Повоєнний період життя і діяльності Йосипа Сталіна

По війні Сталін стимулював посилення великодержавного націоналізму російського народу, який присвоїв собі месіяністичну ролю «визволителя» і «старшого брата» інших народів. Супроти деяких малих народів СРСР Сталін з помсти за поразки першого періоду війни застосував політику національної дискримінації і ґеноциду, включно до виселення з їх територій (німці Поволжя, кримські татари, чеченці, інґуші, калмики). «Українці уникли цієї долі тому, що їх було занадто багато, і не було місця, куди їх виселити» (Микита Хрущов). У 1945 — 50 Сталін жорстоко розправився з рухом опору на Західній Україні й у Литві, вислав мільйони тих, що побували в німецькому полоні, й цивільного населення до концентраційних таборів. По війні посилив реґламентацію культ. життя, загострив русифікаційний курс у неросійських республіках, що увійшло в історію п. н. «Ждановщина» (див. Жданов А.). Під наглядом Сталіна офіційна історична наука змінила орієнтацію з критики політики Російської Імперії на похвали рос. царям та виправдання їх колоніяльних завоювавань як явища «проґресивного».

Сталін зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — гол. уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СРСР, від 1945 зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, С., базуючися на традиціях рос. самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок сх. деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі С. було винищення єврейства, розпочате під гаслом боротьби проти «безрідних космополитів», але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.

Сталін не був теоретиком, незважаючи на томи його «повних творів», і під сталінізмом розуміють не доктрину, а створену Сталіним монопартійну диктатуру, практику поліційного терору з показовими судами і самообвинуваченнями, з концентраційними таборами, безпощадною ліквідацією противників (часто уявних), народовбивством, безконтрольною диктатурою «вождя» партії, якому підпорядковані виконавча, законодавча і судова влада в централізованій радянській державі.

По смерті Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956) частково критиковано так званий культ особи, однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з'їзді (1961) критику продовжено — ухвалено забрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім'я, знищити його пам’ятники, побудовані за його життя. Але з приходом до влади Л. Брежнєва (1964) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, насильна русифікація, умотивована теорією т. зв. радянського народу, відродження «культу особи» (Л. Брежнєва) тощо.