Постановка та обгрунтування актуальності проблеми

У документах ЮНЕСКО «Навчатися аби жити», в ухвалених міжнародних конвенціях, рекомендаціях, деклараціях освіту розглядають як найвище право, ціннісний скарб, необхідну умову сталого розвитку і людського капіталу, «головну політичну програму громадянського суспільства» [26]. Рівень якісної освіти упродовж життя вважають найбільш вагомим із показників, за якими вимірюється рівень розвитку кожної країни. Якісна освіта, наголошує В. Кремень [17], має формувати потребу в постійному саморозвитку особистості за допомогою формальної, неформальної та інформальної освіти — від народження й упродовж життя, що тісно між собою взаємопов'язані та взаємодоповнювані. Якісна освіта як суспільне благо і визначальне право людини, зауважує Г. Філіпчук [23], завдяки політичній волі, активній позиції громадянського суспільства і професійного середовища, синергетичним зусиллям і соціальної відповідальності, держави, неурядових інституцій, бізнесу, громадськості і сім'ї щодо різносторонньої підтримки політики освіченості Нації, є одним із головних індикаторів стану її розвитку і національної безпеки.

Однак, як показує аналіз Звіту про глобальну конкурентоспроможність (The Global Competitiveness Report), у 2014;2015 рр. за показником «якість освітньої системи» Україна посідала 72-е місце серед 144 держав, за показником «якість наукових досліджень» — 67-е місце, за показником «здатність до інновацій» — 88-е місце [27]. Такі результати пояснюємо тим, акцентує у своїх виступах міністр освіти і науки України Л. Гриневич, що в українській системі освіти знання вимірюються не якістю і змістом, а насамперед статистикою. Концепція «Нова українська школа» враховує такий стан речей і орієнтована на успішне формування конкурентоздатності випускника у ХХІ ст. [8].

З-поміж вагомих чинників, які значною мірою впливають на якість неперервної освіти, виділяють наставництво, у тому числі наукове наставництво. Розвиток ідей наставництва дозволяє глибше усвідомити роль учених як носіїв певної субкультури, яскравих особистостей, їхньої ролі у реформуванні сучасної української освіти на засадах культуровідповідності і європейськості. У цьому контексті відзначимо феномен наставництва, сформований в Інституті педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України. Мистецько-педагогічна дія, взаємодія наукових наставників Івана Андрійовича Зязюна, Неллі Григорівни Ничкало, Оксани Петрівни Рудницької, Лариси Борисівни Лук’янової, Семена Устимовича Гончаренка побудована на андрагогічних засадах.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проведений аналіз законодавчонормативних і наукових джерел засвідчує, що питання освіти дорослих частково знайшли відображення у проекті Закону України «Про освіту» (2016), у Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні (2016), у наукових студіях Л. Лук’янової, Н. Ничкало, О. Аніщенко, О. Огієнко та ін.

О. Абдуліна, В. Загвязинського, Н. Кузьміна, В. Сластеніна, Т. Осипова, О. Сапригіна та ін. досліджують роль, функції інституту наставництва. Т. Осипова науково обґрунтувала концепцію підготовки майбутніх учителів до педагогічного наставництва; визначила принципи (людиноцентризму, гуманізму, демократизації, культуровідповідності, індивідуалізації та диференціації) педагогічного наставництва [16]. А. Карпов [7] виокремлює і т. зв. мікропедагогіку наставника та його відкритого середовища, в якому досвідчений фахівець власним прикладом допомагає формувати зразки моделей поведінки, особистісної позиції, транслює приклади засвоєння культурних норм і цінностей, передає ціннісні установки. Розвивається й ідея лінгвоперсонологічних досліджень [19], що спрямовані на розширення уявлення про ідіостиль професійної мовної особистості крізь призму педагогіки.

Мета статті. У межах статті розглянемо мікропедагогіку наукового наставництва і його відкритого середовища крізь призму досліджень провідних учених Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України, їхньої ролі у розвитку освіти дорослих.