Значення зороастрійського храму в культурному житті стародавнього Ірану

Значення зороастрійського храму в культурному житті стародавнього Ірану

Дослідження проблеми культурно-просвітницької та політико-релігійної діяльності зороастрійського храму (отошкади) в Стародавньому Ірані є однією із унікальних сторінок всесвітньої історії та історії філософії. Повернення до неї певною мірою означає відновлення найціннішого, набутого цивілізацією в ході всього історичного розвитку — традиційної культури, складовими якої виступають духовність, моральність, ученість і патріотичність минулого. Учені традиції, як складний і багатоплановий феномен, формувалися під безпосереднім упливом культури того народу, де ці процеси відбувалося. Ми не можемо практично відтворити й розглянути всі особливості становлення й діяльності храму в Стародавньому Світі, бо його витоки сягають глибини тисячоліть.

Зважаючи на те, що наші пращури слов’яни є представниками індоєвропейської групи народів, прадавні традиції культури храму в Стародавньому Ірані мають багато спільного зі слов’янськими. Питаннями дослідження культурної місії давньоіранських отошкад (храмів) займалися К. Абдуллаєв та І. Джаббаров. Уплив текстів «Авести» на навчально-виховний процес в школах при отошкадах аналізували А. Агаєв, І. Рак, І. Стеблін-Каменський, М. Чистяков, О. Чумакова.

Незважаючи на достатню кількість статей з означеної проблематики на сьогоднішній день немає таких, які б всебічно висвітили роль мобедів, харбедів й дастурів (мудреців, учителів і наставників) у формуванні культурної вченої традиції на зорі цивілізації та проаналізували заходи, застосовувані ними для підтримання й продовження просвітництва в Стародавньому Ірані. Тому автор статті ставить перед собою мету відтворити діяльність отошкад в Стародавньому Ірані через завдання: проаналізувати «Авесту» та іншу дидактичну літературу; розкрити роль мобедів, харбедів й дастурів у вихованні молодого покоління.

Стародавній Іран, країна, яку населяв один із найзагадковіших народів Землі - арійці. Індуси, німці, кельти, італійці, греки, прибалти, окремі слов’янські народності знаходяться в історичній спорідненості з арійцями, сліди яких виявлені не тільки в Західній Європі, але й у Гімалаях, Монголії та Уралі. Племена давніх персів були в I ст. до н.е. близькосхідною гілкою арійців і об'єднувалися вірою, що бере свій початок, можливо, від індійських Вед, які стали згодом основою для багатьох самостійних вірувань. Зороастризм — це ще один із прикладів стародавнього монотеїзму, де поклоніння головному богу Ахурмазді, який уособлював Добро в одвічній боротьбі його зі Злом, відобразилося й на характері виховання.

Значної уваги навчанню й вихованню молоді в Стародавньому Ірані приділяли зороастрійці, починаючи з V століття до н.е. Після прийняття в Моравауннахрі, Ірані та Хорасані релігії зороастризму, що ґрунтувався на вірі в єдиного Творця, в містах і селах почали будувати спеціальні храми — отошкади, з вівтарем для молитов Ахурі Мазді. Отошкада будувалася зазвичай на широких площах окраїн міста. До неї входило понад сто кімнат (худжр), зала (толор), читальня, книгосховище та кімнати співу. У читальні навчали грамоті на основі читання тієї частини «Авести», що мала назву «Віспарад». її навчали читати з особливою ритмікою й наголосами, в кімнатах співу — хоровому співу («Го»). Співали гімни пророка Заратустри, яких було всього п’ять — Гата «Ахунавайті», Гата «Уштавайті», Гата «Спента-Манью», Гата «Вохукхшатхра» і Гата «Вахиштоїшті». Гати — єдина частина Авести, авторство якої ніколи не ставиться під сумнів. Кожна Гата мала свій ритм, розмір і значення.

Свого часу вчений І. Джаббаров писав, що храми, які віднайшли завдяки археологічним розвідкам під керівництвом С. П. Толстова в руїнах Тупрак-кала в Хорезмі, складалися з кількох частин. У центрі цих споруд знаходилася прямокутна будова, оточена огорожею з круговим входом у середину. Поряд із храмом також знаходилася рідкісної краси двоповерхова трикутна споруда, в якій було понад сто кімнат. Там знайшли 140 документів, присвячених адміністративно-господарським питанням (тексти були вирізаними на дереві), 138 статуй різних розмірів, зображення людей, птахів, тварин, жінки, яка грає на арфі [1, с.39].

Отошкади займали особливе місце в суспільному й просвітницькому житті держави. Поряд з освітянськими об'єктами тут знаходилися й медичні: сіхатгох (лікарня), дармонгох (поліклініка), аптека, а також судова палата, кімнати керівників вакса й голови релігійної громади. Тут знаходилися й дижнабішти — спеціальні канцелярії, де зберігалися різноманітні документи й релігійні книги. У багатьох екземплярах тут переписувалися «Оди» Зороастра, тут працювали кітобдори (хранителі книг), авестознавці, мудреці (мобеди) нокіли та рові (епічні виконавці). В отошкадах проводилися обряди-випробування (сідрапуші): кожному зороастрійцю по досягненню повноліття урочисто вручали пояс із бавовняних ниток (72 нитки, що відповідали кількості розділів «Ясни») і він його тричі обгортав навколо стану. Мобілізація молоді в армію, побудова каналів, організація різних свят також було пов’язано з отошкадами. Тут вирішувалися різноманітні суспільно-політичні й просвітницькі питання.

Отошкади будували на пагорбах із сирої та обпаленої цегли з метою збереження від різних природних катаклізм. Храми в першу чергу будувалися в таких стародавніх містах, як Термез, Балх, Мерв, Механ, Хутталіян, Язд, Сеїстан та ін. найкраще збереглися отошкади в містах Кома (Індія) та Ісфахан (Іран). У наші дні продовжує активно діяти найбільша й найгарніша отошкада в місті Язді. Академіком А. Аскаровим була віднайдена відносно недавно залишки стародавньої отошкади Сурхандар'ї, яка за розмірами не поступалася яздівській [9, с.18].

У школах при отошкадах, які складали основу освітньої системи зороастрійців, поряд із книгами світського спрямування зберігали й використовували пізніші копії Авести. Пізніше «Авесту» та інші книги освітньо-виховного значення систематизують і перекладуть на Пехлеві та в багатьох екземплярах розповсюдять на території всієї країни. У багатьох місцях «Авести» йде мова про перевагу освічених людей, які вміють читати й тлумачити прочитане: «Хаома дає незрівнянних дітей тим, хто народжує, і праведне потомство. Хаома жалує славу й мудрість тим, хто вивчає наски (киги) 1. Це підтверджує той постулат, що в зороастрійців «Авеста» завжди виступала головним засобом засвоєння знань.

Аналіз рукописів зороастрійців, що дійшли до наших днів на пехлеві (в першу чергу «Дадестон-і меног-і храд», в пер. «Міркування розуму»), дозволяє вивчити їхні думки стосовно навчання й виховання, поради наставника своєму учню, мудреця — починаючому філософу;

отримати детальні свідчення про систему й процес освіти, про правила, яких дотримувалися в ході навчання й виховання, обов’язки наставників та учнів.

У рукописі «Андарз-і данаг мард» («Поради мудреця») зрілий філософ звертається до свого сина, дає йому поради, навчає й наказує: «Сину! Будь безгрішним, щоб не відчувати страху, будь вдячним, щоб стати достойним, будь розсудливим, щоб стати багатим. Будь щирим, щоб мати багато друзів. Відповідно до настанови й обов’язків, будь слухняним для рідних і друзів, а також не сварися зі своїм наставником. До дружини й дітей стався якнайкраще, багато розмовляй із ними, наставляй і навчай"[3, с.88]. Як ми спостерігаємо, батько родини мав у першу чергу давати поради (виховання), а потім навчати (шкільна освіта) своїх дітей. Підкреслювалося, що в обов’язки сина входило знайти хороших і розумних друзів, не красти, бути завжди правдивим й уміти відповідати за власні вчинки.

Початкова освіта в зороастрійців слугувала підвалинами для всієї наступної споруди й охоплювала період із 7 до 15 років. До семи років дітей не навчали системно, а лише знайомили з певними канонами зороастризму. Уважалося, що до цього віку діти ще не мають гріхів і на них не має впливу Ахріман (Злий дух, очільник сил зла, диявол, «князь темряви», головний ворог Ахури Мазди і всього світлого світу, який за міфами з’явився як плід сумнівів Зірвана. Йому протистоїть Опента Манью — Святий дух; схильність людини до зла проявляється в першу чергу через гординю). Дитину, яка досягла семилітнього віку одягали в спеціальний одяг зі святими ознаками. Вважалося, що семилітня дитина вже в змозі відрізняти гарне від поганого, тому на неї накладалися певні обов’язки.

Про особливу увагу до виховання дітей в Стародавньому Ірані свідчать наступні слова: «О, Ахуро Маздо! Ти дух свій утілив у різному, розум дав і в тіло вдягнув життя. Діяння й навчання створив, щоб кожен міг обрати собі шлях відповідно природі своїй» [4, с.111−112]. Або знаходимо інші рядки: «Виховання повинно вважатися головною опорою життя. Кожного молодого треба виховувати так, щоб він спочатку перейняв гарну манеру поведінки, читання, а потім письмо й досяг найвищого рівня» [4, c.113].

Підсумком початкової освіти зороастрійців у стародавні часи під дахом отошкади вважалося досконале оволодіння сімома видами мистецтв. До таких належали: читання, письмо, стрільба з лука, верхова їзда, релігійні канони, кіроат (читання з особливою виразністю) і спів, письмо й рахунок були найнижчою ланкою освіти. У якості найвищого рівня початкової освіти розглядалися ораторство й красномовність. Воїти (оратори) займали значніше становище в суспільстві, ніж писарі й каліграфи. Людей, які досконало володіли лише читанням і письмом прирівнювали до ремісників. Ораторам же іноді вдавалося зробити кар'єру жерців чи навіть очільників релігії.

Для стародавніх іранців передбачалося трудове й фізичне виховання, фізичне й трудове загартування (навіть у жорстокому смислі цього слова), основною метою яких була військово-патріотична підготовка молодого покоління до захисту батьківщини й праці. Хлопчиків навчали боротьбі, догляду за худобою (конями, биками, коровами, вівцями, козами тощо), вмінню користуватися понад 50 видами зброї, верховій їзді і 32 видам ремесел. Даний факт свідчить про спадковість і неперервність родинної та початкової освіти, що мали особливе значення для становлення й удосконалення моральності юнаків [1, с.42].

Заслуговує уваги й точне визначення часу для засвоєння знань, виконання домашнього завдання та спочинку в системі зороастрійської освіти: «Він повинен отримувати знання на початку й у кінці дня, на початку й кінці ночі має бути сповненим розуму, нарешті, досягнути такого рівня, щоб прославляти богів, промовляти на їхню честь щирі слова і таким чином підвищувати свої знання. Він має гарно відпочити в середині дня й ночі, після цього віддатися вивченню нових знань, щоб засвоїти всю спадщину мудреців минулого» [4, Вендидот, Фаргард 45].

Кожний хлопець, котрий отримав початкову освіту, повинен був скласти присягу. Цікавою та змістовною здається нам присяга учня, що міститься в «Авесті»: «Із таким початком я прийду, прославляючи вас, о Мазда, з діяннями добрих помислів з Ашою. Коли я буду вільно володіти своєю нагородою, то я, зростаючи в силі, буду в палкому пориванні до Щедрого» [5, Ясна 50, від 9]. Або інший приклад: «Я твердий у виконанні добрих справ і в розкаянні відвертаюся від усіх своїх гріхів. Я збережу чистоту своїх діянь, світло зберігаючи шість якостей своєї душі: силу думки, силу слова, силу справи, розсудливість, розум і мудрість [6, с.48].

Як ми спостерігаємо, в зороастрійській релігії стародавнього Ірану щиро вірили в силу знань і вважали, що колись в житті суспільства переможуть і ствердяться наука та мудрість. «Авеста» й інші «Настанови» свідчать про те, що стародавні іранці не лише турбувалися про народження здорового покоління, приділяли значну увагу його фізичному вихованню ще в дитячому віці, а й намагалися його привчити до науки й ремесел, бути духовно чистим і володіти високими моральними якостями: «Пошли мені, о вогню, сину Ахури Мазди, швидке благополуччя, швидкий захист, швидкі здобутки життя, велике благополуччя, великий захист, великі здобутки життя, мудрість, святість, гнучкість язика й мови, для душі пошли розум великий, величний, стійкий. А після відважність мужів, твердість ніг, неустанність, швидке пробудження, жвавість, неголодне потомство, напрям у пахоті, головування на зборах, міцну статуру, вправність, звільнення від непотрібних пут, гарне міркування, що призведе до розквіту дім мій, моє село, моє місто, мою країну та управління країною [5, Ясна 52 від 4−5].

Іранці також приділяли значну увагу патріотичному, моральному, розумовому, фізичному, статевому, трудовому вихованню та підприємництву, намагалися сформувати в юнаків такі якості, як правдивість, доброта, людинолюбство: «Юнака, який несе людям добро, говорить правду, вірує в бога, праведного, виступає стражем Аші, ми поважаємо» [8, с.234].

Обов’язковими галузями початкової освіти вважалися: читання та письмо, рахунок і наука про зірки (арифметика, астрономія), військові вправності, релігія, музика. Стародавні іранці застосовували наступні методи навчання:

• 1) метод усного викладу матеріалу. Тексти «Авести» й настанови викладалися харбедами й дастурами усно по пам’яті. Жанри викладу текстів: легенда, сказання, порада, настанова, пісня. Давалися спеціальні завдання для закріплення отриманих знань. Був обов’язковим «повторний» спів (два рази в день), виразне читання, розповідь напам’ять патронів, бандів, зандів (розділів, параграфів) відповідей на питання по текстам «Авести»;
• 2) наочні методи. Зокрема, у викладанні рахунку (арифметики) наочним обладдям виступали барсамові палички, в навчанні астрономії - показ і спостереження за небесними тілами, у вивченні мистецтва наочністю виступали музичні інструменти, твори мистецтва, архітектурні споруди, наскельні малюнки тощо;
• 3) практичні методи. З метою закріплення отриманих знань, словесних і наочних методів у процесі навчання застосовувалися й практичні методи (вправи, завдання, узагальнення, самоосвіта). До них належать — застосування військової зброї, верхову їзду, боротьбу, читання віршів і співання релігійних гімнів, гру на музичних інструментах, ораторство, малювання, оформлення столу, зустріч гостей, гра в шахи й нарди, готування напоїв, служба в отошкаді, і багато інших візитів і зустрічей. Повторення й закріплення отриманих знань здійснювали шляхом спілкування (бесіди), аналізували рівень виконаного практичного завдання;
• 4) самоосвіта. Частини «Авести» — «Гохі» і «Яшти» вивчали напам’ять у якості самоосвіти, особлива увага під час читання приділялась вимові, розвиткові усної мови. Тих, кого навчали з метою постановки й удосконалення голосового й звукового апарату, самостійно вивчали «кіроат» та ораторське мистецтво в спеціальних приміщеннях, що забезпечувало коливання, звучання голосу, побудованих з урахуванням правил акустики в каплицях. Певні розділи «Авести» жерці зберігали в таємниці. Те, що частини «Авести», священної книги зороастризма, збереглися до наших днів, заслуга тих, хто вчив напам’ять і зберігав у пам’яті ці частини. Це підтверджується й самою «Авестою»: «Ставута ми визнаємо й шануємо, які суть закони Первинного Буття, згадувані, втілювані, промовляємі, виконувані, підтримувані, практиковані, виконувані в поклонінні, що втілюють своєю волею Перетворений Світ» [5, Ясна 55 від 6].

Це бачення можна розглядати як свідчення про форми самоосвіти в процесі початкової освіти. Не викликає сумнівів, що погляди й думки зороастрійців про виховання й освіту молоді, їхні методи, поради й настанови мають сьогодні стати прикладом для наслідування й застосування в сучасній безперервній освіті.

Таким чином, аналіз діяльності отошкад на основі авестійських текстів та дидактичної літератури тієї епохи дають підстави зробити висновок, що проблема підготовки в них молоді до наступного життя (виховання патріотизму, духовності, моральності, релігійності, правдивості, поваги до знань, усвідомлення необхідності самоосвіти та ін.) була однією із головних. Зороастрійські храми (отошкади) були водночас, культурно-просвітницькими центрами, школами та бібліотеками, зберігачами та поглиблювачами давніх традицій передньоазійських народів. Заслуговує на увагу й методика навчально-виховного процесу в отошкадах, яка поєднала в собі словесні, наочні й практичні методи, а також спрямування кожного до самоосвіти. Бібліотечні комплекси отошкад вражають і сьогодні. Та головним їхнім здобутком була і залишається вчена усна традиція.

Література

• 1. Абдуллаев К. Особенности воспитания и образования у зороастрийцев / Кобилжон Абдуллаев // Узбекистан. — 2010. — № 6. — С. 38−45.
• 2. Авеста. Избранные гимны / [пер. с авестийского И.М. Стеблина-Каменского]. — Душанбе: Ирфон, 1990. — 448 с.
• 3. Авеста. Хордэ Авеста (Младшая Авеста); подготовка авестийского текста, перевод и комм. М. В. Чистякова. — СПб: Знак, 2000. — 362 с.
• 4. «Авесто». Тарихий-адабий едгорлык / [пер. А. Макам-Тарджимаси]. — Т.: Шар-матбаа концерни, 2001. — 514 с.
• 5. Авеста в русских переводах (1861−1996) / [сост., общ. ред. и примеч. И.В. Рака]. — СПб.: Журнал «Нева"-РХГИ, 1997. — 147 с.
• 6. Антология педагогической мысли Азербайджанской ССР / [сост. А.А. Агаев]. — М.: Педагогика, 1989. — 592 с.
• 7. Заратустра. Учение огня. Гаты и молитвы. — М.: Эксмо, 2008. — 200 с.
• 8. Зороастрийские тексты / [пер. О.М. Чунаковой]. — С. Петербург: «Лесной сад», 1998. — 386 с.
• 9. Джаббаров И. Античные отошкада в Тупрак-кала / И. Джаббаров // Узбекистан. — 1999. — № 2. — С. 15−22.

Надійшла до редакції 25.04.2015 р.