Слобожанщина — історія розвитку

Вступ.

1. Герб Харкова.

2. Історія Слобожанщини a. Діке полі - Слобідська Україна b. Заселення Слобожанщини.

3. Народження і становлення Харкова чи Харків яко українське місто: a. Харків у XVII—XVIII ст. Нарис за мотивами історичного дослідження b. Процес русифікації после скасування автономії Дмитра Івановича.

Багалія з. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.

Вступ.

Нарід завжди творити свою історію й державний устрій й його національні форми. І про се треба добро пам «ятати, бо усяка інша ненародня історія якщо однобока. Щодо історії України, те в основі своїй завжди був народньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народу у московську добу й історію українського народу под Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави, котре утворювали более усього московські царі, а Український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави й своїх дарів й боровся із польською Державою. На цю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усє своє життя, протоку ціле море своєї крові. Раніше укра-їнські історики особливу увагу звертали не так на внутрішнє життя, але в події, бо смердоті справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися і народнього життя, бо їхнього творив нарід под дротом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів й т. п. Алі уже укра-їнські історики 60-х років (XIX сторіччя, прим. автора сайту), як В. Антонович, Ол. Лазаревський, стали інший шлях: смердоті викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду под цим ж прапором, бо почав розробляти історію українського народу із 1882 року й более усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли Український нарід скинувши кайдани, у нього збільшилася потреба знаті свою історію. Історію Слободської України треба знаті й нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-українського населення, й самому народові, котрий своєю кровію обороняв цю країну од ворогів.

Обробляючи землю, він поливав її своїм потім, творив історію, а тепер захоче і винен якщо її знаті, бо сам нині коватиме земельну частку, своє щастя, своєї волі. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через ті її захоче знаті й завісься відроджений у своїй національній самосвідомості Український нарід. У населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомість починається із того, що найближче до нього — із свідомості про ті, що творили його діди та прадіди, — із історії Слобожанщини. І ганьби ся історія якщо справжньою історією народу — його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій й знову-таки усього народу — всіх його колишніх станів: й козацтва, й його старшини, й поспільства, й міщанства, й духівництва із їхні матеріальними здобутками, просвітою й культурою, із всім національним обличчям. У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику прихильність до їхнього місцевої історії, археології, ми бачимо вони навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще із нижчої школи починалася знайомість учнів перш усього із тім, що смердоті бачуть біля й навкруги собі, щоб смердоті це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то і шануватимуть, і цінуватимуть, й любитимуть. А коли се коли що се якщо дуже корисне й науці, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам «ятки нашої старовини. Повинні й ми свою місцеву історію запровадити у програми нижчої народньої школи, у програми шкіл для дорослих й задля позашкільної просвіти. |Д. Багалій | | | |Передмова до книжки «Історія Слобідської України », 1918 рік |.

|Герб Харкова | | | | | |На харьківському гербі зображені жезл-кадуцей та ріг рясноти. | | | | | | | | | | | | | |[pic] | | | |Коли символізує кадуцей? Яке походження має ріг рясноти? | | | | | | | | | | | | | | | | | | | | | |Та і як, зрештою, інтерпретувати їхнє поєднання на гербі міста | |Харкова? | | | |[pic] | | | |Існують гіпотези, за якими міфологія й символіка давніх греків | |складалася на грунті ще давніших міфів, котрі потрапили до Эллади, із | |одного боці, із півночі, із країни гіперборейців (тобто з | |південнослов «янських територій), а із іншого боці, із півдня, з | |Єгипту, а Єгипет, на свій чергу, успадкував східні міфи і символи. | |Отож, символічний жезл-кадуцей бога Гермеса має глибокі езотеричні | |корені. Гермеса, хоча і його було б залічено до богів Олімпу, завжди | |вважали архаїчним, тобто прадавнім божеством. Він відігравав дуже | |велику роль як вісник богів, помічник героїв в їхніх мандрах, | |супроводжувач до царства мертвих. До Гермеса — вічного винахідника, | |вигадника, який обдаровував навіть богів різноманітним мудруємо | |приладдям, — ставилися із великим шануванням представники вельми | |несхожих аспектів діяльності, від купців й ремісників до шахраїв й | |злодіїв. Існує міф про ті, що Гермес якось зловив величезну черепаху й| |зробив із її панцира перший музичний інструмент — ліру, якої подарував | |Аполлонові разом з сопілкою. За це Аполлон винагородив його золотими | |сандалями й магічним жезлом-кадуцеєм. Проте Гермес лише в пізніші | |часи перетворився на бога торгівлі та мандрувань, а й за давніх давен | |Гермес-Трисмегіст (тобто Тричі Найвизначніший), рівнозначний до | |єгипетського Тота, був богом знань, світла й священного листи, його | |називали Божественим Дієсловом. Певна річ, кадуцей — це суто | |єгипетська атрибутика, згадаємо фараонові символи влади. | |Алі якої уладові означає кадуцей? Ті, що ним користувався головний | |розпоряджувач в Елевзинських містеріях, прихований зміст які був | |присвячений піднесенню душі до Світу і Істини, підказує, що влада ця є| |духовною. Крила орла знаменують польот душі у небесну сферу, а змія за| |давніх часів був символом сходження духу в матерію, символом життєвої| |енергії (згадаємо кундаліні-змію в індійській міфології, посох | |Заратуштри і супроводжуючих його орла та змію у давніх парсів). | |А ріг рясноти — за еллінською міфологією це ріг кози Амалфеї, що | |вигодувала Зевса, — споріднений з рогом рясноти слів «янського бога | |Світловида. Жрець Світловида наповнював священний ріг молодим вином, | |яку символізувало повноту врожаю наступного року. Схоже тих, що | |давні греки робили теж саме. Адже супругою Зевса був Деметра, богиня | |плодючості і рясноти, котра також поєднувала небо і землю як проводарка | |добра, світла та знань. На честь неї та її доньки Персефони і | |відбувалися Елевзинські містерії. Священний ріг рясноти, за повір «ям | |греків, надавав його володареві все, що тому заманеться, й був | |символом багатства і процвітання. | |Вісь й виходить, що на гербі Харкова в вигляді першої Літери назви | |міста дивовижним чином поєднуються два найдавніших символу. Це | |сполучення виявляє благородну тенденцію міста — здобуття процвітання | |внаслідок прагнення світла, добра та знань |.

|Харків | |[pic] | | | | | | |1627 — |Перша згадка про місто | | | | |1655 — |Писемний документ про місто | | | | |1656 — |Цар Олексій Михайлович дає місту | | |статус самостійного воєводства | | | | |1765 — |Центр Слободсько-Української губернії | | | | |1780 — |Центр Харьківського намісництва | | | | |1835 — |Центр Харківської губернії | | | | |1917 — |Столиця України | | | | |1923 — |Центр Харківської округи | | | | |1932 — |Центр Харківської області |.

Історія Слобожанщини.

Слобідська Україна є однією із частин України. Цікаво, що наш Харківський Український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну, чи, як він казав, «Малоросію », своєю матір «ю, а Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав й любити цей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли живий Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини (так колися йменували Лівобережну Україну, прим. Багалія) й Слобідської України, назвисько «Україна» відносилося саме до так званого «Дикого поля ». І справді, ця країна более, ніж остатні частини української землі, винна був так прозиватися в територіальнім значенні цого слова, бо це був «україна», цебто окраїна, російсько-української землі. Колись російський літописець називав Україною Руських земель пограниччя Переяславської землі із половецькими степами; й там й тут відчувається, окрім етнографічного, й географічне значення цого слова. Для шкірного мешканця дніпровського Правобережжя, й навіть Лівобережжя, тодішнє «дике полі «, котре потім заселили своїми слободами укра-їнські переселенці й котре раніше, у домонгольську добу, у XI—XIII ст. було б заселене прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоча і було б дідизною українців XVII ст., але й далекою україною. Слобідська Україна напочатку ХХ сторіччя займала майже всю Харківську губернію і деякі із повітів Курської й Воронезької губерній.

Це був площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір «я. Вища інших був північна частина Харківщини, але в південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не сягала отвершків Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища серед сусідніх Харківської й Воронезької, але й і там є лише стягові міські. По них ішов водорозділ Дніпровського й Донського водозборів, де лежавши славетний у незнані краї Муравський шлях. А уже від сього водорозділу розходилися на захід ложбини із балками й ярами, де багато було б річок й струменів.

На заселення «дикого поля «малі значний вплив місцеві річки. Тепер жодна із них судноплавна, але й колися було б інакше. По Донцеві Сіверському сплавлялося чимало байдаків із хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили і на Дін. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли до його гірла із всім припасом для будування міста Цареборисова. Дніпровськи вітки — Псьол, Сула, Ворскла — зв «язували Слобідську Україну із Полтавщиною; річкою Вір, котра вливається у Сейм, а тієї у Десну — надавала можливість спілкуватися із Чернигівщиною. На територї Слобожанщини дніпровськи річки зближалися із донськими. Слобожани перш починали селитися там, де було б понад води. Вісь через що західні частини краю заселилися густише і раніше, ніж східні, бо на сході було б менше річок. Алі із XVIII ст. слобожанські річки починають щороку міліти, бо ліси дуже зменшилися й порідшали.

Усі найважніші і найстаріші міста і слободи осажувалися на річках:

Суми — на Пслі; Лебедин — на Ольшані; Охтирка — на Охтирці; Вільний — на Ворсклі; Краснокутськ й Богодухів — на Мерлі; Золочів — на Удах; Валки — на Мжі; Харків — на Харкові й Лопані; Цареборисів — на Осколі; Вовчанськ — на Вовчій; Тор (Слів «янськ) — на Торці; Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир — на Донцеві.

" Діке полі «тому і мало свою назву, що було б вкрито степами, яки переміжалися із лісами. Не чудово, що степу спокон віку вабили до собі таборища кочових племен (гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів, татар). Пам «ять про це зберіглася у географічних назвах: селище Печеніги, річка Торка та ін. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було б знайти половчанина, чи татарина в його кочовищах: шукай вітра в полі. А татарин навпаки — раптом наїздив на села і хутори, убивав й уводив в неволю слобожан, грабував худобу й добро. Слобожани повинні були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев «яними огорожами, засіками… Виходить, степ не був перепоною для розселення осілого люду, але й разом із тім не захищав його від татарина. Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але й разом із тім і захищав переселенця від ворожих нападів. Лісу тоді було б незмірно бульше, ніж тепер. Ліси і поляни чергувалися по усьому побережжю Донця від Оскола до Змієва, по вітках Донця теж йшли густі ліси, іноді по обох берегах: Ізюмський, Теплинський, Черкаський и.т.п. Ліс був найсправжнім скарбом для слобожан, бо із нього робили як кріпості і замки, то й все, що потрібно було б у хазяйстві, зокрема буди, гути, бурти, вітряки, млини і вінниці. На останні переводилося более усього лісу, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку.

Природа щедро наділила Слобожанщину плодовими деревами та кущами, садки із пасіками були найчастіше першими оселями — хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, ведмеді, вовка, лосі, вепрі, багато хутрового звіру (соболі, лисиці, куниці, бобри, видри, тощо); у степах — сайгаки і дикі коней. Дикого птацтва теж було б дуже багацько — куріпок, перепелів, бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, вуток, лебедів, журавлів, стрепетів, соколів, кречетів, яструбів, орлів. Не чудово, що в цьому краю було б розповсюджено ловецтво, навіть саме тут знаходилися «цареві лови ». У річках був страшенна сила риби. Мінералів було б обмаль, лише солі було б дуже багато, її здобували на торських та маяцьких озерах, а тоді чумаки розвозили по всіх усюдах. Здобували ще і камінь для жорнів, крейду, Яка йшла на хати-мазанки, гончарську глину. Отже ця країна здатна був забезпечити слобожанам культурне і достатнье життя. Грунт був более усього чорнозем, земля-цілина був дуже родючою. У Чугуєві, окрім баштанів із кавунами та динями були заведені навіть виноградники для московських царів. У широких степах легко було б розводити табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був несуворий — повітря весною, влітку й восени тепле.

Усі це вабило до собі людність, але й после татаро-монгольського нападу ся країна довго був вільна, гуляща. Татари сюди часто навідувалися і навіть давали свої назвиська деяким бродів. Вони добро знали шляхи у заселену до Московщини й вибирали такі, щоб не переплавлятися через глубокі та широкі річки. Древня «Книжка великого Креслення «перелічує одиннадцять таких бродів (перелазів) — Каганський, Абашкин, Шебелинський, Їзюмський, Татарський та ін. Багато звісних у Дикому полю шляхів також було б прокладено татарами. Славетний Муравський Шлях простував від Кримського Перекопу аж до Тули (а це лише 160 верст від Москви!) по межіріччю Дніпровського і Донського водозборів. Сама назва шляху — татарська, бо в древньому документі згадується татарин за прізвищем Муравський. Від Муравського відокремлювалися Ізюмський і Калміуський шляхи, першій цілком, а другий значною мірою проходили територією Харківщини. Були також шляхи Кончаковський та інші менші. Окрім цих були ще шляхи московські і укра-їнські: Старий та Новий Посольські, Ромодан (на честь боярина Ромодановського), Сагайдачний (на честь гетьмана).

Заселення Слобожанщини.

Московська держава нешвидко, потроху просувала свої пограниччя на південь. Там не було б ніякої сусідньої держави, але й орди татар, котрі сам жили, в Кріму, малі таборища і кхоші із отарами у степах Новоросійських й без упину робили наїзди на московські україни. Московський уряд для захисту своїх рубежів будував кріпості.

Так, у XVI сторіччі при Іванові IV південна границя Московської держави досягала лише Чернигівщини. Це був Сіверська Україна із містом Путивлем на чолі; існувало путивльське пограниччя з Литвою.

У кінці XVI сторіччя при Федорі Іоаничу збудовані були Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, Зливи — границя посувається на південь, на так звану «польську », цебто степову, украйну.

Годунов будує дуже далеко на півдні, недалеко від Святих гір по Донцеві місто-кріпость Цареборисів (нині - Червоній Оскол на Харківщині). Під годину розрухи у Московській державі Цареборисів спустів й вилюднів, як й деякі інші міста по московських українах.

Алі в царювання Першого Романова, Михайла, було б побудовано багато нових міст в Курщині і Воронежчині; із них потім склалася так кликана Бєлгородська лінія, за якою уже починався дикий степ; до прибуття українців на це дике полі тамечка їздили лише московські вартові та путівльськи станичники.

Було лише кілька міст та менших осель на Слобідській Україні, які були осажені московським урядом, а чи не українськими переселенцями, у першій половині XVII сторіччя. Дуже старим московським острожком були Валки (Можський острожок), назва які скидатися від того, що були колися там вал та рів. У 1650 році у Валках були уже і гармати, й воєвода. Алі є свідчення, що навкруги Валок, до їхнього збудування, уже жили українці - пасішники.

" Український національний склад життя держався за селах, як тепер, а, по містах, містах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харків, населення котрого тепер так обрусіло, що, мабуть, більшість його і не знає, що колися Харків був суто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української інтелігенції, прихильна до народу, працювала над відродженням свого народу і бережно донесла се бажання до відома наших часів — до сього великого українського руху, котрий не лише утворив, але й і проводити у життя, і національне, й політичне відродження усієї України, а разом із нею й Харкова із Слобожанщиною. «.

Харків у XVII— XVIII ст. Харків був заснований у 1654 р., саме тоді, як Богдан Хмельницький перейшов із усією Україною под московську «протекцію». Місто заснувала ватага українських переселенців із ватажком — осадчим Іваном Каркачем. Най ж пам «ять про Івана Каркача існує навіки у Харкові укупі зі спомином про Першого харківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про Ів. Каркача яко Першого харківського осадчого згадують лише пізні документи (другої половини XVIII ст.), але й ми не можемо їхнього одкинути, а укупі із ними й Каркача, бо ані для чого було б тоді вигадувати його: очевидно, що ім «я це збереглося у спомину населення, а окрім того і ранні документи знають серед харківського населення Каркачів, проте прізвище відомо і тепер. Українські переселенці із Задніпрянщини прийшли на дике полі й оселилися там, де річка Харків впадає в річку Лопань — на Харківському городищу, де колися, у домонгольську добу, у XII ст., був, мабуть, староруський, Український місто, де тепер у Харкові знаходяться «університетська гірка», собор й старовинній університетський корпус. Тут, у 1656 р., харківці збудували земляну і дерев «яну огорожу навкруги городища й зробили її, як ми знаємо, по свойому українському звичаю, щоб захистити собі від татар, але й ся огорожа не вподобалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зразку. |[pic] |.

Оттак спочатку виявилися дві влади й у стихії культури — українська й великоросійська. Алі у складі населення Харків був, можна сказати, суто українським містом, бо сюди одразу явилася чимала купа українців — 587 чол. козаків, а із жінками й дітьми се вийде, мабуть, до 2000 чол. Вони із «єдналися в козацьке товариство, поділене на сотні і десятки, із отаманом, сотниками й десятниками на чолі. Д.І.Багалію пощастило розшукати в архиві й надрукувати список цих харківців — з нього видно, що се були українці — Іваненки, Тимошенки, Єфименки, Гордієнки, Олексієнки, Мельник, Колесник, Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку, Тетерю, Сироїжку, Горобця і таких інших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Недбаєнко. Був Кременчуцький (мабуть, із Кременчука), Волошенин (мабуть, із Волощини), Москаль (із Московії). Бачимо також — Якова Шаркова зятя: очевидно, що знали понад самого Шарка, ніж його зятя Якова, й цей своє прізвище отримавши од тестя. |[pic] |Це був головна ватага переселенців, а до неї почали | | |приходити і другі. Приходили, як ми знаємо, более | | |усього із Правобічної України, особливо в тяжкі часи | | |Руїни, приходили й із Гетьманщини, приходили й із інших | | |місць Слобідської України, бо Харків вабив до собі | | |населення як полкове й торговельне місто. Мав тут | | |своїх служилих великоросійських людей й московський | | |центральний уряд, але й їхні було б небагато, якщо порівняти| | |із числом українського населення. |.

У 1665 р. було б у Харкові українців 2282 чол. мужського статі (міщан 1290 й хліборобів 992), а велико-росіян (дітей боярських й інших служилих людей) — 133. У 1668 р. українців було б 1491 мужського статі, великоросіян (служилих й приказних людей) 75 чол. (мабуть, тут показані самі козаки й служилі люди без дітей й родичів). У 1670 р. у Харкові збільшилося число великоросіян, бо залишилися великоросійські служилі люди для оборони міста од татар. Українців було б тоді 2101 чол. мужського статі, великоросіян 415 чол. мужського статі. У 1673 р. українців було б 1276 чол. мужського статі, великоросіян 118 чол.; се все були діти боярські городової служби, а полкових великоросійських служилих людей уже не було б. У 1675 р. число великоросійських служилих людей знов значно збільшилося (у 6 разів): тепер їхнього було б 625 чол. У 1686 р. великоросіян було б 571 чол. на 1937 українців. |Виходить, що великоросійське населення у Харкові |[pic] | |було б текучим. Українці сам поселилися на вічне | | |життя у Харкові, а великоросійських служилих людей | | |туди годинами посилав московський уряд за їхнього волі й| | |без їхнього бажання, задля заселення міста, а | | |його охорони. Отже справжніми постійними поселенцями| | |Харкова були українці, які збудували собі будинки,| | |охазяїнувалися, із «кричали землі, зайнялися ремеслами, | | |промислами і торгівлею.Щодо соціального складу | | |харківського населення XVII ст., то воно та поділялося | | |тоді на а) козаків полкової служби, б) міщан й в) | | |цехових ремесників. Вищою владою у Харкові був | | |полковнича влада. На чолі великоросійського | | |населення стояв воєвода, над міщанами був ще окрема| | |влада війта, а над цеховими ремесниками стояли | | |виборні цехмістри. | |.

У XVIII ст., у другій четверті сього століття, Харків був суто українським містом. З перепису Хрущова 1732 р. ми дізнаємося, що число українців тоді щодо великоросіян збільшилося в порівнянню із XVII ст. Прізвища харківців суто укра-їнські, й, як бі їхні знавши М. У. Гоголь, йому не потрібно б було б вигадувати прізвищ своїх українців: ми бачимо і Квітку, і Горлицю, і Незовибатька, і Богомаза, і Лупикобилу, і Лупикобиленка, і Сухоребрика, і Недерикута, і Кадигробенка, і Отченашка, і Кусьвовка, і Штанька, і Пацюка, і Вареники. Дуже цікаво якщо побачити склад населення Харкова у 1732 р. із національного і соціального боці. Більш усього мешкало у Харкові козаків: виборних козаків було б 775 чол., вони підпомошників 1531, козачих підсусідків 85; козачої старшини із робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих, посполітих й робітників 205, духівництва із робітниками 170; великоросіян 235, греків й інших чужоземців 21; усього 3595 Чоловік. Значить, более усього було б козачих підпомошників, далі по них йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що Харків із соціального боці був настільки ж українсько-козацьким містом, як й інші міста Слобідської України. Різниця був лише у тім, що тут жило багато цехових, які не бачимо у містах. Харківських міщан у початку XVIII ст., як ми знаємо, прилучили до козаків й оддали у полковничу уладові. Харківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були более заможними людьми, ніж їхні підпомошники. У виборних козаків було б более робітників, які мешкали у їхніх сімействах. На кожний двір виборного козаки приходилося взагалі по 5 душ чоловичої статі, а як включити робітників та підсусідків, то прийдеться по 5, 7 чол. на сімейство. Виходить, що це були дуже великі сімейства, коли ми звикли думати, що укра-їнські сімейства були звичайно малі. Іноді одне сімейство містилося у одній хаті, але й частіше воно та мешкало у декількох хатах й тільки у одному подвір «ї. Алі траплялися іноді і невеличкі сімейства: по одній душі мало 14 сімейств. У 60 сімействах, які малі робітників та підсусідків, було б по 3−4 чоловіка на сімейство. Цікаво, що були і удови-козачки, котрі од собі виряжали на службу, мабуть, підпомошників-наймитів. Чужі люди мешкали у 20% всіх сімейств. У козачих підпомошників на сімейство проходилося взагалі 6 чол. мужського статі. Тільки 12 подвір «їв підпомошників містилися на підварках, тобто в самому місті, а й у передмісті, й 21 сімейство мешкало по чужих дворах, які належали до старшини та усяких удов. |[pic] |До старшинського уряду належали харківський полковник| | |Григорій Семенович Квітка, полковий суддя Роман | | |Григорович Квітка, полковий хорунжий Рибасенко, | | |сотник першої сотні Григорій Васильович Ковалевський | | |й другої - як. Хв. Денисевич. Живий своїм подвір «ям й | | |валківський сотник, потім ізюмський полковник Ів. Грн.| | |Квітка, удова полковника Куликовського, полковий | | |писар, два писаря полкової канцелярії, 5 ратушних | | |писарів й 1 таможений. Оце був невеличка купка | | |козацької старшини, котра потім обернулася у дворян. |.

Цехові люди належали до таких ремесел: були ткачі, шевці, котлярі, ковалі, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі й коцарки. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо й справді смердоті грали на весіллях й годувалися од свого ремесла. Од римарів й коцарів отримали свої назвиська теперішні Римарська та Коцарська вулиці. Усі цехові малі свої власні подвір «я і хати, окрім 5 Чоловік, які жили у подвір «ях полковника Квітки. У цехових були ще менші сімейства, ніж у козаків-підпомошників, у них приходилося трохи более 3 чол. на сімейство. Були вони, одначе, робітники й підсусідки — по 2 чол. на сімейство. Значить, робітників у цехових було б далеко більше, ніж у козаків й підпомошників, бо кожний ремесник хотів матір робітника. Духівництва із робітниками було б 116 Чоловік. У Харкові тоді було б 9 церков й при кожній звичайно по 2 священика, а при соборній — 2 протопопа. У монастирі мешкало 13 монастирських робітників. Духівництво мешкало в церковних будинках при церквах. Окрім того декотрі священики малі ще і власні подвір «я, в яких мешкали їхні двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в яких мешкали учителі — дяки. Таких учителів було б тоді у Харкові 19 чол. При церквах були також й шпиталі. У Харківському колегіумі жили учні латинської школи. Поспільство, чи піддані, поміщалися в 22 подвір «ях у 29 хатах. Жили смердоті на підварках в передмістях маненькими хуторами: на хуторі полковника Квітки, підпрапорного Черняка, козаки Коваленка, ландміліцького полковника Дуніна, полковника Куликовського, угольчанського сотника Михайлова, харківського сотника Ковалевського, харківської крамарки Назаренкової, Харківського Покровського монастиря, троїцького священика, харківського городничого Голуховича; біля сього хутора був млин на р. Харкові, а при млині живий мірошник із сімейством. На тій ж річці Харкові було б ще 2 млина із мірошниками. Особливе місце займали у Харкові велико-росіяне та чужоземці. Вони поділялися на декілька станів. |Одна частина великоросіян потрапила навіть у козаки. Це |[pic] | |були колишні служилі люди, які записалися у | | |козацтво, коли у Харкові у 1700 р. були скасовані | | |воєводи; їхнього було б небагато — 13 дворів. Окрім сього у | | |Харкові мешкали по пашпортах посадські люди, які | | |явилися сюди заради торгівлі з різних великоросійських| | |міст — із Курська, Вереї, Бєлгорода, Чугуєва, Тули, | | |Єльця, Веньова. Далі йдуть армійські лагодь — | | |абшитований капітан, поручики і інші; майже усі смердоті | | |малі в Харкові власні будинки. Були тут ще московські| | |служилі люди, які раніш записалися у козаки, а | | |1731 р. їхні повернули у подушний оклад й записали у | | |ландміліцію. | |.

Греків та інших чужоземців було б 21 чол., між ними хрещений арап й удова польської нації, євреїв зовсім не було б. Мешкало у Харкові двоє греків— Костянтинов та Челенбі, які займалися купецтвом; в однієї із них був робітником татарин. Хоч Харків тоді був настільки ж полковим містом, як й Суми, Охтирка, Ізюм, Острогозьк й не мав значіння центру усієї Слободської України, але й усе ж таки таки він й за кількістю мешканців, й по соціальному складу свого населення відрізнявся від тихий міст, мав з них перевагу. Він був українським козацьким містом, але й у ньому мешкало скільки великоросіян, стільки їхні не було б ніде по інших полкових містах. |[pic] |У Харкові мешкало уже тоді і великоросійське | | |купецтво, котре трохи згодом значно збільшилося. Це | | |все було б початком того нового обличчя, котре прийняв | | |Харків пізніше. У 1732 р. се був Український місто й | | |із національного, й із соціального боці. Більш 90% | | |населення було б українського. Перше місце займав | | |козачий стан. Козаки були власниками більшості | | |міських подвір «їв та будинків Їх йшли укра-їнські| | |ремесники — се теж був сталий мінський стан, котрий | | |тримав у своїх руках потрібне для всіх рукомесло. | | |Ремесники теж мешкали у власних будинках. І | | |козацтво, і цехові містилися тоді у Харков не так на | | |підварках, а й у самому місті, навіть у його центрі, на| | |теперішніх центральних вулицях. |.

Цікаво, що і вулиці тодішні діставали свої назвиська від цих простих козаків та ремесників. Не кажучи уже про такі вулиці, як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна (смердоті були названі як за ремеслах), ми маємо ще такі назвиська харківських вулиць у 1724 р. в Соборній парахвії: вулиця пана полковника Квітки у замку, вулиця пана судье (Квітки), вулиця Сотницька (пана сотника), Бесідина (де живий Бесідин), Михайла Дрикги (де живий Дрикга), Сушкова (де жила Сущиха), Макс. Писаря (де живий М, Писар), Сем. Богодуховського (де живий Сем. Богодуховський), Синицького (де живий Синицький), Єнощина (де живий Єноха), Борисенкова (де живий пушкар Борисенко), Пістунова (де живий Пістун), Гребеникова (де живий Гребеник), Куликівка (де живий Кулик), Шаповалова, Чайчина вулиця над яскравому; усього 20 вулиць в центрі. |У Миколаївському приході було б 6 вулиць: над яскравому |[pic] | |Щаповалова (де живий Шаповал), Карабутова (де живий | | |Карабут), Бібікова (де живий Бибик), Шеметова, | | |Калебердина (де живий Калеберда). | | |У Вознесенському приході — дві вулиці — | | |Шапранівська (де живий Шапран), Чугаївська (де живий | | |Чугай). | | |У приході Покровського монастиря — одна вулиця | | |Пищальчина (де живий Пищалко). | |.

У Рождественському приході — 5 вулиць: Москалівка, Шилова (де живий Шило), Пробито, Довгалівка, Безсалівка. У Троїцькому приході 6 вулиць: Назарцева (де живий Назарець), Клименкова (де живий Клименко), Гунченкова (де живий Гунка), вулиця добродія Сізіона (де живий Сізіон), Юрченкова (де живий Юркевич). У Михайлівському приході — 4 вулиці: Кулиничина (де живий Кулінич), Корсуновська, Золотарьова (де живий Золотаренків), Верещаківська. У Воскресенському приході 8 вулиць — Дехтярева, Котлярова (де живий Котляр), Мильникова (де живий Мильничка), Онопрієва (де живий Онопрій Різник), вулиця до Меркула (де живий Меркул), Склярева (де живий Скляр), Крохмалева (де живий Крохмаль), Миргородовська. У Дмитріївському приході — 5 вулиць: їв. Турчина (де живий Турчин), Вас. Титаря (де живий Титарь), як. Котки (де живий Котка), їв. Кривого (де живий Кривий), Вас. Котляра (де живий Котляр). У Благовіщенському приході — 4 вулиці: Бережна, Помазанова, Опанасівська (де живий Панасенко), вулиця Чорного Івана. як бачимо, українсько-демократичний зміст населення Харкова одбився навіть у назвиськах його вулиць. Так само українським демократичним був й склад його домовласників. У самій багатій аристократичній частині теперішнього Харкова — у приході соборному — бачимо окрім самої маленької купки козацької старшини (дворян та чиновників тоді зовсім не було б), такі демократичні прізвища козаків та цехових, як Цілюрик, Звонар, Голод, удова Панамарка, удова Матяшиха, Бабеха, кравець Шватченко й таке інше. Теж саме можна сказати й про домовласників вулиць Миколаївської церкви, Покровського монастиря й взагалі усього Харкова.

Через що ж було б так багато тоді у Харкові дрібних домовласників? Через ті, що населення його, разом із усіма слобожанами, користувалося тими пільгами, котрі усі переселенці дістали від московського уряду, й серед цих вільгот на першому місці стояла земельна, себто земельний наділ на заїмочному праві. Перші харківські переселенці дістали задарма на віки-вічні зімлі под оселі й право вільного безоброчного наслідственного володіння підгородніми землями. Такі права діставали і нові переселенці. Вісь через що із «явилося так багато домовласників серед харківців — кожний, діставши землю у місті, тепер починав будувати собі хату. Так звичайно робили селяни; так робили і городяне — харківці, бо і смердоті мало чим відрізнялися від селян, бо і їхнього головним промислом було б землеробство. | | | |[pic] |[pic] | | | |.

Збудувати хату-мазанку було б досить легко — лісу, очерету, соломи і глини було б досить. Іще напочатку ХХ сторіччя у Харкові залишалося від старих часів чимало таких хат под солом «яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харкова XIX ст. Солом «яним й дерев «яним був майже завісься Харків у XVII й першій половині XVIII ст. Кам «яними будинками у козацькому Харкові були лише — Покровський монастир, Колегіум, Собор та дві приходські церкви. Кам «яних будинків ані хто має не було б. Крамниць із рундуками було б 290, шинків 163, винниць 29, але й усі смердоті були дерев «яні. У 1724 р. у Харкові було б усього 1345 дворів, а й у 1732 р.— 1280 хат, а населення у 1732 р. було б із жіноцтвом 7000 чол., себто одна хата приходилася п’ять Чоловік. Просторо тоді жили харківці. Плану городського поселення у козацьку добу не було б. На плані 1768 р. ми бачимо і старий план Харкова, вулиці йшли не прямими, а кривими лініями; був сила пустопорожніх земель. Харків навіть у кінці XVIII ст. бувши із собі велику слободу. Академік Зуєв й описує Харків такою слободою. Будинки, пише він, розкидані без ряду й ладу, але й широко — версти на 3 чи 4. Се були, як він каже, укра-їнські хатимазанки. Були слободи — Захарківська, Залопанська, Клочківка й навіть хутори-підварки. За новим плану под Харків було б одведено 637 десятин. Навіть у 1794 р. ледве не усі мешканці малі свої власні будинки: дворів було б тоді 1807, домовласників було б 1601, всіх обивателів 1792 сімейства; із них малі своїх будинків лише 191 сімейство. Процес русифікації после скасування автономії На початку XIX ст. Харків простягався із півночі на південь на 2 версти, зі одразу ж на захід на 3 ½ версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст, чи 1 750 000 кв. сажнів. На кожне подвір «я, включаючи сюди вулиці, приходилося 968 кв. сажнів, на шкірного мешканця (їхні було б 11 000 чол.) — 160 кв. сажнів, а й у 1886 р. лише 35 кв. сажнів. Се був, як ми бачимо, страшенний земельний простір. Не чудово, що тоді було б в Харкові багато садів й навіть огородів. Найбільшу частину земель городяне добули задарма. А позаяк існувала земельна власність й не було б ніякої ані соціалізації, ані муніціпалізації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися і купувалися. Ціна на землі, матеріали для приміщення й на робочі руки стояла низька й через ті і неважко було б кожному мешканцю здобути собі власну хату. | | | |[pic] |[pic] | | | |.

Вісь деякі звістки про тодішні ціни на подвір «я й будинки: кам «яний будинок полковника Шидловського у два поверхи був куплений для Колегіума за 500 карб. У 1767 р. будинки у центрі купувалися по 600, 125 й 65 карб. Пустопорожнє дворове місце мірою у 1500 кв. сажнів у кінці XVIII ст. у Соборному приході було б куплено за 35 карб., означати, по 2 1/3 коп. за сажень Подвір «в Миколаївському приході із будинком, службами, коморями, огорожею, винницею на 2 казана із всім посудом, із хатою до неї, колодязем — всього мірою у 336 кв. сажнів — було б куплено за 325 карб. Поденники робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. щодня. Се мало, чи багато? За 10 коп. можна було б купити у 1732 р. 6 хунтів свинячого сала чи 1/8 відра горілки, чи 2 ½ гарнца січеного меду, чи 5 гарнців пива, чи 5 хунтів корів «ячого олії, чи 30 хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденник упродовж свого поденну платню міг дістати более усякого йому потрібного, ніж теперешній кваліфікований харківський робітник, який отримує середню по Україні заробітну платню, не кажучі уже про пенсіонерів. Населення Харкова, живучі в своїх власних будинках, де були і садки, і огороди, жило із хліборобства, чи із ремесел, чи із промислів та торгівлі. Не злиденно, не зле жилося харківцям под тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себто урядом, особливо, коли московська воєводська влада був скасована й коли і козаки, і цехові малі свій власний козачий та цеховий уряд й свій козацьку цеховий суд. Не чудово, що тоді було б багато зроблено, щоб розвинути й поширити і свою культуру на національному грунті. Алі так було б лише у часи автономії. |Після скасування автономії швидко пішло «обрусіння» |[pic] | |Харкова й знищення його національної української | | |культури. Харків зробився спочатку намісницьким, а | | |потім губернським містом, із усіма російськими | | |губерніальними установами. разом із ними у Харкові | | |із «явилося і російське чиновництво на чолі із | | |губернатором, козацька українська старшина | | |перевернулася тоді у російських дворян. Новорождене | | |місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II | | |жалованну дворянську грамоту, а укупі із нею — уладові | | |над усією країною. У Харкові робилися дворянські | | |із «їзди, де одбувалися вибори. Оттак із «явився у | | |Харкові командуючий клас над всім суспільством. | |.

Козацтво, із котрого складалася більшість населення, було б скасовано й повернутим у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився і склався особливий стан російського купецтва, котрого у козацьку добу майже зовсім не було б. Вже в кінці XVIII ст. появилися також й євреї, яких раніше не було б. Збільшилося число великоросійських ремесників — теслів, каменщиків й таке інше. Для будування університету У. М. Каразін виписав із Петербурга чимало ремесників-чужоземців, особливо німців. Місцеві укра-їнські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином лише для людей простого стану й через се підупали і мусіли переходити із центру міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство й не лише із соціального, але й й із національного боці. Так було в губернії, по селах, то й у містах, а губернському городі Харкові. На харківських ярмарках московські товари все понад та понад витісняли чужоземні і укра-їнські. Харків зробився центром просвіти й культури, але й не української, а російської. Таким був й заснований у самому початку XIX ст. Харківський університет й нові гімназії, й повітова школа, й духовна семінарія. Учителі сюди приїздили не лише із України, а й із великоросійських губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені і їхнього замінили нові, російські школи. Усе ті ми бачимо у першій половині XIX ст., й вже ті вело до русіфікації, цебто обрусіння, Харкова. А укупі із тім Харків переставши бути українським містом й бо в його населення увіходило постійно багацько переселенців із великоросійських губерній. |[pic] |.

Населення Харкова за XIX ст. збільшилося у 20 разів, тобто на 2000%. Таке величезне число, очевидно, були із «явитися від натурального збільшення, й ясно, що у Харків із 20-х років XIX ст. їшло велике переселення народу із інших місць. Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харкова був не тубільцями, а захожими людьми (45%). Більш усього переселенців дала Курська губернія, потім Орловська, Московська, Калузька й інші великоросійські. По перепису 1897 р. лише 1/3 населення Харкова (32 тисячі) був тубільцями чи із Харківського повіта, остатні 2/3 (73 тисячі) були чужинцями. З однієї Курської губернії було б 23 тисячі Чоловік, а із іншими великоросійськими губерніями Великоросія дала 33 тис. чол. Кількість чужоземців теж значно збільшилося: із однієї Келецької губернії прийшло 1500 поляків, із Кавказу — 1000 тамошніх мешканців, із чужих земель— 1200 чол. Оце переселення не української людності у Харків й змінилося його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX ст. Новоприхожі гості опанували містом й одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста і країни, які здобули і кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потім, заснували і Харків, захищали його й поклали вушко його промислам, торгівлі й культурі. «Воля», котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширення торгівлі, нові фабрики й заводі, військо, де широко панувала русіфікація, школи, де зовсім не допускали рідної української мови, — все це ще понад поширило русіфікацію Харкова. Алі все-таки треба сказати, що українська стихія серед харківського населення трималася протягом усього XIX ст. і дожила до наших часів. |[pic] |Напочатку XIX ст. Харків ще був українским| | |містом, бо його населення у своїй | | |більшості зберегло й свою мову, й одежу, й| | |звичаї. І ще за часи Квітки (у 30-ті рокта)| | |справлялося у Харкові суто українське | | |весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, | | |що у 30-х роках у Харкові міщане і селяни | | |розмовляли чистою російською мовою, малі | | |і Український побут і трималися | | |українських звичаїв. Тримався цей побут й | | |на Панасівці, й за Харковом, не кажучи уже| | |про Заїківку, Журавлівку, Іванівку та інші| | |колишні слободи. |.

Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народна великоросійська мова, а центрі й серед панства та інтелігенції взагалі панував руську літературний язик. І у кінці 70-х років XIX ст. Харків був куди понад русіфікований, ніж його повітові міста чи сусідня Полтава. Проте за переписом 1897 р. 25% харківського населення визнали собі українцями (45 092 чол., із них 23 430 чоловічого, 21 662 жіночого підлозі), а 58% визнали собі великоросіянами. Навіть можна думати, що в дійсності людей українського походження було б у Харкові значно понад, бо серед його населення родом із Харківщини було б 96 тисяч, а із Полтавщини — 5 тис., із Київщини — 4,5 тис., із Катеринославщини — 2,5 тис., із Подолії — 1,5 тис., усього із українських губерній 110 тис., й хоч якась частина їхнього, можливо, теж був великоросами, а все-таки здається, що чимало із українців просто більше не визнали собі українцями, бо було невідомо, хто смердоті такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали собі руськими. Цікаво, що українцями заявили собі более усього нижчі стани суспільства — військові, залізничні та домашні службовці, сільськогосподарські торговці. Однак, то ми не можна говорити, що навіть напочатку ХХ ст. Харків за складом свого населення був суто «російським» містом. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст. На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова й України, коли од українського народу, який проживав по селах Харківщини, де він складав й досі складає із собі переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелі-генція — у ці ж сам часи почали виявлятися із сієї самої інтелігенції окремі особини, які щиро любили Український нарід й хотіли наблизитись до його, ознайомитися із його життям, із безмірними багацтвами його поезії, із його побутом, із його мовою. Одні почали писати по-українськи й утворили нову українську літературу; інші збірали пам «ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов в Україну утворила серед харківської інтелігенції купки і гуртки українських народолюбців; ми бачимо їхнього у Харкові протягом усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих й середніх шкіл, особливо універсітету, й серед суспільства, і значну доля в них приймали професори Харківського університету. |[pic] |.

До цого треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства й давши чимало славетних діячів на цій ниві. Він із самого початку свого — працювати на користь тієї країни, де він був заснований, у тому населення, яку зробило такі величезні жертви для можливості матір вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Треба добро пам «ятати про ті, що коли б слободсько-українське сус-пільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав бі університета раніше Києва. Треба завжди пам «ятати і про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, які варті тепер багато мільйонів (там тепер красуються нові будинки клінік й лабораторій нового університетського містечка). І Харківський університет протягом майже 200 років свого існування багато зробив для України: для пізнання її землі, її населення; й можна лише висловити бажання, щоб тепер — у добу української незалежності — праця університета у цьому напрямі поширювалася. |[pic] |.

Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як й усє його сімейство — батько та сестри; побут їхні був також Український. З професорів Харківського університета вийшов й один з славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був й ректором університета. Він писавши чудовою, яскравою, народньою слободськоросійською мовою; його байка «Пан та собака», де він виступав проти кріпацтва, мала й широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писавши, що казочка Гулака-Артемовського читалася із такою ж великою утіхо ю, як й «Енеїда» Котляревського, й багацько народу знало тих байки напам «ять. Інший одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цого, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу. |Харків давши також й славетного українського |[pic] | |письменника Григорія Хведоровича | | |Квітку-Основ «яненка, котрий належав до звісного | | |нам старшинського роду Квіток, що давши й | | |слободсько-українських полковників й усяких | | |старшин. Григорій Квітка був славним суспільним | | |діячем у Харкові, проживаючи на Основі, й іще | | |далеко більшу славу заслуживши яко | | |письменник-прозаїк. Тут він зайняв перше місце | | |серед українських письменників старих часів | | |українського письменства. | |.

Два томи його оповідань вийшли у 1834 р. й малі надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харкові, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина із великою щирою прихільністю до нього, із великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не лише любити українську народну мову, він сам думавши на цій мові й писавши на ній свої найкращі твори; ті, що писавши він по-російськи, виходило якимсь блідим й неяскравим. Не чудово, що на нього одночасні тодішні харківські письменники — Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський й уся молодь дивилися, як на батька української прози. |[pic] |Проф. Ізм. Ів. Срезневський, | | |оповістивши Погодіна про смерть | | |Квітки (помер у 1843 р.) й про його| | |похорону, на котрий прийшов не | | |лише завісься Харків, але й і селяни | | |поблизьких осель, додає до сього, | | |що Квітка був першим народним | | |письменником на Україні. Через | | |Квітку навіть й Харків здобувши | | |значіння літературного центру не | | |лише серед українських, але й серед| | |російських письменників; й тих, й | | |другі чи листувалися із Квіткою, | | |чи заїздили туди, щоб із ним | | |познайомитися. |.

Велике значення мав Квітка й для гуртка молоді, котра цікавилася українством, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком й етнографом; великій вплив він мав й на Костомарова, й на Срезневського. Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харківському університеті, й под впливом українських етнографічних розвідок й Квітки сам почав писати поукраїнські вірші і драми (у кінці 30-х й початку 40-х років): «Саву Чалого», «Переяславську ніч» (драми), укра-їнські балади, переклади із Байрона, самостійні вірші. Інший учень Харківського університету А. Л. Метлинський зробився у ньому ж професором й теж разом із етнографічними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори — «Думи й пісня та ще дещо». Тут й власні вірші автора, й переклади із німецького, чеського, польського, сербського й словацького. Метлинський добро володів російською мовою, але й поетичного талану у нього було б дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, іноді помічається вплив на нього народної поезії; є щира любов до старої козаччини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра. |[pic] |.

Згадаємо ще із харківських письменників тихий часів про У розділі ст. Писаревського — харківського протопопа, котрий писавши под псевдонімом Шерепері й зложив оперу «Купала на Івана» й гарну розповсюджену пісню за «Німан іду» й «Цидулку до Яиька Мірянського». Петро Писаревський написавши оповідання «Стецько Можебилиця», П. Кореницький (диякон) — поему «Вечорниці», Л. Боровиковський — вірші й байки. У тих ж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність й письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори великі збірниках «Ворскло» й «Слобожанщина».

Використані джерела:

1. Д.І.Багалій. Історія Слобідської України, Харків, «Дельта », 1999. 2. «Слобожанщина» Факсімільне видання: ВИДАВНИЦТВО «СОЮЗ «Харьковскаго.

Кредитнаго Союзу Кооперативів, 1918, серія «Культурно-історична бібліотека «3. Валерій Білоус «Харків -рідне місто» 4. Д.І.Багалій «Історії Слобідської України «5. В. Г. Кралов «Герби українських земель» 6. М. П. Потин «Населення та побут Слобідської України».

[pic].