Проблема розвитку комунікативних умінь у сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі

Теоретичний аналіз психолого-педагогічної джерельної бази показав, що дослідження сутності умінь і умов «їх продуктивного формування можливе на основі вивчення структури особистості, де основними компонентами виступають знання, вміння, навички та здібності, що знаходяться у діалектичному взаємозв'язку /Є.В.Куширьов, К. К. Платонов, Л.Ф.Спірін, Б. М. Теплов, З.І.Ходжаєва та ін./. Уміння у своїй сутності е внутрішньою моделлю майбутньої діяльності, що, базуючись на знаннях і здібностях, забезпечують її ефективність. Уміння концентрують те, що здобувається особистістю у процесі зовнішньої, тобто практичної, педагогічної діяльності й одночасно розвивається внутрішньо, але під впливом зовнішніх факторів. Формуючись у сфері педагогічної діяльності, вони є наслідком як зазначеної діяльності, так і розвитку здібностей, оскільки засновані на них і разом із тим є їх передумовою. У процесі формування умінь принципового значення набуває положення стосовно взаємозв'язку знань і умінь. Знання — це основа уміння (теоретичні позиції, які сприяють результативності набуття умінь).У дослідженнях ГС.Костюка. К. К. Платонова, С.Л. Рубінштейна, Ю.О.Самаріна, Б. М. Теплова та ін. обґрунтовано положення про те, що однією з найважливіших «внутрішніх умов», яка забезпечує створення фундаменту вмінь і сприяє якісним змінам у їх структурі є здібності. Тоді, коли знання забезпечують конструювання умінь /внутрішніх моделей діяльності/ і виступають як вихідні теоретичні позиції у прийнятті найбільш оптимального рішення в новій ситуації, то здібності забезпечують пристосування цих моделей до умов, які змінюються.Сучасний стан розвитку психолого-педагогічних досліджень пропонує широкий спектр визначення поняття «здібності» та «педагогічні здібності». Ми погоджуємося з тими науковцями, які розглядають здібності у контексті людської діяльності (Б.Г.Ананьєв, О. М. Леонтьев, В. М. Мясищев, К. К. Платонов, С.Л. Рубінштейн та ін.). К. К. Платонов вважає, що здібності - інтегральне утворення особистості, яке визначає ступінь відповідності індивіда певній діяльності. В. А. Крутецький визначає здібності як індивідуально-психологічні особливості людини, що відповідають вимогам даної діяльності та є умовою успішного її виконання [34]. Здібності та уміння особистості входять до складу основи її психологічних особливостей, У порівнянні зі знаннями, уміннями та навичками здібності є більш стійкими властивостями особистості і формуються значно повільніше, ніж уміння та навички. У взаємозв'язку зі знаннями виступають уміння і навички. Теоретичний аналіз проблеми співвідношення умінь і навичок здійснено дослідниками А.А.Іммамутдіновою, Б.М.Кабановою-Меллєр, Г. О. Нагорною, Л. М. Шварц та ін. Поняття «уміння» й «навички» найчастіше вживаються поруч. Відсутність адекватного розуміння у відповідності з його змістом спричиняє неадекватність цілеспрямованості в головному, стратегічному напрямі: формування й розвиток умінь підсилюється знаннями та відпрацюванням навичок. Серед науковців панує три основні концепції щодо співвідношення вмінь і навичок:1. Дослідники Є.М.Кабанова-Меллєр, М.Д.Левітов, М. О. Риков, П.Н.Шимбірєв, Л. М. Шварц, зокрема, дотримуються точки зору, що уміння є незавершеними навичками, етапом їх створення. Навички, згадані науковці, характеризують як стереотипну автоматизовану операцію, що необхідна при виконанні тих елементів предметних дій, де потрібна точність, закріпленість зв’язків, однакових типових дій.2. Уміння в порівнянні з навичками — вище утворення (С.С. Антоненко, Є.І. Бойко, Г. С. Костюк, Д.Ф. Ніколенко, С.О. Мілерян, К. К. Платонов та ін.). Чим вище рівень уміння, тим більше в ньому проявляється творчість, а дія, яка є навичка, шаблонна (К.К. Платонов).3. Співвідношення умінь і навичок розглядається з позицій ступеня майстерності при виконанні певного виду діяльності: розрізняють уміння, які йдуть «слідом за знаннями» та в уміння, що виявляють ту чи іншу ступінь майстерності, що йде слідом за етапом вироблення навичок (О.М. Леонтьєв, Ю.О. Самарій, Л.Ф. Спірін та ін.).На наш погляд, особливими ознаками уміння є: високий рівень усвідомленості, самостійність у вирішенні завдань, які виникають у процесі виконання певного виду діяльності; складність і комплексність, злиття розумових і практичних дій, цілеспрямованість, стійкість і міцність. Навички — це автоматизовані дії, компоненти певного виду діяльності.З огляду на викладене ми розглядаємо комунікативні вміння як один із видів професійних умінь педагога. На основі результатів аналізу психолого-педагогічних досліджень (А.С.Базилевська, С.І.Батракова, О. Ф. Бондаренко, П. В. Галахова, МЛ.Єрастов, А. С. Золотникова, В.А.Кан-Калик, А. С. Карпов, О.О.Леонтьєв, та ін.) та власного досвіду ми дійшли висновку, що педагогічне спілкування забезпечує система комунікативних умінь, якою повинен оволодіти педагог. Відомий спеціаліст у галузі вивчення психології спілкування, О.О.Леонтьєв, вважає, що до професійних комунікативних умінь потрібно включати [25]: мовленнєве спілкування; орієнтування у співрозмовникові, тобто моделювання його комунікативно важливих особливостей особистості; орієнтування в умовах комунікативного завдання (правильно вибрати зміст спілкування, знайти адекватні засоби для передачі цього змісту, спланувати своє мовлення, забезпечити зворотний зв’язок); самоподачу (самопрезентацію), мотивами якої виступають самоутвердження та професійна необхідність, володіння невербальними засобами спілкування; установлення контакту. У роботах із проблеми спілкування педагога з аудиторією [27, 174] О.О.Леонтьєв поглиблює суттєві характеристики таких комунікативних умінь як професійний контакт з аудиторією [26, 8], мовленнєвий вплив [26, 10], невербальні засоби спілкування [26, 11]. На думку О.О.Леонтьєва, педагог повинен володіти педагог, а саме: вольовими якостями (уміннями управляти своєю поведінкою); якостями уваги (спостережливість, гнучкість (переключення) і т.п.); уміннями соціальної перцепції, уміння розуміти, а не тільки бачити (адекватно моделювати особистість учня, його психічний стан); уміннями «подавати» себе у спілкуванні з учнями; уміннями оптимально будувати своє мовлення у психічному плані (уміння мовленнєвого та не мовленнєвого контакту з учнями) [28, 34]. Ф.М.Рахматулліна та А. Т. Курбанова, комунікативні вміння педагога розглядають у руслі наукових поглядів О.О.Леонтьєва [24, 29]. Комунікативне завдання Г. А. Китайгородська передбачає: вміння швидко та правильно орієнтуватися в умовах спілкування, вміння правильно спланувати своє мовлення (тобто вибрати зміст акту спілкування), знайти адекватні засоби для передачі цього змісту, забезпечити зворотний зв’язок [34, 8]. Н.Д. Твороговій дати своєрідне визначення комунікативних умінь педагога., яка проводила в руслі концепції О.О.Леонтьєва вивчення макроструктури спілкування студентів дала можливість [28]. Для досягнення мети спілкування, на думку дослідниці, необхідно: володіти оптимальним темпом мовлення; використовувати жести адекватно ситуації спілкування; забезпечувати мімічну рухомість обличчя; підгримувати, знаходити і змінювати теми розмови; встановлювати контакти з незнайомою людиною і вміло закінчувати спілкування [29,13]. Спроба обґрунтувати перелік комунікативних .умінь педагога здійснювалась В.О.Кан-Каликом. Дослідник підкреслює, що для реалізації цілісного педагогічного процесу необхідно: вміння педагога спілкуватись на людях; уміння цілеспрямовано організовувати спілкування й управляти ним [22, 38]; уміння швидко, оперативно та правильно орієнтуватися в умовах спілкування, що змінюються; правильно планувати та здійснювати систему комунікації, зокрема, її важливу ланку — мовленнєвий вплив; швидко й точно знаходити адекватні змісту акту спілкування комунікативні засоби, які одночасно відповідають творчій індивідуальності педагога та ситуації спілкування, а також індивідуальним особливостям вихованця; вміння постійно відчувати й підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні [31, 61]. Він підкреслює, що вказані групи комунікативних умінь до свого складу включають також інші вміння, а саме: встановлення психологічного контакту, завоювання ініціативи та організацію «пристосувань» [25, 38−39]; сприймання й розуміння людини людиною [19, 55]; використання жестів [21, 83]. Водночас важливо зазначити, що В.О.Кан-Калик науково обґрунтував основи управління творчим самопочуттям педагога у професійному спілкуванні. Ці матеріали знайшли відображення у відомих наукових працях вченого. Таким чином, є всі підстави вказане професійне вміння педагога внести до переліку комунікативних умінь. Отже, ми можемо стверджувати, що хоча О. О. Леонтьев і В.О.Кан-Калик, запропонували досить досконалий перелік комунікативних умінь педагога, проте він потребує подальшого вивчення. У перелік досліджуваних комунікативних умінь за А. В. Мудриком, який аналізується, включаємо такі: а) уміння переносити відомі знання й навички, варіанти рішень, прийоми спілкування в умовах нової комунікативної ситуації; б) уміння знаходити рішення для нової комунікативної ситуації, використовуючи комбінацію вже відомих ідей, знань, прийомів; в) уміння створювати нові прийоми для вирішення конкретної комунікативної ситуації [33]. І хоча А. В. Мудрик наголошує на тому, що він характеризує комунікативні вміння учнів, поданий перелік цих умінь свідчить про можливість їх використання в певних психолого-педагогічних дослідженнях з метою аналізу професійного спілкування педагога. Одночасно ці вміння, на нашу думку, необхідно конкретизувати, тобто виділити елементи, які входять до їх складу. Важливо також підкреслити, що дослідник виділяє групу комунікативних умінь, яку об'єднує загальним терміном «орієнтування». Його погляди на сутність цього вміння співпадають з відповідними поглядами О.О.Леонтьєва [26,181−193,195−198]. При вивченні умов, які сприяють розвитку комунікативних умінь, викликали інтерес дослідження В. В. Каплинського [ ]. Він виділив такі найбільш важливі, на його думку, комунікативні уміння: подавати інформацію проблемно; вибирати оптимальні способи виховного впливу, уважно ставитися до слова; невербальним засобам спілкування; викорінювати вирази, що принижують гідність; уникати критики у присутності дітей; правильно орієнтуватися в нестандартній ситуації та приймати вірні рішення; при необхідності визнавати свої помилки; попереджувати небажані конфліктні ситуації; переборювати стереотипи, що заважають успішній взаємодії; внутрішньо мобілізувати себе в непередбаченій ситуації; розряджати напружену обстановку; стримувати певні емоції, управляти настроєм; проявляти терпіння до справедливої критики на свою адресу; не допускати підкреслення своєї вищості. Певний інтерес у зв’язку з окресленою проблемою, викликає дослідження Л.С.Базилевської. При цьому доцільно зауважити, що обґрунтування переліку соціально-перцептивних умінь педагога, на нашу думку, вона проводить не досить вдало. До переліку умінь дослідниця включає: виявлення основної мети та мотивів поведінки учня; розпізнання особистості в цілому на основі її окремого вчинку; проникнення у приховані резерви розвитку, передбачення поведінки й особливостей діяльності учня в певних ситуаціях; переборювання стереотипів і настанов, застосування теоретичних знань у галузі психології під час вивчення окремого учня [3, 7]. На наш погляд, спостерігається певне співпадання вказаних умінь. У дослідженні Н.І.Плєшкової стверджується, що опорними і провідними уміннями педагогічного спілкування у практичній діяльності вчителя є: управління власним емоційним станом і емоційна ідентифікація зі шкільною аудиторією. Перше з вказаних умінь дійсно має важливе значення у професійному спілкуванні педагога. У другому ж випадку мова йде не про комунікативне вміння педагога. Ідентифікацію, як стверджується в теоретичних дослідженнях психології спілкування, соціальної перцепції, треба розглядати як механізм розуміння іншої людини (О.О.Бодальов, О. М. Дубовська, М.П.Єрастов, Б. Л. Кричевський, М. М. Обозов, В.С.Собкін та ін.) тому слід вважати помилковим підхід до неї як до відповідного професійного вміння педагогаЦікавими у площині досліджуваної проблеми є й ті роботи, які прямо не пов’язані з діяльністю педагога, але їх автори здійснюють спробу окреслити деякі комунікативні вміння. Наприклад, З. В. Савкова відмічає, що діяльність читця й актора вимагає наявності таких умінь: організувати сприймання свого мовлення слухачами (партнерами); захопити увагу, утримувати її до кінця виступу; провести мовленнєвий вплив, спрямований на зміну ситуації спілкування. Але, неважко зрозуміти, що подані комунікативні вміння мають узагальнюючий характер і також потребують конкретизації. А.Ю.Міхневич [18], вивчаючи ораторське мистецтво лектора, стверджує, що до найважливіших комунікативних умінь потрібно віднести: уміння організувати та індивідуалізувати мовлення, пов’язувати у ньому стандарт й експресію, правильно будувати фрази, вести монолог, вибирати стилістичні засоби, варіювати композиційно-стилістичні прийоми. Дослідник подає лише суттєві характеристики вміння вербального спілкування. Система ж комунікативних умінь лектора ним не обґрунтовується. А тому, отримані результати аналізу роботи А.Ю.Міхневича [18] не дозволяють вирішити завдання нашого дослідження. Зіставлення та аналіз суттєвих характеристик досліджуваних умінь дозволяють виділити певні їх групи, що потребують подальшого вивчення, а саме: мовленнєве спілкування, уміння оптимально будувати своє мовлення в психологічному плані, мовленнєвий вплив; володіння невербальними засобами спілкування; орієнтування у співрозмовникові, якості уваги, адекватне моделювання особистості учня, соціальна перцепція; вольові якості, тобто уміння управляти своєю поведінкою; спілкування на людях; творче самопочуття; орієнтування в умовах спілкування, орієнтування в ситуації спілкування; цілеспрямована організація спілкування й управління ним, правильне планування та здійснення системи комунікації, швидке та точне знаходження адекватних змісту акту спілкування комунікативних засобів; самопрезентація; завоювання ініціативи; організація «пристосувань»; професійний контакт; відчуття й підтримування зворотного зв’язку у спілкуванні. Нагадаємо, що визначення суттєвих характеристик уміння мовленнєвого спілкування, яке вирізняється О.О.Леонтьєвим й В.О.Кан-Каликом, потрібно пов’язувати з аналізом досліджень О. Ф. Бондаренко, Л. А. Гапоненш, Н. А. Головань, З.Г.Зайцевої, Л.М.ЗШЧЄНКО, Є.І.Камінського, Г. П.Макарової, С.Я.Романіної, О.В.Самарової. Звернемо увагу на той факт, що О.О.Леонтьєв та В.О.Кан-Калик лише у загальних рисах характеризують уміння володіти невербальними засобами спілкування. Тому, вважаємо, що визначення структури цих умінь як комунікативних умінь педагога слід пов’язувати з результатами досліджень Є.О.Єрмолаєвої, Г. О. Ковальова, В.О.Лабунської, З.В.Савкової, Н.Д.Творогової. У систему комунікативних умінь педагога, як наголошує О. О. Леонтьев, необхідно внести вміння володіти професійно-педагогічною увагою. Дослідження цього вміння здійснювались І.В.Страховим, В.О.Кан-Каликом, К.С.Станіславським. Сформованість професійно-педагогічної уваги в майбутніх педагогів виступає важливою умовою оволодіння соціальною перцепцією. У зв’язку з цим, важливо підкреслити, що в працях О. О. Бодальова та представників його школи закладеш теоретичні основи дослідження сприймання та розуміння людини людиною. Ці дослідження були продовжені й іншими науковцями. Психологічні особливості формування соціально-перцептивних умінь у майбутніх педагогів знайшли відображення в багатьох дисертаційних дослідженнях, зокрема, у роботах Л.С.Базилевської, Л.Д.Єршової, С.В.Кондратьєвої, А.П.Коняєвої.Уміння управляти своєю поведінкою й самопочуттям у спілкуванні, на нашу думку, входять до складу вміння створювати творче самопочуття в означеній діяльності. Різні аспекти цього вміння знайшли відображення в роботах В.О.Кан-Калика, А. О. Прохорова, І.В.Страхова.У кожній групі комунікативних умінь вирізняємо ті з них, які до свого складу включають інші вміння та забезпечують реалізацію компонентів педагогічного спілкування. Такий підхід до визначення елементів системи комунікативних умінь розглядаємо як результат осмислення поданих матеріалів із досліджуваної проблеми. Зазначимо, що кожне комунікативне вміння отримує ту назву, яка найбільш вдало обґрунтована у відповідних наукових дослідженнях. З огляду на викладене підкреслимо, що комунікативні вміння ми розглядаємо як вид професійних умінь педагога, які забезпечують реалізацію компонентів педагогічного спілкування. Осмислення результатів аналізу досліджень О.О.Леонтьєва, Ф.М.Рахматулліної та А.Т.Курбанової, Г. А.Китайгородської, В.О.Кан-Калика, А. В. Мудрика, З.В.Савкової, А.Ю.Міхневича дозволяє встановити елементи системи комунікативних умінь, які включають до свого складу: мовленнєве вербальне спілкування; володіння немовленнєвими (невербальними) засобами, професійно-педагогічною увагою, соціальною перцепцією; орієнтування в ситуації спілкування; створення творчого самопочуття; установлення і підтримування зворотного зв’язку у спілкуванні; самопрезентація; використання «пристосувань»; завоювання ініціативи; побудову та реалізацію плану спілкування; володіння педагогічним контактом. Отже, на основі аналізу сучасної вітчизняної та зарубіжної психолого-педагогічної літератури ми дійшли висновку, що проблемі розвитку комунікативних умінь надавалася значна увага. Вона розглядалася багатоаспектно й неоднозначно. Осмислення результатів дослідження праць учених дозволяє охарактеризувати комунікативні уміння як структурний компонент особистості вчителя, що визначає можливість здійснення взаємодії у площині «суб'єкт-суб'єкт». Комунікативні уміння як феномен особистості відносяться до продувної діяльності, формуються й розвиваються в ній.