Громадянське суспільство як один із вирішальних факторів консолідації українства постколоніального періоду

Громадянське суспільство як один із вирішальних факторів консолідації українства постколоніального періоду

Консолідованість спільноти в умовах постколоніального існування та у стані загрози з боку зовнішнього ворога є вирішальною умовою її подальшого існування в якості певної цілісності, насамперед державної та національної. Актуальність проблеми визначається також завданнями утвердження стійкої демократії в Україні як найбільш бажаного стану суспільного існування. Звичайно, мова ще не може йти про консолідовану демократію, коли говоримо про українські реалії, але принципи та підвалини її становлення повинні бути закріплені вже сьогодні, щоб Україна мала реальну перспективу стати невід'ємною складовою цивілізованої Європи. Зрештою, в якості консолідуючих чинників можемо розглядати всі ті фактори, що сприяють згуртуванню спільноти довкола проекту спільного існування та майбутнього. При цьому варто наголосити, що мова йде саме про демократичний політичний режим, для існування якого потрібна реальна консолідована підтримка вільних громадян, на відміну, скажімо, від тоталітарних чи жорстко авторитарних режимів, де використовуються також і насильницькі методи згуртування соціуму. Дослідник А. Лой вказує, наприклад, на «…ворожість усіх ланок радянської номенклатури до правових засад демократичного суспільства, його відкритості.» [8, с. 7] через прагнення отримати привілеї завдяки перебуванню при владі і небажанню «ділитися» з «чужими». Така консолідація номенклатурного класу поряд з іншими зловживаннями зрештою призвела до занепаду СРСР. «Еліта перетворила державу на легкодоступну базову умову власного паразитичного існування» [7, с. 8].

Аналіз досліджень і публікацій. Розвиток громадянського суспільства в Україні, зокрема, і в контексті консолідаційних процесів відноситься до однієї з найбільш розроблюваних тем в українському соціогуманітарному дискурсі. Серед сучасних українських дослідників варто відзначити роботи наступних авторів: Є. Бистрицького, І. Варзар, С. Грабовського, О. Гриніва, П. Гураля, В. Євтуха, О. Картунова, І. Кресіної, А. Колодія, В. Лісового, О. Майбороди, С. Лозниці, Г. Луцишин, Ю. Римаренка, М. Розумного, М. Степика, І. Пасько, Я. Пасько, Ю. Тищенко, Л. Шкляра, Т. Ящук та ін. Серед сучасних зарубіжних авторів підставовими для розробки даної проблематики можуть стати роботи Б. Андерсона, Р. Брюбейкера, Ю. Габермаса, П. Бурдьє, Р Дарендорфа, К. Дойча, Д. Кіна, Д. Райлі, Е. Сміта, Ф. Фукуями, Е. Шилза та інш.

У статті «Примат культури» Френсіс Фукуяма виділяє чотири рівні, на яких має базуватись стійка демократія: ідеологія, інституції, громадянське суспільство, культура [16].

При визначенні головних чинників консолідації українців у перехідний постсовєтський період варто мати на увазі наступне: «Хоча більшість вітчизняних авторів саме національну ідею вважають основним чинником консолідації українського суспільства, варто згадати про існування альтернативних підходів, що беруть до уваги інші консолідуючі імпульси та обґрунтовують значущість інших об'єднавчих чинників» [13, с. 31].

Мета дослідження. У даній статті пропонується альтернативний підхід, а саме — розгляд функціонування громадянського суспільства як головного консолідуючого чинника соціуму в сучасній Україні, що і стало метою дослідження.

Виклад основного матеріалу

Зупинимось на громадянському суспільстві як невід'ємної складової та умові існування консолідованої демократії. На сьогодні існує декілька концепцій у розумінні сутності громадянського суспільства. Від Гобсівської трактовки держави як суспільства громадян, що є протиставленням природному праву «війни всіх проти всіх» і, таким чином, за цією концєпцією громадянське суспільство дорівнює державі, Локівської концепції держави як знаряддя для ефективного функціонування громадянського суспільства, до концепції Пуфендорфа, де громадянське суспільство протистоїть державі. Наступними моделями співвідношення держави та громадянського суспільства є зведення вказаних стосунків до взаємодоповнення громадянського суспільства й держави (за Гегелем), та концепції відносно незалежного (частково паралельного) існування громадянського суспільства і держави, де громадянське суспільство розглядається як самоорганізована частина, незалежна від держави, гарантована законом, вільна й самоврядна (за Дж.С. Міллем та А. де Токвілем) [6, с. 96 — 136].

Отже, «громадянське суспільство є цариною стихійно утворюваних соціальних структур, відокремлених від держави, які є підґрунтям демократичних політичних інституцій. Ці структури викристалізовуються ще повільніше, ніж політичні інституції. Культура, на думку Фукуями, є найглибшим рівнем, до якого належать такі явища, як родина, релігія, моральні цінності, етнічна свідомість, громадянськість та історичні традиції. Якщо демократичні інституції ґрунтуються на достатньо зрілому громадянському суспільстві, то громадянське суспільство має свої передумови на рівні культури. Водночас дослідник зауважує, що зміни на рівні громадянського суспільства відбуваються набагато повільніше, ніж на двох перших рівнях, а їхня швидкість значною мірою залежить від особливостей культури» [11, с. 96], — пише С. Лозниця.

Досліджуючи вплив інститутів громадянського суспільства на консолідаційні процеси в теперішній Україні, Г Луцишин висловлює думку, що національна консолідація спільноти найтісніше пов’язана з функціонуванням громадянського суспільства та його інституцій. «У розвинених країнах саме впливові громадські організації відіграють важливу роль у процесі консолідації суспільства, формуванні національної свідомості та національної культури», — наголошує дослідниця [9, с. 23].

В українській історії було чимало викликів, які сприяли зародженню громадянського суспільства на цих територіях. Одним із найяскравіших прикладів стало утвердження у цілій низці міст на автентичних етнічних українських землях магдебурзького права. Саме воно згуртовувало громаду міста, утворюючи зі спільного простору проживання унікальний феномен урбанізованого буття. М. Поживанов стверджує: «…демократичні принципи самоврядування були закладені у привілеях на магдебурзьке право, яке протягом ХІУ-ХУІІІ ст. поширилося далеко на схід від своєї історичної батьківщини. Незважаючи на іноземне походження, воно було засвоєне громадянами значної кількості українських міст, охопивши навіть міста Лівобережної України» [14, с. 6]. На особливості дії магдебурзького права та реалій, які воно породжувало в українських містах, вказує ряд дослідників. Так, Н. Білоус у спеціальній монографічній розвідці, присвяченій історії існування магдебурзького права в Києві «Київ наприкінці ХV — у першій половині ХVІІ століття. Міська влада і самоврядування» зазначає: «Схоже, що в київського міщанства магдебурзької юрисдикції склався своєрідний modus vivendi, відмінний від західних регіонів» [1, с. 276].

Органічність принципів влаштування життя за магдебурзьким правом для українців пояснюється, зокрема, специфікою їхньої ментальності. Так, видатний український філософ С. Кримський писав про українців: «Хоч перші кроки становлення українського менталітету були позначені впливами Візантії, проте в Україні головний принцип візантизму — панування загального над індивідуальним — не прийняли. На авансцені історії України завжди були люди вільного ратного духу; ніхто з них не бажав бути глядачем світової драми, усі хотіли бути тільки її акторами. Ця стихія вільної самодіяльності особистості, без якої не можна було вижити в умовах кордонної цивілізації (що протистояла варварству степових набігів) живила і республіку козаків, і вольницю бурсаків, і вдачу мандрівних дяків та приватну ініціативу громадян у містах, яким було надано магдебурзьке право, і незалежний стан жінки як співтовариша у родині, дружини» [7, с. 113]. громадянський суспільство державний цілісність україна.

Ініціатива вільної особистості, її відповідальність перед громадою міста за його безпеку та відповідність життя громади міста певному штибу місцевого самоврядування сприяли народженню громадянина [4]. Варто погодитись з тими дослідниками української історії, які стверджують, що саме магдебурзьке право в умовах розгулу феодального самоуправства створювало острівці громадянського суспільства та свободи [5].

Знищення демократичних складників життя української спільноти під час її колоніального стану у складі Російської імперії призводить і до руйнації громадянської солідарності, активності й відповідальності громади міста й села за власну долю і суспільне благо, змінюються навіть ментальні характеристики українців. Колоніалізм для жодного народу не проходить безслідно: від втрат власної історії до фізичних втрат генофонду. А тому прагнення свободи й незалежності перетворюється ще й на прагнення самостійно розпоряджатися своїм життям та власним майбутнім. У реальному житті таке право виборюється, якщо громадяни здатні до консолідованих, відповідальних дій, спрямованих на відстоювання власної нації, тобто, здатні на створення повноцінного громадянського суспільства як основи політичної нації.

Аналізуючи феномен громадянського суспільства, потрібно мати на увазі його надзвичайну складність та багатогранність. Найзагальніше уявлення про сутність громадянського суспільства зводиться до того, що це є простір самодіяльності вільних громадян та незалежних від держави і бізнесу громадських організацій, які добровільно беруть на себе відповідальність за ту частину забезпечення життєдіяльності соціуму, з якою не справляються держава та бізнес. Особливу роль відіграє громадянське суспільство у спільнотах перехідного постколоніального типу, якою на сьогодні є українська спільність. Як показали події.

Революції Гідності, а потім і війна на Сході України, саме громадянська активність населення, здатність до ефективної консолідованої дії створили умови для того, щоб Україна як окрема держава змогла вистояти у найнебезпечніші часи протистояння з неоімперією Кремля. Не можна не погодитись із думкою М. Рябчука про те, що «Україні доводиться братися за навздогінну модернізацію в умовах війни, тобто воювати фактично на двох фронтах, зовнішньому і внутрішньому. Це істотно ускладнює весь процес, але й дає водночас активнішій, свідомішій, відповідальнішій частині населення додатковий стимул для мобілізації та цілеспрямованих дій» [15, с. 41].

Філософсько-світоглядною основою сучасного громадянського суспільства, як зазначає О. Мостяєв, є примат особистості над державою. «Підставові вартості громадянського суспільства — безпека, особистість, свобода, власність…» [7, с. 72]. У розвиненому громадянському суспільстві «.стійко відтворюється ефективний механізм саморегуляції та саморозвитку, функціонує дієва сфера невладних відносин вільних індивідів, котрі і розглядаються як єдине легітимне джерело влади» [10, с. 80]. Побудова ефективного і сталого громадянського суспільства в сучасній Україні є необхідною умовою формування політичної нації, що, у свою чергу, вимагає методологічного і теоретичного аналізу як реалій сьогодення, так і історичного досвіду [3]. І на цьому шляху вивчення, зокрема, і процесів, простимульованих українськими постколоніальними революціями, є необхідною складовою аналітичних пошуків.

Громадянське суспільство базується на врахуванні індивідуальної ініціативи, що у свою чергу є неможливим поза повагою до особистості. Роздумуючи над специфікою українського життя, С. Кримський зазначав: «Що ж до України, то певні елементи усвідомлення цінності особи були присутні вже в Ярославовій Правді, яка встановлювала штраф за образу жінки і не застосовувала в правовому розумінні смертної кари чи тілесних покарань. У руслі розвитку ідей представницької влади перебували і конституція П. Орлика, і демократичний федералізм кирило-мефодіївців («Книги буття українського народу») та дисертація М. Гулака «Юридичний ХVI-ХVІІ ст. практикум самоврядування міст і виборчого призначення на церковні посади» [7, с. 113].

Громадянське суспільство стає каталізатором реальних змін в певній країні, оскільки саме воно акумулює найбільш активну й дієву частину соціуму. «Саме громадянська єдність, сказати б, практичний синтез людських устремлінь, привів до справжньої революції - падіння попереднього режиму влади і суттєвої зміни у середовищі тих, кого ми звемо можновладцями, — стверджує Є. Бистрицький, аналізуючи події української Революції Гідності. — У цьому сенсі це є революція, в якій громадянське суспільство було і залишається головним рушієм змін» [2, с. 18].

Розвинене громадянське суспільство — це ще й реальний «запобіжник» перетворення демократичних суспільств на авторитарні чи тоталітарні під впливом зміни владних команд та керманичів, оскільки у сучасному світі саме громадянське суспільство здатне ефективно контролювати владу. А загроза диктатур, як показала історія, особливо ж XX століття, залишається завжди актуальною можливістю. Як афористично висловився щодо постійної небезпеки реінкарнації тиранії філософ С. Кримський, «бо потиск Командора не належить минулому». Пам’ять про «потиск Командора» ще дуже свіжа. Особливо для пострадянських спільнот. «В XX столітті його зазнали багато людей та націй, що опинилися в обіймах тоталітаризму. Як вирватись із цих обіймів? Це вже універсальна тема нашого часу. Україна вирішує її на шляхах розвитку національної незалежності, розбудови громадянського суспільства. Захисту економічної самодіяльності та невід'ємних прав людини, як це проголошує Конституція України. Можна сподіватись, що саме на цьому шляху вона затвердить себе повноправним членом світової співдружності» [7, с. 114]. Відомий соціолог та філософ Ральф Дарендорф, аналізуючи процеси розвитку громадянського суспільства, наголосив, що «потрібно шість місяців, щоб організувати вибори, десять років, щоб встановити ринкову економіку, але ціла генерація для того, щоб створити громадянське суспільство. Інакше без громадянського суспільства немає демократії» [17, с. 49]. Ця нова генерація вже є в Україні.

Висновки

Реалії існування сучасної України показали, що найефективнішим консолідуючим чинником для сучасного українського соціуму є функціонування громадянського суспільства та його інституцій, заснованих насамперед на спільних життєво важливих цінностях: самозбереженні українців як політичної нації, збереженні незалежної української держави, свободі особистості, праві на європейський вибір та демократію.

Бібліографічні джерела

• 1. Білоус Н. Київ наприкінці ХV — у першій половині ХVІІ століття. Міська влада і самоврядування [Текст] / Наталя Білоус. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 360 с.
• 2. Бистрицький Є. Як і навіщо відрізняти публічну сферу від державно-політичної системи [Текст] / Євген Бистрицький // Філософська думка. — № 1. — 2016. — С. 18−25.
• 3. Грабовская И. Н. Некоторые философско-мировоззренческие аспекты становления гражданского общества в современной Украине [Текст] / И. Н. Грабовская // Вестник «Актуальные вопросы общественных наук: социология, политология, философия, история». — Россия, г. Новосибирск. — 2014. — № 1(33). — С. 92−96.
• 4. Грабовська І. Взаємозв'язок між Магдебурзьким правом та громадянським суспільством: українські реалії [Текст] / Ірина Грабовська // Зборнік навуковых матэрыялау «Ад Магдэбургскага права да сучаснага самакіравання». — Магілеу, 2017. — С. 121−124.
• 5. Див. про це детальніше: Гураль П. Поняття і сутність громадянського суспільства [Текст] / П. Гураль // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2012. — Вип. 55. — С. 105−110; Кобилецький М. М. Магдебурзьке право в Україні [Текст]
• 6. Шмиттер Ф. Размышление о гражданском обществе и консолидации демократии [Текст] / Ф. Шмиттер // Полис. — 1996. — № 5. — С. 87−96.
• 7. Див. про це детальніше: Національна ідентичність і громадянське суспільство [Текст]. — К.: Дух і Літера, 2015. — 452 с.
• 8. Кримський С. Б. Ранкові роздуми [Текст] / С. Б. Кримський. — К.: Майстерня Білецьких, 2009. — 120 с.
• 9. Лой А. Постсовковий синдром української еліти [Текст] / Анатолій Лой // Філософська думка. — № 1. — 2016. — С. 6−11.
• 10. Луцишин Г Вплив інститутів громадянського суспільства на процес національної консолідації в сучасній Україні [Текст] / Галина Луцишин // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. — 2015. — № 4 (78). — С. 22−32.
• 11. Мостяєв О. Модернізація політичної системи України та розвиток громадянського суспільства у новітню перехідну епоху [Текст] / Олександр Мостяєв // Українознавчий альманах. — Вип. 5. — 2011. — С. 79−84.
• 12. Національна ідентичність і громадянське суспільство [Текст]. — К.: Дух і Літера, 2015. — 452 с.
• 13. Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. (Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси) [Текст] / І. Пасько, Я. Пасько. — Донецьк: ЦГО НАН України, УК Центр, Східний видавничий дім, 1999. — 184 с.
• 14. Оржель О. Консолідація українського суспільства на основі національної ідеї: перспективи й обмеження (з точки зору європейського досвіду) [Текст] / Олена Оржель // Вісник Національної академії державного управління. — № 2. — 2012. — С. 28−38.
• 15. Поживанов М. Вступне слово [Текст] / М. Поживанов // Білоус Н. Київ наприкінці ХV — у першій половині ХVІІ століття. Міська влада і самоврядування. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 5−6.
• 16. Рябчук М. Від навздогінної революції до навздогінної модернізації [Текст] / Микола Рябчук // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. — 2015. — № 4 (78). — С. 32−41.
• 17. Фукуяма Ф. Примат культури [Текст] / Френсіс Фукуяма. — [Електронне видання]
• 18. Цит. за: Тищенко Ю. А. Громадянське суспільство в Україні та «політика ідентичності» [Текст] / Ю. А. Тищенко. — К.: Агентство «Україна», 2010. — 76 с.