Забезпечення товарами масового споживання мешканців сіл УРСР у другій половині 1940 – на початку 80-х рр

Згідно основного закону — Конституції, Україна є соціальною державою. Ця константа передбачає вільний доступ людей до різноманітних соціальних благ — освіти, медичного обслуговування, доступу до товарів масового споживання. Очевидно, що сьогодні ці декларації розходяться із дійсністю і необхідно шукати шляхи подолання цього розриву. На нашу думку, корисним у цьому аспекті можуть бути уроки минулого, які дозволять зробити адекватні висновки, врахувати позитивний досвід і уникнути помилок попередників. Відтак, ми маємо намір зосередити увагу на діяльності споживчої кооперації радянської України повоєнного періоду в галузі забезпечення сільського населення товарами масового споживання, адже саме через мережу Укоопспілки населення села задовольняло більшість споживчих потреб. Діяльність споживчої кооперації УРСР у післявоєнний період вже була предметом розгляду окремих дослідників, проте в цьому контексті як самостійний предмет дослідження вона поки що не виступала [1].

Відразу слід зауважити, що споживча кооперації України завжди мала переважно аграрний характер, але це була природна характеристика, бо Україна довгий час залишалась країною із переважно сільським населенням. У радянські часи «аграрний характер» споживчої кооперації починав набувати рис цілеспрямованої політики. Держава використовувала мережу Укоопспілки у підтримці експериментів на селі. Переломним моментом в цій політиці була суцільна колективізація, що встановила вектор розвитку села на наступні десятиліття і визначила затребуваність споживчої кооперації для нового, колективізованого села. Так, у вересні 1935 р. була прийнята постанова ЦК ВКП (б) та РНК «Про роботу споживчої кооперації на селі», згідно якої, споживча кооперація УСРР зосередиладіяльність винятково на обслуговуванні сільського населення [2, 380]. Подальші заходи державних і партійних органів ще більше «заганяли» інфраструктуру споживчої кооперації України в аграрний сектор. По-вною мірою ця «політика» радянської влади щодо споживчої кооперації виявила себе вже у повоєнний період, коли кількісно масштаби діяльності Укоопспілки зросли в рази, а свою увагу вона зосередила лише на обслуговуванні потреб села.

Після закінчення Другої світової війни населення країни зіткнулось із гострим товарним дефіцитом. Не вистачало найнеобхідніших продуктів харчування і товарів першої необхідності. За цих умов, держава, щоб полегшити становище міського населення. вирішила використати можливості споживчої кооперації. Ці наміри втілились у постанові Ради Міністрів УРСР від 9 листопада 1946 р. «Про розгортання кооперативної торгівлі в містах і селищах продовольчими і промисловими товарами і збільшення виробництва харчової продукції та товарів широкого вжитку кооперативними організаціями», а також у постанові «Про заходи по розширенню торгівлі споживчої кооперації в містах і робітничих селищах» від 10 липня 1948 р. Проте, село і надалі залишалось основною сферою діяльності споживчої кооперації України. Так, станом на 1966 р., із 45,5 млн. населення України, споживча кооперація обслуговувала 20,4 млн. селян і 4,8 млн. — міщан. Державна торгівля обслуговувала населення обласних центрів, великих міст обласного підпорядкування, шахтарських і промислових селищ, де були великі промислові підприємства (шахти, металургійні комбінати). Споживча кооперація обслуговувала майже все сільське населення, невеличкі міста і селища міського типу. Апріорі рівень життя і стан забезпечення основними соціальними благами в сільській місцевості був нижчим, ніж у місті. З початком хрущовських реформ, спрямованих на «соціалізацію» економіки, збільшення виробництва товарів групи «Б» і підвищення уваги до економічних та соціальних проблем села, з’явилась і постійно педалювалась у багатьох доповідях, постановах та публікаціях ідеологема про необхідність подолання істотних відмінностей між містом і селом, що розглядалась як основна умова побудови комуністичного суспільства. В цій політиці одна з головних ролей відводилася споживчій кооперації, яка покликана була, в першу чергу, підтягнути кількісно й якісно рівень забезпечення товарами у сільській місцевості.

На жаль, не дивлячись на ці намірі та гучні декларації, «другорядність» села чітко прослідковується в державній політиці у сфері забезпечення товарами масового споживання. В повоєнні роки населення українського села не могло отримати найнеобхідніших товарів. Про це свідчать протоколи засідань уповноважених споживчих товариств та райспоживспілок. Так, збори уповноважених Галицького споживчого товариства (дільниця у с. Крути) на Чернігівщині постановили роботу правління товариства визнати незадовільною, через вади в роботі крамниці: відсутність необхідних товарів, продаж з-під прилавку, часта відсутність на робочому місці продавців [3, 18]. На зборах пайовиків Талалаївського сільського споживчого товариства в хуторі Хомівка, селяни висловлювали незадоволення несвоєчасним завезенням до крамниці хліба, відсутністю ялових і кирзових чобіт, пива, води тощо [4, 47]. На зборах пайовиків с. Леонідівка Лосинівського споживчого товариства селяни жалілися на відсутність у продажу вкрай необхідних будівельних матеріалів: шиферу, заліза, цвяхів, а також взуття як дитячого, так і дорослого [4, 87]. Мешканці с. По-гребець Талалаївського споживчого товариства нарікали на відсутності теплої трикотажної білизни, робочого одягу і взуття, за якими вони були змушені їздити в найближчі райцентри і без яких неможливо колгоспникам вийти в поле на збирання буряка та картоплі. Нарікання на відсутність необхідних споживчих товарів у виступах і питаннях на зборах уповноважених споживчих товариств ми зустрічаємо майже в кожному проаналізованому документі.

Причиною постійного товарного дефіциту на селі, навіть порівняно з містом, була дискримінація споживчої кооперації як основної товаропровідної системи під час розподілу ринкових фондів товарів. Ця тенденція повторювалась із року в рік, не дивлячись на постійні листи керівництва Укоопспілки до уряду і ЦК КПУ з проханням збільшити обсяги товарних фондів для села. Так, голова правління Укоопспілки Ф. Колесник у листі до першого секретаря ЦК КПУ М. Підгор — ного відзначав, що уряд, за розподілу ринкових фондів товарів між містом і селом, більшу частину фондів різних груп товарів направляв до міста, при цьому жодним чином не аргументуючи подібний диспаритет [5, 3]. І навіть більше, ті фонди, які виділялись для села, не завжди потрапляли на полиці сільських крамниць, через зрив поставок окремими промисловими підприємствами. Так, у письмовій претензії до промислових підприємств, за підписом директора об'єднання Укоопгалантерейкультторг А. Сіроштана відзначається, що вони періодично зривають поставки законтрактованої продукції, що викликає перманентний дефіцит культурно-побутових товарів у сільській місцевості [6, 72]. Пізніше, 1968 р. у листі голови правління Укоопспілки до голови уряду УРСР В. Щербицького знову було поставлене питання про нерівномірність розподілу товарних фондів між містом і селом. Згідно цього документу, правління Укоопспілки вважало неправильним, коли протягом багатьох років питома вага фондів на товари культурно-побутового і господарського призначення для села, при розподілі, залишалося на низькому рівні, без врахування випереджаючих темпів росту товарообороту на селі, порівняно з темпами росту державної торгівлі [6, 72]. Також у листі зазначалося, що споживча кооперація, обслуговуючи 55,8% населення України, отримувала фонди на холодильники для села в 19,5%, пральних машин — 30%, телевізорів — 38,5%. Завершувався цей лист проханням розглянути питання про додаткове виробництво товарів на 1968 р. і зобов’язати Міністерство торгівлі УРСР розглянути пропозиції правління Укоопспілки про додаткове виділення для продажу сільському населенню товарів за рахунок фондів державної торгівлі [6, 75]. 1974 р. у матеріалах для доповіді в ЦК КПУ керівництво споживчої кооперації УРСР визнавало наявність перманентного дефіциту не лише товарів народного споживання, але й товарів господарського призначення та будівельних матеріалів [7, 11].

Варто відзначити, що село недоотримувало товарів не лише по промисловій групі, але й продовольчій. Так, у довідці по об'єднанню «Укрм'ясориб — торг» про розподіл фондів риби та м’ясних виробів між державною торгівлею та системою споживчої кооперації питома вага села у споживанні різних товарів даного типу була на рівні 36−40% [8, 2]. Фонди промислових товарів, що виділялись системі споживчої кооперації для зустрічного продажу не відповідали обсягам закупівель сільськогосподарської продукції. Причому промислова продукція часто постачалась із значним запізненням. Так, 1954 р., при закупці продукції скотарства на суму в 3045 млн. крб., на село було поставлено товарів виробничого призначення для тваринництва і концентрованих кормів на суму 2000 млн. крб. [9, 11]. Недоохоплення купівельних фондів населенням призводило до збільшення надмірних заощаджень населення із знову ж таки переважно в сільській місцевості. Протягом 1971;1974 рр. залишки готівки лише в ощадних касах збільшились на 75,3%, в тому числі у сільській місцевості - на 85,3%. Зростали також обсяги готівки на руках у населення [10, 151].

Варто відзначити, що недоотримання селом товарів носило системний характер протягом всього досліджуваного періоду і спроби керівництва споживчої кооперації України вирішити проблему товарного дефіциту в сільській місцевості так і не увінчались успіхом. У рішеннях всіх чергових з'їздів комуністичної партії та пленумів ЦК постулювалось завдання підвищити товарооборот у державній і кооперативній торгівлі та підняти культуру обслуговування населення, проте планова мілітаризована економіка, орієнтована на зовсім інші завдання, а не на задоволення щоденних потреб людей, не здатна була оперативно вирішувати поставлені партією завдання. Як свідчить довідка про відсутні товари в кооперативній мережі, датована 1974 р., на жодну із груп товарів заявка Укоопспілки не була повністю задоволена. Загалом, за різними товарами, виконання заявок становило від 10 до 70% [11, 98−100].

Таким чином, серед основних причин недостатнього товарного забезпечення сільської місцевості в повоєнний період можна назвати свідому дискримінацію трудівників села розподільчими державними органами влади. Архівні матеріали підтверджують, що для потреб села, не враховуючи ні рівень грошових доходів, ні кількість населення, виділялося менше ринкових товарних фондів, ніж для міста. Крім цього, слід назвати й низький рівень виробництва товарів народного споживання в радянській плановій економіці, яка, не дивлячись на певний поворот до потреб людей, що розпочався в період відлиги, все ж залишалась орієнтованою на виробництво товарів групи «А».

Література

масовий споживання село дефіцит.

• 1. Клок В. Розвиток споживчої кооперації в УРСР в кінці 1960 - на початку 1970;х рр. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua; Михальський Ю. Вплив реформ А. Косигіна на розвиток української споживчої кооперації [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua; Кендус О. Криза системи споживчої кооперації УРСР в кінці 1970;х - на початку 1980;х рр. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua.
• 2. Історія споживчої кооперації України: Підручник /М. Аліман та ін. - Л., 1996.
• 3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОУ), ф. 296, оп. 8, спр. 52.
• 4. Відділ забезпечення збереженості документів Держархіву Чернігівської обл. в м. Ніжині, ф. 6334, оп. 2, спр. 72.