Сталін – тито

Волгоградський Державний Университет.

Кафедра новий одяг і новітньої истории.

Р Є Ф Є Р, А Т.

Ю. С. Гиренко «СТАЛІН — ТИТО».

Волгоград, 2000.

Содержание ВВедение.

Глава 1. Хто такий Тито?

1. Свідок і учасник Великою Жовтневою соціалістичною революции.

2. Становлення революціонера — профессионала Глава 2. Сталінські «чистки».

1. Знов у Радянському Союзе.

2. Створення тимчасового керівництва КПЮ.

3. Й. Тіто: «Мій борг революціонера зобов’язував мене не критикувати, не допомагати ворожої пропаганді проти СССР».

4. На чолі партии Глава 3. МАРШАЛ ЮГОСЛАВИИ.

1. Обіцянка Сталіну підняти восстание.

2. Й. Сталін: «Уся Югославія й зайняті німцями радянські райони охоплені пожежею партизанської войны».

3. Й. Тіто: «Ніколи ухилитися такого, що ускладнило ще й так дуже складне ситуацію, де містився тоді Радянський Союза».

4. 100 тыс. рейхсмарок золотом за голову Тито.

5. Сталін — М. Джиласу: «Погляди усього світу спрямовані на вас».

6. Тіто — Черчілль — Сталин Глава 4. Йосип проти Иосипа.

1. Сталін: «Тіто зовсім не від диктатор».

2. Сталін: «Порівняння маршала Тіто із Гітлером і Муссоліні несправедливо і образливо для Югославии».

3. З Сталіним на брудершафт.

4. Відлучення Югославии.

А) Сталін — Й. Тіто — Г. Димитров — Э.Ходжа.

Б) Рішучу «немає» Й. Тіто Сталину Глава 5. УРЕГУЛИРОВАИНИЕ КОНФЛИКТА.

У останні дні червня 1948 світ із швидкістю блискавки облетіла ошеломившая всіх новина: Югославія відлучена від соціалізму, та її що прославився в боротьби з фашизмом лідер — маршал Йосип Броз Тіто відданий анафемі як ренегат, як відступник від марксизма-ленинизма.

Їх ця сенсаційна звістку справила враження вибуху бомбы.

У у Радянському Союзі цю звістку також були сприйнято як грім з ясного неба. 29 червня 1948 року радянські котрі мають подивом виявили на другий смузі «Правди» великий текст «Резолюції Інформбюро про стан в Комуністичної партії Югославии».

На початок 1948 року ЗМІ СРСР писали про Югославії самих теплих тонах.

На міжнародній арені СРСР і ФНРЮ виступали єдиним фронтом, в частковості з питань повоєнного мирного врегулювання з Італією, Австрією і. І СРСР і Югославія засудили «доктрину Трумена», відмовилися брати участь у «плані Маршалла», загальної була лінія обох країн німецькому вопросе.

Які Складалися тісні політичні, економічні, військові, культурні зв’язку Югославії й СРСР було скріплені советско-югославским Договором про дружбі, взаємної допомогу й повоєнному співробітництві, який підписали 11 квітня 1945 року у Москві Й. Тіто і Молотов у присутності Сталина.

Одне слово, зовні советско-югославское співробітництво виглядало у усіх відношеннях безоблачным.

Що й казати стало причиною конфлікту? Як Радянський Союз перед і Югославія опинилися у 1948 — 1953 років у протиприродному стані конфронтації, був у протягом протягом ряду років відчужені друг від друга?

Поза сумнівом, що фатальну роль цьому відіграли великодержавний спосіб мислення і безкомпромісність дій Сталіна, який прагнув взяти ситуацію під контроль східноєвропейські країни, нетерпимість до інакомислення, властиві його характеру грубість і лють. Сталін, який побоювався, зокрема те, що Югославія хоче зайняти провідні позиції з комуністичному русі, особисто висунув проти КПЮ та її лідерів необгрунтовані обвинувачення, переросли по мері ескалації полеміки в наклепницькі вигадки, рясно присмачені образливій бранью.

Виниклий ідеологічний та політичний конфлікт між СРСР і Югославією, що ніяк не відбивав волю радянський народ і не співзвучний його настроям, завдав величезних збитків нашим країнам, серйозно нашкодив справі соціалізму. Після смерті цк кпрс і Радянське уряд, критично проаналізувавши всіх обставин, що призвели до розрив із Югославією, засудили грубий сваволю, виявлений щодо цієї країни. Велику роль відновленні та розвитку відносин Радянського Союзу з Югославією зіграли рішення XX з'їзду КПСС.

У проекті резолюції XX з'їзду КПРС. Особливо зазначалися необхідність зміцнення приязні і співробітництва з Югославією. Ще липні 1955 року за обговоренні на Пленумі цк кпрс питання про радянсько-югославських відносинах відзначалася важливість дотримання у відносинах братніми країнами й партіями ленінських принципів соціалістичного інтернаціоналізму, повного рівноправності, поваги суверенітету і врахування національних особливостей кожної з них.

«На липневому Пленумі ЦК, — говорив Перший секретар цк кпрс М. Хрущов, виступив із доповіддю на закрите засідання XX з'їзду КПРС 25 лютого 1956 року, — докладно обговорювалися причини виникнення конфлікту з Югославією. У цьому відзначалася дуже непристойну роль Сталіна. Адже „югославському справі“ був таких питань. Які там було дозволити шляхом товариського партійного обговорення. Для появи цього „справи“ був серйозних підстав, цілком імовірно було би допустити розриву з цим країною. Не отже, проте, що з югославських керівників був помилок чи браку. Але це помилки й недоліки були дивовижно перебільшені Сталіним, що призвело до розриву відносин із дружньої нам страной».

Питання, пов’язані з конфліктом 1948;1953 років, були, загалом і в цілому, вичерпані всім ходом подальшого поступального розвитку советскоюгославських отношений.

Сьогодні здається очевидним. Що багатьох прорахунків і прямих помилок, які довелося платити дорогу політичну ціну, можна було б уникнути, якби дотримувалися універсальний принцип свободи вибору, але було безцеремонного втручання Сталіна у внутрішні справи країнах Центральної і південно-східної Європи, а выявлявшиеся розбіжності у підходах до конкретних питанням вирішувалися в обстановці коректного, терплячого товариського обговорення, на абсолютно рівноправної основе.

Глава1 ХТО ТАКИЙ ТИТО?

1. Свідок і учасник Великою Жовтневою соціалістичною революции.

Народно-визвольна боротьба, яку народи Югославії піднялися в червні 1941 року у заклику Комуністичної партії, очолюваній Й. Тіто, ширилася як снігова куля. Проте за Заході сам собою факт існування народновизвольного руху (НОД) замовчувався, яке успіхи приписувалися четническому руху Д.Михайловича. Кошти масової інформації Великій Британії та США робила все, щоб зробити навколо неї ореол лідера руху Опору в Югославії, свідомо заплющивши очі з його колабораціонізм. Пропагандистські служби називали Д. Михайловича не інакше, як «югославський Робін Гуд», «чудо-людина», «велика людина», в результаті чого громадській думці країн міцно зміцнився міф про ньому як герої антифашистського руху Опору в Югославии.

Змова мовчання зірвали військовими судами та політичними успіхами НОД, активно поддерживавшегося Радянським Союзом.

Особливого значення у політичній пропаганді і популяризація цілей і досягнень НОД, в зміцненні його міжнародних позицій мали передачі створеної біля СРСР за сприяння Радянського уряду радіостанції «Вільна Югославія», що діяла з 11 листопада 1941 до січня 1945. саме з радянських джерел громадськість країн дізналася, що справжнім керівником народно-визвольної боротьби в Югославії був Й. Тіто. Перша згадка у країнах імені Тіто належить в лютому 1942, коли радянське посольство у Лондоні помістило в выпускавшемся бюлетені підписану цим псевдонімом вітальну телеграму Верховного штабу Народно-визвольної партизанської і добровольчої армії Югославії по випадку 24-й річниці Червоної Армии.

Багато чого у життя Й. Тіто було з Радянський Союз. У молоді роки він був свідком Жовтневої революції. Саме тоді склалися його ідейні переконання і визначився життєвий шлях революціонера. Перебування Й. Тіто в Росії у роки революції та громадянської війни (1915;1920), робота у 1935 — 36 у Москві Комінтерні залишили глибокий слід його жизни.

Глава2. СТАЛІНСЬКІ «ЧИСТКИ».

29 грудня 1934 Політбюро ЦК КПЮ прийняв рішення направити Й. Тіто в Москву чи в ролі представника КПЮ в Профинтерне. Проте 18 вересня 1935 запропонували рекомендувати його політичним референтом з питань КПЮ в Балканський секретаріат Коминтерна.

До Москви Тіто прибув 21 лютого 1935 року з Праги з австрійським паспортом з ім'ям Йозефа Гофмахера.

Працюючи в Комінтерні, Й. Тіто спілкування з багатьма керівними діячами організації - Г. Димитровым, М. Торезом, П.Тольятти.

7 конгрес Комінтерну, який ознаменував поворот у його політиці шляхах повернення до ленінської постановці проблеми єдиного фронту, ухвалені ним рішення мали, за оцінкою Тіто «величезне значення КПЮ».

Беручи участь у роботі 7 конгресу, Й. Тіто виніс враження, що КПЮ «не мала особливо міцних позицій в Комінтерні», считавшем її «дуже слабкої партией».

На засіданні Політбюро ЦК КПЮ, проведеному Москві 18 жовтня 1935, прийнято рішення про повернення Й. Тіто працювати до Югославії. Однак у зв’язки Польщі з різкій ескалацією репресій югославської влади проти комуністів, котрі почали піддаватися повальним арештам, було вирішено з поїздкою почекати (тому запланована спочатку відрядження Й. Тіто в Москву на 6−8 місяців дійсності тривала майже 2 року). Через ускладнення положення у країні ЦК КПЮ, яке лежало тоді Відні гору взяли сектантські настрої, наложившие відбиток щодо рішень що відбувся у квітні 1936 року пленуму ЦК КПЮ, що йшов урозріз із установками 7 конгресу Коминтерна.

У разі. Коли Комінтерн грав роль оперативного керівника комуністичних партій, були його секціями, призначаючи і усуваючи з посади їх керівництво й справи визначаючи їх політику, ІККІ скасував рішення квітневого пленуму ЦК КПЮ, визнавши доцільним змінити старе керівництво КПЮ.

У 1936 Тіто виїхав працювати до Югославії ще до його сформування нового складу Політбюро ЦК КПЮ «З завданням керувати діяльністю партії і терпіти основну відповідальність за нове керівництво, які мають перебувати у стране».

Пошук «ворогами народу» у країні, розправа Сталіна з ленінської гвардією революціонерів торкнулася, як відомо, й отримали політичне захисток у СРСР видатних діячів комуністичних партій, зарубіжних комуністів, які у Комінтерні, що серйозно підірвало міжнародне комуністичне рух. Комінтерн як підтримав заклик Сталіна на сумно знаменитому лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП (б) 1937 посилити пильність стосовно «троцькістським агентам», а й прийняв рішення вважати боротьбу проти них вузловий завданням поточного моменту, знаходячи й викорінюючи резерв троцькізму за границей.

Репресії не обминули і югославських коммунистов.

За перші двадцять днів перебування у Москві Тіто написав 7 звітів і доповідей загальним обсягом 70 сторінок, головна завдання яких зводилася до того, аби поінформувати про політичну обстановці країни, розповісти про стан справ у Комуністичній партії, показати, що іржа групівщини і фракційності, яка вбила керівництво КПЮ, не торкнулася рядових югославських комуністів, і зрештою домогтися якнайшвидшого позитивного рішення з так званого «питання КПЮ» в Коминтерне.

За підсумками обговорення Секретаріат ІККІ створив комісію у складі Д. З. Мануильского, О. Куусинена, М. А. Московина і Й. Тіто, якій доручали виробити проект резолюції. Він було написано Тіто і винесено в руки Політичної секретаріату ІККІ, що відбувся 5 січня 1939 года.

Ця резолюція, яка носила директивний характер, формулювала завдання югославських комуністів із об'єднанню всіх народних сил проти небезпеки фашистської агресії, згуртуванню демократичних наснаги в реалізації народний демократичний блок.

Під час перебування у Москві Й. Тіто зміг довести: революційне спрямування Югославії на чолі з КПЮ динамічно розвивається; фракційна боротьба, характерна верхніх ешелонів партії та деякі партійних центрів (наприклад, у тюрмах, на каторзі), не захопила відданих і загартованих членів партии.

У двадцятих числах січня 1939 Тіто вилетів із Москви через Стокгольм в Копенгаген, а звідти до Парижа. Оскільки Тіто мав затриматися по справам у Парижі до березня, він переслав у країну поширення серед югославських комуністів доставлений їм із Москви текст резолюции.

Тимчасовий керівництво КПЮ затвердив як зазначену резолюцію, що стала тепер Резолюцією ЦК КПЮ, і написаний Тіто відповідність до домовленість. З Комінтерном відразу після повернення країну текст «Відкритого листи членам КПЮ», котрий закликав до послідовною й рішучої боротьбі згуртування рядів партии.

З 19 по 23 жовтня 1940 року відбулася 5 конференція КПЮ в Діброві, в роботі якої брав участь 101 делегат, за умов суворої конспирации.

У своєму виступі Тіто розкритикував зрадницьку політику уряду Цветковича — Мачека, привернув увагу небезпеки, що загрожувала незалежності Югославії із боку країн «осі», підкресливши у своїй роль СРСР, «величезного прогресу країни соціалізму», проводить «політику світу і захисту народов».

Конференція закінчилася обранням Центрального Комітету у кількості 22 членів і 16 кандидатів, і навіть Політбюро у складі 7 людина, куди ввійшли: Й. Тіто (Генеральний секретар КПЮ), Э. Кардель, А. Ранкович, М. Джилас, Р. Кончар, Ф. Лескошек, И.Милутинович.

5 конференція показала, що КПЮ зріс у монолітну в організаційному і ідейному відносинах революційну партію робочого класса.

Встановлення дипломатичних відносин з Радянським Союзом у червні 1940 стало великою перемогою прогресивних, антифашистських сил Югославії й передусім КПЮ. Це й дозволило СРСР зробити низку акцій, вкладених у підтримку боротьби нардов Югославії за суверенітет і незалежність своєї країни. За умов наростання тиску фашистських Німеччині та Італії на Югославію Радянський Союз перед заявив 17 жовтня 1940 року про своєму «співчуття Югославії боротьбі югославських народів упродовж свого політичну й економічну незалежність». У листопаді 1940 СРСР зажадав від гітлерівській Німеччині не поширювати зону війни на Балканах, що Радянський уряд поставило до відома і уряд Югославії. 17 січня 1941 Радянський уряд знову заявило фашистської Німеччини, що Радянський Союз перед може бути байдужим до подій у в східній частині Балканського полуострова.

У зв’язку з зміцнілими за умов нараставшего тиску з боку «осі» капитулянтским настроям серед антинародної владної верхівки, Й. Тіто написав від імені ЦК КПЮ на початку березня 1941 відозву «проти капітуляції - за пакт про взаємодопомоги із колишнім Радянським Союзом», сыгравшее важливу роль підвищенні бойового антифашистського духу трудящим Югославии.

Проте антинародне уряд Югославії, продовжуючи орієнтуватися на країни «осі», методично готувало угоду позаду народів Югославії. У лютому 1941 прем'єр-міністр Югославії Д. Цветкович і міністр ин. дел А. Цинцар-Маркович навідалися Гітлеру, що зажадав від Югославії приєднатися до «осі Берлін — Рим — Токіо». Звістка про приєднання до нацистському пакту була сприйнята Югославії як зраду, викликавши потужний вибух народного обурення. Прагнучи недопущення революційного вибуху, що могла б призвести до краху буржуазного ладу країни, група вищих офіцерів скинула підписала пакт уряду Цветкович — Мачека. На престол постав молодий король Петро, новий уряд очолив генерал авіації Д.Симович.

28 березня Й. Тіто терміново вилетів із Загреба до Белграда, де вже в наступного дня провів партійна нарада з участю всіх вищих керівників КПЮ. Проаналізувавши країни ситуацію, він підкреслив, що, хоча новий уряд і є кроком назад вперед, КПЮ повинна «вимагати союзу з СРСР і опертя него».

Проте Сталін, що поєднав СРСР із Німеччиною Договором про ненапад від 23 серпня 1939 і Договором про й кордоні від 28 вересня 1939, було піти у стосунки з Югославією настільки далеко, бо підписання такого договору означала б для СРСР негайне вступ у. Через війну 5 квітня 1941 між СРСР і Югославією було підписано лише договір про дружбу і ненападении.

Глава13. МАРШАЛ ІЗ ЮГОСЛАВИИ.

Повалений подібно картковому будиночку у результаті швидкоплинної війни буржуазномонархічний режим Югославії увергнув її народи в страшну трагедію в їх найновішої історії. Гітлер виконав обіцянку стерти Югославію з обличчя землі. Вона стала розчленована як і така вже під кінець квітня зник з обличчя політичної карти Європи: біля Хорватії вже 10 квітня 1941 було створено зване «Незалежне держава Хорватія» (у складі якого ввійшли також Боснія, Герцеговина, Срем) на чолі з фашистської маріонеткою усташем А.Павеличем. У Сербії, де у серпні 1941 німці сформували маріонетковий уряд квислинга М. Недича, і навіть Банаті було встановлено нове управління німецьких окупаційних військ. Північну частина Словенії анексувала фашистська Німеччина, та її південну частина, Чорногорію і частина Далмації захопила фашистська Італія. Територія Косово і Метохии, і навіть західна Македонія були у склад створеної Італією так званої Великої Албанії. Хортистська Угорщина отримала Бачку, Баранячу, Меджмурье і Прекомурье, а монархо-фашистская Болгарія — югосхідну Сербію й більшість Вардарской Македонии.

Рішуче засудивши напад країн Осі на Югославію, СРСР, будь-коли признававший законності розчленовування країни нацистської Німеччиною та її сателітами, від початку послідовно виступав за повоєнний відновлення югославського держави й включення до його склад територій на итало-югославской кордоні, більшість яких становлять словенці, що, зокрема, було заявлено Сталіним розмові з міністром закордонних справ Англії А. Иденом 16 грудня 1941 года.

З усіх політичних партій Югославії лише КПЮ заявили про невизнання окупації і розчленовування країни, висловилася за продовження опору загарбникам, сміливо узявши себе відповідальність до її судьбу.

Щойно набув розголосу нападі гітлерівській Німеччині на СРСР, Й. Тіто невідкладно скликав засідання членів Політбюро і членів ЦК КПЮ, які перебували у Белграді. За свідченням С. Вукмановича-Темпо, Й. Тіто заявив у своїй: «Ми повинні зв’язати нашу долю на долю Радянського Союзу… Що буде прийняти із ним, нехай те з нами».

У своїх спогадах М. Джилас розповів, тоді багато хто у ЦК КПЮ вірив у швидку перемогу Радянського Союзу. Цю свою переконаність він, з його словами, висловив перед від'їздом до Чорногорію Й. Тіто, який став заперечувати йому; проте, але він переконано заявив, що остаточна перемога буде безумовно за Радянський Союз, але, з його погляд, війна триватиме все-таки довге время.

У у відповідь заклик комуністів під гаслами «Смерть фашизму — свободу народу», «Братство і єдність» всій країні об'єднувалися антифашистські сили, формувалися численні партизанські загони, керівництво якими став здійснювати створений 27 червня замість колишнього Військового комітету Головний штаб народно-визвольних партизанських загонів Югославії на чолі з Й. Тіто. Після які стали боротьбі 7 липня сербськими партизанами 13 липня повстала Чорногорія, 22 липня — Словенія, 27 липня — Хорватія, і навіть Боснію і Герцеговину. І, нарешті, 11 жовтня — Македония.

Перші чотири місяці разраставшейся народно-визвольної боротьбою Тіто керував з Белграда.

Йде братовбивча боротьба між партизанами і четниками Д.Михайловича. Тіто робить спроби примирения.

Наприкінці листопада — грудня 1941 остаточно розходяться шляхи-дороги партизанів і четников.

Висока оцінка успіхів народно-освободительного руху дали в наказі народного комісара оборони СРСР Й.В.Сталіна від 1 травня 1942 року, в якій зазначалося, що «вся Югославія й зайняті німцями радянські райони охоплені пожежею партизанської войны».

Після виходу червоною армії у вересні 1944 до кордону Югославії СРСР отримав таку можливість значно розширити обсяг своєї військової допомоги, а також надати безпосереднє військової сприяння дружньо НОАЮ в звільнення північно-східних районів країни й Белграда.

Як неодноразово зазначав Й. Тіто, «було важко реалізувати успіхи визвольних змагань народів Югославії… оскільки західні союзники думали з цих питань інакше, ніж наші народи. Вони бажали будь-якими шляхом врятувати старий лад у Югославії». Однак ці маневри завдяки гнучкою тактиці КПЮ було знешкоджено, і буржуазно-монархическим силам зірвалася скористатися приводами боротьби народів Югославії за свою національну освобождение.

Маючи підтримку СРСР, у період (кінець 1944) Тіто вперше заявив у тому, нова Югославія своєї боротьбу з фашизмом завоювала право брати участь нарівні відносини із своїми союзниками у вирішенні питань повоєнного влаштування у Європі, її судьбы.

Що Створювалася країни нова обстановка, обумовлена тим, що у Белграді улаштувалися верховні органи виконавчої влади новій Югославії, остаточно переконала англійців у цьому, що здійснення відповідно до досягнутої на англо-американської конференції у Квебеку (11−16 вересня 1944) домовленості «скороченого» балканського варіанта другого фронту, яка передбачала передусім створення військових плацдармів північ від Балкан, в Істрії, «неспроможна оспорити влада народно-освободительного руху на Югославии».

Через війну англо-советских переговорів у Москві жовтні 1944 Великобританія прийняла зобов’язання, які зводилися фактично до того що, що у так званому югославському питанні вона робитиме ніяких дій без згоди Радянського Союзу. Те, що радянському Союзу вдалося домогтися від Великій Британії та США визнання його ролі свого роду гаранта інтересів новій Югославії, хіба що яка має право вето щодо неприйнятних нею акцій Заходу, об'єктивно мало велике значення для югославських народов.

Переслідувана кошмаром «більшовизації Балкан» У. Черчілль, висловлюючи 4 травня 1944 А. Идену свою занепокоєність «комуністичним інтригами Італії, Югославії й Греції», наполягав розробка заходів, вкладених у запобігання «поширення радянського впливу», якою їй представлялася перспектива встановлення народно-демократичної влади у країнах південно-східної Європи. У зв’язку з цим і запропонував провести «відвертий обмін з російськими» про становище майбутнього розвитку Південно-Східної та Південної Європи, включаючи Югославію, з єдиною метою протидії «комунізації» Балканського полуострова.

Оцінюючи домовленість Сталіна і У. Черчілля проведення спільної політики у Югославії, Э. Кардель писав мемуарах, виданих 1981: «Я особисто переконаний, що ця підтримка Сталіним Черчілля являла собою великий маневр, який погоджувався з подальшим розвитком Революції Югославії, а проте у період, під час подальших переговорів із питання угоди між лондонським королівським уряд і нашим революційним урядом, не наносив нам безпосереднього ущерба».

Глава 4. ЙОСИП ПРОТИ ИОСИПА.

7 березня 1945 відповідно до рекомендаціями Ялтинської конференції Й. Тіто сформував Тимчасовий народне уряд Демократичної Федеративної Югославії (ДФЮ), що було офіційно визнано протягом березня Радянський Союз, Великою Британією та США. На абсолютна більшість постів (22 з 28) було призначено представники НКОЮ: Й. Тіто став Головою Ради Міністрів і міністром обороны.

Радянський Союз перед першим — 12 березня 1945 — призначив свого посла при новому уряді, підкресливши у своїй, що й надалі надавати всю можливу допомогу й підтримку братнім народам Югославії. Але на день раніше в закритому листі, адресованому Й. Тіто, Э. Карделю і А. Хебрангу з тодішньою радянською боку було висловлено незадоволення декларацією уряду ДФЮ, названої при цьому «блідої». На підтвердження цього вказувалося, в частковості, на відсутність чіткої позиції щодо питання зближення зі слов’янськими країнами, на «замовчування» Радянського Союзу, відсутність належної оцінки його ролі. Відзначаючи, що «мовчання з цього питання неспроможна вдатися до користь демократичної Югославії», Радянський уряд (читай Сталін) стверджувало, що «недоліки декларації нового югославського уряду є вираженням тиску Шубашича і Грола, у яких перших кроків нового югославського уряду впливають в небажаному напрямку демократичну Югославию».

Й.Тіто у своїй відповіді пояснив, що вмикання М. Грола у складі уряду ДФЮ диктувалося ситуацією, що склалася в Югославії на той час: по-перше, так «легше буде розбити блок сербської реакції», удругих, без М. Грола «союзники не визнали б новий уряд». Проте Сталін у своєму тому-таки листі від 15 березня 1945, знов-таки демонстративно адресованому з ім'ям Й. Тіто, Э. Карделя, А. Хебранга, назвавши аргументацію Тіто неправильної, твердо стояв на своем.

Як неповагу до Радянському Союзі був витлумачений Сталіним той факт, що у офіційному обіді, даному Й. Тіто на вшанування послів СРСР, навіть Великобританії, на чільне місце був посаджений не посол СРСР, а відповідність до загальноприйнятими нормами дипломатичного етикету (по старшинству, визначеного часом перебування у країні), посол Великобританию.

Югославська делегація на чолі з Тіто прибула у Москві 5 квітня 1945 року. 11 квітня 1945 Й. Тіто і Молотов підписали у присутності Сталіна советско-югославский договір про дружбу, взаємної допомогу й повоєнному співробітництві, а 13 квітня А.І.Микоян і Н. Петрович поставили свої підписи під угодою взаємних поставках товарів між і ДФЮ.

Протягом часу перебування Тіто Москві Сталін двічі запрошував його себе на дачу на ужин.

Результати перебування у Москві Й. Тіто підвів у інтерв'ю газеті «Червона зірка», у якому заявив: «Величезне вразити мене справили виняткова теплота і чистосердечність, якими всюди зустрічали мене радянські люди».

Виникнення конфлікту між Сталіним та Тіто середині 1948 передували події, відомі лише вужчому колу їх безпосередніх дійових осіб. Фатальну роль, судячи з усього, зіграло роль те, що, як зазначав М. Хрущов у доповіді «Про культ особи і його наслідки» 25 лютого 1956 року в закрите засідання 20 з'їзду КПРС, Сталін почав «за останній період більш примхливим, дратівливим, грубим, особливо розвинулася його підозрілість. До неймовірних меж збільшилася манія переслідування. Чимало працівників ставали у його очах ворогами. Після закінчення війни Сталін більше відгородився від колективу, діяв виключно одноосібно, не рахуючись ні з хто, і ні з чем».

Відповідно до висловленим Сталіним зустрічі побажанням 11 лютого 1948 року було підписані угоди СРСР із Болгарією та СРСР з Югославією про консультації з зовнішньополітичним питанням. Цією лютневої потрійної совестко-болгаро-югославской зустрічі судилося стати прелюдією відкритого розриву між СРСР і Югославією, який стався червні 1948 года.

Неодноразово відповідаючи питанням. Який найважчий момент йому довелося пережити у житті, Й. Тіто незмінно називав 1948 рік, поява резолюції Інформбюро «Про становище Компартії Югославии».

25 травня 1974 року у газеті «Боротьба» Й. Тіто питанням: «Яке вам рішення вже було важче — постанову по важкої боротьбі проти Гітлера роки чи пізніше у через відкликання позицією Сталіна?» відповів: «рішення про початок боротьби з Гітлера був важким. Ми обоє були зобов’язані прийняти його. Прийняти рішення, у зв’язки й з позицією Сталіна було значно важче, бо мені, як дисциплінованому комуністуинтернационалисту, було страшно важко вдатися до такий крок. Проте, оскільки то розумів, у чому річ у разі, чого хоче Сталін — а йшлося і про питанні її подальшого розвитку соціалізму у мирі та соціалістичних відносин, питання, якими повинні бути відносини між соціалістичними країнами, — тоді вже прийняв безповоротне рішення. І ця зустріч стала переломом. Це було рішення почати боротися через те, ніж підкоритися диктату Сталина».

Глава 5. ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛИКТА.

Після смерті цк кпрс, з те, що фактичний розрив відносин між СРСР і Югославією 1948 — 1953 завдав збитки як інтересам Югославії, СРСР, інших соціалістичних країн, і всій міжнародній комуністичному руху, самокритично проаналізував все обставини, усі події, що призвели до розриву відносин, і, відкинувши пізніші нашарування, прийняв рішення про ліквідацію ненормального положення у стосунки з Югославией.

Проведений 26 листопада 1954 Пленум СКЮ, підтримавши міркування ЦК КПРС про зустріч на рівні, висловився за нормалізацію міждержавних відносин за принципами активного мирного сосуществования.