Напрями та тенденції розвитку в галузі сертифікації та стандартизації на європейському рівні

КУРСОВА РОБОТА НАПРЯМИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ В ГАЛУЗІ СЕРТИФІКАЦІЇ ТА СТАНДАРТИЗАЦІЇ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ РІВНІ

ЗМІСТ керування якість стандартизація сертифікація ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД КЕРУВАННЯ ЯКІСТЮ

1.1 Закордонний досвід управління якістю

1.2 Технічне законодавство Європейського Союзу

1.3 Загальне керування якістю (TQM)

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ІЗ СТАНДАРТИЗАЦІЇ ТА СЕРТИФІКАЦІЇ

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП В сучасних умовах жорсткої конкурентної боротьби за ринки збуту продукції підприємства розвинутих країн все ширше застосовують ефективний інструмент забезпечення успіху — системи якості, які відповідають визнаним міжнародним вимогам, що містяться у Міжнародних та Європейських стандартах з якості та сертифікації. Ефективність цього інструмента тепер особливо зростає у зв’язку з прийняттям у багатьох країнах законодавства, яке встановлює жорсткі вимоги щодо безпечності продукції для здоров’я та життя людини, захисту прав та інтересів споживачів, охорони навколишнього природного середовища тощо.

Головним завданням економіки промислово розвинутих країн є підвищення продуктивності праці і поліпшення якості продукції, що дозволяє при низькій її собівартості забезпечувати високий прибуток і конкурентноздатність на світовому ринку. Досягнути цього можна лише в умовах управління якістю продукції.

В східноєвропейських країнах, як і в колишньому Радянському Союзі, управління якістю продукції розглядалось як складова частина загального народногосподарського механізму і вважалось, що розвиток його відбувається одночасно з удосконаленням управління народним господарством. У зв’язку з цим основні принципи планування якості і організації системного управління нею, як правило, оформлялись у вигляді законів або державних стандартів. На сучасному етапі при переході цих країн до ринкової економіки мають місце зміни в управлінні якістю продукції. Вони торкнулись, в першу чергу, контролю якості продукції, оцінки якості, сертифікації відповідності. [4]

РОЗДІЛ 1. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД КЕРУВАННЯ ЯКІСТЮ

1.1 Закордонний досвід управління якістю Понад 500 000 організацій у всьому світі пройшли сертифікацію на відповідність вимогам стандартів Міжнародної організації стандартів ISO 9000, а понад 37 000 пройшли сертифікацію на відповідність вимогам стандарту ISO 14 001. Стандарти ISO 9000 та ISO 14 000 забезпечують зрозумілі у глобальному масштабі основи для побудови взаємостосунків між компаніями. Вони дають впевненість у контексті міжнародної торгівлі та нинішньої побудованої на мережі економіки, коли навіть малі та середнього розміру підприємства здані через Internet досягти ринків поза межами їхньої географічного регіону. [6]

Якщо в Японії та США протягом багатьох років реалізуються програми підвищення якості, проводиться активна політика щодо питань якості, здійснюється довгострокове планування якості, то в Європі за деяким винятком управління якістю продовжувало залишатися контролем якості.

У 1980;ті роки по всій Європі спостерігався рух до високої якості продукції та послуг, а також до вдосконалення забезпечення якості. Широко впроваджувались системи якості на основі стандартів ІСО серії 9000. Це призвело до більш послідовної позиції щодо питань якості, більш надійних поставок і стабільнішого рівня якості загалом.

Слід зазначити велику та цілеспрямовану діяльність країн Західної Європи по підготовці до створення єдиного європейського ринку, встановлення єдиних вимог та процедур, здатних забезпечити ефективний обмін товарами та робітничими силами між країнами.

Важливе місце в цій діяльності посідають спеціальні асоціації або організації, які здійснюють координацію в масштабах регіону. Під час підготовки до відкритого загальноєвропейського ринку, який проголошений 1 січня 1993 p., були вироблені єдині стандарти, єдині підходи до технологічних регламентів, гармонізовані державні стандарти та системи якості, які створені на основі стандартів ІСО серії 9000.

Для нормального функціонування європейського ринку продукція, яка постачається, повинна бути сертифікована незалежною організацією. Крім сертифікації продукції, проводиться акредитація дослідних лабораторій та працівників, які контролюють та оцінюють якість продукції. Найважливіший аспект їх діяльності - контроль за задоволенням вимог споживачів та вирішення конфліктів, які мають місце між виробником і постачальником продукції.

Фірми здійснюють найінтенсивнішу політику щодо підвищення якості продукції та жорсткішого контролю виробничих процесів.

Якість стала чинником забезпечення конкурентоспроможності європейських країн.

Європейський ринок ставить серйозні завдання перед фірмами інших країн, які мають намір потрапити на нього.

Для того, щоб вистояти в конкурентній боротьбі, найбільші фірми Європи об'єднують зусилля для виробу прогресивних форм та методів управління якістю продукції, пов’язують з їх впровадженням гарантію стабільної якості продукції. А вона, як відомо, включає стабільну технологію, належну систему підтримання технологічної точності обладнання та оснащення, метрологічні засоби контролю та випробувань продукції, ефективну систему підготовки кадрів.

У вересні 1988 р. президенти 14 найбільших фірм Західної Європи підписали угоду про створення Європейського фонду управління якістю (ЄФУЯ).

Основні напрями діяльності Європейського фонду управління якістю.

Підтримувати керівництво західноєвропейських компаній у прискоренні процесу створення якості для досягнення переваг у загальній конкуренції.

Стимулювати і, де це необхідно, допомагати всім сегментам західноєвропейського товариства, брати участь у діяльності щодо поліпшення та зміцнення культури європейської якості.

ЄФУЯ разом з Європейською організацією з якості (ЕОЯ) заснував Європейську премію з якості, яка з 1992 р. присуджується найкращим фірмам.

Відмінними особливостями європейського підходу до вирішення проблем якості є:

законодавча основа для проведення всіх робіт, пов’язаних з оцінкою та підтвердженням якості;

гармонізація вимог державних стандартів, правил та процедур сертифікації;

створення регіональної інфраструктури та мережі державних організацій, уповноважених здійснювати роботи з сертифікації продукції та систем якості, акредитації лабораторій, реєстрації спеціалістів з якості тощо. [3]

Особливо чітко тенденції розвитку стандартизації проявляються в діяльності Європейського Союзу, комісії Європейського співробітництва, Європейської асоціації вільної торгівлі.

У межах Європейського Союзу встановлено політику та прийнято Європейську програму з якості. Мета європейської політики в галузі якості сформульована таким чином: [4]

— допомогти європейській промисловості стати конкурентноздатною як на європейському, так і на зовнішньому ринках;

— поліпшити європейську інфраструктуру з забезпечення якості, щоб створити таке технічне середовище (випробування, сертифікацію, акредитацію), яке б допомогло її товаровиробникам мати успіх у нових ринкових умовах.

— зміцнити партнерські відносини між постачальниками та споживачами;

— створити необхідний науково-технічний, промисловий та людський потенціал для Європи ХХ століття.

В межах цієї програми встановлено завдання, спрямовані на допомогу підприємствам малого та середнього бізнесу щодо підвищення їх компетенції в цій галузі та застосування сучасних технічних знань і методів забезпечення якості; на удосконалення форм підтримки діяльності у галузі якості національних органів влади та ін.

Ця програма передбачає створення Європейського інформаціонного центру з проблем якості, розроблення та впровадження демонстраційних проектів з систем якості в основних галузях економіки.

У межах цієї програми формується мережа організацій по проведення та координації робіт в галузі застосування та розвитку систем якості, підготовки та атестації експертів-аудиторів.

Всі завдання з програми активно стимулюються керівними органами Європейського Союзу.

До загальноєвропейських організацій з стандартизації відносять Європейський комітет з стандартизації (СЄН), Європейський комітет з стандартизації в електротехніці (СЕНЕЛЕК), Європейський інститут в галузі електрозв’язку (ЄТСІ), Міжскандинавську організацію з стандартизації (ІНСТА). Окрім цього значну роботу з стандартизації здійснюють також інші міжнародні організації (Європейський союз, ООН тощо).

Європейський комітет з стандартизації (CEN) існує з 1961 р. Членами CEN є національні організації з стандартизації 17 європейських держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Німеччина, Іспанія, Ісландія, Італія, Люксембург, Норвегія, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Швейцарія.

CEN — закрита організація, що об'єднує тільки країни-учасники ЄС і ЄАВТ (Європейська асоціація вільної торгівлі).

Крім розробки стандартів на продукцію, послуги, процеси, CEN займається стандартизацією систем забезпечення якості продукції, методів випробувань і акредитації випробувальних лабораторій. У цьому напрямку створені і затверджені європейські стандарти — євро норми серії 29 000 (EN 29 000), котрі представляють собою прийняття міжнародних стандартів ISO серії 9000. У комплекс цих нормативних документів входять наступні європейські стандарти:

— EN 29 000 «Загальне управління якістю і стандарти з забезпечення якості, керівні вказівки з вибору і застосування»;

— EN 29 001 «Системи якості. Модель для забезпечення якості при проектуванні і розробці, виробництві, монтажу і обслуговуванні;

— EN 29 002 «Системи якості. Модель для забезпечення якості при вихідному контролі і випробуваннях»;

— EN 29 003 «Загальне управління якістю і елементи системи якості. Керівні вказівки». [1]

ІНСТА створена в 1952 році, її членами є Данія, Норвегія, Швеція та Фінляндія, а також десять інших організацій з стандартизації, що працюють в цих країнах. Ця організація не розробляє своїх стандартів, що зумовлено значною долею зовнішньої торгівлі в економіці цих країн. Тому Данія, наприклад, ще в 70-і роки повністю відмовилась від створення своїх національних стандартів. IHCTA використовує міжнародні стандарти, а за свої основні завдання прийняла сприяння скандинавських держав уніфікації технічних вимог національних нормативних документів на підставі стандартів ISO, ІЕС, СЄН тощо, обміну інформацією та погодженню позицій членів ІНСТА в міжнародних організаціях з стандартизації, а також досягнення взаєморозуміння між скандинавськими країнами. З цією метою здійснюються регулярні наради та зустрічі, на яких обговорюються проблематичніші питання. [2]

Національним органом з стандартизації в Британії є Британський інститут стандартів (BSI), який створено в 1901 р. як незалежну організацію для координації діяльності з розроблення та прийняття стандартів на підставі угоди між всіма зацікавленими сторонами.

BSI здійснює сертифікацію продукції, очолює роботи з керування якістю продукції, володіє потужним випробувальним центром. BSI є авторитетною організацією в світі, її сертифікати відповідності визнаються практично у всіх країнах без додаткових випробувань.

Національною організацією з стандартизації у Франції є французька асоціація з стандартизації (AFNOR). На неї покладено керівництво стандартизацією, метрологією, сертифікацією та контролюванням якості продукції.

В структурі AFNOR є 30 галузевих бюро з стандартизації, кількість яких залежить від обсягів пріоритетних робіт. Робота ведеться з використанням програмно-цільового методу та довгострокових програм. Асоціація надає багато послуг фірмам та організаціям з різних питань, бере активну участь в роботі багатьох міжнародних організацій.

Датою впровадження національної системи стандартизації є 1917 р., в якому було створено Комітет нормалей для загального машинобудування, в 1926 р. його реорганізовано в Німецький комітет стандартів, а в 1975 р. — в Німецький інститут стандартизації DIN. Але DIN став національною організацією з стандартизації Німеччини тільки в 1990 р. після об'єднання ФРН з НДР в єдину державу. Тоді DIN став єдиним повноважним представником Німеччини в міжнародних та європейських організаціях з стандартизації.

Робочими органами є комітети DIN, які розробляють стандарти та беруть участь в міжнародних європейських організаціях з стандартизації. В комітетах DIN працюють біля 40 тис. позаштатних працівників.

Національні стандарти DIN мають необов’язковий характер і розглядаються не як юридичні норми, а як загальні правила техніки. Обов’язкові вимоги — тільки ті, які базуються на федеральних законодавчих нормах.

Рис. 1.1 «випробувано на відповідність вимогам DIN»

1.2 Технічне законодавство Європейського Союзу Разом з територіальним розширенням протягом десятиліть «Європейського Союзу» з середини 80-х років на перший план висунулось створення спільного внутрішнього ринку (рис. 1.2). В 1985 році уряди країн-членів ЄС підписали, так званий, спільний Європейський Акт, який вступив в силу в 1987 році після ратифікації всіма державами-членами ЄС. У відповідності з цим договором держави зобов’язувалися створити до кінця 1992 року, так званий, Спільний ринок, тобто, простір, всередині якого можливе вільне переміщення людей, товарів, послуг і капіталу. Була розроблена програма необхідних заходів і в липні 1995 року опублікована в «Білій книзі про завершення створення Спільного ринку». [7]

Рис. 1.2 Хронологія подій в створенні спільного внутрішнього ринку

Для реалізації вільного переміщення товарів правові норми, якими встановлювалися властивості, а також порядок проведення випробувань виробів, які «вводяться в обіг», тобто, пропонуються на продаж і продаються, повинні бути приведені у відповідність і гармонізовані один з одним.

Нова концепція технічної гармонізації і стандартизації. [7]

Для усунення в Європі технічних бар'єрів в торгівлі Комісією ЄС в 1985 році була розроблена «Нова концепція технічної гармонізації і стандартизації» (рис. 1.3).

Рис. 1.3 «Нова концепція технічної гармонізації і стандартизації» .

Новизна цієї концепції полягала в тому, що технічні бар'єри в торгівлі пропонується усувати шляхом створення довіри по відношенню до:

— якості і надійності продукції;

— якості і компетентності виробника;

— якості і компетентності органів, які проводять нагляд, сертифікацію і акредитацію випробувальних лабораторій. [8]

Ця концепція об'єднує гармонізацію стандартів окремих держав з взаємним визнанням результатів випробувань і сертифікації. Концепція базується на наступних принципах:

— рекомендації з гармонізації встановлюють основоположні вимоги, яким повинні задовольняти вироби для їхнього вільного обігу в межах співтовариства;

— технічні умови, виготовлення та розповсюдження виробів, які відповідають вміщеним до рекомендацій основоположним вимогам, встановлюються європейськими організаціями з стандартизації в європейських стандартах (EN);

— продукція, вироблена у відповідності з гармонізованими європейськими стандартами, визнається відповідною вищеназваним основоположним вимогам. З застосуванням нової концепції Рада Європейського Співтовариства відійшла від самостійного регулювання і законодавчого регламентування всіх технічних деталей в директивах ЄС. На базі нової концепції було видано до нинішнього часу 20 директив ЄС. [9]

Стандартами (гармонізованими) є ті з них, які без внесення змін приймаються європейськими організаціями з стандартизації і фіксуються Комісією ЄС у реєстрі ЄС як такі. В них детально встановлюється, яким чином можна забезпечити задоволення «істотним вимогам безпеки». Для розроблення таких стандартів Комісія ЄС надає європейським організаціям з стандартизації - CEN I CENELEC особливий мандат. На основі такого мандату організація з стандартизації складає програму роботи.

Дотримання вимог гармонізованих стандартів, як правило, не є обов’язковим. Директива також допускає постачання продукції, яка повністю або частково відхиляється від відповідних стандартів. Але, в більшості випадків, тільки тоді, коли незалежний, визначений або «призначений» державою орган на основі випробувань зразка підтвердить, що «характеристики задовольняють вимогам безпеки» .

Рис. 1.4 «Нова концепція технічної гармонізації і стандартизації»

Положення про випробування виробів, які згідно з «Новим підходом» містяться в директивах, витікають із, так названої, «Загальної концепції оцінки відповідності». Комісія ЄС розробила «Глобальний підхід», який вона обрала для регулювання в галузі випробувань. Переслідується мета створення в рамках Спільного ринку єдиних, надійних технічних умов, яким могли б довіряти відомства, підприємства і які б забезпечували якість випущеної продукції. Комісія ЄС і Рада подали загальну концепцію в 1989 році. Серед іншого вона містить наступне:

— введення модулів для окремих фаз оцінки відповідності;

— всеохоплююче застосування стандартів ISO EN серії 9000 і EN серії 45 000;

— заохочення укладення угод про взаємне визнання і сертифікацію в добровільній галузі через створення організацій з проведення випробувань і сертифікації;

— дослідження засобів для зменшення відмінностей в розвитку інфраструктури забезпечення якості в Співтоваристві;

— підтримка зовнішніх зв’язків з третіми країнами за допомогою укладення угод про визнання, кооперації за технічними програмами допомоги. [8]

Глобальна концепція вимагає створення саморегулювальної системи, функціонування якої буде сприяти формуванню довіри.

Першою саморегулювальною системою є сисуправління якістю виробника.

Другою саморегулювальної системою є взаємодія виробників, які мають на виробництві впроваджену систему управління якістю, і незалежних випробувальних лабораторій, органів з сертифікації та нагляду.

Третьою саморегулювальною системою є перевірка компетентності випробувальних лабораторій, органів з сертифікації і нагляду відповідними органами з акредитації. Таким чином, існує ієрархія саморегулювальних систем з формування довіри. [7]

Істотно допомогти здійсненню Глобальної концепції може:

по відношенню до виробників:

— застосування методики забезпечення якості в відповідності з міжнародними стандартами ISO серії 9000 (які як європейські стандарти є основними частинами національних стандартів країн-членів ЄС і Європейської організації вільної торгівлі (EFTA));

по відношенню органів з сертифікації, акредитації і проведенню випробувань:

— дотримання вимог європейських стандартів EN серії 45 000. [9]

Наслідком цього є те, що по всьому ЄС створюються:

— національні критерії акредитації;

— єдині правила роботи випробувальних лабораторій і органів з сертифікації;

— єдині правила з акредитації.

Процедури, які необхідно застосовувати в конкретному випадку для підтвердження того, що продукція задовольняє «Істотним вимогам з надійності» або відповідним їм гармонізованим стандартам, описуються в нових директивах в розділі про використання «модулів» .

Кожний з цих модулів регулює окремі частини процедури або визначену процедуру повністю. В залежності від конкретних вимог і ступеню ризику в директиві з цих модулів складається або вибирається порядок процедури підтвердження. До цих модулів відносяться положення внутрішнього, тобто здійснюваного виробником під його відповідальність контролю якості, а також ряд заходів з контролю і нагляду, які повинні проводитись «призначеними або нотифікованими органами», тобто, незалежною третьою стороною. До них відносяться: випробування зразків, випробування виробів поточного виробництва і їхня відповідальність результатам випробуваного зразка, випробування шляхом вибіркових перевірок або випробувань кожного виробленого виробу, потім випробування кожного виробу одиничного виробництва, а також контроль і нагляд за системою забезпечення якості виробника.

Тобто, є вісім різних модулів, які можна комбінувати один з одним і які відрізняються між собою за:

— рівнем розроблення продукції, наприклад, проектування виробництва зразка;

— виду оцінки, наприклад, контроль документації, випробування зразка, забезпечення якості, нагляд тощо, а також органу з оцінки: сам виробник або будь-яка третя сторона. [8]

Всі процеси для підтвердження виконання приписаних вимог закінчуються нанесенням виробником на виріб, що відправляється, знака СЕ. В декларації про відповідність виробник називає директиви і стандарти, які лежать в основі проектування та виготовлення виробу і засвідчує, що його виріб задовольняє чинним вимогам і була проведена процедура оцінки відповідності. Органи, які в рамках модульної концепції можуть здійснювати контроль або нагляд, визначаються, як того вимагає відповідна директива, країнами-членами ЄС. Кожна держава-член ЄС може призначати тільки ті органи, які постійно знаходяться на її території. Під час вибору такого органу вона повинна враховувати певні «Мінімальні вимоги». Ці, приблизно однаково сформульовані в усіх директивах вимоги, стосуються незалежності органу, його технічних можливостей, забезпечення конфіденційності інформації, яку отримує орган в процесі своєї діяльності, також страхування органу на випадок збитків внаслідок помилкового висновку. У сумнівних випадках держава-член ЄС повинна підтвердити виконання мінімальних вимог (через «призначений орган»). Комісія ЄС реєструє і публікує реєстр «нотифікованих» (призначених органів) після їхнього затвердження. Комісія ЄС зобов’язана затвердити орган, якщо було проведене підтвердження дотримання вимог стандартів EN серії 45 000.

1.3 Загальне керування якістю (TQM)

Зближення рівнів якості, досягнутих різними країнами світу, стало наслідком багатьох причин. Однією з головних є творчий обмін передовим досвідом роботи з поліпшення якості, інтеграції всіх підходів і методів, які людство засвоїло на еволюційному шляху розвитку теорії та практики досягнення високої якості. [10]

Вироблені таким чином єдині підходи визнані спеціалістами всіх країн і відомі тепер як принципи загального управління якістю (TQM).

Сучасна система TQM базується на теорії Тейлора, адже вона змушує робітників не тільки виконувати операції, а й виявляти проблеми та знаходити шляхи їх вирішення.

У 1951 р. було розроблене положення про премію Демінга, що лягла в основу моделі загального керування якістю (TQC). Ця модель припускає постійний аналіз інформації широким колом експертів і новий погляд на якість. Премія Демінга зіграла велику роль у досягненні японської якості. Пізніше в США була заснована премія імені Малкольма Балдриджа (1987 р.). Розвитком моделі премії М. Балдриджа стала модель Європейської премії якості, що оцінювала результати бізнесу і його вплив на суспільство. [12]

Фірми, що функціонують у ринковій економіці, формулюють політикові в області якості таким чином, щоб вона стосувалася діяльності кожного працівника, а не тільки якості пропонованих виробів або послуг. У політику чітко визначаються рівні стандартів якості роботи для конкретної фірми й аспекти системи забезпечення якості. При цьому продукція заданої якості повинна бути поставлена споживачеві в заданий термін, у заданих обсягах і за прийнятну ціну.

Сьогодні в керуванні якістю важливе значення має наявність на фірмах сертифікованої системи менеджменту якості, що є гарантією високої стабільності і стійкості якості продукції. Сертифікат на систему якості дозволяє зберегти конкурентні переваги на ринку.

Поява сертифіката на системи якості обумовлено еволюцією підходів до менеджменту якості. [5]

Незважаючи на широке розповсюдження систем загального управління якістю в різних компаніях, їх ефективність далеко не завжди відповідає поставленим цілям. Це відбувається тому, що концепція та методи TQM неправильно тлумачаться й застосовуються на практиці. Крім того, по-різному трактується саме поняття TQM у різних країнах. Так, наприклад, якщо в Європі воно визначається як культура організації виробництва, яка покликана відповідати запитам споживачів на основі безперервного вдосконалення, то в східних державах, таких як Японія, Корея та Тайвань, TQM — це філософія керівництва, яка передбачає широке застосування даних, системну орієнтацію та загальне управління, яке очолюється вищими керівниками. Це система загального керівництва, при якій політика якості, управління якістю, підвищення якості та її забезпечення відіграють важливу роль.

Сполучені Штати Америки є батьківщиною концепцій управління та керівництва якісно, які викладені в ідеях Шухарта, Дьомінга, Джурана. На сьогодні TQM характеризується високим рівнем розвитку, в тому числі й у сфері послуг, застосуванням статистичних методів (тільки на рівні спеціалістів), безперервною мотивацією персоналу для участі в роботі по загальному управлінню якістю. Прикладом того, яких успіхів можна досягти внаслідок впровадження системи загального управління (керівництва) якістю, може бути автомобільна промисловість США.

Для Німеччини та Англії характерний високий рівень управління якістю (QC) і систем якості, переймання досвіду США та Японії по TQM. До того ж Англія є батьківщиною стандартів ІСО. Якість у Німеччині та Англії досягається за допомогою контролю продукції, значна увага приділяється плануванню якості та досліджень.

В Німеччині й Англії усвідомили необхідність застосування TQM, хоча на даний момент ще нема відчутних практичних результатів.

Для скандинавських країн (Швеція, Фінляндія, Норвегія та Данія) характерне централізоване управління якістю. Більшість скандинавських підприємств мають сертифікати відповідності своєї продукції вимогам стандартів ІСО серії 9000. Скандинавія має репутацію володаря найбільш сучасних систем управління якістю й асоціюється, як правило, з високим рівнем життя.

Підвищенню репутації скандинавських країн сприяє й продукція фірм «Вольво» і «CAAБ», але системі TQM не належать ключові позиції в промисловості Скандинавії. Можна відзначити впровадження лише окремих елементів TQM на підприємствах цих країн протягом останніх років. В їх числі: задоволення запитів споживачів і участь усіх робітників в управлінні якістю. Меншою мірою приділяється увага безперервному вдосконаленню якості, прийняттю рішень на основі фактів та акцентуванню уваги на процесі. [3]

У промисловій сфері Японії добре розвинута система TQC (тотальний контроль якості), принципи якої перенесені в TQM. Ключова роль належить статистичним методам контролю.

Японія є батьківщиною системи «точно в термін», вона успішно застосувала QC (Quality Control) та QM (Quality Management), на сьогодні впроваджує стандарти ІСО серії 9000.

Характерною ознакою японської промисловості стало використання американських принципів, теоретичних постулатів та ідей Джурана і Дьомінга. Нині Японія переживає великий промисловий підйом і підйом в рівні життя, що значною мірою можна віднести на рахунок її успіхів в галузі якості.

Таким чином, промислове розвинені країни переймали одна в одної досвід і продовжують це робити, причому вони с моделями при впровадженні системи загального управління якістю для держав зі слабо розвиненою економікою. TQM стало одним з найважливіших напрямів в області керівництва завдяки інтенсивному обміну інформацією з цього питання.

Система TQM є комплексною системою, орієнтованою на постійне поліпшення якості, мінімізацію виробничих витрат і постачання точно в термін. Основна філософія TQM базується на принципі — поліпшенню немає межі. Стосовно до якості діє цільова настанова — прагнення до нуля дефектів, до нуля непродуктивних витрат, до постачань — точно в термін. При цьому усвідомлюється, що досягти цих меж неможливо, але до цьому треба постійно прагнути і не зупинятися на досягнутих результатах. Ця філософія має спеціальний термін — «постійне поліпшення якості» (quality improvement).

У системі TQM використовуються адекватні цілям методи керування якістю. Однієї з ключових особливостей системи є використання колективних форм і методів пошуку, аналізу і рішення проблем, постійна участь усього колективу в поліпшенні якості.

У TQM істотно зростає роль людини і навчання персоналу.

Мотивація досягає стану, коли люди настільки захоплені роботою, що відмовляються від частини відпустки, затримуються на роботі, продовжують працювати і будинку. З’явився новий тип працівників — яппі.

Навчання стає тотального і безперервного, супровідного працівників протягом усієї їхньої трудової діяльності. Істотно змінюються форми навчання, стаючи усе більш активними. Так, використовуються ділові ігри, спеціальні тести, комп’ютерні методи та ін.

Навчання перетворюється й у частину мотивації, тому що добре навчена людина впевненіше почуває себе в колективі, здатний на роль лідера, має переваги в кар'єрі. Розробляються і використовуються спеціальні прийоми розвитку творчих здібностей працівників.

TQM включає в себе:

контроль в процесі розробки нової продукції;

оцінку якості дослідного зразка, планування якості продукції та виробничого процесу, контроль, оцінку і планування якості матеріалу, який поставляється;

вхідний контроль матеріалів;

контроль готової продукції;

оцінку якості продукції;

оцінку якості виробничого процесу;

контроль якості продукції та виробничого процесу;

аналіз спеціальних процесів (спеціальні дослідження в галузі якості);

використання інформації про якість продукції;

контроль апаратури, яка дає інформацію про якість продукції;

навчання методам забезпечення якості, підвищення кваліфікації персоналу;

гарантійне обслуговування;

координацію робіт щодо якості;

сумісну роботу з якості з постачальниками;

застосування циклу PDCA («plan — do — check — action»);

роботу гуртків якості;

управління людським фактором шляхом створення атмосфери задоволеності, зацікавленої участі, благополуччя і процвітання на фірмі,

управління людським фактором шляхом створення атмосфери задоволеності, зацікавленої участі, благополуччя і процвітання на фірмі, фірмах-постачальниках, у збутових і обслуговуючих організаціях, у акціонерів та споживачів;

робочу в галузі якості за методом міжфункціонального управління («cross — function — management»);

участь у національних компаніях з якості;

вироблення політики щодо якості (узгодження політики щодо якості з загальною стратегією економічної діяльності, внесення цілей якості в усі аспекти адміністративної, господарчої та економічної діяльності, прийняття заходів, що забезпечують розуміння на фірмі політики щодо якості);

участь службовців у фінансовій діяльності (в прибутку, акціонерному капіталі), виховання свідомого ставлення до якості, відчуття партнерства, вдосконалення соціальної атмосфери та інформованість службовців;

проведення заходів з формування культури якості;

підготовку управлінських кадрів для керівництва діяльністю в галузі якості;

покладання відповідальності за діяльність з якості на вище керівництво.

Для того, щоб програми TQM стали ефективними, потрібен прорив у мисленні, під яким розуміють перенесення акценту з того, що є, на те, що повинно бути; з того, що не працює, на те, що можна зробити.

Проблеми якості не можуть бути делеговані якомусь одному підрозділу, вони повинні стати філософією компанії і спиратися на культуру організації, орієнтовану на покупця.

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ІЗ СТАНДАРТИЗАЦІЇ ТА СЕРТИФІКАЦІЇ

Міжнародна організація ISO почала функціонувати 23 лютого 1947 р. як добровільна, неурядова організації. Вона була установлена на основі досягнутого на нараді в Лондоні в 1946 р. угоди між представниками 25-ти індустріально розвинених країн про створення організації, що володіє повноваженнями координувати на міжнародному рівні розробку різних промислових стандартів і здійснювати процедуру ухвалення їх як міжнародні стандарти. Основна мета організації ISO — сприяння міжнародному обміну товарами і послугами, а також співпраці країн в економічній, інтелектуальній, технологічній і науковій сферах. [10]

Діяльність ISO пов’язана із стандартизацією великого спектру товарів, технологій і послуг різних областей, включаючи: текстильну промисловість, обробку інформації, телекомунікацію, виробництво і використання енергії, кораблебудування, банківські і фінансові послуги, захист навколишнього середовища, охорону здоров’я і безпеку, освіта і ін.

Спочатку повноваження ISO в міжнародній стандартизації були обмежені виключенням з її поля діяльності двох важливих галузей — телекомунікаційною, а також електротехнічної і електронної галузей, оскільки для цих напрямів вже склалася система міжнародної стандартизації в особі організацій ITU і IEC, відповідно. Проте в наслідок у цих трьох організацій розвинувся значний сумісний інтерес, пов’язаний із стандартизацією технологій інформаційної індустрії. Виключення колізій в діяльності організацій міжнародної стандартизації там, де їх інтереси пересікались, вирішувалося за допомогою створення сумісного комітету (наприклад, JTC1) або робочих груп.

Офіційна назва ISO це — International Organization for Standardization. «ISO» не є абревіатурою офіційної назви організації, а слово, яке служить ще одним її назвою. Це слово походить від грецького слова «isos», яке означає «рівний» (equal), тобто рівний стандарту. [12]

Організація ISO внесла великий внесок до становлення міжнародної системи стандартизації.

До її важливих заслуг слід віднести розробку тих, що знайшли усесвітнє застосування фундаментальних системних стандартів по основах управління якістю продукції (ISO 9000) і навколишнім середовищем (ISO 14 000), а також розробку стандартів на телефонні і банківські картки, фотоустаткування, вантажні контейнери, звичайно ж, мови програмування і багато що інше.

Масштаб діяльності ISO характеризується наступними даними.

Загальне число створених і супроводжуваних стандартів ISO до 2001 р., складало порядка 13 000, з яких більше 2000 стандартів відносяться до області ІТ.

У ISO працює близько 3 000 технічних комітетів, підкомітетів і робочих груп, в нарадах яких щорічно бере участь більше 30 000 експертів. ISO співробітничає з більш ніж 500 міжнародними організаціями. [11]

ISO є організацією федерального типу. У її склад входять організації, які підрозділяються на три групи:

· організації-члени ISO (member bodies) — безпосередньо складові ISO і що є найбільш представницькими організаціями стандартизації в своїх країнах, які розділяють відповідальність за виконання основних організаційних і технічних завдань ISO, а також несуть основне фінансове навантаження по забезпечення діяльності ISO;

· організації-кореспонденти (correspondent members) — що не приймають активної участі в технічній і організаційній роботі ISO, але що мають доступ до інформації, що цікавить їх (зазвичай ця форма участі в роботі ISO використовується для залучення до процесу стандартизації країн, що розвиваються);

· організації-підписчики (subscriber members) — організації, з яких взимаются мінімальні внески, що дозволяють їм підтримувати офіційні контакти з системою стандартизації (зазвичай цією формою участі користуються економічно слабо розвинені країни).

До 2001 р. ISO включала в свій склад 135 організацій національних стандартів, з них 90 — першого типу (member bodies), 36 — другого (correspondent members) і 9 — третього (subscriber members).

Організаційна структура ISO [13]

CASCO — ISO Committee on conformity assessment (комітет з сертифікації)

COPOLCO — ISO Committee on consumer policy (комітет споживчої політики)

DEVCO — Committee on developing country matters (комітет у справах з країнами, що розвиваються)

INFCO — ISO Committee on information system and services (комітет з інформаційних систем і послуг)

REMCO — ISO Committee on reference materials (комітет з еталонних матеріалів)

Верховним органом ISO є Генеральна асамблея (General Assembly), яка збирається раз на три роки для вироблення політичних вирішень стратегічного рівня і обрання керівного складу організації.

Реалізація цих стратегічних рішень покладається на Раду (Council), до складу якої входять президент Генеральної асамблеї (як голова Ради), віце-президент, скарбник організації і близько двох десятків вибраних високопоставлених чиновників. Засідання Ради проводяться щорічно. На них вирішуються питання, пов’язані з технічною структурою ISO, з публікацією прийнятих стандартів, призначенням членів виконавських органів, наприклад, Радого з технічного управління (Technical Management Board), з обранням голів технічних комітетів, затвердженням планів робіт технічних комітетів і ін.

У організаційну структуру ISO входять: комітети, що відповідають за розробку політики організації (CASCO, COPOLCO, DEVCO, INFCO); комітет з еталонних або довідкових матеріалів (REMCO); постійні і тимчасові групи технічних консультантів (advisory groups); центральний секретаріат (Central Secretariat); технічні комітети (Technical Committees, TCs). [13]

Вся змістовна робота по стандартизації ІТ виконується технічними комітетами. Кожен технічний комітет має унікальний ідентифікатор, який складається з префікса «ТС», за яким слідує порядковий номер комітету. Якщо комітет розпускається, то його номер не перевикористовується. При утворенні нового комітету йому привласнюється перший по порядку невживаний номер. Кожен комітет має свій секретаріат. Робота, що виконується комітетом, розподіляється по підкомітетах (subcommittees, SCs) з урахуванням їх спеціалізації. Кожен підкомітет також має свій секретаріат. Секретаріати комітетів і підкомітетів розподіляються по організаціях-членах ISO, які і спонсорують роботу відповідних секретаріатів.

Технічні комітети і підкомітети можуть розподіляти роботу по робочих групах (Work Groups, WGs). Робочі групи не мають секретаріатів. Вони очолюються керівниками (conveners), батьківськими комітетами, що призначаються. Кожна з організацій-членів ISO може побажати, щоб її представник брав участь в роботі будь-якого комітету, підкомітету або робочої групи. Існують дві форми такого представництва — у вигляді P-членів (P-members) і O-членів (O-members). Перші є повноправними учасниками (participants) роботи по стандартизації, другі виступають в ролі оглядачів (observers) роботи, функції яких обмежуються тільки отриманням інформації про виконувану роботу.

В кінці 2000 р. в ISO налічувалося 187 комітетів, 572 підкомітети, 2063 робочих груп і 45 спеціальних дослідницьких груп. [13]

Центральний секретаріат ISO розташований в Женеві, має штат близько 200 чоловік. Він здійснює організацію поточної роботи комітетів, інформаційне забезпечення членів ISO, технічну і організаційну підтримку роботи секретаріатів комітетів і підкомітетів і ін.

Щорічні витрати на фінансування роботи ISO оцінюються в 150 мільйонів швейцарських франків. 80 відсотків цієї суми спонсорується 35-у основними членами ISO. Інші 20 відсотків збираються з внесків членів ISO, що залишилися, а також з доходів, отриманих від продажу публікацій ISO. Друга частина суми витрачається в основному на підтримку роботи центрального секретаріату.

Основними партнерами ISO є організації стандартизації IEC і ITU. Стратегічним партнером ISO, з яким вона значною мірою погоджує свою діяльність, є Усесвітня торгова організація (World Trade Organization, WTO).

Тепер розглянемо власне процес розробки міжнародних стандартів, так званий ISO-процес.

Перші 25 років свого існування основною метою діяльності ISO була гармонізація національних стандартів. У цей період ISO здійснювала публікацію рекомендацій (ISO Recommendations), які були результатом узгодження специфікацій національних організацій стандартизації. З початку 70-х років ISO почала видавати міжнародні стандарти (ISO standards), вважаючи, що це більшою мірою сприятиме розвитку міжнародній торгівлі. З початку 80-х років, коли процеси глобалізації торгівлі почали виявлятися все більш виразно, ISO активно втягується в процес розробки нових міжнародних стандартів в актуальних областях, поступово віддаляючись від початкового завдання гармонізації національних стандартів. [11]

Спрощена модель ISO-процесу, що визначає цикл розробки міжнародних стандартів, включає наступні основні етапи еволюції документа:

· заявка на розробку стандарту (new work item proposal, NP)

· робочий документ (Working Draft, WD)

· проект пропозиції (Draft Proposal, DP)

· проект міжнародного стандарту (Draft International Standard, DIS)

· міжнародний стандарт (International Standard, IS).

Спочатку пропозиція про виконання нової роботи (new work item proposal, NP) поступає в секретаріат відповідного комітету. Це пропозиція, як правило, виходить від деякого Р-члена або організації, що офіційно співробітничає з ISO (liaison organization). Якщо комітет приймає ця пропозиція, то воно поступає в деякий підкомітет цього комітету і одна з робочих груп даного підкомітету готує відповідний WD, який потім передається в підкомітет для голосування. Якщо консенсус в підкомітеті по даному WD досягнутий, то цей документ приймає статус DP і прямує в центральний секретаріат для реєстрації як DIS. (В принципі DIS вважається достатньо стабільним документів, який може служити як основа для проектування відповідних йому реалізацій.). Центральний секретаріат перевіряє, чи відповідає даний DIS вимогам ISO і, якщо він всім вимогам відповідає, розсилає його членам ISO для вивчення, підготовки зауважень і вердикту. Коли схвалення дістало від більшості членів технічного комітету і від не менше чим трьох чвертей голосуючих членів ISO, даний DIS, званий на кінцевій стадії остаточним або Final DIS (FDIS), стає IS і публікується як міжнародний стандарт. Для оновлення стандартів в ISO був прийнятий за основу п’ятирічний цикл.

Термін розробки стандартів відповідно до описаної вище схеми міг складати до трьох-чотирьох років, що незабаром стало стримуючим чинником для галузі ІТ, що так стрімко розвивалася.

Прагнучи до пошуку ефективних для практики рішень і до конструктивної співпраці з професійними організаціями, в 90-х роках ISO почала застосовувати прискорену процедуру балотування публічно доступних специфікацій (PAS) (наприклад, відритих специфікацій або промислових стандартів, що володіють певним рівнем консенсусу), яка отримала назву «Fast tracking» .

Також для підвищення ефективності процесу стандартизації в другій половині 90-х ISO провела реінжинірінг своєї діяльності, за допомогою переходу на використання в роботі комітетів, підкомітетів і робочих груп сучасних електронних технологій, що дозволило істотно скоротити час створення міжнародних стандартів до 9−12 місяців. [10]

Проте вимоги до процесу стандартизації ІТ постійно зростали, а сам процес стандартизації продовжував прискорено розвиватися на всіх рівнях. Від ISO були потрібні нові підходи для адекватної реакції на виклик реальності.

Значним стимулом для прогресу міжнародної стандартизації з’явилися два важливі чинники, що відбулися на початку 90-х років. Перший — це вирішення європейських країн створити єдиний європейський ринок, основою чому повинна була служити всеосяжна система регіональних стандартів на продукти, технології і послуги. Провідна роль в успішному розвитку процесу європейської стандартизації належить організації CEN (європейському аналогу ISO). Тому віденська угода (Vienna Agreement) про встановлення технічної співпраці між ISO і CEN значно укріпила міжнародну систему стандартизації. [12]

Іншим важливим чинником розвитку міжнародної стандартизації став згадуваний вище процес стандартизації консорціумів. Специфікації, що створюються консорціумами, є угоди між основними учасниками ринку для конкретного виду продуктів і часто стають стандартами де-факто, але вони не досягають рівня консенсусу, характерного для міжнародних стандартів. Слід також відзначити, що, не дивлячись на високу продуктивність процесу стандартизації консорціумів, він не замінює формальну стандартизацію. Найбільший ефект досягається тоді, коли обидва ці процеси зливаються в єдиний процес глобальної стандартизації. Тому ISO і інші організації формальної стандартизації розробляють нові форми співпраці з консорціумами, направлені на інтеграцію спільних зусиль в створенні всеосяжної системи міжнародних стандартів, що задовольняє потребам світового ринку.

Саме з цією метою ISO в 2002 р. модернізувала свої технологічні процедури ISO-процесу, надавши великі права своїм технічним комітетам в рішенні питання про можливість прискореного розгляду специфікацій, підготовлених консорціумами. Для цієї мети розширена номенклатура типів нормативних документів, що включає документи, що вимагають різних рівнів консенсусу і прозорості процесу стандартизації залежно від потреб практики у кожному конкретному випадку. А саме, склад типів нормативних документів ISO тепер включає:

· стандарти ISO (ISO Standards)

· публічно доступні специфікації ISO (ISO/PAS — Publicly Available Specifications)

· технічні специфікації ISO (ISO/TS — Technical Specifications)

· технічні звіти (ISO/TR — Technical Reports)

· промислові технічні угоди (ITA — Industry Technical Agreement).

Зокрема, типами документів, що характеризуються вимогами меншого рівня узгодженості в порівнянні з міжнародними стандартами, є документи ISO/PAS і ISO/TS, для яких по розсуду робочих груп і підкомітетів ISO можуть бути реалізовані прискорені варіанти ISO-процесу.

ISO також забезпечує можливість ухвалення документів, розроблених поза даною організацією, як, наприклад, промислові технічні угоди (Industry Technical Agreement).

Всі ці документи із спрощеним ISO-процесом повинні будуть переглядатися через три роки, внаслідок чого можливі два варіанти. Або вони переставатимуть діяти, або, у разі успішного перегляду, прийматимуть статус міжнародних стандартів ISO. [13]

Розглянута вище модернізація ISO процесу показує бажання ISO бути гнучкою і такою, що адаптується, щоб відповідати вимогам індустрії і ринку до системи міжнародних стандартів.

Організація IEC, утворена в 1906 р., також як і ISO є добровільною неурядовою організацією. Її діяльність в основному пов’язана із стандартизацією фізичних характеристик електротехнічного і електронного устаткування. Основна увага IEC приділяє таким питанням, як, наприклад, електровимірювання, тестування, утилізація, безпека електротехнічного і електронного устаткування. Як і в ISO, членами IEC є національні організації (комітети) стандартизації технологій у відповідних галузях, що представляють інтереси своїх країн в справі міжнародної стандартизації. В даний час до складу IEC входить більше 50 таких членів.

З організаційної точки зору IEC має пристрій багато в чому аналогічне ISO. Процес створення стандартів в IEC також аналогічний моделі цього процесу, прийнятій в ISO. Правильніше слід було б говорити про аналогічність ISO організації IEC, оскільки ISO створювалася багато в чому за образом і подобою великодосвідченою IEC. Як і в ISO основну роботу по розробці стандартів в IEC виконують технічні комітети (TCs) і підкомітети (SCs), загальна чисельність яких більше 200. [13]

Разом із стандартами на електротехнічні апарати і машини IEC розробляє стандарти на електронні пристрої, пов’язані з обробкою інформації. Наприклад, їй розроблені наступні стандарти:

· IEC-625.1 — стандарт на інтерфейс шини програмованих приладів;

· IEC-9316 — стандарт на системний інтерфейс комп’ютерів з 8-розрядною шиною.

ВИСНОВКИ Отже, опрацювавши дану літературу, зазначимо:

1. В результаті великого досвіду Європейські країни мають високий рівень по організації робіт в галузі стандартизації та сертифікації.

2. Значним стимулом для прогресу міжнародної стандартизації з’явилися два важливі чинники: вирішення європейських країн створити єдиний європейський ринок та процес стандартизації консорціумів.

3. Зазначається велика та цілеспрямована діяльність країн Західної Європи по підготовці до створення єдиного європейського ринку, встановлення єдиних вимог та процедур, здатних забезпечити ефективний обмін товарами та робітничими силами між країнами.

4. Міжнародне співробітництво на будь-яких напрямах та рівнях вимагає гармонізації цих правил на міжнародному та національному рівнях.

5. Проходження організаціями сертифікації на відповідність стандартам ISO є запорукою успіху.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бичківський Р.В. та ін. Метрологія, стандартизація, управління якістю і сертифікація. — Львів: Львівська політехника, 2004. — 560с.

2. Боженко Л.І. Метрологія, стандартизація та акредитація. — Львів: Афіша, 2004. — 324с.

3. Кириченко Л. С. Основи стандартизації, метрології, управління якістю. — К.: Ктїв.нац.торг.-екон. ун-т, 2007. — 446с.

4. Шаповал М.І. Основи стандартизації, управління якістю і сертифікації. — К.: Вид-во Європ.ун-ту. — 2006. — 174с.

5. Управление качеством. /Под ред. С. Д. Ильенковой. — М.: ЮНИТИ, 2008. — 334с.

6. Якість продукції та послуг. //Стандартизація, сертифікація, якість, 2007 г. — № 1. — С.55−57.

7. Бичківський Р.В., Столярчук П. Г., Сопільник Л.І., Калинський О. О. Управління якістю. Сертифікація. — К.: Школа, 2005. — 432с.

8. Болотніков А.О. Стандартизація та сертифікація товарів і послуг. — К.: МАУП, 2005. — 144с.

9. Рамазанова-Стьопкіна О. А. Основи стандартизації, сертифікації та контролю якості. — К.: НАУ, 2004. — 112с.

10. Сергеев А. Г., Латышев М. В. Сертификация: Учебное пособие для студентов вузов. М.: Издательская корпорация «Логос», 2000. 248 с.

11. Крылова Г. Д. Основы стандартизации, сертификации, метрологии: Учебник для вузов. — М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998. — 479 с.

12. Красных Б. А, Сахарова Г. К. Об общественных правилах и процедурах сертификации // Стандарты и качество. 1996 № 12 С.51−55.

13. www.iso.ch