Виклад основного матеріалу дослідження і обґрунтування отриманих результатів дослідження

Одним із проблемних напрямків у сфері етноконфесійної політики у самодержавній Росії був польський. Саме він набув особливої гостроти після здійснюваної царизмом політики насильницької асиміляції у другій половині ХІХ ст., що передбачала, за висловом волинського губернатора С. Суходольського, «остаточне зникнення поляків як нації» [2].

Національна політика, яку російський царизм активно проводив на території Правобережної України з часу її приєднання до складу Російської імперії, була влучно охарактеризована Миколою І: «Один закон, одна мова, одна віра» [12, 5]. Царський уряд прагнув усіх інородців повернути до православної віри, а обстоювання самодержавства зводилося не лише до абсолютної влади монарха, а й до намагання усунути всіх жителів імперії від участі в політичному житті країни, позбавити їх громадянських прав [5]. Денаціоналізація і насильницька русифікація поширювалася урядовими структурами на чисельні етнічні меншини, які вирізнялися стійкістю етнічної самосвідомості, збереженням мови і традицій [9, 261]. До таких груп, у Волинській губернії належали, зокрема, поляки.

Ця політика поширювалася на весь Південно-Західний край, що підпорядковувався київському, волинському і подільському генерал-губернаторові - головному наміснику царської адміністрації. Документи підтверджують, що наступ на культурно-національні традиції польського народу почав здійснюватися із 1860 р. Так, в описах таємних справ канцелярії волинського губернатора за 1860−1865 рр. знаходимо документи, які підтверджують прагнення російської адміністрації, шляхом русифікації краю, викорінити польський вплив в Україні, зокрема на Волині. Полякам було заборонено відкривати школи, викладати, вчити дітей початкової освіти польською мовою. Встановлювався нагляд за тими поляками, які намагалися навчати дітей грамоти польською мовою. Заборонялося користуватися польськими книгами, газетами, їх друкування і продаж на території краю [4].

Варто відзначити, що польська освіта та культура у ХІХ ст. пройшла кілька етапів підйому та спаду, особливо після польських повстань 1831−33 рр. та 1863 р., поразка яких викликала хвилю терору щодо культурноосвітньої діяльності поляків на території Волинської губернії. Особливо обмеження національних і культурних прав польського населення досягло критичної межі після листопадового польського повстання 1863 р. Усі заходи царської адміністрації були спрямовані на те, щоб з часом і самого слова «поляк» не було чути в Україні [8, 3].

Саме подія 1863 р. дала можливість російському урядові накласти остаточну заборону на будь-який вияв польськості у краї, зокрема у сфері освіти. Були закриті католицькі парафіяльні школи, де навчали дітей початковій грамоті. Зокрема, в Житомирському повіті такі школи були ліквідовані в Івниці, Кодні, Коростишеві, Краснополі, Ліщині, Павлинові, Стецькові, Чуднові, Янушполі; Дубнівському повіті - Берестечку та Мізочі; Кременецькому повіті - Шумську; Новоград-Волинському повіті - Полонному; Острозькому повіті - Аннополі; Старокостянтинівському повіті - Купелі та в інших місцевостях губернії [6, 98].

Політика заборон та обмежень, крім польської освіти, торкнулася і книгодрукування. Заборонялося не лише видавати, а й розповсюджувати будь-які польські книги, включаючи календарі, букварі та інші посібники для навчання дітей польської мови, навіть у домашніх умовах.

15 червня 1864 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв надіслав київському генерал-губернаторові М. Анненкову таємний циркуляр за № 278, у якому зазначалося: «Государ Імператор … звелів припинити продаж польських букварів і взагалі посібників для навчання польською мовою, що видавалися у Варшаві та інших містах з революційною метою, тому що в них навмисно всюди розповсюджуються думки про відокремлення Південно-Західного краю від Росії. Книги спрямовані на те, щоб вивчати географію та історію Польщі у кордонах 1772 р. Такі букварі передруковуються, крім Варшави, у всіх західних губерніях … Не приступаючи до будь-яких офіційних у цьому відношенні розпоряджень, встановити. таємний нагляд з метою попередження появи будь-де для продажу вищезгаданих букварів та посібників» [3].

Усі заходи державної політики російського імператора Олександра ІІІ щодо польського населення імперії були спрямовані на зміцнення у нього переконань про те, що Волинь — це російська земля із православним населенням, і що відновлення тут традицій Польщі - це лише нездійсненна мрія. Фактично, поляки були позбавлені будь-якої можливості діяти на користь відродження в межах Російської держави своєї національної традиції [1].

Проте, в умовах дискримінаційної політики, яку проводила царська Росія стосовно національних меншин у Правобережній Україні в другій половині ХІХ ст., саме полякам у житті Волині належала провідна роль. Волинський губернатор С. Суходольський у звіті Миколі ІІ за 1894 р. зазначав, що серед представників інтелігенції краю переважає саме польське населення [6, 114].

Звичайно ж, політика самодержавства щодо польського етносу не могла не позначитися на його освітньому рівні. Наприкінці ХІХ ст. поляки за рівнем грамотності серед національних меншин на Волині посідали останнє місце — всього 25,53%. Перепис 1897 р. засвідчив також високий рівень русифікації польського населення губернії. Так, серед поляків 17,52% із 25,53% отримували освіту у державних школах. Станом на 1897 рік на Волині лише в західних повітах (Житомирському, Овруцькому, Новоград-Волинському) виховною та навчальною роботою займалися 362 поляки. Польська освіта повністю втратила офіційний статус, проте продовжували діяти кілька приватних шкіл, частина яких функціонувала таємно [11, 189].

Культурно-просвітницькою діяльністю на Волині наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. опікувалося польське жіноцтво, ініціативи якого виражалися у прагненні надавати початкову освіту місцевому польському населенню, діти якого не могли навчатися у російських школах. Сучасники стверджують, що дівчатам було легше зберегти національну ідентичність, бо вони могли вільно говорити рідною мовою, навчаючись в приватних пансіонах. Хлопцям доводилося складніше, бо від них вимагали говорити російською мовою у гімназіях та училищах [10, 133−134].

Революційні події 1905;1907 рр. у Російській імперії тимчасово ліквідували обмеження для розвитку польської освіти. У 1905 р. було дозволено навчання учнів польською мовою у приватних школах, але з обов’язковим проведенням уроків російської мови, історії та географії. Також ставилися вимоги, щоб всі предмети, окрім польської мови і Закону Божого, викладались російською, а вивчення польської здійснювалось лише факультативно. Однак керівництво цих шкіл часто ігнорувало ці обмеження (вчителі часто не виконували вимог адміністрації про викладання предметів російською мовою). До цих шкіл приймали не лише дітей поляків, а й представників інших національностей [6, 105].

17 квітня 1905 р. в указі Миколи ІІ «Про зміцнення початків віротерпимості» декларувалось, зокрема, право вибору християнського віросповідання і віровчення, а також викладання Закону Божого у школах рідною мовою. 24 серпня 1906 р. уряд скасував указ від 3 квітня 1892 р. про покарання за таємне навчання в західних губерніях [6, 104] .