Демократия й суспільне развитие

Дипломатическая академія МЗС РФ.

Кафедра філософії і политологии.

Реферат.

на тему:

«Демократія й суспільне развитие».

Виконав: слухач 2 курсу 1 потока.

Зенкин Денис Владимирович.

Москва — 1997.

План.

1. Демократія: і надії разочарования…3.

2. Визначення демократії… …4.

3. Ідеальна та реальною демократия…7.

4. Демократія та віднайдення ідеального державного устройства…9.

5. Бібліографія… …11.

Демократія: і надії разочарования.

Після відомого французького історика, соціолога і політичного діяча Алексіса де Токвиля[1] у політичному літературі неодноразово висловлювалася думка, що успішний розвиток державних форм неминуче і закономірно призведе людське суспільство до демократії. Пізніше ряд впливових політологів, подібно Токвилю, сприяли утвердженню цієї думки у свідомості. Думки багатьох з яких представляли тим значнішими, що вони зовсім не витікали з факту полум’яного схиляння перед демократичної ідеєю. Демократія представлялася їм буденною і неминучим станом, яке моментально настане поза залежність від сприяння чи протидії окремих індивідуумів чи груп людей. Англійська думку обережно намагалася похитнути цю точку зору, як одна з тих «дилетантських» узагальнень, що випливають із Франції. Проте це «французьке» думка приникло і до Англії, знайшовши собі там ряд твердих последователей.

Проте, у неправомірних спробах підвести під загальний знаменник строкате розмаїтість позицій щодо місця демократії у системі її загальнолюдських цінностей, мимоволі на думку спадає «крамольна» думку, що саме старе пророцтво Токвіля таким знаменником у разі не може. З того часу, як у більшості країн демократія (хоча навіть «відносна» демократія) стала практичної дійсністю, в теж час вона стала предметом жорстокої критики. І якщо колись самим характерним узагальненням політичної науки була думка про прийдешньому торжестві демократії, зараз таким узагальненням багато хто вважає твердження про, як і не парадоксально, неясності її майбутнього, про шляхи її й вдосконалення. Поки демократію чекали, неї казали, що вона неодмінно настане, коли вона настала, про неї говорять, що вони можуть і зникнути. Перш її нерідко вважали вищої школи й кінцевої формою, які забезпечують впевнене і благополучне існування. І ось ясно відчувають, що, зовсім на створюючи міцну основу врівноваженій життя, вона більш, ніж будь-яка інша форма збуджує дух пошуків. У країнах, які зазнали цій формі практично, вже давно перестав бути предметом страху, але ж перестав бути предметом поклоніння. Її противники розуміють, що з ній усі ж можна існувати, її прибічники — погоджуються, що їй властиві чимало недоліки, щоб її безмірно звеличувати. По суті, лише політична думку початку 20 століття впритул наблизилась до сучасному розумінню демократії. Але, його досягнувши, вона побачила, що демократичний лад навів немає ясному і прямому шляху, а до розпуттю. Натомість, щоб бути рішенням завдання, демократія сама виявилася завданням. Оптимісти стверджували, шлях істинний досі не втрачено, песимісти приречено констатували наступ трагічного часа.

Хоч як дивно, термін «демократія» належить до найбільш спірних і невиразних понять сучасної політичної теорії. Один із найпоширеніших звичаїв 20 століття, у часто що є пробачної слабкістю, — у питаннях політики неодмінно ставати під прапор демократії. Як запевняв відомий австрійський державознавець Ганс Кельзен, критикуючи більшовизм, в 19−20 століттях слово «демократія» всюди стало панівним гаслом цілком природно, коли вона, як усякий такий гасло, втратило визначене та тверде зміст. Дотримуючись вимогам моди, почали вважати за потрібне вживати на всіх можливих приводів й у всіх можливих цілей, отже вона стала покривати собою найрізноманітніші і часто цілком суперечать одна одній поняття. Практично кожен соціаліст, не отождествляющий себе з комуністичної партією, сказав би, що диктатура пролетаріату є повне заперечення демократичних засад. Тим більше що апологети комуністичного руху дотримувалися діаметрально протилежної думки. А варті расплодившиеся свого часу з усього світу назви типу «КНДР», «НДРЙ» тощо., що іншим, ніж публічним визнанням власної некомпетентності у сенсі «демократії» назвати не можна. У переведенні на загальнодоступною українською «Корейська Народна Демократична Республіка» звучало б існувати як малозрозумілу тавтологія «Корейське Народне Народне Самоврядування народу». Роздута теорія про існуванні т.зв. «народних» і «буржуазних» демократій не витримує критики. Такі курйози можна й по сьогодні побачити майже «щокроку», і найчастіше в поняття демократії здебільшого вкладається цілком різне содержание.

Визначення демократии.

Хто ж «демократія»? Безумовно не претендуючи на якесь «кінцеве», ідеальне визначення цього надзвичайно складного поняття, спробуємо уявити наш бачення цієї проблемы.

Коли античні мислителі, особливо такі «стовпи» як Платон і Аристотель, відповідали це питання, вони мали у вигляді передусім демократію, як форму правління. Вони розрізняли форми управління в залежність від того, править чи один, деякі чи весь народ і встановлювали три основних стану: монархію, аристократію і демократію. Але й Платон, і Аристотель кожну форму правління пов’язували з відомою формою життя, з декотрими глибшими умовами у суспільному розвиткові. Обидва вони широко мали певний емпіричний матеріал по питання розвитку та зміни політичних форм, і обоє бачили, що коли є в державі якась суть, де воно тримається, незважаючи яким лиха, то форми його змінюються. Кожна з цих форм то, можливо краще залежно від цього, йдуть вони шляхом закону чи відступають від цього, чи мають вони на увазі загальне добро чи власні інтереси правителів. Але ці форми рухливі і мінливі. Жодна їх не є «кінцевої» і ідеально міцної. Це твердження ставилося у цьому однині і до демократії. У зображенні Платона ця мінливість демократії перетворюється на порочне коло: з одного боку це з правлінь, все стають вільними, кожен має можливість влаштовувати своє життя по за власним бажанням, проте з іншого боку, нібито, внаслідок «відсутності у життя людей твердого плану і близько» все тут входить у розлад. Мерехтливість і рухливість демократії наголошує і Аристотель. Найбільш міцним вважає демократичний лад народи, які живуть простий, близька до природі життям. Інші види демократії здаються йому піддаються змін, причому найгіршим виглядом вважає той, у якому у вигляді панування народу править купка демагогів, у якому твердих законів, а сталий міняються розпорядження, у якому судова система перетворюється на знущання над правосудием.

Європейський гуманізм вніс значні «ускладнення» в «простоту» грецьких визначень. Древній світ знав лише безпосередню демократію, до котрої я народ (раби, зрозуміло, за межі не вважалися) сам править державою через загальне народне збори. Поняття демократії збіглося тут із поняттям демократичної форми управління, з визначенням безпосереднього «народоправство». Хоча Руссо також відтворював це грецьке слововживання, проте саме його створив теоретичне обгрунтування дедалі ширшому розумінню демократії, яке утвердилось до нашого час. Він допускав, що з верховенством народу може бути сумісні різноманітні форми структурі державної влади — і демократична, і аристократична, і монархічна. Цим він поєднує відкрив шлях до нового розуміння демократії, як форми держави, у якому верховна влада належить народу, а форми управління може бути разные[2].

Пізніше поняття демократії розповсюдили попри всі форми держави, у якому народу належить верховенство у встановленні влади й контроль над нею. У цьому допускалося, що свій верховну влада народ може виявляти як безпосередньо, і через представників. У відповідно до цього демократія визначається передусім форма держави, у якій верховенство належить загальної волі народу. Це є самоврядування народу, без його відмінності на «чорних і «білих», «пролетарів і буржуазію», тобто. всієї маси народу сукупності. Отже, демократичної ідеї однаково суперечить всяке класове панування, всяке штучне піднесення одну людину над іншим, хоч би людьми вони були б. Отже, класова демократична теорія, сприйнята більшовиками, була протиріччям самої себе.

З цих визначень монархічна Великобританія вважається зокрема сучасної теорією щонайменше демократичною, ніж республіканська Франція. Так само й інших монархічних країн, як Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди вважаються незрівнянно більш демократичними, ніж проголошені такими уславили чимало держав Африки чи Латинської Америки.

У цьому сенсі сучасна політична думку дійшла значно більше складного уявленню про демократію, ніж те, що зустрічається в античності. Однак у іншому відношенні вона лише підтвердила, а й закріпила грецьке розуміння істоти демократії. Висунувши як незмінний ідеалу державного розвитку ідеал правової держави, ми найчастіше розглядаємо демократію як жодну з форм правової держави. Оскільки із тим правової держави тісно пов’язане уявлення як про засадах влади, а й правах громадян, правах свободи, то древнє визначення демократії, як форми вільної життя тут органічно пов’язують із самим істотою демократії, як форми правового государства.

З цього погляду демократія означає можливо повну свободу особистості, свободу її пошуків, свободу змагання думок і систем. Якщо Платон істота демократії вбачав у цьому, що кожна людина отримує тут можливість жити, відповідно до своїми бажаннями, це визначення якнайкраще наближається до сучасному розумінню демократії. І тепер ідеї демократії відповідає можливо цілковите і вільне прояв людську індивідуальність, відкритість для будь-яких напрямів та запобігання проявам творчості полягає і т.п. І хоча практично нічого демократія представляє собою управління більшості, але, як влучно зазначив Рузвельт, «найкращим свідченням любові до свободи і те становище, у якому ставиться меншість. Кожна людина має мати однакову коїться з іншими можливість проявити їхню сущность».

Кельзен знайшов з цією системи відносин вдале визначення, назвавши її на систему політичного релятивізму. Це означає, що й система політичного абсолютизму є необмежене панування будь-якого одного політичного порядку, однієї сукупності вірувань, поглядів з принциповим запереченням і забороною всіх інших, то система політичного релятивізму не знає у житті ніякого абсолютного порядку, вірувань, поглядів. Усі політичні думки і напрями нею відносні, кожна держава має декларація про увага фахівців і повагу. Саме релятивізм є те світогляд, яке передбачається демократичної ідеєю. Тому він і відкриває кожному за переконання можливість проявляти себе і у вільному змаганні коїться з іншими переконаннями стверджувати своє значення. Демократична ідея потребує свободи всім без яких би не пішли вилучень й з обмеженнями, що випливають із умов общения.

Багато вчених називають демократію вільним правлінням (free government). Це вкотре показує, якою мірою поняття свободи нерозривно узгоджується з поданням щодо демократичної формі держави і, начебто, вичерпує его.

Проте, не згадавши властивому демократії прагнення до рівності, ми могли випустити з уваги одне з найбільш важливих ознак демократичної ідеї. Де Токвіль зазначав, що демократія більш прагне рівності, ніж до свободи: «що рівності в свободі, і, а то й можуть її одержати, хочуть його в рабстве"[3].

З погляду моральної й політичної між рівністю та свободою існує найбільше співвідношення. Ми прагнемо в людини волі у першу чергу до повного і безперешкодного прояву його особистості, бо як остання є невід'ємною «атрибутом» кожної людини, ми вимагаємо щодо до всіх людей рівності. Демократія ставить за мету забезпечити як свободу, а й рівність. У цьому вся прагнення до загальному рівності демократична ідея проявляється незгірш від, ніж у прагнення до загальному визволенню. Теза Руссо про загальної волі народу як держави у демократичної теорії нерозривно пов’язують із началами рівності і волі народів і ще може бути заввишки від них відділений. Участь всього народу, всієї сукупності його дієздатних елементів, освіти «загальної волі» випливає що з ідеї рівності, що з ідеї свободы.

Ідеальна та реальною демократия.

Перші провісники демократичної ідеї засновували свою проповідь суто релігійному насназі. Багатьом їх демократія була свого роду релігією. Сліди такого політичного ідолопоклонства часто зустрічаються й у наші дні: через нездатність чи небажання прийняття відповідальних політичних рішень всі сподівання покладаються на демократію, як у «усемогутню і всеисцеляющую» силу, їй присвячують всі свої сили та ентузіазм. А варті всі заяви про демократії, як найвищої і кінцевої формі, у якій політичне розвиток сягає свого экстремума?!

Сучасна політична теорія піддає такий погляд, як думки наївні і поверхневі, сумніву і протиставляє їм ряд спостережень і висновків, знімаючих з демократії ореол чудесного, надприродного і які вводять їх у число природних політичних явищ, що її представляють елемент, «рівноправний» решті політичним формам. Особливо підкреслюється надзвичайна труднощі здійснення демократичної ідеї, й найбільша легкість її спотворення. Багато великі мислителі знаходили, що демократія можна здійснити лише за особливих, специфічних умовах. Понад те, більшість точно вважали, що, якщо розуміти демократію в усій суворості цього явища, то істинної демократії ніколи було і будет.

Такі судження настільки найбільш авторитетних учених як Руссо, Брайс, ПревоПарадоль, Шерер, Гирншоу та інших. цілком стверджують і яскраво підкреслюють ті висновки про демократію, яких призводить і історичний досвід минулого і політична наука. Наївні припущення, що варто тільки «скинути» старий лад і проголосити «загальну свободу», загальне виборче право, народне самоврядування і демократія здійсниться сам собою витримує критики. Насправді, думка, що з руйнацією старих устоїв відразу ж ж настає справжня свобода, належить не демократичної, а анархічної теорії. На противагу цьому анархічному погляду сучасні дослідники одностайно визнають, що і пізніша і складна форма політичного розвитку демократія потребує й більшої зрілості народу. Як вказувалося раніше, за своєю суттю демократія є самоврядування народу, але у тому, щоб це самоврядування був порожній фікцією треба, щоб народ виробив свої форми організації. «Народ повинен дозріти для управління собою, розуміє своїх прав і поважаючий чужі, усвідомлюючий свої обов’язки, і здатний до самообмеження. Така висота політичного свідомості будь-коли дається відразу, вона купується тривалою і суворим досвідом життя. І що складніший і вище завдання, поставлені перед державою, тим паче треба при цьому політична зрілість народу, сприяння кращих сторін людської природи й напруга всіх моральних сил"[4].

Ці умови здійснення демократії випливають і з іншого її визначення, порушеного раніше, як системи свободи, політичного релятивізму. Оскільки демократія відкриває великий простір для змагання найрізноманітніших сил, сьогоднішніх, необхідно, щоб ці сили підпорядковували себе деякому вищому початку. Свобода, яка заперечує початку громадського блага та солідарності всіх членів товариства, призводить до самознищення і руйнації основ структурі державної влади. Подібно пристрасті до свободи, і пристрасть до рівності, якщо вона набуває характеру сліпого стихійного руху, перетворюється на наймогутніший чинник саморуйнування. Приклад тому — явні «перегини зрівнялівки» часів існування Радянського Союзу. Тільки підпорядковуючи себе вищим засадам, і рівність, і свободу стають творчими основами у суспільному розвиткові. Демократія неможлива без виховання народу, без підняття його морального рівня. Понад те, у багатьох авторів ми бачимо ще більше специфічні думки про виключно важливому значенні для демократії «глибокого релігійного чувства».

Ступінь віддаленість сучасних демократій від навіть приблизного ідеалу чітко видно зі питанні фактичному здійсненні народовладдя. Безумовно прав Руссо, ототожнюючи поняття істинної демократії, з особистою участю всього народу у законодавстві, а й у управлінні, і стверджуючи, що систему представництва є відступ від справжнього народовладдя. Однак він розумів, наскільки важко реалізувати у житті справжню демократичну ідею. Об'єктивно незалежно від ладі, зокрема. і за демократії, над загальної масою народу завжди виростають деякі - керівне меншість, вожді, направляючі загальну політичного життя. Практично повсюдна трансформація демократії у правління небагатьох — явище помічене які досить добре описанное.

Проте Кельзен, як і ще провідні вчені, погоджуючись із даним наглядом, що з демократії, як і всіх інших системах, визначальне значення мають не маси, а вожді, до того ж час відстоюють перевага демократії із тієї погляду, що тут відбувається найякісніший відбір вождів. Можливо, у часто ця справді так, тобто. демократизм практично допускає поєднання з аристократизмом, але ці усі клопоти з визначенню перебуває у суперечності з чистотою демократичної ідеї. А визнання необхідності аристократичного ядра для життєздатних демократій тотожний згоди з твердженням Руссо, що «справжню демократію більш придатна для богів, ніж людей».

Слід визнати, що зроблений висновок легко заперечується зауваженням про принципову неможливість здійснення в чистому вигляді жодній із відомих політичних систем. Розбираючи слабкі боку демократії, можна відзначити, що ці чи інші вади на тій чи іншій ступеня властиві та інших формам. Людська природа, недоліки потужні мізки і характеру, слабкість волі залишаються однаковими переважають у всіх системах. Проте саме це умовивід вводить демократію до кількох за інші форми, звільняючи її від ореолу досконалості й завершеності, який прагнули дати їй її перші провозвестники.

Демократія та відшуковування ідеального державного устройства.

Демократія має домінування й недоліки, сильні й слабкі боку. На противагу безоглядному політичному оптимізму, особливо яскраво проявившемуся, приміром, у СРСР у другій половині 80-х, коли здавалося, що демократія є щось вище і остаточне, що лише його досягти й інше докладеться, можна припустити, що демократія не шлях, а «роздоріжжі», не досягнута мета, лишень «проміжний пункт». Це — «узлісся лісу з невідомо куди що розходяться стежинами». «Ми сподіваємося, що прямий шлях ще втрачено; але водночас бачимо, що що відвернуть убік перехресні шляху таять у собі великі соблазны"[5].

Своїми широкими можливостями і що перспективами демократія начебто б викликала очікування, що вона нездатна задовольнити. А своїм духом терпимості й прийняття всіх думок відкрила простір зокрема й у напрямів, прагнуть її знищити. Інший вона не може, оскільки це — її природа, її перевагу. Але цього воно могло задовольнити лише деяких, але ще не всіх. Люди завше залишається потреба продовжувати вдосконалення нескінченно примарного абсолютного ідеалу і ніякий політичної системою їх задовольнити. Тому питання тому, чи може демократія змінитися іншими формами має ясний відповідь: це відбувалося раніше, відбувається нині й у принципі, може статися у будущем.

Демократія є «роздоріжжі», оскільки він є система свободи, система релятивізму, котрій нічого немає абсолютного. Демократія є порожній простір («узлісся»), у якому можуть розвиватися самі різноманітні політичні прагнення («стежки»). Проявляемое невдоволення демократією у принципі можна трактувати, як втома людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний манливий шлях, «стежку» розвитку. Проте важко однозначно відповісти питанням «а чи не повернемося чи ми дізнаємося наприкінці кінців знову на опушку?». На сьогодні ми найбільше схильні не погоджуватися з відомим виступом Черчілля: «демократія — погана форма правління, однак нічого кращого людство доки придумало».

Библиография.

1. Алексіс де Токвіль. Демократія і в Америці. М., «Прогрес — Литера»,.

1994.

2. Новгородців П.І. Про громадському ідеалі. М., «Наука», 1991.

3. Новгородців П.І. Твори. М., «Раритет», 1995.

4. Брайс Д. Сучасні демократії. М., «Прогрес», 1992.

5. Кельзен Х. Про сутність і значенні демократії. М., «Проспект», 1996.

———————————- [1] Алексіс де Токвіль. Демократія і в Америці. М., «Прогрес — Літера», 1994. [2] Сам Руссо вважав демократію можливою лише як безпосереднього «народоуправства», поєднує законодавство з виконанням. Ті форми держави, у яких народ залишає у себе лише верховну Законодавчу владу, а виконання передає монарху чи обмеженому колі осіб, він визнавав законними з погляду «народного суверенітету», але з називав їх демократичними. [3] Алексіс де Токвіль: «Демократія і в Америці», кн.2, ч.2., гл. 1. [4] Новгородців П.І. Про громадському ідеалі. М., «Наука», 1991. [5] Новгородців П.І. Про громадському ідеалі. М., «Наука», 1991.