Філософські погляди Т. Г. Шевченка

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Головне управління освіти і науки Закарпатської облдержадміністрації Закарпатське територіальне відділення Малої академії наук України Відділення: Філософія Секція: Історія України

ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Роботу виконала:

учениця 10 класу Виноградівської

гімназії Виноградівської районної

ради Закарпатської області

Вража Крістіна Олександрівна Науковий керівник:

Максимець Наталія Іванівна Завідувачка МАН Виноградівського РЦПР Виноградів — 2013

Зміст

• Тези
• Вступ
• Розділ І. Шевченко і Україна
• 1.1 Інтерпретації Шевченка
• 1.2 Україна — екзистенційний стан буття
• Розділ ІІ. Ставлення до мови
• 2.1 Ідейно-естетична суть поетичної мовотворчості Шевченка
• Розділ ІІІ. Релігійний світогляд
• Висновки
• Список використаної літератури
• Додатки

Тези

Серед численних наукових досліджень, що з’явилися впродовж останніх двадцяти років, є чимало публікацій, присвячених аналізу філософських поглядів Т. Шевченка.

На порозі визначної дати — 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича українці в Україні та у всьому світі з сердечним піднесенням приходять до всіх пам’ятних місць, пов’язаних із його життям і творчістю. От і ця наукова робота є осмисленням творчості генія зі сторони його філософських поглядів.

Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т. Шевченка зокрема.

Постать велетня Тараса Шевченка зростає в нашій свідомості і в очах світу з року в рік. Але справжня велич титанічного подвигу Тараса Шевченка як основоположника нової української літературної мови сповна усвідомлюється тільки з плином часу.

В світовій літературі було мало таких пристрасних співців гніву, співців обурення, зневаги й презирства до ворога, як Шевченко. Якщо попередники лише «співчували» народові, підносили почуття жалю і милосердя до «простого» люду, то він поставив перед народом великі історичні завдання, підніс народ на висоту історичної відповідальності за долю батьківщини.

Після дослідження особливостей інтерпретації Шевченка, аналізу історичних постатей його творчої спадщини, спостерігаємо здійснення безпомилкових пророцтв Кобзаря. Це так звана паралель двох світів. Провели її не просто з початком творчості Шевченка, адже вона бере початок з часів підписання Переяславської ради, що тривожила душу кожного, змушувала до боротьби проти москалів.

Саме духовні пошуки та світоглядні позиції Шевченка навіть сьогодні дають нам відповіді на дилеми.

Вступ

Про постать, чиї мистецькі обсяги на українському небосхилі вже понад півтори століття залишаються недосяжними, ми, здається, знаємо все. Однак провокативне слово «ювілей» спокушає у котрий раз спинитися перед величчю генія, вчитатися і вдуматися, вслухатися і вчутися в його незнищенного і безсмертного «Кобзаря», що провістив українцям у задушливій російській імперії еру українства. Саме українства, а не малоросійства!

На порозі визначної дати — 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка українці в Україні та у всьому світі з сердечним піднесенням приходять до всіх пам’ятних місць, пов’язаних із його життям і творчістю. От і мені захотілося осмислити творчість генія зі сторони його філософських поглядів. Тут, в першу чергу, українська національна ідея, про яку так багато говорять в сучасній Україні, і антропологізм поета, і його відношення до релігії, мови, науки. Та й взагалі, чи можна знайти сторону життя, де він би не залишив значного сліду.

Нам здається, що у світовій науці найбільше і дослідників творчості Шевченка — і серед співвітчизників, і за рубежем. Постать велетня Тараса Шевченка зростає в нашій свідомості і в очах світу з року в рік. Новознайдені матеріали, нові праці про його життя і творчість, невтомна боротьба за Шевченка в Україні і за рубежем — все це звільняє образ нашого пророка від фальшування спотворення, які уперто проводяться від появи першого «Кобзаря» (1840) і донині.

" Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові світлі й вільні шляхи професорам, і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, як десять переможних армій…"

Іван Франко

" Чужинці-дослідники, що звертають увагу на творчість Шевченка, переймаються здивуванням, що поет, митець слова, так широко і всебічно вплинув на різні сторони духовно-національного життя нації". «Шевченко був некоронованим королем української національної революції 1917;20 рр.» .

Проф. Д-р Юрій, пр. Л. Максиміліанс університету в Мюнхені

Його твори перекладені на сотні мов світу, його книжки і сьогодні перевидаються сотнями тисяч примірників. А кількість побудованих йому пам’ятників по всьому світу перевищила 500. Вони збудовані в Україні не тільки в містах, а й у багатьох селах. Стоять пам’ятники Шевченкові також у Канаді, Америці, Франції, Бразилії та інших країнах.

Серед численних наукових досліджень, що з’явилися впродовж останніх двадцяти років, є чимало публікацій, присвячених аналізу філософських поглядів Т. Шевченка.

В різні часи по-різному тлумачились твори Шевченка, вони були об'єктом багаторічної фальсифікації. Посилено нав’язувалось уявлення про нього як про революціонера, який тільки те й робив, що прагнув крові та закликав народ «гострити сокиру» на панів. Звісно він і справді був надзвичайно чутливим до соціальної несправедливості і не раз посилав прокльони на голови кріпосників. Але ідеї соціального звільнення органічно поєднувались у нього з ідеями національного відродження. Більше того, ця ідея була домінантою в творчості Шевченка, була рушійною силою його творчості. В світовій літературі було мало таких пристрасних співців гніву, співців обурення, зневаги й презирства до ворога, як Шевченко. Якщо попередники Шевченка лише «співчували» народові, підносили почуття жалю і милосердя до «простого» люду, то Шевченко поставив перед народом великі історичні завдання, підніс народ на висоту історичної відповідальності за долю батьківщини.

При вивченні і осмисленні своєї теми я користувалася багатьма джерелами, зокрема, В. С. Горський «Історія української філософії», Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції, Григорій Клочек «Поезія Тараса Шевченка», Дмитро Чуб «Живий Шевченко», C.О. Єфремов «Шевченкознавчі студії», «Шевченкова криниця» та багато інших.

" Муза Шевченка, — писав Костомаров, — роздирала завісу… І страшно, і солодко, і п’янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями" .

Філософія й наука дивляться на світ «різними очима». Результатом філософського осмислення є образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди — людина. Найважливішою ознакою філософії є те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософським питання стає лише тоді, коли воно набуває прямого зв’язку з проблемою сутності й сенсу буття людини.

Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т. Шевченка зокрема.

Сповідував антропоцентризм, сутність якого полягає у визнанні людини центром буття, світу, у сприйнятті всього сущого крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Людина в його творчості постає образом Божим. Він звертався до ідеалів справедливості, свободи, протестував проти політичного, національного гніту, посягання на свободу і гідність особистості. Започаткував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Екзистенційний антропоцентризм¹ Шевченка проявляється і в його ставленні до релігії, яку він розглядав як реальну силу, засіб боротьби за свободу й щастя людини. Ідеалізував Богоматір, антропологізував Христа, цінував у ньому найкращі людські риси. Підтримував усе високе, святе й правдиве у християнстві. Найбільшою духовною цінністю народу вважав рідну мову як культурне надбання, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму й лихослів'я.

Об'єктом дослідження є творчість Т. Г. Шевченка, його життєвий шлях, багатоплановість інтерпретацій та екзистенційний² стан буття.

Предметом дослідження є філософські погляди Шевченка, його духовні пошуки та світоглядні позиції.

Методами для досліджень стали емпіричні, теоретичні та проблематичні.

Дана наукова робота поділяється на три розділи. Перший розділ має два підрозділи, а другий розділ поділяється на один підрозділ. Практичне значення роботи полягає у тому, що вона синтезує всі функціональні одиниці філософської етимології письменника.

Зміст поставлених завдань:

· Визначити і синтезувати домінантну ідею Кобзаря.

· Розкрити суть екзистенційного антропоцентризму Шевченка.

· Дослідити характер творчого доробку письменника, його маргінальність.

· Вдосконалити знання про інтерпретації історичних постатей.

· Провести моніторинг за символізмом у творчій спадщині.

· Вивчити вплив безпомилкової конкретизації Шевченка.

· Розкрити релігійні світогляди у поетичному світі.

· Перевірити достовірність пророцтв, провівши паралель з минулого в сучасність.

Розділ І. Шевченко і Україна

" Муза Шевченка, — писав М. Костомаров, — роздирала завісу… І страшно, і солодко, і болюче і п’янюче було заглянути туди!" звичайно, таке враження на навколишніх справляв, передусім поетичний доробок Шевченка з притаманною йому напруженою емоційністю, абсолютизацією почуття й емоційного сприйняття довколишньої дійсності. Але не лише цими, надзвичайно високими естетичними якостями вирізняється поетичний доробок Т. Шевченка. тут чи не найяскравіше виявилася принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилась на характері його поетичного доробку. Він — не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожненню себе з Україною.

Тарас Шевченко — і вільна, суверенна, ні від кого незалежна, що живе своїм життям зі «своєю правдою і силою, і волею» Україна — ці два поняття нерозлучно пов’язані як у душах нескорених синів і дочок Матері України, так і в гнобителів-супостатів. Переслідування Шевченкової правди в Україні потягнуло за собою численні жертви.

Огортаючи своїм зором минуле, сучасне і майбутнє України, Шевченко трактує її в космічному аспекті, пов’язуючи поняття її добра із загальнолюдським добром. І в цьому, загальнолюдському аспекті, нема в нього зупинки на половині дороги.

Правда між людьми мусить бути:

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

Та із цілої земної кулі найважливішою була для нього Україна. Вона, одна, найкраща на цілому світі:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…

Прекрасна земля! Незрівняний краєвид, оспіваний Шевченком. Але Шевченкова Україна — це поняття неспівмірно ширше від самого краєвиду, від географічного поняття території. Україна — це в першу чергу долі людей — «мертвих, живих і ненароджених» Шевченкових «земляків», «в Україні і не Україні» сущих. Це вся історія народу із найдавніших її початків, через сучасність і в невпиннім марші у заховане від людського ока майбутнє.

Бачення майбутнього, яке постало перед очима віщими, не було відірване від пережитого ним прегіркого, претяжкого сучасного, ані полум’яної слави минулого. Але минуле України, хоч яке воно дорогоцінне для душі Шевченка, не було в його очах покрите німбом святості: він дивився на нього очима справедливого судді, аналізуючи кожну подію, кожну постать «мірилом праведним» свого поняття нації і її добра. Духовна місія Шевченка-поета надзвичайна, бо здійснювалася під чистим небом його сумління, відданості істині і твердого переконання, що він переживав важливу, вирішальну історичну мить, для якої правда була першим принципом життя як у слові, так і в помислах і вчинках. Правда — центральний код його творчості.

1.1 Інтерпретації Шевченка

У своїй справедливій критиці Шевченко не щадив найбільш заслужених перед історією постатей.

У своїх творах Шевченко показав наскільки важливою є особиста мораль державних мужів. Держава, яка має бути чиста перед Богом, яка має надіятись на охорону від зовнішніх ворогів Найвищої сили, мусить мати чистих серцем провідників.

Чим вищий пост, тим більші вимоги. Але особиста доброта і чистота державного мужа — це ще не все. Провідник народу — чи то цар, чи князь, чи гетьман — несе відповідальність за долю своєї нації, і його політичні погляди мусять бути такими, щоб уможливили тій нації щасливе існування. Тому найгостріша критика Шевченка стосується постаті, яку він дуже любить, до якої має особливо великий жаль. Це постать великого гетьмана України, визволителя з-під ляцького ярма Богдана Хмельницького.

Хмельницький був виразником тієї України минулого, якою Шевченко був захоплений. Це був символ тієї України, якої Шевченко найбільше прагнув, про яку молив Бога. В містерії «Великий льох» Хмельницький представлений як справжній батько свого народу (так і називали козаки своїх отаманів, зверталися до них «батьку отамане»). Хмельницький і його дружина, гетьманша, жили як одна родина із співжителями села Суботова:

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигирина гості,

То це й шлють було за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

У цьому теплому малюнку Хмельницького як людини, Шевченко показує свою велику справедливість і неодносторонність. Провина великого гетьмана була не в його особистих хибах і помилках, а виключно в політичному аспекті, який Шевченко дуже суворо засуджує як страшний злочин проти нації, як непростимий гріх. І далі змальований образ гетьмана, такого близького до народу, до «найменшого брата», провідника України в минулому, нічим не заперечує під приводом суспільної справедливості і «праведности закону», який він оберігає - від ідеалу державного мужа ближчих до Шевченка часів, хоч і в далекій, заокеанській країні, Вашингтона:

…Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!

Це не говорить про те, що Шевченко шукав чужі взірці для своєї держави, запозичені здалеку. Ті взірці він мав готові у справедливій, вільній родині Козацької і Гетьманської України. Шевченко наводить приклади взірцевих отаманів, козацьких батьків. Але в його часах у нього вдома вже не було цього праведного закону. Рівність громадян і свобода думки, яка бодай формально вже дозрівала в Америці, була не тільки новою, а й дуже далекою психіці московського народу, який за слушним зауваженням Солженіцина³, не може жити без диктатури⁴.

Типову як для червоного, так і для білого царату бюрократичну диктатуру, в якій усі більші б’ють менших, а всі менші смертельно бояться більших, образно описав Шевченко в поемі «Сон», за яку йому довелося пройти через неймовірні поневіряння. Ця форма державного устрою така далека від батьківсько-синівських відносин козацької держави! Але українська нація опоганилась під впливом чужих поглядів, чужої науки, чужої культури, що було неминучим через чуже панування.

У Шевченковому розумінні держава асоціюється з образом своєї хати, в якій родина може жити в повній гармонії, пов’язана кровно і звичаєво, підкреслюється психологічна і моральна єдність суспільства, того нового, ідеального суспільства:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Отже — справедлива держава, на оновленій і очищеній від гріхів себелюбства і знущання над слабшими людьми землі - це є родина, в якій існує любов і присвята один одному. Такою бачить Шевченко Україну в минулому. Такою він її хоче бачити в майбутньому. Він звертається до Матері-України, використовуючи символічний образ хати — тепер ще й світлиці, як незалежної держави:

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синові несучи.

Чиї ж то гріхи несе на своїй душі Україна? Ясно, Богданові.

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Цей материнський докір повен і нестерпного болю, і неприхованої любові до сина, що межує із прокльоном, є одним із найсильніших Шевченкових інтерпретацій Переяславського договору⁵. Але коли Шевченко сам говорить з Богданом, то в нього слова куди гостріші:

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.

Такі слова він вживає до зрадників України:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани…

У колишній резиденції Богдана Хмельницького — Суботові Т. Шевченко відчув ганьбу рабської сучасності, національної неволі, національної зради поколінь, літочислення якої починається з Переяславської угоди. Надії Хмельницького, що «москаль добром і лихом» поділиться з козаком не здійснилися. Шевченко докоряє Хмельницькому за історичну необачність, що привела Україну в підданство до російського царя: «Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!» .

Віддаючи належне Богдану Хмельницькому, як гетьману України (молився за долю України в церкві в селі Суботові, молився за те, «щоб москаль добром і лихом з козаком ділився») Шевченко не міг пробачити йому єдиної помилки — Переяславської угоди. Однак приятелі-москалі не виправдали довір'я, занапастили сироту-Україну, російський царизм зрадив, пригноблював український народ в соціальному й національному плані. І Шевченко зі співчуттям говорить про самого ж зрадженого Богдана: «Мир душі твоїй, Богдане!». І закликає до єдності нації в ім'я державності:

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати.

Ой пожали, якби були

Одностайне стали…

шевченко кобзарь філософський погляд Але не може національна ідея реалізуватися без животворящої любові до ближнього, до зневаженої і скривдженої особистості, без виконання Божих заповідей, без спокути гріхів — чужих і власних.

Національна і політична самостійність України — це головний і незмінний ідеал Шевченка впродовж усієї його творчості. Звідси — ідеалізація гетьманів, ватажків національно-визвольних змагань, які виборювали свободу Україні: Гонти й Залізняка, Дорошенка, Полуботка, Гордієнка, і зневага до тих, хто свідомо чи підсвідомо зраджував Україну, поневолював її; хто заради своїх амбіцій та шкурних інтересів проводив політику розчленування України, хто шляхом приниження, плазування, ціною свободи всього народу здобував гетьманську булаву, дворянські титули, маєтки. Та найбільшими ворогами були всі, без винятку, московські царі. Для них у Шевченка не було виправдання. Він ненавидів офіційну Росію, як демократ, ненавидів централізм, як політичний радикал та республіканець; був ворогом монархії, самодержавства та царів взагалі. Як український патріот, він бачив не тільки в російському уряді, а й у російському громадянстві головних винуватців знищення української національної волі та культури («А над дітьми козацькими поганці панують», «А над нею орел чорний сторожем літає», «А могили мої милі москаль розриває»).

Шевченко все своє життя зв’язав із долею України. Вся його творчість — навіть у найбільш інтимних, особистих моментах просякнута думкою лише про Україну і її добро. Він безнастанно молився за Україну, навіть коли це загрожувало його життю. Він закликає всіх:

Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

Для Шевченка його власна доля є мізерною проти долі України, хоч і в нього, як у кожної людини, є бажання особистого щастя. Але:

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.

…

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденою, збудять…

Ох, неоднаково мені. [10, с. 192]

Те, чого Шевченко так боявся, вже сталося, причому кілька разів: Україна була обікрадена, поки прокинулась, бо не увесь народ був готовий будувати і боронити свою державу, коли прийшов той момент. Але Шевченко на цьому не зупиняється. Він вимагає, щоб кожен, хто несе свій «хрест-кайдани», доніс його, «до самого краю». І навіть цього замало. Тому він віддає їй найбільшу жертву: спокій своєї душі.

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю!

Але він не хоче губити своєї душі даром. Він ставить свою душу коло Найвищого престола за волю народу.

Він не хоче найбільшої радості і спокою своїй душі, доки «не понесе з України у синєє море кров ворожу», доки всі діти України не встануть і не окроплять волі «вражою, злою кров’ю». Тоді прийде прощення і «нерозумному синові України, Богданові. І чужинці більше не глузуватимуть із наших святинь:

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!

Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенцій ний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї.

Філософське світосприйняття Т. Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.

Зупинюся на деяких найбільш визначальних рисах образу України, що вимальовується в поезії Т. Шевченка і які зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього.

Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов’язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:

" Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні ;

Неначе писанка село, Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром, Сам Бог витає над селом" .

Це іконічне зображення для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини в цілому.

Основою суперечливого світорозуміння для Т. Шевченка є Україна — світ дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається ним як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість нормального існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають». Не менш трагічне й минуле її: «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла». Гострим болем за минуле краю рідного сповнена поезія Т. Шевченка: «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякать саме б пекло можна» .

Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина — чільний період козацтва — постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» про неї говориться як про «Божий рай». Чигирин — стара козацька столиця — це «святе» і «славне» місто. Але якби цим обмежувався погляд на минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини, що всіляко героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Погляд такий суттю своєю неісторичний, адже він протиставляє минуле й сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку. Для Шевченка в українській історії не могло бути «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, а є «тепер і тут» у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших, тяжкі діла». Гострий біль за минуле рідного краю переповнює поезію Шевченка. Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, — одна з провідних тем творчості Шевченка. Вона, з одного боку, є результатом дії зовнішніх ворогів, а з іншого — фальшивих і злих синів власної країни. Поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині - воно у втраті національної пам’яті й національної гідності. Він висміює самовдоволені гімни українському минулому:

" А історія! … поема Вольного народа!

Що ті римляни убогі!,

Чортзна-що — не Брути!,

У нас Брути! І Коклеси!

Славні, незабуті!"

Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого й сучасного України:

" … ось що Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани, Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної України!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили" .

Отже, і в минулому, і в сучасному України поет не бачить «золотого віку». В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття над її долею. Але образ «золотого віку», ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення мислителя. Він переноситься в жадане майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину прийдешнього золотого порятунку як проект українського майбутнього.

1.2 Україна — екзистенційний стан буття

Україна для Тараса Шевченка була смислом усього його життя, що за її щастя, волю, незалежність він карався, мучився, але не каявся.

Україна для Шевченка — це екзистенційний стан буття, де лише й можливо досягти форми ідеального існування, «щоб укупі жити, з братом добрим добро познать, не ділити». Україна для Шевченка — джерело народної культури, що живить творчість його мотивами, розробка яких і дає змогу виразити власну філософію життя. Саме в цій функції поета-пророка й сприйняла Шевченка українська суспільна думка.

Світ ідеальної спільноти, зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це — світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його — звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності.

Це передусім мотив долі, доброї й злої, правди, слави, теми сирітства, самотності, тема чужини й пов’язані з нею мотиви ностальгії й туги за рідним краєм і передчуття смерті далеко від нього.

Боротьба протилежностей цього світу досить яскраво намітилась ще в ранніх поетичних творах Шевченка. Основою саме такого суперечливого світорозуміння для Шевченка є Україна — світ дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається ним як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість нормального існування людини в сучасному поетові стані, «де латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих», «де кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають». «Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано…». Реакція на соціальні кривди народжувала твори, у яких сконцентрувався духовно-моральний світ національно-історичних, християнсько-етичних цінностей українського народу, авторський інтуїтивізм у безпомилковому сприйнятті вітчизняної історії, в передчутті на цілі століття грядущих бід і катастроф. Принцип змістового і смислового контрасту є домінуючим для переважної більшості Шевченкових поетичних творів. У пошуках світової гармонії не був ортодоксально тотожним, а часом і суперечливим, бо суперечливою є сама душа. Шевченко ж був смертною людиною, і ніщо людське не було йому чуже (в тім числі й неминучі життєві помилки, гріховність). Так, Шевченко неоднозначний і суперечливий у своїх оцінках, однак добро і зло в історичних процесах, у певній соціальній, моральній, побутовій конкретиці відчував безпомилково.

Звідси й намагання часом оскаржити самого Творця, і звернення до нього як до найвищої справедливості з вимогою висловитися, покарати зло і кривду. Такий «дуалістичний підхід» при відображенні дійсності гармонує з духовними пориваннями Т. Шевченка. У той же час він ніколи не проповідував непротивлення злу, пасивне його споглядання Він глибоко вірив у те, що мистецтво уморальнює людські душі, має на них незбагненний доброчинний вплив.

Відомо, що Україна для Тараса Шевченка була смислом усього його життя, що за її щастя, волю, незалежність він карався, мучився, але не каявся. у його творах слово «Україна» набуває значення, властивого перифразі «рідний край», і протиставляється антоніму «чужина». У вірші «На вічну пам’ять Котляревському» поет леліє нездійсненну мрію: «Прилинь до мене на одне слово Та про Україну мені заспівай. Нехай усміхнеться серце на чужині». А з поезії «Не гріє сонце на чужині» довідуємося, що поетове серце постійно перебуває в тузі за рідною Україною, він мріє про те, щоб «святі вітри» принесли йому в далеку Орську фортецю «хоч крихту землі із-за Дніпра … святого» .

Розділ ІІ. Ставлення до мови

Мова — душа народу (нації). Мова — сутність загальнонародна. Вона не партійна, не конфесійна, не регіональна. Вона — голос і душа спільноти, інтегративне начало якої - не етнічне походження, а громадянство.

Кожна мова — це шлях матері-батька до сина, від них — до роду й нації. І навіть більше: за Геддером, через мову «природа зєднала ще одну ланку: народ передає свій народний набуток іншому народові». Мова, наголошував Йоган Фіхте, — головне джерело виховання любові до народу. А любов — категорія всеохопна. Лише усвідомлення взаємопричетності людини й народу робить їх справжніми, формує й виявляє характер, без якого народ, нація — це безликі маси, аморфне населення.

Про Шевченка кажуть, що він є основоположником нової української літературної мови. Це розкривається у визначеннях і описах основних ознак його поетичної мови, які різко вивищують його за рівнем літературності навіть над такими великими попередниками, як Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основяненко, яких Шевченко надзвичайно цінував. У мові попередників читач відзначить наліт архаїки, діалектності й віддаленості, у мові Шевченка — сучасності й зрозумілості.

Тут доречно послатися на думку Юрія Шевельова про те, що «Шевченко увіходив до літератури з високою свідомістю місії й переємности. Він не просто писав поезії, він хотів усвідомити своє місце в літературі через візію майбутности своєї країни і, не меншою мірою, через визначення свого місця супроти попередників, яких він цінив, але з традиціями яких він «поривав» .

Цей розрив виявився особливо помітним у мові, бо «в питаннях вибору стовпового шляху для розвитку української мови Шевченко ніколи не вагався і ніколи не припускав компромісів із суржиком. І тут між Котляревським і ним пролягла безодня, через яку не могло бути мостів». [12, с. 11, 14]

Безсмертний «Кобзар» книжечкою у 115 сторінок, що вийшов у світ у квітні 1840 року, провістив українцям у задушливій російській імперії еру українства. Сам українства, а не малоросійства! Бо досі й ті достойні українці, в душах яких горів жертовний вогонь свободи для свого народу, під самодержавним тиском «мовчки чухали чуби» і здавалися під малоросійство з думкою: а може, хоч так вдасться чимось зарадати своєму людові.

Тарас Шевченко не те що відкинув малоросійство, він його не мав на генному рівні, з народження, не мав з дитинства, не прийняв змалечку і довіку, бо в нього була Україна і він був її сином. Хоч і дорікав за прислужництво «дядькам отечества чужого», «рабам», але ніби й не помічав нав’язливого, офіційного, що лізло в очі - Малоросія, малоруське наріччя. У поетичній творчості Шевченка немає таких слів. Він утверджував Україну й Українство усім своїм творчим життям:

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну…

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

" Думи мої, думи мої…"

Свою Україну любіть,

Любіть її… во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Якщо деякі українці з маєтних старшинських, дворянських, поміщицьких родин та аристократичних салонів, спонукані інтелектом, добрим серцем чи модою на демократизм, шукали свій народ, ходили, рядилися в українців, поверталися до нього (і за це їм велика подяка), то Шевченко ніколи зі свого народу й не виходив, не відривався ні в Петербурзі, ні навіть у засланні. Він цінував гарне українське слово (згадаймо поезію «Ну що б, здавалося, слова…» і дуже відповідально ставився до мови. Це ж неймовірно, щоб у контексті такої слабкої тоді лінгвістичної концептосфери української мови, коли в епоху її заборон росточки мовної науки пробивалися тільки у фольклористиці й етнографії, Тарас Шевченко так високо піднявся до розуміння людино творчої, націє творчої суті мови, виразив її у «животворящому слові», у словах правди й істини. Поетичній мові Шевченка притаманне вживання лексеми слово саме в її узагальнених значеннях як людської мови взагалі, як української мови, як високої мови, правдивої, благородної - сакральної. Наприклад:

Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу ;

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать,

Щоб милість душу осінила,

Щоб спала тихая печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить.

У поезії Тараса Шевченка слово має розгалужену систему означень — епітетів: воно незле, тихе, тихо-сумне, тихесеньке, великеє, щире, розумне, ласкаве, дівоче, добре, нове, живе, мудре, благе, кротке, пророче, Боже (є), святеє, найкращеє, — і нарешті - огненне, слово правди, слово істини.

Широка понятійна сфера (слово і мова, слово і розмова, слово і серце, слово і душа, слово і сльози, слово і правда, слово й істина, слово і вчення, наука) конкретизуються у різноманітних текстах:

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав.

" Марку Вовчку"

І тихим, добрим, кротким словом

Благовістив їм слово нове…

" Неофіти"

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!

" Чигрине, Чигрине…"

І возвеличимо надиво

І розум наш, і наш язик…

" Подражаніє 11 псалму" .

2.1 Ідейно-естетична суть поетичної мовотворчості Шевченка

За ідейно-естетичною суттю поетична мовотворчість Шевченка є епохальним явищем в українській культурі, доленосним для сучасної української мови, оскільки вона сприяла остаточному утвердженню нової літературної мови на народній основі.

Очима Тараса український народ правдиво побачив себе — праведника, кривдника, убогого й багатого, героїчного й уярмленого, трагічного й комічного, і його устами заговорив. У вираженні духовної глибини та інтелекту нації Шевченко досяг найвищих вершин, став велетнем у царстві людської культури, і це значною мірою сприяло тому, що слово Шевченка утвердилось як норма української літературної мови. Він піднісся до розуміння загальнолюдських і морально-етичних цінностей, тому численні мовні вирази його філософії і морально-етичних засад стали афоризмами. Наприклад, віра Шевченка в торжество людяності, правди в новому світі без царів знайшла вираження в афористичних висловах: «А буде син і буде мати, і будуть люде на землі»; «Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце встане і осквернену землю спалить». Віра у всеперемагаючу силу добра сконденсована у метафоричному виразі «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!»

Мотив душевної стійкості поета вилився в афоризмах: «Караюсь, мучся… але не каюсь»; «Борітеся — поборете». Філософський чотиривірш «І день іде, і ніч іде…» повністю сприймається як афоризм, настільки влучно в ньому виражені для всіх і кожного споконвічне сподівання та гостра потреба «правди і науки». Вічні питання про сенс людського буття («Один у другого питаєм: нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І не дознавшись, умираєм, а покидаємо діла; крах сподівань («Думав, доля зустрінеться, — спіткалося горе) і душевна самотність («Свої люди — як чужії, ні з ким говорити…» у поетичному вираженні поета й сьогодні сприймаються як стан власної душі.

У творчості Шевченка маємо широкий спектр і оригінальне трактування «вічних» світових понять, у колі яких хоче чи не хоче, а торує свій шлях кожна людина. Це такі як Бог і людина, правда і кривда, добро і зло, істина і лжа, любов і ненависть, воля і неволя, закон і свавілля, помста і прощення, рідний край і чужина, надія і безнадія, доля і недоля, слава і неслава та інші.

Наприклад, звертаючись до долі, поет закликає: «Ходімо дальше, дальше слава, а слава — заповідь моя». Ідея очевидна: збережемо й умножимо славу України — допоможемо її майбутньому. Кожен має прагнути слави, бо ця слава для України, її утвердження.

Іван Дзюба відзначив, що у Шевченка слава — атрибут національного життя. Нею перейнята народна мораль, побут, громадське життя. Завершує свою думку Дзюба тим, що мотив слави у Шевченковій поезії не має аналогій у світовій літературі й філософії. Могутність поетичного покликання Тараса Шевченка дивувала і його самого. Рушієм, стимулом цього покликання була внутрішня незалежність, почуття національної гідності і обв’язку, помножені на любов до України і геніальне обдаровання.

У Шевченка розуміння ролі й значення рідної мови для розвитку народу відповідало основним положенням найпередовіших на той час поглядів відомих європейських учених — філософів і лінгвістів: В. Гумбольдта, П. Шафарика, В. Караджича, українських — О. Бодянського, М. Максимовича. це положення про мову як про творчу діяльність, нерозривний зв’язок мови й мислення, про загальнонародний генезис мови, про мову як посередника між людиною і дійсністю, про мову як безперервну діяльність духу.

Відомий український лінгвіст О. Потебня сказав: «…у слові людина вперше усвідомлює свою думку», «слово потрібне духовній діяльності для того, щоб вона могла стати свідомою»; слово допомагає «…багато чого одним неподільним пориванням думки» .

Володимир Самійленко присвятив пам’яті Шевченка вірш «Українська мова», у яком порівняв мову з діамантом у коштовному вінці, що після обробки Шевченком «засіяв і промінням ясним всіх людей здивував, і палючим вогнем променисто блищить». Але справжня велич титанічного подвигу Тараса Шевченка як основоположника нової української літературної мови сповна усвідомлюється тільки з плином часу.

Розділ ІІІ. Релігійний світогляд

Тарас Шевченко виріс у патріархальній українській родині, де любов до Бога була неодмінною умовою життя. Українці свято вірили в Бога і ревно молилися. Потреба молитви вважалася такою ж насущною, як дихання і їжа.

Шевченко дуже рано почав своє знайомство із біблійними текстами. Справа в тому, що у так званій дяківській школі, д він навчався грамоті, навчалися за церковними книгами. Його улюбленою книгою була Біблія. Дуже добре знав Псалтир, який замінював і буквар, читанку, читав молитви над померлими, відбував церковні богослужіння. Приходячи додому після школи, він довго просиджував над псалмами, захоплюючись їхньою поезією, декламуючи їх уголос. У мемуарній літературі знаходимо багато розповідей про захоплення Шевченка Біблією, яка постійно, особливо на засланні, була з ним, і яку він не раз перечитував. У його «Щоденнику» є прекрасні слова про те, яке полегшення йому приносить сповідь та причастя. Уж ці факти розвіюють створений радянськими літературознавцями міф про Шевченка як атеїста.

У ранніх творах Шевченко використовує загальновживані в народному мовленні риторичні звертання до Бога та вислови: «Боже, Ти мій Боже!» ,; «О Боже мій милий! Пошли ж Ти їй долю…»; «О Боже мій милий! Така Твоя воля…» («Причинна»); «Нехай тебе Бог прощає…»; «Прийми, Боже, мою душу…» («Катерина»); «Спитай Бога, чи діжду я… («Тополя»); «Голосна та правдива як Господа слово…» («До Основ’яненка») та ін.

Як ставився Шевченко до атеїстів? Відповідь на це питання можна знайти у посланні «і мертвим, і живим…». Вдумаймось в рядки:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

" і ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узлуватий,

А більш нікого!." - «Добре, брате,

Що ж ти таке є?" ;

" Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм" .

Як бачимо, автор ставить дуже доречне запитання перед людиною, яка заперечує існування Бога. Богові Шевченко у своїй творчості приділяє дуже багато уваги. Біблійні епіграфи до творів, образи, мотиви, словесні формули, фрази і терміни зайняли помітне місце в його творчості. Це свідчення того, що «Кобзар» творився ним у діалозі з Богом, молитва була для нього — матір'ю всіх чеснот, а життя Ісуса Христа — ідеалом. Шевченко звертається до біблійних мотивів саме в суспільно-політичній поезії. «Давидові псалми» ⁶ були першим переспівом Шевченка біблійних текстів, а також «Подражаніє Ієзекіїлю», «Царі», «Ісаія. Глава 14», «Ісаія. Глава 35» /Подражаніє/. Але є у творчості Шевченка бодай три морально-етичні моменти, в яких поет ніби вступає в суперечку з Богом. Перший — це нарікання на Господа, викликане соціальною неправдою, гірким становищем українського народу. Євген Сверстюк зауважує, що такі питання, як «Я не можу збагнути, чому Бог усе це терпить?» лунають тисячоліттями, і їх ставлять люди віруючі.

Шевченко з розпачу та відчаю осуджує Господню терплячість:

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Або:

А Бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить — і не покарать.

Або вже аж надто довготерпеливий…

На такі питання Біблія дає відповідь: Він не може повсякчас карати й нищити злочинців, тому що разом з ними гинутимуть і невинні. Святе Письмо влучно порівнює Божу кару з рукою хлібороба, який, вириваючи бур’яни з лану, неодмінно вирве й кілька стебел пшениці. Ще в інших поезіях Шевченко не зрікається Бога, а наголошує, що співати Йому осанну зможе лише тоді, коли Україна буде визволена, стане вільною державою.

Третій момент трактується з позицій пророцтва, зокрема в поезії «Світе ясний! Світе тихий!». Створена поетом картина асоціюється з 20−30 роками ХХ століття в Україні, коли більшовики нищили храми, трощили ікони, шматували церковні хоругви:

Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати.

" Давидові псалми" Тараса Шевченка — передусім гімн Богові

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм чесним собором,

Серцем нелукавим;

Во псалтирі і тимпані

Воспоєм благая,

Яко Бог кара неправих,

Правим помагає.

Шевченко утверджує рівність перед Богом кожної людини, незалежно від соціального становища, і справедливість Божого суду:

Царі, раби — однакові

Сини перед Богом;

І ви вмрете, як і князь ваш,

І ваш раб убогий.

Встань же, Боже, суди землю

І судей лукавих.

На всім світі Твоя правда,

І воля, і слава.

Поет склав до своїх сучасників молитви, з якими вони могли звертатися до Бога, благаючи прощення особистих гріхів та порятунку України і всіх людей. І тоді Господь

Воцариться в домі тихім,

В сім'ї тій великій,

І пошле їм добру долю

Од віка до віка (псалом 132).

У багатьох поезіях Шевченко пророкував майбутнє визволення України, її народу:

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!

Категорія Правди, Вищої справедливості - це категорії із Шевченкового поетичного світу.

Висновки

Шевченко справді був надзвичайно чутливим до соціальної несправедливості і не раз посилав прокльони на голови кріпосників. Але ідеї соціального звільнення органічно поєднувались у нього з ідеями національного відродження. Більше того, ця ідея була домінантою в його творчості, була рушійною силою. В світовій літературі було мало таких пристрасних співців гніву, співців обурення, зневаги й презирства до ворога, як Шевченко. Якщо попередники лише «співчували» народові, підносили почуття жалю і милосердя до «простого» люду, то він поставив перед народом великі історичні завдання, підніс народ на висоту історичної відповідальності за долю батьківщини. У своїх творах Шевченко показав наскільки важливою є особиста мораль державних мужів. Але особиста доброта і чистота державного мужа — це ще не все. Тому найгостріша критика Шевченка стосується постаті, яку він дуже любить, до якої має особливо великий жаль. Це постать великого гетьмана України, визволителя з-під ляцького ярма Богдана Хмельницького, який був виразником тієї України минулого, якою Шевченко був захоплений. Це був символ тієї України, якої Шевченко найбільше прагнув, про яку молив Бога. Філософське світосприйняття Т. Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Основою суперечливого світорозуміння для Т. Шевченка є Україна — світ дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається ним як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість нормального існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають». Про Шевченка кажуть, що він є основоположником нової української літературної мови. Тарас Шевченко не те що відкинув малоросійство, він його не мав на генному рівні, з народження, не мав з дитинства, не прийняв змалечку і довіку, бо в нього була Україна і він був її сином. Але справжня велич титанічного подвигу Тараса Шевченка як основоположника нової української літературної мови сповна усвідомлюється тільки з плином часу. Богові Шевченко у своїй творчості приділяє дуже багато уваги. Біблійні епіграфи до творів, образи, мотиви, словесні формули, фрази і терміни зайняли помітне місце в його творчості. Це свідчення того, що «Кобзар» творився ним у діалозі з Богом, молитва була для нього — матір'ю всіх чеснот, а життя Ісуса Христа — ідеалом. Уж ці факти розвіюють створений радянськими літературознавцями міф про Шевченка як атеїста. У багатьох поезіях Шевченко пророкував майбутнє визволення України, її народу. Категорія Правди, Вищої справедливості - це категорії із Шевченкового поетичного світу. Після дослідження особливостей інтерпретації Шевченка, аналізу історичних постатей його творчої спадщини, можемо без сумніву спостерігати здійснення безпомилкових пророцтв Кобзаря. Це так звана паралель двох світів. Провели ми її не просто з початком творчості Шевченка, адже вона бере початок з часів підписання Переяславської ради, що тривожила душу кожного, змушувала до боротьби проти москалів. Рік 2013 ввійшов в історію не тільки через визначні досягнення, а й болючі втрати — Євромайдан⁷. Пророцтва здійснюються, майже через 360 років, хочеться кричати: «Чиї ж то гріхи несе на своїй душі Україна?», чому досягнувши «Вашингтонських планів» все руйнується? Саме духовні пошуки та світоглядні позиції Шевченка навіть сьогодні дають нам відповіді на дилеми.

Список використаної літератури

1. Барабаш Ю., Боронь О., Дзюба І. та ін. Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка. — К.: Наукова думка, 2008. — 376 с.

2. Бовсунівська Т. Біблійний паралелізм у «Кобзарі» Тараса Шевченка // Дивослово. — 2008. — № 3. — С.36−40.

3. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. — К.: Наукова думка, 1997. — 286 с.

4. Грабович Г. Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — 2-е вид., випр. і авториз. — К., 1998.

5. Єфремов С. Тарас Шевченко, життя його та діла. — К., 1908, 1917. — 57 с.

6. Клочек Г. Д. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація: Посібник для вчителя / Г. Д. Клочек. — К.: Освіта, 1998. — 238 с.

7. Назаренко М. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). — К.: ВД «Сварог», 2006. — 688 с.

8. Франко І. Темне царство / І. Франко // Франко І. Шевченкознавчі студії [упор.М. Гнатюк]. — Л.: Видавництво «Світ», 2005.

9. Шабліовський Є.С. Естетика художнього слова: (Поетичний світ Тараса Шевченка). — К.: Мистецтво, 1976. — 190 с.

10. Шевченко. Т.Г. Вибрані поезії. — К.: Дніпро, 1981 — 247 с