Соціальні відносини як об"єкт правового регулювання в соціальній правовій державі (реферат)
У загальному розумінні соціальна держава визначається як така, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Сьогодні можна погодитися з тим, що під терміном «соціальна держава» розуміють усе, що пов’язано із зменшенням… Читати ще >
Соціальні відносини як об"єкт правового регулювання в соціальній правовій державі (реферат) (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Реферат на тему:
Соціальні відносини як об'єкт правового регулювання в соціальній правовій державі
Соціальні відносини є необхідним структурним компонентом суспільства. Їх дослідження у вузькому розумінні ускладнюється тим, що змістовна розробка соціальних відносин значно відстає від практичних завдань вдосконалення нашого суспільства. Нез’ясованою залишається їх природа, структура та специфіка. Останнім часом у правовій та соціолого-філософській літературі значно активізувалася соціальна проблематика, в тому числі питання, пов’язані з дослідженням соціальних відносин. Викликають інтерес праці М. М. Мокляка, М. Н. Руткевича, В. Д. Бабкіна, П. М. Рабіновича, О. Скрипонюка. Проте слід зазначити, що українські науковці, досліджуючи питання громадянського суспільства, правової держави, соціальної держави, залишають поза увагою таке популярне філософсько-соціологічне поняття, як «соціальні відносини». Крім того, неоднозначність у розумінні трактування поняття «соціальні відносини» не сприяє його поглибленому теоретичному аналізу. Тому даний дослідницький напрям вважаємо одним із найактуальніших, оскільки даний етап побудови нашої держави вимагає теоретичної розробки питань соціальної сутності держави, впливу держави на соціальні відносини, правового регулювання соціальних відносин.
Прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України дало підстави говорити про завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної, правової держави і про початок переходу до наступного періоду — втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і держави, в життя кожної людини, що живе в Україні". Але проголошені ідеали не завжди збігаються з реальністю. Функції, зміст і функціонування соціальної держави досі залишаються нез’ясованими. Через деякий час після прийняття Конституції виникла суперечність між про декларованими нормами та реальною можливістю і бажанням їх втілення. Йдеться насамперед про тричленну конструкцію демократичної, соціальної, правової держави, досягнення якої і досі залишається політичним ідеалом. Які ж є можливості реалізації ідеалу соціальної правової держави у нашому суспільстві?
Становлення України як соціальної держави відбувається в умовах кризи соціальних відносин, що пов’язано з кризовим станом економіки та спадом виробництва. Загальновідомо, що темпи соціального розвитку визначаються можливостями економіки. Проте не завжди згадується зворотний зв’язок цих складових суспільних відносин. Адже без дієвого і надійного соціального захисту населення неможливе нормальне функціонування економічних структур, безкризовий розвиток соціальних процесів.
Проблема соціальної держави недостатньо досліджена. Зокрема, заслуговує на увагу питання реалізації соціальної функції держави (у вузькому розумінні).
Перш за все необхідно уточнити зміст поняття «соціальне». Науковці по-різному тлумачать це поняття, але найчастіше зустрічається два трактування: у широкому та вузькому розумінні. У першому випадку воно ототожнюється з поняттям «суспільне». В такому розумінні поняття «соціальне» охоплює все, що належить до людського суспільства, на відміну від природи. У другому випадку поняття «соціальне» використовується у вузькому розумінні, коли йдеться про соціальну сферу як одну із сфер людського життя, про соціальні відносини як специфічні відносини, що реалізуються між основними соціальними суб'єктами суспільства. Практично ніхто із суспільствознавців не заперечує існування соціальних відносин у вузькому розумінні. Проблема ж полягає у встановленні їх специфіки. Основою таких відносин є рівність або нерівність становища людей і груп у суспільстві, питання соціальної справедливості.
Соціальні відносини дуже швидко реагують на практичні зміни у ступені рівності людей, у рівні досконалості реальних відносин суспільства та на будь-які порушення принципу соціальної справедливості, бо вони нерозривно пов’язані з першочерговими інтересами і потребами людей.
Життєдіяльність різних спільностей людей у своїх динамічних аспектах виражається соціальними відносинами, її сталі елементи втілені у соціальній структурі суспільства.
Ще одна особливість соціальних відносин — їх багатомірність. Вона є наслідком тісного зв’язку соціальних відносин із численними формами та видами людської діяльності. Якщо соціальні відносини — це передумова, умова і підсумок соціальної діяльності, то соціальна діяльність створює саму субстанцію соціальних відносин.
Тісно пов’язані між собою соціальні та політичні відносини.
І ті, й інші налагоджуються між майже однаковими спільностями людей. Але якщо соціальні відносини складаються задля досягнення добробуту та соціальної справедливості, то сенсом політичних є державна влада, і за змістом вони є більш конкретними. Формою взаємодії соціальних та політичних відносин є соціальна політика.
Соціальна політика — це система управлінських, регулятивних, організаційних, саморегулятивних заходів, дій, діяльності суб'єктів, що здійснюються на основі певних принципів і засад та спрямовані на забезпечення оптимального функціонування і розвитку соціального буття, зокрема, соціальних відносин, умов для їх самовідтворення та самодостатності. Це сукупність принципів, рішень, дій суспільних суб'єктів, що знаходять втілення в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини, соціальних спільностей та суспільства в цілому. Вона спрямована на підтримку активної взаємодії соціальних та політичних відносин, результати яких трансформуються в соціальну сферу завдяки діяльності соціальної спільності людей. Це засіб регулювання всього комплексу соціальних процесів і відносин, які становлять особливу сферу суспільного життя.
Суб'єктами соціальної політики є: людина, держава, суспільство, соціальні спільності та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, різноманітні фонди.
Людина — це безпосередній і основний суб'єкт соціальної політики. Жодне завдання соціального розвитку й соціальної політики не може бути вирішено, якщо не будуть створені умови для самореалізації особистого потенціалу людини. Людина має бути активним творчим суб'єктом.
При регулюванні процесу соціального розвитку не слід відмовлятися від держави як суб'єкта соціальної політики, оскільки саме за допомогою держави вдалося забезпечити виживання соціально неоднорідного суспільства. При цьому держава не повинна нав’язувати свої форми і способи вирішення соціальних проблем, виходячи з якоїсь уніфікованої програми чи жорсткого шаблону. Важливим у державному регулюванні має стати принцип диференційованого підходу. Політика у соціальній сфері має стати політикою самої людини чи соціальної спільності, в основу якої буде покладено їхню соціальну ініціативу, самодіяльність. Держава повинна створювати умови для самореалізації такої ініціативи, творчості у соціальній сфері. У здійсненні сучасної концепції соціальної політики важлива роль належить праву, зокрема конституційному праву. Але сьогодні соціальна політика являє собою комплекс заходів, які демонструють реакцію уряду на кризову ситуацію, що виникла під впливом економічних чинників. Головна увага зосереджується на окремих елементах соціальної сфери: пенсіях, грошових допомогах, індексації, мінімальних соціальних стандартах. Така соціальна політика є некомплексною і безадресною, що знижує її ефективність.
Поняття соціальної держави повинно підкреслювати, що соціальні проблеми входять до складу пріоритетних для даної держави. Держава регулює процес розподілу матеріальних благ і забезпечує юридично встановлені правила та норми суспільного життя.
Як повинна вирішувати соціальні проблеми Україна і за якою схемою діяти?
Утопічний характер багатьох соціальних проектів минулого полягав у тому, що суспільству нав’язували готові, далекі йому моделі, які воно забезпечувало. Крім цього, як зазначає В. Бабкін, «нашій суспільній науці, в тому числі правознавству, незважаючи на проголошення української держави соціальною, не вистачає розроблення її концепції, усвідомлення значення гуманізації суспільства, забезпечення людського виміру політики і права». На його думку, «соціальна держава» — це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечені охорона та захист прав людини. Перехід до соціальної правової держави можливий лише за умови здійснення системної реформи, яка пов’язує в цілісний комплекс рух до соціального ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.
Термін «соціальна держава» введено ще в 1850 р. Лоренцом фон Штайном, однак його активна теоретична розробка почалася у першій половині ХХ ст. переважно в німецькій літературі. Остаточно у значенні політико-правової концепції поняття «соціальна держава» увійшло в наукову літературу після його фіксації в Конституції ФРН 1949 р. На визначення сутності соціальної держави вирішально вплинули праці таких вчених, як Ф. Нойман, Г. Хаферкамп, Г. Хартвіг, В. Абендрод та ін.
У загальному розумінні соціальна держава визначається як така, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Сьогодні можна погодитися з тим, що під терміном «соціальна держава» розуміють усе, що пов’язано із зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними верствами населення. Але в той же час мало хто замислювався над тим, яким шляхом таке усунення чи зменшення можливе, і головно, до чого призведе на практиці. Сьогодні добре відомі негативні історичні уроки побудови суспільства на підставі соціального ідеалу розподільної справедливості. Не варто проходити їх знову. Але усвідомлення напрямів втілення зазначеного ідеалу передбачає необхідність систематизації наявного досвіду з урахуванням вітчизняної специфіки.
Соціальна держава повинна сприяти соціальному захисту громадян та підвищенню їх життєвого рівня, охороняти свободу громадян і гарантувати соціальну злагоду в суспільстві. Поняття соціальної захищеності значно ширше, аніж соціальна підтримка у вигляді разових благодійних заходів щодо підвищення рівня життя окремих груп населення з низькими грошовими доходами (хоча і це необхідно робити). Йдеться про сукупність законодавчо закріплених економічних, правових, соціальних гарантій, що забезпечують для кожного члена суспільства дотримання його найважливіших соціальних прав, включаючи право на працю, а також на достатній рівень життя, необхідний для нормального розвитку особистості.
Метою соціальної держави є гарантування певного «мінімуму» і компенсація та зняття суспільно-економічних суперечностей, що виникають у будь-якому суспільстві на рівні держави.
У наукових працях і соціальній практиці стали загальновизнаними три моделі соціальної держави: ліберальна, або англо-саксонськаскандинавська, або соціально-демократичнаконтинентально-європейська, або консервативна.
Перша модель соціальної держави (ліберальна), яка застосовується в англомовних країнах — США, Великобританії, Канаді, Австралії, передбачає державні обов’язки із соціального захисту для найбільш уразливих верств населення. Решта громадян повинна забезпечувати себе самостійно. Характерними для ліберальної моделі є перевірка нужденності, обмеження розмірів універсальних трансформерів, програм соціального страхування. Відповідно до ліберальної доктрини необхідно спрощувати функції соціальної держави. У системі соціального забезпечення перевага віддається трудовій мотивації громадян, чому сприяють напівавтоматичні механізми фінансування гарантованого мінімального рівня доходів. Для забезпечення потреб найменш захищених верств населення поширені в основному методи прямого (цільового) перерозподілу через податкову систему і бюджет. Спостерігається тенденція посилення ролі приватних і регіональних служб соціального забезпечення для надання адресної допомоги. Майбутнє ліберальної моделі соціальної держави визначає усвідомлення, що люди здатні власною працею поліпшити свій добробут.
Друга модель, класичним прикладом якої є Швеція, надає базове забезпечення усім громадянам країни за рахунок державного і місцевих бюджетів, сформованих із податків. Cкандинавський тип соціальної держави характеризується універсалізмом і перерозподілом доходів завдяки прогресивній системі оподаткування населення. Вона спрямована на недопущення бідності і забезпечення усім зайнятим громадянам гідного рівня життя. Соціал-демократична модель виключає потенційну можливість ринку задовольнити потреби усіх верств населення. Основна мета державної соціальної політики, яка реалізується соціал-демократами, полягає у проведенні випереджувальних і профілактичних заходів у соціальній сфері. Однак, незважаючи на ідеологічну схильність соціал-демократів до універсалізму в соціальному забезпеченні, спостерігається певний рух у бік розширення платності соціальних послуг.
Третя модель — консервативна — застосовується в Австрії, Німеччині, Франції, Італії, Греції і ґрунтується на системі соціального страхування з пайовим відрахуванням внесків працюючими і роботодавцями. Боротьба з бідністю поєднується з підтримкою високих стандартів життя всіх громадян. Ринок праці, зайнятість регулюються соціальними партнерами.
Континентально-європейську модель ототожнюють із центристським і консервативним підходом до визначення моделі соціальної держави. Високий соціальний потенціал цієї моделі полягає в поєднанні традиційних цінностей універсалізму і перерозподілу із забезпеченням економічних гарантій відповідальності. У консервативній моделі приватні форми соціального страхування відіграють допоміжну роль. Пріорітет надається обов’язковим. Прагматизм консерваторів підтримується їх втручанням у соціальні процеси тільки у випадках, коли ринок неспроможний забезпечити добробут громадян.
Усі названі вище моделі виникли на основі розподілу і перерозподілу доходу з метою досягнення соціальної стабільності в державі. З економічним зростанням функції соціальної держави постійно ускладнювалися і розширювалися.
При цьому соціальна держава не ставить перед собою завдання досягнення абсолютної соціальної справедливості. Вона покликана забезпечити соціальну компенсацію, яка дає можливість уникнути конфліктів внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів. Головна мета, що випливає із сутності соціальної держави, — обмежити і нейтралізувати потенційну деструктивну природу ринку щодо лінійної залежності багатства країни і відносного рівня соціальних витрат.
В Україні соціальна політика позначена аморфністю і суперечностями. Сьогодні в Україні неможливо чітко визначити тип соціальної держави. Соціальна політика поєднує всі три основоположні ознаки сучасної соціальної держави: реформується соціальна сфера і простежується тенденція до адресної підтримки населення (ліберальна модель) — має місце центристський підхід до надання державних послуг і схильність до соціального планування шляхом впровадження програмно-цільового методу формування консолідованого бюджету (консервативна модель) — спостерігається орієнтація на соціальну інтеграцію і високий рівень перерозподільних відносин (соціал-демократичний підхід).
Наведені моделі соціальної держави розглянуто з точки зору соціальної функції держави, до якої входять утримання непрацездатних, охорона здоров’я, освіта, культура тощо. У вузькому розумінні під цією функцією розуміють напрям діяльності держави із соціального захисту населення. Вона реалізується через соціальне законодавство. Це дає підстави говорити про соціальну функцію права, тобто про правовий вплив на соціальні відносини.
Право залежить від держави, оскільки воно виникає як система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами і службовими особами, є більш-менш сталим і охороняється державою, впроваджується в життя завдяки державі, а сутність права відображає соціальну сутність і призначення державної організації.
Право безпосередньо впливає на соціальні відносини шляхом їх закріплення у правових інститутах. Воно закріплює можливу і належну поведінку людей у соціальній сфері та за допомогою загрози застосування державного примусу змушує їх діяти в окреслених правом межах і тим самим утримує соціальні відносини у бажаному стані. Завдяки утвердженню в суспільстві нормативних засад впорядковуються соціальні відносини. Отже, ми можемо дійти висновку, що соціальні відносини допускають можливість контролю за ними правовими засобами з боку держави, тому вони є правовими відносинами, які складаються задля забезпечення захисту населення у процесі реалізації соціальної функції держави.