Виклад основного матеріалу

Дослідження деконструкції мотивів ностальгії та вигнання у творчості Емми Андієвської спирається на вибраних творах поетеси, або на їх фрагментах: «Погляд», «Погонія», «Проміжне» та «Зимою пішки» і «ххх Як гаснуть вогні». Добірка віршів не є випадкова, вона вписуються у важливий поетичний фонд Емми Андієвської, на який звернули увагу літературознавці та історики української літератури [1].

Поетеса та художниця Емма Іванівна Андієвська народилася 19 березня 1931 році в місті Сталіно на Донбасі (нині Донецьк). Дитинство та початок війни провела у Києві та у кількох місцевостях над Дніпром, між іншими — у історичному княжому Вишгороді, де зустрілася з живою українською мовою з рідною традицією та фольклором. У способі життя поза містом, в дозрілому вже віці підкреслювала свідомий вибір українства як її душевної настанови. Війну, яка застала її в Києві, бачила трагічними очима вразливої на дійсність дитини. В особливий незабутній спосіб запам’ятала зруйнований урядовий центр Верхнього Києва та Хрещатик, і підірваний старовинний Успенський собор у Києво-Печерський лаврі. Цей досвід став пізніше мотивом багатьох творів поетеси, тим більше, що під час війни загинув її батько. У 1943 році мати Емми Андієвської наважується на сміливий крок, щоб виїхати з майбутньою поетесою та її братом останнім німецьким ешалоном з Києва до Німеччини. Тяжка дорога втікачів пролягла тоді до Берліна — через Ковель на Волині, поруйновану Варшаву та польське місто Познань. Столиця Німеччини виявилась зруйнована бомбардуванням союзників, і переповнена втікачами зі сходу. Після кількох місяців злободенного поневіряння у місті, поетеса була свідком входу до нього Червоної армії та капітуляції німців. Було небезпечно лишатися у радянський зоні Берліна, тому родина переїхала спочатку до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім до Мюнхена, а наступним етапом втечі була Франція та Париж. Мати поетеси вирішила покинути Європу і кораблем з дітьми подалася до США, де кілька років жила у Нью-Йорку. Тут дозрів та сформулювався світогляд поетичних та художніх образів Емми Андієвської у високо індивідуальній манері. Тут наприкінці 50-х рр., вона зустріла Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Патрицію Килину та Богдана Рубчака, майбутніх членів Нью-Йоркської групи [10, 160−168].

З літературного контексту цієї зустрічі виросло членство Емми Андієвської у Нью-Йоркській групі та своєрідна окремішність у цьому українському еміграційному елітному літературному об'єднанні. Тим більше, що зустріч з її членами відбулася у Нью-Йорку, коли поетеса опублікувала вже дебютну збірку віршів «Поезії» (1951) та прозу у томі «Подорож» (1955). Члени майбутньої Нью-Йоркської групи не мали ще тоді виданих збірок поезії, і ставилися до Емми Андієвської зі своєрідною поетичною естимою. У цьому періоді Емма Андієвська познайомилася з майбутнім головним редактором журналу «Сучасність» Іваном Кошелівцем, з яким у 1959 році одружилася і переїхала на постійне проживання до Мюнхена. Тут до пенсії працювала в український редакції радіо «Свобода». У Мюнхені написала численні збірки, які після 1991 року почала видавати в Україні.

Повернення зі США до Європи та життя у Мюнхені зумовило її вороття до мотивів ностальгії та вигнання у творчості, і водночас дистанцію до них через деконструкцію. Пошуком літературного вислову поетеси стали сюрреалізм та герметизм [7, 82].

Вірші Емми Андієвської вважалися іншими членами Нью-Йоркської групи важливою часткою літературного еміграційного процесу. Поетеса, незважаючи на те, що не була пов’язана з програмою групи, була визнана поряд Юрія Тарнавського основним теоретиком сюрреалізму. Юрій Тарнавський на основі ранніх творів та сонетів Емми Андієвської сформулював ідею про існування «українського сюрреалізму», як різновиду цього напрямку взагалі.

Досвід здобутий жорстокими дорогами війни, був у Емми Андієвської як поетеси складнішим, ніж у решти членів Нью-Йоркської групи. Вона пройшла довгий шлях поневірянь тяжко хворої дитини з Донецька (Сталіно) через Київ, щоб потім молодою дівчиною опинитися в еміграції у США та в Мюнхені. Сфера зацікавлення словом та його семантикою, давала відчуття, що твір повинен мати філософську сутність, небанальну читабельність і внутрішню поліфонію. Тому поетеса створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Мотиви ностальгії та вигнання існували поруч філософських, духовних та містичних тем, і були головними у творчості Емми Андієвської. Через цю творчу настанову авторка належала до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX ст. [8, 216−223].

Важливість деконструкції теми ностальгії та вигнання у літературному дискурсі Емми Андієвської визначав вірш «Погляд». У творі поетеса у звичній для себе індивідуальній манері додавала до поетичного змісту сюрреалізм, як різновид своєї творчості взагалі. Деконструкція теми ностальгії та вигнання показувала, що все на світі є умовне, хоча існує як відвічне живе плетиво. Володимир Державін писав, що важливим складником прочитання поезії Емми Андієвської є поняття про культурний «шлейф речей», тобто про живу історію предметів в культурах різних народів та асоціації з цими предметами. Він говорив, що авторка згадує багато буденних предметів: хліб, вино, чайник, приписуючи їм глибокий містичний та культурно-історичний зміст (вони є наче живі істоти) і цим ставлячи їх у загальний метафізичний контекст. Одним із часто вживаних мотивів як у поезії, так і художній творчості авторки є «олюднення речей» [2, 99].

Крізь небуття перехопивши віддих, Явити ротом канни, коней, риби, Хай істукани, всесвіту нероби, Як рукавичку, вивертають воду. Навиворіт, щоб там, де щойно вади, Гуло від крил щавлевих, щоб від крелі. Уздовж до кости всю ріку відкріло вставило в глеки пожежних зведень, І…І(«Погляд») [1, 19].

Герой творів Емми Андієвської, існував у магічному світі деконструкції. На його психіку діяла система знаків і символів, прийнятих поетесою з навколишньої жорстокої дійсності. Подорож дорогами війни не була простою мандрівкою, людське життя межувало зі смертю, а невідома назагал доля була подібна до безжалісної стихії. Такі святості, як: рідня, релігія, рідна мова, батьківщина, знаходилися у цьому жорстокому світі під загрозою втрати. Людина залишалася самотнім островом серед небезпек та зла:

Над світом вибухає лезо. Чавунних вод сирі залози Повільними коржами лізуть. Пахтить лоза. Дідок на лузі Сокирою руба морозиво Світанку: «Де ти забарився?» Дорога вогником знялася. Жене в повітрі кінь з маляси Через тераси і тарелі - Жовток всесвітній розпороли. («Погонія») [1, 33].

Поетеса у багатьох своїх творах використовувала мотиви з Апокаліпсису, вказуючи на різку символіку апокаліптичного вершника: «Жене в повітрі кінь з маляси / Через тераси і тарелі». Зміст «Одкровення св. Івана» чергувався з системою знаків та символів, які поетеса дистанціювала до мотивів ностальгії та вигнання. Ці мотиви об'єднував занадто лаконічний релігійний дискурс Емми Андієвської у колі інших поетів Нью-Йоркської групи. Поетеса зосереджувалася на сюрреалізмі, вдосконалювала його темами глибоко закладеними у свідомості цілої цивілізації, а не тільки в українській культурі. Вона хотіла показати актуальність подій Апокаліпсису та його зашифрований код у післявоєнній Європі другої половини ХХ ст. Тому говорила, що у періодах глобальних потрясінь, які переживає людство, зміст Апокаліпсису відповідно поповнюється жахіттям актуальних подій:

Завіхрені, складні і Прості - /…/ Відлучені від вух і пащек Всі верхи на стеблині проса Прямують пошестю на присуд: Хай решето нетлінних суджень Суттєві відсіває риси… Від декого самі лиш вуса Ідуть вгорі (і ті ще луснуть!) Внизу з кружал плескатих лисин, Неначе сплесканих навмисне, Олію наливають в миски. /До серця ллють і ллють до мозку /…/ («Проміжне») [1, 34].

Мотив вигнання поетеса описує ключем сюрреалізму. Цей мотив — як деконструкція, у творі «Проміжне» супроводжує приниження та страх. Людина як мандрівний предмет долі є позбавлена захисту та приватності. Звернула на це увагу Ольга Шаф пишучи, що ключем сюрреалізму у Емми Андієвської є круглий час. Теорія круглого часу Емми Андієвської висловлюється авторкою в сонетах та прозовій творчості. Згідно з цією теорією, минуле, сучасне та майбутнє відбуваються одночасно. Таким чином, сам час не є лінійним з одностороннім напрямком протікання, а натомість «круглим» і одночасним [9]:

Сніг турнув тернових шершнів, Загубивши в бездні ноги Шерсть повітря смертю шерхне. Сніг — зимі клепають нігті. («Зимою пішки») [4, 32−33].

Ця картина, здається, ясно показувала пересічні дороги вигнанців, які прямували на Захід, вибираючи еміграцію, натомість інші змушені були йти в Сибір, зникаючи без сліду в снігах каторги ХХ століття. Простір цієї нескінченої дороги визначила війна. Через нею також чітко визначилися модель світу, де рідний дім не існував, а джерела правди життя були порушені і понівечені. Ситуація відчуження, яку зустрічав герой віршів Емми Андієвської, призводила до байдужості та закриття на нещастя іншої людини. Однак через деякий час знову в серці людини відроджувалося внутрішнє бажання зустрічі та спілкуватися з іншою людиною. На руїнах завданих війною, де процвітала смерть та знищення, знову зацвітала радість життя, щоденність та семантична неквапливість [10, 220−224].

Доля вигнанців зображена у творчості Емми Андієвської як віщий знак. Вони можуть жити в руїні, але можуть також відроджувати силу і довіру мандрівника в потужність нового життя. Поетеса пам’ятає звідки вона вийшла, її шлях веде до втрачених криниць малої батьківщини та до рідних порогів української землі. При тій складній парафразі про існування життя на рубежі, поетеса каже, що час як філософська категорія, може бути миттю, але може також називається тисячоліттям, де небагато змінюється в житті землі, хоча людські покоління минають безнастанно:

Як гаснуть вогні, і нічого не міняється Листок так само зеленіє, 1 тільки ти, ув’язнений пам’яттю, Мусиш відходити, знаючи про свой відхід («ххх Як гаснуть вогні») [4, 122].

Марія Ревакович писала, що поетичний світ Емми Андієвської є найчастіше круглий та альтернативний, і деколи герметичний, однак тема ностальгії та вигнання займає в ньому важливе місце. Навіть у дискурсі деконструкції ностальгії та вигнання, поетеса не боїться писати про болючі для неї теми. Подібну позицію зустрічаємо у творах інших поетів української еміграції, членів Нью-Йоркської групи: Віри Вовк, Богдан Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського та Жені Васильківської. При чому, тема деконструкції ностальгії та вигнання у Емми Андієвської, має сюрреалістичне підґрунтя, яке на перший погляд нелегко збагнути та зрозуміти [4, 32−33].

андієвська деконструкція вигнання сюрреалізм.