Несколько слів до питання появу та розвитку сатанізму і неосатанизма

Несколько слів до питання появу та розвитку «сатанізму «і «неосатанизма «.

Фомов В.М.

Итак, спочатку визначимося з поняттями хоча в узагальненому вигляді. Під <сатанизмом> ми вважаємо можливим розуміти цієї статті виключно і лише релігійні об'єднання, основу віровчення яких лежить ідея усвідомленого поклоніння і служіння Сатані, бо як цей спосіб і символ розроблено й існує у традиційному, класичному розумінні якраз і лише у системі світогляду й загальної картини світу, створених християнством, те й про сатанизмі правильніше говоритиме, як «про релігійному перебігу, створеному на основі зміни (бажаючі можуть читати — спотворення) християнської системи цінностей й загальної картини світу. Отже, ми розглядаємо у цій статті інші численні культи і здійснювати релігійні традиції, найчастіше значно більше древні, ніж християнство, включавшие у тому чи іншого формі жертвопринесення чи поклоніння, служіння жерців різним божествам, демонам і парфумам зла, псування, смерті, стихій тощо., вважаючи, хоча щось із цих традицій Могло спричинити створення сатанізму, самі вони схильні до сатанізму у разі не ставляться. У цих культи і релігійних традиціях, зазвичай, поганських, верховної силою представляється насправді не певне божество, демон чи дух (неважливо у цьому контексті, добра чи зла) чи його група, а світової закон, безособистісна і безстороння вища сила, якої підпорядковуються все божества, демони і парфуми, скільки їх є. Винятком є, мабуть, лише зороастризм, а й у ньому жерці, служили злим божествам (Ангро-Манью та інших) не прагнули принести у світ влада і можливість установити правління цих божеств, а скоріш відкуповувалися від нього жертвопринесеннями і служінням, щоб ці злі божества якнайменше заважали спокійного життя людей. Можливо, з теологічною погляду всіх служителів таких релігій і культів і можна зарахувати до слугам диявола, але коли ми, проте, намагаємося дотримуватися світського наукового підходи до проблеми. З наукової погляду усе це принципово відрізняється від сатанізму, який, по-перше, виходить із монотеїстичної картини світу, у межах якій вища сила не безособовий закон, як і язичництві, а особистість (сама вища сила у своїй можна розуміти по-різному — як вище божество, як верховний дух зла тощо.) і який, по-друге, передбачає усвідомлений договір людини духу зла і служіння йому як за різні блага, а й служіння як вищої силі, влада якої необхідна за перспективі встановити світі людей.

Итак, сатанізм, як ми обмовили вище, це політична течія, створене з урахуванням християнської картини світу, якщо можна висловитися, це крайня форма єресі з урахуванням християнства. Як такою, його не можна розглядати як самостійної релігії, а можна лише контексті розвитку християнства Європі (передусім Південної і Західної) й у Малої Азії.

Общие тенденції возниконовения <сатанизма>

Какие ж самі тенденції лежали біля джерел появи цього течії? Їх можна назвати кілька: 1. Существовавшие ще дохристиянський період чаклунські традиції (з ними пов’язані таких сюжетів, як канібалізм, дітовбивство, оборотничество, виклик демонів і духів з допомогою заклинань, ніч, як час обрядів, використання магічних мазей, польоти й переміщення верхом на предметах, саме уявлення проведення ритуалів навпаки з досягнення ефекту, протилежного вихідному).

2.Наследие поганських релігійних традицій — як «пряме, і через фольклор (дикі танці, дика полювання, дикий людина, инкубы, проходження крізь зачинені двері і стіни; майже всі молодші духи — колишні ельфи, гноми, інші поганські духи і божки, самого чорний цап як образ Сатани — спадщина язичництва, щоправда, древнього, ще іудейського, століття так XIV е., знаменитого <козла відпущення>, яку древні іудеї перекладали все гріхи племені, після чого став і виганяли нечиста тварина на пустелю; втім, можливо особу вплинула й антична традиція сатирів і Пана; отже звісно годі було забувати, що т.зв. християнізація Європи проходила, ніби між іншим, над першому столітті, а до восьмогодев’ятого, і ще 772 року вся Саксонія між Эймсом і Нижнім Рейном ніяких звань, Ельбою Сході і Эйдером північ від була всуціль язичницької, і західне християнство там насаджував збройної силою, подчинявший саксів до 802 року Карл Великий. Скрізь, де сакси повставали або відбивали успішно вторгнення франків, вони відновлювали язичництво вважається символом незалежності. У остаточному підсумку франки підпорядкували Саксонію і саксонська знати прийняла християнство, але поганські традиції, і у Саксонії, у Європі загалом були досить сильні ще принаймні остаточно X століття. Пізніше вони значно послабшають і язичництві як самостійної релігійної традиції з XI століття говорити вже буде не можна.

3.Третий і найважливіший джерело, важливий як сам собою, а й тим, що він у значною мірою інтегрував перші двоє на єдину систему — це, ясна річ, ранньохристиянські єресі і гностичні вчення. Саме їх рамках мислителі змінювали картину світу звичайного християнина, і вони генерували теоретичне обгрунтування різних неортодоксальних поглядів на засадничі поняття, образи і цінності християнства, у тому тому числі й Бог і погода Сатану, їх роль, взаємовідносини, у світі і значення в людини. Саме з сектами і єресями пов’язані Шекспір і традиції таємних зборів, знущання над розп’яттям і християнськими священними символами, офіційне зречення церкви, оргії і бенкету.

4. Четвертим чинником, тісно що з третім, то і яка викликала до життя єресі, слід назвати, звісно, соціальноекономічне й політичне групу причин. Зовнішні завоювання і насильницьке насадження християнства, найчастіше швидке прийняття її ранньофеодальної владою варварських держав Європи та результаті - фактичне збільшення експлуатації ще й зміст монастирів і єпископату, підтримка церквою влади з усіма народними виступами — усе було, це то, можливо, трохи, і перебільшена радянськими историками-марксистами, і аж ніяк придумано і взяте з повітря. Усе це — було! Навіть коли традиційна церква повністю підтримувала існуючу влада зі всіма її зловживаннями та недоліками, отже лідерам народного невдоволення, научившимся читати (хто навчився) до шкіл при церквах і які знають іншої картини світу чи іншого мови понять, крім християнських, але впевненим, що мають рацію, а чи не влада, треба було <своя> ідеологія — і так народжувалися найрадикальніші версії християнства, <правильные> по думці їхніх творців. А добре б враховуватиме й соціальну, і особистісну психіку, і пригнічений, ієрархічно жорстко обмежений за широким спектром допустимих можливостей самореалізації, підлегле становище жінки в середньовічному суспільстві, притому, що, як і він, характером і психіці жінки були дуже різними, і для аристократок і покриток з високих верств суспільства (купецтво, магістрати міст тощо.) можливостей активно реалізуватися у себе у межах традиційного суспільства було все-таки більше. Хоч і часто ситуація не задовольняла, то тут для жінок (та й у окремих випадках і чоловіків) справжній плебей немає в цьому придушення своєї постаті, або без порушення і дотримання значній своїй частині встановлених соціумом заборон не міг. Пояснимо про всяк випадок, що все четверта група причин, не робила, на погляд, появі та розвиткові сатанізму неминучим, а лише посприяла цьому, вибір в сенсі форм і методів реалізації особистих потреб та бажань, боротьби за справедливість й свої правничий та потреби, і допустимості у своїй порушення, відмовитися від тих чи інших традицій і норми суспільної відповідальності і релігійної моралі кожен людина робила однаково завжди сам.

5.Наконец, до п’ятої групі загальних складових слід віднести християнські теологічні напрацювання, що стосуються ідей власне саме сатанізму (як у межах єресей, і у рамках офіційної традиції, і інквізиції) — ідеї про пакті людини з дияволом, друку диявола, власне, про поклонінні дияволові, жертвопринесення і присяга дияволові, непристойний поцілунок, шабаш, т.зв. чорна меса (останні двоє - взагалі новоділи XIV-XV ст. і доти, на думку багатьох учених религиоведов, їх просто немає.).

О видах сатанізму

Процесс інтеграції всіх вищевказаних елементів й поява порівняно єдиного релігійного течії, що можна вже назвати <сатанизм> - порівняно довге і малоизученное явище. Однак дещо про неї сказати таки очікується. Насамперед, необхідно казати про чотирьох різних, хоч і об'єднаних багатьма загальними рисами, видах сатанізму — <сатанизме соціальних низів>, більш відомий як <ведовство>, <сатанизме еліти>, викликану жагою влади, нових відчуттів, вседозволеністю і моральним релятивізмом, про <люцеферианстве>, помітно развившемся серед інших антиноминалистских єресей з XIII століття, обіймав певною мірою проміжне становище між <сатанизмом низів> і <сатанизмом еліти> у період (пізніше воно зблизиться з <сатанизмом еліти> по основний соціальної базі) і, можливо, може бути про т.зв. <черном сатанизмі>. Слід дуже й жорстко підкреслити, всі ці поняття застосовні повною мірою тільки до середньовічної ситуації, а суспільстві від XVI по XVIII ст. ситуація вже зовсім інша (про чому ми коротенько пом’янемо нижче), а XIXXX ст. — і взагалі цілком третя, причому у наш час треба особливо казати про т.зв. <неосатанизме>, котрий за цілої низки параметрів відрізняється від перелічених вище та його її подальшого розвитку, а можливо (дискусія серед науковців цієї теми ще завершено немає і єдиної погляду) і взагалі не уявляє собою нове явище.

Говорить про <сатанизме> як самостійному явище можна лише після розвитку та інтеграції всіх п’яти компонентів (у деяких течіях, особливо у <сатанизме еліти>, поза ними будуть інші чинники, що пом’янемо нижче). Найбільш останніх з цих компонентів за часом розвитку є особливим п’ятий — теологічні напрацювання ідей про спілку і диявола. Про нього і, скажемо кілька слів. Як відомо, вперше згадування про союзі людини і диявола ми можемо знайти у легенді святого Василя (датоване ок.380 р.). Тоді як, набагато більшої популярності знайшла легенда святого Феофілі (прибл. 540 р.); в VIII в. її на латину перевів Павел-Диакон, відтоді вона багаторазово листувалася і переказувалася. Спочатку пакт трактувався як юридичний договір, признававший за кожної стороною певні права, і згадувався у зв’язку з ні з чаклунством, і з т.зв. <высокой магією>, искавшей у найкращих проявах єднання з божественним, а гірших — підпорядкування всього универсума-макрокосма егоїстичним цілям людини, знає його закони. Саме у тому контексті пакт згадується у зв’язки України із іменами Герберта (вчений і священик XX ст.) і Фауста. Ідея договору не відразу добулася народне свідомість, проте вже у одному місці ми трактату Бл. Августина <О християнському вченні> закладаються самі основи для теологічною трактування ідеї договору, і по запровадження їх у XII в. в канонічне право <Декретом> Грациана вона стане значно більше поширеної.

И ось у X-XI ст. ідеї йдуть у маси — це було пов’язано, передусім, з т.зв. єрессю павликиан, чи богомилов, яка зародилася ніби між іншим в Візантії й на Балканському півострові, околицях, давно християнських понад шість століть. Останнє цілком зрозуміла — працю по переробці всієї картини світу простіше у тому, хто її добре знає в ортодоксальному варіанті. Саме єресі павликиан Сатанадеміург, творець земного світу і матерії, всієї матеріальної Всесвіту, старший син вищого божества (Ісус — молодший, тобто. очевидна глибока переробка класичного канону), таке істота, хоча й зле у деяких проявах, вважається гідним поклоніння і має культ. Ось, мабуть, саме цього і треба відраховувати народження власне сатанізму як течії, тобто. не лише перестав бути самостійної релігією, а й вдвічі молодший ортодоксального християнства.

Предшествующие богомилам т.зв. <реформистские> церковні єресі VIIIX ст. внесли набагато менший безпосередній внесок у формування феномена сатанізму, але де вони формували у суспільстві готовність знехтувати церковними й суспільними законами, недовіру, зверхність і зневага до духівництва і таїнств.

Другим знаковим подією цього періоду можна, мабуть, назвати судовий процес, який у 1022 року у Орлеані королем Робертом II над т.зв. <Орлеанскими єретиками>. Поруч із єретичними ідеями реформатського штибу <Орлеанские єретики> звинувачувалися у сексуальних і кровозмісних оргіях, жертовному убивстві дітей, спалення народжених у результаті оргій немовлят і канібалізм. Але цього і глумління над обрядами християнських таїнств єретиків звинувачують й у поклонінні дияволові (!), причому представавшему у різних особах — звіра, чорного людини чи ангела світла. Це — новий елемент зі звинуваченнями проти єретиків, хоча самі єретики наголошували на входження у них Святого духу, і явище ангелів і, в такий спосіб, це ще можна вважати сатанізмом як віровченням (і з точки теологів ряд дій єретиків, якщо вони й справді були скоєно як наводилося на слідстві, однозначно кваліфікував їх як служителів Сатани, і з погляду світських законів на той час, що її в тому випадку поділяємо, був сукупністю вкрай соціально небезпечних уголовно-преступных діянь, потребують негайного і жорстокого покарання).

Далее слід охарактеризувати дуже коротко розуміння контексту ситуації деякі риси й особливо обстановки у суспільстві, церкві та світському праві попереднього часу раннього середньовіччя.

Прежде всього відзначимо, хоча ситуація з міським управлінням Західної церквою (як, втім та Східної) не була безхмарним, і боротьбі верховну папську чи патріаршу влада часто приносилися на поталу багато обов’язкові для християн чесноти займали чи прагнули зайняти пости людей, але для папського престолу (і престижу, авторитету у власних очах народу Західної церкви загалом) вона із середини десятого незалежності до середини одинадцятого століття стояла просто катастрофічної, гірше не придумаєш. Перші півстоліття на папському престолі сиділи (і вбивали одне одного цей престол) непросто злодії і розпусники, а люди, споруджувані на цю посаду часом завдяки зв’язкам благоволивших до них римських куртизанок чи які були їх нащадками, як тато Іоанн XII [955−964], онук знаменитої блудниці Мароции, повністю успадкував гірші моральні риси бабусі. Перелічувати діяння які йшли його Бенедикта VI, Боніфація VII, Бенедикта VII, Іоанна XIV, ГригорияVI і Іоанна XVI ми не будемо, це стаття по критичної історії папства, що й так багато написано. Винятком з загального низки був лише з самих образованнейших учених свого часу (і, можливо, займався як наукою, а й високої магією, хоча, очевидно, він не вважав будь-яку магію служінням дияволові (див. погляди неоплатоников), у яких був після смерті обвинувачений ворогами) під назвою Герберт. Його збудував на папський трон імператор Оттон III під назвою тата Сильвестра II, але незабаром обидва померли, і такі півстоліття афери з папським престолом крутив Бенедикт IX, тричі (!) одержавши собі «це місце, щоб: відразу продати його кожному, який побажав стати Папою Римським і яка заплатила при цьому достатні, з погляду запитів Бенедикта IX, гроші. Така ситуація тривала до воцаріння на папському престолі Льва IX і його, знаменитого реформатора Григорія VII. Зрозуміло, що організовано ведуть у такі умови боротьбу з єресями церкви важко було, І що така обстановка всередині самій церкві сприяла зростанню єресей, стверджували, що церква спотворює справжнє християнство і підпорядковуватися церкви — необов’язково. Потреба реформах і очищення церкви ширилася, і коли частина поміркованих реформаторів у межах т.зв. Клюнийской реформи дійшла влади (їх лідером став саме Григорій VII), то поруч із запровадженням суворих монастирських статутів, таємниці сповіді і очищенням зміцнення своїх лав церква став і більш нестерпною і необхідність активної боротьби з присутніми у суспільстві нехристиянськими тенденціями. Цьому сприяв і те, що на той час навіть у христианизированных в VII столітті землях змінилося чотири-шість поколінь, вихованих в переважно християнської картині світу з дитинства. Язичництво, звісно, було присутнє у тому світогляді, але вже настав зовсім не як альтернативна християнству цілісна картина світу, а лише як окремі пережитки, традиції, і культи, не які становлять згуртованого та образу сильної світогляду, як колись. Тепер церква, спираючись на придбане і укріплене світської владою ідеологічне світоглядний домінування в свідомості сучасного їй суспільства, вже могла дозволити собі розкіш оголосити практичну активну боротьбу з всіма будь-яким язичництвом (точніше, з його залишками) на підконтрольній їй території Центрально-Східної Європи, сил при цьому вже вистачало. У колишні ж часи, шматована внутрішньої боротьбою на Вселенських соборах, церква хоч і займалася активної проповіддю серед язичників, але язичництво саме собою (як, до речі, і чаклунство) не вважалося злочином і систематично не переслідували (хоча, звісно, вважалося релігійним гріхом і варварські королі іноді підтримували церкву у боротьби з ідолопоклонством суворими законами), а злочину, пов’язані з чаклунством (на відміну єресі!) судила світська (!) влада відповідно до традицій спочатку римського права, а потім права варварських королівств.

О <магии> в середньовічному законотворчості

Об цьому слід також сказати кілька слів. Основи ставлення до чаклунства світської влади у ранньосередньовічної Європі слід шукати, безумовно, в римському праві, в кодексах Феодосія і Юстініана. А римське право ігнорувало магію, поки не вабила у себе заподіяння конкретного шкоди людям чи майну. У цьому разі магія кваліфікувалася як злочинне діяння, причому кримінальна, і маг чи чаклун, як і кожен злочинець, підлягав покаранню; при цьому визначення покарання важливим був більш кінцевий результат шкоди, чимось, як саме шкода цей був нанесений — фізично чи магічно. Всім злочинів, де знаряддям виступала магія, аби відбити їх специфіку скоєння, застосовувалося поняття <малефициум>. У цьому, як ми згадували раніше, не було ніяких ідей про договорі чаклуна чи чаклунки з Сатаною, і <малефициум> не вважався особливим злочином. Хоча у ролі експертів-консультантів за його розслідуванні могли залучати священнослужителів (певне, як і магів!), самим розслідуванням займалися звичайні світські суди, як і розслідуванням звичайних справ, а рівень судової інстанції часто визначався, як та інших злочинів, тим, кого воно стосувалося мірою важливості. Вестготский король Аларих ІІ своєму <Бревиарии> варто за римлянами — злочин що така перебуває у її кодексі під юрисдикцією держави, а чи не церкві та часто карається суворо, до смерті чаклуна, але з самого факту чаклунства, а тільки у зв’язки й з вагою злочини минулого і заподіяною шкодою. Звичайно ж уложення про покарання VII-IX ст. рекомендували стосовно викритим в <малефициуме> (якщо скоєне не призвело до серйозним матеріальним наслідків, на думку судової влади), заклинаннях і ідолопоклонстві лише накладення церковної епітимії на 1−3 року. Перше згадування про можливості катувань під час допитів чаклунів є лише у капитулярии Карла Великого 805 р. (ох, важко було вводити християнство у Саксонії і Баварії! — див. вище) однак вона супроводжується спеціальної застереженням, свідчить: тортури нічого не винні приймати характер безглуздою жорстокості, потрібно використовувати лише у в крайніх випадках і (під загрозою покарання у разі порушення!) в жодному разі повинні спричинить смерті чаклуна.

Народ ставився до ситуації менш спокійно, як держава. Не слід за безграмотності думати, що боротьби з відьмами, чаклунами і до таких причисляемыми — справа рук лише суддів і нехороших інквізиторів. Самосуди і вбивства підозрюваних у чаклунстві, певне, насправді були рідкістю в ранньому середньовіччя. Вже <Пакте Алеманнов> (613−623) є пункт, який забороняє самосуд над обвинувачуваними в чаклунстві. Понад те, за марна обвинувачення людини у чаклунстві накладали як штраф. Едикт короля Ротара (643г.) забороняв спалювати самосудом жінок за звинувачення у канібалізм. І це було й Салическом праві, і, нарешті, саксонський капитулярий 775−790 рр. накладає заборону як у віру в канібалізм, і на сам канібалізм, і навіть на самосуд чи поїдання убитих відьом (!), т.к. у період ще жили поганські пережитки віри у те, що чаклун чи відьма, з'їдаючи печінку (серце) людини, акумулює у собі сукупну силу, удачу могутність і всіх з'їдених, і, з'ївши печінку (серце) чаклуна чи чаклунки, можна було одержати всю їх собі силу й могутність.

Такова була в народному свідомості. Суспільство після падіння 850 г. Франкской імперії переживало роздрібнення західноєвропейських держав — як зсередини в результаті наступу феодальної роздробленості, і у ході загроз ззовні. Церква і суспільство відчували однакові проблеми. Проте, паризький собор в 829 р. вперше оголошує вірші Левіт 20:6 і Результат 22:18 як обгрунтування постанови, за яким король може (і зобов’язаний!) карати тих, хто лагодить шкода, продавшись Сатані. Це — перші ознаки зміни ситуації, зараз і суспільству, і церкви є важливіші, але ми час повертатися — до середини XI століття, яку ми говорили вищою, і процес над <орлеанскими єретиками> це перше масове застосування страти світської владою за обвинуваченням у єресі і з саме релігійних мотивів (хоч і нерелігійних законів з лишком вистачило для цього заходу) — перші ластівки жорсткішого протистояння офіційної російської влади і офіційною церкви з одного боку, і радикальних напрямів з іншого.

О поняттях <зла> і <сатаны>

Теперь слід трохи сказати зло і понятті Сатани. Відмінність юдео-християнської концепції зла від язичницької (і відмінність принципове!) й у тому, що у язичництві принцип зла був цілком відділений ідеї демонів — добрих чи злих істот, що з’явилася через розвиток уявлень анімізму. Іноді зло вважалося відхиленням задуму Создателя (-лей) якихось сутностей і, а іноді - витвором Вищих Сил поруч із добром (бо самі вищі сили зовсім на вважалися абсолютним добром стосовно людині). У юдаїзмі до вавилонського полону злі духи теж ототожнювали із вищою злом і підпорядковувалися йому, бо саме зло тоді ще планували ніким як вищий вселенський принцип.

Во часи вавилонського полону іудаїзм засвоїв з зороастризму дуалістичний принцип. У книгах Старого заповіту, написаних до полону, слово Satan отже лише <соперник>, і аж ніяк обов’язково зле, надприродне істота. А в Захарії 3,1 Паралипоменоне 21 і книги Йова, написаних після вавилонського полону під впливом ідеї зороастрийского Ахримана, Сатана — цілком конкретна постать, причому дух, спочатку створений хорошим який учинив гріхопадіння внаслідок гордині. І цю рису тварности, створення, з якого Сатана стояв спочатку незмірно нижче Творця, був явно й у принципі приречений на програш як сутність створена, незмірно простіша і слабка, ніж творець, і відрізняло єврейського Сатану від перського Ахримана. Після вавилонського полону вважається вже, будь-які і всі сили зла на службі в Сатани, але ніякого культу поклоніння суті, чий шлях міг стати охарактеризований фразою <черные починають і програють>, природно не і були тоді скластися.

Раннее християнство усе це успадкувало, але додало по-перше історію заколоту янголів на чолі з Люцифером проти бога, а по-друге затвердив, щодо заколоту Люцифер був охарактеризований першим і кращим із янголів, самим потужним і прекрасним (див. Тертуллиана і ін.).

Далее — християнська концепція про природу зла у світі. Коротенько — ця природа мислилась двоякою. Перший джерело зла — зла воля (перекручена гординею і гріхопадінням) Сатани і демонів — колишніх янголів, а другий — перекручена (знов-таки, гріхопадінням) воля Адама і нащадків його. Бог не хоче зла, але допускає його, якщо і як за первородний гріх, те, як слідство нього. Саме тому Сатана і може (поки) спокушати і християн. Але над єретиками, поганими християнами, нехристиянами вона має значно більшу влада. Язичники, грішники, єретики, відрізані від тіла Христового, прилепляются до тіла Сатани — жорсткий дуалізм аристотелианцев — або-або.

Однако збільшення могутності Сатани як ворога Божого, запущена теологами, вийшло незабаром у народному свідомості з-під церковного контролю та народні уявлення почали поступово дедалі більше зрушуватися до ідей дуалізму добра і зла, на свій час знехтуваним євреями, й у таких процесів було цілком серйозні соціальнопсихологічні причини. Річ у тім, що зовнішні погрози на суспільстві XI-XII століть змінилися внутрішнім напругою — яке постійно зростало. Стрімке зростання населення Криму і міграція людей міста, зміни у звичному економічному укладі і політичний нестабільність, реформістські і антиреформістські руху всередині церкви — усе це збільшувала невпевненість у майбутньому, нерозуміння ситуації та почуття нестабільність у значної масі народу. Люди жадали стабільності, та той котився, як здавалося, до хаосу, нестабільність росла, і її були зрозумілі середньовічному людині. І саме на цей час реформована церква повідомляє безкомпромісну боротьбу з всім нехристиянським, з її погляду, оголошуючи усе це — справою рук тільки і колись всього Сатани. До того ж церква бореться і про те, що вважала за краще, за відсутністю раніше рис і можливостей, практично не помічати на що дивилася крізь пальці. І ця церква, могутня як що раніше, що має повної підтримкою світських владик і майже абсолютною владою — адже в розпорядженні Сила Божа, і підтримує у тому церква сама світська влада — обидві разом як не виходить із цієї боротьбою зримими перемогами, а й своїх гріхів та політичної нестабільності все зростає. І це наводить міркування багатьох середньовічних людей, до простенькому (і «глибоко хибному з погляду будь-якого віруючого християнина і самої ортодоксального християнства) висновку, що противник в церкві під силу із нею принаймні можна порівняти, і може дорівнює - адже борьбе-то ще іти врозріз і йти.

Трансформация поглядів чітко помітна в змінила романське мистецтво готиці. Тепер усі погане у житті - неврожай, хвороби, невдачі, дії чиновників, що завгодно — робилося саме з участю особисто Сатани, він був незримо постійно навколо, скрізь, поруч із кожним, підстерігав у кожний початок і одночасно — він (як і Ісус Христос і Діва Марія) стоїть у сприйнятті людей чимось більш <человеческие> риси. Результати життя жінок у таких умовах, виховання з дитинства на постійно гнітючої атмосфері передчуття погрози та страху перед безкінечною владою та величезними можливостями верховного духу зла позначаться скоро — коли вірити в створеного богом могутнього Сатану утвердиться до 1150 р. спочатку Півдні Німеччині й вздовж Рейну і благодатний грунт знайдуть тут проповіді миссионеров-богомилов. Але з 1170 р. приблизно тут народиться справжня, могутня дуалістична єресь — надзвичайна протягом, сотрясшее західне християнство — рух катарів.

О ролі руху катарів у процесі становлення <сатанизма>

Об цьому рухові, яке безпідставно багато фахівців вважають ідейній основою, вперше постулировавшей масово, доступно й відкрито теза про порівнянності можливостей та могутності і навіть рівність Сатани з Богом, вперше масової свідомості що поставила врівень Бог і погода Сатану, дала життя цілої низки єретичних течій, у тому числі - сатанізму, слід сказати окремо.

Согласно віровченню катарів, саме дух зла створив наш матеріальний світ, причому пастку для духу, і людські душі, тому нудяться у тісному клітині плоті (помірні дуалісти серед катарів вважали у своїй, що дух зла створено богом, а абсолютні дуалісти — що він був явно як рівна з богом сила). Катари заявляли, що старозавітний бог-создатель, творець цього дивного світу, владычествующий над матерією — і є князь нашого світу, диявол. Далі стверджувалося, що все старозавітні персонажі, як і Іоанн Хреститель з Нового Завіту, є демонами! Христос — не богочоловік, а чистий дух, посланий Богом добра в матеріальний світ, щоб відкрити людським душам шлях порятунку з полону. Католицька церква ж нібито є знаряддя, створене дияволом запровадження людей оману. Найстрашніший гріх — дітородіння, бо ідея продовження роду робить душу рабом плоті. Оскільки Христос був духом, він не відчував страждань після розп’яття й тому хрест може бути предметом поклоніння. А оскільки християнські обряди хрещення і причастя відбуваються з допомогою матеріальних субстанцій, всі вони також хибні і підлягають осуду. Катари не були дьяволопоклонниками, навпаки, вони католиків ненавиділи диявола. Але вони ненавиділи і всі створене дияволом, щоб тримати у полоні їх душі - отже, ненавиділи і католицьку церкву, і створену нею мораль, і дітородіння, і навіть самі свої тіла — темниці для божественних душ, створені дияволом. І тому одні їх жили, в аскезе і умерщвляли свою плоть, інші навпаки. Велі себе демонстративно аморально, оскільки, по-перше, хотіли протиставити себе цього світу, його стандартам, і не сповнити встановлені церквою (тобто., на думку, дияволом) норми і заборони, провістити про своє святості та свого розрив із минулої ерою. По-друге, із цієї причини сектанти глумились над церковними вівтарями і обрядами (встановленими, на думку, дияволом для обману людей!). І, насамкінець, оскільки душа однаково чиста, а тіло та її інстинкти всі - від диявола, їх очистишь, все моральні заборони також від диявола, йдеться про дітородінні зайве думати, воно гріх — те й яка різниця, що чинить і з ким кохається тіло — звідси різнорідність, оргії, кровозмішення, гомосексуальні і лесбійські відносини, розплата сексом як норма міжособистісних і внутрішньогромадських відносин, груповий секс і смерть від голоду внаслідок народжених немовлят, відібраних у матерів — з найкращих спонукань, щоб їх, немовлят, душі швидше звільнилися з в’язниці тіла, і не мучилися у матеріальному диявольському світі, юдолі гріха та страждань. Убивство і самогубство теж, відповідно, гріхами не вважалися, хоча проводилися не за бажання будь-якого, лише волею глави громади, мудрого і чистого гріхів. І водночас усі вони ненавиділи диявола, щиро вірив у бога добра і його ревно молилися.

Такая єресь, як така, безумовно, була сатанізмом, бо катари поклонялися доброго Богу, а Сатану проклинали, і всі їх вчинки, жахливі з погляду ортодоксально-религиозной, та й світської моралі, були викликані саме, і саме, лише ненавистю до Сатані й жорстокою боротьбою з нею.

Но ось підгрунтя для сатанізму катари підготували добряче. По-перше, у маси була кинуто ідея про рівність сил диявола і бога, і розійшлася на цього разу куди ширше, аніж за богомилах. Якщо ж саме диявол панує над матеріальним світом тут і він, і незрозуміло, хто їх із богом кого переможе, якщо скрізь й у всім у цьому світі проступає зла воля диявола, не краще простій людині схилитися перед дияволом, тим більше людська душа, обплутаний мережами повністю підвладній йому матерії, однаково зможе вирватися до Богу добра? Язичники раніше шанували темні й лихі підземні сили, і чому середньовічному людині під впливом ідей катарів і наслідувати приклад язичників? З іншого боку, якщо тебе раптом переконали, що старозавітний бог, якому ти звик поклонятися все життя й якого, будучи християнином, ти поважав — це не багато, ні диявол, тобі щось залишається, як, що поклоняєшся дияволові - але зовсім передбачає обов’язкову, що тепер покинеш усе й підеш за катарами — можеш і продовжувати поклонятися, як раніше, але вже настав пам’ятаючи, що поклоняєшся — дияволові. І, насамкінець, заперечення катарами католицькій Церкві, діями представників якої народ бував частенько незадоволений, знущання над обрядами, ритуалами, вівтарем — усе це ввійде у зароджуваний сатанізм.

А ідея бога добра і доброї душі, узята у катарів, породить у новій, радикальної хвилі єресей <антиноминалистских> єресей тринадцятого століття т.зв. <принцип внутрішньої правоти> - що бог є всі і кожна людина є бог, і, отже, що він і робив, він, як усвідомив себе частиною бога, непогрішний, як сам бог, і вільний творити, що заманеться без жодних моральних обмежень.

За катарами і пішли у XIII столітті ті ж самі т. зв. <антиноминалистские єресі>, об'єднані <принципом внутрішньої правоти> віруючих, і запереченням церкви, всіх його догматів, прямування десяти заповідей і заснованих на виключно цьому всіх норм традиційної моралі, поведінки та сім'ї.

В цілому, можна, мабуть, сказати, що у XII-XIII столітті та оформляються під час що відбувся і переосмыслившего ідеї катарів антиноминалистского руху, і в через відкликання них тупцювала основні середньовічні течії <классического> сатанізму. Насамкінець нашого стислого огляду ми трохи докладніше охарактеризуємо відмінності між тими течіями і пояснюються деякі їх особливі риси, т.к. п’ять основних комплексів про причини і джерел формування сатанізму загалом ми привели вищою, і будемо щоб уникнути повторів відсилати читача в разі потреби до відповідної частини статті.

О <сатанизме низів> чи <ведовстве>

<Сатанизм низів> чи <ведовство> - складається з урахуванням колишніх традицій чаклунства і пережитків поганських вірувань (див. пп. 1 і 2), меншою мірою ранньохристиянських єресей (п.3), а насамперед цього прикрого феномена стало можливим після християнізації масового мислення та світогляду народу по-перше і після перелому у тому світогляді у зв’язку з пожорсткішанням позиції церкві та її влади у раннесредневековом суспільстві XI—XII вв.(см. вище) і зміною поглядів на Сатані в церковному і народному світогляді, відбитому у цьому однині і в готиці. значно більше, ніж п. 3, у появі масового знахарства треба враховувати п. 4 — комплекс соціальних, соціально-економічних і культурно психологічних причин, що з ідеологічним протистоянням рухів народного протесту з офіційним владою та церквою, ні з психологічної та соціальній проблемою самореалізації активних особистостей з соціальних низів, передусім жінок, оскільки така самореалізація була найчастіше можливе тільки в разі порушення традицій, норм жорсткого середньовічного соціуму. І хоча у результаті п. 5 — дій церковної теології і складалися подання у церкві та масове суспільство (зокрема, до речі, і в самих майбутніх відьом) про знахарстві і шабашах, про <непристойном поцілунку> і злочинах відьом, про змові відьом і диявола і формах цього змови — то це вже ефект <наложения> ідеології масову свідомість, ефект вторинний, хоча саме і завершив процес освіти <низового сатанізму> і впливав на розвиток знахарства з XI століття дуже, та й на масові (які дійшли і по нашого часу!) ставлення до знахарстві - теж. Проте <ведовство> чи <сатанизм низів> недоречно з погляду світського релігієзнавства, з погляду, відносити до розвиненою релігії, т.к. у ньому власне ідеологія, релігійна вероучительная систему було оформлена і виражена вкрай слабко, більшість учасників мали про неї кращому разі вкрай слабка й розпливчасте уявлення, у собі вкрай аморфного конгломерату християнських поглядів і поганських елементів, зрідка щедро приправлених вираженими в примітивно християнської лексиці ідеями соціального протесту і волелюбності (пізніше усе було структуроване усе ж теологією і інквізицією). Домінували окремі обряди і ритуали, найчастіше навіть пов’язані або, дуже слабко пов’язані на єдину культову систему, а організації, зазвичай, не піднімалися вище рівня релігійної групи непостійного складу, без розвиненою керуючої ієрархії. Ці організації, та й весь <сатанизм низів> загалом, можна охарактеризувати, як социально-идеологическое рух чи протягом, прикордонне між слабко організованим соціальним рухом і сектами раннесредневековых єресей. Виникало і дуже поширювалося знахарство саме там, де доти було сильно вплив катарів — Нідерланди, у Німеччині й мови у Франції, у північній частині Італії. У Іспанії, в Скандинавії і півдні Італії, де доти не отримала широкого розмаху катарська єресь, і знахарство мало розвинулося як <сатанизм низів>. Та оскільки рух катарів мало свої причини, передусім соціальні, ми вправі припустити, що й після придушення руху катарів проблеми, що призвели для її виникненню, очевидно, були задовільно вирішені, що й спричинило до зародженню нового ідеологічного і міністерства соціального явища — знахарства. Це явище підтримувалося як соціальної обстановкою, і вищезгаданим <вторичным> ефектом поглядів на ньому масовому і церковному свідомості, розробленим у підпорядкуванні церковної теології і інквізиторських судах, і протягом тривалого довершеного домінування релігійного світогляду у Європі на поєднанні соціальної нестабільністю, до кінця Середньовіччя (фактично до 1650-ых рр.). Масові ведовские процеси, проведені як інквізицією, і світськими судами, як католиками, і протестантами (останніми інколи навіть більш ревно, у стилі народних самосудів чи з світському праву, куди вже до того часу ввійшло і спалення як за знахарство) доводили з п’ятнадцятого незалежності до середини сімнадцятого століття, що у масовій свідомості тепер будь-які відхилення від соціального норми й протести найпростіше віднести до відомому (і реально що існував!) знахарству, благо цей звичний, зрозуміла всім смертоносний ярлик було дуже зручний у соціальній, внутрирелигиозной і взагалі ідейній боротьбі на той час. Проводячи, безумовно, багато в чому помилкову і неправомірну паралель, можна сказати, що також зручно колись на нашу батьківщину використовували ярлик <врага народу> - були реальні вороги радянської влади, і їх чимало, були свідомі саботажники і агенти іноземних розвідок, але Тухачевський, расстреливавший селянські повстання хімічними снарядами не м’якше, ніж американці, сжигающие в'єтнамських дітей у сімдесятих чи Хусейн курдів у недалекому минулому, безумовно, ні ворогом радянської влади і англо-немецким шпигуном, проте оголосити її такою було зручно його противникам дало прийнятну версію для народу. Поняття знахарства було <раскручено> і розтиражовано церквою, і тепер будь-яке чаклунство, магію, а вони часто й взагалі будь-яке щось, яке у в протиріччя з церковної картиною світоустрою, зараховували до знахарству і служінню дияволові. Проте якщо з середини XVII століття, уперших, початок зміцнюватися альтернативне наукове світогляд, по-друге, що у епоху Відродження процес повернення спочатку у свідомість інтелектуальної еліти, а тоді й посиленого третього стану образів античного мистецтва та Міністерства культури поступово змінює масову свідомість, наукове світогляд стає, як і захоплення античним язичництвом, дедалі більше масовим, відроджуються серед інтелектуалів неоплатонические погляди, набагато краще неоаристотелианства схоластів відповідні розвитку природною та технічної науку й швидко змінюється, і період відносної стабільності з закінченням Тридцятилітньої війни" та англійської буржуазної революції знаменує початок епохи нової доби. Соціальний протест переливається на нові форми, настає час боротьби третього стану влади і буржуазних революцій, вже над релігійних єресях, а економічних і полі-тичних виступах без релігійної оболонки, в термінах боротьби за юридичні права, доходи громадян та світську влада починають почуватися відомі третім станом низи. Пункт чотири перестає бути актуальним, у суспільстві нової доби вище соціальна мобільність, особливо вертикальна, й можливості до самореалізації, соціальні і політичні проблеми зовсім інші - інакше вирішуються. Пункт п’ять також недійсний — церква втратила колишньої авторитет, і ми згадували вище, наука і «культуру Класицизму з амурами і каріатидами, зроблять поганські образи звичним елементом культури, багато речей, як раніше каралося б вогнищем, стає аристократичної модою й нерозривності культурної традицією. Чаклунство в цей час, звісно, є, тоді як знахарство з середини сімнадцятого століття, по вищезгаданим причин, як серйозне протягом щезає повністю.

Говоря про Східній Європі та, конкретніше, про Росію, слід зазначити, що вихідна ситуація у країні була з швидше Скандинавії (дуже пізній хрещення, довгі пережитки язичництва, двовір'я і синкретизм), а невдовзі ординське вторгнення — потужна зовнішня загроза — згуртував суспільству й так церкву у боротьбі з нею на стадії феодальної роздробленості, і величезний влада церкви в XIV-XV ст. була використана передусім, як відомо, для звільнення з ярма і допомоги світської влади у створення єдиного держави. У Росії її не знайшли грунтів та практично були відсутні в релігійному свідомості дуалістичні ідеї подібні катарским, Сатана задумувався як й у початкової іудейської традиції, соціальні умови відрізнялися від країн Європи, а найголовніше, пережитки язичництва в масовій свідомості були значно сильніше, та й згуртованість боротьби з зовнішньої загрозою різних верств українського суспільства — вище. Жоден з порівняно великих російських селянських повстань не замахивалось православ’я, більше, часто частина пересічного духівництва підтримувала повсталих (на противагу вищому) і повсталі боролися ні з церквою, і з її окремими, грішними зі своїми точки зору служителями, не замахуючись найчастіше на віровчення і культ. Антиноминалистских єресей на Русі майже було (а точніше, майже немає і слабких, б у основному локальне, в Новгороді XV в. тощо., жодна за розмахом і масовості не порівнялась із західними аналогами, та й їх було — пізніше.). Таким чином, буде великою ймовірністю стверджувати, що чаклунство, пережитки поганства й раннесредневековые єресі на Русі були. Але цілком інша ідеологічна ситуація (виправдатись нібито відсутністю церковному та масовому свідомості ідей релігійного дуалізму і традиционно-раннехристианское уявлення про Сатані, відсутність масових антиноминалистских єресей), наявність потужної загальної зовнішньої загрози саме у стадії феодальної роздробленості і інтегруюча сили у боротьби з зовнішнім ворогом більшість, яка сплачивающая всіх у цю боротьбу церква, унеможливили розвиток феномена знахарства у російських умовах саме як <сатанизма низів> і, не виникла відповідна богословскотеологічна традиція, і феномен інквізиції, не пішов стрімко і зворотне вплив цих факторів масову суспільну свідомість і вторинне закріплення, і тиражування у масовій свідомості розроблених теологами стереотипів і ярликів.

О <сатанизме еліти>

Далее слід зазначити от. зв. <сатанизме еліти>. Це протягом кілька відрізняється від попереднього як у соціальної базі, що видно вже з назві, і по специфіці домінування у його походження трохи вільнішого набору причин. Насамперед, хоча до <сатанизма еліти> діяли у повної мері самі п’ять комплексів причин, треба сказати домінування, мабуть. Четвертого і першого комплексів. Ведучи мову про четвертому, ми природно маємо в виду кілька іншу розшифровку набору соціально-політичних, соціологічних і психологічних причин, ніж ніж для <сатанизма низів>. Серед психологічних — це крім стандартних психічних комплексів, насамперед жадоба нових гострих відчуттів, почуття вседозволеності і моральний релятивізм, та, крім того, ясна річ, жага влади. І тоді з четвертим змикається перший комплекс причин, бо чаклунство і магія у найгірших своїх проявах обіцяє людині влада навіть з людей чи державами, а вищу — над законами будови Всесвіту, та практично необмежену. Аристократам і владикам пропонувалася вищою владою, таке якість панування, провідне у найближчій перспективі до божественним можливостям — усемогутності, усевіданню і безсмертя. Прекрасне знання пороків і повним вад вищих служителів церкви, зобов’язаних втілювати вищу святість, не зміцнювало віру в вищої аристократії (до речі, у самому вищому духівництві), та й гріхів, яким допомагав Сатана, у її повсякденні - політичної, військової, господарської та особистої - було найчастіше більше, ніж благих справ, так і були вони вигідніше й часом, з погляду деяких, необхідніше. П’ятий ж комплекс причин у житті грав, саме, куди меншу роль, чи, точніше, він складався з іншого набору складових. Аристократи часто були людьми, і могли добре орієнтуватися у теології, в ідеях катарів і антиноминалистских єресей, ще, з кінця третього, першого заступника й п’ятого комплексів причин існувало потужне ідейний протягом, практично невідоме і недоступне неписьменним рядовим мещанкам і селянкам, обвинувачуваним, як правило, в знахарстві, але відомий у європейської астрологічної і магічною традиції - вчення Каббалы. Аристократи і маги набагато краще відьом розбиралися б у середньовічної демонології, і воліли поводитися з так званими вищими демонами з іудейського і християнського пандемониума, в деталях розробленого в Каббале і працях низки ранньохристиянських теологів, докладно що описують слуг Сатани і выстраивающих їх за рангам в чітку ієрархію, а чи не з нащадками будинкових і альвов. Ідеї, закладені у вченні Каббалы, серед багато іншого, у тому, що продиктований і переданий богом текст (в тому випадку ТораП’ятикнижжя Моисеево, хоча деякі маги і єресіархи християнської культурної традиції, зокрема і сатанисти, застосовували інколи ці ідеї, й до Новому Заповіту), отож, текст цей є, хіба що, частина сутності самого бога і тому, комбінуючи слова, цифри, поняття цього священного, несе у собі частку божественної волі тексту у порядку, можна хіба що залучити до виконання команды-заклинания, коли всі зроблено правильно, не багато, ні як міць самого бога. Т.зв. <заклятия Каббалы>, побудовані на згадці про і комбінуванні прихованих нібито в священному тексті таємних знань і, особливо, таємних імен бога, вважалися наймогутнішими заклинаннями, (сатанисти особливо полюбили стосовно цьому стару магічну ідею оборотності заклинань, за якою проголошення певної магічною чи священної формули у порядку скасовує її ефект чи викликає протилежний).

Говоря про хронологічних цього течії, можна припустити, що його стало можливим як масове також створення вже після катарів і з початком антиноминалистских єресей, зі зміною поглядів на Сатані в середньовічної культурі, у своїй додатковим другорядним чинником вважатимуться Хрестові походи і ознайомлення з арабської магічною й філософської традицією, а ще через неї - з елліністичним поганським спадщиною. Це протягом організаційно оформлялося як порівняно замкнуті групи чи секти, віровчення тут іноді бувало краще опрацьовано, ніж у знахарстві, з знахарства і єресей позичалися і розроблялися свої ритуали у цілому це можна зробити охарактеризувати як релігійно політичний феномен зі порівняно слабкої сталістю і наступністю здебільшого, за кількома винятками у тому числі найвідомішої (і дуже темній у плані фактичної реконструкції подій), є, мабуть, галаслива з орденом тамплієрів. Сатанізм еліти, проте, існував як щодо помітне явище не довше, ніж знахарство, до середини сімнадцятого століття і зник за тими самими, вищезгаданим причин зростання довіри до науки і популярності середовищі аристократії античного спадщини, з оптимістичним настроєм якого сатанізм тоді конкуренції не витримав, і зміни соціальних умов. Втім, зараз почасти його місце у соціальної групі нинішньої еліти зайняли люциферианство і, можливо, т.зв. <черный сатанізм>.

На території Русі <Сатанизм еліти> не існував за тими самими причин як і знахарство, і дії, наприклад, Іоанна Грозного, як розуміє будь-який більш-менш компетентний у тому людина, немає з нею нічого спільного, скоріш навпаки, але ці тема на окрему розмову.

О <люцерифианстве>

Люцеферианство, поклоніння Люциферу та її культ, виникло й у Європі. Там XII столітті у Реймсі звинувачували єретиків в поклонінні Люциферу, але про культі люцифериан можна розмовляти період вже XIII століття, жерці культу Люцифера зафіксовані у Німеччині 1271 року. Люцифериане цього періоду — не прикордонне протягом, а одне з численних класичних антиноминалистских релігійних сект. Відштовхуючись ідеї, що бог є всі, люцифериане заявляли, що коли так, те й диявол — це теж бог, і отже дияволові, як частини бога, можна й потрібно поклонятися. Вважали, що диявол, несправедливо вигнаний з неба, перебуває в землі, але рано чи пізно буде нібито відновлено в небесних правах, як син і частина бога. І тому треба йому поклонятися, бо як влада бога простирається як4обы до землі, а земля і підземелля нібито при владі саме диявола, як частини бога і князя світу земного, отже, і поклонятися дияволові треба печерах де він можна робити, що потребує диявол порушувати будь-які Божі заповіді без шкоди себе — під землею влада диявола. Люцифериане, як і з антиноминалистские єресі, проголошували дозволительность будь-яких гріхів і оголошували Сатану — богом. Це було ідейній базою для бунтарських настроїв, кровозмішення, статевої розбещеності, людських жертвопринесень, свідомого всіх десяти заповідей, і з ними установок традиційної моралі сектантами та його асоціального і конфліктного поведінки. Люцифериане дуже багато запозичували з знахарства, у частині ритуалів (шабаш, <непристойный поцілунок>, поклоніння тварин і оргиастические ритуали, чаклунські й поганські традиції), щось із ранніх попередніх єресей, природно, і четвертий комплекс причин — соціальних, психологічних і політичних, існував у повною мірою, був і п’ятий, бо до люциферианам відносили (і безпідставно — див. вище) багато, майже всі речей, було розроблено середньовічними теологами і інквізиторами щодо знахарства, і також можна говорити про зворотне вплив, ефект накладення масову свідомість (в т.ч. і свідомість майбутніх сектантів), як у разі з знахарством. Проте, серед люцифериан зустрічалися та освічені що люди з аристократії і навіть духівництва, у плані розробки віровчення вони, окрім переліченого вище активно використовували ідеї, хто був згадані вище у зв’язку з ідеологією <сатанизма еліти>, ідеї Каббалы тощо. Слід зазначити, що соціальна база люцифериан була, як в релігійного руху, менш вузької і різко стратифицированной, жорстко закріпленої, як в попередніх напрямів, й у середовищі можна було бачити людей із різних соціальних верств, цьому вони значно більше процвітали у створенні віровчення, розвитку культу та молодіжні організації й у відтворенні і усталеному збереженні від цього у часу у умовах безперервних та вживання жорсткіших (і геть заслужених!) переслідувань із боку офіційної російської влади. Пізніше, з XV століття, люцифериане все більш зсуваються у плані соціальної бази на бік середніх та вищих верств суспільства, сімнадцятого столітті вони, як і всі радикальні маргинально-христианские і сатанинські течії, переживають занепад, різке зменшення кількості послідовників, втрату своїх позицій серед таємних співтовариств й у контркультуре суспільства загалом, вытесняемые поруч нових утворень і течій, зокрема розенкрейцерами, пізніше масонами. Але вони не зникли зовсім, як і попередні течії, а збереглися, як тоталітарна антиноминалистская секта, цьому вони багато в чому розширили, вдосконалили і доповнили своє віровчення, соціальна база їх нині включала і частина інтелектуалів з середніх верств українського суспільства й у меншою мірою з еліти (тобто., вони змогли частково заповнити нішу зниклого <сатанизма еліти>, ввібравши у собі, відповідно, вищезазначені притаманні їй риси). Люциферианство — перший і найбільш велике (й, єдине точно зафіксоване як реально існуюче) протягом середньовічного сатанізму, збережений донині і має (лише у деяких, а не в усіх піднятих із своїх численних груп, сект і закупівельних організацій!) пряму наступність традиції з що виникли в XIII столітті сектами. Воно, за деякими даними, є і діє й у Європі, в Америці, а останнім часом — можлива й у Росії. Ведучи мову про останньому, слід категоричних тверджень, що у територію Росії люцеферианство спочатку може бути занесено лише приїжджими іноземцями і раніше XVI-XVII ст., і лише у середовищі, виходячи до її приделы, могло існувати до часу петровських реформ, втім, щонайменше мабуть, що його і з’явився ми лише XVIII в. (знов-таки, обмовимося, що сама Петро до сатанистам нічого спільного, попри відомі конфлікти ви з церквою і пародіювання деяких церковних забобонів і ритуалів, у відсутності, просто серед величезного потоку які посунули з його часу у Росію іноземних фахівців із <закону великих чисел> були і приховані люцифериане). Поширення ж це течії серед російської еліти цього не сталося, еліта вважала за краще масонство. Умови змінилися з середини ХІХ століття, коли у величезного шару створених царем Миколою I у процесі збільшення адміністративного апарату імперії небагатих (і найчастіше не задоволених своїм статусом) дрібних чиновників і земських службовців з’явилася соціальна база щодо різноманітних радикальних і маргінальних течій — передусім політичних, як народовольці, але й лише. Щоправда, це — лише умови, припускати впевненіше наявність таких течій у Росії можна тільки лише з рубежу століть, і мізерні відомості неможливо чітко відокремити їхню відмінність від виникаючих тоді ж із всій Європі неосатанистских сект.

О <черном сатанизмі>

Так званий <черный сатанізм> - протягом, існування якого визнається як реальний факт далеко ще не усіма религиоведами, дехто вважає його міфом, або застосовують як загальний широкий термін для позначення будь-яких сучасних переконаних, ідейних і свідомих сатаністів, особливо лідерів, ідеологів і жерців, які роблять жертвопринесення, незалежно від ходи (неосатанизм, люциферианство, <черный сатанізм>), якого останні належать. Ми ж дотримуємося точки зору, за якою до <черным сатанистам> відносять членів релігійних сект, які обожнюють сатану, поклоняющихся йому, у своїй даний тип релігійних організацій відрізняється від сект люциферианского і особливо неосатанинского течії кількома характерні риси:

Вони виникли нібито тоді ж, що й люцифериане, і зберегли, як і люцифериане, наступність традиції з XII-XIII ст., та заодно вони набагато більш вимагає від своїх послідовників вірності віровченню до деталей і ставлять віровчення вище швидкого прагнення до досягнення грошей і влади, прагнучи мінімально втручатися ви повсякденному житті навколишнього суспільства.

Вони поповнюються, на відміну інших сект і течій, переважно за рахунок дітей членів даних сект, спадково, і із дитинства виховуються в відповідної ідеології й звичці соціальної мімікрії, віровчення є таємним із багатьма ступенями посвяти.

Мотиви і цілі більшості приписуваних їм дій зі втручанню у життя навколишнього суспільства (крім ритуалів присвяти й чорних мес), на відміну неосатанистов і люцифериан, практично абсолютно не піддаються розумінню і логічного інтерпретації як з боку <внешних> людей, взагалі слабко орієнтуються на особливостях їх віровчення (це ж стосується, зокрема і спеціально підготовлених религиоведов і психологів), і зі боку присвячених і адептів цього віровчення нижчих ступенів, у своїй саме вищезгадане втручання фіксується набагато рідше, ніж в люцифериан і, особливо, неосатанистов.

На відміну від двох останніх течій, <черные сатанисти> мало беруть участь у контролю за звичайним кримінальним бізнесом, не виборюють і прагнуть цьому, на відміну неосатанистов, часто що з контрабандою, й поширенням зброї та наркотиків, ми інколи з ігровим бізнесом, а останнє час — з постачанням донорських органів, зокрема з живих покупців, безліч люцифериан, які найчастіше виявляють зацікавлення чорному ринку крадіжок й контрабанди предметів мистецтва і антикваріату, до <черной археології>, і прагнуть домовленість створювати структурах влади й кримінального світу довгострокову <агентуру впливу>. Таке протягом як <черный сатанізм>, на думку дослідників, по внутрішньої структурі та особливостям психології рядових послідовників міг стати у чомусь схоже систему виховання в закритих военно-религиозных орденах та організаціях, ориентировавших своїх випускників на постійну, як звичної норми, <двойную життя> - розвідку, шпигунство, агентурну і зв’язну роботу, диверсії, вбивства і виживання у межах, якщо можна сказати, идеологически-религиозно орієнтованого варіанта <стратегии непрямих дій> і інформаційнопсихологічного прихованого управляючого контролю розвитку подій. Такого типу організацій (природно, заснованих залежно від часу, ситуації та регіональних релігійних особливостей кожна у своїй релігійної ідеології) історія знала чимало, тут і асассины <горного старця>, й таємні села ниндзя в японських лісах, орієнтуються на ідеологію ченцівямабуси, і які виросли саме у базі таємних релігійних сект відомі й могутні нині китайські тріади, та й знамениті єзуїти, хоч і комплектувалися не спадково, решта орієнтувалися саме у <стратегию непрямих дій> і всі перелічене вище. Тому існування у Західної Європи таку організацію, як <черные сатанисти>, цілком можна, як і також проникнення (чи, точніше, переселення) деяких її до Америку, Австралію, Росію з кінця ХІХ століття (навряд чи раніше, бо цю організацію не могла бать дуже численної, інакше її, яка вона була, однаково почала б досить відома і помітна, а переселення окремих членів організації у її внутрішніх традиціях відтворення не привела би до швидко до утворення релігійних груп). Проте усе це — поки що тільки має бути гіпотеза, трохи більше того, причому багато дослідників вважають, у Росії (на відміну Західної і Східної Європи) справжніх послідовників цього сатанинського напрями мізерно мало чи у тому, хоча є неосатанинские організації, самі приписывающие себе на <черным сатанистам>.

Возвращаясь далі до ситуації у Європі, слід зазначити, що з середини XVII століття і фактично остаточно століття XIX сатанізм у Європі (і більше, у Росії - див. вище) практично майже зник зміну соціально-політичної, психологічної ситуації, змін — у світогляді, пов’язані з розвитком науку й філософії, скептицизму, позитивізму, атеїзму. Церква втратив свій колишню влада, популярність контроль над умами, процеси секуляризації набирали силу переважають у всіх системах і соціальних інститутах товариства, і відповідно радикальні народні течії втратили релігійну забарвлення і невдоволення виявлялося вже у усе ж класову боротьбу. Людей, дуже сильно вірять навіть у існування бога, змусити вірити у всемогутнього Сатану були ще важче. На роль вищої сили приміряє себе Капітал. Рогатого риса витісняє золотий тілець (теж рогатий, але ці бачить за блиском золота). Потяг до екзотиці і до надприродного з лишком задовольняли магія і астрологія, спіритизм і ворожіння, масони і розенкрейцери.

Однако ніщо не триває вічно, а віра (як начебто на думку психологів) найбільше необхідна людині у період нестабільності й шокуючих змін. Час таких змін — це кінець XIXпочаток ХХ століття. Це час за рівнем внутрішньої нестабільності й кількості які ламають світогляд нових ідей просто більше не із чим порівняти. І на процесі невдоволення церквою, яка може і встигає дати запитання, постійно поставлені як наукою, і філософією і ідеологією, у світогляді багатьох утворюється ідейний вакуум, церква не встигла перестраиться в ногу згодом, що його заповнити, а наука, вже здатна руйнувати старе світогляд, ще всім приносить нове, досить просте та психологічно приємне. У процесі соціальних змін, ідеологічної боротьби, і світоглядного кризи знову множиться число радикальних ідейних течій, зокрема і релігійних, які поспішають скористатися повільністю і неповороткістю офіційної релігії, і запропонувати людям привабливі і швидкі вирішення соціальних, світоглядних і психологічних проблем.

О <неосатнизме>

В цих умовах і виникає вперше нове протягом — т.зв. неосатанизм. Його соціальної базою стає спочатку частина інтелектуальних маргіналів і обивателів, спраглих нових відчуттів і хто цікавиться модними тим часом історіями про могутніх силах зла. Слід зазначити особливі риси неосатанинского течії, принципово що різнять його від попереднього течій сатанізму. По-перше, його віровчення було створено наново <с нуля> зволікається без жодної наступності із будь-яким з попередніх, воно штучно конструировалось засновниками, спираючись на теологічну літературу, даних про єресях і знахарстві, доступні знання з магії і езотериці, зокрема і арабської і далекосхідної, де немає до старих течіям сатанізму нічого спільного. Усе це синкретически змішувалося людьми, з вкрай слабенькими пізнаннями в мовами джерел та його образно-ассоциативной кодуванні. Відповідно, вона пов’язана безпосередньо і повно ні одним із трьох перших комплексів джерел сатанинських течій — ні з чаклунством, ні з язичницькими пережитками, ні з раннехристианскими і гностическими єресями. Елементи від цього в віровченні неосатанинских сект є, але тільки ті яких чули їх засновники, люди й не дуже добре освічені у філософії й історію. Джерелами неосатанизма можна рахувати, у ролі першого — які дійшли до засновників нової течії будь-які даних про будь-яких напрямах сатанізму, з урахуванням синтезу що вони прагнули створити дьяволопоклонническое антиноминалистское віровчення, приправивши це відомими їм елементами різних єресей;

В ролі другого — використані доступні засновникам даних про чаклунстві, ведовских ритуалах і обрядах і «чорною магії у середні віки, почерпнуті засновниками переважно із сучасних їм перекладів збережених середньовічних описів від цього. Як третього чинника, що призвів до з того що до цього зацікавилися обивателі, можна визначити хоча б протилежний ефект пропагандистського накладення стереотипів на свідомість, але в цьому винен лежить аж ніяк не на церкві як раніше, а відтепер і навіки — на мас-медіа (спочатку народжений бульварної літературою не без допомоги романтизму, <Франкенштейна> Мері Шеллі і Фауста Гете жанр романів жахів, і потім з появою <Дракулы> Брема Стокера та її кінематографа, тиражировавшего подібні видовища, це лоскотливої нерви обивателів, звичним життям і модної частиною масової культури.).

Четвертая група чинників — соціально-психологічна є і цьому перебігу, але де вони ближче до тих, які у свого часу були згадані при розборі <сатанизма еліти>, лише роль спраги влади менша, а роль спраги гострих відчуттів (причому при модному занятті - див. перед. пункт) значно більше. П’ятим, мабуть, в конкретному оформленні неосатанинской традиції може бути т.зв. особистісний чинник — практично абсолютна більшість неосатанинских груп, і організацій — саме харизматичні культи, побудовані навколо лідера, що відповідають усім критеріям деструктивного харизматичного культу як типу релігійної організації, розробленим в релігієзнавстві. Для таких організацій типовими є облудна вербування та широке застосування технік зміни і місцевого контролю свідомості залучених членів, їх орієнтація на конфлікт за соціумом і переключення всіх емоційних зв’язків виключно на лідера.

Шестым вважатимуться, якщо можна висловитися, яскраво виражену орієнтацію лідерів більшості неосатанинских організацій використання створеної ними організації передусім чи винятково лише власного особистого збагачення, задоволення спраги влади, насильства, й сексуальних апетитів, різних своїх комплексів, причому віровчення і поклоніння дияволові, його культ, зазвичай є лише зручним засобом (що саме так, лише як, усвідомлено розглядається лідерами даних релігійних об'єднань) а не основна мета, лідери іноді якраз і можуть не вірити у те, що навіюється неофітам. Це принципово різнить неосатанистов від люциферитов і <черных сатаністів>, які мають вищі керівники, як очікується, вважають головна мета дій своїх колег та своїх організацій саме поклоніння дияволу, а не особисте збагачення й інтереси, хоча про останніх і забувають.

Следует відзначити, що провідної ролі у створенні віровчення неосатанизма зіграли два людини, ми думати тут докладно — інформацію про неї будь-який зацікавлений читач зможе багато в будь-якій літературі про сатанизмі як перебігу. Це насамперед Алистер Кроулі, творець перших неосатанинских організацій Європи межі XIX-XX століття, міжнародний авантюрист і мандрівник, поганий агент кількох розвідок, неабиякий, але психічно ненормальна людина, який учинив ряд злочинів, і Ентоні Шандор Лавэй, його учень, поїхав жити у США. Саме цими людьми порівняно недавно, протягом ХХ століття придумані, написані та віддруковані основні книжки, показували б віровчення неосатанизма: т.зв. Біблія Сатани, Синя Книжка, Книжка відьом, Книжка Тіней тощо. Реально неосатанизм поширився у світі вже після Другої світової війни, він у цілому одна із напрямів у великих групі різноманітних тоталітарних і деструктивних релігійних рухів і закупівельних організацій, що з’явилися і розповсюджувалися наприкінці ХІХ — XX столітті у світі, і тримає в наш погляд із нею вулицю значно більше загального з причин виникнення, умовам розвитку, соціальної базі, джерелам членства, особливостям організації, технологіям облудній вербування і функцію контролю свідомості людини та інтересам лідерів, ніж із іншими чотирма течіями сатанізму. У Росії її неосатанизм з’явився вперше, очевидно, з 1980;х років в останній момент ідеологічного вакууму під впливом західних субкультур, але масовим він став після падіння СРСР, як у ідейний вакуум заюшила маса окультних течій із Заходу та його вітчизняних послідовників. Ефект підсилювався популярністю сатанинською тематики масових західних фільмах жахів і рок-культурі, що українці знімало ефект відторгнення, а й у значною мірою робило сатанізм модним захопленням серед молоді. Звісно ж обгрунтованим відзначити у фіналі, що абсолютне більшість сучасних сатанинських культів, сект і закупівельних організацій, чия діяльність помічено біля Росії, ставляться саме до неосатанинским, як і всі найбільші і масові з цих культів, сект і організацій.

Автор статті її опублікуванням не переслідує комерційних цілей, а діє тільки у рамках наукового дослідження, відбиваючи суб'єктивну думку без мети дискредитації згадуваних юридичних і фізичних осіб і повідомленням явно неправдивих результатів.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.