Національна модель економічного розвитку Китаю

Курсова робота на тему:

Національна модель економічного розвитку Китаю

План Вступ

1. Теоретичні засади дослідження національний моделей економічного розвитку країн

1.1 Сутність національних моделей економічного розвитку країн

1.2 Азійські моделі економічного розвитку

2. Національна модель економічного розвитку КНР

2.1 Особливості трансформації економіки Китаю

2.2 Бенчмаркінг інноваційного розвитку Китаю

3. Пріоритетні напрями розвитку КНР

3.1 Стратегічні шляхи підвищення конкурентоспроможності Китаю

3.2 Технологічне лідерство Китаю Висновки Використана література

Вступ Актуальність дослідження. Виникнувши в 1949 р., сучасна Китайська Народна Республіка пройшла через ряд драматичних етапів у своїй історії, включаючи руйнівну «культурну революцію», щоб в кінці 1970;х рр. розпочати внутрішні соціально-економічні реформи, які на початку 2000;х рр. вивели країну на траєкторію одного з лідерів світового економічного розвитку. Стрімке економічне зростання Китаю, його прискорена інтеграція в світову економіку і, як наслідок, сьогодення і майбутнє вплив на міжнародні відносини зробили аналіз ролі КНР у світовій політиці та економіці в останні роки дуже актуальною дослідною темою. Китай змінює світову конфігурацію співвідношення сил, що склалася політичну та економічну ієрархію країн. У нашій країні Китай сприймається майже виключно як країна, надзвичайно вдало проводить ринкові реформи і демонструє видатний приклад динамічного розвитку. Враховуючи зростання впливу Китаю на міжнародній арені, а також його істотний вплив на розвиток світової економіки, можна стверджувати про актуальність теми роботи. Посилення ролі країн Азії, а особливо, Китаю у світовому господарстві не може залишитись поза увагою. Китайська економіка стає потенційним лідером на світовій арені та має доволі значний вплив як на окремі країни, так і на світове господарство в цілому. Тому, зважаючи на недостатнє дослідження даної теми, необхідно говорити про її актуальність в сучасних умовах зростання китайської економіки та поширення її впливу на інші країни світу.

КНР — одна з великих світових держав. Країна входить до ядерного клубу, запускає космічні апарати, є постійним членом Ради Безпеки ООН. Китай забезпечений величезними ресурсами. Кожна п’ята людина на Землі - китаєць. Китай є найбільшим у світі виробником зерна, м’яса, овочів і фруктів, олова, вугілля, бавовни. Крім того, КНР входить в п’ятірку найбільших світових виробників свинцю, цинку, алюмінію, нікелю і деревини. На території КНР ведеться видобуток нафти, газу, рідкоземельних металів (молібден, ванадій, сурма), урану. Китай займає перше місце у світі за розміром гідроенергетичних ресурсів. Економічна система КНР своєрідна тим, що являє собою ринкові відносинни під контролем комуністичної партії. Незважаючи на таку державну ідеологію, Китай є одним з лідерів за темпами економічного зростання. В даний час за деякими оцінками економіка КНР складає 45% економіки США.

Тим не менш зарахувати Китай до країн Великої Сімки поки передчасно. КНР відчуває нестачу власних технічних і фінансових можливостей для модернізації національної економіки. Характерними рисами моделі економічного розвитку КНР аж до кінця 1990;х років були дві особливості: високі темпи розвитку, переважно екстенсивний характер економічного зростання.

Обєктом дослідження роботи виступає економічне лідерство Китаю.

Предметом дослідження даної роботи є концептуально-методологічні засади та практичні підходи до визначення особливостей зовнішньоекономічного лідерства Китаю на світових ринках.

Методологічною базою для написання роботи виступає комплекс загальнонаукових методів, які стали основою дослідження експансії Китаю на світові ринки. Методологічний апарат дослідження складають: економіко-математичний підхід, історично-логічний, спеціальні економічні методи (структурного, дисперсійного, факторного аналізу), порівняльний та системно-структурний метод, а також метод аналізу та синтезу, кількісного та якісного аналізу, наукової індукції та дедукції. Крім того, статистичний та аналітичний методи використовувались для аналізу стану і динаміки розвитку економіки Китаю, а також для визначення її подальших перспектив.

Поряд з традиційними виробництвами отримали розвиток електронна промисловість, аерокосмічна, автомобілебудування. Успіхи в господарському розвитку багато в чому пов’язані з рішенням продовольчої проблеми. Це в свою чергу забезпечило значне поліпшення становища селян, особливо в південних провінціях країни, де реальні грошові доходи сільського населення зрівнялися з доходами городян. Елементом менталітету китайців стає думка про поступове перетворення Китаю в провідну економічну державу XXIв.

Подальші перспективи економічного розвитку Китаю та можливості його глобального економічного лідерства привертають увагу багатьох експертів, як вітчизняних так і зарубіжних. Важливу роль у теоретичному дослідженні проблематики сутності світового господарства в цілому відіграють праці таких вчених-економістів: Антонюка Л. Л., Авдокушина Е. Ф., Філіпенко А.С., Кіреєва А.П., Ніколаєвої І.П., а також інших дослідників — Кривенко К. Т., Савчука В. С., Бєляєва О.О., Ілларіонова А., Міхеєва В. Значний вклад у розкриття зазначеної проблематики зробив іноземний спеціаліст з питань дослідження ретроспективи китайської економіки — Ангус Медісон.

Метою роботи є наукове дослідження сучасних тенденцій та динаміки розвитку економіки Китаю, в умовах глобального лідерства країни та тлі поточних світових економічних процесів, визначення впливу економічного піднесення Китаю на світові ринки, а також моніторинг стану двосторонніх економічних відносин та їх перспектив.

Залежно від поставленої мети роботи необхідно вирішити ряд наступних завдань:

— визначити теоретичні основи функціонування світового господарства;

— розкрити методологічні підходи до систематизації країн світу;

— відстежити історичний процес формування економічного розвитку Китаю;

— здійснити аналітичну оцінку впливу зовнішньоекономічної експансії Китаю на світові ринки;

— дослідити суть феномену конкурентоспроможності китайської економіки в умовах доступності ведення бізнесу.

1. Теоретичні засади дослідження національний моделей економічного розвитку країн

1.1 Сутність національних моделей економічного розвитку країн Економіка будь-якої країни може розглядатися як економічна система, яка складається із трьох основних елементів — продуктивних сил, виробничих відносин і господарського механізму. Складові економічної системи можуть перебувати у різному стані, їх розвиток може здійснюватися під впливом дії комплексу факторів матеріального та ідеологічного характеру. Відповідно, національні економіки функціонують у межах певних типів економічних систем, в яких в залежності від специфічних рис формуються ті чи інші моделі господарювання. Для з’ясування особливостей розвитку національних економік використовується широке поле критеріїв, які дозволяють їх класифікувати[33;c.180].

Ускладнення господарського життя потребувало розроблення найскладніших концепцій національної економіки. А. Сміт і його послідовники поставили перед собою завдання комплексного дослідження всієї системи національної економіки, проаналізувавши як внутрішні закономірності господарських явищ і процесів, так і їхні зовнішні прояви. Національну економіку розглянуто як сукупність окремих індивідуальних господарств, де діяльність кожного приносить користь не лише йому, але й суспільству у цілому. В основу функціонування національної економіки А. Сміт і його послідовники поклали принцип «laisser-faire», який передбачав невтручання держави у господарський процес[34;c.20].

Практично в один і той же час Т. Мальтус, Д. Рікардо, Н В. Сеніор, Ж. Б. Сей, згодом Дж. Ст. Міль та інші розробили власні оригінальні теорії національної економіки, прагнучи ґрунтовніше й різнобічніше проаналізувати глибинні процеси господарського розвитку. Т. Мальтус звернув увагу на процес демографічного відтворення та його впливу на розвиток господарства країни, обґрунтував природний закон народонаселення. З його теоретичних підходів також випливає проблема циклічного розвитку національної економіки. Вчений довів, що може виникнути перевиробництво економічних благ через недостатній платоспроможний попит.

В основі економічної системи Д. Рікардо лежить теорія розподілу, в якій розглянуто взаємозв'язок заробітної плати, прибутку й ренти. Згідно з поглядами Д. Рікардо в національній економіці виникає серйозна проблема, оскільки зростання заробітної плати призводить до зменшення прибутків і тим самим до зникнення стимулів до нагромадження. Тому необхідно створити такі умови, які б сприяли збільшенню прибутків капіталістів, що забезпечувало б економічне зростання країни. Свою модель національної економіки вчений доповнив теорією зовнішньої торгівлі, в основі якої лежить принцип порівняльних переваг[32;c.11].

Модель національної економіки Ж. Б. Сея знаменувала перехід Франції до нового типу економічних відносин. У дослідженні національної економіки вчений керувався логічною схемою. Спочатку він розглядав процес виробництва й розробляв теорію трьох чинників виробництва, потім аналізував розподіл і споживання суспільного продукту. Ж. Б. Сей вказував, що промисловість поступово буде займати провідні позиції в структурі національної економіки, оскільки саме там формується капітал. Концепція національної економіки Ж. Б. Сея доповнювалась теорією ринків, згідно з якою кризи надвиробництва є неможливими, оскільки товари обмінюються на інші товари й виробництво одних зумовлює потребу в інших.

У праці Дж. Ст. Міля «Принципи політичної економії» проаналізовано вплив економічного прогресу на розвиток виробництва й розподіл. Новаторськими є підходи вченого до розгляду процесу виробництва, зокрема він зазначав, що капітал є основною умовою виробництва, що знаходить відображення в його основних законах. Дж. Ст. Міль зазначав, що тимчасово неінвестований капітал стримує розвиток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць. Його теорія національної економіки відображала тогочасні тенденції розвитку господарства в Англії, вчений не відкидав ідеї соціального самовдосконалення суспільства. Українські вчені також не залишили поза своєю увагою концепції і доктрини національної економіки, розроблені представниками класичного напряму в економічній науці. Про моделювання національної перспективи України на початку й в середині XIX ст. мова не йшла, оскільки територію нашої країни було поділено між двома імперіями, Російською і Австро-Угорською, проте, українські економісти-теоретики, які жили й працювали у цей час, мали патріотичні почуття. С. Десницький, навчаючись в університеті Глазго (Шотландія), став палким прихильником науки А. Сміта, його ідеї виклав при дослідженні власності і її впливу на господарський розвиток.

В сучасній економічній літературі типологізація країн світу завжди розглядають виходячи з поняття «модель економіки», яке почало застосовуватися в системі суспільно-економічних наук в останній чверті ХХ ст., проте навіть і зараз не має загальноприйнятого тлумачення. В останні роки практично всі тлумачення дефініції «модель» зводяться в основному до двох пояснень. Перше з них визначає модель економіки як схематичний опис будь-якого явища чи процесу в суспільстві, друге — трактує як зразок, що слугує еталоном для відтворення (Рис. 1.).

Рис. 1. Моделі економічного розвитку країн

Поняття країнової моделі використовують лише у тому випадку, коли соціально-економічний і політичний розвиток національної держави демонструє упродовж тривалого періоду стабільність ключових параметрів, що закладені в її основу. Не менш важливим елементом є специфіка моделі, тобто перелік суттєвих структурних елементів, які відрізняють її від вже існуючих. Серед найбільш відомих визначень дефініції «країнова модель» зупинимось на тлумаченні В. П. Колесова та М.Н. Осьмової (2000), які стверджують, що країнова (регіональна, субрегіональна) модель економічного розвитку — це сукупність елементів, що формують цілісність національного господарства та механізм, який забезпечує тісний зв’язок та взаємодію цих елементів. За своїм характером вони є природними, технологічними, економічними, соціальними, соціокультурними, історичними[32;c, 12].

Критерії, за якими оцінюють зміст моделі, є достатньо відомими: співвідношення форм влади; рівень розвитку суспільства та форми організації ринкового середовища у цілому та окремих його сфер; межи та методи державного впливу на економіку; мета та засоби економічної політики, що реалізується; джерела та масштаби фінансування економіки, рівень її інноваційності; ступінь відкритості економіки; динаміка, структура та управління зовнішньоекономічними зв’язками тощо. До цього нерідко додаються ще й макроекономічні показники, про які вже йшлася мова раніше[35;c.650].

Найважливішим елементом, який визначає можливості розвитку національних економік є продуктивні сили. З огляду на рівень розвитку продуктивних сил існує декілька класифікацій. Найбільш узагальненою з них є групування країн за досягнутим рівнем економічного розвитку, що розроблене ООН. Ця класифікація поділяє 160 країн світу по даним за 2010 р. на три групи:

— розвинуті країни (35 країн);

— країни з перехідною економікою — від командно-адміністративної до ринкової (18 країн);

— країни, що розвиваються (107 країн).

Група розвинутих країн (developed economies) включає 27 країн-членів Європейського Союзу та три країни, які не входять у дане співтовариство (Ісландію, Норвегію і Швейцарію), а також п’ять найбільш потужних національних економік у інших частинах світу (Австралію, Канаду, Нову Зеландію, Сполучені Штати Америки, Японію). У цьому угрупуванні виокремлюється сім найрозвинутіших країн, так звана «велика сімка» (G7) — Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, Сполучені Штати Америки, Франція, Японія. Група розвинутих країн об'єдналася у Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до складу якої нині входить 33 країни. За останні десять років до складу ОЕСР було прийнято Туреччину, Мексику, Ізраїль, Південну Корею[34;c.20].

До країн з перехідною економікою (economics in transition) входить 6 країн Південно-Східної Європи (Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Хорватія, Чорногорія) та 12 країн на пострадянському просторі (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркме-ністан, Узбекистан, Україна).

Країни, що розвиваються (developing economies), утворюють найчисельніше угрупування і за методикою ООН виділяються по регіонам: 24 країни у Латинській Америці і Карибському регіоні, 51 країна у Африці, 13 країн у Східній Азії, 6 країн у Південній Азії і 13 країн у Західній Азії. За рівнем економічного розвитку ця група країн є досить нерівномірною. Поряд з недостатньо розвинутими країнами є дві підгрупи країн, які за рівнем ВВП на душу населення могли б входити до групи розвинутих країн. Перша з них — це нафтодобувні країни (Венесуела, Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Об'єднані Арабські Емірати та інші). Друга — це «нові індустріальні країни» (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Індонезія, Таїланд, Філіппіни, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та інші). Деякі з цих країн, як зазначалось вище, прийняті до співтовариства розвинутих країн — ОЕСР[31;c.190].

З позиції стану розвитку продуктивних сил більш конкретною є класифікація за рівнем валового національного доходу (ВНД) на душу населення, яка також розроблена ООН. По даним за 2009 р. на основі Атласної методики Світового банку 160 країн світу було поділено на такі групи:

1) країни з низьким доходом — 35 країн з доходом на душу населення, який не перевищує 995 дол.;

2) а) 41 країна з доходом на душу населення від 996 до 3945 дол.;

б) 36 країн з доходом на душу населення від 3946 до 12 195дол.;

3) 48 країн з доходом на душу населення, який перевищує 12 196дол.

Україна належить до групи країн з нижчим середнім доходом і її позиція не змінюється протягом усіх років незалежності. За цей період більшість країн на пострадянському просторі покращили своє становище. Групу країн з низьким доходом залишили наступні країни: Азербайджан перейшов до групи країн з середнім доходом, а Вірменія, Молдова і Туркменістан — до групи країн з нижчим середнім доходом, до групи країн з середнім доходом також приєдналися Білорусь, Казахстан, Латвія, Російська Федерація, а Естонія і Литва увійшли до складу країн з високим доходом.

Результативність функціонування продуктивних сил визначається технологіями. Відповідно, для кожної національної економіки є характерним домінування певних техніко-економічних укладів. В залежності від ступеня розвитку технологій розрізняють доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні економіки[32;c.10].

Доіндустріальна економіка базується на розвитку сільського і лісового господарства, полювання та рибальства. Визначальною ознакою доіндустріального суспільства є переважне використання ручної праці на основі простої кооперації.

Основою розвитку індустріальної економіки є використання машин, провідними галузями стають промисловість та будівництво. Для її структури є характерним домінування випуску товарів, тобто розвиток сфери матеріального виробництва.

Перехід до постіндустріальної економіки пов’язаний з принциповою зміною ролі людини у виробничому процесі. При машинному виробництві робітник брав безпосередню участь у виробничому процесі. У постіндустріальній економіці поряд з машиною з’являється управляюча система (комп'ютер), що обмежує участь робітника у виробництві виконанням функцій регулювання і контролю. Розвиток матеріального виробництва у постіндустріальній економіці завдяки інформатизації, автоматизації і роботизації виробничих процесів відбувається на основі меншої кількості трудових ресурсів, що дає змогу використовувати більше працівників у сфері послуг. Постіндустріальна економіка характеризується поглибленням поділу праці, галузева спеціалізація доповнюється внутрішньогалузевою і подетальною, що приводить до підвищення у кінцевому продукті питомої ваги доданої вартості. У структурі постіндустріальної економіки визначальна роль належить сфері виробничих і невиробничих послуг (транспорт, зв’язок, торгівля, фінансово-кредитна діяльність, наука, освіта, культура, охорона здоров’я, управління, тощо). Частка послуг у ВВП США, Канади, Японії та більшості західноєвропейських країн становить 75−85%[30;c.16].

Заслуговує на увагу класифікація країн за рівнем економічної свободи. Газета Wall Street Journal і дослідницький центр Heritage Foundation розробили Індекс економічної свободи (ТЕС), який базується на 10 індексах (свободи бізнесу, свободи торгівлі, податкової свободи, свободи від уряду, грошової свободи, свободи інвестицій, фінансової свободи, захисту прав власності, свободи від корупції, свободи трудових відносин). Індекс вимірюється за шкалою від 0 до 100, при цьому показник 100 відповідає максимальній свободі, а 0, відповідно, мінімальній. По ІЕС усі країни поділяються на наступні групи:

— країни з вільною економікою (з показником 80−100);

— країни з переважно вільною економікою (з показником 70−79,9);

— країни з помірно вільною економікою (з показником 60−69,9);

— країни з переважно невільною економікою (з показником 50−59,9);

— країни з невільною економікою (з показником 0−49,9).

По даним за 2011р. провідні позиції за ІЕС обіймали такі країни, як Гонконг (89,7), Сінгапур (87,2), Австралія (82,5), Нова Зеландія (82,3), Швейцарія (81,9), Канада (80,8), Ірландія (78,7), Данія (78,6), США (77,8). В цей же період на пострадянському просторі до країн з переважно вільною економікою були віднесені Естонія (75,2), Литва (71,3), Грузія (70,4), до країн з помірно вільною економікою — Вірменія (69,7), Латвія (65,8), Казахстан (62,1), Киргизстан (61,1), до країн з переважно невільною економікою — Азербайджан (59,7), Молдова (55,7), Таджикистан (53,5), Російська Федерація (50,5), до країн з невільною економікою — Білорусь (47,9), Узбекистан (45,8) і Україна (45,8)[29;c.40].

Найбільш розвинені країни, економіка яких визначається як постіндустріальна, по різному реалізують можливості ринкових відносин, їх державного регулювання. Відповідно, під впливом особливостей історичних, природо-кліматичних і соціально-економічних умов, а також національних традицій у цих країнах склалися свої ринкові моделі розвитку національних економік. Ринкові моделі розвинених країн відрізняються розмірами та співвідношенням державного і приватного секторів, виробничими і організаційно-управлінськими структурами, системами мотивації, критеріями ефективності, методами державного регулювання економіки. Відмінності моделей національних економік проявляються і у соціально-економічних наслідках функціонування ринкових відносин. Це стосується ступеня нерівномірності розподілу доходів, ролі бюджетного фінансування у вирішенні соціальних проблем. Остаточно моделі національних економік формуються як результат різних варіантів державної економічної політики[28;c.12].

1.2 Азійські моделі економічного розвитку

60—80-ті роки XX століття стали періодом глобальних змін у загальній структурі країн, що розвиваються, — з їхнього середовища виділилась група так званих нових індустріальних країн (НІК), «нових індустріальних» економік. Переважно до цієї групи зараховують чотири країни Південно-Східної Азії — Гонконг (Сянган), Сінгапур, Тайвань, Республіку Корею, а також три латиноамериканські держави — Аргентину, Бразилію, Мексику. Це — НІК першої хвилі, або першого покоління, найпотужніші щодо розвитку економіки. Стосовно об'єднання цих країн і територій (бо не всі вказані держави є незалежними: Гонконг вже став складовою Китаю; КНР своєю частиною вважає й Тайвань; Південна Корея — частина роз'єднаної держави) у «нові індустріальні» серед економістів немає заперечень. Щодо інших країн цієї групи, про які мова піде нижче, то їхня приналежність до НІК визнається не завжди.

Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило, Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління — Кіпр, Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого — Філіппіни, південні провінції Китаю або увесь Китай. З’являються цілі зони «новоіндустріальності», полюси економічного зростання, вплив яких поширюється передовсім на найближче розташовані регіони[27;c.12].

Останнім часом, класифікуючи деякі НІК і постсоціалістичні країни, економісти використовують термін «ринки, що виникають (emerging markets). Ознаками зарахування у цю групу країн вважаються: показник рівня інфляції у середньому 5% на рік і дохід на душу населення — 8160 дол. США.

За деякими важливими показниками економічного розвитку НІК виділяються не лише серед країн, що розвиваються, але й серед промислово розвинених держав.

З 1960 до 1993 р. 7 із 10 економік світу, що найбільше зростають, знаходилися у регіоні Східної та Південно-Східної Азії. Чотири «азіатські тигри» (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг) мали темпи зростання ВВП на душу населення у середньому 6% на рік, водночас аналогічний показник у США зростав менше ніж на 2% щорічно. Темпи зростання Малайзії у середньому становили понад 4% на рік, а Індонезії трохи менше. У Китаї, найнаселенішій країні світу з більше ніж одним мільярдом жителів, відзначалося феноменальне зростання ВВП на душу населення, яке дорівнювало 8,1% щорічно з 1978 р. Не менш феноменальним було зростання у Південній Кореї рівня середньої річної зарплати — від 80 дол. США у 1960 р. до 10 тис. дол. у 1996 p., тобто фактично протягом одного покоління — більше ніж у 100 разів[26;c.8].

У 1995 р. Бразилія вийшла на 10-те місце у світі за показниками економічного розвитку. За обсягом експорту автомобілів вона випереджає Італію.

Окремо треба згадати Сінгапур, який у 1995 р. першим з держав Південно-Східної Азії отримав статус «індустріально розвиненої». Це звання йому офіційно надане Організацією економічної співпраці та розвитку. Три десятиліття стабільного економічного зростання перетворили Сінгапур з невеликого порту в дев’яту країну в списку найбагатших країн світу за показником ВНП на душу населення. За умов політичної стабільності промисловість країни постійно зростала на 8,4% щорічно, а її мешканець підвищив свій життєвий рівень у середньому в 7 разів. Щорічний дохід на душу населення у Сінгапурі в 1995 р. становив 22,3 тис. дол. США, що вище, ніж у Великобританії. За світовим рейтингом конкурентоспроможності економік у 2000 р. Сінгапур є другим серед 47 найпотужніших економік світу. Перші у цьому списку — Сполучені Штати Америки.

Серед НІК є й такі, які точніше можна назвати «нові індустріально-аграрні країни», у яких поряд з розвинутою промисловістю існує високорозвинене сільське господарство. Ця галузь економіки таких країн, як Малайзія, Таїланд, Аргентина, Бразилія, має сучасну базу розвитку і високий показник експортності деяких видів сільськогосподарської продукції.

Повніший аналіз ситуації у «нових індустріальних країнах» Пів-денно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких факторах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х років[25;c.213].

Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, увага до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностями у доходах населення.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науковий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими процесами, що й дало змогу цим країнам рухатися до складніших сучасних технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.

Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний внесок в економічний розвиток «нових індустріальних країн» Південно-Східної Азії. Найпозитивнішим моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішніми за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі східно-азіатських економік мали норму сукупних заощаджень, більшу за ЗО % ВВП. У Китаї, наприклад, сьогодні цей показник становить 33% і є одним із найвищих у світі[24;c.20].

Роль уряду в багатьох східно-азіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціонування. Тобто загалом вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі й на Тайвані, меншою — у Південній Кореї та Сінгапурі-Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни досягли позитивних сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Загалом урядові видатки азіатських «тигрів» становили 15% ВНП.

Досвід зростання «нових індустріальних країн» Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв’язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з’являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному. І зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання[23;c.14].

І ще одна закономірність розвитку — показник зрілості економіки НІК — це те, що у найрозвиненіших з них виникли ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям з промислово розвинених країн. 5 ТНК з «нових індустріальних країн» входять у групу перших 68 («ДЕУ» у цьому списку — 23-тя). А усього 33 ТНК з країн, що розвиваються, переважно з НІК, досягли обсягу продажу більше ніж 1 млрд дол. США.

Отож, результати економічного зростання «нових індустріальних країн» вражають, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. виникнення кризових явищ, передовсім у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де вона проходила найважче. Пізніше вона продовжилася у Таїланді, Малайзії, Південній Кореї та трохи меншою мірою у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву «обвал фінансових ринків Азії». Криза зачепила не лише фінансову сферу. За перші 7 місяців 1998 р. обсяг промислового виробництва у Таїланді впав на 21%, у Малайзії за 1-й квартал 1998 р. цей показник зменшився на 2% порівняно з аналогічним періодом у 1997 р. В Індонезії падіння ВВП за перший квартал 1998 р. становило 8%, національна валюта країни — рупія втратила до цього часу 80% своєї вартості стосовно долара, в кінці року інфляція становила 85%. У країні спостерігається значне зниження реальних доходів. Кількість населення, що є бідним (у місті це люди з доходами менш ніж 15 дол. США у місяць на людину, у селі — менше за 12 дол. на людину), зросла з 11% від загальної кількості, як це було до кризи, до майже 50%. Механізм, який пояснює причини виникнення кризи загалом з незначними відхиленнями по країнах, описує така схема: значне економічне зростання економік Південно-Східної Азії супроводжувалося ще значнішим збільшенням позик[21;c.4].

китай модель економічний розвиток

2. Національна модель економічного розвитку КНР

2.1 Особливості трансформації економіки Китаю Для того щоб більше зрозуміти розвиток економічної думки в Китаї виділимо найважливіші обставини його цивілізаційного розвитку.

По-перше область збігів з цінностями Заходу в його минулої індустріальної та науковотехнічної еволюції вже достатньо широка і продовжує розширюватися на макроі макрорівнях. Так звана специфіка Китаю пов’язана насамперед з високою роллю держави, яка, в свою чергу виводиться з «відсталості «країни, структурних особливостей її економіки, значної частки агросфери, багатовікових традицій і т.п. Тому «специфічне цивілізаційне «правомірно відшукувати в особливостях державної політики та соціальної сфери[30;c.16].

По-друге багато сучасних цінностей визначаються в дусі китайських традицій — у вигляді простих афористичних формул, що позначають дуже довгі процеси, статичні і багатостатичні динамічні стани (наприклад" рішення виток — мета, реформи — кошти, стабільність — гарантія", «покидати землеробство, не розлучатися з селом»). Тому в сучасному Китаї дуже поширені «змішані» соціально-економічні форми: селянин — робітник наполовину міський житель, «червоний» капіталіст, «менеджер — партієць» і інше — це данина, з одного боку, традиції, з іншого — наслідки перших десятиліть народної влади з іншого — наслідки дерло десятіліть народної влади.

Сучасний період розвитку Китаю характеризується відмовою від ідей стрибків і масштабних проривів і поверненням до традиції і своєрідного конфуціанського ренесансу, частково запозиченого, як це не парадоксально, у сусідів по східному регіону.

За словами провідного російського економіста О. М. Анісімова, офіційна статистика надає нам неправдиву інформацію щодо розвитку Китаю, оскільки він уже давно є не другою, а першою економікою планети, залишивши США далеко позаду. Варто навести статистичні дані на підтвердження цієї тези. Тільки за травень 2011 року Китай виробив 55 млн. тонн чавуну, тобто більше, ніж США за рік. Щорічно КНР виробляє 650 млн. т чавуну, що в 1,5 разу більше, ніж решта світу. У тому самому місяці минулого року китайці виробили 60 млн. тонн сталі, що в річному вимірі становить 720 млн. тонн, та 196 млн. тонн цементу, або 2,4 млрд. тонн за рік, що вдвічі перевищує світове виробництво цементу (без КНР). Чавун, сталь та цемент — необхідні складові для капітального будівництва. З огляду на це можна зробити висновок, що в Китаї здійснюються грандіозні за обсягами будівельні роботи.

Виробництво мікрокомп'ютерів у КНР упродовж 2008;2011 рр. становить понад 200 млн. одиниць. Це на порядок більше, ніж у Сполучених Штатах Америки. Однак при цьому державний борг США складає $ 14 трлн., з яких на Китай припадає $ 1,5 трлн[22;c.17].

Захід втішає себе тим, що КНР має невелику присутність на глобальному фінансовому ринку, а ВВП Китаю (перерахований за офіційним, заниженим курсом юаню) є ще замалим. Проте істинного розміру ВВП Китаю не знає ніхто, окрім його населення. За підрахунками О. М. Анісімова, китайське виробництво сьогодні - це приблизно 2/3 світового виробництва «без складової Китаю», тобто майже 40% світового ВВП.

Свого часу Китай скористався економічним лібералізмом (принципи відкритості ГАТТ/СОТ), щоб зміцнити свої конкурентні позиції у промисловості та завоювати внутрішні ринки розвинутих країн. Вступивши до Світової організації торгівлі у 2001;му році, китайці наростили експорт до $ 9 трлн. вже у 2011 році. Американці стверджують, що раніше Китай занижував вартість своїх товарів у 1,3−1,4 рази. Валютні запаси КНР, які у 2000;му році складали $ 220 млрд., зросли на осінь 2011 року до $ 2,8 трлн. Ці кошти Китай витратив на те, щоб посилити свій вплив на світову політику та економіку.

За підсумками опитування, проведеного серед 812-ти відомих міжнародних компаній міжнародною аудиторською та консалтинговою компанією «Ernst & Young», Китай у черговий раз у 2011 році, після світової фінансової кризи 2008;го року, став найбільш привабливою країною для інвесторів.

Перевагами КНР, насамперед, вважають:

— сталий прибуток, отриманий від інвестицій;

— стабільне соціально-політичне середовище;

— значний потенціал внутрішнього ринку;

— відносно низька собівартість господарювання;

— відносно проста процедура відкриття компанії або представництва.

Після закінчення періоду культурної революції Китай відставав від розвинутих країн щонайменше на 10, а то й на 20−30 років, а в деяких галузях — на 50 років. Китайські лідери усвідомлювали, що поки Китай припускався помилок, шукаючи гідний шлях модернізації, західні країни вже зробили значний економічний прорив, скориставшись шансом, наданим другою науково-технічною революцією. Було визнано, що така ситуація тісно пов’язана з ігноруванням країною економічного будівництва. Саме тому КПК заявила, що потрібно якнайшвидше розпочати соціалістичну модернізацію. Ця пропозиція дістала підтримку більшості членів партії. У 1978 році китайською владою було затверджено політичний курс на «пріоритетне просування економічного будівництва». У документах КПК цей курс визначений таким чином: «Щоб побудувати в Китаї демократичне багате і цивілізоване соціалістичне модернізоване суспільство, необхідно в пріоритетному порядку просувати економічне будівництво, дотримуючись чотирьох основних принципів: неухильно проводити в життя політику реформ та відкритості, спиратися на власні сили і створювати національне господарство не зважаючи на труднощі». Задекларований курс, скорочено названий «Один центр і дві вихідні точки», став головною програмою розвитку, котрої Китай неухильно дотримувався протягом більш як 30 років. Упровадження цієї політики зумовило значні зміни у житті китайців.

У 2007 році, взявши за основу курс на «пріоритетне економічне будівництво», керівництво КНР офіційно оголосило курс на побудову соціалістичної ринкової економіки sз китайською специфікою, вважаючи, що тільки таким чином країна зможе стати на рейки здорового розвитку.

Після культурної революції Китай почав пропагувати відкритість зовнішньому світу і встановлювати зв’язки з іншими країнами, зрозумівши, що замкнутість та ізольованість не відповідають тенденціям сучасної епохи і потребам розвитку. Партійні лідери вищої ланки дійшли спільного висновку про те, що для Китаю життєво необхідним є скоригувати концепцію розвитку та втілювати у життя політику реформ і відкритості. А для успішного розвитку насамперед потрібно переймати передові технології та використовувати обладнання інших країн[23;c.13].

У 1979 році центральне керівництво Піднебесної вирішило створити чотири особливі економічні зони на півдні Китаю. Одна з них — місто Шеньчжень. Сьогодні Шеньчжень, що колись був звичайним рибацьким селищем, перетворився у велике сучасне місто, де щорічний дохід на душу населення складає $ 8 тис. Успіхи, досягнуті в особливих економічних зонах, підштовхнули Китай до ще більшої відкритості - у країні крок за кроком почала формуватися багаторівнева зона відкритості. У Китаї було створено три основні вільні економічні зони, що розташовані в дельті річки Чжуцзян, дельті річки Янцзи і в районі Пекін-Тяньцзинь провінції Хебей. У цих зонах сконцентровано найбільшу кількість іноземних підприємств, які ввезли до Китаю передові технології та управлінський досвід.

Крім того, керівництво КНР прискорило темпи будівництва об'єктів інфраструктури і розробило пакет пільгових політик для залучення іноземного капіталу. У 80-ті роки ХХ століття сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій складав $ 20 млрд., а у 2000;му році - $ 200 млрд. До 2005 року обсяг залученого Китаєм іноземного капіталу досяг загалом $ 618 млрд., що значною мірою стимулювало розвиток китайської економіки.

До 1978 року в Китаї функціонувала планова економіка, за якої матеріальні ресурси знаходилися у власності держави та розподілялися владою країни. Архаїчна планова економіка перешкоджала соціально-економічному розвитку. У країні діяла система талонів. Народ дедалі більше занурювався у трясовину злиднів. Критична ситуація, яка на той час склалася в Китаї, вказувала на те, що шлях планової економіки не приведе країну до прогресу.

Саме тоді КПК вирішує запровадити механізми ринкової економіки. Створення системи ринкової економіки соціалістичного типу в Китаї супроводжувала реформа в селах, реформа державних підприємств та розвиток приватного сектору[29;c.40].

Прорив, насамперед, відбувся в селах. Керівництво Піднебесної відзначило позитивний вплив системи сімейного підряду і поширило її по всій країні. Реформування спонукало селян до підвищення активності в галузі сільського виробництва, в результаті чого у країні з року в рік почали збирати багатий врожай. Проблема харчування та одягу, котра довгий час стояла перед китайським народом, була вирішена лише за декілька років.

Економісти відзначають і таку важливу складову реформи на селі, як введення системи подвійних ставок, за якої фермери мають змогу продавати свій урожай за ринковою ціною тільки після продажу обов’язкового обсягу продукції, встановленого державою. Реформа на селі забезпечила великомасштабний розвиток сільських підприємств.

Окрім того, почалося реформування державних підприємств, яке ЦК КПК розглядав як головну ланку в процесі просування економічного розвитку країни. Мета цієї реформи полягала у створенні сучасних підприємств із чіткими правами власності та обов’язками. Китай запозичив досвід західних країн і запровадив на державних підприємствах акціонерну форму господарювання.

До того ж держава заохочувала створення власного бізнесу. Багато жителів Піднебесної почали пробувати себе в різних сферах бізнесу — відкривали магазини, ресторани, майстерні тощо. В Китаї поступово сформувалася ринкова економіка. У 1993 році курс на «реалізацію соціалістичної ринкової економіки» був закріплений у Конституції КНР.

За останні 15 років у світі не було жодного економічного суб'єкту, окрім Китаю, який отримав би величезний прибуток завдяки економічній глобалізації. Сьогодні економічне зростання Китаю спирається головним чином на іноземні інвестиції та експорт. Упродовж трьох десятиліть експортний та інвестиційні сектори в Китаї демонстрували величезний ріст.

Таким чином, зовні складається враження інтенсивного розвитку китайської економіки. Проте насправді їй притаманні відсутність стабільності, збалансованості й координації[11;c.312].

Після спалаху світової фінансової кризи 2008 року, керівництво КНР вжило ряд заходів для протидії кризі: проведення активної грошово-кредитної та фінансової політики, забезпечення стабільності китайського юаню. Завдяки цим заходам китайська економіка змогла швидко відновитися, однак незбалансованість у країні набрала ще більших обертів.

Ключовою проблемою є насамперед мала частка споживання в національному ВВП. Для того щоб усунути некоординованість китайської економіки, у найближчому майбутньому життєво необхідною для Китаю стане трансформація моделі подальшого розвитку.

Відомо, що за темпами економічного росту КНР випереджає інші країни Азії та всю планету загалом. Проте рівень зайнятості при цьому залишається достатньо низьким. Більшість галузей китайської економіки є трудоємними, а відтак ріст ВВП надає мало можливостей для працевлаштування. Крім того, у Китаї дуже низька ефективність використання ресурсів. Тому влада КНР, яка чітко дотримується політики наукового розвитку, має негайно вжити практичних заходів для покращення ситуації у цій сфері(Рис.2).

Рис. 2. Основні макроекономічні показники розвитку Китаю Перспективною складовою нової моделі розвитку економіки Китаю є індустрія обслуговування, де вже сьогодні створюється 42% ВВП країни. Цей сектор зможе зробити значний влад у розвиток країни, оскільки кожна одиниця ВВП, створювана індустрією послуг, дає на 35% більше можливостей працевлаштування, ніж обробна промисловість[10;c.812].

Теоретичні основи моделі розвитку сучасного Китаю закладені в період так званого прориву цілого ряду «заборонених для економічного аналізу зон «- у 80 -ті роки XX століття У цей період, який економісти характеризують початком «прориву» в політичній економії соціалізму, в суспільному житті Китаю переважала переконлива критика лівих, утопічних установок в економіці, становлення нових для Китаю напрямків в економічних дослідженнях. Здійснювався поступовий перехід від опори на критику теорії «банди чотирьох»: до посилення позитивного, творчого початку в наукових розробках китайських економістів.

2.2 Бенчмаркінг інноваційного розвитку Китаю Сьогодні дві країни — Індія і Китай — претендують на роль нових світових лідерів інноваційного розвитку та спрямовують значні зусилля на побудову ефективних конкурентоспроможних національних інноваційних систем. І хоч вони дещо відстають від розвинених країн, насамперед від США, у темпах створення «економіки знань», урядами цих держав останнім часом стимулюється розвиток комплексів генерації знань та виробництво на їх основі інноваційної продукції з метою підвищення її частки у ВВП.

Програмно-цільовий підхід КНР до справи інноваційного розвитку, який передусім передбачає створення умов для розвитку фундаментальної науки і техніки, базується на Державному плані розвитку Китаю, де за пріоритет визначено формування в межах «соціалістичної ринкової економіки» державної системи новаторства відповідності до логіки та закономірностей самостійного розвитку науки і техніки у цій країні. Про масштабність вирішуваних завдань свідчить намагання в цілому завершити створення такої системи вже до 2020 р., причому за рівнем науково-технічної конкурентоспроможності Китай планує вийти в лідери світового масштабу.

Таблиця 2.1

Динаміка витрат на НДДКР у 2008;2010 рр.

Крім того, Китай є одним із світових лідерів у сфері військової промисловості, інформаційних та нанотехнологій тощо (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Світові лідери у сфері технологій (окрім США)

Китай є світовим лідером за обсягом високотехнологічного експорту — у 2012 р. його частка в загальносвітовому обсязі складала 17,1%

Таблиця 2.3

Рейтинг інноваційних факторів, 2010;2012 рр.

3. Пріоритетні напрями розвитку КНР

3.1 Стратегічні шляхи підвищення конкурентоспроможності Китаю Після глобальної фінансової кризи 2008 року економічний попит у всьому світі на промислові товари різко знизився. Темпи зростання китайського експорту впали приблизно з 20% за рік в період між 2000—2007 рр. до 8,8% у 2011 р. У липні і серпні 2012 року він став менше на 1,0% і 2,7% відповідно, в порівнянні з тим же періодом 2011 року.

Систематичне заниження курсу китайського юаня викликало цінову невідповідність у міжнародній торгівлі. Для збільшення обсягів експорту товари китайського виробництва продаються за низькими цінами. Однак під міжнародним тиском за останні кілька років Китай зробив невелику переоцінку юаня. Внаслідок цього китайський експорт поволі втрачає свої цінові переваги, викликані заниженням вартості юаня, механізм якого влада використовувала протягом десятиліть[8].

Протягом останніх десятиліть інвестиції в Китай зростали високими темпами. Це викликала майже нульова реальна процентна ставка на кредити і зростання ВВП. У результаті, частка основного капіталу у складі ВВП Китаю збільшилася з 35,1% у 2000 році до 48,4% у 2011;му.

На противагу цьому, частка основного капіталу у всьому світі за той же період знизилася. У Південній Кореї, Гонконзі, Сінгапурі, Японії, Малайзії, Сполучених Штатах Америки та Німеччині частка основного капіталу знизилася до обсягів 15—29%.

Згідно зі статистичними даними, опублікованими Міністерством промисловості та інформаційних технологій КНР, надлишок потужностей є поширеним явищем у більшості секторів промисловості Китаю.

Наприклад, у Китаї є потужності для виробництва 900 мільйонів тонн нерафінованої сталі. За даними Комітету з розвитку та реформ, у сталеливарного сектора надлишкові потужності складають 160 мільйонів тонн[6].

Надлишок потужностей часто призводить до того, що продукція продається за ціною нижчою її собівартості, щоб отримати кошти для покриття постійних витрат. За перші сім місяців 2012 року 33,8% підприємств чорної металургії працювали собі у збиток.

Навіть якщо сталеливарні компанії знають, що не зможуть продати свою продукцію, вони як і раніше працюють майже на повну потужність. Скорочення виробництва сталі знизить темпи зростання ВВП і виявить неспроможність влади. Тому місцеві органи самоврядування не хочуть скорочувати виробництво сталі[7].

У сфері виробництва сонячних батарей справа, мабуть, ще гірша. Ендрю Мак-Кілоп (Andrew McKillop) пише у своїй доповіді про Китай про глобальну економічну кризу надлишкових виробничих потужностей: «Великі субсидії і втручання держави привели Китай до положення, коли надлишкові виробничі потужності для виготовлення панелей сонячних батарей і систем на їх основі більш ніж у 20 разів перевищують попит на них на внутрішньому ринку Китаю і майже вдвічі — потреби всього світу».

Не дивно, що акції китайських компаній з виробництва сонячних батарей, таких як Trina Solar і Suntech Power, впали більш ніж на 80% за останні п’ять років.

Надлишкові потужності є серйозною проблемою китайських підприємств у гірничодобувній промисловості, компаній з видобутку залізної руди, виробництва алюмінію, цементу та інших галузей. Подальші інвестиції тільки створять додаткові труднощі, витратять ресурси і не зроблять нічого, щоб збалансувати економіку.

За оцінками експертів, КНР при нинішніх темпах свого розвитку в 2018 р. стане найбільшою економікою світу, обігнавши США, а китайський юань доповнить американський долар у світовій торгівлі та в якості резервної валюти. За темпами накопичення капіталу Китай вже випереджає Сполучені Штати. Як очікується, в 2025 році в Китаї буде випускатися 25% продукції, виробленої у світі. Темпи економічного розвитку КНР просто вражають: США та Англії в процесі індустріалізації у ХІХ столітті знадобилося 50 років, щоб подвоїти реальний дохід на душу населення, а Китай досяг цього всього за 9 років[5;c.118].

Сьогоднішній рівень економічного розвитку Китаю характеризується такими показниками: обсяг ВВП — 11,3 трлн дол. (згідно паритету купівельної спроможності, ПКС); зростання ВВП — 9,2%; золотовалютні резерви країни — 3,2 трлн дол.; внутрішні резерви для інвестування — 2 трлн. дол.; зовнішня торгівля — 3,6 трлн дол. (експорт — 1,9 трлн, імпорт — 1,7 трлн дол.); іноземні інвестиції - 1,2 трлн дол.; китайські капіталовкладення за кордоном — 376 млрд. дол.; держборг — 19% від ВВП; інфляція — 5,4%; дохід на душу населення — 8,4 тис. дол. на рік (ПКС); економічно активне населення — 948 млн. чол. (чисельність населення — 1,35 млрд чол.); рівень міського безробіття — 4,1%, основні галузі: промисловість (47,7%), сфера послуг (40,5%), сільське господарство (11,8%).

Обсяг продажів на внутрішньому ринку країни щорічно зростає на 16%, перевищивши в 2011 р. 1,7 трлн дол. Китай став другим найбільшим у світі споживачем предметів розкоші та алмазів. Тільки за один 2010 рік імпорт золота до КНР зріс у 5 разів, сягнувши 650 тонн — 25% світового виробництва. У 2011 р. Гонконг зайняв перше місце в рейтингу фінансових ринків світу, потіснивши при цьому лідерів минулого року — США та Англію, а три провідних китайських банку увійшли до п’ятірки найбільших банків світу за рівнем ринкової капіталізації. В останні роки КНР надає більше кредитів країнам третього світу, ніж Світовий банк.

Китай лідирує у світі за обсягом виробництва понад 100 видів продукції, виступаючи найбільшим виробником судів, автомобілів, мотоциклів, телевізорів, персональних комп’ютерів, мобільних телефонів, пральних і швейних машин, годинників та фотоапаратів, а також сталі, коксу, чавуну, сталевих труб, алюмінію, цинку, олова, нікелю, добрив, тканин, цементу, взуття, пшениці, м’яса, рису, картоплі, овочів, бавовни, вилову риби та ін., має найбільші в світі поголів'я птиці, свиней, овець, кіз, коней та яків. КНР також є лідером з експорту рідкоземельних металів, виробляючи 90% їх світового споживання[4;c.230].