Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, хронологічні межі, методологічну основу дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про особистий внесок здобувача, апробацію роботи та публікації дисертанта.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» проаналізовано ступінь наукового вивчення теми та здійснено огляд джерел.

Детально вивчивши літературу, в якій фігурувало ім'я М. Т. Симонова, автор поділила її на кілька груп, використавши тематично-хронологічний підхід. Перша з них присвячена тій сфері діяльності, що принесла визнання М. Номису та, власне, спонукала до вивчення його особистості, життя та інших напрямів роботи. Ця література висвітлює працю Симонова на фольклористичній та етнографічній ниві. Основні питання, які намагалися вирішити дослідники, пов’язані перш за все з історією видання «Збірки», особистим внеском Номиса в її створення. Наголошувалося також на тому, що він уперше в українській пареміології використав тематичний принцип комплектації матеріалу. Автори одностайно вважали, що «Збірка» належить до найвидатніших праць з української пареміографії, є скарбницею народної фразеології, лексики, ідіоматики.

Фольклористична діяльність М. Т. Симонова стала об'єктом зацікавлень уже його сучасників. Оцінки, зроблені О. Пипіним, О. Огоновським, М. Сумцовим, О. Лазаревським, І. Франком, а також авторами некрологів, які були опубліковані в «Биржевых ведомостях», «Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка», «Киевлянине», «Киевской старине», «Киевском слове», «Літературно-науковому віснику» та «Полтавских губернских ведомостях» на десятиліття визначили підходи вітчизняної історіографії до оцінки науково-культурної спадщини Номиса.

Ґрунтовно «Збірка» була проаналізована діаспорними вченими, статті яких увійшли додатком до перевидання, здійсненого в СШАНомис М. Українські приказки, прислів'я і таке інше. Передрук видання 1864 року з додатками. -Саут-Бавнд-Брук, Н. Дж., 1985. Вони дослідили тематичну групу «Хліб-сіль», коротко подали історію створення «Збірки» та біографічні відомості про М. Номиса та О. Марковича, зробили аналіз фольклорного матеріалу видання, простежили його цензурну історію, охарактеризували збірники прислів'їв, які не використав М. Т. Симонов, та зробили узагальнення щодо значення паремій зі «Збірки» для інтерпретації народної психології та філософії.

Серед радянських дослідників пареміологічної та пареміографічної діяльності М. Номиса слід назвати М. Сиваченка, Л. Скрипник, М. Пазяка та ін. З нагоди 170-річчя фольклориста на його батьківщині в м. Лубни Полтавської області в жовтні 1993 р. було проведено наукову конференцію, яка стала важливим кроком у популяризації постаті вченого. За матеріалами конференції було випущено збірник Симонов М.Т. Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. — Лубни, 1993., де опублікували свої статті В. Дудко, Г. Литвиненко, П. Охріменко, О. Охріменко, М. Пазяк, С. П’ятаченко та ін. Більшість цих праць присвячена саме фольклористичній діяльності Номиса та його «Збірці». Авторами останніх робіт щодо цього напряму творчості М. Т. Симонова є Я. Гарасим Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. — Львів, 1999. та В. Дудко Дудко В. «…Вславила ймення свого автора і придбала йому популярність» // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 6. — С. 38−42.

Друга група літератури представлена працями О. Пипіна Пыпин А. Н. История русской этнографии. — Т. ІІІ. Этнография малорусская. — СПб., 1891., С. Єфремова Єфремов С. Жертви нашого лихоліття. М. Т. Симонов, С.Д. Ніс // Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. ХІV. — № 4. — С. 38−55., В. Милорадовича, І. Павловського Павловский И. Ф Краткий биографический словарь учёных и писателей Полтавской губернии с пол. ХVІІІ века. — Полтава, 1912., М. Астряба Астряб М.Г. Столетие Лубенского Высшего Начального училища (1814−1914) // Труды Полтавской учёной архивной комиссии. — Полтава, 1914. — Вып. 11., П. Капельгородського Капельгородський П. На лубенському літературному гробовищі // Життя і революція. — 1928. — Кн. Х. — С. 115−125., що з’явилися наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., та розвідками краєзнавців 90-х рр. ХХ ст. Зазначені дослідники зосереджували свою увагу здебільшого на констатації основних моментів життєвого шляху М. Номиса (походження, навчання, педагогічна та чиновницька служба), щоправда, оминаючи його родинні відносини, подружнє життя, товариські взаємини та не визначаючи коло його спілкування. Майже нічого не було відомо про його дітей (згадувалося лише про старшу доньку — письменницю Н. Кибальчич) і т. ін.

Третю групу складають праці, присвячені творчості М. Т. Симонова як літератора та аналізу мовознавчого доробку. Його постать як письменника стала об'єктом досліджень М. Петрова Петров Н.И. Очерки истории украинской литератури ХІХ столетия. — К., 1884., О. Огоновського, В. Науменка Науменко В. Симонов М. Т. (Некролог) // Киевская старина. — 1901. — Февраль. — С. 308−311., С. ЄфремоваЄфремов С. Жертви нашого лихоліття: М. Т. Симонов, С.Д. Ніс // Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. ХІV. — №. 4. — С. 38−55., М. Зерова та інших літературознавців кінця ХІХ — початку ХХ ст. Одні з них визнавали значущість діяльності М. Номиса як письменника-етнографа, інші говорили про невелику художню цінність його творів. Серед радянських дослідників, які характеризували цей напрямок діяльності М. Т. Симонова, — Р. Міщук Міщук Р.С. Українська оповідна проза 50−60-х рр. ХІХ ст. — К., 1978., П. Охріменко та Л. Горболіс Горболіс Л.М. Традиції характеротворення Г. Квітки-Основ'яненка у творчості М. Номиса // Си-монов М.Т. Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. — Лубни, 1993. — С. 24−26. Вони вважали його представником етнографічно-побутової школи, до якої належали літератори, що дотримувалися висунутих П. Кулішем естетично-методологічних принципів так званої етнографічної достовірності. Мовознавча робота М. Номиса побіжно аналізувалася М. Булаховим та В. Борковським.

Четверту групу становлять дослідження, в яких висвітлювалася діяльність М. Симонова з організації освітянської справи в Полтавській губернії. Це праці М. Сеферовського, Є. Ківлицького, Б. Ванцака, які характеризували його роботу на посаді директора новоствореної Лубенської гімназії (1872−1877), зокрема, з формування матеріальної бази, створення краєзнавчого музею, укомплектування кваліфікованими кадрами, забезпечення належного навчального та виховного процесу.

Таким чином, огляд літератури, опублікованої впродовж майже 150 років, засвідчив відсутність цілісної характеристики життя та творчості М. Т. Симонова. Залишалися невивченими його приватне життя та господарська діяльність, родинні та дружні зв’язки, деякі аспекти педагогічної праці, його громадська робота, а також краєзнавчі студії.

Аналіз джерельної бази дисертації було проведено з урахуванням її своє-рідності, а також існуючих в історичній науці класифікаційних схем, викладених у працях О. Богдашиної, І. Ковальченка, Д. Макарчука, О. Медушевської, Л. Пушкарьова, С. Світленка та ін. Весь комплекс залучених писемних джерел було розділено на документальні та наративні, причому такий поділ поширюється і на опубліковані, і на архівні матеріали.

Документальні джерела являють собою порівняно невелику групу та представлені діловодними матеріалами, зокрема про виключення М. Т. Симонова з університету та про встановлення секретного нагляду за ним, про закінчення Київського університету та про призначення вчителем Ніжинської гімназії, про затвердження в службі, про переміщення в 2-у Київську та Немирівську гімназії, про призначення на посаду директора Лубенської гімназії та його звільнення, а також атестатом про закінчення Полтавської гімназії, формулярним послужним списком, свідоцтвом купця 3 гільдії, виданим Т. С. Симонову, свідченням про отримання Номисом спадкового дворянства та ін. мовознавчий етнографічний художній твір Наративний комплекс джерел щодо життя та діяльності М. Номиса є більш масовим, вирізняється видовою та жанровою розмаїтістю та представлений матеріалами особового походження (спогади, щоденники і записні книжки, автобіо-графії, приватне листування), науковими та літературними пам’ятками і публіцистикою. Спогади було класифіковано за походженням: мемуари М. Т. Симонова, спогади його рідних і близьких, мемуари колег та сучасників. Серед автобіографій особливо цінними є ті, що належать перу Н. М. Кибальчич та Н.К. Козловської (доньки та онуки М. Номиса). У них Матвій Терентійович зображувався як сім'янин, батько, чоловік, з усіма його чеснотами та вадами. Залучену епістолярію, частина якої опублікована, було розділено так а) особисте родинне листування М. Т. Симонова: з дружиною, доньками, П. Кулішем та Ганною Барвінок, б) приятельське листування (з друзями, колегами та однодумцями), в) непряме листування (згадки про М. Номиса в листах інших людей). Окрему групу наративів становлять творчі матеріали самого Симонова, як видруковані, так і архівні, а також твори Н. Кибальчич, Н. Козловської, П. Куліша, О. Куліш.

З метою пошуку джерел було обстежено ряд архівосховищ України. Великий корпус матеріалів про життя та діяльність М. Т. Симонова зосереджено в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ф. І, ІІІ, 30, 61), Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ф. 267, 442, 707, 1271, 1475), Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (ф. 3, 19, 23, 42, 76, 77, 100, 123), Державному архіві Полтавської області (ф. 202, 222, 379), Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М. М. Коцюбинського, Чернігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського, Відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського (ф. 3). Більшість архівних джерел вводиться до наукового обігу вперше.

У процесі роботи над дисертацією використовувалися матеріали періодичних видань другої половини ХІХ ст. («Биржевые ведомости», «Життя і революція», «Журнал Министерства народного просвещения», «Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка», «Зоря», «Киевлянин», «Киевская старина», «Киевское слово», «Літературно-науковий вісник», Основа", «Подольские епархиальные ведомости», «Полтавские губернские ведомости», «Русская беседа», «Санкт-Петербургские ведомости», «Україна», «Херсонские губернские ведомости», «Черниговский листок» та ін.).

Здійснена наукова критика джерельної бази дозволяє констатувати її автентичність, достатню вірогідність та репрезентативність.

У другому розділі «Життєвий шлях М.Т. Симонова» висвітлено основні віхи життя Матвія Терентійовича від народження (17(29) листопада 1823 р.) і до смерті (26 грудня 1900 р. (8 січня 1901 р.), етапи й обставини формування його як особистості, розглянуто приватне життя та його вплив на перебіг культурно-наукової та громадської діяльності.

Було з’ясовано родовід М. Номиса та встановлено, що його мати Марія Ва-силівна Єфимова була другою дружиною Терентія Семеновича Симонова та мала російське й турецьке коріння. Її батьком був турок. Він ще маленьким потрапив у полон російського торговця, який, виховавши його як сина, він віддав за нього свою доньку. Від цього шлюбу й народилася мати М. Т. Симонова. Від першої дружини у батька Номиса залишилося кілька синів та, щонайменше. одна донька. Від другого шлюбу, ймовірно, народилося три дівчини — Ірина, Марія, Одарка (згодом всі вони вийшли заміж за дворян) і двоє хлопців — Матвій та Єфим. З погляду на те, що Матвій Терентійович виховувався у такій великій родині, дивним виглядає факт, що ні в листуванні Симонова та його дружини й доньок, ні в інших джерелах немає згадки про його братів та сестер. Їхня доля залишилася невідомою (є свідчення лише про смерть Єфима в підлітковому віці).

Аналіз джерел, особливо художніх творів М. Номиса з автобіографічними сюжетами, дав змогу виділити в його житті важливий етап, який охопив дитячі, гімназійні та студентські роки, а також чинники, що впливали в цей час на процес формування його світогляду. Серед них: походження (козацьке середовище з менталітетом свободолюбної людини, яка була носієм давніх звичаїв і традицій вільного козацтва) та родинне оточення (доволі суровий батько, якого дуже поважали в повіті, глава великої родини, ніжна та добра мати, старші брати та сестри, тітка). Особистий приклад батька, чий авторитет був беззаперечним у родині, на селі, у волості, сприяв формуванню у Матвія Терентійовича загостреного відчуття власної гідності та установки на відповідальність глави сім'ї. Позитивне ставлення батька до освіченості, прагнення Т. С. Симонова вивчити дітей теж відіграло свою роль у подальшій долі Номиса. Сім'я виховала в юного Матвія любов до батьківщини (в мікрогеографічному вимірі), до простого українського народу, його звичаїв, традицій, до української «старосвіччини», багатої народної творчості, природи. Саме в родині культивувалося національне самосприйняття (українське) М. Симонова. Його мала батьківщина зі старосвітським способом життя стала фактично ідеалом, до якого прагнула душа Матвія Терентійовича, особливо коли він перебував далеко від рідної землі. Отримана ним ще в ранньому дитинстві душевна наснага від участі в народних обрядах, від спілкування з простими людьми, природою, а також почуття причетності до всього українського вплинули на його світогляд, свідомість, на бажання наприкінці життя повернутися туди, де духовне коріння. Пора дитинства надто важлива в житті М. Номиса, тому не дивно, що всі його твори так чи інакше повертають у ті часи як його самого, так і читача. Родинне виховання, природна чуйність до віковічних народних цінностей пізніше визначили й конкретне поле діяльності М. Т. Симонова: фольклористика, етнографія, мовознавство, краєзнавство.

На формування характеру та світогляду М. Номиса, безперечно, вплинув і географічний фактор: хутір, де він народився, знаходився на периферії, фактично в одному з найглухіших куточків Полтавщини, вдалині від міст та культурних і промислових центрів. Саме тому перші кроки спілкування давалися Симонову нелегко й були позначені низкою конфліктних ситуацій, обумовлених заниженою самооцінкою (можливо, внаслідок фізичної вади), глибокою вразливістю і невмінням контактувати з оточуючими. Матвій виростав доволі невпевненим хлопчиком, чому сприяло і його каліцтво (втрата ока). Це спричинило й формування його вдачі: «похмурий, ніби до всього байдужий., твердий, хоч і простакуватий»Капельгородський П. На лубенському літературному гробовищі // Життя і революція. — 1928. — Кн. Х. — С. 119. Симонов і сам визнавав, згадуючи про дитинство, що «шумное и многолюдное веселье и тогда уже производило на мою душу тяжёлое впечатление»Номис М. Отрывки из автобиографии В. П. Белокопытенка // Основа. — 1861. — Червень. — С. 17.

Долю М. Т. Симонова визначила й освіта, яку він отримав спочатку в Лубенському повітовому училищі (1832−1835), Переяславському духовному училищі та Переяславській духовній семінарії (1835−1840). Після блискучого закінчення Полтавської гімназії в 1844 р. він вступив на словесний факультет Київського університету, який на той час був центром науки, культури та суспільно-політичного руху на українських землях. Цей період помітно вплинув на формування культурно-наукових поглядів М. Номиса. Він познайомився з В. Білозерським, П. Кулішем, О. Марковичем, Т. Шевченком, які сформували коло його товаришів і друзів на довгі роки. Початку літературної діяльності М. Симонов завдячував викладачу російської словесності М. Костиру. Київський період позначений і неприємною історією, що сталася на останньому курсі (вчинена Матвієм Терентійовичем бійка з одним зі студентів), за що його виключили із цього навчального закладу (з характеристикою «очень самонадеянный») та відправили у глухе село Волинської губернії вчителем парафіяльного училища. Але піклуваннями В.М. Рєпніної, яка прохала помічника попечителя Київського учбового округу М. В. Юзефовича посприяти у справі відновлення Симонова в університеті, йому все ж таки вдалося отримати вищу освіту, причому закінчив він навчання з ученим ступенем кандидата, який надавався лише найкращим студентам.

Потім М. Т. Симонов сім років працював учителем словесності в Ніжинській (1848−1853) та Немирівській (1853−1855) гімназіях. Встановлено, що в той період він познайомився з багатьма освіченими людьми, які мали вплив на формування його світогляду. Серед них М. Бунге, І. Дорошенко, О. Стронін, М. Тулов. У цей час він продовжував спілкуватися з О. Марковичем та П. Кулішем. З останнім Матвія Терентійовича пов’язували особливо дружні стосунки. У 1853 р. Пантелеймон Олександрович оселився на землі, яку придбав у Номиса в с. Заріг. Факт їх тісного спілкування в цей час дав змогу припустити, що саме Куліш у 1855 р. допоміг Симонову отримати посаду в столиці. З цього року почалася його 14-літня чиновницька служба: спочатку в першому Департаменті Санкт-Петербурзької управи благочинія, потім у Контрольному департаменті цивільних звітів. Номис був також начальником Псковського відділення Санкт-Петер-бурзької контрольної палати, управляючим Катеринославською та Волинською контрольними палатами. Його відповідальність та старанність на службі були відзначені орденами (св. Станіслава, св. Анни, св. Володимира) та темно-бронзовою медаллю в пам’ять війни 1853−1856 рр., а також наданням чину статського радника.

Особливо насиченим та багатогранним було перебування М. Т. Симонова в Санкт-Петербурзі. Коло його давніх і нових друзів, товаришів та однодумців, характер проведення вільного часу свідчило про те, що він потрапив у вир активного життя громади українців столиці імперії, прилучився до гурту співвітчизників, що визначали обличчя українського культурного руху середини ХІХ ст. Це оточення відіграло значну роль у становленні наукових уподобань М. Номиса. На вибір його життєвої стратегії мали вплив приклади інших успішних самореалізацій, а спілкування з непересічними особистостями скорегувало світогляд. У процесі дослідження було встановлено родинні, приватні та ділові зв’язки М.Т. Си-монова в роки чиновницької служби І. Аксаковим, В. Білозерським, М. Білозерським, Г. Галаганом, Л. Жемчужниковим, Д. Каменецьким, О. Кістяківським, О. Кониським, М. Костомаровим, О. Куліш, П. Кулішем, М. та Я. Лазаревськими, М. Лисенком, А. Маркевичем, О. Марковичем, Марком Вовчком, Б. Познанським, І. Рудченком, В. Тарновським, Т. Шевченком та ін.

У Санкт-Петербурзі М. Номис зустрів своє кохання та пізнав щастя бать-кіства. Його невінчаною дружиною стала рідна сестра Ганни Барвінок — Надія Михайлівна Білозерська-Забіло, яка народила йому чотирьох доньок: Надію (вересень 1857−4 грудня 1918 р.), Марію (1858-?), Олександру (1862-після 1928), Галину (1863−1922). Старша стала письменницею, відомою під псевдонімом Наталка-Полтавка.

У 1869 р. М. Т. Симонов повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя: то у с. Заріг, то в повітовому місті. Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської гімназії (1872−1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877-травень 1878), мировим суддею та головою з'їзду мирових суддів (1885−1890). Але це ніяк не заважало Номису вести простий, навіть аскетичний спосіб життя: він носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював по господарству («перекрывал соломенные крыши на усадебных постройках, городил тыны, мастерил возы» Симонов М. Т. Некролог // Киевлянин. — 1901. — № 6. — С. 4.), без зверхності спілкувався із земляками, допомагав їм у вирішенні багатьох проблем. А от стосунки Матвія Терентійовича з сім'єю погіршувалися. Він не зміг знайти взаєморозуміння ані з дружиною, ані з дітьми, зробити їх щасливими. Тяжким випробуванням стали для нього арешт у 1883 р. доньки Марії разом з її коханцем, діячем визвольного руху В. Мальованим; свавільні рішення менших дівчат — Галини та Лесі, які проти волі батька вийшли заміж за простих сільських хлопців. Незгода М. Т. Симонова з вибором доньок певним чином виглядає несподіваною, оскільки він позиціонував себе як народолюбець, людина, близька до простого народу. Сімейні розчарування стали причиною розлуки з рідними, М. Номис переїхав до Лубен, став жити з іншою жінкою, громадською діячкою та меценаткою Софією Миколаївною Забіло, перестав бачитися з доньками, а свою незгоду із самостійно прийнятими ними рішеннями виявив в умовах заповіту. М. Т. Симонов продав свій маєток і, мінімально забезпечивши дружину та дітей, поклав гроші в банк. На отримані відсотки в його рідному селі була побудована та довгий час функціонувала лікарня, яка безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних. Наприкінці життя Номис залишився фактично самотнім, навіть на його похоронах не було нікого з рідних, хоча лубенська громадськість пам’ятала про нього, свідченням чого були численні вінки від різних установ, організацій, товариств, навчальних закладів і приватних осіб.

Весь життєвий шлях М. Т. Симонова був сповнений перипетій, колізій, непорозумінь, втрат, розчарувань. Важко навіть назвати періоди, коли він був відносно щасливою людиною, що підтверджується і словами самого Матвія Терентійовича: «Я всё и вся терял» Чернігівський літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського. — А-5974 (Лист Лесі Слинько.

О.М. Куліш, середина 90-х рр. ХІХ ст.). Піднявшись до рівня української науково-культурної еліти наприкінці 50−60-х рр., він (у силу різних життєвих обставин) в останні роки життя відійшов від українського руху.

У третьому розділі «Культурно-наукова, громадська та педагогічна діяльність М.Т. Симонова» аналізуються основні напрями його дослідницької праці. Номис перш за все відомий як пареміграф, а «Збірку» справедливо вва-жають вершиною його фольклористичної діяльності. Він належав до культурно-історичної школи в українській фольклористиці, відпрацював свій стиль та методику роботи в галузі пареміографії та пареміології. Отримавши з рук О. Марковича велику кількість неукомплектованого фольклорного матеріалу, Матвій Терентійович провів величезну роботу з організації подальшого збору прислів'їв та приказок, залучивши багатьох українських культурних діячів, а саме: В. та М. Бі-лозерських, Г. Залюбовського, Д. Каменецького, О. Кониського, П. Куліша, О. Лазаревського, С. Руданського та ін. Крім того, М. Номис і сам збирав та запи-сував паремії, особливо в Лубенському повіті, а також простудіював твори Куліша та Шевченка, «Основу», «Черниговский листок», «Черниговские губернские ведомости» та інші друковані матеріали, звідки вибрав зразки усної народної творчості, які включив до «Збірки». Особлива заслуга М. Т. Симонова полягає в тому, що він першим серед фольклористів застосував тематичний принцип класифікації паремій, що дало змогу простежити світогляд українського народу, особливості його побуту, звичаїв, людського характеру та скласти уявлення про те, як різні явища життя відобразилися в фольклорному жанрі. Підготовка та видання «Збірки» згуртували велику кількість українських культурних і громадських діячів, що жили в різних містах України та Росії, а координатором та натхненником цієї роботи був, безперечно, М. Номис. Встановлено також, що його цікавили не тільки паремії, але й українські народні казки, які він збирав та записував протягом усього життя. Частина з них увійшла до двотомника І. Рудченка (1869−1870).

Серед наукових уподобань М. Т. Симонова чільне місце належало мовним питанням. Поштовхом до таких студій стала співпраця з «Основою» та «Черни-говским листком», на сторінках яких з’являлися роботи, що стверджували окремішність українського народу та його мови, необхідність освіти народною мовою, друкувалися твори вітчизняних письменників (у т.ч. і Номиса) українською мовою та ін. У 1861 р. вийшов друком «Опыт Южнорусского словаря» К. Шейковського. Відгуком на нього стали статті Симонова із заувагами щодо вдосконалення окремих елементів правописної системи. У цих роботах він виступив проти деяких пропозицій П. Куліша, що в 1856 р. застосував нову фонетичну орфографію в «Записках о Южной Руси», якої дотримувалися і на шпальтах «Основи» та «Черниговского листка». Номис брав також участь і в грандіозній роботі українських культурних діячів з підготовки «малоросійського словника», наслідком якої стало видання «Словаря української мови» Б. Грінченка.

М.Т. Симонов — представник етнографічно-побутової школи українського письменства. Але виразний етнографізм його творів («Дід Мина і баба Миниха», «Тітка Настя», «Отрывки из автобиографии Василия Петровича Белокопытенка») був не примхою чи даниною моді, а внутрішньою необхідністю автора виказати свою приналежність до українства. Оповідання мають автобіографічну основу, дають уявлення про внутрішній світ, національну та соціальну самоідентифікацію Номиса. Всі художні твори він написав наприкінці 50-х-на початку 60-х рр. ХІХ ст., після чого йому довелося «поламати перо» і занехати літературну діяльність" Єфремов С. Жертви нашого лихоліття. М. Т. Симонов, С.Д. Ніс // Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. ХІV. — № 4. — С. 39. Причини цього криються, на нашу думку, і в обставинах особистого життя, і в загальній культурній та суспільно-політичній ситуації, яка склалася в Наддніпрянській Україні в 60−90-х рр. ХІХ ст.

Ймовірно, відхід М. Т. Симонова від літературної творчості зумовлювався установками позитивістської етнографії, що прийшла на зміну романтичній та виступала проти ототожнення етнографії з літературою, проти імітаційного наслідування народних творів, перенесення в письменство фольклорних жанрів, пісень та казок. Звикнувши писати в етнографічно-фольклорному стилі, він не зміг пристосуватися до нових умов. Як слушно зазначав М. Грицай, «не змогли вийти з фольклорної стихії і більшість українських прозаїків, твори яких з’являлися в «Основі» Грицай М.С. Панас Мирний. Нарис життя і творчості. — К., 1986. — С. 99.

Петербурзький період був найбільш плідним у літературній творчості Номиса. Це зумовлювалося оточенням, загальною атмосферою, що панувала в українських колах столиці в середині ХІХ ст. і характеризувалася літературно-фольклористичними зацікавленнями, модою на українське, появою «Основи», що надавала можливість друку на її шпальтах творів початківців, а іноді й спонукала до такого роду діяльності. Але цей період був недовготривалим. Змінилася ситуація в країні, припинилося видання «Основи», було введено обмеження на використання української мови (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.). «1877 р. жодної не вийшло української книги на цілому просторі Російської держави… Серед українських авторів і видавців настала ще й просто психічна депресія, зневір'я було охопило людей, до письменства причетних, і одні замовкли надовго, другі ж подалися з своїми творами до Галичини Єфремов С. В тісних рамцях. Українська книга в 1798—1916 рр. // Єфремов С. Вибране. Статті. Наукові розвідки. Монографії / Упоряд., передм. та прим. Е. Соловей. — К., 2002. — С. 168.».

Усе це ускладнювалося й сімейними обставинами. М. Т. Симонов на початку 1865 р. виїхав зі столиці та часто змінював місце проживання (Псков, Катеринослав, Житомир, Заріг, Лубни), що руйнувало зв’язки з друзями та однодумцями, які залишилися в Петербурзі. Можливо, саме відсутність зовнішньої мотивації (в першу чергу з вуст його товаришів) і призвела до поступового зменшення його літературної активності. М. Номис бачив у публікації своїх творів (поряд із викладом на папері ностальгічних переживань за батьківщиною, навіяних хворобою) ще й додаткове джерело для поповнення сімейного бюджету. Цьому сприяло, щонайменше, два фактори: в 1857—1858 рр. неофіційним редактором журналу «Русская беседа» (на сторінках цього часопису з’явилося перше оповідання Матвія Терентійовича) був його товариш І.С. Аксаков та поява «Основи», яка надавала письменникам-початківцям можливість друкувати їх твори. Коли ж цей часопис припинив своє існування та постали перепони для видання україномовних книг, Симонов перестав активно писати. Припинив свою літературну діяльність, ймовірно, він ще і через небажання перекладати свої оповідання російською, усвідомлюючи, що переклад не може передати всю красу, образність, поетичність рідної мови (про це не раз зазначав М. Номис у примітках до оповідань). Крім того, в нього на той час було четверо дітей, про яких треба було дбати, і, можливо, проза життя змушувала більше часу витрачати на ведення господарства, на пошук додаткових засобів існування тощо.

Петербурзький період позначений також і активною громадською роботою М. Т. Симонова. Дружні відносини з діячами українського національно-культурного руху спонукали його до включення в роботу Петербурзької української громади, редакції «Основи», вплинули на становлення активної громадянської позиції, яка засвідчувалася його практичною діяльністю. Великими (організація «Основи», робота у друкарні П. Куліша, літературна праця, студії з мовних питань, видання «Збірки») та малими (організація магазину українського одягу, участь у створенні «Тарасової книгарні») справами М. Симонов сприяв становленню української національної самосвідомості. Та, найголовніше, це підготувало його до складної праці з видання «Збірки». Беручи приклад з П. Куліша, який вирізнявся надзвичайною творчою працездатністю, М. Номис не побоявся взятися за цю роботу і з честю справився з нею. «Раз ощутив в себе присутствие больших физических, умственных и нравственных сил, раз навсегда сознав себя и поверив себе, он затем уже всю жизнь следовал лишь указаниям свого духа», — зазначав В. Милорадович Милорадович В. Степная Лубенщина. // Киевская старина. — 1904. — Март. — С. 380.

Лубенський період життя М. Т. Симонова (1870−1901) був позначений активною педагогічною, громадською та творчою діяльністю. Його робота як першого директора Лубенської гімназії й мирового судді поєднувалася з краєзнавчими студіями. За свідченням сучасників, він був одним з «трёх выдающихся собирателей историко-географическостатистическо-экономи-ческих материалов для Полтавщины» (поряд з В. Тарновським та Г. Галаганом) Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського НАН України. — Ф. 3 (М.М. Білозерського), спр. 12/1052 (Памятка о трёх выдающихся собирателях историко-географическо-статистического-экономического материала для Полтавщины). Матвій Терентійович був дописувачем журналу «Киевская старина», листувався з багатьма українськими науковими та громадськими діячами (О. Кістяківським, М. Білозерським та ін.), цікавився культурним життям Києва, жваво відгукуючись на події, що там відбувалися (наприклад, студентські заворушення під час святкування 50-річчя Київського університету в 1884 р.).

Значну роботу провів М. Т. Симонов з організації освітянської справи в Полтавській губернії. Він доклав багато зусиль для розбудови Лубенської гімназії, був ініціатором створення вчительської школи в Лубнах, розробивши її проект, брав участь у створенні Галаганівської ремісничої школи в с. Дігтяри Прилуцького повіту.

У висновках викладено загальні підсумки дисертаційної роботи. В результаті комплексного історіографічного аналізу було встановлено, що всі попередні дослідники життя і творчості М. Т. Симонова висвітлювали переважно його фольклористичну та літературну діяльність. Недостатньо уваги приділялося педагогічній та громадській роботі М. Номиса, зовсім не вивчалися приватне життя, господарська діяльність і краєзнавчі студії.

Внаслідок залучення близько 300 архівних справ та різноманітних опублікованих матеріалів було створено модель джерельної бази даного дослідження, особливістю якої є велика кількість епістолярних пам’яток та використання художньо-етнографічних творів Симонова, що мають біографічну основу. Було розширено бібліографічний список його робіт (серед них, наприклад, «Как обеднели Оболонские», «Несколько заметок к Автобиографичекой Записке И. И. Сердюкова, помещённой в ноябрьской книжке «Киевской старины», «Обряд «вывода новобрачной» в Подолии»).

Аналіз приватного та публічного життя М. Т. Симонова дозволив визначи-ти й охарактеризувати основні віхи його біографії. В основу періодизації покладено віковий і географічний критерії та виділено такі етапи: дитинство та юність (1823−1844), київський (1844−1848), ніжинсько-немирівський (1848−1855), петербурзький (1855−1865), псковсько-катеринославсько-волин-ський (1865−1869), лубенський (1870−1901).

Світогляд М. Номиса формувався під впливом багатьох чинників, серед яких родина, яка прищеплювала любов до всього українського, до батьківщини, близьке спілкування з простим народом, «старосвітськість» та висока моральність суспільного середовища, в якому він зростав, безпосередня участь у народних обрядах, освіта, вплив оточення (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін.), а також активізація українського національно-культурного руху середини ХІХ ст. (на цей період припадає найбільш плідна фольклористична, літературна та громадська діяльність Матвія Терентійовича).

Здійснена реконструкція приватного життя М. Симонова показала складність та неоднозначність, якими відзначалися його відносини з близькими та рідними, в першу чергу з невінчаною дружиною й доньками. Джерела дали змогу окреслити характер взаємин у батьківській і власній родини, проаналізувати причини конфліктів у сім'ї та вималювати образ неординарної особистості, що характеризується любов’ю до українських традицій, природи та сентиментальністю, і, водночас, різкістю, безкомпромісністю людини, якій обставини життя завдавали відчутних ударів по самолюбству та змушували страждати. Суперечливі відносини з сім'єю, особливо наприкінці життя, стали причиною його душевного розчарування та самотності. Останні роки Номиса пройшли поза родинним колом.

Вивчення господарської діяльності М. Т. Симонова дало змогу суттєво доповнити уявлення про соціальне обличчя українського інтелігента другої половини ХІХ ст. та з’ясувати таке: Номис належав до тих землевласників складного пореформеного періоду, котрі намагалися вести своє господарство розумно, аналізуючи причини, що заважали його успішному розвитку (відсутність вільних капіталів, досвіду й агрономічних знань у поміщиків, коливання цін на сільськогосподарську продукцію, дорожнеча найманої праці, недобросовісність робітників та ін.). Він мав власне бачення виходу з критичного становища, яке склалося в полтавському регіоні на той час, причому вважав, що в даній ситуації потрібна консолідація сил уряду та землевласників.

Висвітлення біографії М. Номиса дало підстави скорегувати його характеристику попередніми дослідниками як діяча, зосередженого виключно на фольклористичній роботі. Діапазон зацікавлень Матвія Терентійовича відзначався різноманітністю: лексикографія, краєзнавство, громадська та літературна праця. Діяльність М. Т. Симонова була найбільш плідною та динамічною в період його перебування в Петербурзі (1855−1864) та позначалася участю в організації та функціонуванні друкарні П. Куліша, журналу «Основа», підготовкою та виданням «Збірки», появою його мовознавчих розвідок, художніх і етнографічних творів. Усе це він успішно поєднував з самовідданою чиновницькою службою, яка була відзначена подяками, орденами та медаллю. Це час піднесення приватної, суспільної та культурної активності М. Номиса. Безперечно, громадська та творча діяльність активізувалися під впливом спілкування з П. Кулішем (який у внутрішньо-родинному середовищі намагався реалізувати власну освітньо-культурницьку програму), а також завдяки дружнім стосункам з В. Білозерським, М. Костомаровим, Т. Шевченком та іншими українськими та російськими діячами другої половини ХІХ ст.

Вивчення мовознавчих розвідок М. Т. Симонова дає підстави зробити висновок про його велику роль у процесі становлення сучасної української мови та ствердження її повноцінності в першу чергу в українському суспільстві. Значний інтерес має віднайдена в фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України добірка матеріалів М. Номиса до українського словника, в укладанні якого протягом другої половини ХІХ ст. брали участь майже всі вітчизняні культурні та громадські діячі. М. Симонов запропонував цілу низку математичних та фізичних термінів, що свідчить про широту його зацікавлень.

Лубенський період (1870−1900) характеризувався спадом літературної та фольклористичної діяльності М. Номиса, натомість він брав активну участь у громадському житті, займався краєзнавчою та педагогічною працею. Як перший директор Лубенської гімназії М. Т. Симонов провів значну роботу з організації навчального та виховного процесу в цьому навчальному закладі.

Під час дослідження було виявлено ще один напрям діяльності Номиса — історичне, етнографічне та географічне краєзнавство. Його авторитет як знавця історії й етнографії Лубенщини був незаперечним. До Матвія Терентійовича зверталося багато дослідників за допомогою та роз’ясненнями. Наприклад, М. Білозерський вважав, що Симонов може надати інформацію про Лубни, Мгарський монастир, про повстання С. Наливайка, Д. Гуні, Я. Остряниці, І. Брюховецького, Д. Дорошенка та ін.

Багатостороння діяльність М. Т. Симонова була поцінована ще його сучасниками (наприклад, авторами некрологів на його смерть — М. Грушевським, С. Єфремовим, В. Науменком та ін.). Його не забула громада, чому сприяла українофільська діяльність Матвія Терентійовича в середині ХІХ ст., навіть не зважаючи на те, що він наприкінці життя відійшов від українського руху. Народолюбський світогляд М. Номиса засвідчений заповітом, за яким майже всі свої кошти він віддав на потреби рідного села.

Отже, реконструкція життєвого шляху і культурно-наукової, громадської та педагогічної діяльності М. Т. Симонова (Номиса) переконливо свідчить, що він був одним із помітних і оригінальних представників української інтелігенції другої половини ХІХ ст., який зробив реальний внесок у поступ української національної справи.