрозділів, у межах яких висвітлюється стан сучасної мовної політики, роль у ній засобів масової інформації; види та головне призначення ЗМІ у руслі відповідних законів про мову реклами, телебачення.

Другий розділ — «Культура мовлення в теоретичному аспекті» — містить вісім підрозділів (розглянуто головні якості мовлення: правильність, точність, логічність, чистота, виразність, доречність, достатність і ясність мовлення). Запропоновано дефініції таких понять, як «помилка», «анорматив», «девіація», подана типологія помилок у мові ЗМІ.

Третій розділ — «Типи мовленнєвих помилок у мові сучасних радіота телепередач» складається з чотирьох підрозділів: орфоепічні, лексичні, морфологічні та синтаксичні помилки. Перший підрозділ містить класифікацію орфоепічних помилок — вимова звуків з російським акцентом, вимова російського проривного ґ; акцентуаційні помилки.

У другому підрозділі — «Лексичні помилки» — значну увагу сфокусовано на виявленні та лінгвістичному описі різновидів лексичних помилок. Доведено, що поява значеннєво модифікованих лексем зумовлюється активізацією використання спільних із російською мовою компонентів синонімічного ряду, яка спричинена інтерференційним впливом.

У підрозділі «Синтаксичні помилки» передусім проаналізовано утворення, що засвідчують ненормативне вживання прийменників у сфері синтаксичних одиниць-конструкцій.

Залежно від частиномовної приналежності ненормативних одиниць представлено такі різновиди морфологічних помилок: анормативи у межах лексико-граматичного класу іменників, у системі прикметника, ненормативні утворення форм числівника, відхилення від морфологічних норм у межах лексико-граматичного класу займенників, помилки у системі дієслівних форм.

У Висновках запропоновано раціональні шляхи підвищення грамотності представників сучасних ЗМІ. Аналітичне дослідження на основі аналізу пропонованих у науковій літературі факторів появи помилок та зібраного негативного мовного матеріалу підсумовано, що основними причинами породження ненормативних одиниць є незнання норм сучасної літературної мови, потужний вплив російської мови, що позначився на всіх рівнях мовної системи.

Розділ І. Загальна характеристика мови сучасних ЗМІ

Один з елементів громадського життя, який активно реагує на суспільні процеси і віддзеркалює їх, — це засоби масової інформації. Вплив їх дуже великий на громадську свідомість. Здатність швидко і майже тотально охоплювати найширші аудиторії дає їм змогу формувати суспільну думку, визначати духовні цінності. Ось чому мова телебачення — важливий елемент державної політики. Державний статус української мови зафіксовано в Конституції і законах про діяльність ЗМІ [див. Додатки].

Проте в інформаційному просторі досі немає потужної системи узгоджених конструктивних ідеологем, здатних консолідувати суспільство для подолання сьогоденної мовної кризи. Політика «відсутності мовної політики» в умовах України, де позиції своєї мови і культури ослаблені внаслідок тривалого періоду дискримінації, означає фактичну підтримку панівного становища російської мови.

В.М. Терещенко зауважує, що мовна політика (М. п.) — 1) сукупність ідеологічних настанов і практичних дій держави, спрямованих на регулювання суспільних відносин у мовній сфері (державна М. п.); 2) сукупність ідеологічних настанов і практичних дій відповідних інституцій, спрямованих на розвиток мовної системи в певному напрямі. Державна М. п. є невід'ємним складником національної політики, ґрунтуючись на ідеології й принципах, що визначають політику держави в національному питанні та сфері міжнаціональних відносин. Найгостріше питання вибудови адекватної суспільним реаліям М. п. стоїть у багатонаціональних державах, де може втілюватися або принцип мовного плюралізму з урахуванням статусу й ролі як державної мови, так і мов нацменшин [92, с.6−8].

Відсутність механізмів контролю за виконанням закону про мови і 10-ї статті Конституції України, а також державної програми захисту української культури спричинило домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України.

1.1 Масова інформація та її мова

Масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація.

За визначенням В. В. Лизанчука: «засоби масової інформації - це складна, цілеспрямована, динамічна система, що охоплює періодичні друковані видання, радіомовлення, телебачення, кіно, інформаційні агентства, інші форми періодичного поширення соціальної інформації» [49,с.12]. Згідно із законодавством України, друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса): газети, журнали, бюлетені, разові видання з визначеним накладом; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Академік А. Москаленко зазначає, що до ЗМІ належать також інформаційні служби: телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік-рілейшенз, професійні журналістські клуби й асоціації, органи управління системою журналістики, організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою журналістських кадрів.

Як зауважує О. О. Тараненко, мовну політику України на загальнодержавному рівні загалом можна схарактеризувати як помірковано-обмежену й недостатньо послідовну з прагненням до уникнення радикальних заходів. У площині ж практичної реалізації, як уже відзначалося, навіть прийняті положення нормативних актів дуже часто не виконуються (наприклад, необхідність володіння державною мовою в обсязі, потрібному для виконання службових обовязків, для займання посад у державному апараті, зокрема для посад суддів).

З огляду на це далі актуальним залишається питання про мову нашого телебачення, про те, якою мовою спілкується телепростір, якою мовою засоби інформації звертаються до глядачів. Це потребує докладного вивчення. Спробуймо дослідити, бодай у першому наближенні, функціонування української мови в телепросторі, простежити сучасний стан і проаналізувати зміни, які сталися останніми роками.

Останнім часом мовну проблему на телебаченні досліджують і обговорюють на різних рівнях. Журналісти, письменники, громадські діячі у своїх виступах, статтях, закликають ужити конкретних заходів для виправлення конкретної ситуації з українською мовою в телепросторі. Час від часу лунають заяви політиків, урядовців з висловами занепокоєності ситуацією.

За визначенням С.Я.Єрмоленко, мова радіо і телебачення — це жанровий різновид публіцистичного стилю, який реалізується в усній формі літературної мови за допомогою технічних засобів передачі інформації. Характерні ознаки цього різновиду — усна природа інформації, використання монологів, діалогів, полілогів, чергування підготовленої та спонтанної, непідготовленої мови. Як засіб масової інформації мова радіо і телебачення відбиває насамперед офіційне, суспільне становище української літературної мови, її соціальні видозміни. Вона активно впливає на поширення мовно-літературної норми.

Радіоі тележурналісти використовують комплексний, синтетичний вплив слова на слухача, глядача через музичний або зоровий супровід мовної інформації, через чергування чоловічих та жіночих голосів в ефірі. Радіоі телеефір зберігають живе слово носіїв досконалої літературної мови — письменників, акторів, демонструють ораторське мистецтво, усне публічне спілкування політиків, державних і культурних діячів. Практика прямого ефіру виявляє особливості не лише індивідуального, а й соціального, територіального мовлення [ 34, с. 308].

На мові радіо та телебачення позначаються традиції публічних виступів, їх соціальна, психічна природа, зокрема вільне, розкуте або, навпаки, замкнено-стримане спілкування. Останнє часто спричинене дією мікрофона, камери, що впливають на характер мовної поведінки особи.

Ефірне мовлення? різновид публічного мовлення, заснований на використанні великих можливостей сучасної техніки. З одного боку, воно прагне максимально зберегти особливості усного мовлення, з другого? втягує в орбіту можливі для своєї сфери функціонування засоби музичного мистецтва, драматичного, кіномистецтва, малярства та ін., реалізується в радіота телемовленні [ 86, с.177].

1.2 Українська та російська мови в радіоефірі

Через велику кількість радіостанцій та обсягів їхнього мовлення упорядникам Мовного балансу не вдалося обрахувати співвідношення мов в загальному обсязі радіомовлення. Офіційні дані стосуються лише державних радіокомпаній (т.зв. дротове радіо), де переважає українська мова. Однак на ці компанії припадає лише незначна частка радіомовлення.

На FM-радіостанціях, що неважко встановити емпірично, домінує російськомовний музичний продукт, хоча за останні два-три роки відчутно збільшилась і кількість музичних композицій україномовних виконавців.

У Києві та Донецьку сьогодні працює з півтора десятка ультракороткохвильових станцій, і майже всі вони є активними провідниками російської маскультури. Створюючи максимально сприятливі умови для російського шоу-бізнесу, FM-станції України знищують свій національний бізнес. В результаті чимало майданчиків України окуповано російською попсою.

Усі наведені факти — грубе порушення закону України «Про телебачення і радіомовлення»

На думку деяких вчених, до найбільших втрат останніх років слід віднести втрату свого інформаційно-культурного простору. Міста східної і південної України лишаються потужними центрами русифікації населення. Тривають процеси мовно-культурної креолізації, тобто змішування української і російської мов, що є глибоко деструктивним для суспільства явищем. Мова, культура й етнос становлять неподільну єдність, а тому змішування різних етнолінгвальних систем — це «не просто заміна одних структур та елементів, чи так званих „засобів спілкування“, іншими мовленнєвими структурами й елементами. Це духовна руйнація, духовне спустошення, розмивання глибинних усталених структур нашого менталітету та закоріненого в історію, культуру, у саме єство народу й етнофора когнітивного, сенсорного, експресивного, творчого, інтерпретативного і комунікативного досвіду, який, без перебільшення, налічує трохи чи не два тисячоліття».

Таким чином, проаналізувавши лише обмежений обсяг інформації про стан українського телета радіопростору, доходимо висновку про необхідність дослідження процесу «оякіснення» продукції, складниками якого мають стати і відповідні теоретичні та практичні напрацювання.

Розділ ІІ. Культура мовлення в теоретичному аспекті

Існує чимало визначень лінгвістичного (стилістичного) поняття «культура мовлення». Наприклад, Б. Головін пише, що поняття «культура мовлення» має два значення: 1) сукупність і система комунікативних якостей мовлення; 2) вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення 25, с. 7. М.Ілляш вважає: культура мовлення — це: 1) володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; 2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна 36, с. 5.

На думку О.А. Сербенської, під «культурою мови» слід розуміти дотримання літературних норм в усному та писемному мовленні [78, с. 137. У широкому значенні цей вислів повязують з любовю, привязаністю до рідної мови, почуттям поваги до державної мови та багатовікової традиції, з турботою про її повноцінне функціонування, а також з діяльністю суспільства та індивідуума, спрямованою на якнайкраще пізнання, збагачення, вдосконалення та розвиток мови. У вужчому розумінні зміст поняття мовної культури охоплює: 1) ступінь ознайомлення суспільства з мовними нормами, вміння свідомо використовувати нормативні форми й вислови, критично ставитися до порушення норм, здатність висловлювати думку ясно, стисло, зрозуміло; 2) діяльність, яка має на меті піднесення рівня знань про мову, їх пропаганду і закріплення мовних норм; 3) лексико-фразеологічну, граматичну, орфоепічну нормативність, тобто уживання слів, їх форм, звуків, звукових комплексів, синтаксичних конструкцій відповідно до усталених форм, а також усунення мовних помилок, невиправданих запозичень, невдалих неологізмів, чужорідних елементів, вульгаризмів та ін.; 4) естетику мови, тобто здатність відчувати її красу, вишуканість, культурологічну довершеність.

Важливими складниками мовної культури є: а) комунікативна правильність мови, тобто здатність формувлювати думку лаконічно, чітко, однозначно; б) граматична правильність, тобто відповідність мовної форми до загальноприйнятих норм; в) естетика вислову, тобто вироблення чуття краси мови (чистота, точність, логічність, достатність і ясність, доречність, виразність). Розглянемо провідні якості мовлення детальніше.

2.1 Правильність та норма мовлення

Проблема мовної норми — одна з найактуальніших і найскладніших проблем сучасної лінгвістичної науки. Не зважаючи на те, що їй присвячено величезну кількість праць, тут є ще багато суперечливого, а то й зовсім недослідженого. Тільки в поодиноких роботах висловлюються ті чи інші думки, зауваження з приводу мовної (мовленнєвої) інтенсифікованої виразності, яка виникає внаслідок свідомого, стилістично заданого відхилення автора (мовця) від кодифікованої літературної норми [ Баранник Д. Х., Бабич Н. Д., Єрмоленко С.Я., Пилинський М. М, Сербенська О. А., Стишов О. А., Чередниченко І.].

Правильність — одна з визначальних ознак культури мовлення. За тлумаченням сучасних словників, правильний:

1) який відповідає дійсності;

2) який відповідає встановленим правилам, нормам;

3) безпомилковий [ 82, с. 503.

Норма (мовна) визначає літературну мову. Норма — це «сукупність мовних засобів, що відповідають темі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства» 94, с. 378. Це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови звуків, наголошування слів, слововживання, словозміни, словопорядку тощо, орфографічні й пунктуаційні правила для писемного мовлення.

Таким чином, норма мовлення — це прояв у мовленні «норми мови» [63, с. 63, тобто норма — категорія мови. Норма — це не сукупність правил: правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми.

2.2 Точність мовлення Точність — одна з головних ознак культури мовлення. Р. Будагов підкреслював: «Сама суспільна природа мови забезпечує точність і недвозначність усіх її ресурсів, зокрема в галузі граматики» 17, с. 65.

Найповніше точність (як і інші ознаки культури мовлення) визначив Б.М.Головін [25,с.27]. Здавна точність повязувалася з умінням ясно мислити, зі знанням предмета мовлення і значення слова. Слово відтворює думку: незрозуміла думка — незрозуміле слово; слова є ніби точними найменуваннями понять, як зазначав М. Ціцерон, вони виникають майже одночасно з самими поняттями, слова слід відбирати. Як безкінечний світ, так безмежне пізнання його людиною: те, що здавалося беззаперечним учора може виявитися хибним сьогодні; що вчора ми споглядали з однієї позиції, сьогодні пізнається з іншої, внаслідок чого досягається всебічність оцінки, а відтак її точність. Отже, точність мовлення визначається рівнем знань навколишнього світу і мови як засобу спілкування людей у ньому, етикою мовця, яка не дозволить висловлюватися неточно.

2.3 Логічність мовлення Як відомо, процес мовленнєвої діяльності має три рівні: розумовий (йому властивий автоматизм та імпровізація), лексико-граматичний і фонологічний, адже в свідомості людини відбувається творення, розподіл, обмін, споживання знань 5, с. 106. Звичайно, ці процеси відбуваються по-різному, залежно від схильності людини до інтелектуальної праці, рівня знань, особистого досвіду і характеру практичної діяльності та ін. мовного матеріалу" 5, с. 101.

Отже, логічність — поняття як загальномовне, так і індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі і життєвого досвіду людини.

2.4 Чистота мовлення Чистота мовлення — це його естетичність, а краса ніколи не набридає, не втомлює, зокрема тому, що вона змінюється відповідно до ситуації, а отже, й до потреб спілкування. Уміння відбирати, синтезувати мовні засоби із загальнонародної скарбниці формується і в процесі вивчення мови, і в процесі пізнання світу: його звуків, барв, динаміки (причиново-наслідкових звЧязків, часової та просторової діалектики).

2.5. Виразність мовлення Не може бути людини, котра не могла б навчитися добре говорити. Тим більше не може бути вчителя (передусім філолога), журналіста, юриста, який не володіє основними законами і методикою риторики, мистецтва доброго мовлення.

Як зауважує Н. Д. Бабич, журналіст повинен уміти:

1) читати чи промовляти кожен текст відповідно до його стильових, жанрових і колоритних особливостей (публіцистичний, науковий, офіційний стилі);

2) виразно розповідати матеріал, власні роздуми, спостереження, враження та ін.;

3) уміти говорити взагалі - вільно, просто (невимушено), доречно, точно, володіти багатством словника, архітектоніки тексту, інтонацій та ін. 3, с. 332. Отже, виразне мовлення — невідємна складова культури мовлення.

2.6 Достатність і ясність мовлення Ці комунікативні ознаки мовлення безпосередньо повязані з усіма проаналізованими вище, особливо з точністю і логічністю.

Достатнім є мовлення, яке не викликає запитань щодо його змісту, зрозуміле до співрозмовника без додаткової інформації, не залишає незясованим жоден аспект розмови.

Достатність і ясність мовлення залежить як від суто мовної його структури, так і від численних обставин спілкування (усного чи письмового); від психологічної сумісності співрозмовників, спорідненості/ неспорідненості виду діяльності, рівня освіченості, теми спілкування, ординарності/неординарності спілкування тощо поінформованості щодо.

2.7 Доречність мовлення Доречний — це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до висловлювання. Отже, доречність — це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає відбору таких мовних засобів, які відповідають змістові та характерові, експресії повідомлення. Проте доречного мовлення лише мовних засобів недостатньо — доречність враховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання. Р. А. Будагов зауважує: «Наївно думати, що образне відтворення думки менш точне, аніж необразне. Вся суть у тому, що і як передається вченим або письменником, якої вартості, якого масштабу та чи інша думка формулюється» 16, с. 247.

Таким чином, головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємовиводів системи мови, структури мовлення і не мовленнєвих (екстралінгвістичних) структур.

2.8 Поняття мовної помилки Одним із результатів функціонально-комунікативної зорієнтованості сучасної лінгвістики є підвищення інтересу дослідників до особливостей процесу спілкування, породження і сприйняття мовлення, зокрема, до різноманітних помилок, відхилень від норм, комунікативних невдач («провалів» тощо), тобто до так званого «негативного мовного матеріалу

Інтерес до цього явища закономірний, оскільки в будь-якій людській діяльності помилки є природним явищем, яке, як правило, сприймається негативно. Стосовно мовленнєвої діяльності О. О. Потебня зауважив: «Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь-яка не тільки нечіткість, але помітна незвичність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість впливати легко, сильно, художньо» [68, с. 28. Помилки, відхилення від норм, комунікативні невдачі є регулярним явищем не лише в реальному людському спілкуванні людини з ЕОМ 33, с. 46.

На думку Ф. Бацевича, на роль позначення родового поняття стосовно всіх можливих аномалій, помилок, неточностей, відхилень від норм, неправильностей тощо могло б претендувати словосполучення мовна/-мовленнєва девіація 9, с. 19.

За визначенням О.А.Сербенської, — мовні помилки — відхилення від чинної мовної норми, прийнятої у середовищі, що визнане як культурне, у середовищі, де плекають гарну літературну мову, дбають про функціонування естетично досконалих текстів. Причини мовних помилок: необізнаність із всеукраїнською мовною нормою, недостатнє піклування про нормативність власного мовлення, інертність, байдужість у ставленні до проблем культури рідної мови.

Типи найпоширеніших помилок досить широко і влучно висвітлені в статті П. Куляса «Теорія помилок і практика їх редагування» [48, с. 80, див. Додатки].

Отже, проблема мовних помилок хоч і має численну бібліографію, все ж лишається відкритою і невичерпаною.

Спираючись на типологію мовних помилок, у наступному розділі розглянемо найтиповіші та частотніші помилки, допущені у мовленні працівників радіо та телебачення.

Розділ ІІІ. Типи помилок у мові сучасних телета радіопередач

3.1 Орфоепічні помилки

3.2 Лексичні помилки

3.3 Морфологічні помилки Анормативи у межах лексико-граматичного класу іменників

Анормативи у системі прикметника культура мовлення масова інформація Словозміна прикметників

Відхилення від морфологічних норм у межах лексико-граматичного класу займенників

Помилки у системі дієслівних форм

3.4 Синтаксичні помилки

Аналітичне дослідження ненормативних одиниць виявило глибинні зв’язки з причинами породження помилок. На основі аналізу пропонованих у науковій літературі факторів появи помилок та зібраного негативного мовного матеріалу можна підсумувати, що основними причинами породження ненормативних одиниць є незнання норм сучасної літературної мови, потужний вплив російської мови, що позначився на всіх рівнях мовної системи, дія аналогії до інших граматичних форм тощо.