Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Україна: шлях від етносу до нації

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Представники другого, світського напряму виходять з того, що етнічність і конфесійність не завжди є тотожними ознаками окремої особи чи народу бо дані явища лише частково накладаються одне на одного. Вивченню ними проблеми взаємовідносин і взаємовпливів між етносом і релігією перешкоджає неоднакове тлумачення цих складних категорій людського буття. У західній та вітчизняній науці переважає… Читати ще >

Україна: шлях від етносу до нації (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Міністерство освіти України Донецький національний університет Кафедра політології

Курсова робота

На тему: Україна: шлях від етносу до нації

Виконала:

Студентка 2 курсу групи «Б»

Науковий керівник: к.і.н., доц. Бородінов В.Д.

Донецьк 2006

План Вступ

1. Національна символіка України в контексті становлення етносу і нації

1.1 Державний Герб. Історія виникнення

1.2 Історія походження національного прапору

1.3 «Ще не вмерла Україна». Від вірша до Державного Гімну

2. Етнологія релігії

2.1 Взаємовідношення етносу та релігії

2.2 Етнічні функції релігії

Висновки Список літератури

Вступ В цій роботі досліджуються питання національної символіки. Актуальність даної проблеми обґрунтована порівняно невеликим віком нашої держави. Оскільки, як суверенна, незалежна держава Україна існує лише п’ятнадцять років вона повинна мати свою державну символіку. Пам’ять про яку за роки радянської влади в Україні було повністю витравлено зі свідомості народу. Тому необхідно чітко освідомити історичне походження державних символів нашої держави гімну, гербу та прапора. Ця проблема непроста й донині далека від остаточного розв’язання, що пояснюється браком наукових джерел.

Дослідженнями проблеми національної символіки займались такі відомі вчені як: К. Гломозда, Л. Мельник, С. Білокінь, Д. Яневський, В. Сергійчук, В. Ткаченко, А. Гречило, Б. Якимович, В. Багринець, Крип’кевич та інші. В. Сергійчук у своїй роботі «Символіка суверенності - синьо-жовта» пояснює зневажливе ставлення до державних символів тим, що упродовж багатьох століть український народ був поставлений у розряд другорядних, його символіка, що супроводжувала національно-визвольні змагання, оголошена імперським режимом ворожою, а в радянські часи ще й контрреволюційною. В. Багринець в своїй статі «Що означає герб України» прийшов до висновку, що знак тризуба відомий з найдавніших часів на території від Скандинавії до Близького Сходу. Але найбільше він вкоренився саме на українських землях, де було виявлено найбільше давніх зображень цього знаку. Проблемам релігії присвятили свої роботи такі вчені як: Г. Булашев, А. Колодний, Г. Лозко, Д. Степовик та др.

Метою цієї роботи на підставі поглибленого аналізу розкрити найважливіші чинники й етапи формування державних символів України. Для досягнення поставленої мети в цей курсовій роботі була вирішена низка задач:

1. Історія виникнення державного гербу України;

2. Походження національного прапора нашої держави;

3. Виникнення та затвердження державного гімну «Ще не вмерла Україна;

4. З’ясування взаємовідношення між етносом і релігією;

5. Визначення етнічних функцій релігії.

Так як, каталізаторами у націотворчій діяльності українців є насамперед національна ідея, національна свідомість і гідність, повага до предковічних коренів свого походження. Наголошено на величезному значенні надбань української нації. Тому задачею моєї роботи є простеження ролі церкви, національної символіки в контексті формування української нації.

Тому перший розділ цієї роботи присвячений національним символом України гімну, гербу та прапору, як невід'ємним чинникам української нації. Розглядається історія виникнення української символіки адже потрібно знати минуле своєї держави і не забувати свої історичні корені. Адже у 11 ст. Конституції України, зазначається, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічно, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меньки України.

Другій розділ Етнологія релігії присвячений взаємовідношенням етносу і релігії, які тісно поєднані й взаємопереплетені в буттєвому просторі українського народу. Етнологія релігії має досліджувати весь релігійний досвід етнічних спільнот, всі етнічні особливості та властивості релігійного буття, які відображені в їх духовній та матеріальній культурі.

1. Національна символіка України в контексті становлення етносу і нації

1.1 Державний Герб. Історія виникнення державна символіка україна етнос З утвердженням незалежності Україна відновила свої державні символи: прапор, герб і гімн.

І це закономірно, адже українська система символічного відображення світу належить до найдавніших і найбагатших систем традиційної культури на планеті. Нині символи розглядають переважно в аспекті державному, що виражений у геральдиці і вексилології. Це також зрозуміло, оскільки суверенна незалежна держава повинна мати свою символіку — свій герб, свій прапор, свій гімн. За роки більшовицької влади в Україні зі свідомості народу повністю було витравлено пам 'ять про національний прапор, національний герб. Лише нова хвиля відродження нації повернула народові одвічні святині. Незважаючи на те що значно прискорився темп життя і, здається, не варто зупинятись на деталях, дедалі більше зростає інтерес до історії, народних традицій, національної символіки. У ст. 20 Конституції України законодавчо закріплено історичні українські символи — Знак Княжої Держави Володимира Великого — тризуб, національний синьо-жовтий прапор, мелодію гімну. Цим було покладено край багаторічним суперечкам, що вносили напруження в життя суспільства.

Процес утвердження державної символіки на всіх історичних етапах відбувався надто складно. Не були винятком 90-ті роки ХХ ст., коли Україна відновила свої державні символи. На жаль, ще й сьогодні ми не можемо стверджувати, що всі громадяни України свято шанують історичні традиції своїх предків. Ще дуже багато противників є в суверенної України і у її символів.

У дослідження української національної символіки вагомий внесок зробили: С. Білокінь, В. Сергійчук, В. Ткаченко, Б. Якимович та ін. Донедавна наукова література пов’язувала походження тризуба і синьожовтого прапора переважно з Центральною радою, Директорією, українськими буржуазними націоналістами й усілякими іншими існуючими та неіснуючими у 20−40-х роках ХХ ст. Організаціями, чия діяльність, як вважалося, призводила лише до кривавих подій.

Справді, такі атрибути державності були прийняті Центральною радою в 1918 році. Цей факт протягом багатьох десятиліть однаково тлумачили ідеологічні інстанції, позбавляючи дослідників бодай ретроспективного погляду в наше минуле, не бажаючи, щоб український народ дізнався про коріння своєї національної символіки, її історичну традицію.

А ця традиція є давньою, багатовіковою. Тому й логічним є те, що зі всіх знаків, котрі дійшли до наших днів, найдавнішим вважається тризуб. Однак його походження залишається найбільшою таємницею для вчених України. Три зубоподібні символи можна знайти на предметах побуту епохи трипільської культури. Ними наші далекі предки позначали триєдину сутність Бога. Його присутність вони вбачали у виявах трьох найбільших благ — землі, дощу та сонячного тепла.

Знак тризуб, або тридент, відомий в усьому світі з давніх — давен. Про нього знали в Європі, Азії, Індії. З тризубом зображувалися божества: грецький Посейдон, етруський (пізніше римський) Нептун, індійський Шива, скіфський Тагиімасад. Про, те, що тризуб є одним з найдавніших знаків нашої землі, можна довідатись з наскельних малюнків, сюжетів, зображених на гончарних виробах, монетах, прикрасах. Сучасної графічної форми тризуб почав набувати за князівської доби.

Так, знак Володимира став спадкоємним геральдичним знаком для його нащадків — Святополка (1015−1019), Ярослава Мудрого (1019−1054). Він є на гербі Анни Ярославни, королеви Франції. Аналогічне клеймо виявлено на цеглинах під час розкопок Десятинної церкви в Києві (986−996) та Успенського собору у ВолодимиріВолинському (1160). Зображення його знаходять на цеглі й камінні інших церков, палаців, на зброї, посуді, перснях. Відомий цей знак і з рукописів.

Цікавими археологічними знахідками є трапецієподібні підвіски з розкопок у Новгороді, причому зображення на одній з них у всіх деталях збігається зі знаком на срібних монетах князя Володимира. Крім того, по одній підвісці зі знаком тризуба й ускладненим малюнком знайдено у Києві, в Бєлгороді, на Рюриковому городищі, у Новгороді.

Упродовж століть тризуб був поширений в усіх князівствах Київської Русі. Він зазнав змін, зокрема і трансформації у двозуб, який був геральдичним знаком Ізяслава Ярославовича (1054−1078), Святополка ІІ Ізяславича (1093- 1113), галицько-волинського князя Лева Даниловича (1264- 1301) та інших, проте весь час зберігав свою первісну основу. Керамічні плитки, цегла, інші речі з такими символами знаходили під час археологічних розкопок давнього Галича (1930;1940) археолог Я. Пастернак, ленінградський учений М. Каргер та інші учені, які приймали участь у цих розкопках. Знаки тризуба-двозуба траплялись І. Свєшникову під час розкопувань літописного Звенигорода. Відомо понад 200 видів цього геральдичного знака в різноманітних варіантах.

Одностайної думки щодо значення тризуба вчені не мають. Подібні зображення були виявлені на давніх солярних знаках в Індії та інших країнах світу. Не виключене й скандинавське походження тризуба. Однак відомо: ще з доісторичних часів число три, тріада, завжди мало символічне значення. Є багато теорій про те, чим був цей знак — символом державної влади, військовою чи релігійною емблемою, монограмою, геометричним орнаментом. А втім, очевидно, за часів Київської Русі тризуб слугував знаком князівської влади Рюриковичів. Як припускають підвіски з тризубом могли бути знаками князівської адміністрації, за типом татарських пайдзе. Натомість дослідник А. Молчанов вважає що це були печатки дипломатичних і зовнішньоторговельних представників Київської Русі у зносинах з Візантією та іншими державами.

Подібну думку щодо походження тризуба висловлює В. Сергійчук у своїй праці «Національна символіка України», де зауважує, що на землях Центральної України тризуб відомий з VI-VIII ст. На цей знак можна натрапити серед археологічних знахідок Перещепинського городища на Полтавщині та Мартинівського на Київщині. Тризубці названих давніх поселень засвідчують, що задовго до Рюриковичів вони були знаками родових старійшин чи племінних вождів, символом влади.

Перша згадка про давньоруські знаки в літописах простежується з Х ст.: посли князя Київського Ігоря (912−945 рр.) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки (з відповідними символами), що служило підставою посольських повноважень. Дружина Ігоря Ольга розставляла князівські знаки по всій землі Київській аж до Новгорода, про що збереглася згадка в «Повісті временних літ».

У Київській Русі тризуб був великокнязівським знаком. Його зображення вперше стало відоме нам з печатки Святослава Ігоревича, де чітко вирізняється князівський знак у вигляді літери «Ш» — тобто тризуб.

Тризуб не був офіційним гербом Київської Русі в сучасному розумінні. На думку І Крип’якевича, справжні герби прийшли до нас із західних країв і вперше трапляються на західноукраїнських землях у XIV ст. Тоді гербові відзнаки стали загальновживаними.

Їх знаходять на печатках галицьких бояр. Окремі феодальні роди як своє династичне знамено використовували тризуб до XV ст., але вже з ХІІ ст. Його почав замінювати герб з архангелом Михаїлом. Свої гербові зображення дістають окремі міста. Наприклад, Володимир-Волинський мав знак св. Юрія. Приблизно в цей час з’являється герб Галицької держави — лев.

З історичних джерел відомо, що тризуб викарбовували і на срібних монетах великого князя Київського Володимира Святославина (978−1015). Отже можна зробити висновок, що знак тризуб з дуже давніх часів був відомий на обширах від Скандинавії до Близького Сходу, від Тибету до Піренейського півострова. Проте найглибше вкоренився він в Україні. Тут виявлено найбільше давніх зображень тризуба, збереглася народна традиція використання цього знака. Тризуб, який з початку називався трояном, являє собою не що інше, як стилізоване зображення Оріони — Скіфії.

Щодо походження тризуба існує, як вважають дослідники, понад 40 версій. Свого часу ці версії критично розглянув О. Братко-Кутинський у своїй книжці «Нащадки святої Трійці». На його думку, тризуб, хрест, трихвестр, трикутник, шестикутна зірка, сварга, триколон, даоська трійцідерево життя, жезл Кадуцея та їхні модифікації є втіленням трійці - найдавнішими знаками, що символізують творення і світобудову. Дослідник уточнює, що «тризуб символізує ту саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду і Життя (Землю), або Ян, Інь та Ці)».

О. БраткоКутинський схильний віднести час появи тризуба до пізнього палеоліту. Однак обидва його твердження не узгоджуються між собою. У первісних людей не було розвинуте абстрактне мислення, через що вони не могли вдаватись до такої глибоко філософської символіки.

В. Сергійчук у зазначеній праці доводить, що тризуб — це символ державної влади. Так, вершок скіпетра візантійських монархів увінчувався фігурою побідної форми. У тризубі закладено глибокий філософський смисл, він символізує триєдність і тривимірність світу, що пізніше було трактовано християнством як Бог-Батько, Бог-Син, Бог-Дух Святий.

Водночас можна погодитись з науковцем С. Шелухіним, що український тризуб свідчить про історичний і логічний зв 'язок з культурними впливами греків, римлян, кельтів.

Характерно, що тризуб як знак князівської влади Рюриковичів широко використовувався у державному житті Київської Русі. Його можна було побачити на печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що відправлялись на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, зброю і знамена.

Зображення тризуба було поширене на всіх землях Русі протягом багатьох століть. Так, великий князь Київський Володимир Мономах (1113−1125) мав свій знак — такий, як і у Володимира Святославина. Знак тризуба мав на своїй печатці удільний князь Данило Дмитрович (правнук Романа Даниловича, перша половина ХІV ст.), який був родоначальником князів Острозьких.

Професор М. Грушевський вважав тризуб родовим знаком князя Володимира і знаком старої Київської держави Володимира Великого. Як уже згадувалося, у березні 1918 р. Центральна рада прийняла тризуб за герб Української Народної Республіки. Накреслення герба було розроблено майбутнім професором Української Академії мистецтв В. Кричевським. Щоправда, його проекти дістали негативну оцінку українських знавців геральдики, зокрема В. Модзалевського та Г. Нарбута, які слушно вказували на їх невідповідність законам геральдики через відсутність щитів, надмірне орнаментування та наявність значних відмінностей у зображенні тризуба на великому й малому гербах.

1939р. в Празі на замовлення уряду УНР в екзилі було розроблено проекти державних відзнак — «Державний Герб великий», «Державні Герби — середній і малий», «Державні прапори», «Державні печатки — велика, середня, мала». Автором цих проектів був український художник, мистецтвознавець, історик і поет, полковник української армії М. Батинський.

Проект великого Державного Герба, розроблений М. Читинським, був першою спробою поєднати найяскравіші зразки спадщини українського гербівництва.

За цим проектом, центральним елементом великого Державного герба України є малий Державний Герб — блакитний щит французької форми (прямокутний з фігурним вістрям унизу), на якому розміщено золотий тризуб Володимира Великого. З правого та лівого боків щита розташовані зображення святого Архістратига Михаїла та золотого коронованого лева — головні фігури гербів Києва та Львова, міст, які були, за висловом М. Грушевського, «двома найбільш визначними культурними центрами України». Знизу та з боків щит був оздоблений срібно золотим ланцюгом ордена Симона Петлюри. До ланцюга прикріплено золотий восьмикутний медальйон із зображенням розп’яття Ісуса Христа. Під щитом покладено перехрещені козацькі клейноди на золотих древках з рослинним орнаментом — золоту корогву зі срібним хрестом та срібний банчук.

Малий Герб обрамлено золотим вінком із дубової та лаврової гілок, перевитих знизу синьо-жовтою стрічкою (дуб у геральдиці символізує міць, лавр — славу). На вінку зображено п’ять французьких щитів, які сімволізують етнічні українські регіони — Правобережжя, Лівобережжя, Галичину, Закарпаття та Чорномор’я. Поверхню кожного з цих щитів, крім останнього, поділено на кілька дрібних частин, полів, на яких — герби історичних земель що входять до кожного з регіонів.

Оскільки М. Битинський уявляв майбутню Українську державу в етнічних кордонах, то не дивно, що до великого Державного Герба увійшли територіальні герби тих населених українцями земель, які нині входять до складу інших держав (Кубань, Перемшлянщина, Стародубщина та ін.).

Попри окремі помилки, яких припустився М. Читинський у своїх проектах, його робота стала однією з найважливіших віх у розвитку українського гербівництва, а його великий Державний Герб можна з упевненістю назвати першим гербом соборної України. Ідеї, втілені М. Читинським у проекті великого Державного Герба, можуть бути використані при розробці нового великого Державного Герба незалежної України. При цьому слід враховувати такі моменти. По-перше, відповідно до ст. 20 Конституції України, «Великий Державний Герб України встановлюється з урахування малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького», який являв собою золотий щит з фігурою козака-запорожця з шаблею й порохівницею при боці та рушницею через плече; по-друге, великий Герб повинен вміщувати територіальні герби складових частин держави — областей та Автономної Республіки Крим.

Отже, можна стверджувати, що український народ, узявши за основу вияву своєї сутності символ тризуба, насамперед спирався на знак князя Володимира Красне Сонечко.

Символіку із зображенням тризуба в 20 — 50-х роках ХХ ст. використовували різні політичні угруповання Західної України — праві і ліві - зокрема, з певною відмінністю (середній зуб у формі меча) і Організація українських націоналістів (ОУН). Тризуб із середнім зубцем у формі хреста використовували деякі релігійні угруповання. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 р. Сеймом Карпатської України, що проголосив самостійність цього регіону.

Оскільки саме на землях України тризуб має безперервну, тривалістю кілька тисячоліть, традицію, то в наш час, час становлення незалежності та суверенітету країни, тризуб визнаний як національний символ і як символ Української держави.

Десять років тому Верховна Рада України після тривалих дискусій визнала тризуб малим Державним Гербом України, тоді ж було вирішено, що він буде головним елементом великого Державного Герба. Але і нині ця проблема залишається невирішеною. Навіть незважаючи на те що в статті 20 Конституції України чітко окреслені елементи великого Державного Герба України. У ньому, зокрема, мають поєднатися знак княжої держави Володимира Великого тризуб та герб Війська Запорозького — козак з мушкетом. З цією метою восени 1996 р. Верховна Рада доручила Кабінетові Міністрів провести конкурс на кращий ескіз герба України. 11 червня 1997 р. Держкомісія схвалила проект науковців Інституту історії України НАН України. Авторами концепції стали М. Дмитрієнко і Ю. Савчук. Однак прийняття Закону «Про затвердження великого Державного Герба України» постійно відкладається. Таке явище фахівці пов’язують із політичною дискусією «лівих проти правих», яка впродовж тривалого часу точиться навколо державної символіки.

1.2 Історія походження національного прапора

Історію походження національного прапора, та його появу слід шукати в глибині віків, адже прапори, як певні символи, існують з давніх часів. Як засоби сигналізації вони відомі з античної пори. Первісно роль прапора виковували підняті на довгій жердині чи на ратищі списа шматок тканини, гілля дерева, жмут трави, кінський хвіст чи щось інше, що давало змогу побачити здалеку означене таким чином місце. З історичних джерел довідуємося, що найдавніші прапорні полотнища були трикутно-клинової форми. На зламі ХІІІ і ХІV ст. на українських землях з’являються чотирикутні прапори з клиноподібними полотнищами на вільному кінці.

У часи Галицько-Волинської держави прапор набуває того значення, яке й утвердилося за ним на майбутнє. Так, на зворотному боці печатки короля Юрія Львовича початку ХІV ст. зображено вершника зі щитом і прапором. Подібні зображення за тих часів були поширені по всій Європі: прапор постає як атрибут володаря поруч з короною, берлом, мечем тощо. Усталюються форми прапорів, правила їх використання. З’являються колірні сполучення, проте самі кольори прапорів залишаються різноманітними. Ґрунтовне вивчення кольорових композицій у літописних пам’ятках дало підставу російським геральдистам «Особого совещания для выяснения вопроса о русских государственных цветах» в ході дискусії, яка розгорнулася 1910 р. на сторінках тодішніх часописів, визнати в «числе древних русских государственных цветов синий, голубой, оранжевый, желтый», тобто назвати синій і жовтий серед державних кольорів Давньої Русі, спадкоємицею якої була передусім Україна. Отже, поєднання блакитних і жовтих кольорів, які були в широкому вжитку у народів, що заселяли сучасні українські землі, має глибоке коріння.

Прапори усіх різновидів поділяють на такі групи: приватних осіб, родинні, родові, професійні, корпоративні, конфесійні, військові, етнічні, національні, територіальні (міст, земель, провінцій), загальнодержавні, міжнаціональні, інтернаціональні тощо. Вексилологія регламентує форму, кольори прапорів, їх співвідношення, пропорції, а також форму, колір, розмір навершшя та держална.

За правилами вексилології, забарвленням верхньої частини прапора може бути колір герба, а нижньої - колір тла щита на гербі. Але тривалий час це правило в окремих країнах Європи виконувалося «навпаки», хоча чітко застосовувався принцип поєднання кольорів і їх розташування на гербі та прапорі. Прапор Польщі (біло-червоний) свого часу був червоного кольору з білим орлом. Прапор Великого князівства Литовського — червоний із золотою «колю мною», яку пізніше замінив вершник з мечем і щитом.

Найдавніша точно датована згадка про синьожовтий прапор як український символ припадає на1410 р., коли українські полки з Галичини брали участь у битві з німцями під Грюнвальдом: прапор Львівського полку — синього кольору із золотим левом, а Перемишльського — на синьому тлі золотий двоголовий орел. Як, бачимо синій і жовтий кольори вже тоді належали до визначних символів українського народу.

Цікаву версію щодо походження синіх і жовтих кольорів висунув мовознавець із Львова М. Рогович. На його думку, слово «хохол», що інколи називають українців, — монгольського походження. Слово це складне: «хох «- синій, голубий, небесний, «улу «- жовтий. Кінцева голосна редукується і ми дістаємо теперішнє звучання. Ця гіпотеза вважається дуже цікавою, адже сині й жовті кольори могли бути кольорами племінних об'єднань слов’ян ще перед монгольською навалою, а саме слово перейшло в мову наших сусідів, втративши своє первісне значення. Якщо розвивати цю гіпотезу, то можна припустити, що саме такими об'єднаннями племен монголо-татари назвали могутнє Галицько-Волинське князівство, яке під проводом князя Данила Галицького так і не скорилося східній навалі. Цілком імовірно, що синій і жовтий кольори використовували для прапорів племена на цій території й значно раніше.

На козацьких прапорах ХVIXVIII ст. зображували святих, сонце, місяць, зірки, коло, оленів, зброю — все, що було на той час характерним для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва. Найпоширенішим було зображення козака, воно й стало гербом Низового війська. Цей символ — лицар-вояк із шаблею при лівому боці і рушницею на лівому плечі - відомий з ХVI ст.

Через специфіку козацького життя не було вироблено єдиного, універсального кольорового поєднання, яке закріпилося б за Військом Запорозьким чи гетьманом України. Козаки користувалися переважно прапорами захопленими в бою: саме такі були найпочеснішими і найбільше поважалися. Здобуті прапори трохи переробляли, доповнювали: нашивали на них християнські символи, робили українські написи тощо. Друге місце після завойованих посідали прапори, козакам від імені чужинницьких монархів. Так, 1594 р. від імені австрійського імператора Рудольфа ІІ посол Еріх Лясота вручив кілька прапорів та інших державних клейнодів. Дарували козакам прапори також польські королі, російські царі. Завершують перелік прапори власного виробництва — переважно полкові, сотенні, курінні.

Серед козацьких помітне місце посідають стяги синьо-жовтих барв: 1717 р. — новий прапор Полтавського полку — блакитний із золотим хрестом; 1758 р. — прапор Лубенського полку блакитний із зображенням козака із самопалом на золотом щиті з одного боку, полковою емблемою з другого; 1762 р. — прапор Домонтовської сотні Переяславського полку блакитного кольору з жовтими нашивками.

Цікаве свідчення щодо кольорів козацьких полків наводить М. Грушевський, описуючи на підставі відповідних джерел битву під Гомелем 1651 р.: «Наступ почався 4 червня, в неділю. О восьмій годині рано при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою; потім показалася друга червона корогва, а коло неї три білі й дві чорні і дві жовто-блакитні, під ними 8 тисяч козаків, кінних і піших, вибраного війська «. Під час облоги Львова 1655 р. за Б. Хмельницьким несли одну корогву червону й другу — з образом св. Ми;

хаїла, що простромлює змія. «За цими корогвами, — писав польський міщанин, — ішли інші корогви, більш-менш 34, на них видно було герби майже всіх дальніх воєводств і повітів — окрім нашого білого орла в короні…».

За описами Київського намісництва 70−80-х років Х ІІІ ст. синій й жовтий кольори мали обидва герби Києва (власне міста і Подолу), гербові відзнаки Лубен, Городища та інших місцевостей. Герби восьми з одинадцяти повітових міст були обрамлені синьо-жовтими хоругвами.

Козацькі знамена зображені не картині І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», консультантом якої був Д. Яворницький, на славнозвісному полотні М. Івасюка «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ». На запит царя Олександра ІІІ з приводу Достовірності кольорів на козацьких знаменах член Петербурзької академії наук Ф. Корш писав:

" Знамена казацкие, изображенные художником Репниным на его картине, не содержит по своему цветовому набору никаких иностранных веяний, а отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличия в Южной Руси

(Малороссии) еще со времен Екатерины Великой. Сказанному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках, а равно — в ряде предметов материального искусства тех древних времен".

Із занепадом Гетьманщини та поділом українських земель між Росією й Австрією зникають її національні державні ознаки. Традиції козацького прапорництва зберігалися тоді серед решток запорозького війська над Дунаєм, Дністром, Бугом Азовським морем і найдовше — на Кубані.

Підросійська Україна як складова частина імперії не мала власних державних символів, я користувалася імперськими. Російський біло-синьо-червоний стяг запровадив імператор Петро І, використавши кольори прапора французьких королів. Подібних взаємовпливів і запозичень у європейських системах державних символів чимало. Так, практично однакові прапори в сучасних Індонезії і Монако, Люксембурзі і Нідерландах. І як непорозуміння можна сприйняти те, що прапор ОУН ідентичний прапорові держави Ангола.

Державний прапор Австрійської монархії спочатку був жовтий з чорним двоголовим орлом, за пізніших часів його використовували як поздовжній двоколірний (чорно-жовтий). Наприкінці ХVIIIХІХ ст. австрійська влада намагалася запровадити такі прапори для Галичини: блакитно-червоно-жовтий, блакитно-червоний, червоно-блакитний, а для Буковини — блакитно-червоний, однак ці прапори не стали традиційними.

У жовтні 1848 р., під час революційних подій у Європі, Головна руська рада у Львові ухвалила герб — золотого лева на блакитному полі і похідне від нього жовто-синє сполучення кольорів прапора. Вибір кольорів був зумовлений такими міркуваннями: символами України є чисте небо — знак миру і свободи (синій колір) та пшеничне поле — знак достатку (жовтий колір). Після революції 1848 р., відкинувши нав’язані Віднем червоно-сині крайові прапори, Галичина та Закарпаття поновили свої синьо-жовті. Згодом в українській пресі розпочалися дебати про національний прапор, суттю яких було розміщення кольорів: який має бути вгорі - синій чи жовтий.

У під російській Україні в революцію 1905 р. знову замайоріли синьо-жовті знамена, а в лютому 1917 р. вони поряд із червоними виднілися не лише на вулицях і майданах українських міст, а й у тих місцевостях імперії, де були порівняно великі українські колонії. Характерно, що в ті дні синьо-жовтий прапор сприймався як національний прапор України і росіянами, і поява його віталася. Отже, на початку ХХ ст. порядок кольорів не був установлений, тому побутували як жовто-сині, так і синьо-жовті їх поєднання.

З утворенням Центральної ради і проголошенням незалежності Української Народної Республіки національний прапор утвердився як символ нової держави. 22 березня 1918 р. Центральна рада ухвалила Закон про жовто-блакитний державний прапор Української Народної Республіки. Цей порядок кольорів сприйняли не всі. Прихильники синьо-жовтого прапора піднімали на щит свою концепцію: символіка синього неба в Україні над її золотим пшеничним полем. Навіть у Центральній раді ця ідея знайшла своїх прихильників. Дискусію припинив М. Грушевський.

За правління гетьмана П. Скоропадського порядок кольорів прапора був замінений на блакитно-жовтий. Указом гетьмана від 18 липня 1918 р. було затверджено закон про український державний прапор, який мали піднімати на всіх кораблях у портах України. Блакитно-жовтим прапор залишався й після повалення Гетьманату наприкінці 1918 р. і встановлення влади Директорії. 13 листопада 1918 р. було проголошено закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. Артикул 5 цього закону проголошував герб (золотий лев на блакитному полі, обернутий праворуч), прапор держави (блакитно-жовтий) та печатку (герб із написом довкола «Західно Українська Народна Республіка «.

У проекті Конституції УНР 1920 р. записано: «Артикул 10. Державними барвами Української держави є барви синя та жовта. Артикул 11. Прапор військового флоту є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельного флоту є синій-жовтий» .

Вибір кольорів був умотивований таким міркуваннями: символами України є чисте небо — символ миру (синій колір) та пшеничне поле — символ достатку (жовтий колір).

Прапор Кримської республіки, народженої у революційний час, був блакитний з жовтою кримською тангою. 20 березня 1920 р. блакитно-жовтий прапор був затверджений і в Підкарпатській Русі, а 15 березня 1939 р. — в Карпатській Україні.

У Галичині 1920 — 1939 рр. Побутували як синьо-жовті, так і жовто-сині прапори. У цей час точилися гострі дискусії, яким має бути порядок кольорів. Прихильники німецьких традицій у геральдиці вважали, що спочатку має йти колір герба, потім його тло (золотий тризуб на синьому фоні). Цього правила додержувалися поляки, узаконивши в серпні 1919 р. біло-червоний прапор Польщі. Однак, наприклад в Угорщині, Боснії та інших країнах, це правило діяло навпаки.

Наведені факти переконливо свідчать про те, що синьо-жовті поєднання кольорів великою мірою використовувалися за козацько-гетьманської доби і набули свого логічного оформлення як національні кольори українського народу в новітні часи (ХІХ і ХХ ст.), прийняття їх державними у прапорах УНР (1918), ЗУНР (1918), Карпатської України (1939) було відображенням об'єктивної реальності, а не регіонального впливу Західної України.

Як національний прапор українського народу синьо-жовте знамено було визнане окупаційною владою панської Польщі в Галичині

(20 — 30-ті роки ХХ ст.). Прапор вивішували на народних зборах з нагоди відзначення національних свят, святкуванні Шевченкових роковин тощо. Було багато випадків, коли з хлібом-сіллю та синьо-жовтими прапором трудящі Галичини у вересні 1939 р. цілими селами зустрічали радянські війська.

У період 1917 — початок 1919 рр. Синьо-жовтим прапором користувалися в Україні й більшовики. Після проголошення більшовицької України робітничо-селянською державою у її столиці Харкові над будинком нової влади було піднято прапор червоного кольору з синьо-жовтими смужками в правому горішньому куті. Однак швидко синьо-жовта смужка зникла, натомість посередині полотнища з’явилися золоті літери У.С.Р.Р.

У 1949 р. ООН поставила вимогу замінити прапор УРСР, який на той час, як і союзний та білоруський, був червоним. 21 листопада 1949 р. червоний прапор УРСР було піддано трансформації: в долішній частині червоного полотнища додано синю смугу.

У липні 1990 р. синьо-жовтий прапор був висвячений у соборі Святої Софії в Києві і урочисто піднятий біля будинку Київської міськради.

28 січня1992 р. сесія Верховної Ради України ухвалила Постанову про Державний прапор. Це прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього, нижньої - жовтого кольору. Національний прапор став державним прапором України.

1.3 «Ще не вмерла Україна «. Від вірша до Державного Гімну До національної символіки належить гімн нашої держави — «Ще не вмерла Україна». Слова пісні «Ще не вмерла Україна» написав у 60-х роках ХІХ ст. відомий український поет етнограф, фольклорист Павло Чубинський.

Історія її створення така: в середовищі патріотичної київської «Старої громади», до якої належали визначні діячі Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші, виник задум створити високопатріотичний вірш, який надихав би українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей задум випало П. Чубинському. Спогади сучасників Чубинського незаперечно свідчать, що пісня написана в Києві восени 1862 р. під впливом сербського гімну. Спочатку її співали на мотив цього гімну, а потім на мелодію М. Лисенка. Зрештою, музику до тексту написав Михайло Вербицький. Саме вона супроводжує поетичний текст П. Чубинського вже понад століття.

Нелегким був життєвий і творчий шлях автора. Народився Павло Платонович Чубинський 27 січня 1839 р. в Борисполі поблизу Києва. У Петербурзі здобув юридичну освіту (1861). Свою науково-етнографічну діяльність пов’язав із Російським географічним товариством, членом якого був і навколо якого об'єдналися В. Антонович, К. Михальчук та інші науковці. П. Чубинський вивчав народний побут, збирав і досліджував український фольклор. За наукову працю був удостоєний премії ім. Уварові Російської академії наук та золотої медалі Міжнародного Конгресу в Парижі (1875). Матеріали наукових експедицій П. Чубинського були опубліковані у Працях етнографічного-статистичної експедиції в «Західно-Руський край «(І - VII, СПб., 1872−1879).

Визнання заслуг П. Чубинського в галузі народознавства супроводжувалося переслідуванням його як українського патріота, який мав сміливість говорити про свою любов до України, її мови, культури. Зрештою, своєю збірочкою поезій «Сопілка», виданою під псевдонімом Павлусь, Чубинський засвідчив і свої симпатії до українського художнього слова, вболівання за його долю. Та найяскравішим виявом патріотичних почуттів автора було створення вірша «Ще не вмерла Україна», за що він поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменшу підозру в «сепаратистських тенденціях» кидала до в’язниць, відправляли в заслання.

Людина демократичних переконань, палкий патріот П. Чубинський сім років був відірваний від України. Його сучасники, зокрема Софія Русова, з великою симпатією згадують про цього невтомного трудівника на ниві народознавства. У своїх «Спогадах» С. Русова писала: «Стоїть передо мною могутня постать Павла Чубинського… Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними руками, високим чолом, тип організатора, який добре знає те, що організовує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні».

П. Чубинський залишив глибокій слід у розвитку фольклористики й етнографії. Його життя обірвалося 26 січня 1884 р. в Києві, а місцем вічного спочинку став родинний хутір (тепер у складі міста Борисполя Київської області).

Драматичною була і доля вірша, якому судилося виконувати роль гімну. З самого початку він існував (звичайно, в межах царської Росії - нелегально) як патріотично-політичний твір і пісня, що її виконували, як уже зауважувалося, на мотив сербського гімну. Згодом, у 1863 році, вірш П. Чубинського за посередництвом учасника польського повстання (1863р.) Павлика Свєнціцького нелегально потрапляє до Галичини і за підписом Т. Шевченка з’являється у львівському журналі «Мета» (№ 4) разом із віршами Кобзаря «Мені однаково…», «Ів. Костомарову», «Заповіт».

Поява в 60−70-х роках у Галичині творів українських письменників Наддніпрянщині, зокрема Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших, знаменувала поглиблення духовних взаємозв'язків між галичанами і наддніпрянцями, посилення між ними почуття національної єдності. «Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а у Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить», — писав 1863 р. П. Куліш у листі до редактора львівської газети «Слово».

Вперше, легально вірш П. Чубинського зазвучав у творчості М. Вербицького — талановитого композитора, одного з організаторів духовного й культурного життя в Західній Україні. Будучи студентом богослов’я в Перемишлі, згодом у Львові, Вербицький навчався співу у Віденського композитора й диригента Алоїза Нанке. Якийсь час був диригентом хору. Належав до так званої перемишльської школи композиторів, яка заклала основи музичного життя в Галичині. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, п'єс для гітари, симфонічних творив — увертюр до драматичних вистав, солоспівів та хорів. М. Вербицький дав музичне життя поетичним творам Юрія Федьковича, Івана Гушалевича і, зокрема, Шевченковому «Заповіті».

Найбільшу популярність М. Вербицькому принесла героїко-патетична музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» — спочатку для солоспіву, а згодом для хору й оркестру. Вперше цей твір прозвучав у 1864 р. в контексті «Комедіо-опери» Кароля Гейнча у Львові. Газета «Слово» тоді ж сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики М. Вербицького хор виконав пісню «Ще не вмерло Запорожжя».

Зберігся автограф першої редакції музики — солоспів у супроводі гітари — з позначкою композитора Віктора Матюка: «Манускрипт Михаїла Вербицького. На пам’ятку і до переховання бібліотеці передаю хвальному товариству «Станіславський Боян». Слова до музики повністю збігаються з тим текстом, який опублікований у «Меті».

Починаючи з середини 60-х років ХІХ ст. пісня «Ще не вмерла Україна» почала поширюватися спочатку на західноукраїнських землях (Перемишль, Львів), а потім на Наддніпрянщині та в країнах поселення українців за межами рідної землі (Канада, США, Австралія та ін.), виконуючи високу місію духовного відродження України, розмежованої кордонами двох монархій.

Музичний запис уперше побачив світ 1885 р. у львівській збірці пісень «Кобзар» і, полонивши відразу широкі кола громадянства, зокрема молоді, став поширюватись в численних копіях, увійшов до репертуару співочих колективів, аматорів хорового мистецтва. Злившись воєдино, слова й музика пісні надихали покоління борців за волю України. У пісні знайшли потужний вияв патріотичного почуття, визвольні прагнення українського народу в період його боротьби проти поневолення. Звернення до пам’яті героїв Козаччини й Гайдамаччини — Залізняка, Наливайка, Тараса Трясила — мало посилити революційний пафос твору, а осудження акту Переяславської ради — засвідчити суверенність поривань молодого покоління, готового віддати життя, щоб повернути Україні її честь і незалежність. Водночас пісня-гімн утверджувала братерські почуття українців до інших народів, закликала всіх слов’ян до єдності.

Якщо раніше створені патріотичні пісні мали локальний характер, були позначені певними консервативними рисами, то «Ще не вмерла Україна» вирізнялася широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження.

Нове життя пісні почалося з часу утворення незалежної Української держави в січні 1918 р. Слова й музика публікувалися в багатьох віданнях, зокрема у Львові, Києві, Відні, Берліні, українською і в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Її виконували хорові колективи й духові оркестри з нагоди державних свят — відкриття університетів в Києві та Кам’янці-Подільському (1918), урочистих зустрічей іноземних послів і делегацій.

За національні гімни вважали також «заповіт» Т. Г. Шевченка, «Вічний революціонер» (слова І. Франка, музика М. Лисенка), «Не пора» (слова І. Франка, музика Д. Січинського). Свої два гімни «За тебе, Україна"(слова В. Щурата, музика С. Людкевича) та «Для тебе, Україно, живем» (слова О. Грицая, музика С. Людкевича) мали українські емігранти в Америці й Канаді. У Галичині, крім «Ще не вмерла Україна» й «Заповіту», на урочистостях співали також «Не плакати нам» (слова Г. Гордого, музика Й. Кишакевича) та давній галицько-український гімн «Мир вам, браття» (слова І. Гушалевича, музика Д. Січинського), а також церковний гімн «Боже великий єдиний, нам Україну храни» (слова О. Кониського, музика М. Лисенка) та ін.

Українці Закарпаття співали гімни «Я русин бив», а також «Подкарпатськії русини» (на слова О. Духновича), що був офіційним гімном краю до 1938 р.

Пісня «Ще не вмерла Україна» особливо була поширена в роки встановлення влади ЗУНР і УНР, однак спеціального закону, що затвердив би її як єдиний державний гімн, не було. Партійним гімном Організації українських націоналістів був «Зродились ми великої години».

Функцію національного гімну пісня «Ще не вмерла Україна» виконувала протягом існування УНР, як гімн вона використовувалась іншими державами. Однак державне визнання отримала лише 15 березня 1939 р. як офіційний гімн Карпатської України. Цим актом було підкреслено зв’язок традицій державності України. Проте Карпатська Україна проіснувала недовго. З її падінням гімн «Ще не вмерла Україна» був заборонений шовіністичним угорським урядом, так само, як понад сімдесят років був заборонений в радянській Україні. І тільки з проголошенням державної незалежності України пісня «Ще не вмерла Україна» на музику М. Вербицького почала виконуватись як Державний Гімн України.

Як бачимо, і гербова відзнака у формі тризуба, і синьо-жовті прапори мають давне походження, втілюють певну історичну пам’ять. Не має націоналістичних тенденцій і гімн «Ще не вмерла Україна», перейнятий мотиви українського романтизму ХІХ ст. Слід згадати, що в перші пореволюційні роки деякі «революціонери від культури» хотіли викинути на смітник історії навіть твори Т. Шевченка. Величезними втратами історичних пам’яток стала безоглядна боротьба з релігією, внаслідок якої було зруйновано церкви, монастирі, собори — серед них унікальний Михайлівський Золотоверхий у Києві.

Жорстока класова боротьба точилася і на польських землях, зокрема під час Другої світової війни, у повоєнні роки між Армією Крайновою і народною Армією Людовою. Проте ці угруповання, незважаючи на діаметрально протилежні погляди, йшли під одними національними біло-червоними прапорами.

Отже, і гімн, і державний прапор, і тризуб пройшли складний шлях для самоутвердження. Мелодію гімну незалежної України було затверджено Указом Президії Верховної Ради України «Про Державний Гімн України» 15 січня 1992 р. І тільки на дванадцятому році незалежності суверенна Україна здобула свій Державний гімн. Сталося це в березні 2003 р., коли Верховна Рада затвердила його варіант, запропонований Президентом України Л. Д. Кучмою.

Державний прапор на пропозицію першого Президента України Л. Кравчука сесія Верховної Ради затвердила 28 січня 1992 р.

19 лютого 1992 р. відбулося прийняття тризуба Державним Гербом України, що мало назавжди припинити дискусію про старшого й меншого братів.

Україна повернула собі свої святині, які невіддільні від становлення українського етносу й нації та подальшого їх розвитку у ХХІ ст.

2. Етнологія релігії

2.1 Взаємовідношення етносу та релігії

Етнос і релігія як феномени людської цивілізації є предметом дослідження багатьох наук, а безпосередньо його вивченням займається етнологія релігії. Важко погодитися з поширеним поглядом, що ця відносно нова міждисциплінна галузь є «сферою релігієзнавства», адже, такою мірою її можна вважати одним з наукових напрямів етнології, культурології тощо. Це доводить доволі широке предметне поле етнології релігії, в центрі якого стоїть складна і безмежно багатогранна проблема взаємовідношення етносу та релігії. Для її вирішення етнологія релігії повинна вивчати:

Ё походження етносу та релігії, акцентуючи при цьому увагу на питаннях, пов’язаних з етнічним корінням релігії та релігійними теоріями походження етносів. Етноконфесійна історія народів дає ключ до розуміння етнорелігієгенезу всього людства;

Ё закономірності взаємозалежності між етносом та релігією, що проявляються у безлічі форм і проявів взаємозв'язків і взаємовпливів;

Ё роль релігії в життєдіяльності окремих народів, яка, передусім, розкривається через систему релігійних символів і догматів, функціонування релігійних груп всередині етнічних спільнот, процеси етнічного функціонування релігій серед різних народів тощо;

Ё структуру й особливості вияву етнорелігійної свідомості та її вираження через етнорелігійну ідентифікацію окремої особи та всієї етнічної спільноти;

Ё перспективи етнорелігійного розвитку, зокрема взаємовплив етносу та релігії на виникнення і становлення різних форм суспільного життя тощо.

Отже, етнологія релігії має досліджувати весь релігійний досвід Етнічних спільнот, всі етнічні особливості релігійного буття, відображені в їх духовній та матеріальній культурі. При цьому вона розглядає етнічний та релігійний феномени не як окремі абстракції, а в їх нерозривному взаємозв'язку з іншими суспільними явищами, зважаючи на весь комплекс суспільних факторів, що визначають характер взаємодії етносу та релігії.

Стосовно проблеми співвідношення етносу та релігії у світовій суспільній думці склалося два основні погляди — богословський і світський, хоча всередині кожного з них існує широкий спектр підходів та інтерпретацій.

Християнський теологічний напрямок ґрунтується на двох основоположних засадах — креаціонізму (визнання «акту творіння») та провіденціоналізму (визначеність божею волею всіх суспільних явищ). Виходячи з цього, його представники в основу своїх концепцій взяли біблійний постулат, що Бог, будучи творцем не лише окремої людини, а й всіх народів, визначає весь їхній розвиток. Згідно зі Святим Письмом, після всесвітнього потопу всі нащадки Ноя спочатку були «одним народом», але потім, розгнівавшись на цю етнічно єдину спільноту за намагання спорудити Вавилонську вежу «висотою до небес», Бог перемішав мови людей та розсіяв їх по всій землі.

Підтвердження біблійної легенди сучасні учені-богослови шукають у письмових джерелах і даних археології. Вдаючись до модернізованого тлумачення проблеми походження і розселення етносів та появи багатомовності, вони визнають, що це був довготривалий процес, який здійснювався за Божим сценарієм. Отже, це не змінює сутності богословської етнологічної доктрини, яка безапеляційно доводить, що в основі всіх етногенетичних процесів лежить релігія, яка й зумовлює загальні та специфічні риси етнокультурного розвитку всіх народів.

Представники другого, світського напряму виходять з того, що етнічність і конфесійність не завжди є тотожними ознаками окремої особи чи народу бо дані явища лише частково накладаються одне на одного. Вивченню ними проблеми взаємовідносин і взаємовпливів між етносом і релігією перешкоджає неоднакове тлумачення цих складних категорій людського буття. У західній та вітчизняній науці переважає погляд, згідно з яким релігію відносять до однієї з визначальних ознак етносу та етнічності. Розбіжність трактувань у даному випадку зводиться до різного розуміння ролі і місця релігійного фактора, якому надається більшої чи меншої ваги в етногенетичних процесах порівняно з расовими (фізичними), мовними, культурно-традиційними, психологічними та ін. Проте частина дослідників цього напряму взагалі не виокремлює релігію як самостійну етноідентифікаційну рису, а деякі учені зовсім заперечують її роль як атрибут в етногенетичних процесах.

Отже, релігія та етнос — це різні поняття, які не можна обожнювати, бо перше наближає та пов’язує людину з Богом, а друге визначає характер різнорівневих людських стосунків. Якщо етнос — біосоціокультурне явище, то релігія є виявом суто транцедентального, вона стосується лише духовної сфери.

Через взаємозв'язок між етносом і релігією розкривається етапність формування і розвитку етнічної спільноти та її різні культурологічні й психологічні характеристики. Історичний аспект цього взаємозв'язку визначає одна з центральних категорій етнології - етнорелігієгенез, під яким розуміють складний, багатофакторний, різнолінійний процес, в результаті якого може виникнути моночи полі конфесійна спільнота. Індентифікаційний аспект проблеми етнос-релігія розкриває поняття «етноконфесійність» (лат. сonfessionalias — віросповідний; той що стосується віровизнання) (етнорелігійність).

Специфіка поняття «етноконфесійність» полягає у трактуванні етнічного і релігійного як формально рівноправних складових, тоді як у сучасній науці залишаються пануючими підходи, згідно з якими при вивченні суспільних процесів, як, правило, вирізняється суб'єкт і об'єкт, соціальне (домінуюче) і духовне (другорядне) тощо. Етноконфесійність виникає та змінюється в ході етнорелігієгенезу, виступаючи свого роду маркером етапів його розвитку та вирізняючи певні складові і явища цього процесу.

Отже, етнос і релігія є важливими самостійними величинами людського буття, які не можна ні ототожнювати, ні протиставляти один одному. Широкий і складний комплекс проблем їхньої взаємозалежності становить головне предметне поле етнології релігії - самостійного напрямку, теоретичні розробки якого активно використовуються етнологією та іншими дисциплінами.

2.2 Етнічні функції релігії

Релігія відіграє важливу і, водночас, неоднозначну роль в етнічному розвитку. Хоча в суспільній думці переважає погляд, що вона є явищем похідним, залежним від соціального середовища. Насправді релігія виступає самостійним активним чинником, який реально впливає. На життєдіяльність народу. Про це виразно свідчать її етнотворчі функції, які проявляються як на рівні всього суспільства, його окремої (етнічної) сфери, так і конкретного соціуму — носія етнічності.

Роль релігії змінюється на різних стадіях виникнення та формування етносу, зокрема вона може виступати як активізуючим, так і гальмівним фактором цього процесу. Тож закономірно, що й її етнічні функції відзначаються багатоваріативністю. Поділивши їх на дві основні групи (ті, що сприяють єдності або ж дезінтеграції етнічної спільноти), можна визначити такі головні етнічні функції релігії:

Ё компенсаційна функція проявляється на кількох рівнях. На найнижчому з них відбувається нівелювання меншовартості спільноти, яка, завдяки своїй приналежності до однієї зі світових релігій, ніби отримує додаткові права та підстави піднестися до рівня інших приналежних до неї народів. Однім з мотивів запровадження на Русі християнства було намагання її володарів стати «рівними» з іншими європейськими династіями, зокрема воно відкривало шлях для укладення між монархічних шлюбів та прилучення до культурних традицій Візантії. Крайнім проявом цієї функції є «сакралізація народу» через оголошення його «богообраним» та піднесення над іншими спільнотами. Прикладами такого роду є месіанські теорії про «богообранисть» євреїв та «богоносність» московітів. Діячі Кирило-Мефодіївського братства на такий самий кшталт намагалися обґрунтувати історичне покликання українського народу, пов’язавши його з біблійним народом Яфетової сім'ї;

Ё світоглядна функція полягає в тому, що, визнаючи загальні принципи та сенс людського буття, релігія впливає на формування етнічної картини світу кожного окремого народу. Зміна релігії по-різному відбивається на етнічному світогляді народу, який може зазнавати повної або часткової трансформації.

Ё Наприклад, християнство не могло повністю витіснити язичництва, тому було змушене пристосовуватись до нього. Відтак, виник феномен двовірства, у якому в нових формах християнської обрядовості зберігалося старе «етноязичницьке» сприйняття світу. Таким чином, внаслідок взаємодії етнічної картини світу та релігії відбулася суттєва модернізація етнічного світобачення;

Ё Рефлекторна (символізаторська) функція релігії проявляється у розгляді етноісторії чи окремих її аспектів у вигляді священного дійства, а також осучасненні, актуалізації минулого народу, яке зображається як результат Божого провидіння. Таким прикладом етнізації релігійного і сакралізації національного є відтворення української етноісторії через Покров Богородиці, возвеличення символу Софії (у вигляді низки Софіївських соборів), що, зійшовши як Божа благодать на Україну, стала покровителькою і заступницею її народу;

Ё Комунікативна функція, суть якої полягає у тому, що через зв’язок віруючих з Богом у рамках певної етноконфесійності відбувається зближення одновірців;

Ё Інтегративна (етноконсолідуюча) функція виразніше проявляється на пізніших стадіях етногенезу, коли завдяки органічному вплетенню в етнічну структуру спільноти релігії остання починає відігравати важливу роль в її етнокультурному розвитку. Вона впливає на формування етнічних цінностей і традицій спільноти та нагромадження нею етнічного досвіду, що на вищих стадіях розвитку призводить до сакралізації етнічної та етнізації релігійної сфери буття. У згуртуванні етнічних спільнот надзвичайно велику роль відіграли світові релігії, зокрема іслам в консолідації арабів, а християнство — в етнонаціональному самовизначенні більшості європейських спільнот тощо;

Ё Етнотворча та етнозберігаюча функції релігії дуже близькі до інтегративної функції (так що до певної міри є її похідними). Інтегруючи народи, релігія, траплялося, спричиняла виникнення нових етнічних утворень. Зокрема, бельгійських етнос формувався завдяки об'єднанню на релігійній основі фламанців і валлонців одній державі. Релігія часто виступає стрижнем збереження етнічності та протистояння асиміляції. Наприклад, саме завдяки іудаїзму змогли зберегти свою етнічність розкидані по всьому світу євреї, а зороастризм перешкодив ісламізації давніх персів та їхньому перетворенню на іранців тощо. Етнозберігаюча роль релігії зростає при загрозі етнічного розпаду народу. Так, греко-католицизм став важливим захистом від окатоличення й денаціоналізації українців;

Ё Асиміляційна функція релігії проявляється в тому, що процес етногенезу відбувається через тісні взаємозв'язки між різними спільнотами, тому релігія може тією чи іншою мірою сприяти поглинанню одних народів іншими.

Ё Етноідентифікаційна функція релігії полягає в тому, що протягом тривалого історичного розвитку конфесійна ознака виступала основним критерієм визначення етнічної приналежності. Релігія набуває абсолютного значення, коли через самоусвідомлення особи відбувається само ототожнення її конфесійної та етнічної приналежності. Це знаходить символічний вираз у таких словосполученнях: «серб-православний», «боснієць-мусульманин», «поляк-католик» та ін. У ХХ ст. в багатьох країнах існувала практика, коли за конфесійною ознакою визначали етнічну (національну) приналежність особи, а походження, мова, самовизначення та інші критерії, таким чином, відступали на другий план;

Ё Дезінтеграційна (розмежувальна)функція проявляється в тому, що релігія може стати на перешкоді процесам етнонаціональної консолідації або ж навіть спричинити розчленування етносу, що формувався на спільній конфесійній основі. Так, у колишній Югославії саме конфесійний фактор став однією з головних причин гострого протистояння між трьома етнічно близькими народами — сербами (православними), хорватами (католикам) та боснійцями (мусульманами);

Ё Дестабілізаційна функція релігії може проявлятися як у відносинах між представниками одного етносу, так і в міжетнічних стосунках. Серйозною перешкодою досягненню та збереженню громадянського миру і злагоди всередині певної спільноти можуть стати суперечності між кліром і мирянами, між нижчими та вищим духовенством, між прибічниками релігійно-консервативних і реформаторських течій тощо.

Будучи важливим чинником етнотворення, релігія може прискорювати чи гальмувати цей процес, сприяти збереженню єдності й поглибленню цілісності певної етнічної спільноти або ж навпаки — посилювати дезінтеграцію, навіть спричинити до її розпаду тощо. Будучи важливою ознакою, а в деяких випадках навіть визначальним критерієм ідентифікації особи, релігія може сприяти посиленню чи послабленню її етнічності. Відтак, вона виступає реальним значущим фактором, що впливає на всі сфери етнічних процесів і явищ, так і при моделюванні розвитку міжетнічних стосунків

Висновки У цій курсовій роботі досліджувались питання, які являються дуже актуальними для України на сьогоднішній день. Це питання виникнення, походження та розповсюдження на території нашої країни державних символів, а також питання етнології релігії.

Оскільки Україна є незалежною, суверенною державою вона має свою державну символіку: герб, гімн та прапор, яка пройшла дуже великий та складний шлях доки не була затверджена як державна. Процес утвердження державної символіки на всіх історичних етапах відбувався в дуже складних умовах. Не були винятком і 90-ті роки ХХ ст., коли Україна відновила свої державні символи. На жаль, ще й на сьогоднішній день ми не можемо стверджувати, що всі громадяни незалежної України свято шанують історичні традиції своїх предків. Ще існує дуже багато противників в суверенної української держави та у її символів.

Актуальним питанням є питання релігії. Оскільки Україна являється поліетнічно державою, де проживає велика кількість етносів, які мають свої релігійні особливості. У статті 35 Конституції України сказано, що кожна людина має право на свободу віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособові чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква та релігійні організації відокремлені від держави. Жодна релігія не може бути визначена державою як обов’язкова. В нашій державі існує велике різноманіття конфесіональних утворень, які об'єднують представників різних націй.

Список літератури

1. Антонюк О. В. Формування етнополітики в Україні: теоретико-методологічні засади. Київ 2001.

2. Багринець В. Що означає герб України// Укр. Слово. — 1996.

3. Бородінов В. Д. Політологія. Учебное пособие. Донецк — 2000 с.134−174.

4. Вівчарик М. М. Україна від етносу до нації. Київ. «Вища школа» 2004 р.

5. Гараджа В. И. Соціологія религии. М., 1996.

6. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія. Львів 2001 с.265−277.

7. Данилюк Л. Національне відродження України як мета і зміст політичної діяльності/ Нова політика. — 1999, — № 4.

8. Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? — К. 2002.

9. Історія Української Конституції. К., 1997.

10. Картунов О. В. Вступ до етнополітології. Науково-навчальний посібник. — К., — 1999.

11. Кафарський В. І., Савчук Б. П. Етнологія. К. — 2006 р.

12. Концепція державної мовної політики України (проект), машинопис. 1999 р.

13. Котигоренко В., Панчук М. Національні меншини України і національна незалежність/ Незалежність України: історичні витоки та перспективи. К., 1997. С.75−181.

14. Курас І. Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. Київ 2004.

15. Лазаренко О. В., Лазаренко О. О. Теорія політології. Київ 1996.

16. Лозко Г. Етнологія України. К.- 1994.

17. Малий етнополітологічний словник. Київ 2005.

18. Межэтнические культурные связи в Донбассе: история, этнография, культура. Сборник статей. Донецк 2000.

19. Матвеев С. А., Буланенко Л. С. Політология. Харьков 2006.

20. Панарин А. С. Политология. Москва 1999.

21. Під загал.редак. Римаренка Ю.І. Основи етнодержавознавства. Київ 1997.

22. Под редак. Сазанова Н. И. Политология. Харьков 2001.

23. Релігія в етнонаціональному розвитку України. К., 1993.

24. Савчук Б., Кафарський В. Вступ до етнології. Івано-Франковськ 2003.

25. Сергійчук В. Національна символіка України. К., 1992.

26. Сергійчук В. Символіка суверенності - синьо-жовта. К., 1993.

27. Степовик Д. Релігія світу. К., 1993.

28. Пилипович Л. Етнологія релігії. К., 2000.

29. Чухно В. П. Наука о политики. Донецк 2003.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою