Представники графічного мистецтва

Жорж Брак (1882 — 1963).

Жорж Брак — французький художник, графік, сценограф, скульптор і декоратор; разом із Пабло Пікассо започаткував кубізм у світовому мистецтві.

Жорж Брак походить з ремісничої родини.(див. Додаток И) Образотворчому мистецтву навчався у художній школі Гавра, пізніше — в Академії Ембера в Парижі. 7;25].

Брак починав як художник-декоратор. У творчих пошуках близький до фовізму, зазнавши впливу Матісса та Дерена. Виставляв свої роботи в паризькому Салоні незалежних у 1906 році.

У 1907 році після ознайомлення з живописом Сезанна і зустрічі з Пікассо круто змінив свою художню манеру, прагнучи лаконізму живописних засобів і геометризації зображуваних об'єктів.

У 1909—1912 роках співпрацюючи з Пабло Пікассо, теоретично і на практиці обґрунтував новий напрямок мистецтва — кубізм, ставши одним із його співзасновників.

У Другу світову війну Брака було мобілізовано — на фронті в 1915 році зазнав тяжкого поранення, змігши повернутись до занять живописом лише в 1917 році. 7;45].

У подальшій своїй творчості Жорж Брак шукає більшої просвітленості й гармонічності зображення, деякою мірою його декоративізму. Створив декілька серій малюнків («Купальниці» та ін.), активно працював у натюрморті.

У 1934 році вийшла друком перша монографія про художника — книга Карла Ейнштейна.

Брак тяжко пережив ІІ Світову війну, у 1945 році тривалий час хворів.

В 1949—56 рр. Брак створив цикл з восьми великих полотен «Майстерні», що став вершиною його творчості. У 1950;х рр. виконував ряд декораторських замовлень: займався церковними вітражами, оформив розпис стелі в Етруській залі Лувра тощо. Провідною темою пізньої творчості Брака є «птах, що розправив крила у польоті».

Жорж Брак створив чимало рисунків, гравюр і скульптур, але головне місце в його творчості завжди посідав живопис та графіка. (див. Додаток И.2).

Помер Брак у Парижі 31 серпня 1963 року.

Нарбут Георгій Іванович (1886 — 1920).

Народився на хуторі Нарбутівці біля Глухова (зараз Сумської області), у сім'ї, яка походила з старовинного, але збіднілого дворянского роду. Георгій Нарбут мав молодшого брата Володимира Нарбута, який в майбутньому став відомим поетом. Початкову художню освіту здобув самотужки. В 1906;1917 рр. жив у Петербурзі. Деякий час вчився в І. Білібіна і М. Добужинського. У 1909 р. удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Холлоші. Після повернення до Петербурга став членом мистецького об'єднання «Світ мистецтва» («Мир искусства»). У 1910—1912 рр. працював над ілюстраціями до казок Ганса Крістіана Андерсена, байок І. Крилова, народних казок. Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Старовинна архітектура Галичини» (Ю. Лукомського, 1905), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Нарбут щоліта приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам’ятки української старовини. Свій герб Нарбут підписав так: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» (1912). (див. Додаток К)[11;26].

У березні 1917 переїхав до Києва. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за іншими даними, з лютого 1918) — її ректором. В цей період Нарбут виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв, банкноти, грамоти, листівки. Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб.

Згодом співпрацював із журналами «Наше минуле», «Зорі», «Солнце Труда», «Мистецтво» та ін. До учнів і послідовників Нарбута належать М. Кірнарський, П. Ковжун, Р. Лісовський, Л. Хижинський, І. Мозолевський, А. Могилевський, Л. Лозовський, А. Середа, О. Маренков.

Помер від тифу 23 травня 1920 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі. [11;96].

Творчість Георгія Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об'єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світ мистецтва» у галузі театрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка XVII-XVIII століть, геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. Започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці. 11;14].

Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об'єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.(див.Додаток К.2).

Останнім великим мистецьким задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

Георгій Нарбут мав величезний вплив і на становлення інших художників, таких як Сергій Конончук та Микола Алексєєв. Сергію Конончуку особливо імпонувала і була близькою творчість видатних російських радянських графіків і особливо Г. Нарбута, який був серед тих, хто поклав початок українській радянській графіці. Творча спадщина Г. Нарбута була для С. Конончука справжньою школою і джерелом творчого натхнення. Властиві йому тонка стилізація мотивів ампіру, звернення до традицій українського бароко, до орнаментики та геральдики старовинних українських гравюр вплинули на формування образної мови Конончука.

Софія Караффа-Корбут (1924; 1996).

23 серпня 1924 року у Львові народилася Софія Караффа-Корбут, український графік. (див. Додаток Л) Дитина рано виявила здібності до малювання — вона малювала все, що потрапляло під руки, залишаючи в зошитах та альбомах фантастичних птахів та буйне цвітіння землі. Читала з чотирьох років. 9;2].

Після закінчення школи тітка Євгенія Петрівна відвезла племінницю до Львова — й Софія навчалася спочатку в школі сестер Василіянок, а потім і в гімназії під їхньою опікою. Щоправда, завершити освіту там не пощастило: «золотий вересень» 1939 року зліквідував «ідеологічно ворожі» заклади. Але саме в гімназії дівчинка отримала перші уроки мистецтва від Савини Сидорович і… від Андрея Шептицького. Він у своєму маєтку в Підлютім показував гімназистці домашню колекцію живопису. Цікаво, що саме їй, як улюблениці, Владика дозволяв переглядати колекцію та підтримував її захоплення малювати, спостерігши неабиякий хист і цілеспрямованість пізнати світ через лінії та барви.

Пізніше Софія виїхала у Стрий продовжити навчання, але не встигла закінчити школу — почалася війна. Вона повернулася до Львова та упродовж 1942;1943 років навчалася на відділі малярства Державної технічної фахової школи. А 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище (тепер художній коледж імені Івана Труша). До Львівського інституту прикладного мистецтва вона прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників. 9;4−9].

Як згадують її подруги ще зі студентських часів, Віра Плесканко та Марта Токар, Софія Караффа-Корбут спочатку навчалася на відділі живопису і була найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав Роман Сельський: «Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?» — запитував він, усміхаючись. Соня лише червоніла… Віра Плесканко переконана, що перехід молодої художниці на відділ графіки — це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді, соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

Але довчитися на графіці Софії не судилося — відділення закрили, а студентам запропонували продовжити навчання в інших закладах. Зберігся наказ: у ньому йдеться про рішення скерувати студентку Караффу-Корбут на п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не поїхала — перейшла на відділ кераміки. І її дипломною роботою була тарілка «Богдан Хмельницький», яку й нині зберігають в архівах Львівської академії мистецтв.

Декілька років праці на скульптурно-керамічній фабриці з її традиційним асортиментом змусили Софію Петрівну шукати себе в іншому. Вона звернулася до книжкової графіки. Дванадцять осяйних малюнків про неслухняну дівчинку Марічку без тексту не мали шансу на втілення. І художниця попросила поета Миколу Петренка, щоб він написав вірші. Так з’явилася книжечка «Марічка невеличка», з якої й можна вести відлік книжкової графіки Софії Караффи — Корбут. 9;18].

Поліграфічна спроможність того часу не давала змоги виявити творчі засади молодої мисткині, яка прагнула гармонії: щоб текст, ілюстрації, обкладинка, шрифт, текстура паперу — все відповідало задуму, було єдиним мистецьким цілим.

Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на той час Шевченкіану, а понад тридцять копій, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в Канаді, де отримала найвищі оцінки журі.

Неможливо сказати про всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися завдяки ілюстраціям Караффи-Корбут. Але два видання, що були чи не найдорожчими для художниці, заслуговують особливих слів. Шкода, що їх не побачила сама Софія Петрівна. Це поема «Іван Вишенський» Івана Франка та драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки, видані у львівських видавництвах.

Софія Караффа-Корбут проілюструвала 57 книжок українських авторів, що вийшли загальним тиражем близько 6 млн. примірників. (див. Додаток Л.2, див. Додаток Л.3, див. Додаток Л.4).

У цивілізованих країнах на неї б чекало всенародне визнання, але Софія Караффа-Корбут не одержала жодної урядової нагороди. Зрештою, вона й ніколи не шкодувала за тими нагородами, яких не отримала, бо для неї в житті чогось варті були тільки праця, віра і честь. Ніколи нічого не просила, ніколи не продавала своїх робіт — ні людям, ні музеям, тільки дарувала.

Незадовго до смерті, у 1995 році, художницю було висунуто на здобуття Державної премії імені Шевченка, але члени комітету не присудили їй цієї нагороди. [9;25−26].

29 листопада 1996 року Софії Караффи-Корбут не стало. Софію Петрівну поховали на сільському цвинтарі в селі Куткір Буського району на Львівщині. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника роботи відомого львівського скульптора, професора Академії мистецтв Івана Микитка, Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця.

Софія Караффа-Корбут довела, що навіть за несприятливих умов можна не втрачати честі, совісті людини, художника. Ці мало популярні нині поняття були для неї не просто високими й гарними словами, а нормою життя.