Радзивілли та Україна: культурні конотації

Радзивілли та Україна: культурні конотації

Розглядаються культурні починання представників роду Радзивіллів XVI-XVII ст. Головну увагу приділено аналізу унікальних матеріалів, які зберігаються нині в Національному історичному архіві Білорусі. Ідеться про серію малюнків, зроблених анонімним художником під час київської кампанії Януша Радзивілла 1651 р., які становлять цінне джерело для історії української сакральної архітектури та церковного життя середини XVII ст. Авторка статті атрибутує зображення невідомій особі з найближчого оточення гетьмана, закликаючи до поглибленого вивчення ролі Радзивіллів у культурних процесах Хт-ХУИ ст.

На тлі граничної бідності української Радзивілліани й фактичного занедбання цієї проблематики у вітчизняному історієписанні не викликає подиву той факт, що в діяльності Радзивіллів, як правило, акцентують мілітарні та політичні аспекти. З одного боку, це обумовлене статусом представників цього роду, котрі впродовж кількох століть стабільно обіймали найвищі державні й військові посади у Великому князівстві Литовському. З іншого боку, їх, очевидно, сприймають як носіїв цінностей, відмінних від «питомо українських».

Тож недаремно про Радзивіллів практично немає згадок у новітній «Історії української культури». Якщо ж, скажімо, звернутися до класичного огляду пам’яток вітчизняного мистецтва пера Г. Логвина, то й тут упадає в око та сама «неуважність»: наприклад, у «величезному костьолі», збудованому в Олиці Альбертом Станіславом Радзивіллом (1640 р.), він відзначає хіба що «чимало різьблених надгробків», і водночас докладно описує більш ніж скромну за своїми архітектурними параметрами браму, яка залишилася від місцевих укріплень та, на його думку, була споруджена артіллю майстрів, дотичною до діяльності православного Луцького братства у 1620-х рр.

Загалом, до недавнього часу Олика — колись пишна резиденція Радзивіллів і центр однієї з їхніх ординацій, а нині селище міського типу Ківерцівського району Волинської області з суцільно занедбаними архітектурними пам’ятками, — була обійдена дослідницьким інтересом. Інформацію про минуле міста та його багату історико-культурну спадщину можна було видобути лише з давніх польських видань (на кшталт «Географічного словника Царства Польського»), натомість у «Радянській енциклопедії історії України» пропонувався хіба сюжет про «Олицьку першотравневу демонстрацію 1934 р.», організовану Комуністичною партією Західної України, яка, зрозуміло, «відіграла значну роль у боротьбі трудящих Західної Волині за своє соціальне і національне визволення, за возз'єднання з радянською Україною». радзивілл художник архітектура Від кінця 1990;х рр. ситуація почала змінюватися на краще, однак і до сьогодні Олика розглядається в літературі радше як архітектурний комплекс, аніж як локальний культурний осередок зі своїми традиціями, що формувалися впродовж декількох століть. їх основи було, вочевидь, закладено за часів першого олицького ордината Станіслава Радзивілла Побожного (1559—1599 рр.). Відомо, що він здобув освіту в університеті Ляйпциґа, вільно спілкувався багатьма мовами, чимало подорожував Західною Європою, ушановуючи тамтешні християнські святині. При цьому князь, хоч і обіймав декілька важливих державних посад, сторонився політичної діяльності, віддаючи перевагу духовному самовдосконаленню й філософському спогляданню життя.

Чимало рис батькової вдачі успадкував його син Альберт Станіслав (1593−1656 рр.), котрий понад три десятиліття був канцлером Литовської держави. Попри зайнятість князь нерідко відвідував Олику, перетворюючи місто на резиденцію, гідну його посади й титулу. Він збудував тут величний костел Св. Трійці, відкрив школу академічного типу (колегіум) і семінарію, запросивши туди викладачів із Кракова (1634 р.). Про добру славу Олицької академії згадував у своєму творі «Полонія» Шимон Старовольський; згодом вона еволюціонувала в рядову парафіяльну школу.

Відомо, що бібліотечне зібрання колишньої Олицької академії, придбане передостаннім ординатом Фердинандом Радзивіллом (1834−1926 рр.) і знищене за радянських часів, нараховувало близько 6 тис. томів, містило чимало цінних стародруків та рукописів. Натомість про бібліотеку у замку практично немає інформації, окрім поодиноких згадок у джерелах. Скажімо, за часів Альберта Станіслава Радзивілла нею опікувався його служебник Станіслав Казимир Токарський, котрий згодом став першим біографом князя й переклав польською мовою його латиномовний щоденник. Інший, не менш знаменитий представник роду Радзивіллів — Міхал Казимир на прізвисько Рибонька (1702— 1762 рр.) — зробив для олицької книгозбірні копію свого щоденника, котрий вів понад 30 років (це був ошатний том in olio, що нараховував 2327 сторінок!).

Без сумніву, початки бібліотеки в Олицькому замку сягали часів Станіслава й Альберта Станіслава Радзивіллів. Останній, як свідчать його записки, «тішив себе читанням» за будь-якої нагоди. Водночас він усіляко заохочував до цього заняття людей зі свого оточення. За спогадами Ст. Токарського, князь не відволікав від читання слугу («казав сидіти й читати») навіть у разі потреби відрядити його куди-небудь у справах — замість цього він шукав когось «іншого з покойових». Так, вочевидь, зростали лави «книголюбів». З’явився завдяки князеві й тубільний знавець іноземних звичаїв: це був візник із містечка Крупи, відправлений Радзивіллом до Франції з цуґом коней, подарованих одному тамтешньому маркізові.

Як стверджує той-таки Ст. Токарський, Альберт Станіслав дбав не лише про духовне здоров’я своїх підданих, привчаючи їх до читання та зводячи у своїх волинських володіннях католицькі храми (опріч Олики, у 1630— 1640-х рр. вони постали ще й у Крупі та Казимирові). Фізичне здоров’я челядників також не проходило повз його увагу: хто б не захворів — слуга, покойовий, гайдук, кухар, візник — князь щоденно розпитував свого лікаря про його стан. А перебуваючи у Вільно, Радзивілл навіть створив там щось на кшталт витверезника, де шляхтичеві під чаркою давали змогу проспатися до ранку.

Можна сказати, що Альберт Станіслав, відомий також своїми щедрими пожертвами нужденним, плекав традиції своєрідного «соціального захисту» й доброчинності, закладені ще його батьком Станіславом: той створив в Олиці шпиталь Св. Хреста, двері котрого були відкриті не тільки для католиків — головне, аби людина жила «побожним життям». Симптоматично, що ті самі традиції панували в Олицькій ординації й на початку ХХ ст.: згаданий вище Фердинанд Радзивілл запровадив тут безкоштовне медичне обслуговування та право на безкоштовне житло й щомісячну пенсію по двадцяти роках праці в його господарстві. Звісно, можна по-різному оцінювати елементи тяглості в розвитку олицької резиденції Радзивіллів — однак поза сумнівом те, що Альберт Станіслав, попри руйнації, спричинені бурхливими подіями 1640−1650-х рр., залишив її по собі як цілісний соціокультурний феномен, орієнтований на західноєвропейські зразки.

Паралельно власна літературна творчість князя, котрий займався перекладами, а також писав і друкував за свій кошт твори релігійного змісту, не стала скільки-небудь помітним явищем у культурному просторі, на відміну від літературно-богословських починань його найближчих родичів: діда — Миколая Радзивілла Чорного (1515−1565 рр.) й дядька — Миколая Христофора Радзивілла Сирітки (1549−1616 рр.). Перший, «князь на Олиці й Несвіжі», знаний як будівничий Олицького замку, у 1550-х рр. перейшов спочатку в лютеранство, а потім — у кальвінізм. Це справило величезний вплив на тогочасне суспільне життя, позаяк князь спрямував чималі кошти на підтримку ідей Реформації.

Задля забезпечення місцевих протестантів потрібною літературою Радзивілл створив друкарні в Бересті й Несвіжі. Завдяки цьому побачила світ так звана «Радзивіллівська (або Берестейська) Біблія» (1563 р.) — перший повний переклад Святого Письма польською мовою, виконаний із мов ориґіналу: гебрейської, арамейської, грецької. Наклад книги становив близько 500 примірників, з яких до наших днів уціліло ледве декілька десятків. Зрештою, це не так мало, коли врахувати, як інтенсивно знищували подібну літературу в добу Контрреформації.

Майстерність перекладу та літературні достоїнства «Радзивіллівської Біблії» здобули високу оцінку фахівців. Відзначають вони і якість графічного оформлення: гарний ґотичний шрифт, чудові ґравюри. У книзі нотується, що видано її коштом «ясновельможного пана Миколая Радзивілла, князя на Олиці й Несвіжі, воєводи віленського, у Великому князівстві Литовському найвищого маршалка й канцлера». Тут-таки вміщено звернення вельможі-мецената до короля Сиґізмунда Авґуста, якому присвячувалося видання. Зрозуміло, що цю передмову-присвяту (як і наявні в Біблії коментарі) було витримано у протестантському дусі. Власне, сама ідея перекладу корінилася в уявленнях протестантів про необхідність читання Біблії національними мовами.

Попри той факт, що «Радзивіллівська Біблія» була польськомовною, вона позначилась і на православній книжності українських земель. Передовсім під її впливом постав «Крехівський Апостол» — унікальна рукописна пам’ятка, що ґрунтується на перекладах текстів із «Радзивіллівської Біблії». Користувались останньою й книжники з Острога — передусім творці славнозвісної «Острозької Біблії» (1581 р.).

Окрім Біблії, у Бересті за часів Радзивілла побачили світ десятки інших видань. Не виключено, що саме тут постав трактат «Про звичаї татар, литовців і московитів», чий автор приховав своє ім'я під псевдонімом Михалон Литвин. Варте уваги, що відомий литовський філолог М. Рочка пояснював «загадку Литвина» його зв’язками з Миколаєм Радзивіллом Чорним — мовляв, цей покровитель нікому невідомих літераторів волів, аби вони такими залишалися й надалі. Це унаочнює низка анонімних творів, продукованих в оточенні князя — присвячена Радзивіллові «Історія Литви», яка тривалий час зберігалась у несвізькій бібліотеці, «Розмова поляка з литвином», памфлет проти Петра Роїзія, підписаний псевдонімом Р. К. Сармат.

Що ж до трактату Михалона Литвина, то це надзвичайно цікава пам’ятка суспільно-політичної думки середини XVI ст. Припускають, що її автор — литовець Венцеслав Миколайович, секретар великокнязівської канцелярії, котрий, виконуючи завдання «господаря», не раз мандрував східноєвропейськими обширами. Це надає його свідченням неабиякої ваги, хоч і не слід забувати, що праця Литвина становить не документальну оповідь, а політичний памфлет — тож наявні тут відомості подеколи незрозумілі поза контекстом сповідуваних автором ідей.

Трактат містить у собі потужний шар «українських реалій»: хрестоматійний образ Подніпров'я, де «Борисфен плине медом і молоком», свідчення про роль цього реґіону у транзитній торгівлі між Північно-Східною Руссю та країнами Сходу, дані про українське уходництво й работоргівлю у Криму. Водночас надзвичайно цікаві античні алюзії автора, пов’язанні з римським поетом Овідієм і давньогрецькою Троєю, що з нею Литвин ототожнював Торговицю на київських теренах. Пізніші автори, витлумачивши «київську територію» як «територію Києва» й випустивши згадку про Торговицю (котру, очевидно, розуміли як апелятив), ототожнили з Троєю Київ — тож розмірковування над правомірністю такої локалізації леґендарного міста надовго стали загальником усіх праць, тією чи іншою мірою пов’язаних із Києвом.

Повертаючись до діяльності Миколая Радзивілла Чорного, слід зауважити, що його сини, обернені єзуїтами на ревних католиків, пішли шляхом ревізії та прямого знищення «єретичної» спадщини батька, ставши живим уособленням Контрреформації. В українському ж культурному контексті нас, окрім згаданого вище Станіслава Побожного, цікавить лише старший син князя — Миколай Христофор на прізвисько Сирітка.

Відомо, що він здобув добру домашню освіту, а потім навчався у Страсбурзькій академії. Наприкінці 1560-х рр. князь перейшов у католицтво й посприяв релігійній конверсії своїх братів, незважаючи на протести їхнього двоюрідного дядька та опікуна Миколая Радзивілла Рудого. Сирітка повернув католицькій церкві втрачені костели, передав віленським єзуїтам несвізьку друкарню Миколая Чорного. Згодом він збудував у Несвіжі два кляштори, єзуїтський костел і колегіум.

Замолоду Миколай Христофор відзначився на військовій і дипломатичній службі. Він брав участь у Лівонській війні та їздив до Парижа у складі посольства, яке, після смерті Сиґізмунда Авґуста, запросило на спорожнілий престол Яґеллонів Генріха Валуа (1573 р.). Був надвірним (1569 р.) і великим (1579 р.) маршалком, троцьким каштеляном (1586 р.), воєводою троцьким (1590 р.) і віленським (1604 р.). Як королівський комісар брав участь у роботі Берестейського собору (1596 р.), що його наслідком стало утворення греко-католицької церкви.

У 1580 р. Миколай Христофор виїхав до Італії, аби звідти вирушити у Святу Землю, одначе пошесть, яка тоді лютувала на Сході, змусила його відмовитися від небезпечної мандрівки. І все-таки князь не відступився від задуманого. Через два роки він почав знову збиратись у путь. Від цієї подорожі його, як міг, відмовляв король Стефан Баторій, а потім, зваживши на непохитність Сирітки, порадив йому їхати принаймні не через Італію, а через Константинополь. Король сподівався домовитись із турецьким султаном про створення Радзивіллові «режиму найбільшого сприяння». Сталося, однак, навпаки: саме в той час українські козаки своїми діями вкотре розлютили володаря Порти, і, опинись Миколай Христофор на підконтрольних султанові теренах, йому було б непереливки. На щастя, він вирушив уторованою дорогою — через Венецію, де опинився 8 грудня 1582 р. Цікаво, що, з формального боку, його подорож «збільшилась» аж на десять днів. Справа в тому, що саме тоді Папа Римський Григорій ХІІІ започаткував свою знамениту календарну реформу, заради якої скасував десять «зайвих» днів, звелівши вважати той, що настав після 5 листопада, не 6-м, а 16-м у місяці.

Перезимувавши у Венеції, у квітні 1583 р. Миколай Христофор зі своїм почтом подався до Святої Землі. Від Тріполі він та його супутники пішки дісталися Єрусалима. Тут, уклонившись місцям, де жив і страждав Ісус Христос, вони були посвячені в рицарі Гроба Господнього. Потім прочани рушили в Єгипет, де побачили піраміди й побували в Каїрі та Александрії. Мандрівка була досить небезпечною, і те, що кінець-кінцем вона щасливо закінчилася, Радзивілл приписував винятково Божому заступництву. Виснажений, практично без коштів князь повернувся до Венеції рівно за рік від початку цього непростого випробування.

Своє паломництво Миколай Христофор Радзивілл описав у чотирьох листах, адресованих невідомій особі. Три з них побачили світ під час його подорожі, у травні - листопаді 1583 р., а останній було відправлено з Несвіжа, куди князь дістався в липні 1584 р. Збірка цих послань розповсюдилась у рукописних копіях. Відтак у 1601 р. Томаш Третер, «отримавши від їх читання незрівнянну втіху, узяв на себе приємний обов’язок видрукувати їх як для задоволення людської цікавості й загальної користі, так і для того, аби завадити переписувачам спотворювати їх помилками». Він переклав листи з польської на латину та дав їм назву «Єрусалимська подорож найяснішого пана Миколая Христофора Радзивілла, князя на Олиці й Несвіжі» (в літературі цей твір виступає також під скороченою латинською назвою «Переґринація»).

Згодом його надрукували польською й німецькою мовами. Із польського видання 1628 р. було зроблено рукописний переклад у Московії. «Подорож» високо цінували Симеон Полоцький, Димитрій Ростовський, Іоанникій Ґалятовський. У 1679 р. у Новгороді-Сіверському побачила світ праця останнього «Лебідь із п’ятьма перами, або Христос із п’ятьма Божими дарами». Тут не раз зустрічаються образи, запозичені автором із Радзивіллової «Подорожі», передовсім сцена потурчення християнина, котрий відступився від своєї віри, що її свідком Миколай Христофор став у Тріполі. У праці І.Ґалятовського «Небо нове» (1665 р.), автор, посилаючись на текст «Подорожі», описує чудо зі смоківницею. Наведемо цей текст за могильовським виданням 1699 р.:

«В Египте, где Пречистая Дева Богородица живяше с Христом, сыном своим, пред седм лет, не далеко [от] села, названного Натарея, есть до сего часу некая смоковница, от среде до верху раздвоенная, яко бы отвористая, верх же ея преклоненный на кшталт намету. Тое сталося в той час, егда Пречистая Дева приехала до Египту, имела стати в селе Натареи. Иосиф святый, оставивши ея пред селом, отыде искати дому до Натареи, где бы мел с Христом и с преблагословенною материю его житии. Она, ожидаючи его, стала под тою смоковницею, которая зараз; егда под оную Пресвятая Богородица приступила, раздвоившися намет и жилище з себе Христу и матери его сотворила. Стоит тое древо до сего часа на кшталт намету, где турки всегда держат светильник горящий».

Описом свого паломництва Миколай Христофор Радзивілл міцно закарбувався в пам’яті нащадків: як занотував, побувавши 1867 р. в несвізькому родинному некрополі Радзивіллів, М. Костомаров, Сирітка «шанується, наче святий». Однак серед починань князя були й далекі від релігії. Це, передовсім, створення докладної карти теренів Великого князівства Литовського, яка справедливо носить ім'я «Радзивіллівської». За спостереженнями дослідників, ця мапа постала впродовж 1595−1599 рр. Уперше її було надруковано 1603 р., однак до наших часів уціліло лише друге видання карти, здійснене десятиліттям пізніше в Амстердамі, та подальші її копії в атласах Блау.

Більшу частину підготовчих робіт виконав Томаш Маковський — талановитий ґравер, який працював при несвізькому дворі Миколая Христофора Радзивілла. Збереглися лише поодинокі відомості про його діяльність. Серед праць Т. Маковського виділяються ілюстрації, зроблені ним до опису паломництва його патрона та до твору Христофора Дорогостайского «Гіпіка, або Книга про коней». Карта, підготовлена Т. Маковським, вийшла під назвою «Точний опис Великого князівства Литовського та інших країв, до нього прилеглих». Вона не містила імені ґравера — натомість у титулі зазначалося, що мапа побачила світ завдяки «праці, зусиллям і коштам» Миколая Христофора Радзивілла, «Божою ласкою князя на Олиці та Несвіжі». Про її справжнього автора нагадувала лише абревіатура «Т.М. пол[ьський] географ» у пояснювальному тексті до карти.

На відміну від нинішніх мап «Радзивіллівська» містила чимало декоративних деталей. Ми бачимо на ній узвишшя та ліси, війська, що шикуються до бою, кораблі з напнутими вітрилами. Декоративним є й оздоблення такого важливого елементу карти, як її леґенда. Вона прикрашена не лише гербом Великого князівства Литовського, а й грайливими путті, що бавляться пишними ґірляндами. Леґенда містить дев’ять позначок щодо населених пунктів різного штибу: міст, містечок, центрів воєводств і повітів, резиденцій римо-католицьких біскупів та «єпископів грецьких (тобто православних — О.Р.), які звичайно звуться владиками», сіл зі шляхетськими маєтками. Митрою позначалися княжі резиденції, причому на Волині, попри значну кількість місцевих князівських родин, цю позначку було застосовано лише для Острога й Олики. Цікаво, що обидва міста локалізовано на теренах «ближчої Волині»; що ж до «дальшої Волині», то до неї віднесено, зокрема, Білу Церкву й Київ.

Таке районування українських земель нині видається парадоксальним — однак згадку про Київ як частину Волині можна знайти, скажімо, у матеріалах Люблінського сейму 1569 р. Паралельно на «Радзивіллівській карті» занотовано й більш звичну для нас термінологію: як синоніми «дальшої Волині» фіґурують визначення «Україна» та «Низ».

Власне Пониззя Дніпра (від Черкас до його гирла) винесене на окрему, складену з двох частин, мапу. Вона не лише докладно відтворює річище Борисфена (як тоді зазичай називали Дніпро, дотримуючись традицій Клавдія Птолемея), а й містить багату інформацію про пороги та мешканців Запорожжя — козаків. Джерелом цих відомостей уважаються подорожні нотатки австрійського дипломата Еріха Лясоти, котрий здійснив мандрівку на Січ у 1594 р. Можливо, в його оточенні були фахові картографи, чиїй майстерності ми завдячуємо цією чудовою мапою.

Слід зауважити, що сама по собі мандрівка на Низ була тоді доволі небезпечною: давалося взнаки сусідство з Кримським ханством. Про ризики, пов’язані з життям на прикордонні, нагадує навіть леґенда карти Пониззя: маємо в ній спеціальні позначки для зруйнованих замків і містечок. Упадає в око й низька заселеність цього реґіону, котрий за кількістю населених пунктів суттєво поступався Галичині, Поділлю та Волині (Лівобережна Україна на мапі взагалі відсутня). Загалом на «Радзивіллівську мапу» потрапило більше тисячі міст і містечок, чимало з них — уперше. Цим визначається ориґінальність і цінність цієї унікальної картографічної пам’ятки.

Без митців із Радзивіллового оточення не було б і найраніших на сьогодні реалістичних зображень Київщини — хай навіть підґрунтям для цього стали вкрай драматичні події: розорення міста литовськими військами під проводом гетьмана Януша Радзивілла (серпень 1651 р.). Саме тоді голландський художник Абрагам ван Вестерфельд, який перебував у почті князя, замалював більшість київських пам’яток, переважно з теренів Верхнього міста, а також Спасо-Преображенський монастир у Межигір'ї.

Усі ці малюнки дійшли до нас у пізніших копіях. Утім, збереглися й ориґінальні матеріали, також похідні з Радзивіллового оточення, які істотно збагачують наші уявлення про Київ і Київщину середини XVII ст. Ідеться про низку недатованих малюнків зі збірки, котра зберігається у фондах Національного історичного архіву Білорусі. Зазвичай її атрибутують двоюрідному братові Януша Радзивілла — Богуславові (він значиться як її автор в пізнішому за часом написі на першому аркуші зібрання). У 1970;х рр. таку атрибуцію обстоювала білоруська дослідниця Т. Габрусь, яка й увела цю колекцію до наукового обігу. На її думку, виявлені матеріали в основній своїй масі являли собою щось на кшталт збірки архітектурних проектів князя Богуслава, відомого своїми містобудівними ініціативами (передовсім зведенням укріплень західноєвропейського зразка довкола Слуцька). Дослідниця залишилася на цих позиціях і пізніше, у 1990;х рр. Тоді ж вона надрукувала, серед іншого, малюнок міста, що міститься на арк.26 згаданої збірки, охарактеризувавши його як «Міський пейзаж. Малюнок із натури», хоча він і був підписаний автором: «Макарів п[ана] Харлинського». Це сталося, звісно, не через брак фаховості, а, певно, тому, що Т. Габрусь воліла наголошувати на значенні відкритих нею матеріалів винятково для історії білоруської архітектури.

У значно ширшому контексті цю збірку нещодавно розглянув білоруський дослідник М. Волков, указавши на наявність у згаданій колекції креслень і малюнків, які стосуються українських теренів, та опублікувавши, окрім іншого, цікавий план церкви з Межигір'я. Але, головне, він піддав арґументованій критиці погляди Т. Габрусь на сутність і авторство вказаної збірки. Автор переконливо продемонстрував, що вона складається не з проектної документації, а із замальовок уже існуючих споруд та об'єктів (як правило, із чіткою їх локалізацією). Він також конкретизував хронологічні межі створення малюнків: кінець 1640 — початок 1650-х рр. «Київську» їх частину було, безсумнівно, зроблено з натури під час кампанії Януша Радзивілла 1651 р., в якій не брав участі його родич Богуслав. Це, разом з іншими фактами, наштовхнуло М. Волкова на припущення, що не він, а саме Януш Радзивілл є автором малюнків.

Цілком зрозуміло, що підтвердити або спростувати таку гіпотезу може лише фахова графологічна експертиза (адже малюнки супроводжують підписи й нотатки польською мовою). На нашу ж думку, ідеться радше про особу, котра, як і А. ван Вестерфельд, перебувала в оточенні князя й розумілася на його смаках та зацікавленнях. Припускаємо, що цьому авторові належать також зроблені 1651 р. замальовки козацьких знамен, які зберігаються нині у фондах Російської національної бібліотеки у Санкт-Петербурзі. Малюнки ці (у схематичній передачі та з перекладом українською мовою пояснювальних зауваг) на початку 1960;х рр. оприлюднив Я.Ісаєвич. За півстоліття їх було частково репродуковано (у фотографіях) у книзі Ю.Савчука. Знімки дають змогу переконатися в ідентичності почерку їхнього автора й автора малюнків із мінської колекції (у ній, до речі, також є зображення військової хоругви, 22 зв.).

Ким би не був цей анонімний митець, головне, що він залишив нам унікальні ескізи й плани давно втрачених споруд. Серед них чільне місце займає церква Богородиці Пирогощої. Побудована за давньоруських часів і понищена під час нападу на Київ кримського хана Менґлі Ґірея (1482 р.), ця сакральна споруда згодом отримала статус соборного храму Києво-Подолу й пережила друге народження на початку XVII ст., коли була відремонтована й поновлена під керівництвом архітектора Себастіана Брачі (1613−1614 рр.). Вона відігравала неабияку роль і у світському житті місцевої міщанської громади — тут зберігалися київські актові книги за декілька століть («книги старовечные, в которых записаны были привилеи древних великих князей руских и королей польских, росправы, записи городские, земские, комиссарские и дозорные дела, рубежи и каптуровые права, которые были еще прежде земских и городских, и все дела, памяти достойные»). Усі вони загинули, коли собор став жертвою масштабної пожежі, що охопила Поділ у серпні 1651 р. Це додає особливої ваги малюнкам і кресленням із Радзивіллівської збірки, адже, по суті, Пирогощу можна побачити ледь не за мить до цього лиха! При цьому історики архітектури отримують не лише половинне зображення «соборної мурованої» церкви «С[вятої] Пречистої» (арк.14), а й два її плани — поспіхом зроблену чернетку (арк.14 зв.) і ретельніше виконану, але все-таки незавершену його версію (арк.11; див. ілюстр.1—2). Хтозна, чи не є ця незавершеність наслідком раптової пожежі?..

Попри ескізність обох креслень і малюнка, у комплексі вони дають доволі рельєфне уявлення про екстер'єр і пропорції собору. Передусім ми можемо побачити лаконічне оформлення фасаду будівлі й бічні бані, додані при її реконструкції архітектором С. Брачі (їх у 1650-х рр. зауважив Павло Алеппський). Це був невеликий хрестовобаневий тринефний храм. Поверхню абсид розчленовували лопатки, а стіни — лопатки з напівколонами. Невідомий художник показав на плані чотири хрещатих стовпи, подавши (у ліктях) їх параметри й відстань між ними. Насправді ж їх було шість, але на незавершеному малюнку ми бачимо лише «натяк» на існування п’ятого стовпа. На планах позначено олтар і хори, указано виміри основного об'єму споруди (21×22^) й центральної абсиди (13^x9), довжину бічної абсиди (9), ширину трансепта (7^) й товщину стін (2^).

Цікаво, що на арк.14 зв., окрім плану Богородиці Пирогощої, міститься ще й незрозумілий на перший погляд реєстр — М. Волков розцінив його як перелік військового спорядження. Насправді ж цю характеристику можна прикласти хіба до прикінцевої частини реєстру, де згадуються 3 штуки олова, 20 гаківниць, кулі й ланцюг. Натомість на його початку маємо фразу, більш ніж туманну за своїм змістом:

«В С[вятій] Пречистій Соборній Нечай лікті[в] 2.

Берна[р]динський 1%".

На наступному аркуші міститься ключ до розуміння цих слів. На звороті арк.15 під указівкою на розташування об'єкта («С[вята] Пречиста Соборна») намальовано дзвін із супроводжувальним надписом «Нечай» і зазначенням його розмірів: завдовжки — 2 лікті й долоня, завширшки — 2^ лікті. Остання цифра трохи відрізняється від тієї, що вказана на арк.14 зв. («лікті[в] 2) разом із позначкою діаметра (0). Натомість розміри «Берна[р]динського» дзвону, занотовані поряд із малюнком «Нечая» («[тут-таки] і Берна[р]динський на лік. 1^»), ті самі, що й на арк.14 зв.

Стає очевидним, що в обох випадках ішлося про дзвони Пирогощої — причому обидва, вочевидь, являли собою «конфіскат» доби Визвольної війни: один походив із храму ченців-бернардинців, а другий був в якийсь спосіб пов’язаний з одним зі сподвижників Богдана Хмельницького — полковником Данилом Нечаєм, котрий певний час командував київською залогою.

Одначе на арк.14 зв. згадуються не лише Пирогоща, а й інші київські храми (Св. Спаса, Св. Миколи Набережного, Братський та Воскресіння). І хоч у тексті жодного разу не фіґурує слово «дзвін», загальний контекст та декілька позначень діаметру вказують на те, що йдеться саме про дзвони цих церков (по одному в кожній), ретельно кимсь виміряні (відповідні розміри в ліктях становлять 1^, 1, 1^, 1^).

Збереглися дані, які пояснюють цю дивну «арифметику». У 1651 р. один київський міщанин сповістив бєлґородського воєводу, що в Києві «дзвони з усіх церков забрано й на байдаки навантажено, але шість байдаків, із Божої ласки, козаки відбили». Отже, як бачимо, у литовському таборі хтось вів облік трофейних дзвонів, а подеколи їх замальовував. Незрозумілою, однак, залишається наявна тут-таки згадка про війта:

«В Братській війт Паволоцький лі[ктів]1 ⁴Л».

Вона присутня й на арк.13:

«Братська війт Паволоцький».

На цьому ж аркуші містяться (перевернуті стосовно вказаного запису) нотатки, аналогічні наявним на арк.14 зв.:

«Микола Притиський 1 С[вятий] Василій лік[тів] %».

Без сумніву, згадка по війта якимось чином позначає дзвін Братської церкви — так само, як і «Нечай» окреслює один із дзвонів Пирогощої. Ідеться, гадаємо, про ще одного козацького ватажка — Івана КунцевичаМиньківського, котрий тривалий час був війтом містечка Паволоч, а після початку Визвольної війни став одним із керівників Паволоцького полку. Загалом у наданні дзвонам особових імен немає нічого незвичного. Але в нашому випадку йшлося про фіксацію імені/статусу осіб, котрі відзначились як церковні благодійники в доволі специфічний спосіб: вони дарували православним храмам дзвони, зняті, скоріш за все, із дзвіниць католицьких костелів. При цьому «іновірство» подібних об'єктів не бралося до уваги — як і, скажімо, у Росії, де в ХУІІ—ХУІІІ ст. місцеве духівництво не гребувало дзвонами, вивезеними як здобич зі Швеції чи Ліфляндії. Так само прийнятним уважав Іван ІІІ дарунок від свого союзника — кримського хана Менґлі Ґірея: золоті потир і дискос зі Св. Софії, захоплені при погромі Києва в 1482 р. Зі свого боку, за періоду Смути православні з українських земель не дуже зважали на «єдиновірство» московитів. Так, волинський зем’янин Олександр Підгороденський, ревний захисник православ’я й учасник церковного собору в Бересті (1596 р.), у 1611 р. пограбував Іллінську церкву в Москві та якийсь храм у Можайську, а захоплені при цьому ризи, ікони, книги тощо він пожертвував своїй церкві «на славу Господа Бога».

Повертаючись до арк.13, зауважимо два наявні на ньому малюнки. Це, передовсім, половинне зображення церкви, з яким сусідить уже згаданий напис:

«Братська війт Паволоцький».

Можливо, це й справді церква Братського монастиря — хоча, з одного боку, її екстер'єр не збігається з описом, залишеним нам П. Алеппським, а, з іншого боку, ця споруда надзвичайно нагадує дзвіницю Св. Софії, якою її зобразив А. ван Вестерфельд (тільки та видається масивнішою й більш присадкуватою). Безперечною є хіба що київська «прописка» будівлі, спеціально застережена художником. Це ж стосується й намальованого поряд «клепала залізного», яке також опинилося серед трофеїв Радзивілла. Воно мало в довжину три лікті й дві п’яді, п’ядь завширшки та було з палець завтовшки (див. ілюстр.3).

Не менш цікаві малюнки маємо й на арк.12: уже надрукований М. Волковим план межигірської церкви (дерев'яного Спасо-Преображенського храму, відомого за малюнком А. ван Вестерфельда), зображення гармати («мортири спижевої», чия належність до київського арсеналу суто здогадна) й дзвона, що його білоруський науковець розцінив як межигірський. Між тим, над малюнком зазначено, що це дзвін Св. Михайла, і вказано його діаметр: Ш ліктя. Ідеться, без сумніву, про власність якогось із київських храмів—"Михайла Золотоверхого" чи «Михайла Видубицького», котрі обидва згадуються як розграбовані литовським військом у 1651 р. Нижче ж міститься черговий список київських дзвонів, що в ньому, як і в реєстрі на арк.14 зв., фіґурують храми Воскресіння, Св. Пречистої (Пирогощої), Св. Спаса та Братський із «війтом Паволоцьким». До цього додається Св. Софія — але, на жаль, розміри її дзвону не відчитуються: аркуш місцями витертий, та й наявні на ньому записи зроблено ніби в поспіху, неохайно, із викресленими повторами («Микола», «Братська»).

Окрім суто київського матеріалу, мінська збірка містить низку зображень, дотичних Макарова. Чим це містечко так зацікавило художника, невідомо. Щоправда, на думку відомого краєзнавця Л. Похилевича, в історії поселення була сторінка, пов’язана з Янушем Радзивіллом. Дослідник зауважив, що у працях св. Димитрія Ростовського, котрий народився в Макарові у грудні фатального 1651 р., є вказівка на те, що в ті часи ним володіла (дослівно: тоді «була») «воєводина Радзивіллова», тобто дружина гетьмана — Марія (уроджена Лупул). Однак насправді йдеться про помилку при відчитуванні тексту «діаріуша» святителя («воеводина» замість «воина» Радзивіллова).

Не дивно, що про дружину Радзивілла немає жодної інформації в «Географічному словнику Царства Польського», де докладно простежено перебіг боротьби за ці землі. Відповідно до даних Е. Руліковського, у переддень Визвольної війни за Макарів точилася суперечка між Криштофом Харленським (Харлинським), який фактично володів містечком згідно із заповітом його племінника Криштофа Макаревича, та зведеними сестрами покійного.

Тож і на згаданому вище малюнку, опублікованому Т. Габрусь у 1993 р., Макарів фіґурує як власність «п[ана] Харлинського» (арк.26). Щоправда, дослідниця не помітила, що це лише половина зображення містечка; його решта, як слушно зауважив М. Волков, міститься на арк.4 зв. Поєднані разом, малюнки подають панораму поселення, на якій за допомогою умовних позначок показано:

• — церкву нову (арк.26);
• — башточки [укріплень] (арк.4 зв., 26);
• — браму до міста від млина (арк.4 зв.);
• — браму занедбану («zagubiona»; арк.26; див. ілюстр.4−5);
• — церковку стару (арк.26).

Окрім цього, на арк.26 помічено «став», а на арк.4 зв. окремо намальовано «нову церкву» (із підписом «Сама церква — бік»). Це, вочевидь, Іллінська, про яку збереглася згадка, датована 1746 р. На той час церква була давньою, похиленою, на межі руйнації, і мала «три верхи й опасання». На малюнку опасання немає - тож, воно, вочевидь, було додано до будівлі у другій половині XVII ст.

Що ж до «старої церковки», якої на панорамі Макарова практично не видно, то художник замалював її склепіння (арк.41) і план (арк.41 зв.). В обох випадках вона зветься просто «макарівською церквою». Будівля мала ґранчасту апсиду й становила в основі прямокутник, наближений до квадрата (14×13^ ліктів). При цьому, здається, не всі її параметри, указані на арк.41 зв., відповідають дійсності. Скажімо, розміри нартекса, з огляду на його форму, аж ніяк не можуть становити 8×8^ ліктів. Справа в тому, що як самий малюнок, так і наявні тут літери й цифри явно наведені - і, вочевидь, той, хто в такий спосіб їх «поновлював», подеколи помилявся при відчитуванні оригіналу. На арк.41 малюнок так само наведений — на відміну від тексту, який супроводжує дві умовні позначки: «Стіна, при котрій олтар»⁶⁵ і «Стіна, вирізана на олтар».

Загалом графічні матеріали, збережені в мінській колекції, становлять надзвичайно цінне джерело для історії української сакральної архітектури. Вони також донесли до нас унікальну інформацію про київські дзвони, висвітливши практично незнаний аспект подій 1651 р. І у цьому вповні виявилась іронія історії: як у давнину Везувій, знищивши Помпеї, зберіг їх для людства, так і розорення Києва військами Радзивілла, завдяки працям художників з його оточення, уможливило наше знайомство з реаліями церковного життя середини XVII ст.

Підсумовуючи, зауважимо, що розглянуті нами сюжети не вичерпують, звісно, усього розмаїття культурних впливів та імпульсів, пов’язаних із діяльністю Радзивіллів і прямо дотичних України. Сподіваючись у перспективі присвятити їм ще декілька публікацій, хочемо цим привернути увагу до необхідності поглибленого студіювання історико-культурної спадщини Радзивіллів на українських теренах.