Зародження і становлення самурайського стану

Слово «самурай» («сабурай»), утворене від дієслова старояпонского мови «сабурахи», має в японському словнику древньої мови наступне тлумачення: «служити великій людині, людині вищого стану»; «служити хазяїнові, захищати хазяїна». Для графічного позначення цього слова японці скористалися китайським ієрогліфом, що читається як «дзи» .

Розкладання цього ієрогліфа на складені (рэн — людина і си — буддійський храм) говорить про ймовірне застосування цього знака спочатку для позначення людей, що охороняють буддійські храми і службовців при них.

Отже, самураєм називали в Японії слугу знатної особи, слугу феодала, що служить його інтересам, що охороняє його маєток, майно і його самого. Самураїв можна як приклад порівняти, зокрема, зі скандинавськими хускарлами XI ст., що розглядалися у феодальній соціальній організації як слуги або дружинники, службовці тільки при дворі феодала.

Крім зазначеного позначення, поняття «воїн», «боєць», «дружинник» показувалося в японській мові ще ієрогліфами, що читалися «бусі» (або просто «сі»), що були також узяті з китайської писемності (ву і ши).

Початок становлення стану самураїв — дрібнопомісного військово-служивого дворянства Японії можна віднести до відносно пізнього часу — VII-VIII ст.

У 645 р. після перемоги в боротьбі за владу двох будинків родоплеменної знаті (Сумераги і Накатомі), очолюваних принцом Нака-но Оє і Накатомі Каматари (Фудзивара Каматари), над родом Сога на престол був зведений представник перемігшої коаліції - 36-й імператор Японії Котоку (645−650), що прийняв титул тенно (син Неба). Прихід до влади Котоку одержав у японській історії назву «переворот Тайка» («Тайка» — девіз правління імператора Котоку, букв. «Велика зміна»).

Власне кажучи, метою боротьби між родами і перевороту, що потім відбувся, були реорганізація племінного керування древньої Японії, прагнення до створення сильного централізованої держави і міцної державної влади, здатної більш ефективно гнітити народні маси.

Еталоном тієї форми влади і держави, до якої прагнув ще принц Сетоку-тайсі (593−622) на початку VII ст., була китайська держава династії Тан.

Переворот Тайка сприяв розвиткові японської раньофеодальної монархічної держави з усіма властивими їй атрибутами, а також становленню феодального способу виробництва, передумови якого вже склалися на той час у Японії. У 645−646 р. влада провела ряд реформ, найважливішою з яких була ліквідація звань родоплеменної знаті і її права володіння землею, що було перешкодою на шляху до оформлення нової держави.

Країна була поділена на повіти й округи, така система одержала назву «гункен» .

Переворот і реформи Тайка оформили виникнення централізованої держави, забезпеченої регулярною армією, на чолі зі спадкоємним імператором. В областях, що мали стратегічне значення (прикордонні райони), з’явилися гарнізони, в яких служили люди, що досягли повноліття (20 років). Для несення гарнізонної служби на окраїнах у мирний час призивалася 1/3 чоловічого населення країни у віці від 20 до 60 років.

Призовники зводилися в загони, що називалися «гундан», тобто «місцеві дружини». Охоронці називалися «сакиморі» («вартові передових пунктів»). Деяких з них відряджали в Кіото для охорони імператорських палаців, них називали «едзи» («охоронні чоловіки»).

У воєнний час кілька дружин з'єднувалися в армію — ітигун під командуванням воєводисегуна, три армії у свою чергу зводилися в одну велику, керовану тайсегуном («великий», «великий» сегун), якому імператор дарував меч — знак воєводських повноважень. Після військових походів війська розпускалися, їхня зброя складалася в комори. Цією зброєю відало одне із шести заснованих міністерств (військове міністерство). Дружинників-самураїв, що оформилися потім у стан воїнів, у той час ще не було.

Реформи Тайка встановили також поземельні феодальні відносини, що носили форму надільної системи. Основні принципи цієї системи були оформлені і зафіксовані в 701 р. у цивільному укладенні - кодексі «Тайхоре» (від «Тайхо», букв. «Великий скарб» — назва періоду правління імператора «Момму, 701−704 р., і «ре» — кодекс), створеному також за аналогією із законодавством імперії Тан. «Тайхоре» ознаменував початок покріпачення вільних общинників і складання феодальних аграрних відносин. Уся земля переставала бути власністю сільської землеробської громади, вона стала державною (імператорською) власністю і віддавалася селянам у тимчасове користування.

Поряд з наділами селян існували і наділи пануючого класу. Однак вони істотно відрізнялися від селянських земель розмірами, що залежали від титулу або посади власника. Ці привілейовані наділи поділялися на рангові, посадові й жалувані, причому останні віддавалися в довічне користування, іноді, у залежності від заслуг, — навічно, іншими словами, фактично були приватними володіннями.

До привілейованих наділів приписувалися державні селяни, що передавали власникам земель значну частину своїх доходів.

По суті справи багато земельних наділів тільки формально можна було назвати державними. Здебільшого вони продовжували залишатися землями аристократії, що являла собою не що інше, як нащадків родоплеменної знаті дореформованої (до 645 р.) Японії.

Поступовий розвиток великого приватного господарства в наступні століття створював передумови для катастрофи принципу державної власності на землю і для розпаду надільної системи, тобто вело до краху реформ Тайка. Представники аристократії, середні феодали і розбагатілі селяни прагнули до повного переходу земель у приватне володіння. Згодом наділи перетворювалися в приватні феодальні маєтки, екстериторіальні володіння феодалів — сеєн. Власники маєтків (ресю) ставали незалежними і безконтрольними хазяїнами своїх володінь. Селяни, приписані до земель феодалів, також ставали власністю останніх, тобто кріпаками.

Жорстока експлуатація, важке податкове обкладання, численні повинності на користь феодалів і держави і, нарешті, прагнення великих землевласників захопити селянські ділянки для розширення своїх маєтків викликали в селянства невдоволення, що переходило часто у відкритий опір. Феодали припинили видавати зброю навіть покликаним на військову службу селянам. У зв’язку з цим вже в 792 р. був видано указ про скасування військової повинності.

Однієї з форм протесту селян проти феодального гноблення були втечі зі своїх земель. Швидких селян, що залишили свої села й ішли бродяжити, стали називати «ронин», «фуронин» і «футо» (букв. «бурлака», або «людина-хвиля»). На противагу їм жителі, що постійно жили на одному місці, називалися «донин», або «домин». Усі спроби уряду, намагаючогося запобігти втечам селян із землі навіть силою зброї і сприяти їх поверненню, не мали істотних результатів.

Багато хто зі швидких селян групувалися в розбійницькі зграї, що займалися грабежами на великих дорогах, нападали на маєтки феодалів або ж йшли на службу в приватні володіння — сеєн, ставали служивими людьми (сохей) при великих буддійських храмах.

Тяга ронинів у сеєн, з одного боку, і нестаток власників маєтків у ронинах, використовуючих їх як військову силу для придушення селянських повстань, боротьба з загонами швидких селян і сусідніх феодалів, прагнучих урвати для себе кращі землі, — з іншої, привели до створення нового стану раньофеодального суспільства, відірваного від економіки (тобто не приймало участі у виробництві матеріальних благ), — стану самураїв, або воїнів (буси, або буке).