Старуха Ізергіль Максима Горького

" Стара Ізергіль «Максима Горького.

«Я бачив ці оповідки під Аккерманом, в Бессарабії, на морському узбережжі», — так починає Максим Горький один зі своїх кращих творів. У оповіданні «Стара Ізергіль» позначилися незабутні враження автора з його поневірянь по південної Бессарабії напровесні 1891 року. Розповідь належить до раннім творам М. Горького і продовжує романтичну лінію (розповіді «Макар Чудра» і «Челкаш»), у якій найсильніше позначилося авторське захоплення суцільної крові і сильної людської личностью.

Композиция оповідання досить складна. Розповідь багато поведавшей упродовж свого віку Ізергіль ділиться втричі хіба що самостійні частини (легенда про Ларре, розповідь Ізергіль про своє життя, легенда про Данко), кожна з яких повністю підпорядкована одній меті - найповніше створити образ головний герой. Тому всі частини є єдине ціле, пронизане загальної ідеєю, що полягає у прагненні автора виявити справжню вартість людського життя. Композиція така, дві легенди хіба що обрамовують розповідь про життя Ізергіль, що й становить ідеологічний центр твори. Легенди розкривають дві концепції життя, дві вистави неї.

Система образів цілком залежить від прагненню автора найкраще розкрити тему твори, оскільки питання про свободу і несвободі людини переслідує його за протязі всією творчою життя. До яскравим образам оповідання, несучим у собі основну ідейну навантаження, можна віднести образи Ларры, Данко і бабусі Ізергіль.

Ларра, провідною образ першої легенди, представлений читачеві у найбільш упослідженому світлі. Непомірна гординя, величезне себелюбство, крайній індивідуалізм, який виправдовує будь-яку жорсткість, — усе це викликає у людей лише жах і гнів. Син орла і земної жінки, він, вважаючи собі втіленням сили та волі, ставить своє «я» вище його оточення, ніж прирікали себе вічне самотність, презирство та нелюбов. Тому довгоочікувана воля і безсмертя що є йому дивним і неминучим наказанием.

В оповіданні Ларре протиставлено герой другий легенди, виражає вищу ступінь любові до людей. Гордість Данко — це сила його духу, упевненість у собі. Він, пожертвувавши своїм життям заради звільнення людей, заслуговує справжнє безсмертя за подвиг, досконалий в ім'я життя і цього щастя народа.

Одним із найменш помітних, але з менш значущі образів є образ розповіді. Саме ця образ людини, мандрівного по Русі, зустрічаючого своєму шляху найрізноманітніших людей, укладає у собі найважливіші способи вираження авторської позиції. Саме очима автобіографічного героя бачить читач Ізергіль. Її портрет відразу ж потрапляє виявляє дуже значиме протиріччя. Про прекрасної і чуттєвої любові мусила розповідати юна дівчина, а маємо ж постає глибока стара. Ізергіль впевнена, що її життя, виконана любові, пройшла зовсім інакше, ніж життя Ларры. Вона неспроможна навіть нічого спільного з нею, але погляд оповідача знаходить цю спільність, парадоксально зближаючи їх портреты.

Отношение до знедоленому Ларре, мій погляд, однозначно. Засуджуючи життєву позицію цього героя, Горький показує до жодних результатів наводить людини індивідуалістична мораль. У образі ж Данко письменник втілює свій ідеал сильної особистості, здатної на самопожертву.

Во всіх своїх образах (епізодичних і головне) Горький бачить прояв народної вдачі рубежу століть, намагається досліджувати його слабкі й сильні боку, висловлюючи умови та вимоги не прямо, а побічно, з допомогою найрізноманітніших художніх коштів. У «Бабі Ізергіль» зв’язку з традиціями романтизму чітко відчувається про можливе різке протиставленні двох героїв, використання романтичних образів пітьми й світла (зіставлення тіней Ларры і Данко в легенді про Данко), в гиперболизированном зображенні героїв («У очах було стільки туги, можна було б отруїти нею всіх людей світу»). Зображення барвистих пейзажів має величезну художньої цінності. Воно як передає читачеві незабутні враження, а й хіба що зближує «бувальщина» і «сказку».

Своеобразие жанру (розповідь у своєму оповіданні), відіграватиме у цьому творі велику ідейно-художню роль, дозволяє письменнику встановити зв’язок між легендарними, розказаними Ізергіль, та реальною действительностью.

Особое місце у своєму оповіданні займають елементи деталізованого описи Ізергіль, якось: «тьмяні очі, «потріскані губи, «зморщений ніс, загнутий, як ніс сови», «чорні ями щік, «пасмо пепельно-седых волосся». Вони розповідають ось про нелегкої життя головною героїні задовго перед тим, як розповідає історичні підвалини. Досить легко визначається сенс назви цього твору. Річ у тім, що образ бабусі Ізергіль максимально наближений до образу «людини, який живе між людьми». Тільки вона наділена правому й можливістю у доступній формі висловлювати власний погляд життя. Саме тому її свідомість, характер, часом таємничі протиріччя виявляються основним предметом зображення, звідки можна дійти невтішного висновку, що новела написано заради створення образу, ім'ям котрого і названо произведение.

Подводя риску під всім вищесказаним, поділитися і власними враженнями про прочитане творі. Можу впевнено сказати, що проблеми, порушені у своєму оповіданні, сильно мене схвилювали, змусили глибоко замислитися про сенс життя, а численні образи «вільних» людей наштовхнули на думку, що воля — це таку ж невизначене і безмежну поняття, як жизнь.