Режисери — реформатори XX ст. у царині театру

Митець російського театру К. С. Станіславький

Саме на зламі століть і розпочнеться цікавий культуротворчий процес активної взаємодії науки та мистецтва (у даному випадку — театрального). Це приведе до виникнення всесвітньо відомої системи К. С. Станіславського, наріжними засадами якої були ідеї «надзавдання» та «наскрізної» ідеї, що мали нерозривний зв’язок з мистецтвом.

Значний вклад вніс у розвиток театрального мистецтва К. С. Станіславський, справжнє прізвище Алексєєв (1863−1938) — російський режисер, актор, теоретик і педагог, реформатор російського театру. Його глибинне розуміння природи та специфіку театрального мистецтва зумовило своєрідну універсальність Станіславського, що виявилася у трьох іпостасях: художньо-практичній, організаційній і теоретичній.

Творчий шлях митця являв собою рух від акторської діяльності до режисури. Його акторська палітра була надзвичайно різноманітною:

Підколесін в «Одруженні» М. Гоголя, Нещасливцев у «Лісі» О. Островського, Арган в «Удаваному хворому» Ж. Б. Мольєра, Сатін у «На дні» М. Горького, Астров у «Дяді Вані» А. Чехова та ін.

Як режисер К. С. Станіславський здійснив постановки спектаклів «Плоди просвітництва», «Цар Федір Іванович», обидва О. Толстого, «На дні» М. Горького тощо. Разом зі своїм колегою В. І. Немировичем-Данченком він сприяв популяризації драматургії А. П. Чехова, зокрема дав сценічне життя славнозвісній «Чайці».

Організаційний аспект діяльності митця був пов’язаний зі створенням Московського художнього театру, що посів гідне місце в структурі мистецького руху XX ст.

Теоретичні пошуки К. С. Станіславського уможливили створення так званої «системи Станіславського» — комплекс вправ для акторів, який спрямований на краще психологічне входження у роль, грунтується на вивченні природи акторської професії і є логічним підсумком та узагальненням власного творчого досвіду митця (детально описана у творі «Робота актера над собой» 1938 р.).

Основні принципи «системи Станіславського:

• — принцип життєвої правди;
• — принцип ідейної активності мистецтва, який знайшов своє вираження в навчанні про надзадачу;
• — принцип, який стверджує дію в якості збудника сценічних переживань і основного матеріалу в акторській майстерності;
• — принцип органічної творчості;
• — принцип творчого перевтілення актора в образ.

Альтернативою системі К. Станіславського стала теорія «відчуження», представниками якої у Росії були В. Е. Мейерхольд (1874−1940) та Є. Б. Вахтангов (1883−1922).

У спектаклі Є. Вахтангова «Принцеса Турандот» актор і персонаж спочатку об'єднувалися між собою, а потім повністю розходилися, зберігаючи дистанцію, яка допомагала виконавцеві висловити ставлення до свого героя.

У Західній Європі «ефект відчуження» виявився основним естетичним принципом «епічного театру» видатного німецького драматурга, режисера, теоретика мистецтва Б. Брехта (1898−1956).

У своїх спектаклях «Матінка Кураж та її діти», «Добра людина з Сезуана» митець апелював до інтелекту та розуму людини.

Режисерські прийоми та художні принципи К. С. Станіславського, В. Е. Мейерхольда, Є. Б. Вахтангова були інтерпретовані на сцені такими блискучими акторами, як В. І. Качалов, М. П. Хмельов, А. Г. Коонен, А. К. Тарасова, та іншими, а у подальшому мали вплив на творчі пошуки О. Єфремова, А. Демидової, О. Табакова, Є. Євстигнєєва, С. Юрського, Ю. Мажуги, М. Рушковського та ін.