Шевченко як міфотворець

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика творчості Т.Г. Шевченка

1.1. Значення творчості Т.Г. Шевченка

1.2. Шевченко як міфотворець

Розділ ІІ. Міфо-аналіз при вивченні творчості Т.Г. Шевченка

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Тарас Шевченко чи не єдиний у світі поет, чия творчість майже повністю присвячена визвольній боротьбі. В умовах жорстокої реакції він голосно й відкрито заговорив про тяжке становище трудового люду, сміливо повстав проти самодержавно-кріпосницької системи, закликав до активної боротьби, до збройного повстання.

Він також проголосив загальнолюдські ідеали добра, свободи, справедливості, милосердя, рівності й дружби між людьми та народами. Великий Кобзар був вірним і відданим сином українського народу, натхненним співцем рідного краю. Високохудожнім словом він виразив душу українців, їхнє непереборне прагнення до волі, світ поетичних уявлень, потяг до всього прекрасного, піднесеного, величного. Шевченко болів болями свого народу, радів його радощами, жив його інтересами, разом з ним боровся проти зла й неправди. В автобіографії він мав право заявити: «Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини».

Проте, відомо, що все це він не міг прямо викрити у своїх творах. Тому дуже багато використовував міфів, легенд, куди втілював свої творчі мотиви. Його твори характеризуються поєднанням фантастичного та реального, таємничістю та гострим висміюванням.

Об'єкт дослідження — творчість Т. Г. Шевченка.

Предмет дослідження — міфо-аналіз при вивченні творчості Т. Г. Шевченка в старших класах.

Мета дослідження — збагнути глибину містерії під час вивчення творчості Т. Г. Шевченка.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути значення творчості Т. Г. Шевченка;

2) дослідити Т. Г. Шевченка як міфотворця;

3) проаналізувати міфічність у творчості Т. Г. Шевченка на прикладі поеми-містерії «Великий льох»;

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація, спостереження.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Список використаних джерел включає 15 найменувань. Робота викладена на 28 сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

1.1 Значення творчості Т.Г. Шевченка

Важко переоцінити роль творчої спадщини великого Кобзаря в суспільному житті й розвитку української літератури та культури.

У чому ж полягає народність творчості Кобзаря? Найперше в тому, що він правдиво зобразив сучасне йому й минуле України, осмислював і оцінював різні явища й процеси суспільного життя так, як їх розумів і оцінював трудовий люд. У високопоетичних образах і картинах відтворив особливості громадського і побутового життя українців, своєрідність національного характеру, стосунки з іншими народами, красу рідної природи. Поет-демократ прямо вказував на винуватців тяжкого становища трудового люду, шукав шляхів до визволення, своїм вогненним словом будив його суспільну й національну свідомість, прагнув передбачити майбутнє рідного народу.

Поезія Шевченка ідейним спрямуванням, мотивами, образами близька до усної народної творчості. Глибоке проникнення в ідейно-художні особливості фольклору, опанування ними допомогло йому виробити національну поетичну форму, оригінальну й неповторну.

Т. Шевченко — основоположник нової української літератури. Якщо творчість письменників перших десятиліть XIX ст. поклала початок становленню її, то Шевченко не тільки завершив цей процес, а й підніс наше словесне мистецтво на вищий етап розвитку. Новаторство поета виявилося в прогресивному спрямуванні його творів, розширенні тематики і кола образів-персонажів, утвердженні критичного реалізму, поглибленні принципу народності мистецтва, створенні оригінальних віршових форм, збагаченні й удосконаленні української літературної мови, введенні в нашу літературу жанрів, які ще в ній не розроблялися, і в створенні нових, невідомих світовому письменству.

В результаті розширення тематики в творах Кобзаря зображені вихідці з тих кіл суспільства, яких ще майже не торкалося письменницьке перо. Проте важливим є не тільки розширення кола персонажів, а й те, як вони зображені. Шевченко створив реалістичний, типовий образ сучасного йому українського селянина. І. Франко писав: «В літературі появився мужик… Давнішня література мужика не знала і життя його не ставила ніколи головним предметом для творів поетичних», бо «мужик той був невольником і в більшій часті країн європейських і з суспільного, і з політичного, і з юридичного погляду майже не вважався за чоловіка, а щонайменше не був істотою повноправною».

Першим у нашій літературі Шевченко вивів величний образ поборника волі, продовжував галерею образів народних месників, стихійних бунтарів, започатковану М. Шашкевичем.

Пристрасна закоханість у рідний край, непохитна віра в його майбутнє відродження виявилися і в палкій любові поета до людини не тільки пригніченої, покривдженої, а й до кожного шукача правди й справедливості. Більше того: «Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу — се ідеал Шевченка, котрому він був вірний усе життя, — твердив І. Франко.— Індивідуальність людська без огляду на стан, народність і віру — є для нього святе».

В образах царів, поміщиків, чиновників, вірних самодержавству служителів культу Шевченко сконцентрував усе найреакційніше, найжорстокіше, найогидніше, що породила кріпосницька система. З усією пристрасністю співця уярмленого народу він ненавидів як «чуже», так і «своє» панство, нещадно бичував його.

Для таланту Тараса Григоровича, шию творчої натури характерне органічне злиття романтичного світобачення з реалістично-тверезим ставленням до дійсності, що й виявилося в його творах. У перший період творчості поет підніс на вищий рівень романтичне зображення життя народу" дав оригінальні зразки поєднання романтизму й реалізму. Від часу першої поїздки в Україну (період «трьох літ») реалістичне зображення самодержавно-кріпосницької дійсності набуває в його творах гостро викривального характеру; великий поет прокладав нові шляхи розвитку української реалістичної літератури.

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є, Гребінка, поети-романтики багато зробили для становлення української літературної мови на народно-національній основі. Шевченко успадкував їхні надбання, однак для викривально-критичного зображення тогочасної дійсності ці надбання виявилися недостатніми. Виникла потреба збагачувати лексику і удосконалювати будову речень, ширше використовувати зображувально-виражальні можливості рідної мови. Поет звертався до різних її джерел. У літературну лексику він увів багато раніше не вживаних слів з уснопоетичних творів та розмовно-побутової мови. Широко використовує вав (особливо в останній період творчості) церковнослов’янізми, менше — русизми в різних планах: серйозному, урочистому та глузливому, сатиричному. Не цурався також іншомовних слів, але засуджував надмірне вживання їх.

Коли Шевченко не знаходив у рідній мові слів для виразного й поетичного відтворення художніх деталей чи образів, які малювала його уява, він сам створював нові лексеми: широкополі (степи), ревучий (Дніпро), огнепалима (спека), худосилі (воїни), душовбивці, лихотворці тощо. Це так звані авторські (письменницькі) неологізми. Частина з них закріпилася в нашій літературній мові. Словотворчість властива всім талановитим письменникам.

Удосконалював Шевченко й синтаксичний лад української мови: спрощував будову речень, наблизивши їх структуру до уснопоетичної та розмовної. Звучання тексту стало мелодійнішим, злагодженішим. Художні можливості рідної мови поет розширює створенням оригінальних словосполучень: «поборники святої волі», «оспівана воля», «незаходимий світ», «моє свято чорноброве», «бурі житейські», «сатрап-капрал», «творче зла», «фельдфебель-цар», «презавзятий патріот» і подібні. Сміливо поєднував урочисті слова високого стилю" і прозаїзми «низького»: «кати вінчані», «святопомазана чуприна», «цар неситий», «Божий глас возвисьте, дядино» тощо.

Простота, натуральність і разом з тим поетичність мови Шевченка виражається і в тому, що він не перенасичує текст використанням художніх засобів, зокрема тропів. Усю увагу він зосереджує на посиленні змістової значимості слів та словосполучень.

Збагачуючи й удосконалюючи українську літературну мову, Кобзар підніс її до рівня розвинутих літературних мов світу, відкрив нові шляхи й способи її дальшого розвитку. Ось чому Шевченко вважається творцем української літературної мови.

Новаторство Кобзаря виявилося і в створенні оригінальних, досі не знаних форм версифікації шевченківський вірш.

Збагатив поеті жанристику української літератури. Він дав досконалі зразки вже відомих тоді жанрів балада, дума, елегія, епічна поема, повість, мемуари), розширив їх зображувально-виражальні можливості й став творцем героїко-романтичного, ліро-епічного, історичного та сатиричного різновидів поеми, глибше розробив жанр філософської лірики, ввів подорожні записки.

Творчість Т. Шевченка не тільки становила вищий етап розвитку української літератури, а й утвердила її як самобутнє, самостійне словесне мистецтво серед інших національних літератур світу. Більше того: творчість Кобзаря сповістила народам усієї планети про існування на ній України, української нації, самобутність якої не хотіли визнавати її поневолювачі.

Неоціненну роль творчість Шевченка відіграла в дальшому розвитку українського красного письменства. Демократичні митці пізнішого часу продовжували в нових суспільних умовах традиції народності й реалізму, закладені в творах великого співця землі української. Під знаком шевченківської музи розвивалася і досягла високого мистецького рівня українська лірика.

Його поеми розкрили можливості правдиво і широко, в конкретних подіях і персонажах відобразити дійсність в її різноманітних виявах, у безперервному процесі розвитку. Цим ліро-епічні твори Шевченка готували ґрунт для майбутнього піднесення української прози.

Політичні, моральні, естетичні погляди Т. Шевченка, теми, сюжети, образи його творів мали й мають велике значення також для розвитку інших видів мистецтва. Своє вираження вона знайшли в творчості багатьох композиторів.

Сам народ склав багато переказів, легенд, бувальщин про свого улюбленого поета.

1.2 Шевченко як міфотворець

Міф, виражений у Шевченковій поезії, Г. Грабович вважає «індивідуальним витвором», а самого поета — «одночасно носієм міфу і міфотворцем», «учасником» витвореної ним «міфологічної будови». В цій особистій участі автора у виведеному ним міфологічному дійстві дослідник убачає «унікальність Шевченка» .

На відміну від Г. Грабовича, Т. Мейзерська, з’ясовуючи природу міфопоетичного мислення Шевченка, відводить йому роль своєрідного, сказати б, міфомедіума, «який формувався під впливом національних міфів, засвоював їх і, будучи неспроможним звільнитися від їхніх архетипів та міфологем, — відтворював: «Шевченко не творить міфу; він знаходиться всередині його, і міф діє через нього, через стихію його індивідуального поетичного натхнення, що підсвідомо виливається у Слові»; «ні в історії, ні в релігії Шевченко міфу не творить, залишаючись продуктом і носієм не свого, а національно-культурного міфу, яким дихала прогресивна українська інтелігенція його часу» .

Цінність митця слова романтик народної (фольклорної) орієнтації вбачається у злитті з духом і словом народу й у вираженні його; власну креаційну роль він занижує, зате підносить загальнонаціональне достоїнство свого художнього слова. Зрештою, такий підхід — не що інше, як ланка в загальному ланцюгу романтичного міфотворення. Насправді український романтик творив індивідуальний авторський міф, складовою якого було поетове іпостасування себе (власне, містифікація) як вирощувача нового слова зі слова предковічного й священного, даного Богом українському народові. Відтак дослідниця Н. Слухай виокремлює в міфопоетичному світі Шевченка категоріальні архетипи антропоцентричності («з помітним бажанням розмістити у центрі всесвіту молоду жінку/дівчину — уособлення України»), анімо-аніматичності, космологізованості (з «акцентованим прагненням наділити життям і душею явища природи; широким спектром полісвітів універсуму»), хронотопу (горизонтально-циклічного й вертикального) і підкреслює: «всеохоплюючий категоріальний архетип антропоцентризму в художньо-мовній творчості Шевченка виявляється переважно як архетип матріархічності», який має «глибоке етнокультурне коріння», оскільки «матріархічність — онтологічна риса української міфопоетичної системи». Про матріархічність міфопоетичного світу Шевченка свідчить помітна роль у ньому жінки, зокрема: у ситуації антифактивності, тобто сну, марення, божевілля, або стани між світами, потрапляють переважно жінки (божевіллям захищається від злої реальності Лукія («Відьма»), Марина («Слепая») — усі вони опиняються у маргінальній зоні між звичайним, профанним і аномальними станами психічного буття)" .

Таким чином, семантично-образний аналіз, здійснений Н. Слухай, підтверджує Грабовичеву гіпотезу про матріархічність міфопоетичного світу Шевченка, надання ним переваги материнському праву над батьківським. Але якщо Г. Грабович пояснює її передусім індивідуальним міфомисленням Шевченка («для Шевченка колективна пам’ять про материнський лад, хоч як сильно не передалася вона фольклором, залишається вторинною, а от первинність матері й формування навколо неї сім'ї стає для нього глибоко психологічною потребою й орієнтацією»), то Н. Слухай — насамперед етнічним менталітетом і саме в такій проекції — висновками класичного психоаналізу. До цього треба зауважити, що примирення між чоловічим і жіночим первнями (світами) в Шевченковій поезії досягається не тільки усуненням дорослої чоловічої постаті (мужчини, батька) з міфопоетичного образу сім'ї, як це подає Г. Грабович, указуючи на вірші «Сестра», «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), а особливо на ідилійну картину України в «Садку вишневому коло хати…»: «Психологічно це рішення нагадує повернення до стану немовляти, коли стосунки матері й дитини цілком самодостатні й закриті» .

У Шевченка знаходимо приклади архетипної ідилійної сім'ї і в повному складі: «сім'я весела» — сивоголовий батько, мати й дівчина в кінцівці вірша «Не для людей, тієї слави…» (1848), опоетизована сім'я в тому ж складі в завершальній строфі ідилійного вірша «Тече вода з-під явора…» (1860): «Прийшло дівча воду брати, / Брало, заспівало. / Вийшли з хати батько й мати / В садок погуляти, / Порадитись, кого б то їм / Своїм зятем звати?». В дещо іншому складі, але теж із присутністю дорослої чоловічої постаті фігурує ідилійна сім'я в образку «І досі сниться: під горою…» (1850): «сивий дід», «маленькеє внуча», «веселая мати» .

В оригінальному кодуванні Шевченкова міфопоезія виявляє архетипи різного позасвідомого: «індивідуального», «колективного» (загальнолюд-ського) та «етнічного» .

Сам Шевченко, немало здивувався й навіть обурився, якби його за життя назвали «міфотворцем» , — для його просвітительсько-романтичної свідомості це рівнозначно найменуванню «брехуном». Адже в уявленні поета міфологія ототожнювалася з брехнею. У своїй естетичній свідомості Шевченко сприймав власну поезію не як міфотворення (чи міфовідтворення), а як вираження національної, народної, історичної, вселюдської та особистісної правди, хоча й усвідомлював художньо-умовний характер своїх історичних образів. Шевченко розумів, що між його поетичними образами, створеними на основі народних переказів, та їх реальними історичними прототипами (тобто значенням цих образів) може бути певна відмінність: «Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, — за це не ручаюсь. Дід мій коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними», — застерігав він у «Передмові» до «Гайдамаків». Це той варіант міфоцентризму, коли письменник не зумисне звертається до освоєння міфологічної спадщини, а несвідомо творить нові міфи, послуговуючись міфологічними елементами національної, християнської та античної культур.

Приписуваний Шевченкові такий «архаїчний стан свідомости» не був, та й не міг бути цілковито властивий йому як творчій індивідуальності середини XIX ст., хоча парадигми міфологічної архаїки таки функціонували в його новочасному художньому мисленні.

Очевидно, загадку Шевченкового феномена (популярність і живучість і його поезії) треба шукати в його подвійності — поет і відтворює, і творить міф, завдяки чому в його художньому світі з’являються два потоки — загальний (фольклорний, біблійний) та індивідуальний. І до того, й до того на поверховому рівні (почасти свідомості, а здебільшого — інтуїції) мають змогу дістатися пересічні читачі (слухачі). При цьому загальнонародну, загальнонаціональну й вселюдську інформацію Шевченкової міфотворчості (її міфологеми й архетипи) відчитати все-таки легше, ніж інформацію індивідуальну — у формі авторської версії міфу, котра потребує значно віртуознішого розкодування.

Отже, своєрідність і суть Шевченкового міфотворення треба шукати передовсім у його поезії, а не поза нею. Тексти можуть прояснити найбільше, позатекстові ж реалії та чинники — лише кинути додаткове світло.

У процесі романтичної фольклоризації української літератури поетичне мислення Шевченка, особливо раннього, і вступало у взаємодію з фольклорною тенденцією до архетипного перетворення історичних явищ і під її впливом набувало міфоцентричної спрямованості. За О. Потебнею, «Міфічне й неміфічне мислення апріорні в тому смислі, що передбачають раніше пізнане (нами самими або попередніми поколіннями), збережене для теперішньої миті з допомогою слова й зображення. … Різниця між міфічним і неміфічним мисленням полягає в тому, що чим неміфічніше мислення, тим явніше усвідомлюється, що колишній зміст нашої думки то тільки суб'єктивний засіб пізнання; чим міфічніше мислення, тим більше воно уявляється джерелом пізнання» .

Іншими словами, якщо ми розуміємо будь-який художній текст (фольклорний чи літературний) як засіб пізнання дійсності, то наше мислення неміфічне; якщо ж уявляємо в ньому джерело пізнання дійсності — то наше мислення міфічне (саме передусім вбачання в «Кобзарі» джерела пізнання дійсності й формувало серед українства міф про Шевченка як батька нації; інша основа цього міфу — апостольський, мученицький шлях поета). Ранній Шевченко багато невірогідних фактів із фольклорних, літописних та художньо історичних джерел подавав як безумовно історичні - тим-то його мислення в цьому випадку було міфічним.

З другого боку, Шевченко жив уже в епоху, збурену матеріально-технічним проривом XVIII ст., філософською та соціологічною думкою Просвітництва. Пропаговані Шевченком ідеї революціонізму й реформізму — ідеї активного втручання в історію, зміни і творення її, — означали вже не що інше, як вихід поета за межі архаїчного типу мислення і сприйняття мислення історичного, адже, «в кінцевому підсумку сучасна людина яка приймає історію або робить вигляд, що приймає її, могла би закинути архаїчній людині, бранцеві міфічного рівня архетипів і повторень, її творче безсилля або її нездатність прийняти ризик, пов’язаний з будь-якою творчістю». Позаяк Шевченко пристрасно й рішуче бере на себе такий ризик — тобто визнає за сучасною людиною свободу творити історію в бажаному напрямі, то він тим самим виявляє прикметну рису новочасної (історичної) свідомості.

Шевченкові звернення до християнської релігії, надії на Бога, Боже втручання в історію, завдяки якому здійсниться ненасильницьке падіння ненависного трону, були не так виявом міфологічного (архаїчного) мислення, як наслідком історичної свідомості поета. Адже, по-перше, «християнство — це „релігія“ людини сучасно) й історичної, людини, яка відкрила рівночасно й особисту свободу, і час, що триває (замість циклічного часу)», а по-друге, для сучасної людини, буття якої є постійним оновленням (тобто історією), а не повторенням, існування Бога необхідніше, аніж для людини архаїчних і традиційних культур, яка для захисту від страху перед історією мала в своєму розпорядженні міфи, обряди й правила поведінки. Відтак із часу «винайдення» віри людина, яка відійшла від рівня архетипів і повторень, могла захищатися від жаху історії лише з допомогою ідеї Бога, бо тільки допускаючи існування Бога, індивід досягав свободи, автономності у світі, а також впевненості в тому, що історичні трагедії мають трансісторичне значення, хай до пори до часу заховане від людського розуміння.

Відтак Шевченкова поезія демонструє процес переходу від архаїчної (архетипної) свідомості до історичної, що відбувався у взаємопереплетенні обох струменів; звідси — оперування архетипами, міфологемами, неспро-можність вирватися з їхнього полону, поетика повторень, але звідси ж — певна конкретика минулого, спонуки до творення Історії, надія на волюнтаристське втручання Бога в історичний процес, автобіографізм, цілковито чужий архаїчному типові мислення, риси історизму й реалізму.

З погляду творчої біографії Шевченка найважливішим результатом його ув’язнення і заслання стало те, що до його міфотворчого омовлення національної та світової історії долучився лірико-автобіографічний, особистісно-сповідальний струмінь, який потіснив панівне доти оперування архетипами й міфологемами, перетворив його на фрагментарне. Той факт, що в засланчій і позасланчій поезії Шевченка, поряд з міфологізованими поемами й віршами на історичну, політичну, біблійну, побутово-історичну та соціально-побутову тематику, з’явилася особистісно-психологічна лірика, означало, що в його мисленні історична свідомість зайняла місце поряд із архаїчною.

Психологічна лірика Шевченка вела не тільки до реалізму, а й до історизму (і то, може, більшою мірою, ніж романтичні історичні поеми) — в сенсі правдивого відображення життєвої та психологічної історії автора як творчої особистості середини XIX ст., котру доля кидала від одного крайнього становища до іншого — від злигоднів кріпацтва до мистецької богеми, національного апостольства, від запаморочливого поетичного успіху, всезагального шанування до тягот солдатчини, а відтак знову до уласкавлення щирим визнанням і повагою співвітчизників та ліберальної російської громадськості, а рівночасно й до нестерпної інтимної самотності. Лірична автобіографія Шевченка ставала біографією тогочасного українського інтелігента, вихідця з кріпаків, часткою історії України.

Отож, поетичний світ Шевченка поєднує архаїчний та історичний струмені свідомості, й це відповідає сучасному етапові людського мислення.

РОЗДІЛ 2. МІФО-АНАЛІЗ ПРИ ВИВЧЕННІ ТВОРЧОСТІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Вивчення літератури в час науково-технічного прогресу, в час комп’ютеризації суспільства вимагає нового підходу. Сьогодні література витіснена на другий план. Однак життєві питання і проблеми, що постають перед молодим поколінням, залишаються першорядними, бо ніякі комп’ютерні технології, знання, одержані з інтернету, не зможуть задовольнити духовні потреби підростаючого покоління.

І тільки література вводить людину в неповторний світ краси, у світ думок і почуттів, підказує шляхи розв’язання проблем Тож завдання вчителя спланувати навчальний матеріал так, щоб особистість письменника і його художній твір став для молоді живильним джерелом. А це можливо лише за умови, коли об'єднання матеріалу в тематичні блоки відбувається з позиції проблем, порушених у художніх творах.

Така система має свої переваги. По-перше, зростає зацікавленість учнів, котрі раніше не читали художніх творів і лишались байдужими до їх літературознавчого аналізу; по-друге, підвищується активність учнів на уроці, адже кожному, навіть несміливому й небалакучому, захотілось висловити свою точку зору, поділитися думками і враженнями, а можливо, й життєвим досвідом; і насамкінець такий підхід заставляє учня заглиблюватись у художній текст, вчитуватись в авторські роздуми, проводити аналогії, розмірковувати [2,44].

Так твори Т. Шевченка періоду «трьох літ» можна об'єднати в тематичний блок під назвою «Ідея національного пробудження в творчості Тараса Шевченка».

¦ Блок І.

Урок 1. Бойова програма поета-демократа. «Заповіт». Загальна характеристика творчості періоду «трьох літ».

Урок 2. Поема «Сон» — свідчення того, що Шевченко «наскрізь національний поет».

¦ Блок II.

Урок 1. Ідея слов’янської єдності у поемі «Єретик».

Урок 2. Тема національно-визвольної боротьби у поемі «Кавказ». Солідарність з пригнобленим народом.

¦ Блок III.

Урок 1. Містерія «Великий льох» у контексті національної ідеї Відображення трагічних епізодів української історії.

Урок 2. Символіка образів поеми. Алегоричний зміст «великого льоху».

¦ Блок IV.

Урок 1. Ідея національного прозріння в поемі «І мертвим, і живим»

Урок 2. Поема «Іржавець».

А тепер проаналізуємо проблеми міфічності під час вивчення творчості Т. Г. Шевченка на уроках української літератури (зокрема, поеми-містерії «Великий льох»).

Завдання уроку: збагнути глибинну суть ідеї, втіленої автором у поемі; осмислити роль образів-символів, враховуючи їх філософський підтекст; з’ясування понять «національна ідея», «національна самосвідомість», «містерія», «образ-символ»; формувати навички самостійної роботи з художнім текстом, з критичною літературою, вміння обговорювати питання в мікро-групі, плекати національну самосвідомість учнів.

На початку уроку учитель виголошує вступне слово до теми. Наприклад [2, 45]:

Учитель. Продовжуємо розмову про геніального поета XIX століття, великого сина українського народу Т. Г. Шевченка. Повернімось уявою у 1843−1845 роки, коли поет перебував на милій серцю землі, на рідній Україні. Занепащена, сплюндрована, пограбована москалями Україна. Закріпачений люд, зруйновані національні святині (розриті могили з метою пограбування), українське панство, що не переймалося проблемами народу. Чуттєве серце народу сповнюється болем за долю України (Читаються вірші «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине»). Страшна картина тогочасної України постає зі сторінок творів. «За що? За що гине Україна? За що її діти в кайданах мовчать?» — ставить поет перед собою питання і сам же дає на них відповідь. Із творчого здобутку «трьох літ» Шевченко постає перед нами як великий національний поет. Коли П. Куліш, прибувши до Києва 1846 року, ознайомився з творами поета цього періоду, то промовив: «Це вже не кобзар, а національний пророк».

Так, Шевченко — пророк, проводир нації, посланець неба. Народжений нацією у найкритичнішу хвилину її існування, взяв на себе весь тягар її драматичної долі, відповідальність за неї. Трагізм нації він переживав емоційно, зболено, пропускаючи через своє серце.

«Досить було однієї людини, щоб врятувати націю від самознищення», — так сказав про Шевченка Остап Вишня. В цьому і полягає значення творчості поета для України. Так, він був не тільки великим поетом, а й трибуном, пророком, правдо захисником, державотворцем.

На попередніх уроках ми пізнавали Шевченка як народного співця, оспівувача жіночої долі, співця старовини. А сьогодні спробуємо пізнати і відкрити іншого Шевченка — державотворця, правозахисника, носія національної ідеї, пробуджувача національної свідомості.

Учні самостійно з’ясовують основні поняття теми, що роздруковані на картках для кожного учня.

Учитель (продовжує розповідь). Заповітне прагнення Шевченка — бачити Україну державою. Він мріяв, щоб українці стали господарями на своїй землі, у власній державі, і над ними щоб не було ні своїх, ні чужих гнобителів, і під ними щоб не було пригноблених народів. Для Шевченка мати свою національну державу, навіть далеку від досконалої, усе є ліпше, ніж перебувати в чужій" (М. Драгоманов).

«Тому-то з таким трагічним болем в душі спостерігав Шевченко, як Москва руйнувала й жорстоко викорінювала (як зазначає шевченкознавець з діаспори Орест Павлів) залишки свідомості історичного чуття українського народу і як дедалі затягувався зашморг російського великодержавного ланцюга на шиї приборканої України».

У розриванні могил Шевченко вбачає загибель всієї України, адже майбутнє народу в пошануванні історичної долі, а не її плюндруванні.

Восени 1843 року Шевченко побував у Суботові, колишній резиденції Б. Хмельницького, змалював козацькі хрести на полях, збудовану гетьманом церкву і розриті москалями підземелля рештки колишніх гетьманських палат. На руїнах Суботова і Чигирина поет усім єством відчув рабське становище українців, сором національної неволі, ганьбу національної зради цілих поколінь. Найтяжче було усвідомлювати байдужість до недолі нації. Із цих почуттів і народилася поема — містерія «Великий льох». Це поема про велику трагедію України — втрату нею державності, національної незалежності.

Основні поняття до теми:

Національна ідея — це усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України.

Національна самосвідомість — це усвідомлення людиною своєї належності до певної нації. Вона може бути повністю відсутньою, існувати на рівні відчуттів, емоцій, а найвищий рівень — це розуміння особою себе як невід'ємної частини нації, вболівання за її долю, майбутнє, розуміння необхідності існування держави, віра в її майбутнє, готовність до її створення.

Містерія — це різновид романтичної, алегорично-символічної теми, що характеризується поєднанням фантастики й реальності, таємничістю.

Сатира — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в різкому висміюванні негативних сторін і явищ. У вузькому розумінні сатира — це вірші викривального характеру.

Сатира — художній твір, у якому викриття зображуваного поєднується з гострим висміюванням. Те, що піддане осміянню, подається у перебільшеному, комічному вигляді. Це досягається використанням іронії, гіперболи, гротеску, сарказму та інших прийомів.

Сарказм — презирство до зображуваного.

Образ-символ. Символ (з грецької - знак, прикмета, ознака) — умовне означення якогось явища чи поняття іншим на основі подібності, щоб стисло й яскраво передати якусь ідею (образ Прометея в сатирі Шевченка «Кавказ» — символ нескореності, безсмертя народу, його незламного прагнення до волі).

Образи-символ и митці черпають з трьох джерел:

— з Біблії

— античної літератури

— з національних уявлень.

У Шевченка можна простежити символи всіх походжень.

Оголошення теми і завдань уроку.

Тема уроку. Відображення трагічних епізодів української літератури. Роздуми поета про національну трагедію України — втрату нею національної незалежності.

Завдання уроку: дослідити, які саме трагічні епізоди української історії зобразив Шевченко у поемі.

Методи проведення уроку: інсценоване читання поеми-містерії «Великий льох»; діалог з консультантами (у ролі консультантів виступають учителі історії та літератури); робота з художнім текстом.

1. Виразне читання містерії за особами.

2. Ознайомлення із своєрідністю композиції та жанром твору Напередодні уроку група учнів одержує випереджаюче завдання: з’ясувати, що таке містерія, і дослідити ознаки містерії у поемі. Представник групи виступає з повідомленням.

Зміст повідомлення може бути таким:

Поема-містерія — це різновид романтичної алегорично-символічної поеми, для якої характерні поєднання фантастичного з реальним, таємничість, символіка, філософічність і тяжіння до драматизації.

Ознаки містерії: фантастичне, реальне, таємниче, символіка, фантастичність, тяжіння до драматизації.

Риси містерії у поемі:

1) тяжіння до драматизації: поема, як і драматичний твір, поділена на дії (три дії), наявні діалоги й монологи (розмова померлих душ, ворон, лірників), дотримується єдність місця і дії (дія відбувається навколо розкопування малого льоху), персонажі зображуються через вчинки і поведінку (дійові особи розповідають про свої вчинки, які їх характеризують).

2) фантастичне: у поемі наявне фантастичне: це образи-мости, ті, що посвячені в таїнство (три душі, три ворони, кістяки, розкопані в льоху Б. Хмельницького)

3) реальне: розкопування льоху — це реальна подія, вона є зрозумілою усім «непосвяченим в таїнство»; лірники — реальні особи.

4) таємничість: це таїнство покути гріхів, оскільки з очищенням москалями великого льоху зніметься прокляття з трьох душ і вони будуть впущені до раю.

5) символіка: наявні у поемі образи-символи трьох душ, трьох ворон, трьох лірників, образ малого і великого льоху, образ близнят, що мають народитися.

3. Дослідницька робота над змістом, поеми.

Учні мають дослідити епізоди історії, згадувані Шевченком у поемі, і вияснити, чому вони є трагічними для України.

Звісно, історичні події, зображені Шевченком, широкомасштабні, не на всі варто звертати уваги, лише на ті, без яких важко буде зрозуміти ідейний зміст поеми.

Допоможуть учням розібратися в трагічних сторінках історії вчителі-консультанти. Учні ведуть з ними діалог.

Приблизний зміст запитань — відповідей [2, 46]:

За народним повір'ям перейти дорогу з повними відрами означає посприяти успіхові, побажати удачі. В чому ж тоді гріх дівчини, яка перейшла шлях вповні гетьману, коли той їхав із старшиною в Переяслав Москві присягати?

Відповідь консультанта-історика (відповідь грунтується на оцінці акту приєднання України до Росії): Угода, укладена Хмельницьким у Переяславі, принесла Україні колонізацію, обмеження її прав і вольностей, соціальний і національний гніт. Тому й немає гріх Прісі прощення.

Із віршів «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», а також із містерії «Великий льох» ми довідались, що Шевченко звинувачує Б. Хмельницького у поневоленні України, докоряє йому за приєднання до Росії. А яким постає Б. Хмельницький як історичний герой?

Відповідь консультанта-історика: Взагалі, історикам і літературознавцям і донині складно трактувати образ Хмельницького як історичного й літературного героя. У Шевченка цей персонаж переважно негативний, а в «Історії Русів» Хмельницький не виступає ні зрадником, ні відступником, ні недолугим керівником козацької держави. Автор «Історії Русів» високо оцінює гетьмана за визвольну боротьбу, за вболівання за націю, виводить розумним і далекоглядним гетьманом. Отже, Хмельницький в «Історії Русів» — позитивний герой.

Як розуміти слова з поеми:

Тоді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох?

Відповідь консультанта-літератора: Великий льох виступає образом-символом.

Великого ж того льоху Ще й не дошукались, — пише Шевченко.

Отже, не все ще пограбували москалі, залишилось те, що непідвладне — це дух, душа народу, надія на відродження. А три душі прислуговували ворогові, їх вина неспокутна, вони ніколи не попадуть у рай, бо не вбити душі народної, віри і надії.

В чому гріх третьої душі, яка «ще й не говорила, посміхнулась цариці, коли та на галері пливла Дніпром»? Адже, як відомо, немовлята безгрішні.

Відповідь консультанта-літератора: На думку Шевченка, Катерина II таке саме зло для України, як Петро І, як Переяславська Рада, вона уособлює всю ненависну Росію. А дитина усміхнулась і тим самим запросила «голодну вовчицю», яка знищила Запорізьку Січ, закріпачила народ. Мати знала, що Катерина І - ворог Україні, однак показала дитині галеру золоту. За гріх матері карається дитя.

Завдання: осмислити глибинну суть і роль образів-символів, враховуючи їх філософський підтекст, розкрити алегоричний зміст «великого льоху» в поемі і творчий задум автора.

Методи проведення уроку: метод вирішення проблем у формі «акваріуму».

Учитель. Щойно ми розглянули трагічні епізоди історії України, зображені поетом у творі. Пройшли шляхами його роздумів про національну трагедію України — втрату нею національної незалежності, державності.

Пройнялися його болем за долю рідної землі, за долю національних святинь. І мимоволі перед кожним із нас постає питання: що ж привело козацьку державу, яка в часи гетьманування Б. Хмельницького досягла вершин свого розвитку, до поневолення? Спробуймо знайти відповідь на це запитання у самій поемі, адже Шевченко вказує на причини всеосяжного, тотального поневолення. Якщо ми зможемо знайти і дати відповідь на це запитання, то зможемо й збагнути творчий задум автора, глибинну ідею, втілену у містерії. Допоможе нам у цьому розшифрування образів-символів, що мають алегоричний зміст та філософський підтекст.

Осмислення ролі образів-символів можна провести методом «акваріуму» за такою методичною схемою: клас поділяється на 5 груп по 6чоловік у кожній. Кожна група одержує від учителя завдання та необхідну інформацію: розкрити алегоричний зміст образів трьох душ, трьох ворон, лірників, близнят, малого і великого льоху; визначити проблему, пов’язану з даним образом.

Одна з груп сідає в центр класу і обговорює в ході дискутування. Потім приймається спільне рішення. На цю роботу групі відводиться 2−3 хв. Висновок, до якого дійшли учні, звіряється з висновком, який пропонує дітям учитель на основі критичних матеріалів. Інші учні класу не втручаються в обговорення, а лише спостерігають за ходом дискусії. Після цього місце в «акваріумі» займає друга група та обговорює наступну ситуацію. Після того як усі групи обговорили свої питання, діяльність кожної з них обговорюється класом.

Приблизний хід міркувань і висновки можуть бути такими.

Символіка образу «трьох душ».

— Три душі зображені в образі пташок. З якого джерела цей образ?

— З Біблії. Пташки — один з найсвятіших символів Нового Завіту, уособлюють Бога — Духа. У поемі взагалі історичне дійство оповите таїнством. У ньому поєднуються сили космічні, божі, сатанинські, людські. Невинні душі також таємничі.

— З яких причин не пускають дівчат до раю, ми знаємо. Залишилось вияснити, чому їхній гріх не має прощення, адже кожна з них зробила зло Україні несвідомо?

— Незнання законів, як кажуть, не знімає відповідальності. Однаково вони зрадили. Несвідомо, але все ж сприяли ворогові.

— Здається, вже надто тяжка кара лягла на їхні плечі. Не таке вже й велике зло вони причинили, щоб так каратися.

— Чи можна спокутувати смерть? Ні! Отже, й вина перед Україною неспокутна.

— І все ж який зміст цих-образів? Мені здається, вони уособлюють Україну певного періоду. Перша дівчина — доросла Пріся — це Україна часів Хмельницького. Вона знала, чого прагла, мала широкі перспективи, але волею випадку занедбала своє майбутнє.

— Друга дівчина — безіменний підліток — це Україна часів Мазепи, вона значно слабша. Навіть після страшного нищення дівчина не спромоглася на протест, а напоїла коня Петра І (за народним уявленням побажала перемоги в бою).

— Третя дівчина — немовля. Йдеться про Україну часів Катерини II.

— На мою думку, образи трьох душ — це багатозначні символи. Це й зрада, і співпраця з ворогом.

Висновок: три душі символізують занепад національної свідомості, зрадництво, співпрацю з ворогом.

Символіка образу трьох ворон.

— Ворони — це зло, нещастя, біда.

— З якого джерела почерпнуто цей образ?

— З народного. Ворони вважалися птахами, які злітаються на поле бою чи трагедії і живляться трупами.

— Каркання ворон над хатою віщує лихо або близьку смерть когось із рідних.

— Польська ворона хвалиться, що розтринькала українські скарби у європейських столицях, російська відверто признається, що за часів І. Грозного на козачих кістках побудувала Москву, а за часів Петра І — Петербург.

— Та найстрашнішою є українська ворона, без якої і польська і російська нічого б не вдіяли з Україною. Вона хизується зрадою, тим, що допомогла знищити козацьку Січ.

— Що символізує українська ворона?

— Незгоди, чвари, заздрість представників нашої нації. Мені здається, що ворони — це те підле, жорстоке, що є в характері українців, росіян, поляків, що не дає їх жити в добросусідстві.

Висновок: зрадництво представників своєї нації.

Символіка образу лірників.

— Лірники — народні співці, покликані прославляти героїв визначних подій, а також піснями піднімати народ на боротьбу.

— Чому автор назвав народних співців лірниками, а не кобзарями?

— Ліра — інструмент старців. І Шевченко зображує лірників як старців: «Один сліпий, другий кривий, а третій горбатий». Та й у Суботів вони прийшли, щоб поживитися, а не пробуджувати свідомість народу:

Бо там коло льоху Базар люду насходилось.

От де нам пожива буде!

Крім того, їм байдуже, що відбувається. Полягали спати, і все проспали. їх не тривожить те, що москалі розкопують льох, нищать останній захисток волі. Вони не здатні на боротьбу, не пройняті національним духом. Лірники — це уособлення немічного народу.

— Автор, напевне, хотів показати, ким стали українці після «гріхопадінь» невинних душ, після діянь ворон, після всіх поворотів колись славної української історії.

Висновок: лірники символізують національну несвідомість, байдужість до долі нації, пасивність.

Символіка образу близнят.

— Ворони пророкують, що Україна народить двох синів-Іванів, близнят. Чому саме близнята?

— Це діти, що одночасно народилися в однієї матері, двійнята. В переносному значенні це дуже схожі між собою або з'єднані однакові предмети.

— Але ж ці близнята не однакові: один — «Гонта, той, що буде катів катувати, а другий той, що буде катам помагати».

Один дбає про добро України, а другий руйнує, грабує її.

Висновок: близнята це роздвоєність душі українця.

Символічна суть образів «малого» й «великого» льоху.

— Протягом трьох сцен містерії проворні москалики розкопують льох, шукаючи «скарбів та древностей». Не знаходячи нічого, вони скаженіють від люті, б’ють людей. Отже, москалі поводяться в Україні, як у себе вдома.

— Льох — це яма для зберігання продуктів, погріб, приміщення, що використовується для ув’язнення кого-небудь.

— Це ще й приміщення в землі для зберіганння вина або боєприпасів, пороху; підземні сховища чого-небудь. Ще за життя Хмельницького поширювались легенди, що гетьман має безліч потайних пивниць з медом, винами, коштовностями, грішми.

— Отой «малий льох» символізує пограбування, колоніальне засилля.

— А можливо, це посягання на права народу?

— Що ж зберігається у великому льоху?

— Були поширені легенди про те, що в Суботівському льоху «позамикані права гетьмана», відкривати які ще не настав час.

— Отже, у великому льоху захована воля, незалежність.

— Чому ж москалі не дошукалися великого льоху?

— Бо це пам’ять народу. Вона захована не тільки на дні козацьких могил, а й у пам’яті народу.

— Не розкопали великого льоху — отже, живе Україна, сподівається на відродження національної свідомості, занепад якої втілено в образах «невинних душ».

Висновок: з образом малого льоху пов’язана проблема колоніального засилля, а великий льох — це незнищенність України, віра в пробудження її народу.

Підсумок уроку.

Учитель може зробити наступний висновок: ось що стало причиною поневолення України, причиною втрати нею державності: негативні риси української ментальності — зрада, прислужництво, байдужість, роздвоєння душі, пасивність, рабська покора. А раби, як відомо, не можуть побудувати нове суспільство. Та розкриття причин поневолення — не головне. Задум Шевченка в іншому: через правдиве змалювання подій минулого, через критичну їх оцінку пробуджувати національну свідомість і гідність поневоленого народу [2, 48].

Так, Шевченко критично ставився до історичних подій. І ця самокритика не знищувала, а оздоровлювала, допомагала нації усвідомити свою сутність та помилки. Трагічні епізоди історії не повинні повторитися. Хай це буде для кожного нового покоління уроком. Твір є пересторогою для нас. Актуальність його очевидна. І сьогодні ми п'ємо живу воду Шевченкових думок, набираємося з його творі мудрості, мужності і сили, почуття національної гідності.

Живе лиш той, Хто не живе для себе, Хто для других виборює життя Так, Шевченко виборов життя для України, для нації.

кобзар шевченко міфотворення література

ВИСНОВКИ

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем української літератури — міфо-аналіз творчості Т. Г. Шевченка. Дослідження та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення.

У ролі протидії міфотворенню в Шевченка виступають не тільки іронія та скепсис, а й елементи автобіографії, спогадів. Щоправда, часом реальна біографія Шевченка та його рідних і близьких постає в поетичному вираженні невірогідною, за інерцією його архаїчного творчого мислення заміфологізованою.

Шевченко-поет не лише виражав 1. найдавніші, дохристиянські міфологеми, що кореспондують із архетипами матріархічності, анімо-аніматичності й космологізованості, хронотопу, 2. біблійно-християнські міфи, 3. козацький і народно-патріархальний міфи, зафіксовані в українському героїчному епосі, історичних та родинно-побутових піснях, і 4. національно-культурний міф козацької України, творений українськими романтиками. Він по-своєму тою чи тою мірою модифікував, достворював і навіть перестворював кожен із цих міфічних блоків власними варіантами та версіями (візьмімо хоча б «Гайдамаки», послання «І мертвим, і живим», «Марію» та вірш «І Архімед, і Галілей», в ідеалі якого маємо «специфічно шевченківське утвердження утробного зв’язку матері й дитини, який перебуває в радикальній опозиції до жорстоких законів ієрархічного, авторитарного, побудованого за принципами батьківського права суспільства» [Грабович, 153]).

Він це робив переважно за законами міфопоетики, інтуїтивно користуючись підходами та прийомами. Отже, Шевченко здійснював «українізацію» християнського міфу" .

Проаналізувавши твір Т. Г. Шевченка «Великий льох», можна сказати, що автор використав в ньому багато міфічного. Розшифрування образів-символів твору мають алегоричний зміст та філософський підтекст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Большаков В. Повість про вічне життя.— К., 1990.

2. Вовк О. Містерія Т. Г. Шевченка «Великий льох» у контексті національної ідеї // Українська мова та література в середніх школах, ліцеях, гімназіях. — 2003. — № 4. — С. 44−50.

3. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: семантика символів у творчості поета. — К., 1991. — 186 с.

4. Грищенко О. «Своя мудрість»: Національні міфології та «громадянська релігія» в Україні. — К., 1998.

5. Дорошенко К. Слово про великого Кобзаря. — К., 1965.

6. Забужко О. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. — К., 1997.

7. Кирилюк Є. Шевченко Т. Г.: Життя і творчість. — К., 1959.

8. Клочек Г. Поезія Тараса Шевченка: Сучасна інтерпретація: Посібник для вчителя. — К., 1998.

9. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушевський: Хроніка його життя.— К., 1991.

10. Лисенко К. В. Легенди про Шевченка: Збірник.— К., 1967.

11. Мейзерська Т. С. Проблеми індивідуальної міфології: Міфотворчість Шевченка. — Одеса, 1997.

12. Нахлік Є. Міфотворець чи міфомедіум? // Слово і час. — 2002. — № 3. — С. 34−38.

13. Слухай Н. Архетипи в неосяжності Шевченкового космосу Слово і час. — 1999. — № 3. — С. 6−7.

14. Спогади про Тараса Шевченка: Збірник.— К., 1982.

15. Шевченко в художній літературі: Збірник.— К., 1964.