Російський комунізм

Перш що розмовляти таке явище як російський комунізм, як на мене, що треба відзначити, що російський комунізм — явище суто національне. Можливо своє коріння воно бере далеко у країнах, але у Росії він сформувався особливим чином. Можливо, цього факту дав підставу Бердяєву писати з цього приводу, що «з одного боку він (комунізм) є явище інтернаціональне, з другого — російське і национальное».

Розглянемо деякі передумови і виникнення комунізму з погляду історії. І на цього звернімося Бердяєву, а до його роботі «Витоки сенс російського комунізму». На думку Миколи Олексійовича певний прагнення деякому нововведення дійшло до людям ще у часи Петра. Але він жорстоко розкритикував течії західників і слов’янофілів за деякі крайності, оскільки не міг повністю поклонятися реформам Петра й те водночас не міг їх різко засуджувати. Реформа Петра була неминуча, як у Бердяєв, але зробив її шляхом насильства над народної душею та народними віруваннями. Тому Петра стали сприймати у народі як антихриста. Бердяєв проводить паралелі і називає речі своїми власними іменами: «Прийоми Петра були цілком більшовицькі». Мені здається, що це твердження почасти вірно. Справді, адже Петро, як і більшовики, хотів знищити стару московську Росію. У більшовиків це сягала закликів: «Ми наш, ми у новий світ побудуємо. Хто нічим, той стане всім». У результаті розорялися церкви, перейменовувалися вулиці і проспекти, руйнувалися пам’ятники. До того ж, що Петро підпорядкував церква державі свідчить, що він цілком скопіював німецький лад, в такий спосіб зруйнувавши російські національні традиції. Більшовики — те саме. Але (і це великий «але»), на мою думку, більшовики гірше Петра. Якщо останній запозичив все із Заходу і тим самим хотів зруйнувати звичні російські канони, то більшовики теж копіювали із Заходу, але де вони копіювали речі нереалізовані. Соціалізм, як і комунізм, ніде ще тоді ні реалізований. А більшовики поза тим, що конкретно ухвалили теорію як керівництво до дії, ще й наклали її в російську душу. І вийшла жахлива смесь.

Проте Бердяєв вважає інакше. Він розповідає, то «більшовицька революція шляхом страшних насильств визволила народні сили, закликала їх до історичної активності, у тому її значення». А реформи Петра лише збільшили, на його думку розкол суспільства. І вищі Західницькі ідеї освіти простому народу були практично недоступні. Можливо, пов’язана така позиція Бердяєва про те, що не приймав революції у жодній формі, так сказати, вообще.

Певній передумовою й рушійною силою російської революції, на думку Бердяєва, була російська інтелігенція. Коли щодо інтелігенції характерна безпідставність і захоплення соціальними ідеями вона прийняла комунізм як соціальну ідею. До того ж прийняла, як і звичайно приставала на всі соціальні вчення, догматично. Тобто те, що у Заході було наукової теорією, підлягає критиці, в росіян інтелігентів перетворюватися на догматику. У цьому є вся російська душа, якої притаманний скептицизм західної. І на російської інтелігенції завжди був присутній раскольничий тип людини, що завжди про масі собі подібних говорив «ми», а про держава «вони». Найяскравіше це в течіях західників і слов’янофілів. Мені здається, що це явища щось схожими є й різницю понять і устремлінь них не при що ж. Річ у тім, що і для західника, так слов’янофіла немає держави. Точніше вони були противниками держави. Західник вважав, ми повинні слідувати цілком і повністю радам інших держав, а слов’янофіл говорив, що державагріховна початок у людині, тому краще, щоб своїх рук мазав лише одна людина — монарх. Потім у Росії стався розкол західництва на народников-социалистов і лібералів. І якщо перемоги другі вважали, що потрібно скопіювати західну модель (і тим самим відступити від державності), то перші визнавали примат соціального над политическим.

Підставою до ухвалення інтелігенцією теорії Маркса став поступова від ідеалізму, що проявилася переважно у Бєлінського. Тобто Росії був той самий діалектичний прогрес думки, який був Німеччини в Маркса. І цим сам Бєлінський став попередником більшовизму. Став він його попередником ще й оскільки стверджував, як і більшовики, що російський народ потрібно насильно провадити до щастю, оскільки він дурний. Бєлінський, вважає, Бердяєв був свого роду народником, і було в нього був звичної для народника віри в «народ», він стверджував принцип верховенства людської особи і принцип общинної організації товариства. А особистість і народ — засадничі поняття російського народницького соціалізму. На погляд, вже в такому випадку закладено парадокс. Як народник може думати скоріш про особистості, коли він думає про громаді? Це, мій погляд, несумісні поняття. Людина живе або сам собою, або у отарі. І на отарі особистості бути жодної неспроможна, оскільки там діють зовсім інші закони. Народництво пізніше перейшов у російський соціалізм. Ось що пише Бердяєв по через це: «Бути соціалістом тоді означало вимагати економічних реформ, зневажати лібералізм, бачити головне зло у розвитку капіталістичної індустрії, руйнує зачатки вищого типу суспільства на селянське уклад життя». Проте визначення народників як попередників соціалізму, і комунізму в Бердяєва ні точно. Адже якщо і статтю Леніна «Від якого спадщини ми відмовляємося», то можна чітко усвідомити, що він критикує народників. Ленін вважав, що народники є прибічниками стародавніх укладів і громад, оскільки вірить у особливі економічні шляху російського суспільства. Насправді, хотів би поставити пану Леніну тоді таке питання: «А ваші колгоспи це громади?» Так і сталося, що ранній більшовизм (а ця стаття належить до дореволюційному більшовизму) не остаточно не цурався старовини, а потім пішло закручування гайок. До чого це привело, ми чудово знаємо. Але чому Бердяєв неправий почасти, називаючи народників соціалістами. Мені здається оскільки у народництві було дві напрями. Одне — то народництво, про яку Ленін як «про негативі. Але інше напрям, яке Ленін називає «спадщину», відрізнялася від «яскравих» народників, назвемо так, тим, що де вони ідеалізували ситуацію (це перестав робити ще Бєлінський) і тих, що вони були ворогами «тих установ старовини, взятих під захист у народництво». Інтелігенція, як стверджує збірник «Віхи», взяла під захист у всі заклади народництва. У результаті сталося своєрідне накладення російського народництва на марксизм, який у принципі противник перекрив народництва. Річ у тім, що Маркс стверджував, що успішний розвиток капіталістичного суспільства має відбутися раніше виникнення соціалізму. Народники хотіли уникнути проміжний етап розвитку капіталізму у Росії. Інтелігенція у собі поєднувала марксизм і народництво. І, на мою думку, марксизм виявився у російської інтелігенції служінням ідеї. Але з іншого боку інтелігенція служила ще і потреб народу, як і ріднить її з народниками. Проте служить вона конкретно народу як спільності людей, а лише народу як ідеї створення загального народного счастья.

Попередником російського комунізму був ще й російський нігілізм. Як вважав Бердяєв нігілізм — явище суто російське, заснований на православному мироотрицании. Звідси й визнання усього світу гріховним і захоплення природними науками і політичною економією, яка може допомогти організації нового ладу. У російському нігілізм відбилася російська невирішеність проблеми культури. Проблема теж виникає з релігії. У російської релігійної думки постійно сумнівалися в виправданості якихось філософських пошуків народу. Саме це стало поштовхом до наступному нерозумінню інтелігенцією філософії. Про це Бердяєв докладніше писав вже у збірнику «Віхи» у статті «Філософська істина». Уся трагедія нерозуміння інтелігенцією філософії полягала у утилітарному ставлення до ній, як і до будь-якої інший науці. Тому у неї непотрібної, бо ні служила народному справі. Адже інтереси рівняння і розподілу завжди домінували засмучено російської інтелігенції над інтересами виробництва та творчості. Але проте варто так радіти: революційна інтелігенція, яку йдеться в «Віхи», перейняла в усіх риси російської інтелігенції. Але перейняла проте головну: ідею соціального заказа.

У «Віхи» проте є ціла стаття про нигилистах. І називається вона «Етика нігілізму». У цьому статті зрозуміло і чітко вказується, що усе те, що коїлося під час революції 1905;07 років що це не безчинства, а нові ідеали. І цими ідеалами був нігілізм. Тому нігілістам чуже захоплення культурою, мистецтвом і творчістю, оскільки у їх ідеології переважали утилітарні ценности.

Вище зазначалося, що народництво була ніби попередником соціалізму. Але ми розглянули народництво з погляду самого соціалізму (чи побудови комунізму). Нині ж ми розглянемо народництво з місця зору релігійно-філософської думки і звернемося із метою до третьої главі статті Бердяєва. Автор поділяє народництво різними пласта: західницьке і слов’янофільське. У чимось це подібно з трактуванням Леніна, приведённой вище. Західницьке народництво — звані представники «спадщини», а слов’янофільське — свого роду «чисте» народництво. І тут, у такому класифікації Леніна, і виявляється те, що більшовики пішли шляхом Петра, який насильно нав’язав західні порядки. Більшовики ж насильно нав’язали західну ідеологію. До того ж ідеологію багато в чому теоретичну, а чи не практичну. Народництво, кажучи спрощено — це віра у народ, у якому нібито зберігається таємниця істинної життя, прихована від панівних класів. Тому більшовики, як як на мене, і любили народників. Більшовики, як і Бєлінський, вважали, що дурний, що його треба насильно провадити до щастю. Мимоволі згадується одне із гасел «Гулагу»: «Ми заженемо залізної рукою в щастя». Зрозуміло, що коли народники вірив у народ, вони цей народ виділяли, тобто багатьох народу просто більше не відносили. На думку, народ це, напевно, переважно трудовий народ — селянство. Тому вони таврували капіталізм у Росії. Їх ідеалом розвитку нашої країни був аграрний спосіб життя країни, тобто селянство. Тому Бердяєв і писав, що інтелігенти не почувалися органічною частиною народу. І був свого роду комплекс провини проти нього. Тому народник живе поза землі, але постійно до неї прагне, тоді як сам народ становило землі та не зможе від неї відірватися. Бердяєв ототожнює народництво західницьке з атеїзмом, а народництво слов’янофільське — з релігійністю. І він виявляє відмінність між ними, по-моєму, дуже істотну: релігійні народники (наприклад, Достоєвський) вбачали у народі правду релігійну, а атеисты-народники вбачали у ньому передусім правду соціальну. Тому останніх можна цілком спокійно назвати революціонерами, що у всьому намагалися побачити соціальний конфлікт суспільства. На погляд, ці останні і послужили свого роду предтечею революції. Коли головною бідою людини ставала на її духовність чи релігійність, яке схильність до революційної боротьбі або до шуканню соціальних конфліктів у суспільстві. Але й й інші народники сходилися щодо одного: у цьому, що Росії вдасться уникнути капіталізм і вирішити соціальну проблему краще й швидше, ніж Заході. Як кажуть, деяка відмінність між слов’янофільським народництвом та представниками «спадщини» усе ж існує. Адже ті в жодному разі заперечували капіталізм і приймали прогресивні нововведення, запроваджувані за іншими странах.

Хто винуватий у стані нашої інтелігенції, у її відірваності від народу? Саме це народ Бердяєв дає правильний і чітку відповідь — ідеологія її самої. Російська інтелігенція не приймала поняття «приватна власності» і через те, що ні мала буржуазного характеру і захоплювалася соціалізмом, вона приймала вищої освіти, на відміну західних своїх представників, які дуже цінували освіту. Ще віхи у своїй статті «Про інтелігентської молоді» Ізгоїв писав, єдине культурне впливом геть дітей інтелігенції надає товариство. Звідси — прагнення не вчитися, а основному спілкуватися і зустрічатися в клубах. Гуртки таки була улюбленим місцем для розваг молоді з інтелігентської середовища. І вони, як правило ставилися дуже зарозуміло до талановитих людей зі свого середовища. Чому? Оскільки ті цінували освіту й у молодому в якому віці займалися гуртками, а навчалися. Для інтелігенції основним завданням в університеті було діяти за кружок.

Через своєрідною відірваності від народна, народництво пізніше перетворилася на революційний тероризм, на думку Бердяєва. Народник було зрозуміти, що монархія залишається при владі, оскільки її усе ще підтримує народ. Тому народники стали несамовито виступати проти реформи 60-х років. Почалися пропозиції «звільнення селян з землею» й інші невдоволення. Через це максималізму багато народники стали просто революційними методами боротися проти існуючого ладу. Однією з найбільш різких народників, на думку Бердяєва, був Нечаєв, засновник суспільства «Сокира або народна розправа». На погляд, «Катехізис» Нечаєва є у певному сенсі предтеча більшовицьких організацій Росії. Річ у тім, що ця ідея здійснення будь-який революційної ідеї, запропонована Нечаєвим, дуже яскраво відбилася у одному з висловлювань У. І. Леніна: «Нехай 90% населення помруть, зате 10% доживуть до світову революцію». Це фанатизм, що ні перед ніж неспроможна зупинитися, котрий задля мети все ставить карті. Але з тим такі люди зневажають народ і хочуть лише їм управляти. Хоча це виявлялося на етапі існування РСДРП. Той самий маніфест першого з'їзду РСДРП, автором якого було Петро Струве. Там зрозуміло і чітко сказано, що російський пролетаріат може завоювати політичну волю тільки самий. Щоправда цієї мети він повинен «танцювати під дудку» РСДРП, на мою думку. До того ж, на мою думку, не було чітко обговорено, хто такий пролетаріат. Зазвичай, більшості радянських скульптур, що з революцією, був зображений робітник із кругляком, молотком або іншими знаряддям праці. А щодо селянина нічого невідомо. Чи був пролетарем той, кого пізніше назвали «кулаком», що у поті чола заробляв свій чесний окраєць хлібини? Гадаю, що, в розумінні більшовиків, навряд ли.

Революціонер, на мою думку, завжди руйнівник. І це згоден з Бердяєвим. Візьміть і проаналізуйте будь-яку революцію у світі. Ніколи ні одна революція не приносила людям щастя, а часто сприяла «закручування гайок», тобто до підвищення тиранії. Не згоден із Бердяєвим, який свідчить, що Велика Французька революція відкрила новий клас — буржуазію. Мені здається, що й не сталося це четырёхлетняя бійня, буржуазія усе одно з’явилася і став впливової. Але це було б не насильницьким путём.

Той самий виразницею російської ідеї є і анархія. «Анархія — таку ж характерне породження російського духу, як і нігілізм, як і народництво», — стверджує Бердяєв. Зверніть увагу, що відбувається якийсь парадокс: з одного боку російський народ після реформи усе ще вірить у монарха, вважає Бердяєв; з другого боку він прагне бунту, до вольниці. Але цього немає нічого незвичного. Адже до вольниці у цьому разі народ прагне за своїй волі. А йому приписує це інтелігенція. Звідси й парадокс між хіба що реальним станом народу і приписуваним йому: «Російський народ — народ державний, він покірно згоден бути матеріалом до створення великого світового держави, і він ж схильний до бунту, до вольниці, до анархії. Інтелігенція, вважає Бердяєв, будь-коли вважала держави своїм воно було неї чимось отторженным, відособленим від її представників. Чому ж Україні анархісти з’явилися предтечами російського комунізму й більшовизму. Головний теоретик російського анархізму Бакунин вважав, що світову пожежу, пожежа анархічної, скажімо так, революції буде зажжён російським народом і слов’янством. Ця віра у то, що Росія стане першої країною комунізму й потягне у себе інші країни була властива й комуністам, й почасти, народникам.

Поруч із такими по-екстремістському налаштованими елементами інтелігенції, представниками яких вони були Бакунин і Нечаєв, були й помірніші, наприклад, П. Лавров і М. Михайлівський. Вони виступали за суб'єктивний соціалізм, тому в чимось може бути послідовниками Герцена. Михайлівський, наприклад, оголошує «боротьбу індивідуальність». Мені здається, що така яскравий індивідуалізм це зовсім соціалізм, а щось інше. Це те, що сьогодні існує у багатьох західних демократіях, у цьому числі у американской.

Найбільш, мабуть, головним попередником Леніна був Ткачов. Він видавав по закордонах газету «Набат», у якій висловлював саме крайнє думка. Ткачов вважав найбільшим благом, у Росії немає розвиненою буржуазії. Він вважає, в такий спосіб полегшується можливість створення соціальної Революції Росії. Він вважає, що Росія має відбуватися етапу буржуазної революції" і конституції. Тобто в такий спосіб Ткачов виступав за продовження справи Великої Французької буржуазної революції. Але, попри очевидно: він хіба що стверджує особливий шлях російської революції, вона є народником. Ткачов визнавав влада меншини над більшістю й хотів би створити зване «революційне меншість», яка й повинна було завоювати владу країни. Це так і сталося від Жовтневої революції. Отож Ткачов різко вирізняється з-поміж російських анархістів і народників, бо в сутності ні тим, ні другим.

У чому причина виникнення такий ідеології в інтелігентів? По думці Бердяєва, вона у російської національної літературі 19 століття. Усій літературі 19 століття було властиво почуття провидіння. Десь із середини століття література відчула насування екологічної катастрофи. Відчуття ближньої прірви, у якому летіла Росія, властиво російської літератури. У результаті у другій половині століття література стає, на мою думку, консультативної. Вона дає рада суспільству, як уникнути ось цієї катастрофи. Тож у на відміну від інших літератур світу, російська література починає сумніватися у шляхах творчості, культури. І хоча в Достоєвського, Толстого література носить релігійний характер, більша за діаметром всього на кшталт ідеям народників і соціалістів. Річ у тім, що літературі, як і народникам і соціалістам, властиво сумнів щодо шляхах російського суспільства. І це сумнів — типове російського людства. Ніякої західної нації не властиво сумнів щодо шляху своєї страны.

Про революції писати почав навіть Пушкін. Його творчість повно двоїстості. З одного боку якого є прибічником російської монархії, але з іншого боку в неї дуже багато всілякого роду віршів, котрі закликають до бунту. Тютчев, на мою думку, ні розкольником й мав є або менш консервативні погляди. Але він постійно віщував катастрофу, яка може призвести до найбільш у трагічний результат у Росії. Звідси його захоплення хаосом. Він в усіх власних віршах описує хаосу й руйнація громадського уклада.

Якщо казати про Гоголя, то, як на мене, він чітко й правильно відбив російську дійсність. Але, на жаль, вона бачила у Росії лише гірші риси. Бердяєв і пише: «Гоголя мучило, що Росія одержима духами зла й тотальної брехні, що постать сповнена пик і харь як важко у ній змогла знайти чоловіка». Це, до речі, те, що писав Гоголю Белинский.

Поети-символісти якнайкраще всього бачили безодню, у якому летить Росія. Але з іншого боку вони постійно прагнули народного искусства.

Як бачите, чимало діячів російської літератури було неможливо жити у стійких громадських відносинах й у стійких поглядах. Життя перетворилася на постійний страх за майбутнє. Адже потрібно було жити справжнім. Це ж і сталося, на мою думку, з російським комунізмом. Люди думали лише про майбутнє, про нібито великому майбутньому. Звісно, є відмінність — одні передчували катастрофу, інші віщували велике майбутнє. Але загальне — один і той ж: небуття у цьому. Люди не думали про актуальне — вони міркували про будущем.

Найбільше позначилося передчуття духовної катастрофи нації в творчості Достоєвського і Толстого. Проте з-поміж них є колосальна різниця. Хоча Бердяєв й запевняє, що Достоєвський — революціонер духу, як на мене, що не зовсім так. Гадаю, що Достоєвський, скоріш, революціонер справедливості. Він хоче, щоб відбулася релігійна революція, а чи не соціальна. Толстой ж цілком заперечує усі старі традиції, старі погляди, що цілком дає нам право вказувати назву нігілістом. Він відкидає старі церковні підвалини, протестує проти церкві як інституту божественного отже цілком, на мою думку, уподібнюється большевикам.

Втім, все приведені вище витоки російського комунізму лежать далеко минуло й могли спричинити її виникнення лише побічно. Однак основний причиною російського комунізму був ясна річ марксизм. Але це не була звичайний марксизм, а марксизм, адаптований до російської грунті. Про це ми говорили вище. І, як на мене, з усією впевненістю можна сказати, що все вищевикладені причини не є причинами саме комунізму, а причинами російського марксизму, але саме «русского».

Де до 80-х років уже минулого століття народництво відживає своє і останніх його оплотом стає, на думку Бердяєва, партія «Народна воля», яка була перша з суті терористичної організацією. Мені здається, що «Народна воля» не виправдовує своєї назви. Якби ж то звані «народники» справді вірив у народ, де вони заходилися б займатися тероризмом. Вони знаходяться ніби все надали російському народу, а чи не собі самим. Хіба народ їм делегував своїх повноважень? Хіба народ давав їм право вбивати когось або використати бодай такі методи? Ні! Але розв’язали: «Ми є народ!» Але це, як відомо, суперечить основний посилці народників: «Не є народом».

Отже в 80-ті роки народництво відживає своє. І тоді утворився російський марксизм. Джерелом його стало виникнення по закордонах серед емігрантів руху «Звільнення праці». Членами цього руху були Плеханов, Засулич, Аксельрод. Вони створили базу марксизму, який згодом хіба що змішався з типово російськими рисами. Першої завданням марксизму мало стати порятунок російської ідеології від народництва. Існувало, на мою думку, два головних фундаментальних різницю між позиціями марксистів і народників. Останні, як пам’ятаємо, відмовлялися від можливості капіталізму і пропонували перестрибнути цю щабель. Марксисти вважали, що капіталізм необхідний створення бази соціалізму. У цьому полягає - перше відмінність. Але інше щонайменше важливе різниця полягає лише в рушій революції. Народники бачили їх у народі. А цей народ видавався їм селянством. Марксисти вважали, що революцію повинен зробити пролетаріат. І пролетаріату марксисти зараховували робочих. Тому вважали, що селянин повинен передусім стати пролетарем. Що під цим розумілося, я — не знаю. Певне було через то, що селянин повинен зрозуміти капіталізм. Адже аби всі селяни стали робітниками, щоб тоді став би з країною. Проте двигуном революції марксисти близькі народникам. І в тих, й інших у ролі неї виступає досить абстрактна, на мою думку, група людей. У одних це народ, а в інших — пролетариат.

Спочатку марксизм було прийнято, на мою думку, неправильно. Адже це тоді було ще досить спірна й дуже скажімо, необкатанная теорія. Але прийнята фактично як керівництво до дії. Проте чи до революції, а до повалення лише старих віджилих громадських рухів, на кшталт народництва. Класичний марксизм головною своєї ідеєю вважав ідею економічного детермінізму. Це означає, що економіка домінує з усього, зокрема та контроль ідеологією. Мені здається, що його рисою російського марксизму була його идеологизация. Марксизм перетворився більше коштів у політична течія, ніж у економічне. Однак у класичному марксизмі був і ідеологічна деталь: пролетаріат мав, за задумом Маркса, звільнити від економічного дереминизма і можуть побудувати нове суспільство. Чому російський марксизм виступає проти народників? Оскільки головне завдання марксизму було утворення пролетаріату міського, тобто фабричних робочих. Зрозуміло, у країні з великою сільськогосподарської базою, цей клас робочих утворитися не мог.

Хочу: мова тоді не про революцію. Головне було — розвиток, мимовільне, але поступове, тобто створення бази щодо змін. Але виникла два течії російського марксизму. Перше за розвиток виробництва і формування нового класу — пролетаріату як розвитку соціалізму. Тобто марксизм у разі виступає у ролі фундаменту для соціалізму. Друге протягом намагається розв’язати марксизм за розвиток капіталізму і зростання виробництва, індустріалізації. До першого класу, на думку Бердяєва, ставився Плеханов, а до другого — П. Струве. От і незгодний із Бердяєвим. Той самий маніфест першого з'їзду РСДРП, автором якого було Струве: «Але буржуазія швидко розглянула з нового союзникові свого найлютішого ворога та зрадила і, та її, і йдеться волі у руки реакції. Проте вже пізно: робітничий клас, тимчасово усмирённый, через 10−15 років знову на історичної сцені з подвоєною силою…» Неважко здогадатися, що саме Струве живить інтерес швидше робочому класу, ніж до буржуазії. Найімовірніше, і ще чи іншого можна зарахувати до соціал-демократам, які пізніше стануть «меншовиками». Але ще більше всього зіпсували марксизм, на мою думку, «большевики-ленинцы».

Маркс, як згодом і меншовики будь-коли стверджував революційної ідеї як керівництво до дії. Він мені взагалі завжди було прибічником нормальної людської розвитку. Як вважали марксисти, без соціальної бази на Росії будь-коли може бути. А такий базою було розвиток капіталізму. Базою для розвитку капіталізму було утворення нового класу — пролетаріату. Ленін і «більшовики» вважали, що соціалізм в Росії то, можливо здійснено крім розвитку капіталізму і крім формування нової класу. Плеханов навпаки висловлювався проти суміщення у революції 1917 року повалення монархії соціальної революції, яку зробив Ленін. Для соціальної революції, на думку меншовиків, як і класичного марксизму, соціальна революція повинна вимагати набагато більше часу. Робітники самі повинні себе звільнити. Але це зробити не революційний окремий гурток, не вузька група осіб. Однак це й сталося. Саме вузька група осіб зробила соціальну революцію, не створивши неї бази. Я скажу: якби революції цього не сталося в 1917 року, то робочі звільнилися б швидше, чому це сталося (якщо це справді сталася). У Франції, до й у багатьох інших «загнивших» капіталістичних країнах з допомогою профспілок і умілих політичних компромісів робочі стали господарями своїх заводів і держава сама стали проводити обстановку цих підприємствах. А досі заводами «володіють» директора.

Але чому, проте, більшовики взяли верховенство над меншовиками? Мені здається, що сталося через упрощённости й дохідливості всіх ідей більшовизму, тоді як меншовики спиралися здебільшого ідеї класичного марксизму, які мали більш науковими і менше зрозумілими широких шарів тодішнього, ще лише зароджуваного пролетаріату. Проте, втім, годі так звеличувати меншовиків. І всі й були позитивістами і матеріалістами та його не приваблювала філософія і культура.