Русский народ і держави

Русский народ і государство

Ни лише у країні Західної Європи ми зустрічаємося із явищем, яке аж до останнього часу можна було цікаво спостерігати у Росії: саме, з різким розривом між духовної життям вищих класів та духовної життям мас. З часу Петра Великого вищі класи жили духовними інтересами західноєвропейського культурного світу, як сліпо наслідуючи Заходу, а й своєрідно втілюючи західні запрацювала російської стихії, свідченням чого є російська література, музика, живопис, театр тощо. А росіяни народні маси це час жили свого власного, у багатьох відносинах ще й зараз не впізнаною життям, чужої західним впливам і питающейся єдино силами російської національної душі. Глибоко не так думати, що російський народ просто жив у суцільному духовному мороці чи заглибленості в доти чисто матеріальні інтереси, Ні, російський народ у багатьох відносинах жив власної духовної життям, по-своєму вірив у Бога, мав власну усну поезію, навіть своє власне писану літературу, свої власні моральні уявлення, навіть своє звичайне право. Ми маємо у вигляді характеристику однієї з найбільш маловивчених сторін російській народній життя — саме, поглядів російського народу на держава, його політичні ідеали.

Если взяти Росію вищих класів, вона має власну філософію держави й права. Не можна сказати, що філософія ця відрізняється занадто великий оригінальністю. У багатьох відносинах вона становить собою відбиток західно-європейських течій, й у деякому своєрідному переломленні, мабуть, менше оригінальному, ніж, наприклад, російське мистецтво.

Однако, ця філософія права цілком невідома російським народним масам і справила на їх представлення жодного впливу. Російський народ має якусь свою власну інтуїцію політичного світу, відрізняється від поглядів західних народів й те водночас недостатньо подібну з поглядами народів суто східних.

Политические ідеї, особливо народні, не можна вивчати поза зв’язки й з тій історичній обстановкою, у якій народилися і Відень виросли, і, аби зрозуміти цю особливу інтуїцію російським народом політичного світу, слід з характеристики особливостей російської історії. Тема ця, як відомо, стара, але досі не втративши своєї гостроти. Навколо неї витає багато міфів, навіяних прагненням уявити історичні долі російського народу особливому, ніде не повторюваному світлі, зобразити російські історичні шляху, як цілком самобутні і деякі оригінальні. У ці міфи була помічена істинного, бо навряд чи можна заперечувати, що російський народ йшов справді своїми шляхами, але є багато до того ж час у неї і надуманих теорій і романтичних вигадок. Істина і казка переплелися тут у одне, і вони досі ще від'єднані одне від друга, хоча відділення їх начебто вимагає найбільша й істинно трагічна серйозність справжнього історичний момент.

Начало цим міфам про особливості російської історії було покладено слов’янофілами, погляди яких надали величезне, ще до його цього часу недостатньо оцінене вплив як у загальне розуміння російської історії, і на практичні висновки, які з історичних концепцій і зумовлені. По вченню слов’янофілів, майже самим характерним властивістю російської історії є особливе становище у ній держави. Їх людські суспільства засновані були завоюванням, виникали насильно, «голови до смерті двох ворожих племен „1. Тому західні суспільства изначала представляли як насильницькі союзи, як огосударственные громадські єдності. Навпаки, слов’яни „не утворюють зі себе державою “, держава їх первісний існування, держава призивається ними лише згодом як необхідного збереження “. Держава, політичний устрій не зробилося метою їхньої прагнень, оскільки вони відокремлювали себе» чи земську життя від держави й для охорони першої закликали останнє 2. Ось це особливе походження держави були не залишити незгладимого сліду у його будову в усій його наступної історії. Російська держава було споконвіку державою добровільним, заснованим на «взаємної доручення «народу і місцевої влади. «Не лайка, не ворожнеча, — як стверджує До. Аксаков, характеризуючи русскоє ґосударство, — як це було в інших народів, внаслідок завоювання, а світ внаслідок добровільного покликання «3. Світ узнав і моральне єдність — такими були самобутні початку російського держави. Вільне згоду пронизало відносини між пануючими і підвладними, які з'єднувалися єдиним моральним переконанням, а чи не формальної юридичної нормою, не правовими гарантіями. «Гарантія непотрібна! — вигукували слов’янофіли. — Гарантія є злом. Де потрібна вона, немає добра; нехай краще зруйнується життя, де немає доброго, ніж стояти з допомогою зла. Уся сила в ідеалі. І що означають умови і договори, як швидко немає сили внутрішньої! «4. Основою держави була «зовнішня щоправда », а «щоправда внутрішня », тобто внутрішнє живе і що з ним «побутове переказ ». На твердості побуту, перейнятого началами православної релігії, а чи не на нормах римського права, як це було у країнах, спочивало все русскоє ґосударство. Цілісність побутового буття — ось що становила фундамент Росії, і її представляла собою істинно моральне ціле, дедалі ближчий до ідеалу «Нам скажуть, — говорив До. Аксаков, — але вже те було повне блаженство! Звісно, немає. На землі не можна знайти досконалого становища, але можна знайти скоєні початку… Росія знайшла істинні початку, ніколи дотримувалася їм, й свята взаємна доручення влади й народу, легша основою її, довго неодмінно ній збереглася «5.

Таким поняттям про російському державі й слов’янофільська концепція російського історичного процесу. То справді був, на противагу західному, шлях злагоди і світу. Західні держави, розпочавшись насильством, мали розвиватися переворотами. Не «спокійне виростання », а стала революція була умовою їх прогресу. У російській ж історії майже спостерігаємо «слідів різнодумства «6. Під час російської історії народ російський не зраджував уряду, залишався вірним монархії «7, «Російське суспільство виросло самобутньо і, природно, під впливом одного внутрішнього переконання. Церквою побутовою преданьем вихованого «8.

А чого ж, можна запитати, ті численні внутрішні потрясіння, якими була сповнена російська історія та котрі якимось дивом випадають із нашої погляду багато її оповідачів? Росія, як національну державу, склалася при царів Івана III і Василя III, тобто приблизно до початку XVI століття. Однак того момент, коли вона склалася, на обрії її стали з’являтися грізні хмари. Царювання Івана IV, офіційно змінила титул великого князя московського на царя всієї Росії, ознаменувалося грізної «революцією згори », не поступається по своїм жахам революціям, виробленим «знизу ». Наприкінці нинішнього тривалого царювання явно почалася зав’язка тих подій, які іноземці називають «tragedia moskovita ». Події ці прийнято пояснювати смертю династії й питання про престолонаследии, тим часом коріння їх звісно закладено набагато глибший. З смертю Грозного почалося сум’яття російської землі, яке тривало чотирнадцять років, до обрання першого Романова (1598−1613 рр.). Перші роки царювання Михайла ознаменувалися козацькими повстаннями Півдні, проникненням козаків із отаманом Улюбленцем до Москви, пануванням розбійницьких банд у Росії. Кінець царювання як ніби пройшов спокійніше, але на початку воцаріння Олексія Михайловича, отже, через тридцять років за закінченні великої смути, піднявся московський бунт 1648 року. Не минуло й десятиріччя, як у Москві почалася церковна розруха, кончившаяся розколом, підтриманим досить широкими масами московського населення. Минуло десятиліття після осуду Никона (1658 р.) — почалося козацьке рух на південному сході, що завершився величезним заколотом Стеньки Разіна, цього улюбленого народного героя російської історії (1670−1671 рр.). У 1675 року помер цар Олексій, і знову над Москвою повисли хмари. Короткочасне царювання царя Федора Олексійовича завершилося московської смутою 1682 року. Смутою ознаменувалося вступ на престол Петра. У 1698 року, після від'їзду юного Петра зарубіжних країн, спалахнув стрілецький бунт, потім бунт астраханських козаків, потім Булавинский бунт (1707 р.). Під час всього царювання Петра зростала і поглиблювалася церковна розруха. Після смерті імператора Петра I в Петербурзі відбувалася перманентна революція, яка, проте, обмежувалася палацевими сферами і торкалася широкі народні маси. Однак у 1773 року піднявся бунт яицких козаків, почалася пугачовщина, потрясла будинок імперії до основи, а ледь їх разрушившая. Отже, за 300 років скільки потрясінь! І їх рухалася величезними народними масами, які хвилювалися, надходила рух і коливали держава. Отже, російська історія потрясіннями своїми не біднішими європейської, оскільки ж годі й вбачати у реформі ній «різнодумства «і слід вважати, що створено була силою мирного внутрішнього переконання? Але слов’янофілів не бентежать опікується цими питаннями. Хвилювання були, свідчать вони про. проте відбувалися вони за дрібницях. Не даємо собі достатнього звіту у цьому, як широко вплив цієї історичної концепції - й у російської історичної науки й у російської політиці, навіть сучасної. Зображати «російську смуту «як питання династичний відтак боярських інтриг схильні всі наші великі історики — і Соловйов, і Ключевський, і навіть Платонов. Ми не говоримо про істориків, прямо які зазнали вплив слов’янофільських теорій. котрим розруха «не революція », лише «хитання », виною що було уряд і правлячі класи; розруха почалася «в палаці «, і коріння їх у палацевої боярської крамолі. Характерно, що й Ключевський схильний була заперечувати серйозний соціальний характер за козацькими рухами до пугачевского бунту і лише цього останньому він вбачає відому соціальну основу. Тільки історики, випробували вплив марксистських ідей, рішуче порвали з цим старої, навіяної слов’янофілами традицією й намагалися пояснити «російську смуту », як продукт соціально-економічних умов, як вираз класової боротьби. Слід бачити величезного наукового переваги цих останніх поглядів, внаслідок чого вперше стає зрозуміло, чому порівняно незначні династичні питання раптом, як здається, ні сіло ні впало, починають піднімати тис. чоловік, вести їх у смерть, зіштовхувати з іншими тисячами і наводити громадське життя до стану небувалого кризи. Таких рухів не поясниш, а то й зрозуміти соціального побуту народних мас і відповідної їм народної психології. «Російська розруха «виявляла себе у протягом описаних трьох століть не оскільки баламутили крамольники, але внаслідок глибоких тріщин, що вималювалися у тілі російського держави. Не мирне згоду, а глуха, підземна ворожнеча, глибокі вулканічні течії, клокотавшие всередині російського суспільства, — ось що породжувало російську смуту. Час скинути з російським історії ці романтичні прикраси, якими наділили її слов’янофіли. І скинути його потрібно зовсім не від в ім'я утвердження тотожності шляхів росіян і шляхів західних, але у свідомості всіх відмінностей, російської історії властивих. Росія втрачає свого особливого особи від цього, що історія її сповнена чвар.

Характерность російської історії, як і втім встановлено нашими великими істориками, визначається причинами суто природними, географічними. Головне явище нашої історії, як цілком слушно зазначив З. М. Соловйов, є колонізація. Однак у процесі колонізації Східної Європи із усіх європейських народів слов’яни були крайніми, прикордонними з безмірними просторами кочовий Азії. Звідси вся в минулому це і є передусім боротьби з Азією, пристосування до Азії, і асиміляція Азії. Держава наша народилося у процесі суворої довголітньої боротьби з азіатськими кочівниками, хто був спочатку переможцями, і потім поступово почали переможеними. Держава наша, котре виросло у боротьбі, типово мало характер воєнного суспільства, побудованого як велика армія, по принципу суворої тягловою служби. Вільні форми промислових товариств були йому цілком чужі. Тому життя державі нашому було з легких — «осоружне тягло », як наш народ, — «всю землю облегло ». І, зрозуміло, що суворе московське тягло не всім було з душі, рухливі елементи населення всіляко намагалися від цього сховатися. А вільних елементів цих було багато, кочова вольниця була нашої своєрідною стихією, проявлявшейся й у новгородських «ушкуйниках «й у славних низових «товариствах «південного козацтва. Особливістю нашого держави було те, що навколо нього Півдні і сході сягали нескінченні землі, де сховатися справді було легко і зручно. У цьому вся наше на відміну від Заходу, де світ був вузьке і сховатися було нікуди, хіба що у нескінченних морських просторах. Тому проблема Заходу була проблемою, розв’язуваної на кінцевої території, а наш клопіт дозволялася біля невизначеною. Тому у країнах прагнули до вдосконалення внутрішньої сторони життя, а й у нас прагнули зовнішнього розширенню у просторі. Тому західна історія йшла принципу соціальної інтенсифікації, ми ж йшли шляхом екстенсивним. Їх, якщо держава тиснула, можна було придумати лише одне результат: вдосконалити держава й послабити тиск. В Україні держава тиснула в разі потреби, але поки ми не прагнули вдосконалити держави, а йшли від нього в степ й у лісу. Держава наздоганяло минулих — вони знову йшли далі. Ось і протікав процес колонізації.

Первостепенную роль грала з нашого історії російська вольниця, якої російський народ присвоїв ім'я «козацтва » , — явище не знайоме Заходу, але що становить типову особливість Московської і Литовської Русі. Розглянувши все перелічені вище потрясіння Російського Держави, виявляється, що більшість їх підживлювала силами вольниці чи підтримувалося ними. Та «революція згори », яку наприкінці XVI століття справив Грозний, знищивши «княжать «і завівши опричнину, вдалася лише оскільки, як вказують нині історики, тяглове населення боярських земельних володінь «заказаковало », вирвалося з тягла і пішов у дике полі. Боярське велике землеволодіння впала, родова аристократія зубожіла і могла протистояти монархічній влади, як протистояла феодальна аристократія Заходу. Звідси й зміцнення у Росії самодержавства в інших формах, необізнаних Західної Європи 9. Однак під впливом втечі населення поступово підготувався жорстокий економічну кризу початку XVII століття. Мандрівники, описують Росію кінця XVI століття, малюють страшні картини її запустіння. Флетчер між Вологдою і Ярославлем протягом 180 верст нарахував до 50 сіл, в яких були жодного жителя. Втеча населення знизило розвиток сільськогосподарської техніки, сприяло поширенню переложной системи, коли він землероб спалить ліс. попашет, выпашет всі з землі і побіжить далі. За такої системи населенню погрожував голод, що й проявився зі страшної силою тоді, коли настали несприятливі в кліматичному відношенні роки (починаючи з 1601 р.). Картини цього голоду, доведшего росіян до людожерства, жваво нагадують голодування 1921;1922 років. Ось і заворушилась околицях вольниця. Підприємство першого самозванця не скінчилося б таким успіхом, якби їх підтримала бродяча вольниця і різний побіжний московський люд. Справедливо вказують, що найбільш ідея самозванця народилася в приволзьких козаків, які, ще до його появи Лжедмитрія, веліли сказати царю Борису: «Тож ми, козаки, скоро прийдемо у Москві з царем Дмитром Івановичем ». Лжедмитрія I підтримало західне козацтво з його перших кроків. Цар Борис був извещен своїм агентом Гаврилом Круповичем, що «козаки з Запоріжжя послали доти господарчика, щоб нагороду дав, що його до Москви нести поднималися ». Посольство, надісланий з Дону, било чолом Лжедмитрию, «що він не замешкав, йшов у Московське держава, що (козаки) йому все ради 10. Уряд другого самозванця було урядом просто козацьким. Козаки з присоединившимися, вивільненими від тягла елементами здійснювали у всій Росії програму «експропріації «, іменовану московськими людьми «злодійством ». У 1612 року козаки зовсім не від змирилися, а пішли з Заруцким, залишивши у Москві лише найбільш схильну до державному порядку частина (козаків домовитих), яка й ухвалювала настільки істотне участь у виборах Михайла Романова. Козаки турбували Москву чи в царювання Михайла, багато розкольники пішли у козаки після церковної смути, козацьким було повстання Разіна, козаки бунтували при Петра і з яицкого козацтва вийшов пугачевский бунт. Народ наш і пов’язав ці у своїй пам’яті смуту з козацтвом. Не задарма, як М. М. Фірсов, народна пісня, згадуючи неспокійні, приспівує: «Ой з Дону, ой з Дону! » .

Снимая таким чином із російської історії романтичний флер, ми повинні сказати, що визначальними силами його були, з одного боку, сили, організуючі держава, сили порядку, з іншого, — сили дезорганізуючі, анархічні, зовні що виражаються у різних проявах російської смути. Особливістю російської історії і те, що розруха ця була спробою організації вольниці не більше державного порядку, але представляла собою вічний вихід їх із держави у дике полі, і в темні лісу. Залишити держави є першорядний факт російської історії, який фізичне своє втілення знайшов у козацтво і свій моральне виправдання — у різних політичних поглядах, виправдувальних втеча від організованих політичних форм життя.

2

Основной організуючою ідеєю російської історії була ідея московської самодержавної монархії, що з царювання Петра витлумачена був у сенсі західного абсолютизму і перетворилася на ідею Російської Імперії петербурзького стилю. У другому місці намагалися показати, ідея московської необмеженої монархії була ідеєю язичницької, d точності відтворюючої все основні моменти давньосхідного абсолютизму 11. Теорія ж східного абсолютизму стверджувала, що державний порядок є відбитком порядку небесного, що земної владика є носієм божественних функцій, що вона є істота страшне, карающее і милующее, що життя й смерть людей — в руках, що він, як бог, несе порятунок підданим, із якими пов’язаний не правової, а суто моральної зв’язком. Публіцисти московської монархії, головним чином Йосип Санін та її школа, з точністю відтворили у поглядах всі ці основні пункти, викладені згодом у політичної теорії Івана Грозного. Таким чином, иосифлянство стало офіційної теорією московського самодержавства. Автори цієї теорії належали до освічених класам московського держави, були частиною старої московської інтелігенції, переважно що з духівництва. Ось якщо цю иосифлянскую теорію, офіційно визнану московським урядом, зазвичай вважають теорією загальнонародної, національної. Вважають, що, як думали иосифляне, так роздивлявся держава весь російський народ. Якихось інших поглядів в нього немає, і якщо вони були, це була крамолу, хитання, вигадка деяких зловмисників і бунтарів. Такому погляду сприяє викладена нами вище концепція російської історії як процесу, в якому був різнодумства, але не всі випливало із мирного переконання і религиозно-обоснованного побутового укладу. При відкиданні цієї наївною концепції звісно ж порушується питання: що ж волнующиеся, вулканічні народні течії, вони ж, коли виступали до держави, сповідували самі ідеї, як і иосифляне? Вони ж вони мали якусь іншу погляд на держава, не схоже на офіційної теорією московського самодержавства? Можна передусім сказати, як це зазвичай і роблять, що, якби иосифлянская теорія проста інтелігентської вигадкою, будь-коли побудувалася б могутню будівлю московського абсолютизму. Для побудови державного порядку недостатньо, щоб співчувала купка освічених людей; необхідно, щоб у побудові його брали участь широкі народні маси, упевнених в правду даного державних устроїв і України відчули себе його щирими прихильниками і захисниками. Російський народ мав відчути себе конгеніальним задуму иосифлян — інакше було б та Московського держави. Найяскравішим показником те, що ідеал необмеженої монархії московського стилю ні простий теорією, є події часів Смути, куди і вказують, як ми бачили, письменники слов’янофільського штибу. Народ спочатку струнко розглядав смуту, «не знав, як допомогти біді «, «як підійти до справи ». По наївності дав себе притягнути до крамолу, але незабаром вона зрозуміла, «що саме йому, крім своїх боків, захищати нічого ». Тоді він пішов в ополчення Мініна і Пожарського, виявивши непомірну «багатство моральних сил «і «міцність своїх історичних і громадянських устоїв «12. Таке їм і було проголошена монархія московського стилю — цей споконвічний загальнонародний російський ідеал. Хоча наведені міркування і грішать безсумнівною історичної наївністю, проте вже не можна заперечувати, що кепські посадські люди і кепські мужики, які йшли на звільнення Москви, — ця московська «громадська середина » , — очевидно, справді підтримували програму московської монархії. Не захоплюючись «ні реакційними планами княжого боярства », ні «шуканням громадського перевороту », вони уособлювали собою ту консервативну силу, на яку монархічній ідеал ні простим словом, а більш більш-менш глибоким переконанням 13.

Что московська монархія не позбавлена була популярності народних масах, свідчить ще й ставлення народу до царюванню Івана Грозного. Викорінювання бояр, боротьби з родової аристократією були зрозумілі широкими народними масами як істинно народну справу. «Краще грізний цар, ніж семибоярщина «- говорить народна прислів'я. «Грізне царювання краще міжцарів'я ». Як уже неодноразово це вже у російської літератури, народ наш у піснях та в билинному епосі зрадив забуттю більшість наших царів, але зберіг пам’ять про Івана Васильовича Грозному, причому переважно про світлих сторони його характеру. Усе це вказує, що народу нашому до душі була така крайній тип монархічній ідеології, який олицетворен був й у особистості, й у поглядах Грозного царя. Але чому найголовніше: народ наш в прислів'ях своїх буквально відтворив теорію самодержавної монархії, як точному відповідність до язичницькими зразками, відтворено була иосифлянами та його державним учнем.

Народные прислів'я наші стверджують передусім ту істину, яка лежала основу восточно-языческого монархізму, — істину про подобі порядку небесного і близько земного. «Бог на небі, цар землі «, — каже його мудрість. «Що Бог на небі, то, на землі цар ». Тому «без Бога світло не стоїть, без царя земля не будується ». Як і давні народи, російський народ любить уподібнювати царя сонцю: «Світиться одне сонце на небі, а цар російський землі «. Тому цар і є носієм божественної волі:

" Чого Бог не побажає, цього й цар не побажає «. «Цар велить, а Бог на істинний шлях наставляє «. «Серце царево — до рук Божиих ». «Одному Богу Государ відповідь тримає «. Тут ми розуміємо, тоді спочиває необмеженість істинного монарха: він необмежений щодо близькості своєї до Богу, як носій божеських задумів й Божественною правди. «Де цар, тоді й щоправда ». «Царське осуд бессудно, не судима воля царська ». «Цар судить, як Бог на серце йому покладе ». «Щоправда Божого, а суд царьов ». «Суд царьов — суд Божий ». І зрозуміло, що носій божественних задумів, істота особливо близький до небу, неспроможна же не бути страшним і грізним. «Цар — не вогонь, а ходячи біля нього, опалишься ». «Поблизу царя — біля смерті «. Такий цар є носій божественного гніву та божественної милості. «Карати так милувати — Богові і царю ». «Царьов гнів — посол смерті «. «Немає більше милосердя, як і серце царевом ». Тому цар є «панотець », рятівник і хранитель. «Цар щедрий — батько є всім ». «Без царя — народ сирота ». «Без царя земля вдова «(чи Русь вдова). «Богом так царем Русь міцна » .

Пословица є «готова формула моральної поведінки «первісних народів, думку яких вбачає критерій істини над злагоді із розумом, а споконвічність, в ореолі нерушимого перекази, заповіданого від предків. «Прислів'я недаремно мовиться «- і задарма російський народ в прислів'ях своїх обоготворил монархію.

Монархия иосифлянского стилю стала його справжнім, «народним «справою — і останнім, то, можливо, найпереконливішим доказом цього є знаменні події російської історії, що носять ім'я розколу. З погляду історії політичних ідей розкол представляється явищем, цілком винятковим по самобутності тих процесів, які виявилися разом з його поступовим розвитком. Розкол ні «протестантським », «реформаторським «рухом — навпаки, він минав із глибин московського побутового консерватизму. Розкол міг лише у атмосфері иосифлянского держави, котре поставило своїм головним метою захист правовірності. Проблема розколу, по суті кажучи, задана була самим Йосипом Волоколамским, і те, що відбулося, було пізнішим історичним виконанням цієї завдання. Не безпідставно розкольники вважали Йосипа «своїм «й високо шанували 14. У творах Йосипа був ясно порушено питання тому, як має ставитися до уряду, коли вона перестало стояти в обороні істинної віри. Без коливань Йосип стверджував, що істинний православний зобов’язаний визнавати таке уряд і його коритися 15. Ось і почали надходити розкольники на той момент, коли, на думку, держава перестав бути хранителем правовірності. Втім, поки відступництво держави від правовірності були ще недостатньо рішучим, можна було зраджувати його безумовному осуду. Можна було вважати, держава діє «за простотою », через недомисел, і занурюється у невиправний гріх. Тому предметом заперечення розкольників було спочатку не держава, лише представники офіційній церкві. Перші вожді розколу намагалися вигородити і обілити держава, перекласти всю частку відповідальності на представників офіційній церкві. «Церква православна, — говорили вони, — а догмати церковні від Никона єретика » … «А государ наш, цар і великий князь Олексій Михайлович, православен, але тільки простою своїм душею прийняв від Никона, мнимого пастиря, внутрішнього вовка, книжки, чаю їх православны, не рассмотря плевел єретичних у книжках «16. Найбільш щирий прибічник розколу, протопоп Авакум, ще сповнений віри з царської влади 17.

Русский народ, розходячись в розколі з офіційним церквою, намагається ще триматися за держава й за царську влада. І він тримався так до царювання Петра I, до установи імперії, коли, на думку досить широкого народних кіл, держава безповоротно впало в гріх. Заснування імперії різко позначає той вододіл, перейшовши який частини російського народу вже прямо починають відвертатися потім від держави, перестав зберігати заповіти старовини і правої віри. І насамперед розкольники відходять від теорії божественного походження влади, від постулатів християнської лояльності стосовно державі, впадаючи настрої старозавітні і апокаліпсичні 18. Раскольничьи письменники з подробицею зупиняються на критиці того погляду держава, за яким всяка влада походить від Бог і погода всяка душа повинна коритися можновладцям. Розкольники вважають, що теорію цю створили «лже-праведники «і що вона не наближається до сучасних умов життя. «На початку бо євангельської проповіді, — кажуть вони. — скрізь бе влади поганські, а зде еретицы богохульні обладаша, і вони тоді, поганські володарі, слуги тільки диявола нерекошася, зде ж ідеться про самому сатани за кількістю його (666) полягає слово «19. Тому треба не про «підкорення «цим владі, та про брані із нею, щодо шанування їх, та про ненависті. «Сатанинські влади Бог, словами пророка, яко ворогів істині велить ненавидити. глаголя, ненавидять тя. Боже, возненавидех, совершенною ненавистю возненавидех їх, бо вороги быше мої «20.

Такою ненавистю й зненавиділи розкольники імперію, установа якої витлумачено ними як було нове своєрідне язичництво, як служіння новим Ваалам і Астартам. Імператор став їм «лжехристом », який «нача превозношатися паче всіх глаголемых Богів ». «І бысть самовладний, не маючи нікого у рівності собі, захопивши він не тільки точию царську влада, а й святительську, божу, бысть самовладний пастир, єдина безглавая глава з усіх «21. Він ніби приписав собі славу сина Божого. Ті поетичні славослів'я, із якими наше освічене суспільство звертався до Петру, истолковывались просто блюзнірство.

Он бог твій, бог твій, про Росія!

Он члени взяв у свої тобі плотські.

Сошед до від гірських мест…

Ссылаясь для цієї слова, народні противники імператорської влади прямо говорили: «І паки іменувався божеством Росії «… «Адже він древній змій, сатано, перелесник, повалений бысть упродовж свого гординю від гірських янгольських чинів, зійшов по числу своєму 1666 (рік народження Петра), узявши члени собі плотські, якоже святии пишуть Єфрем і Іполит: народиться посудину поганий від дружини, і сатана до нього уселиться і починає творити волею свою ». Нестерпні для народної фантазії самі світські зображення Петра. З огляду на гравюру, резанную в 1764 року, яка зображує імператора разом із Минервою, розкольники казали, що усе це «ікони Антихристові «, «образи звірині «. «І трон їх загальний, й видаються книжки законні під ногами їх, і якоже Меркурій, бог еллінський, бог купецтва і красномовства, і злодіям помогатель, зі оною ж Минервою цим ж виглядом описуя изобразуют ». Образ цей «подоболепне істоти ідола, Данилом баченого » .

Раскол наш справедливо отримав назву старообрядництва, оскільки він був собою гостру реакцію, виявлену старим московським побутом налаштувалася на нові петербурзькі порядки. І з разючою простотою і ясністю формулювалася політична програма старообрядництва. «Імператором Олександра Миколайовича не визнаю, а визнаю його царем, «показував в 1855 року заарештований розкольник (федосеевец). — Титул імператор отже Перун, Титан чи Диявол; герб двоголового орла є й диявольський, оскільки людина, звір та домашня птиця мають по голові, а голови — в однієї диявола. Благочестивейшими і благовірними царя й усю царську прізвище визнаю тоді, що вони стануть вірувати на істинного Ісуса, а чи не Иисуса-антихриста, і коли звільнять нас. вірують у давню церква Косьми і стражденних в ув’язненні, від вашого помилкового трехперстного духівництва, яке з щепотников, осквернивших церква Косьми і віру… Закони цивільні створено не царем, а начальством;

царем ж підписано тільки з однієї остраху та побоювання упродовж свого життя; тому ці закони вважаю хибними і беззаконними, а визнаю Стоглавый закон Іоанна Грозного. Влад мирських я визнаю лише з тих, які поставлені були царем, а чи не імператором. Начальників з нас, правовірні, нині зовсім ні ніяких, а колись були бояри і воєводи. Сенат ж ваш — є диявольський комітет «22.

Едва можна з більшої чіткістю висловити силу враження, виробленого ідеєю иосифлянского держави щодо душу справжнього російського людини. Ще половині минулого століття російський політичне питання зводився в нього до простої формули «сяючий православ’ям «московський цар так воссядет на престол петербурзького імператора і так стане він хранителем правовірності, відповідного дониконианской епосі. Бо «Церква ваша православну і святою до патріарха Никона, — говорили старообрядці. — Після ж Никона духовенство порушило віру християнську й власну церкву ваша, яку ви називаєте православну, поганьблено… А я чту давню церква, колишню до Никона, а нинішню вашу проклинаю і у ній не ходжу » … 23. Дониконианская церква замість никонівському, цар замість імператора. Стоглав замість зводу законів, бояри і воєводи замість чиновників, накази замість «диявольського комітету, уособленого сенатом, — це майже виявлення дієвою сили московського світогляду, дожив остаточно ХІХ століття і, незаперечно, пошедшего знижуються вже в нашої історичної пам’яті?

И тим щонайменше в усіх благополучно був у цьому споконвічному, національному російському політичному ідеалі. Насправді за старе московія з його сучасників трималися, але трималися з більшими на застереженнями. Про це вже свідчить сама, котре виражається у прислів'ях народна мудрість. У прислів'ях і приказках російський народ, як ми бачили, обоготворил монархію, проте не можна них відкрити до того ж час різкого політичного протесту, глибокої соціальної критики. «До Бога високо, — каже народна мудрість, — до Царя далеко ». «Не відає цар, що робить псар ». «Цар поважає, псар розжалує «. У цих висловах осуджується не сама монархія як інститут, та її реальне втілення. Монарх залишив народ, як Бог залишив світ, — такі настрої які б в релігійному свідомості проповіді маніхейства, з політичної - развенчиванию релігійно обгрунтованого держави. Іноді, втім, російська прислів'я відбувається і ще: народу за душі, що він в усьому залежить від сторонніх, Вищих Сил. «Душа — Божа, голова — царська, спина — боярська ». «Осудари наші, воля ваша, хоч дрова на нас вози, лише потроху поклажі «. Особливо протест цей різкий тоді, коли про залежності немає від Бог і погода царя, як від вищих класів. «Ми й у пеклі служити будемо на бар: вони у казані кипіти, чому ми дрова підкладати ». Барі і бояри — ось корінь соціального зла, спотворює і природу царської влади. «Царські милості крізь боярське сито сіються ». Особливо ж шкідливими вважаються государеві слуги, служива стан, бюрократія. «Воєвода хоч годі лика, а став його з велика ». «Помути, Боже, народ, так погодуй воєвод ». «Бог створив два зла: наказового так цапа ». «Дере коза лозу, а вовк — козу, а мужик — вовка, а піп — мужика, а попа — наказний, а наказового — чорт ». «Наказний за перо візьметься, у мужика калитка і борода трясеться ». Бичуванню піддається продажність і свавілля царських слуг. «Злодій винен, а піддячий калитці його радий ». «Від риса відіб'єшся тим-таки дрючком, як від піддячого полтиною ». «З піддячим возитися — камінь за пазухою тримати ». «Дяк у місця, що кіт у тесту: а дяк площею, то Боже пощади ». Особливо ж народне свідомість обурює неправедність государевого суду. «З людей нескоро праведних знайдеш суддів ». «Суд прямий, так суддя кривою ». «Не бійся закону, бійся судді «. «Той і закон, як суддя знаком ». «Коли рак свисне, тоді суддя вирішить право ». «Підпис суддівська, а совість лакейська ». «Бог любить праведника, а суддя — ябедника ». «Суддям корисно, що їм кишеню полізло ». «Суддівський кишеню, що попівське черево, що качиний зоб ». «Суддю подаруєш, все переможеш » .

Так спотворюються в народному свідомості божественні встановлення монархії. Монархия-то Боже справа, так порядки у ній, скоріш, справа нечистого ". І постає в сучасного російського людини щонайглибше прагнення — виправити ці порядки. Мабуть, силою такого прагнення, щирістю його, самовідданістю з якою воно реалізувалося, російська людина відрізняється від інших народів. З найбільшим підйомом шукає він «правди «і хоче держава своє побудувати як «держава правди ». Прибічники того погляди, яке вважає иосифлянскую монархію єдиним національним ідеалом нашим, цілком втрачають з цього виду ці споконвічні прагнення російської душі, властиві зовсім не від однієї інтелігенції петербурзького періоду, але ж дорогі старому московському і освіченому, і неосвіченому людині.

Список литературы

Н.Алексеев. Російський народ і государство.