Місце і роль Н. Х. Онацького в становленні Сумського художнього краєзнавчого музею

Зміст

Вступ Розділ 1. Постать Никанора Онацького у контексті українського наукового, громадського та культурного життя кінця XIX — початку 30-х рр. XX століття

1.1 Становлення особистості

1.2 Никанор Онацький — художник

1.3 Репресії, втрачені надії

Висновок до 1 розділу Розділ 2. Місце і роль Н. Х. Онацького в становленні Сумського художньо-краєзнавчого музею

2.1 Створення музею

2.2 Сумський художній музей. Музей сьогодні

Висновок до 2 розділу Висновки Список літератури та джерел

Вступ

Никанор Харитонович Онацький — це видатний мистецький діяч Сумщини, художник, поет, який весь свій талант і натхнення віддав чудовому краю Полтавщини та Сумщини. Більшість його картин присвячено відображенню сільського життя. В них правдиво і поетично передано багатство і красу краєвидів.

Його індивідуальна творчість формувалась під впливом реалістичних тенденцій, які існували в Петербурзькій Академії мистецтв, де починав своє навчання художник.

До останнього дня Н. Х. Онацький залишався відданим засадам міцної академічної школи живопису. Майстра не цікавили новації.

Він не експериментував ані з формою, ані з матеріалом. Та скрізь відчувається рука талановитого художника, що має свої власні естетичні переконання і творчий шлях.

Слід відмітити, що творча спадщина автора реалістична за змістом, колористична за формою, відтворена у розмаїті жанрів живопису: історичному, побутовому, портретному, а також у чисельних пейзажах і натюрмортах. Така широта творчого діапазону свідчить про багатогранність його таланту.

Актуальність теми. За період мистецької творчості Н. Х. Онацького його твори живопису знайшли свою долю у різних музеях, галереях та приватних колекціях Сум, Полтави, Львова, Дніпропетровська, Києва, Москви, Новгорода, Ростова-на-Дону, а також за кордоном: у Польщі, Чехії, Югославії, Канаді, США, Англії і в інших країнах.

Та, на превеликий жаль, життєвий і творчий розвиток художника мало висвітлено в літературі - внаслідок того, що його ім'я у період Радянської влади замовчувалось, адже Н. Х. Онацького було репресовано. Навіть посмертна реабілітація митця не призвела до значного зростання інтересу до його спадщини у той час. Саме тому тема моєї роботи є актуальною.

Наукова новизна досліджень полягає в тому, що вперше робиться спроба докладно описати, систематизувати творчу спадщину Н. Х. Онацького з урахуванням становлення та розвитку особистості митця.

Комплексне вивчення обраної теми дозволить виразніше простежити мистецькі, громадські особливості його діяльності.

Мета дипломної роботи — розглянути життя і творчість художника і поета, засновника та першого директора Сумського музею художньо-ужиткового мистецтва Н. Х. Онацького, визначити місце і значення у мистецтві Сумщини.

Предметом дослідження є творча спадщина митця.

Головні завдання дослідження випливають з поставленої мети:

— окреслити основні етапи розвитку творчої та організаційної діяльності;

— розглянути стосунки митця та тогочасної влади, простежити вплив численних репресійних заходів на творчість Н. Х. Онацького;

— виділити і простежити провідні теми творів мистецтва;

— проаналізувати етапи створення Н. Х. Онацьким Сумського художнього музею.

— визначити роль і значення творчості художника у мистецькому житті Сумщини.

Методичну основу роботи становить безпосереднє вивчення оригінальних документів і матеріалів преси та монографічних праць Сумських краєзнавців (Г.А.Ареф'євої [1], В. Б. Звагельського та ін.).

При дослідженні були використані такі методи: теоретичні - аналіз, порівняння, узагальнення, систематизація, структурний та історичний методи інтерпретації; практичні - науковий опис спостережуваного, художньо-графічний аналіз.

творчість онацький сумський музей

Розділ 1. Постать Никанора Онацького у контексті українського наукового, громадського та культурного життя кінця XIX — початку 30-х рр. XX століття

1.1 Становлення особистості

Никанор Харитонович Онацький — талановитий художник поет, драматург, археолог, мистецтвознавець, педагог, активний громадський діяч. Він і за життя найменше дбав про власну славу, не добивався її. Йому завади боліло, аби жила і не вмирала серед трудового люду любов до волі, до рідної землі, до краси, аби торжествувала справа Жовтня. Він родився і всі свої твори, що принесли йому славу художника і поета, написав на сумській землі. Завдяки його зусиллям маємо зараз змогу оглядати безцінні скарби Сумського художнього музею. Створений у тяжкі жовтневі роки, музей став ніби одним з пам’ятників соціалістичної революції, яка відкрила трудящим шлях до знань, до мистецтва, до культури. Н. Х. Онацький народився 10 січня 1875 року на Сумщині, на хуторі Хоменковому в родині козака-хлібороба (нині Липоводолинського району). Його дитячі літа пролетіли серед безмежжя степів, серед народних пісень і легенд, серед радощів і горя мужицького життя. Все те западало йому в душу, щоб згодом вилитись в рядки поезії, в барви і лінії картин [30, 212].

Хлопець відвідував сільську, потім Гадяцьку повітові школи. Він складає вірші, виявляє не аби який хист для малювання!

Та далі продовжувати освіту не має змоги. Батько, Харитон Климентіевич помер. Зайвої копійки в матері Тетяни Іванівни не було і 14-річний Никанор рушає в мандри по білому світу в пошуках заробітку.

Його кликало до себе життя, сповнене боротьби за кожен день існування, життя напружене і бентежне. Він пішов йому зустріч. Скільки ж і якого мінного люду щастило стрічати! А які краєвиди слались під ноги. І приємно було відчути, зіткнувшись, що ти здатен подолати їх.

Всі десять років блукань по випадкових роботах Никанор леліє мрію почати вчитись малярству, заощаджує кошти, у вільні хвилини береться за пензель.

Чого досяг він як художник свідчить портрет матері - найраніша робота, що збереглася.

Прискіпливий критик знайде тут чимало хиб. Ми ж в ній бачимо ще і природжене почуття кольору, задатки майстра колориту, вміння в звичайному, буденному вгледіти прекрасне.

В 1899 році мрія юнака здійснюється. Він поступає до Строганівської школи технічного малюнку в Москві, а через рік стає учнем Одеської художньої школи яку й скінчив.

Майже п’ятирічне перебування в Одесі справило великий вплив на формування творчого кредо молодого художника.

Місту над морем ми багато чим завдячуємо, що з Онацького згодом виріс митець, який твердо стояв на реалістичних. позиціях. І розумів реалізм не як сліпе копіювання дійсності, а як сконденсований вираз почуттів і думок сучасника.

Саме тоді в Одесі діяло найзначніше мистецьке об'єднання в дореволюційній Україні - Товариство південно-російських виставок. До складу його учасників входили такі видатні майстри як Т.О. Нілус, М. Д Кузнецов, К.К. Костанді, Г. О. Ладиженський. В часи, коли формалістичні збочення почали виявлятися буйно в творчості певного кола митців Росії і України, товариство послідовно одстоювало принципи реалістичного змістовного мистецтва. На його виставках, які щорічно організовувались в Одесі, експонувались роботи високої громадської значимості, досконалої техніки. Члени товариства тримались демократичного напрямку в суспільній думці.

Їм були близькі болі простого трударя, болі рідного краю. Тематично їх виставки перегукувались з виставками передвижників які теж в Одесі влаштовувались регулярно.

Навчання в місті, яке жило бурхливим мистецьким життям, відвідування школи, де викладали такі мистецтвознавці як Академік О А. Попов і К.К.Констанді спричинилось до становлення Онацького як палкого прихильника реалізму з широким поглядом на світ, на завдання мистецтва [19, 22].

В Одесі Н.X.Онацький все виразніше окреслювався як пейзажист. В його творчій манері, в підході до предмета зображень відчувалась пройдена ним чудова колоритна школа. І. Ю. Рєпін небезпідставно писав про вихователів Одеської художньої школи як талановитих колористів з тонким чуттям форми.

Успішно закінчивши художню школу молодий маляр стає студентом Академії мистецтв в Петербурзі. Відвідує він клас живопису і малюнка, який веде великий російський художник І.Ю. Рєпін. На жаль довго навчатись йому не поталанило у славетного майстра, почались пам’ятні події 1905 року. після оголошення «Маніфест 17 жовтня» коли назрівав повний вибух революції, в столиці влаштовувались багатолюдні демонстрації пітерського пролетаріату, студентів академій, як і інших вузів, розпускають на рік по домівках.

Для царизму загрозливо було мати в місті масу революційно настроєної молоді, яка активно підтримувала робітничий клас в його боротьбі.

Короткочасне навчання в Петербурзі, вказівки і поради І. Ю. Рєпіна були такими завершальними вершинами освіти, які допомогли Н. Х. Онацькому остаточно визначатись як художникові пізнати таємниці майстерності. Він уяснив: митець сильний своїм зв’язком з рідним краєм, з його культурними традиціями. І ще одним лишився пам’ятним художникові Петербург. Тут він зблизився з революційними колами. Відомо, що він перевозив з Фінляндії зброю для пітерських робітників.

Наприкінці 1905 року Никанор Харитонович дістається до села, в якому народився, і з головою поринає в революційну роботу.

Десятилітні блукання в пошуках заробітку, перебування в значних промислових центрах, спілкування з простим людом, повсякчас впливало на формування світогляду художника.

Він завжди з симпатією ставився до гноблених і окривджених кормигою самодержавства, він не міг стояти осторонь. Він — серед них.

В розгортанні революції на Сумщині є частка праці Н. Онацького. Він вів революційну агітацію серед селян, розповсюджував нелегальну літературу.

В цей же час в пресі з’являються його вірші. В 1906 році в тижневику «Рідний край», який видає мати Л. Українки Олена Пчілка, Друкується перша поезія Онацького «Погук!»

В дальшому твори митця містяться в збірниках «З неволі», «Терновий вінок», включаються до антології «Українська муза» .

Н.Х.Онацького надихнула на творчість революція. За її покликом художник взявся за перо, щоб оспівувати мужність і нескоримість народу, який піднявся на боротьбу. Цей спів теж був участю у революції.

Поїхати до Петербурга продовжувати освіту він не зміг за браком коштів. Влаштувався учителем малювання в лебединській чоловічій гімназії і заробляв там на шматок хліба, перебуваючи під постійним таємним наглядом поліції. В Лебедині ж писалась переважна більшість віршів, які не без інтересу зустрічали читачі.

За своєю спрямованістю поезія Онацького близька до революційно — демократичної творчості I. Я. Франка, Л. Українки, М. М. Коцюбинського [33, 28]. В ній і натяку немає на бажання відійти від животрепетної сучасності, поринути в примарний світ «мистецтва для мистецтва». Сам учасник революції, він гостро відчував і переживав події, якими жила вся Росія. В роки, коли багато письменників зневірились на час в народі, схибили з вірного шляху поет з Сумщини гордо заявив, що сила гноблених не зломлена, протестував проти царської сваволі і деспотизму, кидав у вічі ворогам:

Не радійте, в литаври не бийте

І савану на. Волю не шийте :

Не положим ми зброї своєї,

ще не втратили сили своєї

І боротись до смерті ми будем,

Поки волю

Собі не здобудем.

Хай помрем ми по тюрмах, в Сибіру,

Але вбити не можете віру! [22, 17]

Вірші Онацького не віддільні від революції Вони дають додаткові штрихи до портрету її борців, допомагають повніше уявити розмах і відчути невгасимість народних рухів. Образи мужніх людей, впевнених у своїй силі і ні на мить не втрачаючи віру в прийдешній світлий день, працюючи для того, щоб день настав швидше, постають у поезії «Коваль і ковалева пісня».

Ці вірші з’явились у світ в 1908 році, коли революція потерпіла поразку. Та як і два роки тому поет кличе «Ти світи досвітні вогні». І сам не гасить їх в своїй творчості, як дехто з сучасників, а запалює нові й нові. Бо йдучи на ті вогні боротьби, трудящі здійснять мрії:

На братерських руках кайдани розкувать

І надіть на народних катів [22, 17].

Поет першим в українські літературі оспівав подвиг лейтенанта Шмідта Пам’яті розстріляних на острові Березані в Чорному морі лейтенанта Шмідта і трьох його товаришів — матросів присвячена легенда «Острів мертвих», написана вправною рукою майстра.

В її ритміці, будові, доборі образів відчувається стремління автора говорити епічно про революцію 1905;1907 року.

Віра в невичерпність революційної енергії народу межувала в Онацького з тяжким переживанням від уяснення того, що революція потерпіла поразку, що верх взяли вороги. У вірші «Осінь» він малює поле де гайвороння лиш кричить, пише про орла в однойменній поезії, яки помирає від бойових ран. Рядки народного поета проникнуті вселюдською мрією про життя без царя і панів:

" Сонце весняне засяє над нивами,

Килим зелений застеле поля,

воля жадана, в квіти повитая,

Радо між людьми колись загуля.

Ниви одягнуться в золото ясне

Буде робота загальна женцям,

Пам’ятник слави високий збудується

Щирим та мужнім за волю борцям! [24, 8]

У виданнях, в яких з’явилися вірші Онацького вони були поряд з творами Л. Українки, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Василя Степанника.

І були близькі поезіям і оповіданням видатних письменників не тільки через це сусідство, а духом, своєю спрямованістю, довершеністю.

Царські похвастачі правильно зрозуміли, яку небезпеку таять для них пристрастні рядки поета з Сумщини.

Коли Петербурзькому цензурному комітету стали відомі матеріали збірника «З неволі» він відразу звернувся до головного управління в справах друку з вимогою порушити судове переслідування Онацького та інших авторів книги. По одержанню справи прокурор Петербурзької судової палати зразу ж наклав на книгу арешт і почав клопотання про притягнення її авторів до відповідальності. Никанор Харитонович в тяжку хвилину не зрадив славним традиціям української літератури, чесно служив їй.

В 1906 р. Н. X. Онацький поступає викладачем у Лебединську чоловічу ї жіночу гімназії. Поліції стає відома й інша сторона його діяльності, що полягала у створенні нелегальних політичних революційних гуртків, розповсюдженні забороненої літературні.

Перше десятиріччя XX ст. було у творчому відношенні надзвичайно плідним для Н. X. Онацького. В цей період він глибоко і зацікавлено вивчає побут і звичаї українського села, друкує невеликі розвідки в часописі «Рідний край», робить ескізи своїх майбутніх живописних І полотен. Глибину і самобутність таланту Никанора Онацького як художника переконливо засвідчила Перша українська артистична виставка в Києві в грудні 1911; січні 1912 рр., на якій було представлено 15 його картин. Серед них: «Хата біля Тарасової гори» (написана під враженням | поїздок до Канева в 1909;1911 рр.), «Циганський табір», «На тирлі», «У жнива», «Похмурий день», «Вітряк» та інші .

З 1913 р. Н. X. Онацький працює в Сумах, викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі, і, як видно, це ніскільки не заважає йому займатися живописом, брати участь в різноманітних художніх виставках. Основним заняттям його в Лебедині все ж таки залишалось малярство. Він віддає багато часу і енергії викладанню малювання в чоловічий гімназії, а потім і в жіночій гімназіях, допомагає дітям оволодіти основами художньої грамотності.

Про його досягнення в цій справі свідчать хоча б те, що В 1913 році у Харкові на виставці художніх робіт учнів Харківського навчального округу лише лебединські гімназисти удостоїлись почесного відгуку за малювання, креслення.

Можливо Никанору Харитоновичу необхідно було зосередити основні сили саме в живопису. Та, по-перше, потребувався заробіток для існування, а по-друге, таку він мав щедру натуру коли відчував, що може бути корисний людям в тій чи іншій справі, він повністю віддавався їй.

Це була людина високої культури і благородства, яка добре розуміла і знала свій обов’язок перед народом і кожен момент раділа можливості служити йому. Так педагогом він і пропрацював майже до схилу днів.

На живопис лишались години і дні, вільні від інших занять. Та при його талановитості, при його наполегливісті, з якою він оволодівав майстерністю, при безпосередності сприйняття природи Слобожанщини і цього вистачало, щоб написати полотна, які не скоро забуде Україна.

Улюблений жанр Онацького — пейзаж. Він зріс у селі на лоні розкішної української природи, серед полів, краса яких ще звабнішою стала від того, що віками на них селянин сіяв хліб, будував хати, клуні, вітряки, садив дерева.

На цій землі художник вперше побачив сонце, і протягом всього життя. В своїх картинах прагнув як найправдивіше розповісти про її чари.

Не відразу приходило вміння. Картина «пасіка» (1904 року) — це тільки підступи до теми, ще надто загальні. Відсутнє проникнення в таємниці колориту, яке стане властиве наступним творам. Колір ще не має органічного зв’язку з темою. Творчість живописця починається після революції 1905;1907 рр. Два фактори остаточно визначають творче обличчя художника. Революція, яка виявляє могутність народних мас, допомагає більш оптимістичному сприйняттю оточуючої дійсності. Впливає і поглиблене ознайомлення з роботами двох великих художників Слобожанщини С. Васильківського і П.Ловченка. Намагається знайти своє місце в тогочасному мистецькому житті! Він не шукав рідкісних красот, а брав звичайну сільську вулицю, перші ліпші атрибути побуту, селянина і писав твір правдивий, щирий з глибоким відчуттям своєрідності і чарівності довколишньої природи.

У картині «Місячна ніч» тремтливе проміння місяця заливало стодолу, коня, що стоїть біля неї розсипалось по стріхах хат, створюючи незабутній, сповнений не повторного багатства кольорів пейзаж. Подібне можна сказати і про інші твори.

В рецензії на виставку, вміщені в журналі «Рідний край», коли йшлося про твори Онацького, відзначався їх реалістичний напрям, зауважувалось, що молодий художник не спокусився навіть такою темою, як «Місячна Ніч», щоб дати якийсь крик світла, дав правдивий, гарний малюнок. В дальшому Никанор Харитонович бере участь в художніх виставках, які проходили в Києві і Полтаві.

Серед народу відчувався сильний потяг до культури. Онацького радувало це. Тому він завжди шукав можливості якомога повніше задовольнити запити і потреби трудящих. І згодом, незважаючи на зайнятість викладацькою і музейною роботою береться за організацію в Сумах художньої студії. Існувала вона на громадських засадах, мала чотири класи. Загальне керівництво і викладання в 3−4 класи вів Никанор Харитонович, допомагав йому художник Іван Охрімович Крапівін [18, 67].

Підготовку до вступу в художні учбові заклади за свою мету студія не ставила, і, зрозуміло, ніяких дипломів не видавала. Проте викладання було поставлене так, що всі, хто вступав потім до художніх вузів, успішно витримували екзамен.

В студії вчились такі митці як Д. Зелінський, Г. Калітаєва, З. Юдкевич, В. Костюківська, С. Луньов та інші. Вони згадують Онацького як талановитого педагога, митця, який прищепив їм на все життя любов до мистецтва і навчив розуміти його.

Бурхливі події 1917 р. захопили і Никанора Онацького. В цей період він активно співпрацює з Українською партією соціалістів-революціонерів, налагоджує діяльність партійного осередку в м. Суми.

Пізніше, розчарувавшись в, есерівських програмах, Н.X.Онацький відійшов від УПСР, зосередився на науково-педагогічній і творчій роботі. В 20-х — на початку 30-х років Н. X. Онацький незмінно викладає в учбових закладах Сумщини. Серед них Сумські Радянські командні курси РСЧА, військова школа, педтехнікум, а після його реорганізації - педагогічний інститут.

Виняткова роль належить Н.X.Онацькому в розгортанні культурного життя на Сумщині. Своєрідним незгасаючим вогнищем культурного життя на Сумщині став створений у 1920 р. з ініціативи Никанора Харитоновича історико-художній музей, яким він керував протягом одинадцяти років, що й буде предметом розгляду другого розділу нашого дослідження. Ті, хто цікавився культурним життям на Україні, не могли не помітити нарис Н.X.Онацького «Сім років існування Сумського музею», написаний з великим знанням справи, усвідомленням неперехідного значення культури минулого для духовного розкріпачення людини.

На 1 жовтня 1925 р. в музеї налічувалось 10 279 експонатів. Серед них: 6416 стародруків, безцінні полотна І. Рєпіна, Л. Боровиковського, В. Сєрова, старовинні козацькі парсуни Полуботків, Апостолів, інші унікальні пам’ятки. Чимало експонатів було відшукано безпосередньо Н. X. Онацьким. Особливу цінність мали офорт Т. Г. Шевченка «У шинку» («Приятелі»), «Кобзар» з дарчим написом поета та інші.

Поповненню музейних експозицій, поглибленому вивченню рідного краю служили археологічні експозиції на Сумщині за участю провідних археологів України. Одна з них була проведена 20 серпня — 6 вересня 1926 р. спільними зусиллями Миколи Макаренка, Сільвестра Магури, Никанора Онацького. В результаті напруженої роботи було розкопано близько 20 курганів, здійснене натурне обстеження ряду археологічних пам’яток на околиці Сум. З тих часів у дочки Н. X. Онацького — Наталії Никанорівни збереглися три фотокартки батька, майстерно відзняті Миколою Омеляновичем Макаренком.

Необхідно зазначити, що дослідження археологічних пам’яток Н.X.Онацький проводив як разом з іншими науковими працівниками, так і самостійно, отримавши повноваження на це від Всеукраїнського археологічного комітету, Українського комітету охорони пам’яток культури.

Був уповноваженим у справі охорони та дослідженні пам’яток культури по Сумському повіту. Для заснованого музею зібрав багато рідкісних творів українського, російського і зарубіжних митців, меблі, старовинні килими, фарфорові і фаянсові вироби, колекцію художнього скла, предмети, знайдені ним під час археологічних розкопок на Сумщині. Зокрема, у Славгороді (нині Краснопільський район) знайшов картину Рубенса «Христос на соломі», яка, ймовірно, була ескізом до центральної частини Рубенсівського триптиху, що зберігається в Антверпенському музеї.

У 1920 р. очолив комісію зі спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Сумах.

Наслідком багаторічної наукової роботи дослідника рідного краю стала публікація ряду цікавих розвідок, що привернули увагу широкої громадськості. Зокрема, не втратили свого значення такі праці, як «Старовинні кахлі Сумщини», «Українська порцеляна», «Межигірський фаянс», «Українське гутне скло» тощо.

Подібне зацікавлене ставлення до української національної культури не залишилось поза увагою органів ДПУ, які вбачали в цьому рецидиви українського буржуазного націоналізму. На фоні таких фактів особливого політичного забарвлення набувала і колишня участь Н. X. Онацького в акціях УПСР. Все це дало привід для переслідування, цькування вже немолодої людини. Від нього вимагали публічного каяття, визнання своїх минулих ідейних збочень. Мабуть, думаючи більше про власний спокій, ніж про власну гідність, Никанор Харитонович іде на цей не легкий для нього крок. В 1929 р. сумська газета «Плуг і молот» публікує його заяву:

" З 1905 року, беручи участь у визвольному русі, ідеологічно я близько стояв до народницьких угрупувань і після лютневої революції 1917 року був одним з активних організаторів партії українських соціалістів-революціонерів в м. Суми. Подальший розвиток революції і громадянської війни переконав мене, що політика партії УПСР не відповідає інтересам пролетаріату (покликали німців на Україну, боротьба з Радянською владою), і тому я вийшов з названої партії, порвавши з нею як ідеологічні, так і формальні зв’язки. З того часу я незмінно працюю в галузі радянської культури й освіти (чотири роки в Червоній Армії) і визнаю, що лише Комуністична партія с дійсним і єдиним провідником пролетаріату і що лише під її керівництвом суспільство досягне соціалізму" .

На якийсь короткий час заява приносить жаданий результат. Н.X.Онацького більше не турбують, дають можливість нормально працювати на культурній ниві. А це чи не найбільше хвилювало Никанора Харитоновича. В той час, наприклад, він був особливо занепокоєний долею неповторних архітектурних пам’яток — Покровської церкви, збудованої на початку XVIІІ ст. з втіленням у камені традицій української дерев’яної архітектури, та Воскресенської церкви кінця XVIІ ст. Спираючись на поради відомого мистецтвознавця С. А. Таранущенка, його практичну допомогу, Н.X.Онацький розробляє свої конкретні пропозиції по збереженню названих пам’яток, їх найбільш раціональному використанню.

В листопаді 1933 р. Н.X.Онацький переїздить до Полтави, де йому було запропоновано організувати і очолити відділ етнографії місцевого музею. Наскільки складною і небезпечною була ця справа і які трагічні наслідки готувала вона для вже визнаного музейного працівника, свідчить прискіплива увага Полтавського міськвідділу ДПУ до даного питання.

З точки зору Полтавського міськвідділу ДПУ, (надалі цитуємо) «для того, щоб були зрозумілі вчинки і настрої Онацького, слід сказати про значення етнографії на Україні. Справа в тому, що етнографія як наука про чисті етнічні одиниці була використана як зброя для збудження націоналізму та ще, мабуть, в дусі фашизму на Україні і на Кавказі, особливо в Грузії. Такий напрям етнографічних відділів був помічений Всесоюзним Наркомпросом, і вони були фактично ліквідовані ще в 1931 році. Однак у новій схемі музеїв на Україні відділ етнографії залишився повністю і його лише замаскували новою назвою «Відділ феодалізму» .

Як приклад феодалізму-етнографізму може бути Харківський історичний музей, буквально заповнений українським шовіністичним матеріалом, замазаним якимось написом у дусі марксизму. Якщо на тому ж написі з зворотного боку дати націоналістичний напис, то вийде наймахровіший український фашистський музей. Вся справа в оберті цих написів. Речі і так говорять самі за себе. В такому ж дусі проводитиме реорганізацію й Онацький.

Справа в тому, що всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості [8, 29].

Як буде розміщувати Онацький, покаже майбутнє. Зараз він пробує влаштувати виставку вишивок. Викликаючи на периферії інтерес у окремих одиниць до питань етнографії, Онацький може, не створюючи ніяких організацій, зробити готовий кадр-шовіністичної української інтелігенції, готовий при першому зручному випадкові вийти на арену, як з полум’я «фенікс» .

Подальші події передбачити було неважко. У вересні 1937 р. Н.X.Онацького заарештували і 23 листопада розстріляли за постановою особливої трійки при УНКВС. Всупереч усім слідчим матеріалам у обвинувачувальному висновку вказувалось, що він був «завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні» .

Про взаємовідносини між Онацьким і Майфетом у справі також є один важливий документ, який повністю суперечить обвинуваченню. З нього довідуємось, що Н.X.Онацький прагнув перетворити музей не в осередок контрреволюційної діяльності, а у справжній центр по дослідженню історії і культури українського народу. Мріяв залучити до цієї роботи і талановитого поета та літературознавця Григорія Майфета, пропонував йому посаду бібліотекаря.

" Я дуже хотів би попрацювати в музейній бібліотеці, — говорив Г. Й. Майфет, — та боюсь іти в музей. Він до цього часу вважається шовіністичним вогнищем. З моїм здоров’ям, якщо я потраплю до ДПУ, я не витримаю. Тепер черга вже за нами, молодими українськими інтелігентами" .

37-й рік повністю перекреслив заслуги Никанора Харитоновича Онацького. Криваву риску під його неспокійним талановитим життям підвели сфабриковані слідчим обвинувачувальні висновки. Та за невблаганною логікою історії фальсифікатора чекала не краща доля. Невдовзі після завершення справи Н. X. Онацького оперуповноважений, що займався нею, і сам був репресований на підставі вигаданих матеріалів щодо його шпигунської діяльності на користь Польщі та участі в антирадянському троцькістському утрупуванні, яке нібито існувало в стінах Полтавського міськвідділу НКВС.

У 1960;1980 рр. родина художника (його вдова Н. В. Онацька жила у полтаві у 30−60 роки) передала твори Онацького до Сумського художнього музею. Треба віддати належне Надії Василівні: завдяки її зусиллям поволі виходило з непам’яті ім'я Н. X. Онацького. Ще в 70-х роках відбулися виставки збережених нею художніх полотен. На щастя, не справдились розпачливі рядки поета, написані між в’язничних стін: «Все піде в царство небуття, Сліду жаданого не кине…» Наприкінці 1995 р. його ім'я було присвоєно Сумському художньому музею.

1.2 Никанор Онацький — художник

Мистецька й життєва доля Никанора Онацького досить типова для українського інтелігента, який народився в простій селянській родині, де любили народні пісні, малярство, вишиванки. Тому невипадково, що змалку Никанор разом зі своїм братом Омеляном писав вірші, малював. Він сам торував шлях у мистецтво. Всі твори Н. Х. Онацького — це духовний портрет художника в різні пори року, з різним психологічним станом. Взагалі Никанор Онацький був оптимістом, палко вірив у прийдешнє і був людиною свого часу.

В даному параграфі нашого дослідження ми відтворимо образ митця, життя та творчість якого пов’язана з Сумщиною.

Творчість Н. Х. Онацького органічно вписалася в історію вітчизняного мистецтва першої третини XX століття. У мотивах творчості Н. Х. Онацького втілилися кращі традиції українського реалістичного мистецтва другої половини XIX — початку XX ст., розвиток якого йшов шляхом поглиблення та вдосконалення образотворчої мови. Мистецька спадщина Н. Онацького налічує понад триста творів живопису і графіки. У творчості Н. Х. Онацького втілилися кращі традиції українського реалістичного мистецтва другої половини XIX — початку XX ст., розвиток якого йшов шляхом поглиблення та вдосконалення образотворчої мови.

Є в художника також роботи, пов’язані з оформленням книг і поштових листівок (Хата біля Тарасової гори в Каневі), з розробкою орнаментів (для фресок в інтер'єрах сумських будинків культури та освіти), в яких відчутний пошук нових художньо-зображувальних засобів.

Більша частина творів Н. Онацького зберігається в Сумському художньому музеї. Його роботи представлені також у музейних зібраннях Лебедина, Харкова, Луганська, Полтави, Чугуєва, Канева, у приватних колекціях України, СПІА, Франції. Н. Х. Онацький працював у різних жанрах мистецтва, але перевагу віддавав пейзажу, пленерному вирішенню натури. Дотик сонячних променів, відчуття рідної землі, щирі і чисті враження дитинства художник проніс через усе життя. Тому й темою його творів були краєвиди мальовничих куточків природи, з бузком, мальвами або польовими квітами, які «переходять» до натюрмортів з опішнянськими вазами, оздобленими характерним народним орнаментом. Любов до пейзажу обумовлена поетичною натурою художника і відзначається його особливим ставленням до роботи над картиною на відкритому повітрі - однієї з головних ознак мистецтва кінця XIX — початку XX ст.

При невеликих форматах і невибагливості сюжетів Н. Онацький у своїх творах вдало поєднує різні жанри: звичайні буденні речі органічно вписує в пейзажний простір, пройнятий бадьорим настроєм («Курінь», «Зимівник», «Соняшник»). Як проникливий лірик, художник тонко відчуває природу і свої спостереження відтворює в характерних особливостях дерев, кущів, квітів, рельєфу місцевості. Пленерне вирішення властиве і жанровим творам («Наталка», «Прання білизни», «Пряля»), в яких зображені селяни за хатнім клопотом. Увагу художника привертає етнографічний матеріал: мазанка, піч, прядильний станок — все, що оточує селянина. Н. Х. Онацький своєрідно зображує світлотіньові ефекти, підкреслює характерні риси селянських типажів, передає поезію здорового буття. У пізніх творах живописець прагне відтворити свою потаємну пам’ять про народний побут («Колодязь», «Голубка», «Пасіка»).

Н.Х.Онацький був красивою, талановитою людиною. Кремезний, високий на зріст, русявий, з густим волоссям, пильним поглядом очей, козацькими вусами. Зовнішність художника цілковито відповідала його духовному змісту, досвідченості, зацікавленості всім новим.

З портретної спадщини художника відомо десять зображень, серед яких дев’ять автопортретів. Один з ранніх портретів був створений відомим російським художником П.Кузнецовим. Так сталося, що в 1899 р. художників об'єднала Москва. Н. Х. Онацький вчився в Строганівському училищі технічного малювання, а П. Кузнецов — в художньому училищі, де тоді викладали В. Сєров, К. Коровін. Обидва починали свій шлях у мистецтво. їх зустріч була не випадкова, бо доля поєднує людей споріднених професій, а тим більше мистецтво, яке завжди єднає. Н. Х. Онацький спілкувався та листувався з багатьма письменниками, діячами культури та мистецтва, серед яких були С. Таранушенко, М. Хвильовий, О. Олесь, Ф. Ернст, брати В. та Ф. Кричевські, Г. та В. Нарбути.

Всі дев’ять автопортретів зберігаються у фондах Сумського художнього музею, один із них (графічний) є логотипом закладу. Кращий з портретів — «Автопортрет у смушковій папасі» написаний у 1909 р. у Лебедині. На полотні зображено молодого енергійного чоловіка, який нагадує постаті вільних козаків, з відкритим сміливим обличчям і твердим поглядом, з довгими вусами.

Духовно чиста, щира і талановита людина, Онацький і зовнішністю привертав увагу: кремезний, високий на зріст, з густим русявим волоссям. Будучи природженим портретистом, у своїх більш пізніх портретах художник простежив зміни, які відбувалися в ньому з плином часу, і відтворив не стільки об'єкт зображення, скільки життєвий процес пізнання.

Всі портретні роботи Н. Х. Онацького поєднує особливий дух демократизму, який був характерний для цього жанру в кінці XIX — першій половині XX ст.

Аналізуючи автопортрети Н. Х. Онацького, сім з яких зберігається в Сумському художньому музеї, можна прослідкувати вікові та духовні зміни людини, що жила на початку нової доби.

Один з перших відомих автопортретів належить до 1909 року. На ньому зображено чоловіка з вусами, в смушковій папасі, на фоні невеличкого пейзажу на стіні, що свідчить про духовні та професійні інтереси портретованого. Цей твір ніби увібрав в собі заповітні риси багатьох відомих людей тих часів, його також дещо єднає з образом Т. Г. Шевченка, пам’ять про якого художник проніс через усе своє життя. Автор акцентує увагу на обличчі - відкритому, світлому. Білий комір сорочки надає образу урочистості. Ритми силуету та предметний колір моделі стають головними зображальними засобами.

Художник використовує ефекти освітлення і повітряного середовища для створення відповідного емоційного стану. Домагаючись звучності колористичного рішення, він поетично одухотворяє образ. Художник відмовляється від зайвих деталей з тим, щоб передати головне — самоцінність моделі. Саме це зближує Н. Онацького з учнями І. Рєпіна, адже у нього він також вчився, які в пошуках художніх засобів ніколи не втрачали головного — змісту твору.

В час, коли був створений цей автопортрет, Н. Онацькому йшов тридцять п’ятий рік, за плечима вже був певний досвід. З друку вийшли поетичні твори в українських виданнях «Рідний край», «Терновий вінок», «Українська муза»; позаду роки навчання в Москві, Санкт-Петербурзі, Одесі, участь в революційному русі, нагляд царської поліції. Н. Онацький живе в Лебедині, вчителює, пише свої чудові пейзажні твори, бере участь у громадському житті міста, очолює шевченківський гурток, учасники якого читають твори Кобзаря, цікавляться питаннями національної культури.

Графічні автопортрети камерні, зроблені графітним та кольоровим олівцем, пастеллю у вільній манері малюнку, що надає особливу життєвість образам. Слід підкреслити, що всі вони датовані. Ці твори зроблені в традиціях психологічного портрету другої половини XIX ст., їх поєднує особливий дух демократизму. Автопортрети Н. Онацького мають стилістичні аналогії в творчості М. Кузнецова, Ф. Кричевського, П. Волокідіна, де на перший план виходить цінність особистості, індивідуальні риси.

Всі автопортрети Н. Онацького зроблені майже за одне десятиріччя, однак спостерігається великий розрив між останнім та передостаннім зображеннями: 1923;1935 рр. Малюнкам художника притаманна закінченість композицій, узагальненість ліній, плавність моделювання форм, і надає їм монументального звучання. Особливо це стосується автопортретів 1916, 1921, 1923 рр.

В них автор розробляє концепцію під впливом ідей та настроїв, збентежених почуттів творчої інтелігенції в період прийдешніх соціальних зворушень. То були буремні роки в житті митця.

Н.Х.Онацького запрошують на викладацьку роботу в Суми. Метою художника стає створення в місті художньо-історичного музею. Він вивчає свій край, збирає етнографічні матеріали, які пов’язані з козаччиною, природні і художні речі, багато їздить по місцях перебування Т. Г. Шевченка на Сумщині.

В автопортреті 1916 р. на весь формат аркуша крупним планом замальована голова художника, який вдивляється не стільки у свою зовнішність, скільки у внутрішній стан. Зосереджено замкнутий вираз обличчя красивої, мужньої людини, яка зовні перебуває у спокої, лише очі видають емоційність моделі. Це зображення містить в собі рух, тоді як в «Автопортреті в капелюсі» 1919 р. художник перебуває в ньому.

Н.Х.Онацький перевтілює реальність у відповідності з романтизованою концепцією особистості, що було типовим явищем на той час. Піднесеність образу органічно поєднана з величністю духу.

В цьому автопортреті художник ширше висловлює уявлення про цінність людської гідності, форми багато в чому залишаються традиційними, але в самому зображенні відчувається нове ставлення до моделі, де головним вважається передача психологічного стану людини, яка перебуває на зламі складних випробувань часу.

Тяжкі наслідки революції, громадянська війна, масова еміграція творчої інтелігенції не могли позитивно позначитися на чуттєвій натурі Н. Х. Онацького. Він відштовхує все особисте, радо сприймає нові зміни в суспільстві, продовжує справу свого життя — несе красу в душі співвітчизників. В 1920 р. його призначають на посаду директора Сумського художньо-історичного музею. Друге десятиріччя нового століття багате на різні події, і він бере в них безпосередню участь. Це численні відрядження по Сумщині та за її межі як з археологічними експедиціями, так і в пошуках експонатів, очолює комісію по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Сумах, стає головним експертом по розбірці колекції О. Гансена в маєтку М. Сумовської, викладає мистецтво в учбових закладах, а також робить ескізи оформлення громадських приміщень та розробляє національний орнамент, застосовуючи два основних кольори — синій та жовтий.

В автопортреті 1921 р. постає зріла, мужня людина з допитливим поглядом крізь окуляри. Риси обличчя дещо загострені, в них відбилися тяжкі часи випробувань. На тонованому папері художник застосовує колір, який підкреслює зосередженість, надає найбільшої виразності погляду.

Через два роки (в 1923 р.) Н. Онацький знову звертається до автопортрета, на якому зображена зовсім інша людина за психологічним станом. Зовні він перегукується з раннім зображенням 1909 р., але автор ставить вже інше завдання. Це неначе швидкий начерк чоловіка в папасі, з якою художник не розлучався. Постійне піклування за музей та його експонати, переїзди з одного помешкання в інше, скрутне матеріальне становище — все це позначалося на ньому. Художник все менше віддає часу творчості, з’являється багато начерків для подальшої роботи, які, на жаль, не були здійснені. В ці роки художник багато друкується, один за одним виходять його мистецтвознавчі та публіцистичні статті, він входить в спілку письменників-плужан, які в подальшому всі були репресовані.

На цьому зображенні художнику лише сорок вiciм років, але він має вигляд значно старшого, дещо з сумним виразом. В кінці 1920;х pp. H.Х.Онацький робить підсумки своєї пpaцi у Сумському музеї: випускає брошуру «Ciм poкiв існування Сумського музею», створює художню студію. В 1931 р. з’являються мистецтвознавчі твори про українське шкло та порцеляну. Невдовзі він залишає Суми, місто, якому віддав двадцять найкращих років натхненної праці В Полтаві Н. Х. Онацького призначають завідуючим краєзнавчого музею. Страшні роки репресій торкнулися i його. В 1934 р. Н. Онацького звинувачують в націоналізмі i заарештовують, через деякий час випускають, звільняють з роботи…

I знову за гратами. Але i там не втрачає марно часу, пише вірші, по пам’яті малює рідні його серцю пейзажі. Тоді, в 1935 р., з’являється останній автопортрет. Немає пишної зачіски, де ділись козацькі вуса. Перед нами одутле, iз зморшками смутку обличчя, на якому сліди страждань, однак відчутна духовна нескореність, самокритичність. Людина все ще сповнена горіння творчості, але стримана розумом та волею. Кольорова гама надає образу певного стану.

Минув сьогодні місяць,

Як тут даремно я конаю,

За що — скажу одверто:

Я сам не відаю й не знаю.

27.VIII.35p.

Художник спостерігає за собою, вже створює не стільки об'єкт зображення, скільки пізнання. Це портрет літньої людини, яку через два роки, пізньою холодною осінню розстріляють без суду та слідства.

Н.Х.Онацький працював у різних техніках: є чимало олівцевих начерків і робіт у техніці пастелі, звертався він і до пера. Притаманне йому й відчуття матеріалу, де перевага була за тонованим папером, який часто використовував як тло («Бузок», «Брама», «Місток»). Символіка, яка була характерною для мистецтва початку XX століття, присутня в картинах дореволюційного періоду як звернення до високої духовності, особливо в «Пісні останнього променя».

Під час археологічних експедицій на Сумщині Н. Х. Онацький створив олівцеві малюнки та акварелі: «Кам'яна баба», «Розвалини. Хотінь», «Огорожа Охтирського монастиря» та ін. Багато творів було зроблено в селі Мала Павлівка, яку художник люб’язно називав «Павлівочка». Саме з цим краєм, де мешкали родичі дружини Надії Василівни, було пов’язане його особисте життя. Важливе значення мистецького спадку Н. Х. Онацького полягає ще й у тому, що в більшості своїх пейзажних робіт він відтворив тогочасний вигляд місць і архітектурних споруд, які були пов’язані з іменами славетних людей Сумщини. Все це збереглося у виразних акварелях із садибами Линтварьових і Кублицького, каплицями та фрагментами палаців стародавніх часів, а також тими, що були збудовані на кошти Харитоненків, Лещииських, Хрущових, Надаржинської. Це не тільки високохудожні твори мистецтва, але й свідки історії, у яких Онацький збагачує традиції національного пейзажу новими мотивами, відтворює невід'ємне від природи життя провінційної околиці.

Крок за кроком міцнів талант митця. Ясно визначилося демократичне спрямування його творчості. З картин сходять перед наші очі українські степи і села, то запорошені снігом, то заквітчані весною, то залиті барвами золотої осені. Ми зустрічаємося з вітряками і отарами — невід'ємними прикметами тодішнього краєвиду, з тополями і берізками, що поросли на степовому привіллі, йдемо плутаними сільськими вуличками.

Написане все те пензлем, який тримала рука маляра з пристрасною і чистою душею. Численні картини і етюди відлунюють вірою в трударя замилуванням його натхненною працею. До теми жнив, до теми хліборобства маляр повертається не раз і не два. Про рідкісну спорідненість його з нею свідчать етюди «Білі клуні», «Скирти взимку», «Вітряки», «Вітряк вночі».

Глибоке проникнення в єство народу, поетичне його єство проглядає в роботах «Хати», «Криниця».

Сам палко закоханий в красу хліборобського краю, пейзажист пробуджає цю любов і в глядачів.

Невід'ємним компонентом натюрмортів Н. Х. Онацького є квіти. Розкішні вінки з квітів обрамляють яблука, виноград, кетяги калини, горіхи, помідори, буряки, моркву, розсипане добірне зерно пшениці, шматочки цукру. Н. Х. Онацький, як ніхто інший, зумів проспівати величальну пісню плодам людської праці і квітам рідної землі, опоетизувати своїм щедрим талантом «красиве і корисне». У захопленні світом краси, багатими дарунками рідного краю для нього зникали часові відстані. На картинах митця зображені квіти й овочі різних пір року. За тином квітують тюльпани і жоржини, півонії і красоля, рожі і лілії, півники і кручені паничі. І все це виписане навдивовижу тонко, до ілюзорності правдиво («Квіти за тином»).

Розглядаючи квіти пізньої весни і плоди літа й осені, ми захоплюємося вмінням художника передавати фарбами на полотні їх форму і колір («Кавун, морква, квіти»).

Дуже правдоподібно виписаний кавун, особливо чіткий візерунок на його шкірці. Мереживними салатовими і зеленими смужечками Н. Х. Онацький відтворює круглу форму плода. Рожево-червоний соковитий м’якуш і спілі зернинки в ньому викликають бажання відрізати скибочку кавуна, відчути його неповторний смак. Мажорний колорит картини підсилюється яскраво-оранжевим кольором морквин, форма яких чітко окреслюється ледь помітними поперечними рисочками.

Більшу частину полотна займає букет півоній. І квіти, і овочі щедро осяяні сонцем. Милує око насичена зелень листків півоній, на яких виразно проступають світліші прожилки. Стебельця, краї листків художниця злегка виділяє червоною і жовтою фарбами, і вони ніби світяться від променів сонця. Трохи декоративну форму мають темно-рожеві пелюстки півоній.

Посилюють світле почуття радості від зображеного на картині кетяги спілої червоної калини.

Малюючи осяяні сонцем квіти й овочі літньої пори, художник прагне викликати у глядача замилування щедрими дарунками рідної землі, плодами людської праці. У цьому головна думка картини.

У натюрмортах Н. Х. Онацького незримо присутня людина з її настроями, почуттями, одвічним потягом до краси у праці. Це чиїсь дбайливі руки дуже чисто помили моркву, надрізали кавун, спекли хліб, зварили картоплю, зірвали найкращі яблука в саду та склали їх на хустину, щоб передати комусь гостинця, прикрасили плоди своєї праці букетами квітів. Картини хвилюють любов’ю художника до людини, пошаною до її праці. Вони звеличують людську щедрість, доброту, працьовитість, прагнення до краси, закоханість у рідну землю.

Н.X. Онацький зображує млини, колодязі, хвіртки, містки, що є невід'ємною частиною села. Художник живе в місті, а малює село, оспівує свою землю, де народився. Жанрові елементи збагачують пейзаж, художник захоплюється простими радощами буднів.

Соняшники, мальви, бузок, гроно — улюблені рослини художника. Не дивлячись на те, що до зображення бузку зверталося багато митців, у Н.X.Онацького воно набуває особливого змісту. В його творах бузковий колір притаманний не тільки квітам, але й спостерігається у сріблясто-зеленкуватому фоні, кераміці темних опішнянських ваз, у скатертинах. Складний вигадливий малюнок у таких кольорах сприймається як декоративно-площинне рішення з елементами українського орнаменту.

" Соняшники" написані у вохристій гамі, де фактурний мазок ніби ліпить квітку, на якій грає сонячне сяйво. Єднання жанрів робить твір дещо особливим, кольори рослин змальовані в природному стані. В доробку Н. X. Онацького заслуговує уваги чудовий твір «Вітальня («Інтер'єр»). Художник відтворив внутрішнє обладнання свого дому в Лебедині. Тональна кольорова гама самовиразна; шанобливо, зі смаком розташовані речі в кімнаті; у центрі її - стіл з червоною скатертиною та вазою. Цей твір дещо перегукується із зображенням інтер'єрів українських митців кінця XIX ст., де, як правило, переважав затишний побут, що тепер сприймається з повагою до минувшини.

В творчій спадщині художника багато олійних етюдів, олівцевих начерків, замальовок, невеликих за розмірами, де зображені хатки, дерева, лави. Часто-густо Н.X.Онацький трактує вибраний мотив фрагментарно, дещо збільшуючи, що надає йому значимості. Це етюди «Пасіка», «Дівчинка в лісі», «Берізки» та інші цілком закінчені твори.

Протягом всього творчого житття Н.X.Онацький звертається до автопортретів, серед яких найперший 1909 р., а пізніший — 1935 р. Здебільшого це олівцеві зображення однієї й тієї ж людини у різному віці. Художник гостро сприймає індивідуальні особливості натури, виявляючи себе уважним спостерігачем. Він вільно моделює своє обличчя, зосереджує напрям погляду на глядача. Суттєву роль в характеристиці образу відіграють зовнішні атрибути. В кожній роботі простежуються зміни портретованого: від молодого, кремезного — до літньої людини, митець відтворює психологічний стан. Всі твори камерні, в них відчуваються традиції вітчизняного портретного жанру другої половини XIX ст.

Цінність Н. X. Онацького — як художника полягає ще і в тому, що він у більшості пейзажних творів залишив нащадкам зображення місць, архітектурних споруд, що пов’язані з іменами славетних людей нашого краю, в тому вигляді, якими вони були в дореволюційні часи. До таких творів належать чудові акварелі із садибами Линтварьових та Кублицького, каплицями та спорудами стародавніх часів, а також тими, що були збудовані на кошти Харитоненків, Лещинських, Хрущових та інших поміщиків. Це не тільки талановиті твори мистецтва, але й свідки історії. В «Садибі Надоржинської» відтворений чудовий архітектурний пейзаж, де барвистий кольоровий настрій твору надає урочистості. Н.X.Онацький збагачує традиції національного пейзажу новими мотивами, відтворює на полотні життя провінційної околиці в єднанні з природою.

Завдяки археологічним експедиціям по Сумщині в 1910;20-ті роки з’являються олівцеві малюнки та акварелі «Кам'яна баба», «Руїни. Хотінь», «Старий пагорбок», «Огорожа Охтирського монастиря». Багато творів було зроблено в селі Мала Павлівка на Охтирщині. Саме з цим краєм, де проживали родичі дружини художника, пов’язані особисті моменти в його житті.

На початку XX ст. в Україні дещо активізується художнє життя, влаштовуються виставки, виникають мистецькі об'єднання, розгортається діяльність художніх шкіл, музеїв. З 1911 р. Н. Х. Онацький стає учасником «Першої артистичної виставки» в Києві. З цього часу його твори майже щорічно експонуються на художніх виставках в Харкові, Полтаві, Києві, Сумах разом з творами відомих українських і російських художників.

Для культурної спадщини України велике значення мали сатирично-гумористичні журнали «Звон» та «Шершень», що видавались в Одесі та Києві на початку XX сторіччя. Природно припустити, що завдяки цим журналам у Н.X.Онацького з’явилися дружні шаржі та гумористичні рекламні плакати на взірець «Здав гроші в кредитку», в яких переважає селянська тематика з нальотом побутовізму.

В 1920;1921 роках згідно з вимогами часу Н.X.Онацький багато працює над оформленням листівок для тексту «Інтернаціоналу», розробляє настінні орнаменти для Палацу Пролеткульту в Сумах, де застосовує алегоричні мотиви на теми життя давньогрецьких богів Аполлона та Афіни. В цьому ряду слід відзначити орнаменти — візерунчасті, мов мереживо з стилізованими квітами, в які вплетені гілки грона, як стародавнього християнського мотиву, а також головні атрибути мистецтва. Витончений малюнок доповнює ніжна жовто-блакитна кольорова гама. В 1929 р. Н. X. Онацький стає членом АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), яка ставила за мету «створити стиль героїчного реалізму» .Поряд з Ф. Кричевським, Г. Свєтлицьким, І.Іжакевичем та іншими митцями творчість Н.X.Онацького набуває героїчно-алегоричного пафосу, що помітно в композиціях «Каменярі» ," Робітник з молотом", а також в ескізах до килимів, різноманітних панно на революційну тему. Всі ці твори дещо поступаються живопису та графіці. Н.X.Онацький був реалістом-ліриком, художником, який за своєю обдарованістю належав більше до майстрів, що жили на зламі двох епох. Велика копітка праця на посаді директора музею, викладацька справа залишали все менше часу для творчості. На початку 30-х років Н. X. Онацький виїжджає з Сум до Полтави, там він створює кілька пейзажів, серед яких слід виділити «Дім в Полтаві», де зображена будівля з верандою серед зелено-жовтих листків дерев та квітів. Художник застосовує пастельну гаму, що передає надвечірній стан теплого літнього дня, в якому відчувається самотність.