Адміністративно-територіальний устрій Української козацької держави на Донеччині і Луганщині

Адміністративними центрами Української козацької держави на землях сучасної Донеччини та Луганщини протягом другої половини XVП-XVШ ст. були самобутні військово-політичні інституції Запорозької Січі, які організувалися у курінний та паланковий устрій. На Сході та Півдні України протягом довгого часу функціонували Кальміуська (Міуська), Єланецька та Барвінківська паланки Війська Запорозького Низового, а політична влада паланкових козацьких полковників поширювалася не лише на козаків, але й усе цивільне населення, що проживало у межах цих адміністративнотериторіальних одиниць. Окрім того, на північно-східні землі історичного Донбасу розповсюджувався полково-сотенний устрій Слобідської України.

Слово «паланка» прийшло з турецької мови, де воно означало невелику фортецю. Запорозькі козаки, які протягом певного часу перебували у межах Османської імперії, після повернення на рідні землі переінакшили його на свій лад. З XVIII ст. воно міцно увійшло до української мови і почало означати адміністративну одиницю (на зразок сучасного обласного поділу) у межах державного устрою на півдні та сході України. Адміністративно-територіальні округи Війська Запорозького Низового називали ще «паланковими відомствами».

Територія Запорозької Нової Січі, яка підпорядковувалася не лише кошовим отаманам, але і гетьманській владі України, поділялася на 10 паланок — на правому березі Дніпра розташовувалися Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (або ж Перевізька), а на лівому: Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Єланецька, Прогноївська та Барвінківська. Водночас паланки поділялися на т. зв. отаманства (на зразок сучасних районів). запорізька січ паланка донецький Очолював запорозькі паланки паланковий полковник, якого вибирали на паланковій козацькій раді. Наприкінці існування Січі паланкових полковників призначав своїм наказом кошовий отаман від імені Коша — запорозького уряду. Кожна паланка мала свої владні відзнаки (атрибути), а саме: прапор (хоругву), печатку та полковницький пернач. На печатці Кальміуської паланки знаходилося зображення перехрещеної шаблі з стрілою, під ними кінь, а з боків абревіатура «ППКП», що означало — «Паланкова Печатка Кальміуської паланки». Під паланковою владою перебували не тільки козаки, але і все місцеве цивільне населення.

Паланковий полковник насамперед організовував оборону січової паланки — посилав роз'їзди для охорони її кордонів, організовував розвідку та відповідав за мобілізацію козаків під час воєнних дій. Він також стежив за громадським порядком та відповідав за збір податків і розподіл коштів. Полковниками Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового були: Василь Кишенський (1743−1745 рр.), Андрій Чорний (1746 р.), Марко Ус (1747) Степан Чорний (1747), Григорій Якименко (Якимов) (1748), Андрій Порохня (1753−1754), Петро Ногай (1755), Грицько Гаркуша (1756), Василь Магро (1756), Павло Ногай (1756−1757), Андрій Вербицький (1758−1761), Кузьма Чорний (1762), Лаврін Череда (1762), Степан Чуб (1764), Лаврін Глоба (1765), Іван Засуха (1767), Іван Череда (1768), Сидір Чалий (1769), Олекса Сокур (1770) та Петро Велігура (1772−1774 рр.).

Ось як свідчив про свої обов’язки полковника Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового Василь Магро: «…І за ті його вірні служби та угідність на розгляд і по розпорядженню Коша в Кальміусі 1756 [року] при паланці був, і правління тамошнє полкове мав, де і по усій його службі всі військові потреби і службу в силу наказів виконував за посадою вірно та безвідказно. І все своє життя проводив чесно, добропорядно і учтиво, без найменшого гріха». З огляду на те, що В. Магро походив з м. Ромни на Сумщині та під час свого полковництва одружився з роменською козачкою він прохав кошового отамана О. Білецького про своє звільнення від служби, що і було зроблено з відповідними почестями.

Окрім полковника, урядування у січовій паланці здійснювала паланкова старшина, до складу якої входили: осавул, писар, хорунжий, під осавул та підписар. Паланкова старшина обиралася місцевою громадою і затверджувалася запорозьким Кошем. На утримання паланкового полковника та старшини виділялася частина грошового «жалування» і податків, яке сплачувало населення паланки. Старшина Кальміуської паланки виконувала не тільки бюрократичні обов’язки, але й постійно повинна була брати участь у воєнних діях (в т. ч. брати участь у розвідувальних операціях) та думати про оборону східних і південних кордонів Запорозької Січі. Як засвідчував атестат паланкового писаря Григорія Швидкого, він з 1761 р. був «по розпорядженню Коша писарем полковим у Кальміусі де служив вірно і бездоганно. І використовувався був там при Кальміусі у різні з командою на турецькому кордоні розвідки і у викоріненню на тому ж кордоні порушників… Окрім того, не один раз у Крим і в Очаків з Коша був посланий для секретної розвідки.».

Приморське містечко Кальміуська Слобода як центр донецької паланки нараховувала декілька сотень будівель, а на центральному майдані за козацьким звичаєм знаходилися Свято-Миколаїівська церква. У 1754 р. київський православний митрополит Т. Щербацький, до якого звернувся за допомогою кальміуський полковник А. Порохня, направив грамоту ієромонаху Макарію, якого призначав священником у Кальміуську Слободу: «…Властію нам от Бога даною благословляємо все чесності твоєї Самарського монастиря приказати в Кальміусі похідну во ім'я святителя Христа Миколая церкву збудувати на зразок армійських полкових похідних церквів. І коли вона зі всіма приналежностями збудована буде і все необхідне для освячення буде приготовлено, то її слід освятити та священнодіяти. Поки ця церква будується на прохання присланих січових козаків, щоб в Кальміусі проводились богослужіння, наявну в Січі Запорозькій стару похідну церкву перевести до Кальміусу, розмістити її та священнодіяти.».

Згідно з документом, що був затверджений у військовій канцелярії Запорозької Січі е середині XVIII ст., кордони «запорозьких вольностей» окреслювалися так: «…городок старинний же запорожський Самар с перевозом і землями в гору Дніпра по річку Орел, а вниз до самих степов нагайських і кримських, а через Дніпр і лимани дніпровиї і боговиї, як із віков бивало, по очаковскиє влуси, і вгору річки Богу по річку Синюху, от самарських же земель чрезь степ до самой ріки Дону, гді єще за гетмана козацького Прецлава Ланцкорунскаго козаки запорожскиє свої зімовники мівали… (виділ. — Т.Ч.)». На території між Дніпром і Доном, а, отже, і в районі річки Кальміус, запорозькі козаки розташовували свої військові сторожі, пікети та караули, а також «уходи», що згодом перетворилися на зимівники.

На території Кальміуської паланки було розташовано кілька десятків козацьких поселень, найбільшими з яких були Ясинувате та Макарове. Окрім того, в межах Кальміуської паланки існували такі зимівники українських козаків — у Лозовому Яру на Терсі, Широкому — на Кам’яниці, в Холодній і Сухій Балках, Поповому Яру, Кам’яній Ярузі, Чорнухиному, Шовковому, Государевому, Глибокому Ярах, Залізній Балці на Кривому Торці, Холодному Яру біля Сіверського Дінця й Луганчика, Залізному Яру поблизу Сіверського Дінця, балках Крутилці, Довгій, Морозовій і Крутій, Бобровому Урочищі, Хорошому Яру на Лугані Мечетній на Міущику, Зайцевій балці над Азовським морем, Підгоринному Урочищі, Клеповій Балці над Кальцем, річці Дубовій, Білосарайському лимані, річці Берді та у балці Світуватій. Найбільше донецьких зимівників зосереджувалося при витоках річок Вовча, Кальміус, Кринка, Кривий Торець та Лугань. А всього у межах Донеччини та Луганщини нараховувалося майже 300 більших та менших козацьких поселень.

До нашого часу дійшли імена та прізвища козаків Кальміуської паланки, які прибули на Запорозьку Січ протягом 1754−1756 рр. Це — Андрій Письменний. Пилип Чуб, Пилип Середенко, Василь Музика, Грицько Литвин, Іван Кучугура, Яків Зубко, Павло Волошко, Іван Рядно, Данило Малій, Михайло Козаков, Павло Полща, Самійло Тептюх, Іван Швець, Михайло Обухан, Харко Дід, Улас Сова, Іван Доломанівець, Яків Лисий, Андрій Сорока, Іван Недвига, Мусій Чорний, Павло Бакша, Петро Головко, Лаврін Пугач, Трохим Моторний, Тиміш Індутний, Іван Левенець, Грицько Пугач, Корній Кавун, Дмитро Верещака, Улас Головатий, Марко Барабашенко, Данило Шерст, Грицько Щербина, Павло Лихошерстий, Назар Драган, Микита Рудь, Іван Старий, Іван Щербина, Денис Чорний. Савка Забрунний, Дмитро Тугайбей, Михайло Чорний та Андрій Горб. Як бачимо, за виключенням кількох (Полща, Казаков, Тугайбей), усі прізвищеві назви козаків та їхні імена мали суто українське походження.

Згідно з розмежуванням кордонів між Турецькою і Російською імперіями межі Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового проходили від м. Азова до Міуського лиману берегом Азовського моря, а потім — від Міуського лиману прямою лінією до впадіння р. Каратиш в Берду, по останній виходив на Конку. Згідно з Константинопольським трактатом 1700 р. землі «от Перекопского замка» до «города Азовского» мали залишатися пустими, однак і кримським татарам і запорозьким козакам дозволялося тут «дрова сечь, пчельники державть, сено косить, соль вывозить, рыбную ловлю чинить, и влесах ловли звериная творить… пастбища употребление обыклым правом спокойно и безмятежно да сотворится». За статтями Адріанопольського договору 1713 р. кордони між двома імперіями було встановлено у межиріччі Орелі та Самарии, від Дніпра до р. Тернівка, далі — через верхів'я річок Грузька, Кривий Торець, Лугань до місця гирла р. Темерник у Дон.

За положеннями Белградського мирного договору 1739 р. між Османською та Російською імперіями кордон Війська Запорозького Низового проходив від річки бугу до р. Ташлик, далі — степом через річки Гарбузинка, мертвовід, Солона, Яланець, Громоклія, Інгул до гирла р. Кам’янка, а від Дніпра — річкою Кінською, від витоків р. Кінська — до витоків р. Велика Берда, далі — до місця впадіння р. Міус в Азовське море.

Східний кордон Кальміуської паланки, за свідченнями козацьких старожилів Олексія Шекеренка та Олексія Краснощока, проходив: «.От тех же урочищ по вершине Гришиной балки, на той же вершине Гришиной балки могила розроблена и тамо козак куреня донского [Войска Запорожского] давными временами татарами пострелян; потому и балка называется Гришина; от тех же просто суперником из Запорожских дач балка прозываемая Солона подтягла: под той же Солоной суперник подтягла речка торской дачи прозываемая Тор Казенный; той же Тор подтяг под Вовчу которая Вовча Запорожских дач, а Тор торской дачи Вовча подтягла вершиною по Кальмиуские вершины; под тие ж вершины Кальмиуские притяг Тор Кривий Бахмутского владения тою стороною Кальмиюса Войска Донского дачы, а сею стороною Кальмиюса Запорожские войсковые дачи до самого моря Азовского и тамо между границами трьома донскою, запорожскою и багмутскою укопан пень обгорелый войсками Донским и Запорожским над Кальмиюсом речкою для знания всякому своей границы».

Адміністративною межею між землями Війська Запорозького Низового та Слобожанщини була збудована українськими козаками у 1684 р. Торська укріплена лінія. Вона проходила від р. Сухий Торець по його притоці Голій Долині до Сіверського Дінця. Слобожанцям було суворо заборонено переходиди за Торську лінію. Пізніше таким «заборонним кордоном» стали межі новоутвореної Барвінківської паланки. Північною межею Кальміуської паланки була р. Вовча, яка відділяла її від Самарської паланки, а на заході територія Кальміуської паланки проятагалася аж до Дніпра та граничила з Кодацькою паланкою.

З огляду на постійні прикордоннні війни між козаками Кальміуської паланки та Військом Донським у Санкт-Петербурзі було видано спеціальний Сенатський указ від 30 квітня 1746 р., який засвідчував східні кордони Війська Запорозького Низового по р. Кальміус: «…Ввесть им ныне во владение земли и реки и лесные угодья и велеть владеть, а именно: Запорожцам от Днепра, рекою Самарою, Волчьими Водами, Бердою, Колчиком и Калмиусом и прочими в них речками и надлежащими к тем рекам косами и балками и всякими угодьями, по прежнюю 1714 года границу, которые к последнему с Портою Оттаманскою разграничению оставлены в стороне Российской империи. А от Калмиуса Еланчиком, Кринкою, Миусом, Темерником до р. Дону и всеми (впадающими) в них речками, балками и косами, и оных вершинами и всякими угодьями, состоящих по оном же разграничению, владеть Донским казакам.». Проте запорожці не виконували цей імперський указ та надалі продовжували вважати усю територію, що простягалася до р. Дону підпорядкованою українській владі. Запорожці продовжували вважати східним кордоном своїх володінь не р. Кальміус, а р. Міус, про що, зокрема, у 1775 р. засвідчив козак Кальміуської паланки Хома Сукур, який побудував свій зимівник «за відомом цієї паланки у межах Війська Запорозького над річкою Міус».

З огляду на те що влада Кальміуської паланки поширювалася до р. Міус, її інколи називали Міуською.

Українські козаки постійно обороняли межі своїх володінь на сході, не допускаючи туди, зокрема, козаків Війська Донського. З 1744 до 1747 рр. у містечку Бахмут навіть діяла спеціальна комісія для розгляду взаємних претензій Запорозького і Донського військ. Запорозькі козаки неодноразово затримували на берегах Азовського моря не тільки донських, але і некрасівських козаків у межах Білосарайської коси. 28 травня 1768 р. українці спіймали на правому боці Кальміусу «донського козака і знявши з нього рушницю і шаблю водили запорожці за чинбул, а ще двох козаків піймавши, зв’язали їм руки і, водячи пішими, били нагаями».

Кошовий отаман Війська Запорозького Низового засвідчував, що на початку воєнних дій під час російсько-турецької війни 17 681 774 рр. було спалено велику частину козацьких поселень у межах Кальміуської паланки: «Как скоро нынешняя с Портою Оттоманскою война открылась, то запорожцы тотчас в совете своем положили все селения, лежащие от устья Самары до реки Конской по рекам Волчьей, Терской, Сухим и Мокрым Ялам по Торцу и Кальмиусу сжечь, а некоторые оставить без жителей. Что того ж времени и исполнили. Селение в устье Кальмиуса, где было дворов до пяти сот и церковь, сожгли, а жителей всех согнали к Усть Самаре…». Однак вже у 1770 р. запорозький уряд ухвалив рішення поселити український люд в межах «до реки Донца и Слободской губернии, против Изюма, Тора, а также и против Бахмута…, теми поселянами виликия степныя места от Самары и от Кальмиуса до Азовского моря, по реку Конскую».

Окрім Кальміуської паланки, на теренах сучасної Донецької області розташовувалася Барвінківська паланка Війська Запорозького Низового з центром у слободі Барвінківська Стінка, а її незмінним полковником став Іван Гараджа. Вона існувала з 1770 р. у Подінців'ї. Ця паланка виникла вже на прикінцевому етапі існування Нової Січі як своєрідний буферний військово-адміністративний округ, що мав «як стіна» захищати землі Вольностей Війська Запорозького Низового від зазіхань російських поміщиків. З огляду на такі політичні обставини ця донецька паланка мала назву Барвінківська Стінка, де слово «стінка» означало «оборонна стіна» або ж «заслін». У разі переходу російським або ж слобожанськими поміщиками за Торську лінію, запорожці силою зганяли поселенців та палили їхні житла.

У 1771 р. паланковий полковник Барвінківської Стінки І. Гараджа повідомляв Ізюмське комісарське правління про належність землі з правого берега Сіверського Дінця до його влади і обґрунтовував правомірність протидії запорозьких козаків утворенню там незаконних поселень російських поміщиків. Козаки донецької Барвінківської паланки взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1768−1774 рр. Згідно з документом, через землі цієї донецької паланки пролягав поштовий тракт: «Надлежащие из Барвинковой Стинки по тракту почты в нижеписанних урочищах: первая у Сорокових близ байраков Попасних; другая в Малой Терновки на кишле господина войскового писаря Глобы; а третая в другой Терновки на устьи речки Опалихи у броду Храмового разтавленни».

На північно-східні території сучасних Донецької та Луганської областей поширювалася політична влада полковників Ізюмського та Острогозького полків Слобідської України. Як відомо, козацькі полки на Слобожанщині (вона підпорядковувалася московським царям) утворювалися у результаті масової міграції українського населення з західних земель козацької держави, де у другій половині XVII ст. точилися постійні війни з Короною Польською та Османською імперією. Незважаючи на політичну підлеглість Слобідської України самодержавному Московському царству, її внутрішній устрій значно відрізнявся від російської адміністративно-територіальної системи й, по-суті, був автономним та наслідував традиції політичного устрою Української козацької держави.

Ізюмський козацький полк виник у середині 1680-х рр. та проіснував до 1765 р. Його полковим центром було м. Ізюм, який виник на основі Ізюмської фортеці 1650-х рр. Управління українських ізюмських полковників поширювалося на Бахмут, Слов’янськ (Тор), Райгород (Городок) та інші донецькі і луганські поселення Східної України. У 1732 р. в 17 сотнях Ізюмського полку нараховувалося 3 тисячі 550 виборних козаків та 11 тисяч 997 їхніх «підпомічників», а у 1763 р. в межах цього прикордонного полку Слобідської.

України проживало 7 тисяч 166 козаків та 21 тисяча 013 козацьких помічників. Ізюмський полк брав участь у відвоюванні в Османської імперії Азовської фортеці у 1696 р., Північній війні 17 001 721 рр., російсько-турецькій війні 1735−1739 рр. та «загальноєвропейській» Семилітній війні 1756−1763 рр. Ізюмськими полковниками були К. та М. Донці-Захаржевські, Ф. та А. Шидловські, І. Квітка, Ф. Краснокутський. У 1765 р. ізюмські козаки були перетворені у «військових обивателів», а його територія увійшла до новоутвореної Слобідсько-Української губернії.

У 1652 р. українським козацьким полковником Іваном Дзиковським було засновано м. Острогозьк (суч. Воронезька обл., Російська Федерація). Навколо нього українцями з Чернігово-Сіверщини було утворено Острогозький козацький полк Слобідської України. Місто була засноване при гирлі р. Острогощі в Тиху Сосну. Острогозьк називали ще Рибним, адже основним господарським заняттям місцевих козаків був вилов та продаж риби. Полк проіснував з 1652 до 1765 рр., а його особовий склад у 1763 р. нараховував 8 тисяч тисяч 879 козаків і 29 тисяч 807 козацьких «підпомічників». У різний час Острогозький полк очолювали полковники І. Дзиковський, І. Сас, Г. Крабут, Ф. Куколь, І. та С. Тевяшови.

Протягом 1670−1671 рр. Острогозький полк став центром великого повстання на Слобідській та Східній Україні, яке було спрямоване проти засилля Російської держави. Воно розпочалося на початку вересня 1670 р. й було викликане прибуттям на Слобожанщину загону донських козаків на чолі з Ф. Шадрою та Ф. Мінаєвим. Охопило міста Острогозьк, Ольшанськ та навколишні поселення. У цих містах привселюдно були страчені представники центральної московської влади. Розгромлене за допомогою урядових військ та козацьких підрозділів, які не підтримали повсталих. 29 вересня 1670 р. полковник І. Дзиковський, писар М. Жуковцев, сотники Я. Чекмез та В. Григор'єв, обозний М. Волнянка були розстріляні на центральній площі Острогозька російськими стрільцями. 22 жовтня того ж року повісили дружину І. Дзиковського, а його дітей і племінницю довічно заслали в Сибір. Так ж доля була у родичів інших заколотників. Однак антиросійське повстання продовжилося в жовтні 1670 р. за допомогою загону разінців на чолі з Л. Черкашеніним (О. Хромим). Разом з місцевими козаками вони захопили міста Цареборисов, Маяцьк. Чугуїв, Зміїв, Балаклію, Мерефу та Колонтаїв. Однак на початку 1671 р. урядові війська перемогли повстанців, у результаті чого під Цареборисовим і Маяцьком стратили 186 прихильників С. Разіна, з яких 81 чоловік походив з Слобідської України. За участь у Слобожанському повстанні 16 701 671 рр. було позбавлено життя зміївського сотника П. Ребуху, балакліївського сотника А. Огня та богодухівського сотника Т. Решетила.

Острогозький полк займав великі землі на правому березі Дону між річками Дівиця та Богучар, а на заході його межі проходили по р. Біла до її гирла у р. Айдар. На лівому березі Дону острогозьким українцям належала територія навколо м. Калач. Сотенними центрами полку були Біленька, Білолуцьк (суч. Новопсковський рн, Луганської обл.), Бичок, Богучар (Воронезька обл., Російська Федерація), Закотне (суч. Новопсковський р-н, Луганської обл.), Калач (суч. районний центр Воронезької обл.), Калитва (Воронезька обл.), Коров’янка, Мілова (районний центр Луганської обл.), Нова Біла, Ольшанськ, Осинове (Новопсковський р-н, Луганської обл.), Ровеньки (суч. Луганська обл.), Стара Калитва (Воронезька обл.), Тали, Тростянка (Острогожский р-н Воронезької обл.) і Ширяєве (Калачівський р-н, Воронезької обл.). Отже, значна частина території полку поширювалася на землі Луганщини.

Самою південно-східною адміністративною одиницею Української козацької держави була Єланецька паланка, яка узбережжям Азовського моря із заходу на схід простягалася від р. Кальміусу до р. Кубані й охоплювала велику частину земель сучасної Ростовської області Російської Федерації. Центр ще однієї донецької паланки знаходився між Мокрим і Сухим Єланцями. Її полковниками були Іван Ступак, Осип Баран, Павло та Леонтій Тарани. Козаки цієї паланки займалися рибним промислом та обороною південних рубежів Війська Запорозького Низового від вторгнення татар і донців. Після розгрому Запорозької Січі російськими військами велика частина запорожських козаків розселилася у межах Османської імперії, а донецькі січовики навіть заснували у гирлі р. Дністер поселення, яке на згадку про колишній адміністративний центр назвали Барвінківська Стінка. Отаманом цього поселення став Григорій Абдула, писарем — Іван Іванко, суддею — Яків Гончар, хорунжим — Гигорій Таран.

Слід також вказати на існування на території сучасних Донеччини та Луганщини імперських адміністративних центрів та військових структур Російсько-Московської держави. Одним з перших таких, по суті, іноземних (хоча до його складу поряд з іноземцями входили і українці) утворень на Східній Україні став Бахмутський козацький полк. Його було утворено за наказом московського царя Петра І. Він існував з 1701 до 1764 рр. У 1737 р. було створено також Бахмутський гусарський полк, який складався переважно з найманих сербів, болгар та «волохів» (румунських і молдавських переселенців). Однак майже четверту частину його складу становили колишні українські козаки. Згідно з реєстром 1755 р. особовий склад цього полку нараховував 38% сербів, 23% валахів, 22% українців і 8% болгар. У 1764 р. на основі Бахмутського козацького полку було створено Луганський пікінерський полк, який невдовзі було перебазовано у район сучасної Дніпропетровщини. У 1776 р. Бахмутський гусарський «поселенський» полк перестав існувати, однак його вояки влилися до складу новоутворених гусарських підрозділів.

Поряд з Луганським пікінерним полком у 1764 р. на землях Донбасу була утворена ще одна імперська воєнна структура — Донецький пікінерський полк. Він мав статус «поселенського» й розміщувався вздовж Сіверського Дінця у фортецях Української оборонної лінії — Білейській. Прасковойській, Петровській, Козловській і Ряженій. Донецькі пікінери, які, в основному були сербського та українського походження, також розміщувалися в Нехворощанській, Маяцькій, Царичанській, Китайгородській та Орельській сотні Полтавського полку України-Гетьманщини. До складу полку входило близько 10 тисяч чоловік — виборних козаків, «підпомічників», різночинців та посполитих. У 1769−1770 рр. пікінери Донецького полку організували збройне повстання проти Російської імперії на чолі з Яковом Головатим. Центром антиросійського повстання стало поселення Соколовка (суч. с. Правобережна Соколка Кобеляцького р-ну. Полтавської обл.). У 1776 р. Донецький пікінерний полк було перейменовано в Катеринославський, а в 1783 р. — Павлоградський легкокінний полк, який у 1796 р. став Павлоградським гусарським полком.

Ще від початку XVII ст. українські козаки з різних причин поповнювали ряди Війська Донського. Як підрахували історики: у 1617 р. на Дону було 2 000 українців, у 1622 р. — прийшло ще 500 українських козаків, 1623 р. — 300, 1624 р. — 500, 1625 — 541, 1631 р. — 1 000, 1632 р. — 500, 1634 р. — 2 500, 1636 р. — 1 000, 1637 р. — 4 000, 1638 — 2 000, 1640 — 500, 1641 — 1045, 1642 р. — 500 козаків з України. Багато з них не лише брали участь у спільних військових операціях з донцями проти турків і татар, але потім залишалися жити в межах Донщини. З огляду на такий факт серед донських козаків почало побутувати такі означення щодо українців як «старі» та «нові черкаси». «Старими» називали тих, хто проживав на теренах Війська Донського протягом значного проміжку часу. Зокрема, у 1622 р. за повідомленнями очевидців, московських послів до Туреччини І. Кондирєва та Т. Бормосова, українських козаків «пришло на Дон тысяча человек с женами и детьми, а с ними всякой рухляди 80 телег; и приезжают черкасы (українці. — Т. Ч) на Дон на житье и юрты себе строят особо, и атаманы у них, черкасов, свои». Саме українські козаки заснували станицю Черкаську (що у ті часи розумілося не інакше як «Українська»), яка невдовзі стала столицею усього «російського» Війська Донського.

Давні поселення українських козаків, що були об'єднані в Єланецьку паланку після знищення Запорозької Січі стала основою для виникнення вже у ХІХ ст. такого окремого історико-етнографічного регіону як Донщина. Адже велику частину населення південного українсько-російського прикордоння у гирлі Дону складали українці — колишні козаки Війська Запорозького Низового разом з своїми родинами. Згідно з даними ревізії 1811 р. за Військом Донським було закріплено 76 тисяч 856 селян, основну масу яких становили «станичні малоросіяни». Окремі колишні січовики влилися до Війська Донського, де заснували свої полки та станиці. Всього за переписом 1897 р. серед населення Донщини, територію якої сьогодні охоплюють межі Ростовської області Російської Федерації, проживало близько 30% українців, причому в Таганрозькому повіті їх нараховувалося 61, 7%, Ростовському — 33, 6, а в Сальському — 29, 3%, а більшість з них пам’ятало про своє українське коріння та дотримувалося козацьких звичаїв і традицій у повсякденному житті.