Декабризм як світогляд

«Простят чи чисті герои.

Ми заповіт не берегли.

Ми втратили все святое:

І сором душі, і честь земли…".

Зінаїда Гіппіус. 14 грудня 1917 г.

Повстання декабристів — один із найбільш чудових сторінок російської історії у першій половині ХІХ століття. Про цю подію глибоко вивчено істориками, але є не остаточно вивчені сторінки. Це були перші збройне виступ проти самодержавства та кріпосництва, організоване найкращими представниками російського суспільства. 14 грудня 1825 року гвардійські полки опинився на Сенатську площа революційно налаштованими офіцерами «щоб пробудити сплячих росіян», щоб заявити «як шкідливо рабство для народу російського, який народився вільною… бо лише свобода робить її людиною і розгортає його хист…» /"Маніфест до російського народу"/. Це свято призначили для присяги новому імператору Миколі I. Члени північного таємного товариства вирішили використати його на вирішення головного питання суспільно-політичного життя Росії на той час — змусити членів Державної ради і Сенату підписати і опублікувати «Маніфест до російського народу», який проголошував знищення самодержавства, скасування кріпацтва, великі демократичні перетворення. Кріпосне право було лише гальмом економічного розвитку Росії, а й ганебним явищем з морального стороны.

Декабристи вивели на площа — близько понад три тисячі нижніх чинів. Це був солдати лейб-гвардії Московського і Гренадерського полків, матроси Морського гвардійського екіпажу. Вони відстояли на морозі кілька годин, але наказу діяти не отримали. Не здалися вмовляння, відбили кілька атак кінної гвардії. Ввечері повсталі полки були розігнані залпами картечи.

Уряд, після розгрому повстання намагалося приховати участь у ньому гвардійців. Їх хотіли висловити жертвами обману. Тому у своєму маніфесті від 19 грудня новий імператор попросив оголосити, що «ні справою, ні намірами не учавствовали у тому злодіяння заблудлі роти нижніх чинів», що він вважає «першим собі розрадою оголосити їх невинными».

Але нижні чини, як і діячі таємних товариств, не уникли розправи. Оскільки камери Петропавлівської фортеці були переповнені, підшукувалися нові в’язниці. Слідча комісія на початку січня 1826 р. запропонувала перевести 700 нижніх чинів в Виборзьку і Кексгольмскую фортеці. Цар затвердив це решение.

Нижні чини — учасники восстания-узники Виборзької крепости.

Чому ж Україні було обрано Виборзька фортеця? Населення міста становила заледве більше трьох тисяч людей. А військовий гарнізон налічував 1710 солдатів, беручи до уваги офіцерів. Комендант Виборзької фортеці генерал-майор Б. М. Берг запропонував розмістити арештантів в одноповерховому кам’яному острозі а Короно-Санктанской фортеці (нині Аненские зміцнення), бо вважав, що «сокровение цього острогу для приміщення тех… арестантов не имеется».

У Виборг відправили три партії арештантів. Шлях в 140 км, із км вони долали за 9 днів, роблячи два одноденних привалу. Перша партія — 100 солдатів лейб-гвардії Гренадерського полку вийшла шлях 15 січня, і прибула 23 січня, друга партія — ще 100 гренадёр — вступив у Виборг 25 січня, третя — 51 гренадёр і 23 матроса морського гренадёрского екіпажу — 27 січня. Супроводжував ці партії полковник Лющ в рапортах коменданту Петропавлівської фортеці доносив: «…під час шляху хворих не було, арештанти поводилися відмінно добре з особливим приміткою і послушанием».

Вже у лютому 1826 р. в Виборзьку фортеця доставили ще арештанти. Так, 14 лютого — доставлено два рядових учасника повстання. Вони були у умовах. У дуже сильної скупченості чотирьох приміщень острогу, арештанти спали на голих нарах. А. А. Закревський, генерал-губернатор Фінляндії, відвідав острог 28 січня. Побачивши, що арештанти «немає собі ніякої підстилки» наказав «відпустити на нього споживання п’ятсот лантухів їх … порожніх, які у Виборзькому провиантском магазине».

Заарештовані посилено охоронялися. 10 вартових постів було розміщено навколо острогу і усередині нього. Вжиті заходи, щоб арештанти «або не мали повідомлень коїться з іншими у міцності котрі живуть людьми,…за зверненням їх і розмовами заснований був належний нагляд,… для приготуванні їжі цим арештантам, печения хліба, шкарпетки води отряжено… потребное число інвалідів». Інваліди мали також спостерігати «за дією і розмовами» узников.

Певне, щоб ніщо не нагадувало у тому, що це колишні гвардійці, у арештантів відібрали мундири і шинелі й замінили їх надісланим з Петербурга старим армійським обмундируванням. З іншого боку всіх їх викреслені із списків своїх полков.

Невдовзі цар вирішив подальшу долю: усі вони переводилися на Кавказ і розподілялися різноманітні армійським полкам окремого Кавказького корпуса.

З Виборга арештанти відправлялися 2 березня 1826 р.; до Рибінська йшли пішки, потім до Астрахані пливли на судах і, пропливши трохи вздовж узбережжя Каспійського морів, пішки рушили до місцеві призначення. Усього їх було 285 людина. На Кавказі солдати і матроси розподілили по армійським полкам, та був, на початку 1828 р., було веління царя про їхнє перекладі в Зведений гвардійський полк. Війська Кавказького окремого округу учавствовали в русско-персидской війні 1826−1828 рр. і багато солдатів загинули тут від ран й хвороб. Деякі, що залишилися живими, повернулися на Петербург 11 грудня 1828 р. у складі Зведеного гвардійського полку. Наступного дня полк було розформовано, яке батальйони повернулися на свої полки.

Декабристи — в’язні Виборзької крепости.

У 1825−1828 рр. в’язнями Виборзької фортеці були декабристи И. А. Анненков, М. К. Кюхельбекер, А. А. Шторх, П. О. Муханов, М. С. Лунин.

Першим сюди направили поручик Кавалергардского полку, член Петербурзької управи Південного таємного товариства Іване Олександровичу Анненков. Він був заарештований 19 грудня 1825 р., 25 грудня допитаний Миколою I і того ж дня відправлений у Виборг. Анненков згадував згодом, що дорогий «картаючись невідомістю», він довго чекати і безуспішно намагався довідатися в фельд'єгері, де його везуть. Нарешті, в останній, перед призначеним пунктом станції, той назвав його місце. «Це мене трохи обрадувало, — згадував Іване Олександровичу, — тому що знав, що інші фортеці значно страшніший ще, ніж у Виборзі. Приїхавши Виборг, — свідчить далі декабрист, — мене у замок… У Виборзі сидіти була досить терпимо. Офіцери і солдати були народ добрий і згідливий, великий суворості не дотримувалося, комендант був людиною простий, офіцери часто збиралися в шлосс, як у раути. Там завжди був вино, тому що в мене були гроші, був радий почастувати, офіцери раді випити і щодня розходилися дуже задоволені, а комендант добродушно говорив: „Я покладаюся на Ваша розсудливість, а Ви моє-те побережіть“. Чутливі німкені, дізнавшись про моєї долі, надсилали выборгские кренделі та на різний провізію, навіть шкарпетки своєї роботи. Якось хтось кинув у вікно букет фіалок, що його зустрів з глибоким почуттям подяки: квіти ці доставили мені несказанне удовольствие».

Настільки нестрогое зміст декабриста можна пояснити очевидно тим, що повстання хіба що здійснилося і уряд не встигло прийняти повсюдно жорсткі заходи для охороні узников.

У Виборзі Анненков перебував трохи більше місяці. 1 лютого 1826 року капітаном Виборзької жандармської команди Соколовським він був доставлений на Петропавловській фортеці і поміщений у камеру № 19 Невської куртины.

Верховний кримінальний суд відніс І.А. Анненкова державних злочинцям II розряду, поставивши то провину належність до таємного товариства і злагода «в умислі на царевбивство». 10 грудня 1826 р. декабрист був відправлений Сибір й тут утримувався у Читинском острозі, потім у в’язниці Петровського завода.

Михайло Карлович Кюхельбекер (молодший брат ліцейного друга О.С. Пушкіна Вільгельма Кюхельбекера) був такий за часом в’язнем Виборзької фортеці. Достовірних відомостей про те, був чи лейтенант Гвардійського екіпажу М. К. Кюхельбекер членом Північного таємного товариства, немає. На слідстві він це заперечував. Це ж стверджували на допитах керівники суспільства. У матеріалах Слідчою комісії сказано: «Про моє існування таємного товариства будь-коли чув і членом нього не бывал».

Проте, Слідчою комісією було встановлено, що 14 грудня 1825 р. М. К. Кюхельбекер виявив активну діяльність з: не присягнув новому імператору, посів Сенатську площа разом із матросами екіпажу, посилав їх звідси в казарми за бойовими патронами, представив матросам Е. П. Оболенського як «старшого начальника», перешкоджав Митрополитові Серафіму «умовляти солдат».

Після розгрому повстання М. К. Кюхельбекер був заарештований і посаджений в Алексеевский равелін Петропавлівської фортеці. 8 січня 1826 р. «у другому години півночі» але у супроводі фельд'єгері відправлений у Виборзьку фортеця. Тут Михайло Карлович містився на головною гаупвахте й провів «під найсуворішим арештом» близько п’яти месяцев.(Здание гаупвахты збереглося до відома наших дней).

Разом з М. К. Кюхельбекером утримання на головною гаупвахте в Виборг відправили підпоручик лейб-гвардії Гренадёрского полку А. А. Шторх. Він також залучався у справі декабристів, хоча членом таємного товариства ні. Але 14 грудня він також вийшов разом із солдатами на Сенатську площа. Заарештований. У Виборзі він перебував до 15 червня. Потім плучил порівняно легке покарання: перевели з гвардії в армійський полк тим самим чином.

10 травня Слідча комісія направила М. К. Кюхельбекеру в Виборг «питальні пункти», куди він давав ответ.

3 червня 1826 р. «10 год. до полудня» декабрист направили з Виборга знову у Петропавловській фортеці. У зв’язку з тим, що «особисто учавствовал в заколоті з обуренням нижніх чинів», лейтенант Кюхельбекер віднесли державних злочинцям V разряда.

Він було відправлено у Сибір, де 5 років у в’язницях Чити і Петровського заводу. «Діяльний за звичкою, відмінно добрий малий,… Він, — як свідчить декабрист І.Дз. Якушин, — був у послугу всім і кожному мало тяготився тюремної життям». У створеній декабристами господарської артілі М. К. Кюхельбекер успішно справлялася тільки з посадою городника, але в заняттях «каторжній академії» виступав з розповідями про кругосвітньому плаванні, у якому участвовал.

У 1831 р. для поселення Михайлу Карловичу призначили скромне маленьке містечко Баргузин. Ось він «побудував хату з різними службами», завів худобу, власноручно обробляв землю.

Займався М. К. Кюхельбекер і з наукового діяльністю. Іркутський губернатор доручив йому обстеження краю «в сільськогосподарському відношенні», пробує він вести і метеорологічні спостереження, в 1937 р. бере участь у експедиції по промеру Байкала.

Місцеве населення належала до нього добре. Про це сам М. К. Кюхельбекер пише у листі до Е. П. Оболенскому: «У продовженні мого тут перебування встиг я заслужити загальне повагу та почасти й любов,… ніж міг служив, словом та кримінальною справою, бідному багатого без разбору».

У 1856 р. М. К. Кюхельбекер одержала амністії, але так і у Сибіру тому що в нього було коштів у переїзд у Центральну частину России.

Помер в Баргузине в 1859 р., а Лондоні, з газети «Колокола», Герцен опублікував некролог з його смерть.

Нині планується створення музею М. К. Кюхельбекера у місті Баргузине.

Декабристи П. О. Муханов і М. С. Лунин були переведені на Виборг 4 жовтня 1827 р. з Свеаборга (фортеця на островах біля Гельсингфорса).

Петро Олександрович Муханов був ровесником О.С. Пушкіна, товаришем К.Ф. Рилєєва. Рилєєв присвятив йому свою поему «Єрмак». Одне з варіантів поеми «Розбійники». О.С. Пушкіна, за припущенням літературознавців, як і присвячений Петру Олександровичу Муханову.

П.О. Муханов навчався із багатьма майбутніми декабристами у шкільництві колонновожатых, де отримав назвисько «Галл». Потім служив у петербурзі, Воронежі, Києві, на Кавказі. П. О. Муханов участі ні з повстанні на Сенатській площі, ні з військової сутичці в Україні. Живучи ідеалами молоді 20-х ХІХ століття, він всім серцем поділяв і надії мрії про взаємне скорочення терміну солдатчини, про рівність станів в правах.

П.О. Муханов служив адьютантом у генерала М.М. Раєвського і у відпустці у Москві, коли я довідався про події Петербурзі і наступних масових арешти. Серед заарештованих були його друзі: До. Рилєєв, І. Пущин, А. Поджио, З. Волконський та інші, і він палко хотів звільнити їх. П. О. Муханов запропонував своїм соратникам-москвичам ідею вбивства Миколи I з маленького револьвера, захованого в ефесі шпаги. Цей «крик душі» сприйняли друзями іронічно й названо абсурдом, та про нього було «повідомлено» і Муханова заарештували. Вирок комісії був: «Вимовляв дерзостные слова у приватному розмові, які означають не умисел, але миттєву думку й порив на царевбивство і належав до таємного товариства, хоча, без повного поняття про потаємної мети щодо бунта… Отнесен до IV розряду, засуджений до тимчасової засланні в каторжну роботу в 15 років, і потім на поселение».

Після арешту перебував спочатку у Петропавлівської фортеці, потім майже рік у Свеаборгской, потім його переведений в Виборг. Виборзька фортеця стала П. О. Муханова етапною в’язницею. Ось він пробув лише кілька днів, оскільки вже 12 жовтня було переведено в Шлиссельбургскую міцність і той самий день зі своїми друзяками декабристами А. В. Поджио і І.І. Пущиным відправлений у Сибирь.

Потім разом з іншими декабристами П. О. Муханов утримувався у Читинском острозі, та був, восени 1830 р., у в’язниці Петровського заводу. Товариші добре ставилися щодо нього, і він, в своє чергу, завжди було турботливий і уважний до них. П. О. Муханов викладав історію Росії під час занять «каторжній академії», яку відвідували і вчили інших майже всі декабристы.

Термін каторжних робіт для П. О. Муханова закінчився 1832 р., місцем поселення їй було призначений Братський острог — невеличка сільце в тайзі. Ось він прожив майже 10 років і на його словами життя було «сильно сумної і немає самотньою». Він був приречений на бездействие.

Тільки 1842 р., після численних прохань його матері П. О. Муханов було переведено до села Усть-Куда Іркутської губернії, де він тоді жили багато декабристы.

П.О. Муханов гідний пам’яті тому, що непохитно прийняв покарання і він діяльний протягом усіх років, проведених у Сибіру: в Читі й у Петровске — Забайкальський він читав лекцій з Росії товаришам по засланні, на поселенні будував, брав участь у спорудженні церкви в Братському острозі, обробляв землю, ділився досвідом та насінням із місцевими жителями, мріяв про переведення в податное стан. Його високі духовні якості проявилися у ставленні до людей, його товариші з долі прагнули підтримувати зв’язку з них і в розлуці. Особливо міцно він його з сім'єю Волконських. Марія Миколаївна в тяжкі часи каторги, коли їй заборонена листування з сім'єю, писала його матері. У Сергія Григоровича з Петром Олександровичем на поселенні в 40−50 рр. були загальні інтереси і трудові дела.

Муханов часто-густо хворів, оскільки в’язниці й посилання підірвали його сили, друзям часто доводилося чергувати в його постели.

Вже у лютому 1854 р. Петра Олександровича Герасимчука. Похований він у Іркутську, в огорожі Знам’янського монастиря. Поруч могили декабриста Н. А. Панова, княгині Є.І. Трубецькой і трьох її детей.

У Виборзької фортеці найдовше декабристів перебував член Союзу порятунку, Союзу благоденства, одного з засновників та керівників Північного таємного товариства Михайле Сергійовичу Лунін. 9 квітня 1826 р. він був арештований Варшаві та його доставили Петербург. Верховним кримінальним судом віднесли державних злочинцям II розряду. До відправлення до Сибіру півроку утримувався у Петропавлівської фортеці, майже рік у Свеаборзі, 4 жовтня 1827 р. було переведено в Виборзьку фортеця, де містився більш полугода.

Наповнений в багатою дворянській сім'ї, М.С. Лунін одержав базову освіту і, яке відповідало вимогам великого світла: знав головні європейські мови, добре фехтував і взагалі володів зброєю, їздив верхом, добре танцював, засвоїв весь світський лиск. Він рано влаштувався військову службу, в 1805 р. мав чин корнета, а 1813 р. — вже ротмистра.

У 1812−1815 рр. брав участь у бойових походах російських військ. У 1815 р. він залишає дуже військову службу й у перебігу два роки живе у Парижі. Тут М. С. Лунін не зустрічався з найбільшим соціальним мислителем Франції Сен-Симоном, високо оценившим свого російського співрозмовника і мріяли поширити нього свої ідеї «серед народу ще на висушеного скептицизмом». Повернувшись у Росію, він поступив на службу в лейб-гвардию Гродненський гусарский відділ. І дослужився до чину підполковника. Певний його військова служба відбувалася Варшаві, де він і був арестован.

О.С. Пушкін, котрий близько знав М.С. Луніна, зберіг про нього думка, як і справу «справді видатним человеке».

По повернення з Парижа з Росією М.С. Лунін взяв участь у діяльності перших таємних товариств — «Союзу Благоденства» і «Союзу Спасіння», та був став членом «Північного суспільства» декабристів. Він схвалював і пропагував мети таємних товариств: досягнення політичної свободи, введення у Росії конституційного режиму, знищення кріпацтва. Прибічник рішучих революційних заходів, М.С. Лунін сам зголосився зробити акт цареубийства.

Як учасник таємних товариств, М.С. Лунін в 1826 р. засудили Верховним кримінальним судом до позбавлення чинів і дворянства, і до засланні в каторжну роботу в 20 років. Під час слідства й суду вона виявив велику твердість і відчуття власної гідності. М.С. Луніна відправили в Свеаборгскую фортеця, де він перебував год.

З Свеаборга його разом із Мухановым в Виборзьку замок.

Сестра декабриста, Е. С. Уварова, дізнавшись про місцезнаходження брата, відправила в Виборг гроші, необхідні речі й книжки, переважно художню літературу на іноземних мовах. З російських книжок були два альманаху А. Дельвига «Північні квіти» і Новий Завіт. М.С. Луніну передали лише Новий Завіт, решта література відправлено обратно.

Лунін було дуже дотепна людина, в’язницях зірвалася зломити його глузливий характер. Про це свідчать епізод, розказаний в «Записках» княгині М. Н. Волконської: «Генерал-губернатор Закревський, відвідавши в’язницю через службові обов’язки, запитав його: „Чи є в вас все необхідне?“ Тюрма була жахливою: дощ протікав крізь стелю, така погана була дах. Лунін відповів йому, всміхаючись: „я цілком задоволений всім, мені бракує лише парасольки“» (нині невідомо, про яку з фінляндських в’язниць — Свеаборгской чи Виборзької - йде тут речь).

Про Виборзькому період життя М.С. Луніна свідчить і декабрист П.Н. Свистунів: «він стверджував, що перебування на Виборзі вважає найщасливішої епохою у житті. Випадкова обстановка його була потрібна йому там до душі й у духовному й у матеріальному сенсі, що не без прикрощі розстався зі своїм тюрьмою…» (Свистунів П.Н. Одповідь. Спогади і його розповіді діячів таємних товариств 1820-х років. Том 2., Москва, 1993 р., стор. 304).

Навесні 1828 р. Лунін відправили з Виборга у Сибір. 24 квітня черговий генерал Головного штабу А. П. Потапов повідомив шефу жандармів А. Х. Бенкендорфу про відправку у Сибір декабристів Громницкого, Кірєєва, Митькова і Лунина.

У 1988 р. одне з нових вулиць Виборга отримала найменування «Вулиця декабриста Лунина».

З Виборга декабрист М.С. Лунін було відправлено у Сибір, на каторгу (спочатку у Читу, потім — в Петровський завод), де був до 1836 р. Звільнившись від каторжних робіт, він уперше вийшов поселення і по 1841 р. жив у селі Урик Іркутської губернии.

У 1841 р. він було знову заарештований і заточён в тюремний замок при Акатуйском руднику, звідки йому не судилося вийти. У 1845 р. М.С. Луніна не стало.

Так закінчилася життя цього відомого декабриста, активного діяча визвольного движения.

Декабрист О. Н. Сутгоф та її зв’язку з Выборгом.

У 1985 р. Эльга Миколаївна Абакшина, науковий керівник «Малої Академії» р. Виборга виявила Виборзькому архіві рапорт коронного фохта на розшук «компетентні органи» імперії родичів декабристів, який проголошував: «…дядько поручика лейб-гренадёр Алксандра Сутгофа, надвірний радник Філіп Сутгоф, 72-х років, має садибу в Виборзькому форштадті» (нині Петровський посёлок).

Через війну подальших пошуків зрозуміли, що Сутгофы — це родової клан Виборга, що будинок Сутгофов (XVIII в.) перебував в закуті Північного Валу і єпископської (нині Підгорна) І що, навіть іменувався цей крутий спуск — «Узвіз Сутгофов». А нам відомий цей будинок, як «Будинок Хакмана», перебудований У. Ульбергом у стилі «югенд», і лише праве крило (з Північного Валу) нагадує про колишньому гнізді Сутгофов.

Поручик лейб-гвардії гренадёрского полку Олександр Миколайович Сутгоф народився 4 (16) грудня 1801 р. у ній героя війни 1812 р. генерал-майора, шефа 37-го єгерського полку Миколу Івановича Сутгофа, шведського походження, уродженця Виборга (до речі, портрет нього був вилучено з галереї героїв 1812 року у Зимовому Палаці після повстання декабристов).

Майбутній декабрист виховувався московському університетському пансіоні. У службу вступив юнкером в 1917 р. і переведений у чині поручика в лейб-гвардії гренадёрский полк 10 грудня 1823 р. Саме йому його лейб-гвардії судилося «зіграти видатну роль повстанні, цілком виконавши покладену нею доручення, остаточно залишаючись з восставшими».

Вранці 14 грудня поручики Сутгоф і Панов відносини із своїми лейб-гренадёрами (втім, в казармах залишалися лише рота гр. Ливена) вибігли з казарм, одягнувши амуніцію, теплі шинелі захопили провіант. Проте, які мають точних відомостей про те, як розгортаються події, вони минули Зимовий Палац і попрямували на площа до Сенату.

Полковий командир Стюлер, наздогнавши їх у Дворянській вулиці, умовляв солдатів повернутися, але де вони кинулися за Сутгофом «з великим ще супроти колишнього стремлением».

Характерно, що свої бесіди й переговори з солдатами Сутгоф називає «зборами роти», «і слід визнати, що він зібрався на Сенатську площа грунтовнішим других…».

Лейб-гренадеры умовляли поручика Сутгофа сховатися, вона відповідала, що цього зробить. До того ж, платню солдатів в нього у кишені… Солдати сказали тоді, що платні обійдуться, аби не попався до рук правительства…

На того самого дня О. Н. Сутгоф був заарештований навпаки Кінногвардійського манежу (тобто і не йшов із Сенатській площі) і був доставлений в Петропавловській фортеці до каземату № 10 сумно відомого Олексіївського равелина.

Слідча комісія дає опис зовнішності Сутгофа: «прикмети: зростання 2 аршина 84/8 вершків. Обличчям біл, сухощав, очі блакитні, ніс парямой, волосся вся її голова і бровах русяве». Микола Бестужев вже у Сибіру створив чудовий портрет Сутгофа.

Вирок… «Засуджений за першим розрядом, відсіканням головы…"Но по конформації від 10 липня 1826 року засуджений каторжну роботу вічно. Проте сибірської каторгою йому, як тощо його сподвижникам, довелося цілий рік провести в казематі Свартгольма.

О.Н. Сутгоф прибув Читинский острог 25 серпня 1827 р. і крізь 12 років звернений, а поселення в $ 20 верст Иркутска.

Наприкінці царювання Миколи I отримав повідомлення про звільнення з Сибіру за посиленому клопотанню його матеи, генеральші Анастасії Василівни Сутгоф і «сестри Анни Миколаївни Нарышкиной.

О.Н. Сутгоф отправися на Кавказ, де тягнув солдатську лямку ще років вісім. Тільки з царювання Олександра Миколайовича він був зроблений в офіцери. Згодом О. Н. Сутгоф був перекомандирован до Управлінню Мінеральними Водами, спочатку у Кисловодськ, а в Боржоми.

У 1856 р. проїздом через Москву запланували на першопрестольної первістки свободи — князь Трубецькой і Волконський, Лорер, Сутгоф, М. Муравйов-Апостол, Наришкін… «Після 30 років усе ці посилання ветерани свободи вітали всім серцем початок нового царювання (Алксандра I), який благодійну свободу народу, закабаленному і закрепощенному історичної, волаючої неправдою. Це був останній збори членів Таємного Общества…14 серпня О. Н. Сутгоф помер хвороб в Боржомі. Похований в огорожі церкви.

Заключение

.

26 грудня 2000 року виповнюється 175 років після повстання декабристів. Черговий ювілей відзначатиметься науковими конференціями, урочистими засіданнями, новими дослідженнями цієї проблеми. Про декабристів написано багато книжок і статей. До декабристської темі зверталися і історики, та політики, і поети, й письменники, і композитори. Про декабристів писав О.С. Пушкін — те й «Послання у Сибір» і глави «Євгенія Онєгіна». Зацікавившись історією руху декабристів, Л. Н. Толстой написав «Війну і світ». Про декабристів писав Д. С. Мережковський, З. Гіппіус, М. Цвєтаєва та інші. Оперу «Декабристи» написав Ю.Н. Шапорін. Декабристам присвячено кілька кінофільмів, найвідоміший «Зірка чарівного щастя». Декабристская тема має важливе місце у працях сучасних вчених-істориків, аспірантів, студентов.

Вивчення історії декабристів помітно пожвавилося в 1975 р., у зв’язку з 150-летним ювілеєм повстання на Сенатській площі. З’явилися нові публікації документів, перевидання спогадів. Величезна заслуга до вивчення цього питання належить М. В. Нечкіної, М. М. Дружинину, С. Б. Окуню, С. Ф. Коваль та інших. У вивчення цього питання зробили внесок декабристская секція при Державному музеї історії Санкт-Петербурга, выборжане: Зінаїда Анатоліївна Новосёлова, історик, завідуюча науково-дослідним і експозиційним відділом Виборзького краєзнавчого музею, член декабристської секции.

Эльга Миколаївна Абакшина, керівник молодіжного Наукового Товариства «Мала Академія», члени цього наукового бщества Дмитро Бурганов, Микола Шулік, Михайло Красовський і другие.

Інтерес Вільгельма до історії декабристів не слабшає, оскільки чимало сторін цієї теми вимагають дослідження. Сьогодні ми можемо впевнено назвати імена шести декабристів, що з нашим містом. Проте, можливі й нові відкриття, нові имена.

1. Абакшина Э. Н. «Світ вам, люди справи, а чи не слова…» Пошуки і знахідки — «Виборг», 1995 р., 23 декабря.

2. Гордин Я. Заколот реформаторів. — Лениздат, 1989, с. 293.

3. Васильєв В. М. Декабрист Лунін — в’язень Виборзького замку. — «Виборзьку комуніст», 1959, 27 ноября.

4. Шулік М., Красовський М. Декабристи — моряки. — «Виборг», 1996 р., 7 декабря.

5. Новосёлова З. А. Декабристи — в’язні Виборзької. — МЪРА. Літературно — историко — художній журнал. Грудневий випуск С-Пб, 1996 р., № 1, стор. 31−36.

6. Новосёлова З. А. Михайло Кюхельбекер. — «Виборг», 1993 р., 13 февраля.

7. Новосёлова З. А. Петро Муханов. — «Виборг», 1993 р., 27 февраля.

8. Новосёлова З. А. «Сокровеннее цього острогу… немає». — «Виборзьку комуніст», 1985 р., 21 декабря.

9. Потёмкин Л. Секретні в’язні Виборзького замку. — «Виборзьку комуніст», 1978 р., 10 декабря.

10. Тушина Г. С. Петро Алескандрович Муханов. — МЪРА. Литературно-историко-художественный журнал., Декабристський випуск., СПб, 1996 р., № 1, стор. 117−119.

11. Цамутали О. Н. історія декабристів. Деякі результати і перспективи. МЪРА. Литературно-историко-художественный журнал., Декабристський випуск., СПб, 1996 р., № 1, стор. 7−12.

12. 14 грудня 1825 року. Спогади очевидців. — /Сост. Ільїн П.В. та інші/ СПб, «Академічний проект»., 1999 р. 750 стр.

13. Енциклопедичний словник. Том 63., Вид. Ф. А. Брокгауз і І.А. Ефром., СПб «Видавнича справа»., 1901 р., стор. 126.